Портал:Українське мистецтво
Українське мистецтво  Українське мистецтво - сукупність усіх творів мистецтва, створених за всю історію розвитку України. Розвиток мистецтва в Україні веде відлік із прадавніх часів. Види українського мистецтва: Живопис, Графіка, Скульптура, Архітектура, Театр, Музика, Кіномистецтво, Телебачення, Художня література, Декоративно-прикладне мистецтво, Хореографія, танець, Фотомистецтво, Естрадно-циркове мистецтво, Медіа-мистецтво. Народне мистецтво України — це пласт української культури, пов'язаний з відтворенням світосприйняття українського народу, його психології, етичних настанов і естетичних прагнень, що охоплює всі види народної творчості, традиційно притаманні Україні: музику, танці, пісні, фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво, що розвиваються, як єдиний комплекс, і органічно входять у життя народу протягом усієї його історії. .::::::::::::::::читати далі |
 Вибрана стаття Григо́рій Олекса́ндрович Мачте́т (3 (15) вересня 1852, Луцьк — 14 (27) серпня 1901, Ялта) — український письменник, революціонер-народник. Писав російською мовою Рід Мачтетів походив з Англії, де свого часу якийсь Мансгед (таким був первісний варіант прізвища Мачтет) завербувався в армію короля Швеції Карла XII. Під її знаменами артилерист Манчтед (так тепер вимовлялося його прізвище) 1709 року брав участь у Полтавській битві та потрапив у полон. Через поранення він залишився на території України та одружився з українкою. В автобіографії письменник зазначив: «Мій дід із боку батька був офіцером, гультяєм, головорізом, пристрасним авантюристом, який кинув дружину та сина (мого батька) і залишив їх у злиднях, але був чесною та незалежною людиною» . Майбутній письменник народився 3 вересня 1852 року (за старим стилем) у Луцьку. Залишившись у шестирічному віці без матері, Григорій Мачтет навчався та виховувався вдома під керівництвом німкені-гувернантки. 1861 року його віддали на навчання в Немирівську гімназію графа Потоцького. Тут він провчився до четвертого класу. 1865 року його виключили з гімназії, несправедливо звинувативши в прихильності до «польського духу» (насправді Мачтет тоді був завзятим українофілом). У радянський час на головному фасаді колишньої чоловічої гімназії було встановлено меморіальну дошку про те, що тут навчався Мачтет ::::::::::::::::читати далі |
 Вибране зображення |
Картини та гравюри України  «Чорний квадрат» — картина Казимира Малевича, написана, найімовірніше, 1915 року. Зберігається в Державній Третьяковській галереї в Москві. Цю картину, написану в заснованому ним стилі супрематизму, Малевич вважав вершиною своєї творчості. Робота була виконана Малевичем влітку та восени 1915 року. За твердженням художника, він писав її декілька місяців. Робота була виставлена на останній футуристичній виставці «0.10», що відкрилася в Петербурзі 19 грудня 1915 року. Серед тридцяти дев'яти картин, виставлених Малевичем на найвиднішому місці, в так званому «червоному кутку», де зазвичай вішають ікони, висів «Чорний квадрат». Існує версія, що «Квадрат» був написаний до виставки — оскільки величезний зал потрібно було чимось заповнити. Ця інтерпретація заснована на листі одного з організаторів виставки Малевичу :
.::::::::::::::::читати далі |
Скульптури України  Пам'ятник Максимові Березовському в Глухові, відкритий 1995 року. Скульптор — Коломієць Інна. Напередодні 1995 року Глухів і музична громадськість планували відзначити 250-річчя з дня народження відомого композитора 18 століття Дмитра Бортнянського, що планувалося на 2001 рік. Ідея створення монумента славному земляку в місті отримала широкий розголос і її підтримали як громадськість міста, так і урядовці Міністерства культури України. Але урочистостям на честь Бортнянського передував не менш славний ювілей ще одного уродженця міста, теж уславленого композитора Максима Березовського. 250-ту річницю з дня народження М. Березовського планували відсвяткувати ще раніше — якраз у 1995 році. Добре знаного в Європі М. Березовського планували вшанувати як в Україні, так і по лінії ЮНЕСКО. Але і йому не було пам'ятника в Глухові. Так замість одного монумента виникла ідея встановити два..::::::::::::::::читати далі |
Архітектурні пам'ятки України  Особня́к Могильо́вцева, широко відомий як «Шокола́дний буди́ночок» — пам'ятка історії та архітектури у Києві, що знаходиться на вулиці Шовковичній, 17/2 (поряд із відомим будинком Ікскюль-Гільденбанда, що має № 19). Свою популярну назву отримав через коричневий колір та крупну рустику, що нагадує шоколадну плитку. Будинок збудовано у 1901 році за проєктом головного архітектора Києва, академіка архітектури Володимира Ніколаєва на замовлення відомого промисловця, фінансиста та мецената, купця першої гільдії Семена Могилевцева, який жив у ньому до своєї смерті 10 серпня 1917 року, заповівши майно численним племінникам.::::::::::::::::читати далі |
Літературні твори України  Собор — роман-застереження[1], один із найвідоміших і найвизначніших творів Олеся Гончара. Написаний 1967 року. Протягом майже 20 років замовчувався прорадянською літературною критикою, що трактувала «Собор» як творчу невдачу, порівнюючи його із іншими творами письменника, зокрема «Прапороносці», «Людина і зброя», «Злата Прага». Олесь Гончар працював над романом протягом чотирьох років: 1963–1967. «Собор» можна вважати романом-попередженням перед загрозливим наростанням ряду тенденцій моральної деградації суспільства у середині шістдесятих років. Відповідаючи на запитання, що його наштовхнуло на створення цієї книги письменник сказав:
.::::::::::::::::читати далі |
Кінокартини та телефільми України Жовта квітка для месьє Бурійона- українсько-французький короткометражний фільм режисерки Лариси Артюгіної спродюсований французькою асоціацією Cine Fac та українською організацією Wiz-Art. Прем’єра фільму відбулася в Кишеневі 25 травня 2012 року у рамках Фестивалю «Тандем» (Кишинів, Молдова). Французький письменник-антиглобаліст прибуває до Києва на презентацію своєї книжки. В аеропорту «Бориспіль» на нього чекає несподіванка. Замість молодої та симпатичної перекладачки письменника зустрічає її батько – міліціонер з не надто витонченими манерами. Відсутність спільної мови спричиняє комічні ситуації та конфлікти між чоловіками. Втім, несподівано вони знаходять спільну тему. Проєкт фільму було обрано переможцем Українського конкурсу сценаріїв короткометражних фільмів за участю компетентного журі у складі Любомира Госейко, Ігора Мінаєва та продюсерів проєкту.::::::::::::::::читати далі |
Вистави, театральні постановки та мюзікли України Наталка Полтавка — опера Миколи Лисенка за однойменною п'єсою Івана Котляревського. Хоча п'єса Котляревського приваблювала багатьох музикантів і до Лисенка, саме його опера закріпилася в репертуарі оперних театрів і посіла місце серед найпопулярніших українських опер. Музика й п'єса розкривають найкращі риси українського національного характеру — шляхетність, моральну чистоту, духовну силу, мужність (Наталка, Петро). Іван Котляревський і Микола Лисенко показують моральну перевагу простих людей над представниками влади — сільськими багатіями й приказними. Думки й почуття героїв розкриваються через пісню. Вона служить і тлом, на якому розгортається дія. В обробці народних пісень, що були закріплені сценічною традицією за п'єсою, і в створених Лисенком, розвинених аріях, увертюрі й оркестрових антрактах композитор зберігає вірність духу п'єси Котляревського. Мудра простота, ясність, гармонійна єдність всіх елементів відзначають музику Лисенка. .::::::::::::::::читати далі |
Музичні твори України «Червона рута» — пісня Володимира Івасюка, яка стала однією з найвідоміших українських пісень у світі. Володимир Івасюк написав її у 1970 році, будучи студентом Чернівецького медичного інституту. Ще старшокласником Володимир Івасюк натрапив у батьковій бібліотеці на виданий 1906 року збірку коломийок, впорядкований Володимиром Гнатюком. Згодом мандруючи гірськими гуцульськими селами, Володимир знайшов інші варіанти коломийки про червону руту та записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом вічного й чистого кохання. А в вересні 1970 року на Театральній площі міста Чернівці у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» прозвучала прем'єра пісні, яку виконував дует: сам автор і Олена Кузнецова. Путівку в життя пісні дав ансамбль «Смерічка» Л. Дутковського (солісти Н. Яремчук і В. Зінкевич, звукорежисер Василь Стріхович). У 1971 році «Червона Рута» стає переможцем першої радянської «Пісні року» і невдовзі після цього потрапляє на перші місця популярності в багатьох країнах Східної Європи.::::::::::::::::читати далі |
Танці України  Коломи́йки — традиційний жанр української фольк-музики і хореографії, — дворядкова народна пісня (співанка), кожен рядок якої має 14 складів з обов’язковою цезурою (паузою) після восьмого складу. Коломийками також називають коротенькі пісеньки, що можуть виступати як приспівки до танцю. Часто вони об'єднуються у в'язанки, які не мають, проте, сталого змісту, а залежать від уподобання співака та обставин виконання. Активний процес творення і функціонування коломийок свідчить про життєвість цього жанру. Специфіку коломийки свого часу визначив відомий фольклорист Ф. Колесса:Коломийка — це початково танцювальна пісня, яку й досі співають до танцю. Проте на думку В. Гошовського, коломийка — це пісенний тип, значно старший за сам жанр: своїм корінням він сягає XVII століття..::::::::::::::::читати далі |
Мистецькі події та фестивалі України  Ніч у Луцькому замку — щорічний артфестиваль на території історико-культурного заповідника «Старий Луцьк», що проходить в останню неділю червня. Вперше фестиваль відбувся в 2007 році, здобувши популярність та міжнародне визнання. Його проведення відіграло суттєву роль під час прийняття рішення щодо визначення Луцького замку переможцем у Всеукраїнській акції «7 чудес України». Проєкт визнано найкращим у рейтингу серед мистецьких подій Волині та внесено до списку 100 найкращих подій для туріндустрії України 2012 року, що підтверджено відповідним сертифікатом. Перемога в рейтинговій акції «Людина року Волинського краю-2010» у номінації «Подія року» є свідченням популярності заходу серед волинян. Організаційно-мистецький рівень проєкту високо оцінений експертами з питань культурної політики Ради Європи. Складовою частиною артшоу «Ніч у Луцькому замку» є імпровізовані лицарські бої та середньовічні розваги, театралізовані дійства, майстер-класи народних майстрів з гончарства, лозоплетіння, соломоплетіння, флористики та ковальства, дегустація та приготування національних страв..::::::::::::::::читати далі |
Міжнародні фестивалі, виставки та конкурси за участі українців
Україна дебютувала на Пісенному конкурсі Євробачення у 2003 році. Її представив співак Олександр Пономарьов із піснею «Hasta la Vista», де посів 14 сходинку.А вже у 2004 році співачка Руслана з піснею «Wild Dances» приносить Україні перемогу і право на проведення ювілейного п'ятидесятого Пісенного конкурсу Євробачення.[2] Це єдина перемога України за всю історію конкурсу.::::::::::::::::читати далі |
Музеї та художні галереї України  Націона́льний культу́рно-мисте́цький та музе́йний ко́мплекс «Мисте́цький арсена́л» — культурно-мистецький та музейний комплекс у Києві. Юридично підпорядкований Державному управлінню справами.  Мистецький арсенал — це проєкт, ініційований Президентом України Віктором Ющенком з метою створення культурно-мистецького та музейного Комплексу європейського рівня. Концептуальні засади створення та функціонування Комплексу схвалені указом Президента України №415 від 22 травня 2006 року. «Мистецький арсенал» бачиться як вікно в Україну для світу і вікно у світ для України. Це новий мистецький майданчик, відкритий для імпровізацій та імпрез, який ще не є заангажований жодним мистецьким проєктом і обумовлений лише стінами старого Арсеналу.
|
Театри та кінотеатри України  Націона́льний академі́чний драмати́чний теа́тр і́мені Іва́на Франка́ — україномовний театр у Києві, заснований 1920 року. Театр засновано у Вінниці 1920 року спільно з Гнатом Юрою, Амвросієм Бучмою та Семеном Семдором. Першим очільником театру став Гнат Юра. Відкриття театру відбулося 28 січня 1920 року виставою «Гріх» Володимира Винниченка, а протягом сезону театр здійснив 23 прем'єри. 1923 — театр був запрошений до тодішньої столиці Української СРР — Харкова. Серед найкращих вистав театру тих років — «Лісова пісня» Лесі Українки, «Ревізор» Миколи Гоголя (зокрема, у постановці режисера М. Г. Єсипенка), «Полум'ярі» Анатолія Луначарського, «Свята Йоанна» Бернарда Шоу, «97» Миколи Куліша. 28 серпня 1923 року опубліковано повідомлення, що сформована трупа Українського державного драматичного театру; до її складу увійшли артисти Вінницького театру ім. І. Франка, організованого у 1919 р. Також запрошено київських акторів Мещерську та С. Семдора, митця Романовського, митця-бутафора Крамича та на посаду завідувача музичною частиною — колишнього диригента Львівської опери Коссака. Головним режисером призначено Г. Юру, іншими режисерами — Коханенка і С. Семдор..::::::::::::::::читати далі |
Цирки та концертні зали України  Національний палац мистецтв «Україна» — одна з найбільших концертних зал Києва та України, основне місце проведення концертів та політичних заходів у столиці. Палац споруджений у 1965 —1970 роках на місці колишнього ринку на Великій Васильківській вулиці. Архітектори проєкту: Є. О. Маринченко, П. Н. Жилицький (лауреати Державної Шевченківської премії 1971 року), І. Г. Вайнер, інженери: П. Булаєвський, В. Сидоренко. Автор інтер'єрів: архітектор І. Й. Каракіс. Головна проєктна організація — державний проєктний інститут «Київпромбуд». Запроєктований у першу чергу як місце проведення з'їздів Комуністичної партії України (на зразок Палацу з'їздів у Кремлі в Москві), і в другу чергу як концертна зала. Урочисто відкритий 17 квітня 1970 року до 100-річчя від дня народження В. Леніна. У 1996 році був виконаний капітальний ремонт, побудований новий прес-центр. У 1998 палац отримав статус «Національного».::::::::::::::::читати далі |
Мистецькі колективи та трупи України Арніка — українська естрадна група у Львові. Популярність у 1970-х роках. Пісні українською мовою. Перший музичний керівник Володимир Кіт. Лауреат Всесоюзного телевізійного конкурсу «Алло, ми ищем таланты», лауреат Республіканського фестивалю пісні (м. Хмельницький), дипломант Державного комітету Ради Міністрів УРСР з телебачення та радіомовлення. Група записала на Всесоюзній фірмі грамзапису «Мелодія» 4-платівки -міньйон з українськими народними піснями «Чорні очка, як терен» і «Чорна рілля ізорана» в обробці Віктора Морозова, а пізніше -«Марія», «В Самборі» та інші..::::::::::::::::читати далі |
 Корисні шаблони
|
 Категорії
|
Добра стаття Лятоши́нський Бори́с Ми́колайович (22 грудня 1894 (3 січня 1895), Житомир — 15 квітня 1968, Київ) — український композитор, диригент і педагог, один із основоположників модернізму в українській класичній музиці. Неодноразовий член журі міжнародних конкурсів, активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів: І. Шамо, В. Сильвестров, І. Карабиць, Є. Станкович, О. Канерштейн. Народився у Житомирі в сім'ї інтелігентів: батько Микола Леонтійович був вчителем історії, крім педагогічної роботи займався науковою діяльністю у галузі історичних наук, а як директор різних гімназій, вів громадсько-освітню роботу в Житомирі, Немирові, Златополі. Мати добре грала на фортепіано й співала. З ранніх років виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці і фортепіано. Два роки навчався в Златопільській гімназії, де його батько був директором. Саме тут почав серйозно займатись музикою: навчався грі на скрипці у гімназійного викладача Бенціона Хаїмовського, грав в учнівському оркестрі. В 14 років написав кілька музичних творів, серед яких струнний та фортепіанний квартети. Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі. Відвідував житомирську гімназію, закінчив її у 1913.::::::::::::::::читати далі |
 Обраний життєпис українського мистецтва. Художники та графіки Казими́р Севери́нович Мале́вич (пол. Kazimierz Malewicz; нар. 11 (23) лютого 1878Д.Горбачов. Малевич і Україна. — Київ, 2006. — 456 с., Київ, Російська імперія — пом. 15 травня 1935, Ленінград, РРФСР, СРСР) — український художник-авангардист українсько-польського походження, один із засновників нових напрямків в абстрактному мистецтві — супрематизму та кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва. Народився у Києві у сім'ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім'я часто переїжджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої. До 17 років жив на Поділлі (Ямпіль), Харківщині (Пархомівка, 1890-1894 У Пархомівському художньому музеї є кілька робіт українського авангардиста, Білопілля), Чернігівщині (Вовчок, Конотоп). Вважають, що аматорським малюванням К.Малевич почав займатися в Конотопі, де його родина мешкала у 1894-1895 . Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895–1897)..::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Майстри декоративно-прикладного мистецтва Шкрібля́к (Токарик) Васи́ль Ю́рійович (* 7 січня 1856, с. Яворів, Косівський район, Івано-Франківська область — † 21 листопада 1928) — гуцульський тесля, токар і різьбяр, майстер плаского різьблення по дереву. Син Юрія (Юри) Шкрібляка. Народився в с. Яворові Косівського повіту (Галичина). Різьбленню спочатку навчався у батька. 1905—1915 — навчався у крайовій різьбярській школі у Вижниці. Працював викладачем новоствореної Вижницької школи мистецтв (нині коледж прикладного мистецтва). Його вироби відзначаються різнорідністю форм і багатством орнаментики. Частіше від батька застосовував інтарсію різнокольоровим деревом й інкрустацію бісером (кораликами), металом та перламутром. Найдовершеніші його тарілки, мисники і меблі, які він виробляв переважно з ясена і явора. .::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Архітектори та скульптори Іва́н Петро́вич Кавалері́дзе (нар. 1 (13) квітня 1887, хутір Ладанський, нині Роменський район, Сумська область — пом. 3 грудня 1978, Київ) — український скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно. Народний артист УРСР (1969). Народився в селянській сім'ї Килини Луківни Кухаренко та Петра Васильовича Кавалерідзе (Кхварідзе) — сина Васо Кхварідзе, нащадка грузинського князівського роду, якого в середині 19 століття привіз в Україну московський генерал Ладонський після закінчення Кавказької війни. Дитинство Івана Кавалерідзе минуло в селі Талалаївці Полтавської губернії (нині село Сильченкове Талалаївського району Чернігівської області). 1899 — закінчив початкову земську школу.::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Композитори, музики та диригенти Григо́рій Гу́рійович Верьо́вка (нар. 13 (25) грудня 1895, Березна — пом. 21 жовтня 1964, Київ) — український композитор і хоровий диригент, педагог. Народився в українській родині в козацькому містечку Березному на Чернігівщині. 1916 закінчив Чернігівську духовну семінарію. 1918–1921 навчався в Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка по класу композиції у Болеслава Яворського, диригування — в Олександра Орлова. 1933 закінчив інститут екстерном. Від 1919 року працює як організатор і керівник самодіяльності, викладав хорове диригування у музично-навчальних закладах Києва..::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Співаки та естрадні артисти Анатолій Борисович Солов'яненко (* 25 вересня 1932, Сталіно — †29 липня 1999, Козин) — Герой України (2008, посмертно), всесвітньовідомий український співак (лірико-драматичний тенор) та громадський діяч. Анатолій Солов'яненко народився в місті Сталіно (нині — Донецьк) в шахтарській сім'ї. Після закінчення середньої школи вступив до Донецького політехнічного інституту, де закінчив аспірантуру і працював викладачем на кафедрі інженерної геометрії. Усі ці роки удосконалював вокальне мистецтво у заслуженого артиста УРСР, видатного співака-тенора Олександра Коробейченка, брав участь у концертах художньої самодіяльності..::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Прозаїки, поети та баснописці Загребе́льний Павло́ Архи́пович (25 серпня 1924, с. Солошине — 3 лютого 2009, Київ) — український письменник, Герой України, лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії. 1941 року закінчив десятирічну середню школу; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь у Битві за Київ, у серпні 1941 р. був поранений. Після шпиталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р. — нацистські концтабори смерті. Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у нацистському концтаборі. У 1961–1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960). .::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Актори театру та кіно Олексíй Сергі́йович Горбуно́в (нар. 29 жовтня 1961, Київ) — радянський і український актор театру та кіно. Народний артист України. Олексій Сергійович Горбунов народився 29 жовтня 1961 року в Києві. Дитинство пройшло на масиві Русанівка. У 1978 році, відразу після закінчення школи не зміг вступити до Київського Театральний інститут імені Карпенка-Карого, оскільки не був комсомольцем. У 1978—1979 роках працював у театрі імені Лесі Українки монтувальником, підсобним робітником у костюмерному цеху. У театрі завдяки Аді Роговцевій познайомився з її чоловіком — актором і педагогом Костянтином Степанковим. У 1984 році році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (курс Костянтина Степанкова). У своєму першому фільмі «Вантаж без маркування» Олексій почав зніматися в день вручення диплома. З 1984 по 1995 рік — актор театру-студії кіноактора кіностудії імені Олександра Довженка. З весни 1985 року по 20 квітня 1987 року служив у лавах Радянської армії. У 1990-х роках працював приватним таксистом через кризу на кіностудії Довженка. Повернутися до зйомок у кіно допоміг режисер Володимир Попков, запросивши на роль блазня Шико в багатосерійний телефільм «Графиня де Монсоро»..::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Кінематографісти та організатори театрального процесу Богда́н Сильве́стрович Сту́пка (нар.27 серпня 1941, смт Куликів, Жовківський район, Львівська область — пом.22 липня 2012, Київ) — український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії (1993, за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель» ,за Шолом-Алейхемом), Народний артист УРСР (1980), Народний артист СРСР (1991), Герой України (2011). Народився актор 27 серпня 1941 року в смт Куликів на Львівщині, яке на той час перебувало під німецькою окупацією і містилось у дистрикті Галичина в складі Генерал-губернаторства. До сцени його привчили родичі: батько співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там же солістом, а тітка — головним концертмейстером. За кулісами театру, Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема Івана Козловського і Сергія Лемешева..::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Танцівники та хореографи Серж Лифа́р (Сергі́й Миха́йлович Ли́фар, фр. Serge Lifar, 2 (15) квітня 1905, Київ, Російська імперія — 15 грудня, 1986, Лозанна, Швейцарія) — український балетний танцівник та хореограф, відомий як один із найвидатніших танцівників XX століття. Був засновником Академії танцю при «Гранд-Опера», ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО. Сучасники називали його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття». За 26 років роботи в Опері Лифар виховав одинадцять зірок балету. Сергій Лифар народився найімовірніше у передмісті Києва с. Пирогів, або ж у с. Віта-Литовська, у родині помічника лісничого Трипільсько-Вітянського лісництва Михайла Яковича Лифаря та його дружини Софії Василівни Марченко. У метричній книзі с. Пирогова, де знаходилась єдина найближча церква, є запис про його народження 20 березня та хрещення 10 квітня 1905. Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння. Пізніше Сергій Михайлович згадував, як, гостюючи в свого діда у Каневі, слухав розповіді про героїчне минуле України та розглядав «пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лихварів українські гетьмани та кошові отамани великого Війська Запорізького». .::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Артисти цирку Володимир Дмитрович Шевченко (31 липня 1946, Омськ — 24 жовтня 2012, Київ) — український дресирувальник, генеральний директор та художній керівник Національного цирку України. Народився 31 липня 1946 року у місті Омську у родині артистів цирку: і мати Олександра Олександрівна Александрова, і батько Дмитро Терентійович Шевченко були дресирувальниками. У 1966 році закінчив Державне училище естрадно-циркового мистецтва у Москві за спеціальністю «артист цирку — гімнаст». Того ж року був прийнятий на роботу до «Союзгосцирка» як артист — дресирувальник хижих тварин. З 1968 року він — артист-дресирувальник, керівник атракціону «Левиці», потім атракціонів «Леви і левиці», «Левиці і тигри», «Тигри — вершники на конях». У 1985 році закінчив Державний інститут театрального мистецтва імені Луначарського за фахом «режисер цирку і театру». У 1970–1996 роках — художній керівник і директор Українського циркового колективу в системі «Союзгосцирка». З 2000 року — художній керівник, а з 2007 року — генеральний директор-художній керівник Національного цирку України..::::::::::::::::читати далі |
| Обраний життєпис українського мистецтва. Костюмери та дизайнери Жичук Ірина (Щуцька), (рос. Ирина Жичук (Щуцкая), (англ. Iryna Zhychuk) — український художник і дизайнер. Один з організаторів громадської організації «КвартираFM», співзасновник рекламної агенції PaRtyzan (підпільна студія реклами Партизан). У своїх роботах зображає песоналії у вигляді тварин, начастіше малює котів. Лауреат Ukrainian Art Week 2010, German Art Week, Russian Art Week, Turkish Art Week .::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Мистецтвознавці та критики Оста́п Анто́нович Крушельни́цький (*26 березня 1913, Городенка — †1937, Сандармох, Карелія) — український дослідник кіно, журналіст. Член родини Крушельницьких, знищеної органами НКВД СРСР.
Остап разом із більшістю своєї великої родини 1934 переїхав з Галичини — зони окупації Польщі, до східної України — зони окупації СРСР. Того ж року був заарештований НКВД. Восени 1937 розстріляний (як і його батько і брат Богдан) в карельському урочищі Сандармох (поблизу м. Медвеж'єгорськ, Карелія, РФ)..::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Продюсери Родня́нський Олекса́ндр Юхи́мович (нар.2 липня 1961, Київ) — український кінорежисер, кіно- і телевізійний продюсер, телевізійний менеджер. Двоюрідний брат та бізнес-партнер Бориса Фуксмана. Народився в родині кінематографістів (його дід, Зіновій Роднянський був головним редактором Кіностудії документальних фільмів, батько — головним інженером, мати — Лариса Роднянська — директор кіностудії «Контакт» Спілки кінематографістів України) У 1983 році закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (факультет кінорежисури)..::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис українського мистецтва. Мистецькі діячі української діаспори Джон Годяк (англ. John Hodiak, укр. Іван Годяк; 16 квітня 1914, Піттсбург — 19 жовтня 1955, Лос-Анджелес) — американський кіноактор українського походження. Народився в українській сім'ї в Пітсбургу. З 1942 року працював у студії Метро-Голдвін-Маєр. Іван Годяк народився 16 квітня 1914 року у місті Пітсбург, штат Пенсильванія. Він був найстаршим з чотирьох дітей у сім'ї. Батьки Івана Годяка Василь (англ. Walter Hodiak 25 жовтня 1888 — 21 серпня 1962) та Ганна (Анна) (дівоче прізвище — Погорілець) (англ. Anna Pogorzelec, 28 лютого 1888 — 17 жовтня 1971) походили з українського села Грушатичі Перемишльського повіту Львівського воєводства (тепер Старосамбірського району Львівської області). За деякими даними, мати Івана Годяка мала польське походження. [джерело?] Вони переселилися до Америки 1912 року..::::::::::::::::читати далі |
Чи Ви знаєте...
|
 Мистецькі сайти УкраїниKino-teatr.ua — найбільший кінопортал України. Сайт функціонує з 2000 року. Шеф-редактор порталу «Кіно-театр.ua» — Олексій Першко. Він входить до складу прокатної комісії Держкіно та українського оскарівського комітету. Був членом журі другого Одеського міжнародного кінофестивалю, членом журі української панорами кінофестивалю Молодість. Станом на 17.04.2011 сайт містить інформацію про 5 600 фільмів, 3 800 акторів, та про кінотеатри України. Кіно-театр.ua містить афішу, анонси, рецензії і рейтинги фільмів. На порталі щодня публікуються свіжі новини зі світу кіно, як місцеві, так і міжнародні. Особливістю порталу також є найбільша кіноафіша, яка покриває всі регіони України. З 2010 року на сайті підключено сервіс онлайн-продажу квитків у кінотеатри Києва, згодом цей сервіс був поширений на інші кінотеатри України. Також сайт містить щотижневі огляди касових зборів українських кінотеатрів, який використовується як джерело для публікацій багатьох ЗМІ. Додатково для відвідувачів порталу є можливість залишити рецензію, відгук або взяти участь у конкурсі. .::::::::::::::::читати далі |
 Нові статті
|
 Вікіпроєкти |
|