Анатоль Франс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Анатоль Франс
Anatole France
Анатоль Франс
Анатоль Франс
При народженні Жак Анатоль Франсуа Тібо
Народження 16 квітня 1844(1844-04-16)
  Париж, Франція
Смерть 12 жовтня 1924(1924-10-12) (80 років)
  Сен-Сір-сюр-Луар, Франція
Національність французи
Громадянство Франція Франція
Alma mater Коледж Станістава в Паризі[d]
Мова творів французька
Рід діяльності прозаїк, літературний критик
Напрямок Модернізм,
Жанр роман, есе
Magnum opus: Таїс[d]
Член
  • Французька академія
  • Human Rights League[d]
  • Нагороди та премії
    Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з літератури (1921)
    Автограф: Signature Anatole France.gif

    Анатоль Франс у Вікісховищі?
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
    S:  Роботи у  Вікіджерелах

    Анатоль Франс (фр. Anatole France; справжнє ім'я Жак Анатоль Франсуа Тібо, Jacques Anatole François Thibault; 16 квітня 1844, Париж — 12 жовтня 1924, Сен-Сір-сюр-Луар) — французький прозаїк, літературний критик. Лауреат Нобелівської премії з літератури за 1921 рік.

    Біографія[ред. | ред. код]

    Батько Анатоля Франса був власником книгарні, що спеціалізувалася на літературі з історії Великої французької революції. Анатоль Франс заледве закінчив єзуїтський коледж, в якому навчався вкрай неохоче, і, провалившись кілька разів на випускних іспитах, здав їх лише у віці 20 років.

    З 1866 року Анатоль Франс змушений був сам заробляти на життя, і почав кар'єру бібліографа. Поступово він познайомився з тодішнім літературним життям і став одним з учасників парнаської школи.

    Під час Франко-прусської війни 1870–1871 Франс деякий час служив в армії, а після демобілізації продовжував писати і виконувати різну редакторську роботу.

    1875 року в нього з'явилася перша справжня можливість проявити себе як журналіста, коли паризька газета «Час» («Le Temps») замовила йому серію критичних статей про сучасних письменників. Уже в наступному році він став провідним літературним критиком цієї газети і вів власну рубрику під назвою «Літературне життя».

    1876 року Франс стає заступником директора бібліотеки французького Сенату і займав цю посаду протягом наступних чотирнадцяти років, що давало йому можливість займатися літературною працею.

    1896 року Франса було обрано членом Французької академії.

    1898 року Франс активно втрутився в суспільну дискусію навколо справи Дрейфуса. Під впливом Марселя Пруста Франс першим підписав знаменитий лист-маніфест Еміля Золя «Я звинувачую».

    З того часу Франс став активним діячем прогресивних кіл, налаштованих на реформи, а пізніше — соціалістичного табору, брав участь у створенні народних університетів, читав лекції робітникам, брав участь у мітингах, організованих лівими силами. Франс мав товариські стосунки з лідером соціалістів Жаном Жоресом та літературним метром Французької соціалістичної партії.

    1921 року Анатолю Франсу було присуджено Нобелівську премію з літератури.

    1922 року його твори потрапили до католицького «Індексу заборонених книг»

    Франс також був членом Французького географічного товариства.

    Творчість[ред. | ред. код]

    Рання творчість[ред. | ред. код]

    Романом, що приніс Франсу популярність, був «Злочин Сильвестра Боннара» («Le Crime de Silvestre Bonnard»), опублікований в 1881. Це сатира, в якій легковажності й доброті надається перевага перед суворою чеснотою.

    У наступних повістях і оповіданнях Франса з величезною ерудицією і тонким психологічним чуттям відтворено дух різних історичних епох. «Шинок королеви Гусячі лапки» («La Rôtisserie de la Reine Pedauque», 1893) — сатирична повість стилізована під XVIII століття, з оригінальною центральною фігурою абата Жерома Куаньяра. Він побожний, але веде гріховне життя і виправдовує свої «падіння» тим, що вони посилюють в ньому дух смиренності. Того ж абата Франс виводить у творі «Судження пана Жерома Куаньяра» («Les Opinions de Jérôme Coignard», 1893).

    У цілому ряді оповідань, зокрема, у збірці «Перламутрова скринька» («L'Etui de nacre», 1892), Франс виявляє яскраву фантазію, його улюблена тема — порівняння язичницького і християнського світоглядів в оповіданнях з перших століть християнства або раннього Відродження. Чи не найкращий зразок таких творів — «Святий сатир» («Saint Satyr»). Повість «Таїс» («Thaïs», 1890) — історія знаменитої куртизанки, що стала святою — написана в тому ж дусі суміші епікуреїзму й християнського милосердя.

    У романі «Червона лілея» («Lys Rouge», 1894), на тлі вишукано художніх описів Флоренції й живопису примітивів, представлена суто паризька адюльтерна драма в дусі Бурже.

    Період соціальних романів[ред. | ред. код]

    Згодом Франс почав серію гострополітичних за змістом романів під загальною назвою: «Сучасна історія» («Histoire Contemporaine»). Це — історична хроніка з філософським висвітленням подій. Як історик сучасності, Франс виявляє проникливість і неупередженість ученого дослідника поряд з тонкою іронією скептика, який знає ціну людських почуттів і починань.

    Вигадана фабула переплітається в цих романах зі справжніми суспільними подіями, з зображенням виборчої агітації, інтриг провінційної бюрократії, інцидентів процесу Дрейфуса, вуличних маніфестацій. Поряд з цим описуються наукові дослідження й абстрактні теорії кабінетного вченого, негаразди в його сімейному житті, зрада дружини, психологія спантеличеного і дещо короткозорого в життєвих справах мислителя.

    У центрі подій, що чергуються в романах цієї серії, стоїть одна й та ж особа — вчений історик Бержере, що втілює філософський ідеал автора: поблажливо-скептичне ставлення до дійсності, іронічну незворушність у судженнях про вчинки оточуючих осіб.

    Сатиричні романи[ред. | ред. код]

    Наступний великий твір письменника — двотомна історична праця «Життя Жанни д'Арк» («Vie de Jeanne d'Arc», 1908), написана під впливом історика Ернеста Ренана. Твір був погано сприйнятий публікою. Клерикали заперечували проти демістифікації Жанни, а історикам книга здалася недостатньо близькою до першоджерел.

    Зате пародія на французьку історію «Острів пінгвінів» («L'Ile de pingouins»), опублікована також в 1908 році, була прийнята з великим ентузіазмом. У «Острові пінгвінів» короткозорий абат Маель помилково прийняв пінгвінів за людей і охрестив їх, чим викликав масу складнощів на небесах і на землі. Надалі у своїй неперевершеній сатиричній манері Франс описує виникнення приватної власності і держави, появу першої королівської династії, середні віки і Відродження. Більша частина книги присвячена сучасним Франсу подій: спробі перевороту Ж. Буланже, клерикальній реакції, справі Дрейфуса, звичаям кабінету Вальдек-Руссо. Наприкінці дається похмурий прогноз майбутнього: влада фінансових монополій і атомний тероризм, що руйнує цивілізацію.

    Наступний великий художній твір письменника, роман «Боги жадають» («Les Dieux ont soif», 1912), присвячений французькій революції.

    Роман Франса «Повстання янголів» («La Revolte des Anges», 1914) — це соціальна сатира, написана з елементами ігрової містики. На Небесах панує не всеблагий Бог, а злий і недосконалий Деміург, тож Сатана змушений підняти проти нього повстання, що виступає своєрідним віддзеркаленням соціального революційного руху на Землі.

    Після цієї книги Франс заглиблюється на автобіографічних темах і пише нариси про дитинство і отроцтво, які згодом увійшли в романи «Маленький П'єр» («Le Petit Pierre», 1918) і «Квітуче життя» («La Vie en fleur», 1922).

    Твори[ред. | ред. код]

    Анатоль Франс друкувався у видавництві «Кальман-Леві», де й вийшов перший його багатотомник.

    Багатотомні видання
    Поезія
    • Кумедні вірші (Poèmes dorés) (1873)
    • Коринтське весілля (Les Noces corinthiennes) (1876), антична драма у віршах
    Романи й новели
    • Jocaste et Le Chat maigre (1879)
    • Le Crime de Sylvestre Bonnard, membre de l'Institut, «Злочин Сільвестра Бонара» (1881), твір здобув премію Французької Академії.
    • Les Désirs de Jean Servien (1882)
    • Abeille, казка (1883)
    • Balthasar (1889)
    • Thaïs (1890), (PG), qui a fourni l'argument au Thaïs de Jules Massenet
    • L’Étui de nacre (1892), збірник казок
    • La Rôtisserie de la reine Pédauque (1892)
    • Les Opinions de Jérôme Coignard (1893)
    • Le Lys rouge (1894), roman
    • Le Jardin d’Épicure (1895), (PG)
    • Le Puits de Sainte Claire (1895)
    • L'Histoire contemporaine
      • L'Orme du mail (1897), (L'Histoire contemporaine, I)
      • Le Mannequin d'osier (1897), (L'Histoire contemporaine, II)
      • L'Anneau d'améthyste (1899), (L'Histoire contemporaine, III)
      • Monsieur Bergeret à Paris (1901), (L'Histoire contemporaine, IV), (PG)
    • Clio (1900)
    • Le Procurateur de Judée (1902)
    • Histoires comiques (1903)
    • Sur la pierre blanche (1905), (PG)
    • L'Affaire Crainquebille (1901)
    • L’Île des Pingouins (1908), (PG)
    • Les Contes de Jacques Tournebroche (1908)
    • Les Sept Femmes de Barbe bleue et autres contes merveilleux (1909)
    • Les dieux ont soif (1912)
    • La Révolte des anges (1914)
    Автограф Анатоля Франса
    Спогади
    • Le Livre de mon ami (1885)
    • Pierre Nozière (1899)
    • Le Petit Pierre (1918)
    • La Vie en fleur (1922)
    Драматургія
    • Au petit bonheur, un acte (1898)
    • Crainquebille, pièce (1903)
    • La Comédie de celui qui épousa une femme muette, deux actes (1908)
    • Le Mannequin d'osier, comédie (1928)
    Історія
    • Vie de Jeanne d'Arc (1908)
    Літературна критика
    • Alfred de Vigny, étude (1869)
    • Le Château de Vaux-le-Vicomte (1888)
    • Le Génie latin (1913), збірник передмов
    Соціальна критика
    Кренкебіль Стейнлен
    • Opinions sociales (1902)
    • Le Parti noir (1904)
    • Vers les temps meilleurs (1906), збірник промов та листів
    • Sur la voie glorieuse (1915)
    • Trente ans de vie sociale; tome I, 1897–1904 (1949), et tome II, 1905–1908 (1953); tome III, 1909–1914 (1964) et tome IV, 1915–1924 (1973).

    Українські переклади[ред. | ред. код]

    Найвидатнішим українським перекладачем Анатоля Франса був Валер'ян Підмогильний, який переклав майже весь його доробок.

    Див. багатотомне видання: Франс Анатоль. Твори / В. Підмогильний (ред.та прим.), В. Підмогильний (пер.з фр.). — Х.; К. : Література і мистецтво, 1932.

    Дослідженням творчості Франса в Україні займався С. Родзевич.

    У другій половині 70-х років у видавництві «Дніпро» вийшов друком п'ятитомник вибраних творів А. Франса з вступною статтею Павла Загребельного.

    2014 року у видавництві Жупанського в серії Нобелевських лауреатів було перевидано роман Франса «Пінгвінський острів» у перекладі Валер'яна Підмогильного.

    Див. також[ред. | ред. код]

    Посилання[ред. | ред. код]

    1. а б data.bnf.fr: платформа відкритих даних — 2011.