Придніпровська височина лежить у межах розповсюдження кристалічних порід Українського кристалічного щита і простирається з північного заходу на південний схід.
Характер поверхні кристалічних порід визначає головні риси гіпсометрії Придніпровської височини й особливо ландшафтів окремих його частин. Височина є підняттям типу плато, що поступово знижується у південно-східному й східному напрямках. Середня висота її 220—240 м у північно-західній частині та 150—180 м на сході й південному сході. Найбільша висота — 323 м (на північному заході). Для Придніпровської височини в цілому характерне чергування пласких вододілів із глибокими річковими долинами й балками. Вододіли середньої частини височини широкі, зрідка розчленовані балками з пологими схилами. З наближенням до Дніпра, а також до Південного Бугу вододіли звужуються і мають вигляд увалів із пласкою поверхнею. Значно збільшується кількість балок і ярів. Ярово-балкова мережа особливо розвинена на правобережжі Дніпра (на ділянці між Києвом і містом Дніпро). Поверхня височини густо розчленована долинами Південного Бугу, Собі, Синюхи, Гірського Тікича, Росі, Інгулу, Інгульця, Саксагані та інших річок. Більшість долин має 3—4 чітко виражені тераси. Характерною рисою річок у межах височини є наявність порогів і бистрин, утворення яких пов'язане з виходами кристалічних порід. Глибина врізу долин сягає 80—90 м. Поширені також залишкові прохідні долини завглибшки 15—40 м (іноді до 50 м). Трапляються й інші форми рельєфу — зсуви, конуси. Найбільше їх на правому схилі Дніпра. Своєрідною будовою в межах Придніпровської височини виділяються Канівські гори, де внаслідок великої різниці відносних висот глибокого й густого розчленовування ярами й балками, поверхня має вигляд ерозійних гір.