Оцелот

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Оцелот
Ocelot.jpg
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Підряд: Котовиді (Feliformia)
Родина: Котові (Felidae)
Підродина: Малі кішки (Felinae)
Рід: Леопард (Leopardus)
Вид: Оцелот
Біноміальна назва
Leopardus pardalis
(Linnaeus, 1758)
Ареал оцелота
Ареал оцелота
Синоніми
Felis pardalis Linnaeus, 1758
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Leopardus pardalis
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Leopardus pardalis
EOL logo.svg EOL: 313991
ITIS logo.svg ITIS: 552470
IUCN logo.svg МСОП: 11509
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 32538
Fossilworks: 47513

Оцелот[1][2], леопард оцелот (Leopardus pardalis) — хижий ссавець, типовий вид роду леопардів (Leopardus) із родини котових (Felidae)[3]. Мешкає в Америці від півдня США до півночі Аргентини. Вид займає широкий спектр середовищ проживання, від чагарників до тропічних лісів, однак уникає відкритих місцевостей і високогір'їв. Зазвичай активний під час сутінків і вночі, оцелот, як правило, солітарний і територіальний. Полює на дрібних наземних ссавців. Шерсть коротка й шовковиста, а забарвлення залежить від середовища проживання; нижня частина тіла білувата, верхня — жовта, руда чи сива; шерсть має неправильний малюнок темних плям і смуг, на спині й боках плями утворюють розетки. Оцелот важить від 8 до 16 кг, довжина від голови до хвоста 55–100 см, хвіст — 30–45 см. Чисельність оцелота зменшується в багатьох частинах ареалу через знищення середовища проживання, полювання, ДТП[4][5].

Назва «оцелот» нагуатлського походження[6] і зазвичай стосується ягуара, а не оцелота. Видовий епітет pardalis походить від лат. pardus — «пантера» і суфікса -alis — «який стосується чогось»[5].

Опис[ред. | ред. код]

Оцелот є найбільшим представником роду Leopardus і третім серед котових Неотропіків після ягуара й пуми. Будова тіла й кінцівки кремезні (причому передні — більші), хвіст порівняно короткий, лапи великі відносно розміру тіла. На передніх лапах п'ять пальців з кігтями, а на задніх — чотири. Довгі вібриси є на підборідді під ротом, кілька рядів на щоках по обидва боки носа, по одній групі з кожного боку задньої частини щелепи та по одній групі над кожним оком. Нормальна температура тіла — 37.7–38.8°C. Наявний статевий диморфізм: вага самців становить 7–18.6 кг, а самиць — 6.6–11.3 кг; довжина від голови до хвоста у самців становить 67.5–101.5 см, а самиць — 69–90.9 см; довжина хвоста становить 25.5–44.6 см; висота в плечах — 40–50 см[5][7][8]. Волосяний покрив густий і м'який. Забарвлення хутра жовтувато-коричневе, червонувато-коричневе, корицеве чи сіре (у мешканців сухих середовищ проживання ближче до сірого, у мешканців вологих лісів — до оранжевого або вохристого) з чорними кільцеподібними плямами, які всередині дещо темніші ніж назовні. На шиї й навколо плечей плями переходять у смуги, на лапах — у дрібні плями, на хвості — часткові чи повні кільця. Уздовж морди є дві чорні вертикальні смужки. Черево й нижня частина голови забарвлені в білуватий колір. Вуха округлі, чорного кольору, з великими білими плямами на задньому боці. Оцелот зовні нагадує марги, але більший, кремезніший і з помітно коротшим хвостом; дитинчат оцелота, марги й онцилли важко розрізнити[4][5][7][9].

Ареал і середовище проживання[ред. | ред. код]

Поширений в Америці від крайнього півдня США до північних і центральних частин Південної Америки (у тому числі на островах Тринідад, Маргарита і Барро Колорадо), оминаючи високогір'я Перу та Чилі. Найпівнічніший регіон мешкання оцелотів — американський штат Техас. В історичні часи оцелот мешкав у штатах Аризона, Нью-Мексико, Луїзіана; знайдені також викопні рештки з Флориди. Населяє чагарники, чагарникові рідколісся, заліснені трав'янисті місцевості, болотисті рідколісся, сухі й вологі ліси; у тому числі толерантний до модифікованих середовищ, але обов'язковим є покрив дерев або чагарників. Висотний діапазон поширення: 0–3000 метрів, однак найчастіше — до 1200 метрів. Щільність населення коливається в широких межах від 2.5 до 160/100 км². Найменші щільності — у соснових лісах Белізу, посушливих місцевостях Мексики, у бразильській Каатинзі, найбільша щільність на о. Барро Колорадо, Панама[5][10].

Поведінка[ред. | ред. код]

Оцелоти живуть поодинці й полюють передусім уночі, однак нерідкі випадки активності упродовж дня, головним чином під час сезону дощів і похмурих днів. Тварини активні від 12 до 14 годин на добу й упродовж ночі долають кілька кілометрів. Під час денної спеки полюбляють ховатися в дуплах дерев, можуть відпочивати у густих чагарниках і на гіллі дерев. Оцелоти використовують багато місць відпочинку на своїй території, і рідко одне й те ж місце два дні підряд, винятком є лігвище для приплоду. Оцелоти мають гострі нюх і зір. Полюють на землі, хоча чудово лазять по деревах і скелях, уміють плавати. Запахові сигнали вважаються не надто важливими при полюванні. Основною тактикою полювання є екстенсивна ходьба, поки не зустрінеться маленька тварина. За нагоди оцелот буде кидатися на великих птахів, не тратячи багато часу на засідку, або він може присісти на колоду дерева, щоб накинутися на гризуна, що проходить знизу. Зловивши птицю, оцелот обскубує її перед тим, як з'їсти. Якщо оцелот уполює занадто багато їжі, він сховає решту й повернеться наступної ночі[4][5].

Здобич оцелотів — переважно невеликі ссавці й птахи, такі як гризуни родів Oryzomys, Zygodontomys і Proechimys, також агуті, опосуми, а з птахів — пенелопа, татаупа, свійська птиця. Проте іноді ці коти ловлять змій, а також великих ссавців, таких як таясу, мазама американська, тамандуя. Склад раціону в процентах: 65–66% — дрібні гризуни, 12–18% — плазуни, 6–10% — середніх розмірів ссавці, 4–11% — птахи й 2–7% — ракоподібні та риби. Оцелоти — осілі тварини. Їхні території залежать від наявності їжі та щільності покриву, у самиць — до 14 км², у самців — до 31 км² і перетинаються з територіями однієї або кількох самиць[4][5].

L. pardalis спілкується з іншими особами свого виду хімічними сигналами для демаркації територіальних кордонів (подряпини на стовбурах, позначення предметів сечею, відкладання калу на помітні місця). Територіальні кордони суворо захищаються від одностатевих осіб, і порушення можуть призвести до бійок. У природі оцелоти мовчазні, за винятком періодів розмноження. У неволі вокалізіція включає мявкання, мурчання й гарчання[4][5][11].

Розмноження[ред. | ред. код]

Оцелот має неочікувано низький рівень відтворення: довга вагітність, малий приплід, довгий (дворічний) інтервал між приплодами. Спаровування може відбуватися в будь-яку пору року на півдні ареалу, але помічено осінні та зимові піки народження у північних частинах ареалу. Ініціаторами шлюбного ритуалу є самиці, що гучним криком привертають увагу самців. До спарювання схиляє самця самиця, заохочуючи його ударами лап. Під час спарювання самець тримає зубами за шию самиця. Вагітна самиця готує добре захищене лігвище в порожнистому стовбурі дерева, у щілині або в невеликій печері, або в густій ​​рослинності. Самиця вистилає лігвище іноді шерстю, вищипаною з власного черева. Мати може перемістити дітей у нове лігвище, коли старе забрудниться чи стежки до нього стануть занадто явними, чи з інших причин. Вагітність триває від 79 до 82 днів. Народжується найчастіше одне, рідше двоє кошенят; виключно в неволі й дуже рідко народжується троє (до чотирьох) кошенят. Діти при народженні важать 200–280 грамів, очі відкривають приблизно на 14 день. Годування молоком триває приблизно сім тижнів. Кошенята починають залишати лігвище у віці трьох місяців. Матір починає брати дітей на полювання, коли їм виповнюється 5 чи 6 місяців. Вони стають самостійними у віці 1 року, але покидають територію матері у віці приблизно 2 (до 3) років. Самиці стають статевозрілими у 18, а самці — 30 місяців[4][5][7][12].

Тривалість життя й загрози[ред. | ред. код]

У неволі оцелот може прожити до 20 років, але в природі живе 7–10 років[4].

Хоча самі хижаки, оцелоти іноді стають здобиччю Harpia harpyja, Puma concolor, Panthera onca, Eunectes murinus. Основними ж загрозами є: втрата середовища існування та його фрагментація, нелегальна торгівля домашніми тваринами, вбивство фермерами[4].

Хоча загалом природоохоронний статус оцелота «найменший ризик», у Мексиці й США він під загрозою вимирання, у Колумбії й Аргентиніуразливий, як і в Бразилії за межами Амазонії[10].

Генетика[ред. | ред. код]

Диплоїдний набір хромосом становить 36, а фундаментальне число — 70. У неволі оцелот гібридизується з іншим видами роду LeopardusL. wiedii, L. tigrinus, L. geoffroyi, L. guigna, але вони не схрещуються в дикій природі. У Французькій Гвіані самець оцелота й самиця пуми вирощені та розміщені разом, дали чотири виводки; дитинчата демонстрували проміжний розмір тіла й малюнок плям, але значно більше нагадували оцелота[5].

Оцелот і людина[ред. | ред. код]

Хутро оцелота тривалий час було популярним у торговців шкурами[4]. Наприклад, 1969 року в США було ввезено понад 133 тисячі шкур оцелотів. У 1980-х роках шуби з хутра оцелота продавалися за $40 000, а жива тварина, домашній улюбленець, продавалася за $800. Інтенсивне полювання на оцелота призвело до того, що він став украй рідкісною твариною. Завдяки новим міждержавним угодам полювання на оцелота і продаж будь-яких продуктів з нього заборонено[4].

Оцелот, як і ягуар, вважався священною твариною в деяких давніх народів Америки — наприклад, ольмеків, ацтеків, інків, мая[13]. Можливо, це пов'язано з тим, що оцелот як хижак найкраще оберігав посіви давніх індіанців від травоїдних.

Вид захищений на більшій частині ареалу, полювання заборонено в Аргентині, Бразилії, Болівії, Колумбії, Коста-Риці, Французькій Гвіані, Гватемалі, Гондурасі, Мексиці, Нікарагуа, Панамі, Парагваї, Суринамі, Тринідаді та Тобаго, США, Уругваї, Венесуелі, а також регульоване в Перу. Частина ареалу оцелота включає заповідні території, деякі з них здатні підтримувати довготривалі життєздатні популяції[10].

Таксономія[ред. | ред. код]

Вид уперше класифікував Карл Лінней у 1758 році під назвою Felis pardalis. Рід Leopardus був запропонований Джоном Едвардом Греєм у 1842 році[3]. Найближчим родичем оцелота є марги[14]:


   Leopardus   

 Leopardus wiedii

 Leopardus pardalis

 Leopardus jacobita

 Leopardus colocolo

 Leopardus tigrinus

 Leopardus guigna

 Leopardus geoffroyi


Кілька підвидів було описано в XIX і XX століттях за зразками шкур[3]:

  • Leopardus pardalis pardalis — уздовж течії Амазонки
  • Leopardus pardalis aequatorialis — північні Анди
  • Leopardus pardalis albescens — Мексика, Техас
  • Leopardus pardalis maripensis — Венесуела, Гаяна
  • Leopardus pardalis mearnsi — Центральна Америка
  • Leopardus pardalis mitis — Аргентина, Парагвай
  • Leopardus pardalis nelsoni — Мексика
  • Leopardus pardalis pseudopardalis — Колумбія
  • Leopardus pardalis puseaus — Еквадор
  • Leopardus pardalis sonoriensis — Мексика
  • Leopardus pardalis steinbachi — Болівія

Сучасні дослідження вказують на помітно меншу кількість валідних підвидів. Біогеографічними бар’єрами для підвидів можуть слугувати Анди й перехід між Центральною й Південною Америками. На наявність таких підвидів вказують як морфологічні, так і молекулярні дослідження. Однак для остаточного поділу L. pardalis на підвиди необхідний більш детальний морфологічний і молекулярний аналіз[15].

Посилання[ред. | ред. код]

  1. Маркевич О.П. Російсько-українсько-латинський зоологічний словник. Номенклатура. — Київ : Наук. думка, 1983. — С. 190.
  2. Решетило О.С. Зоогеографія. — Львів : Львівський нац. ун-т ім. І. Франка, 2013. — С. 75. — ISBN 978-966-613-977-4.
  3. а б в Wilson, D. E., & Reeder, D. M. (ed.). Mammal species of the world (3rd edition). — Johns Hopkins University Press, 2005.
  4. а б в г д е ж и к л Kittel J. (2011). Leopardus pardalis. Animal Diversity Web. Процитовано 17.10.2020. 
  5. а б в г д е ж и к л Murray J. L., Gardner G. L. Leopardus pardalis // Mammalian Species. — 1997. — № 548. — С. 1–10. — DOI:10.2307/3504082.
  6. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 4 : Н — П / укл.: Р. В. Болдирєв та ін. ; ред. тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — Т. 4 : Н — П. — С. 241. — ISBN 966-00-0590-3.
  7. а б в Hunter L. Wild Cats of the World. — Bloomsbury Publishing, 2015. — С. 104–111. — ISBN 9781472922854.
  8. Sanderson J. G. & Watson P. Small wild cats: The animal answer guide. — JHU Press, 2011. — С. 36. — ISBN 9780801898853.
  9. Nowak R. M. Walker's mammals of the world. — JHU Press, 1999. — Т. 1. — С. 816, 817. — ISBN 0801857899.
  10. а б в Paviolo A., Crawshaw P., Caso A., de Oliveira T., Lopez-Gonzalez C. A., Kelly M., De Angelo C. & Payan E. (2015). Leopardus pardalis. The IUCN. Процитовано 19.10.2010. 
  11. Reid F. A Field Guide to Mammals of North America, North of Mexico. — Houghton Mifflin Harcourt, 2006. — С. 434.
  12. Dollar S. & Moates J. Ocelots. — Heinemann, 2005. — 40 с. — ISBN 0435987585.
  13. Nuttall Z. A Penitential Rite of the Ancient Mexicans. — Peabody Museum of Archaeology and Ethnology, 1904.
  14. O’Brien S. J. & Johnson W. E. The evolution of cats // Scientific American. — 2007. — Вип. 297. — № 1. — С. 68–75. (англ.)
  15. Kitchener A. C. et al. A revised taxonomy of the Felidae. The final report of the Cat Classification Task Force of the IUCN. — Bern, Switzerland : IUCN/SSC Cat Specialist Group, 2017. — 80 с.