Патрік Бессон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Патрік Бессон
Patrick Besson
Народився 1 червня 1956(1956-06-01) (67 років)
Париж
Громадянство Франція Франція
Діяльність письменник, журналіст
Заклад Marianne, Ле Фігаро і Юманіте
Мова творів французька
Жанр роман, памфлет
Нагороди

Патрі́к Бессо́н (фр. Patrick Besson нар. 1 червня 1956, Париж) — французький письменник і журналіст[1].

Біографія[ред. | ред. код]

Батько Патріка Бессона був вихідцем з російсько-єврейської родини, мати за походженням хорватка.[2], 1974 року, в сімнадцятирічному віці Патрік Бессон опублікував у паризькому видавництві «Сей» свій перший роман «Маленькі болі любові» (Les Petits Maux d'amour). 1995 року став лауреатом престижної Премії Ренодо за роман «„Занепад родини Брабанів“».

Симпатизував комуністам, працював хронікером газети Юманіте. Згодом співпрацював з такими виданнями, як журнал VSD, Le Figaro, Figaro Magazine, Le Point, Voici, Marianne. Він відрекомендовувався як «непрактикуючий комуніст»[3].

З 2000 року Бессон є членом журі Премії Ренодо. 5 грудня 2012 року він був нагороджений президентом Сербії Томиславом Николичем Медаллю сербського прапора[4].

Полеміки[ред. | ред. код]

Для Патріка Бессона характерний різкий, нищівний, саркастичний стиль літературної критики та публічної полеміки на політичні та суспільні теми. В цьому плані логічною є його співпраця з полемічним журналом «L'Idiot international» («Міжнародний ідіот») Жана-Едерна Альє.

Під час війни в Югославії Патрік Бессон підтримував Сербію, опублікувавши зокрема книжку «Проти наклепників Сербії» (Contre les calomniateurs de la Serbie). Ця книжка стала предметом полеміки Бессона з іншими лівими інтелектуалами, такими як Мішель Полак, Ромен Гупій та Дідьє Денікс. Останньому Бессон присвятив роман у формі памфлета під заголовком «Дідьє робить наклеп» (Didier dénonce).

У матеріалі, опублікованому в журналі Le Point на початку грудня 2011 року[5], Бессон вдався до різкої критики Єви Жолі, кандидатки від партії «Європа Екологія Зелені» на президентських виборах, насамперед наголошуючи на її іноземному походженні та акценті її французької мови. Матеріал Бессона про Єву Жолі став предметом різкої критики антирасистських організацій та багатьох представників політичного класу Франції[6].

У вересні 2012 року в статті, опублікованій журналом Le Point Бессон спрамував вістря своєї критики проти письменниці Анні Ерно за те, що вона нібито організувала кампанію проти письменника Рішара Мілле[7], відомого своїми расистськими висловлюваннями. Так Рішар Мілле є, зокрема, автором есе «Літературна похвала Андерсу Брейвіку» («Éloge littéraire d'Anders Breivik»), у якому той критикує мультикультуралізм та захоплюється «формальною досконалістю» терористичних актів Брейвіка. Критикуючи Анні Ерно, Бессон зосередився на її літературному доробку й назвав Ерно «жалюгідною письменницею»[8].

Твори[ред. | ред. код]

Визнання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Patrick Besson, un coco au Congo [Архівовано 4 вересня 2009 у Wayback Machine.] auf Bibliobs.com. 1. September 2009
  2. «Ma mère était une Croate monarchiste serbe, mon père un demi-juif gaulliste. Tous les deux étaient très étrangers à la politique et à la religion. C'était un couple de joyeux danseurs, frivoles, sérieux», ENTRETIEN Patrick Besson, par Catherine Argand, (L'Express, 1er juin 2001
  3. На цю тему він заявляв: «J'ai écrit dans de nombreux journaux mais toujours d'une seule manière. Je ne vois pas de différence caractéristique entre mes articles de l'Humanité et du Figaro Magazine. (…) Ce sont les mêmes idées de gauche et le même style de droite. (…) Il est hors de question que je me plie à une quelconque discipline, doxe, de la publication dans laquelle j'écris» (L'Humanité, p16-17, vendredi 30 septembre 2011).
  4. Patrick Besson décoré par Belgrade, Le Figaro, 5 грудня 2012.
  5. Eva Joly, présidente de la République (Le Point, 1 décembre 2011).
  6. Billet du «Point»: une «attaque raciste» pour Joly, «de l'humour» pour Giesbert, Le Monde & AFP, 3 décembre 2011
  7. Le vrai «déshonneur» de Richard Millet, Patrick Kéchichian, Le Monde.fr, 10 septembre 2012
  8. La liste Ernaux, Patrick Besson, Le Point.fr, 20 septembre 2012