Малаков Дмитро Васильович
| Малаков Дмитро Васильович | |
|---|---|
 Дмитро Малаков, 2011 рік | |
| Народився |
13 жовтня 1937 м. Київ |
| Помер |
9 січня 2019 (81 рік) м. Київ |
| Громадянство |
 Україна |
| Національність | українець |
| Місце проживання | Київ |
| Діяльність | краєзнавство |
| Alma mater | Київський інженерно-будівельний інститут |
| Знання мов | українська[1][2] |
| Батько | Малаков Василь Федорович |
| Мати | Малакова (Паппадопуло) Євгенія Костянтинівна |
| У шлюбі з | Малакова Ірина Магомедівна |
| Діти | Малакова-Білоус Ольга Дмитрівна, Малаков Кирило Дмитрович |
| Нагороди | Премія імені Дмитра Яворницького |
Дмитро́ Васи́льович Мала́ков (13 жовтня 1937, Київ — 9 січня 2019, Київ) — український краєзнавець-києвознавець, мистецтвознавець та історик архітектури, член Національної спілки краєзнавців України. Лауреат Премії імені Дмитра Яворницького Національної спілки краєзнавців України (2012). Брат українського графіка Георгія Малакова.
Біографічні відомості[ред. | ред. код]
Народився у родині службовців Василя Федоровича Малакова (1902—1988) та Євгенії Костянтинівни Малакової (до шлюбу Паппадопуло) (1908—1994). Мешкали в комунальній квартирі на шостому поверсі по вул. Круглоуніверситетська, 7. Коли почалася війна, перейшли до бабусі на Інститутську, а коли став вибухати і горіти Хрещатик, – до знайомих. Згодом як погорільці отримали квартиру на вулиці Ю. Коцюбинського, 34-а.
Під час окупації міста перебував у дитячих будинках на Солом'янці, Керосинній та у Ворзелі. 1945 року пішов до школи № 24 на вул. Воровського.
1960 року закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (нині Київський національний університет будівництва і архітектури). У 1960—1964 роках працював у системі Київенерго, у 1964—1977 роках — на київському заводі «Арсенал», у 1977—1992 роках — у Київському науково-дослідному і проектному інституті містобудування, у 1992—2012 роках — в Музеї історії Києва. Публікації в періодиці від 1965 року[3], від 1970 — на теми краєзнавства та охорони пам'яток історії та культури; в наукових збірках — від 1993 року.
Дмитро Малаков був першим, хто розвінчав автентичність спогадів Ірини Хорошунової про період окупації Києва, вважаючи їх фальшивкою[4].
Друковані праці[ред. | ред. код]
Автор
- путівників:
- «По Брацлавщине» (1982),
- «По Восточному Подолью» (1988),
- «По історичних містах Київської Руси» (фото Є. Дерлеменка,1990),
- «Два береги Збруча» (у співавторстві з Оленою Крушинською та Юрієм Козорізом, 2008),
- «29 зупинок від Хмільника до Хмельницького» (2009),
- «Прорізна. Ярославів Вал» (у співавторстві з В.Галайбою, В.Грузиним та М.Кадомською)
- «13 київських зустрічей з Городецьким» (2011),
- «Від Кудрявця до Лук'янівки» (2014),
- «Між Бульваром і Кудрявцем» (2015),
- «Лук'янівка. Татарка» (2017),
- «Мала і Велика Житомирські» (2017),
- «Від „міста Ярослава“ до Либеді» (2017),
- «Київ столітньої давнини» (2017),
- «Шляхом Київ-Житомир» (2018),
- «Попід валом „міста Ярослава“» (лютий 2019).
- навчального посібника «Нариси з історії Києва» (2002 — у співавторстві з М. Кальницьким та О. Юрковою);
- альбомів:
- «Георгій Малаков» (1984),
- «Киев Михаила Булгакова» (1990, 1993 — у співавторстві з Анатолієм Кончаковським),
- «Золотоверхий Київ» (підтекстівки — 1995),
- «Печерськ» (під псевдо — 1996),
- «Книжкові знаки Георгія Малакова» (1998),
- «Київ. 1941—1943» (2000),
- «Тут був Євбаз, а потім — площа Перемоги» (2004),
- «Київ. 1939—1945» (2005),
- «Немирів у малюнках Георгія Малакова» (2008),
- «Минувшина Немирова» (2008),
- «Городецький. Виклик будівничого» (текст — 2008);
- «Київ. 1939—1945. Постскриптум» (2009),
- «Ніби й не було війни…» (2009),
- «У Києві 50-х» (2011),
- «Мальовнича Україна» (2011),
- «Георгій Малаков. Життя і творчість» (2016 — у співавторстві із Наталією Белічко),
- «Георгій Малаков. Життя в малюнках і спогадах» (2016),
- «На Львівській площі Києва» (2016).
- «Весла і колеса киян Подборських», фотоальбом (грудень 2018), Видавництво "Київ - Париж - Дакар".
- «У Києві 60-х» (2020 — у співавторстві з Іриною Малаковою),
- монографій:
- «Архітектор Городецький. Архівні розвідки» (перше видання — 1999, друге видання, розширене і доповнене — 2013),
- «Особняки Києва» (2004 — у співавторстві з Ольгою Друг);
- «Прибуткові будинки Києва» (2009),
- «Архітектор Григор'єв. Київський спадок» (2010),
- «Архітектор Осьмак. Нездолана шляхетність» (2012),
- «Архітектор Безсмертний. Доцільність і естетика» (2013),
- «Архітектор Шехонін. Три епохи» (2017)
- спогадів:
- «Оті два роки… У Києві при німцях» (2002),
- «Кияни. Війна. Німці» (2008, 2010).
- «Повоєння. Спогади Киянина» (2013).
- «Долі киян (1941—1943)» (2017).
- «Про киян відомих і призабутих» (2019)
Підготовлено до друку і очікує на спонсорів:
- «Декамерон» в ілюстраціях Георгія Малакова" (альбом).
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Identifiants et Référentiels — ABES, 2011.
- ↑ Catalog of the German National Library
- ↑ Краєзнавці Київщини. Дмитро Малаков: бібліографічний покажчик. — К., 2012. — С. 23.
- ↑ Розсекречена історія. Хто і чому знищив Хрещатик і Успенський собор?. YouTube. UA:Перший. 9 грудня 2018. Архів оригіналу за 9 червня 2021. Процитовано 3 червня 2021.
Література[ред. | ред. код]
- Дмитро Малаков: бібліографічний покажчик / упоряд. В. Г. Нестеренко, І. І. Тіщенко, Л. Є. Герасименко; відп. ред. Г. П. Савченко. К., 2012. 146 с. (Краєзнавці Київщини)
- Гончаренко М. Малаков Дмитро Васильович // Краєзнавці України (сучасні дослідники рідного краю): Довідник. — Т. 1. — Київ — Кам'янець-Подільський, 2003. — С. 134.