Каган (титул)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Каган
Зображення
Континент Європа і Азія
Країна  Монгольська імперія
Чингісхан — найвідоміший каган у всесвітній історії

Кага́н (від жуж. qaγan, «хан ханів; цар царів»; хакан, хаган), або великий хан — титул правителя в монгольських та тюркських кочових народів середньовіччя: жужанів, аварів, тюрків, болгар, хозар, монголів. Відповідає титулам великого царя, великого князя, імператора. У Х—ХІ ст., під впливом кочових сусідів, титул кагана використовували правителі русів та київські князі. Політично-суспільна організація або держава, якою керує каган називається каганатом.

Етимологія[ред. | ред. код]

«Каган» вперше згадується як кехан в китайських писемних джерелах кінця ІІІ століття (кит. 可寒) на адресу голів протомонгольського племені сяньбійців[1]. Як офіційний титул вперше вжитий Шелунем, правителем жужанів в 402 році. Його спадкоємці так само титулувалися каганами. Після жужанів каганами іменувалися володарі Аварського каганату (567—804). Від аварів, що вдерлися до Європи, слово потрапило до європейських мов: гаган (лат. gaganus, в «Historia Francorum»), каган (cagan, в «Annales Fuldenses») і какан (cacano, в «Historia Langobardorum»). Згодом титул каганів використовували тюрки, болгари, хозари, монголи. Зокрема, в Таємній історії монголів каганами названо Чингісхана та його правлячих нащадків.

В інших мовах:

Історія[ред. | ред. код]

Докладніше: Каганат

Болгарія[ред. | ред. код]

  • У Дуклянському літописі та «Тлумаченні Даниїла», пам'ятці болгарської апокрифічної літератури, болгарський цар Борис І (852—889) називається каганом[4].
  • У хроніці Скилиці й Кедрина цар Симеон I (893—927) зветься «хаганом».
  • У болгарському апокрифічному літописі середини ХІ ст. під іменем «Гаган» згадується цар Петро II Делян (1040—1041)[5]:
    И след това излезе друг цар на име Гаган, а прозвището му бе Оделян, много красив. И този прие българското и гръцкото царство…[6]

Русь[ред. | ред. код]

Докладніше: Руський каганат

Згідно з повідомленнями Бертинських анналів, титул «каган» від першої половини IX століття починають використовувати слов'янські князі Східної Європи. У Х ст. руси називали свого правителя каганом. Про це повідомляє мусульманський географ Ібн-Русте між 903 і 913 роками.


Слово про закон і благодать[ред. | ред. код]

Київський митрополит Іларіон у своєму «Слові про закон і благодать» ХІ століття, найдавнішій писемній давньоукраїнській пам'ятці, називає каганами руських князів Володимира і його сина Ярослава (Георгія)[7]. Зокрема:

  • …и похвала кагану нашему Влодимеру, от него же крещени быхомъ, и молитва къ богу от всеа земля нашеа.[7]
  • …нашего учителя и наставника, великааго кагана нашеа земли Володимера, вънука старааго Игоря, сына же славнааго Святослава.[7]
  • Сіи славныи от славныихъ рожься, благороден от благородныих, каганъ нашь Влодимеръ[7]
  • СъвлЂче же ся убо каганъ нашь и съ ризами ветъхааго человЂка, съложи тлЂньнаа, оттрясе прахъ невЂріа и вълЂзе въ святую купЂль.[7]
  • Паче же помолися о сынЂ твоемь, благовЂрнЂмь каганЂ нашемь Георгіи[7]
  • Быша же си въ лЂто s̃ ф̃ н̃ θ̃ (6559 [1051]), владычествующу благовЂрьному кагану Ярославу, сыну Владимирю.[7]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. «Книга Суї», том 84 «Біографія турків Бейді»(кит.)
  2. Ккаганъ // Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. Випуск 14 (К — Конъюрация). 2008. — С. 5.
  3. Каган // Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1985. — Т. 2 : Д — Копці. — С. 336.
  4. Тъпкова-Заимова 1996.
  5. Тъпкова-Заимова 1996:. 192—206
  6. Българска апокрифна летопис от XI в. [Архівовано 14 січня 2020 у Wayback Machine.][1] [Архівовано 27 березня 2019 у Wayback Machine.]
  7. а б в г д е ж Слово о законе и благодати митрополита Илариона… 1997. С. 26—61.

Бібліографія[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Статті[ред. | ред. код]

  • Тъпкова-Заимова, Василка и др. Дуклянския летопис и «Тълкувание Данилово». // Историко-апокалиптичната книжнина във Византия и в средновековна България. София, Университетско издателство, 1996.

Довідники[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]