Іван III Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іван III Васильович
Іван III Васильович
Гравюра з Космографії А.Теве, 1575 рік
Великий князь Московський
28 березня 1462 — 27 жовтня 1505
Попередник: Василій ІІ
Спадкоємець: Василій III
 
Народження: 22 січня 1440(1440-01-22)
Москва, Московія, Золота Орда
Смерть: 27 жовтня 1505(1505-10-27) (65 років)
Архангельський собор
Релігія: православна церква
Династія: Даниловичі Московські
Батько: Василь II Темний
Мати: Марія Ярославна
Дружина: 1) Марія Борисівна
2) Софія Палеолог
Діти: сини: Іван, Василь, Юрій, Дмитро, Семен, Андрій
дочки: Елена, Феодосія та Евдокія

Медіафайли у Вікісховищі?

Іва́н III Васи́льович (рос. Иван Васильевич; 22 січня 1440(14400122)27 жовтня 1505) — великий князь московський (14621505). Представник роду Даниловичів Московських з династії Рюриковичів. Народився у Москві, Московія. Син московського князя Василія ІІ. Батько московського князя Василія ІІІ[1]. Васал золотординських ханів. Від 1450 року був співправителем батька Василія ІІ, після його смерті княжив одноосібно[1]. Заклав основи централізованої самодержавної Московської держави[1]. Методи правління вирізнялися жорсткістю і цинізмом[1]. Ініціював створення самостійної Московської церкви (1448)[1]. Намагався позбутися ординського сюзеренітету (1480)[1], був першим з московських князів, що титулувався царем. Провів урядову та судову реформи, ліквідував удільні князівства, запровадив «Судебник» (1497)[1]. Збільшив територію Московії вдвічі: приєднав Ярославське (1463), Ростовське (1474), Тверське (1485) князівства, Хлинов (1489), більшу частину Рязанщини[1]. Підкорив і ліквідував Новгородську боярську республіку (1474), депортувавши частину її населення вглиб Московії[1]. Він постійні війни з Великим князівством Литовським за Русь (1487—1494, 1500—1503), в ході яких захопив Сіверщину і Гомельщину[1]. Для підняття престижу Москви одружився з Софією, дочкою морейського деспота Фоми Палеолога, племінницею останніх візантійських імператорів Іоанна VIII та Констянтина XI[1]. Взяв візантійського двоголового орла за герб Московії, декларуючи претензії на спадщину Константинополя[1]. Сприяв будівництву церков і монастирів. Перебудував Московський кремль і заклав у ньому Успенський собор[1]. Помер у Москві. Похований у московському Архангельському соборі. В хрещенні — Тимофій. Прізвисько — Вели́кий (рос. Великий).

Біографія[ред. | ред. код]

Дитинство і юність[ред. | ред. код]

Іван ІІІ народився 22 січня 1440 року у сім'ї великого князя московського Василія ІІ Васильовича та його дружини Марії Ярославни Боровської.

Достовірних даних про раннє дитинство Івана III не збереглося, швидше за все, він виховувався при дворі свого батька. Однак подальші події круто змінили долю спадкоємця престолу 7 липня 1445 року за Суздалем військо батька Івана, великого князя Василія II зазнало нищівної поразки від армії під командуванням татарських царевичів Мамутяка і Якуба (синів хана Улу-Мухаммеда). Поранений великий князь потрапив в полон, а влада в державі тимчасово перейшла до старшого в роду нащадків Івана Калити — князя Дмитра Юрійовича Шемяки. Полон князя і очікування татарської навали привели до зростання плутанини в князівстві; складну ситуацію погіршила раптова пожежа в Москві.

Василь, пообіцявши хану викуп, отримав від нього військо і восени повернувся з полону в Москву, а Шемяка змушений був покинути столицю і піти в Углич. Москва повинна була заплатити за князя викуп — близько кількох десятків тисяч рублів. У цих умовах серед прихильників Дмитра Шемяка виникла змови, і коли у лютому 1446 року Василя II, разом з дітьми, відправився в Троїце-Сергіїв монастир, в Москві почався заколот. Великий князь був схоплений, перевезений до Москви, і в ніч з 13 на 14 лютого осліплений (що принесло йому прізвисько «Темний») за наказом Дмитра Шемяки. За повідомленням новгородського літописця, великого князя звинувачували в тому, що він «татар привів на Руську землю», і роздавав їм «в годування» московські міста і волості.

Шестирічний княжич Іван спочатку не потрапив в руки Шемяки: дітям Василя разом з вірними боярами вдалося втекти в Муром, який перебував під контролем прихильників великого князя. Через деякий час в Муром прибув рязанський єпископ Іона, який повідомив про згоду Дмитра Шемяки виділити поваленому Василю уділ; покладаючись на його обіцянку, прихильники Василя погодилися передати дітей новій владі. 6 травня 1446 року княжич Іван прибув до Москви. Однак Шемяка не дотримав слова: через три дні діти Василя були відправлені в Углич до батька і ув'язнені.

Через декілька місяців Шемяка все-таки вирішив дарувати колишньому великому князю уділ — Вологду. Діти Василя пішли слідом за ним. Але повалений князь зовсім не збирався визнавати свою поразку, і поїхав до Твері, просити допомоги у великого князя тверського Бориса. Оформленням цього союзу стали заручини шестирічного Івана Васильовича з дочкою тверського князя Марією Борисівною. Незабаром війська Василя зайняли Москву. Дмитро Шемяка був скинутий та втік, а на московському престолі знову утвердився Василь II. Однак Шемяка, що закріпився в північних землях (його базою стало недавно взяте місто Устюг), зовсім не збирався здаватися, і міжусобна війна продовжилася.

До цього періоду (приблизно кінець 1448 — середина 1449 року) відноситься перша згадка спадкоємця престолу Івана як «великого князя». У 1452 році його вже посилають номінальним керівником війська в похід на Устюжську фортецю Кокшенгу. Спадкоємець престолу успішно виконав отримане доручення, відрізавши Устюг від новгородських земель (існувала небезпека вступу Новгорода в війну на боці Шемяки) і жорстоко розоривши Кокшенгську волость. Повернувшись з походу з перемогою, 4 червня 1452 року княжич Іван в Соборі Спаса на бору обвінчався зі своєю нареченою, Марією Борисівною. Незабаром переможений Дмитро Шемяка був отруєний, і кривава усобиця, яка тривала чверть століття пішла на спад.

Внутрішня політика. Реформи[ред. | ред. код]

Докладніше: Судебник Івана III

За правління Івана ІІІ був прийнятий «Судебник» — збірка законів держави та проведений ряд реформ, які заклали основу помісної системи землеволодіння.

Церква[ред. | ред. код]

Іван III був ініціатором розколу Київської митрополії, коли після підписаної унії на Флорентійському соборі заарештував Київського митрополита Ісидора. В 1448 році Іван III скликав в Москві собор підконтрольних єпископів, які без благословення Вселенського патріарха вибрали настоятеля самопроголошеної Московської церкви.

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Приєднання сусідів[ред. | ред. код]

Головною заслугою правління Івана III стало підкорення нових земель навколо Москви. Московія в низці походів завоювала Новгородську республіку. Іван ІІІ підпорядкував Москві сусідні князівства: Тверське (1485), Ярославське(1463), Ростовське (1464) і частково Рязанське. Залишились незалежними лише Псковське та Рязанське князівство, але і вони знаходились під значним московським впливом.

Відносини з Ордою[ред. | ред. код]

Пам'ятник на Угрі.

Саме у зв'язку з правлінням Івана ІІІ заведено в російській історіографії писати про кінець більш ніж 200-літнього Ординського іга[2][3]. Повалення татарського ярма у Росії пов'язується здебільшого з стоянням на Угрі 1480-го року, коли московські війська не пропустили в глиб своїх земель війська ординського хана Ахмата. Саме Іван ІІІ, першим з московських князів, починає титулувати себе у зносинах з іноземними правителями «царем та государем всія Русі»[4], хоч до того в Росії царем називали ординських ханів[5]. Разом з тим відомо, що і 1502 року, через 22 роки після стояння на Угрі, Іван ІІІ у листах називав себе холопом хана Великої Орди[6].

Війни з Литвою[ред. | ред. код]

Весною 1480-го вів перемовини щодо зближення з господарем Молдавії Штефаном ІІІ; посередником був князь Михайло Олелькович.[7]

Влітку 1482 року Іван ІІІ Васильович відправив кримському хану Менґлі Ґераю цінні подарунки та значну суму грошей з намовлянням напасти на Литву[8]. Менґлі Ґерай, за цим намовлянням московського князя, вийшов в похід на Київ. 1 вересня він здобув замок, спалив собори і церкви, взяв в полон багато людей. В подарунок князю Івану хан вислав золоті потир та дискос з київського собору святої Софії[8].

Після успішних воєн з Великим князівством Литовським в склад Московського князівства увійшли більшість Верховських князівств, Новгород-Сіверський, Чернігів, Брянськ та ще ряд міст (що входили в склад ВКЛ). Крім того, Великий князь Литовський (з 1492 р.) Олександр Яґеллончик одружився на дочці Івана ІІІ — Олені. Помираючи Іван III передав своєму наступнику, Василію ІІІ в декілька разів більше землі, ніж прийняв сам.

Візантійська спадщина[ред. | ред. код]

12 листопада 1472 року Іван ІІІ вдруге одружився з дочкою Морейського деспота Фоми Палеолога (1430—1460), племінницею останніх візантійських імператорів Іоанна VIII Палеолога (1425—1448) та Констянтина XI Палеолога (1449—1453) Зоєю (в Росії отримала ім'я Софія (бл. 1448 — 17 квітня 1503)). Після одруження Іван ІІІ зробив візантійський герб (двоголовий орел) гербом Великого князівства Московського чим задекларував свої претензії на спадщину Константинополя, який на той момент був завойований Османською імперією.

Пізніше, за правління сина Івана ІІІ, Василія ІІІ, претензії на візантійську спадщину завдяки шлюбу з Софією Палеолог стали основою для формування російської державної ідеології «Москва — Третій Рим»

Сім'я[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п Мицик Ю. А. Іван III Васильович // Енциклопедія історії України, 2005. Т. 3. С. 393. — ISBN 966-00-0610-1.
  2. Edward L. Keenan. Ivan III, Nikolai Karamzin, and the Legend of the «Casting off of the Tatar Yoke» (1480) // The New Muscovite Cultural History: A Collection in Honor of Daniel B. Rowland. Ed. by Valerie Kivelson, Karen Petrone, Nancy Shields Kollman, Michael S. Flier. — Bloomington: Slavica Publishers, 2009. — PP. 237—251. (англ.)
  3. Charles J. Halperin. The Tatar Yoke: The Image of Mongols in Medieval Russia. Corrected Edition. — Bloomington: Slavica Publishers, 2009. — PP. 171—189. (англ.)
  4. Руслан Скринников. Иван III. — М., 2006, стр. 187. (рос.)
  5. Сергій Аннінський. Примечания к Трактату о двух Сарматиях М. Меховского. — Москва-Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1936. (рос.)
  6. Горский А. А. Москва и Орда. — М.: Наука, 2003. — 214 с. (рос.)
  7. Krupska A. Olelkowicz (Aleksandrowicz) Michał (zm. 1481) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1978. — t. ХХІІІ/4, zeszyt 99. — S. 745—746. (пол.)
  8. а б Івакін Г. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Мицик Ю. А. Іван III Васильович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 393. — ISBN 966-00-0610-1.
  • Зимин А. А. Россия на рубеже XV–XVI столетий. — Москва, 1982.
  • Алексеев Ю. Г. Государь всея Руси. Новосибирск. — 1991.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Іван III Васильович