Ісаєвич Ярослав Дмитрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ярослав Ісаєвич
Isaievych Iaroslav.jpg
Народився 7 березня 1936(1936-03-07)
Верба, Дубенський район, Рівненська область, Українська СРР, СРСР
Помер 24 червня 2010(2010-06-24) (74 роки)
Львів, Львівська область, Україна
Поховання Личаківський цвинтар
Громадянство СРСР СРСР Україна Україна
Національність українець
Місце проживання м. Львів
Діяльність історик
Сфера роботи історія, культурологія
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Науковий ступінь професор
Відомі учні Бандрівський Микола Стефанович
Заклад Львівський національний університет імені Івана Франка
Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника
Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України
Членство Національна академія наук України
Польська академія наук
Польська академія знань
Батько Ісаєвич Дмитро Григорович
Мати Наталя Чабан
У шлюбі з Ольга Сахнюк
Нагороди
Заслужений діяч науки і техніки України орден князя Ярослава Мудрого Орден «За заслуги» III ступеня

Яросла́в Дми́трович Ісає́вич (7 березня 1936, с. Верба — 24 червня 2010, м. Львів) — український історик, громадський діяч, академік НАН України, директор Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, президент Міжнародної асоціації україністів, перший голова Українського національного комітету істориків. Входив до складу наукової ради Українського історичного журналу. Автор праць з середньовічної та ранньомодерної історії та культури України і Центрально-Східної Європи. Кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня, ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, заслужений діяч науки і техніки України (1996), почесний громадянин Стрия.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 7 березня 1936 р. в селі Верба, біля міста Дубна на Рівненщині, у вчительській родині. Батько, Ісаєвич Дмитро Григорович, учитель української та англійської мов, був активним учасником Визвольних змагань 1917—1921 рр., членом Української Центральної Ради, одним із сподвижників Михайла Грушевського, дипломатом УНР. Родина матері Наталі (з дому Чабан) теж належала до числа українських патріотів, а її брат Михайло був Січовим Стрільцем.

Дитячі роки Я. Ісаєвич провів на батьківщині матері, у місті Стрию. 1952 р. він вступив на історичний факультет Львівського державного університету імени Івана Франка, який закінчив у 1957 р. Дипломна робота Я. Ісаєвича була з історії ранньомодерного Дрогобича, науковий керівник — Я. Кісь. У січні 1961 р. захистив кандидатську дисертацію з тієї ж теми.

Наукова робота[ред. | ред. код]

Викладав у Львівському університеті, Івано-Франківському педагогічному інституті, університеті Києво-Могилянська академія, виступав з лекціями в університетах Польщі, США, Канади, Німеччини, Австралії, Японії та інших країн. Однак основним місцем праці був Інститут українознавства імені Івана Крип'якевича (до 1993 р. — Інститут суспільних наук) НАН України, в якому Ярослав Дмитрович з 1989 року працював на посаді директора.

Як учений-історик Я. Ісаєвич займався переважно історією Галицько-Волинської держави, спадщиною Юрія Дрогобича, історією українських братств XVI—XVIII ст. та українського книговидання. До найважливіших праць Я. Ісаєвича належать монографії «Братства та їх роль у розвитку української культури XVI—XVIII ст.» (1966), «Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI—XVIII ст.» (1972), «Юрій Дрогобич» (1972), «Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні» (1975, перевид. 1983), «Преемники первопечатника» (1981), «Літературна спадщина Івана Федорова» (1989), «Україна давня і нова. Народ, релігія, культура» (1996), «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» (2002). Окремо слід відзначити ще одне ґрунтовне видання — зведений каталог українських стародруків «Пам'ятки книжкового мистецтва» (два томи у трьох книгах, 1981—1984), яке Ярослав Дмитрович підготував спільно з доктором мистецтвознавства Якимом Запаском. Я. Ісаєвич — відповідальний редактор і один з основних авторів другого тому фундаментальної академічної праці «Історія української культури» (2001).

Ввів до наукового обігу чимало невідомих раніше творів українських письменників і вчених XVII—XVIII ст., а також деякі інші цінні пам'ятки, як записки німецького мандрівника Мартина Ґруневеґа з описами Львова і Києва.

У зв'язку з реформами в СРСР у період т. зв. «перебудови» у науковців з'явилася нарешті можливість виїжджати на стажування чи для збору нових матеріалів за межі колишнього соцтабору. У 1989 р. Я. Ісаєвич брав участь в установчій конференції Міжнародної асоціації україністів (МАУ) в Італії. На Другому міжнародному конгресі україністів (Львів, серпень 1993 р.) його обрали президентом МАУ, яку він очолював до 1999 р. Я. Ісаєвич брав активну участь у підготовці всіх (дотепер відбулося шість) конгресів МАУ. У 1993 р. Я. Ісаєвич був обраний почесним доктором Гродненського університету ім. Янки Купали, а в 1994 р. — іноземним членом Польської академії наук.

Від 1990 р. він — член-кореспондент, від 1992 р. — академік Національної академії наук України. У 19931998 рр. Я. Ісаєвич керував Відділенням історії, філософії та права НАН України.

Суспільна робота[ред. | ред. код]

Я. Ісаєвич був ініціатором та керівником багатьох важливих колективних наукових проєктів. Особливого визнання заслуговує збірник наукових праць «Волинь і Холмщина 1938—1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння» (2003).

Я. Ісаєвич також спричинився до відродження Наукового товариства ім. Шевченка в Україні. Він брав участь у нарадах Ініціативної групи з відродження НТШ, Установчих зборах НТШ у Львові в жовтні 1989 р., а в березні 1992 р. обраний до складу першого корпусу 32 дійсних членів НТШ. У 1989 р. і протягом кількох наступних років Я. Ісаєвича науковці обирали заступником голови НТШ.

Вшанування[ред. | ред. код]

  • Від 2011 р. за рішенням Вченої Ради Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України щороку в березні у Львові проводяться Наукові читання імені академіка Я.Ісаєвича, присвячені історичним та культурологічним питанням, над якими працював учений.

Праці[ред. | ред. код]

Монографії[ред. | ред. код]

  • Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI—XVIII ст. 1966
  • Ісаєвич Я. Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI—XVIII ст. 1972.
  • Ісаєвич Я. Д. Юрій Дрогобич. 1972
  • Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. 1975 (перевидання — 1983)
  • Ісаєвич Я. Д. Преемники первопечатника. 1981.
  • Ісаєвич Я. Д. Літературна спадщина Івана Федорова. 1989
  • Ісаєвич Я. Д. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. 1996
  • Ісаєвич Я. Д. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. 2002

Колективні праці[ред. | ред. код]

  • Ісаєвич Я. Д. Запаско Я. Пам'ятки книжкового мистецтва: у 2 т., 3 кн. 1981—1984.
  • Історія української культури. 2001.

Статті[ред. | ред. код]

Критика[ред. | ред. код]

Історик Ігор Мицько стверджував, що після обрання директором Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України Я. Ісаєвич ігнорував життєві та професійні інтереси науковців установи, на посаді займався самозбагаченням, у висліді чого тільки мовознавці змогли втримати відповідний рівень, а інші відділи продукували здебільшого «савєтську липу»[1].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Мицько І. Cтатті, написані після вигнання з Інституту українознавства HAH України // Збірник статей Ігора Мицько. — Львів, 2000. — С. 2.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]