Відмінності між версіями «Антоненко-Давидович Борис Дмитрович»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[перевірена версія][перевірена версія]
Рядок 44: Рядок 44:
 
Писати Борис Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки. Перші публікації — 1923 року (оповідання «Останні два» і драма «Лицарі абсурду»).
 
Писати Борис Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки. Перші публікації — 1923 року (оповідання «Останні два» і драма «Лицарі абсурду»).
   
Його творчий шлях поділяють на два періоди: перший — від 1923 до 1933 року. другий — від 1957 до 1984 року. Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), [http://elib.nplu.org/object.html?id=6733 «Тук-тук»] (1926), «[[Синя волошка (повість)|Синя волошка]]» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), [http://elib.nplu.org/object.html?id=6735 «Печатка»] (1930), «Землею українською» (1930)). Лишились незавершеними романи «Січ-мати» і «Борг», доля останнього невідома.
+
Його творчий шлях поділяють на два періоди: перший — від 1923 до 1933 року. другий — від 1957 до 1984 року. Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), [http://elib.nplu.org/object.html?id=6733 «Тук-тук»] (1926), «[[Синя волошка (повість)|Синя волошка]]» (1927), [[Смерть (повість)|«Смерть»]] (1928), «Справжній чоловік» (1929), [http://elib.nplu.org/object.html?id=6735 «Печатка»] (1930), «Землею українською» (1930)). Лишились незавершеними романи «Січ-мати» і «Борг», доля останнього невідома.
 
[[Файл:Ланка1924.jpg|міні|230пкс|Члени літературного об'єднання «[[Ланка (гурт)|Ланка]]». Зліва направо: '''Борис Антоненко-Давидович''', [[Григорій Косинка]], [[Марія Галич]], [[Євген Плужник]], [[Валер'ян Підмогильний]], [[Тодось Осьмачка]]. [[1925]] рік.]]
 
[[Файл:Ланка1924.jpg|міні|230пкс|Члени літературного об'єднання «[[Ланка (гурт)|Ланка]]». Зліва направо: '''Борис Антоненко-Давидович''', [[Григорій Косинка]], [[Марія Галич]], [[Євген Плужник]], [[Валер'ян Підмогильний]], [[Тодось Осьмачка]]. [[1925]] рік.]]
   

Версія за 14:48, 14 серпня 2019

Борис Дмитрович Антоненко-Давидович
Borys Antonenko-Davydovych.png
Борис Антоненко-Давидович у 1928 році
Ім'я при народженні Борис Дмитрович Давидов
Народився 5 серпня 1899(1899-08-05)
Засулля, Роменський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер 8 травня 1984(1984-05-08) (84 роки)
Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання Лісове кладовище
Громадянство Російська імперія, УНР, СРСР
Діяльність письменник, перекладач
Alma mater ХНУ імені В. Н. Каразіна
Мова творів українська
Magnum opus «Як ми говоримо»
Партія Українська комуністична партія
Автограф Borys Antonenko-Davydovych Signature.png
Премії Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1992

Борис Дмитрович Антоненко-Давидович у Вікісховищі?
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Бори́с Антоне́нко-Давидо́вич (справжнє прізвище: Давидов, також Давидів; 5 серпня 1899(18990805), Засулля (тоді Полтавщина, тепер Сумщина) — 8 травня 1984, Київ) — український письменник, літературний перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; дослідник проблем розвитку й культури української мови.

Жертва сталінського терору, за сфабрикованою справою засуджений до страти. Вищу міру покарання замінили на 10 років ГУЛАГу. Вини не визнав.

Біографія

Борис Антоненко-Давидович

Народився в селі Засулля Роменського повіту[1] у родині спадкового почесного громадянина[1]. Батька, Дмитра Олександровича Давидова, залізничника, перевели до Брянська, там і пройшло раннє дитинство Бориса. Але Ромни відвідував щороку:

« Тільки два міста (Ромни і Недригайлів) були мені відомі поза Брянськом. Там жили мої баби, і щороку вліті я їздив туди з матір'ю, а то часом і з батьком. Мабуть, тому, що приїздили в розповні літа, коли цвіла і зеленіла пишна українська природа, приїздили в гості, мені здавалося, що в тих краях ніколи не буває холодної брянської зими, а лиш завжди літо і свято, коли всі раді. Всі тішаться. У Недригайлові, де жила в дядька Євлантія моя баба по батькові, і роменське Засулля, де була маленька хата під стріхою моєї баби по матері, видавалися мені в Брянську чимось таким, що могли вкластись у поняття хіба що тільки чарівного, але „втраченого раю“, як сказав би я згодом. 

Дитинство провів у Росії. У 15-річному віці втратив батька. У роменської лагідної бабусі в хаті мирно вистукують час дивовижні старі дзигарі з зозулею, пахне м'ятою і любистком, а ввечері десь у запічку затишно цвіркає без угаву цвіркун. Коло хати садок з сливками та грушками, якими бабуся частує мене, два вулики з клопіткими, як і сама бабуся, бджілками… У кімнаті на стіні обабіч дзигарів із зозулею висіли маленькі портрети Шевченка в кожусі та шапці й лейтенанта Шмідта, розстріляного за повстання на Чорноморському флоті. Це було вже не бабиних рук діло, а її синів, моїх дядьків, Василя і Петра…»[2]

»

Закінчив Охтирську гімназію (1917 р.); навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету, які не закінчив у зв'язку зі зміною суспільного ладу й погіршенням матеріального стану.

Гімназія в Охтирці, де Антоненко-Давидович навчався

Брав участь у визвольних змаганнях 1917—1920-х роках: служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та Армії Директорії 1919 року. Обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 р.). Очолював відділ освіти Охтирського району (1920-ті роки).

Був членом Української комуністичної партії, секретарем її Київського губкому. Після її ліквідації до жодної сили не належав. Працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», згодом був відповідальним секретарем журналу «Глобус». Брав участь у літературній дискусії 1925—1928 років.

У 1933 році здійснив подорож на велосипеді з Києва до Полтави через Батурин, Глухів, Гадяч, Охтирку й Диканьку разом з Підмогильним, Іваном Багряним, Борисом Тенетою.

Творча діяльність першого періоду

Писати Борис Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки. Перші публікації — 1923 року (оповідання «Останні два» і драма «Лицарі абсурду»).

Його творчий шлях поділяють на два періоди: перший — від 1923 до 1933 року. другий — від 1957 до 1984 року. Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), «Землею українською» (1930)). Лишились незавершеними романи «Січ-мати» і «Борг», доля останнього невідома.

Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік.

Репресії

Арешти 1933 року та самогубства Миколи Хвильового та Миколи Скрипника змушують Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві над антологіями казахської літератури українською мовою й української літератури казахською. Робота не була завершена.

5 січня 1935 року арештований. За сфабрикованою справою засуджений до смерті. Причина репресії над ним була його відмова зросійщувати словники української мови у підросійській УРСР. А створені ним праці попадали під увагу спецслужби СРСР, що боролася з «інакомислячими». Вищу міру покарання було замінено на 10 років таборів. За те, що співав українські пісні, за те, що говорив по-українськи, за те, що думав і жив… Навіть ім'я його було піддане анафемі з суворою забороною згадувати. Приходило розпорядження і в Роменський краєзнавчий музей — спалити його книги. Покарання відбував у концтаборах Баклагу, де був землекопом, шахтарем, слюсарем, бухгалтером, фельдшером. Працювали по 10 годин, дві години витрачали на шлях до виснажливої роботи; у жахливих умовах дзьобав граніт і скелі, кайлував мерзлу землю, прокладаючи залізницю. Ув'язнення відбував у СИБЛАГу, БАМЛАГу (Урульга), під час війни перебував у СІЗО Букачачлагу, однак справу його переглянули і відправили на шахту Букачачинського табору. Працював землекопом і шахтарем, що суттєво підірвало здоров'я. Лише переведення на легшу роботу — рахівника, бухгалтера, а згодом — санітара і фельдшера — зберегло письменнику життя. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

Творча діяльність другого періоду

1957 року повернувся до Києва. Реабілітований, відновлений у членах Спілки письменників. Працює редактором у журналі. Видає збірки репортажів «Збруч» (1959) та «В сім'ї вольній, новій» (1960). 1961 року в журнальному варіанті з'являється роман «За ширмою». Окрім цих творів, до другого періоду творчості належать «Золотий кораблик», «Образа», «Так воно показує», «Слово матері», «Вибрані твори» (1967) з передмовою критика Леоніда Бойка.

Видав мово- й літературознавчі праці: збірки статей «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964), літературно-критичні й теоретичні нариси «Здалека й зблизька» (1969), роздуми над культурою української мови «Як ми говоримо» (1970). Залишив спогади про С. Васильченка, Є. Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, процес СВУ.

В 1966 вийшов друком перекладений Антоненком-Давидовичем українською мовою з російської роман Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський»[3].

У 1960-1970-х підтримує зв'язки з творчою молоддю, що склали дисидентські кола. У зв'язку з відмовою свідчити на суді над В. Морозом, зазнає тиску: його перестають друкувати (тобто позбавляють можливості заробітку), обшукують і вилучають папери та друкарську машинку, цькують у пресі.

Меморіальна дошка Борису Антоненку-Давидовичу на вулиці Б. Хмельницького у Києві. Автор Довгань Б. С.

З листа Б. Антоненка-Давидовича до Д. Нитченка від 6 січня 1971[4]:

Офіційно мене не покарано за відмову давати свідчення на суді, як того можна було сподіватись, але неофіційні санкції вже почались: знято в журналі «Україна» вже ухвалену до друку мою повість «Завищені оцінки», не друкуються в «Літературній Україні» мої дальші мовні нотатки «Ваговиті дрібниці» й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу «Як ми говоримо». Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року «порадувати читачів новими творами», як Ви того мені бажаєте… Взагалі, в літературі тепер настанова — писати «виробничі» та «колгоспні» романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж — доведеться писати «для вічности», відкладаючи написане в папку «Як умру, то прочитайте»…

Серед творів написаних «у стіл» «Сибірські новели», оповідання «Спокуса», «Гроза», «Так воно показує», «Чистка». У цей час за кордоном (у Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США, Австралії) активно рецензують, перекладають і перевидають деякі твори письменника: книжка «Як ми говоримо» отримала схвальну оцінку в російському журналі «Вопросы литературы» та в журналі Польської Академії наук «Slavia orientalis» (1972 рік); Станіслав Рихліцький переклав польською мовою роман «За ширмою» («Za parawanem», 1974), цей роман перевидала в Австралії філія ОУП «Слово» та було підготовлено його переклад англійською мовою.

Надгробок на Лісовому кладовищі в Києві

Характеристика творчості

Початковий етап творчості позначений боротьбою ліричного («Синя Волошка»), комічного («Просвітяни») та драматичного («Пиріжки, пиріжки») настроїв. Пізніші твори першого періоду творчості написані у неореалістичному стилі («Тук-тук», «Печатка»). Збірка «Паротяг ч.273» — зразок соцреалізму, до якого письменник вимушений був звернутися через політичний та економічний тиск. Серед творів післяреабілітаційного періоду — дитячі оповідання «Як воно починалося», класично реалістичні твори «За ширмою», «Образа», «Спокуса», «Завищені оцінки», а також твори, де художню засаду тісно поєднано з документальною: «Сибірські новели».

Індивідуальний стиль Б. Антоненка-Давидовича — ясний і точний. Як зазначив Л. Бойко, «Автор свідомо уникає незвичних порівнянь чи ефективних велемовних фраз, щоб мимоволі не одвертати читацької уваги від суті оповіді… Вся увага митця зосереджена на тому, як би найощадливіше, а воднораз якомога точніше, повніше й виразніше донести до читацького серця та розуму головну думку, провідну ідею; полонити нашу увагу предметом своєї розповіді».

Мовознавець

Борис Антоненко-Давидович, відомий борець за культуру української мови, висміював вислів, який було написано в багатьох трамваях і тролейбусах у Києві «Двері відчиняються водієм». То Борис Дмитрович написав у «Літературній Україні» статтю «Доки відчинятимемо двері водієм?». Він пропонував цілком правильний варіант: «Двері відчиняє водій»[5].

Родина

  • Перша дружина — Віра Баглій, лікарка, репресована.
    • Син Лев; помер у Києві під час ІІ Світової війни через сепсис.
Наталя Карпенко, друга дружина Бориса Антоненка-Давидовича
  • Друга дружина — Наталя Карпенко (? — 1967), акторка.

Пам'ять

Борис Антоненко-Давидович виведений героєм у романі Докії Гуменної «Діти Чумацького Шляху» під ім'ям Головач. У оповіданні «Чистка» фігурують В. Підмогильний та Є. Плужник. У оповіданні «Щастя» частково відбилися автобіографічні моменти стосунків із Вірою Баглій.

Похований на Лісовому кладовищі в Києві.

Іменем Антоненка-Давидовича названо вулиці в місті Коломия, в житловому масиві Сихів у місті Львові та інших.

Твори

Мовознавчі праці

  • «Як ми говоримо» 1970,
  • розділи про мову в книзі «Про що і як» (1962),
  • збірник «В літературі й коло літератури» (1964).

Видання творів

  • Борис Антоненко Давидович (1991). Твори у двох томах (українська). Київ: Дніпро. ISBN 5-308-00989-9. 
  • Борис Антоненко Давидович; Леонід Бойко (упорядник) (1998). Знаний і незнаний Борис Антоненко Давидович. Нащадки прадідів (українська). Київ: КМ Academia. ISBN 966-518-100-9. 
  • Борис Антоненко Давидович (1999). На шляхах і роздоріжжях (українська). Київ: Смолоскип. ISBN 966-7332-08-X. 


Примітки

  1. а б ДАСО, ф.1188, оп.5, спр.30. Аркуш 447зв — 448.
  2. Борис Антоненко-Давидович. Мемуари. 1964 рік
  3. Пан Халявський. Роман / Київ, Видавництво художньої літератури «Дніпро». — 1966.
  4. 200 листів Б. Антоненка-Давидовича
  5. Блог професора Пономарева. «Ваш допис передано авторові сторінки для перегляду»

Джерела

  • Антоненко-Давидович Борис Дмитрович // Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
  • Антоненко-Давидович Борис Дмитрович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.
  • Антоненко-Давидович Б. Вибрані твори : [збірка] / [упоряд. Б. Тимошенко]. – Київ : Книга, 2016. – 422 с.
  • Антоненко-Давидович Б. Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки / Вступне слово Л. Бойка. – Київ : Видавництво гуманітарної літератури, 2005. – 559 с.
  • Антоненко-Давидович Б. Твори : у 2-х т. – Київ: 1991.
  • Антоненко-Давидович Б. Твори : у 2-х т. – Київ: Наукова думка, 1999.
  • Багаття : Борис Антоненко-Давидович очима сучасників / Фундація ім.О. Ольжича; Упор.Б.Тимошенко. – Київ : Видавництво ім. Олени Теліги, 1999. – 512 с.
  • Бойко Л. С. Антоненко-Давидович Борис Дмитрович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2001. — Т. 1 : А. — 823 с. : іл. — ISBN 966-02-2075-8.
  • Бойко Л. Лицар правди і добра // Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки / Б. Антоненко-Давидович. — К. : Видавництво гуманітарної літератури, 2005. — С. 5–38.
  • Дмитренко В. І. Б.Д.Антоненко-Давидович у літературному процесі 20-30-х років 20 століття : Дис... канд. філол. наук: 10.01.01. / Дмитренко Вікторія Ігорівна; КУ ім. Т. Шевченка. – Київ, 1997. – 189 с.
  • Костюк Г.; «Сучасність», ч. 10, 1980.
  • Лицар неабсурдних ідей. Борис Антоненко-Давидович : Збірка споминів, листів і малодоступних творів / За ред. Лариси М.П. Залеської-Онишкевич. – Б.м., 1994. – 224с. – (Бібліотека журналу "Час")
  • «Підуть і правнуки…»: Спогади про Б. Антоненка-Давидовича // Із живучого племені Дон Кіхотів / І. Світличний, Н. Світлична. — К. : Грамота, 2008. — С. 535—553.
  • Хахуля О. Б. Антоненко-Давидович в пазурях чекістів. — Мельбурн: Видавництво «Ластівка», 1987.

Посилання

Документальний фільм

  • Версія 2: вижити. Режисер — І.Шатохіна 2010