Військо Запорозьке

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Файл:В.З.1595.jpg
Перша відома печатка Війська Запорозького. XVI ст.
Герб Війська Запорозького. Гравюра, 1622 р.
Угон у татарський полон. Мініатюра з угорської хроніки XV ст.

Ві́йсько Запоро́зьке — 1) військово-політична організація з центром у Запорозькій Січі; 2) державне утворення, що виникло у ході повстання Богдана Хмельницького в середині XVII століття на території Середнього Подніпров'я, Полісся, Брацлавщини і Запорожжя; 3) назва реєстрового війська в Речі Посполитій і Гетьманщині, а також загальна назва козацького війська.

Зародження козацтва

Вперше слово «козак» згадується в «Початковій монгольській хроніці» 1240 р. У мовах тюрських народів воно означає вільну озброєну людину, котра несе прикордонну сторожову службу. Унікальність козацтва в Україні полягає в тому, що тут воно стало окремим суспільним станом з певними правилами та привілеями і мало свою територію, не залежну від державної адміністрації. Отже коли українська знать втратила роль виразника національних інтересів, ці функції перебрало на себе козацтво, яке вже в XVI ст. заявило про себе як про неабияку соціальну силу.

Польсько-Литовська держава недостатньо дбала про оборону південних кордонів своєї держави, і на прикінці XV ст. відбулись перші спустошливі напади татар на українські землі. Ці землі стали легкою здобиччю степових габіжників. Регулярно татарські набіги тривали аж до кінця XVII ст. Це не були війни в традиційному розумінні, оскільки татари не виступали в ролі завойовників нових територій, а займались організованим на державному рівні грабунком українських земель, їх основною здобиччю були люди. «Живий товар», захоплений у цих походах, вони збували на численних рабських ринках східних країн.

Постійна загроза нападу татар призвела до занепаду південних земель України, де утворився досить великий малозаселений район — так зване Дике поле, у життя якого панівна верхівка майже не втручалась. Тому люди, котрі там проживали, ризикуючи стати жертвою нападу ординців, були вільними. Проте вони були змушенні самостійно дбати про збройний захист своїх земель.

Козацький табір на р. Солониці

Територія Дикого Поля розділила землеробську та кочову цивілізації, слов'янські та тюркські народи, християнський та мусульманський світи, а поселенці, які тут закріпилися, запозичили собі щось від кожного з цих, на перший погляд, несумісних світів.

Король Речі Посполитої Стефан Баторій

У 1572 р. король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август видав універсал про створення першого козацького формування, до якого увійшли трисата козаків, а сам загін дістав правового статусу регулярного війська. За правління Стефана Баторія польський уряд зробив спробу знищити Запорозьку Січ. У квітні 1578 р. було видано королівський універсал, яким заборонялося пускати запорожців «на волость» і торгувати із Січчю зброєю і порохом. Але уже у 1578 р., готуючись до війни з Московською державою і намагаючись в ній використати козацтво, Баторій збільшив кількість реєстрових козаків до 500 чоловік і надав їм ряд привілеїв. За свою службу козаки звільнялися від податків, отримували землю та ще й користувалися судовим імунітетом. Тоді ж було вперше передано козакам клейноди (корогву, бунчук, булаву та печатку) та видано у володіння Трахтемерів із Зарубським монастирем.

Перші походи

Хортицький замок Байди, середина XVI ст.

У XVI ст. основним центром розселення козацтва стало Запорожжя, або Низ (територія Дніпрових порогів). Звідси назва козаків — запорозькі або низові. Козаки заснували укріплені поселення — січі. Першим організаторами січей були «уходники», яких черкаські та канівські старости відпускали на Середнє і Нижнє Подніпров'я для промислу. Щорічно ватаги уходників на чолі з обраними отаманами йшли за пороги, де у захищених від раптових нападів ворога місцях будували тимчасові житла і приміщення для переробки та зберігання продуктів промислу. До середини XVI ст. кількість козацтва була вкрай незначною, і воно не відігравало самостійної ролі у прикордонних справах. Однак уже з 1540-х років ситуація змінюється. У цей час відбулись перші походи козаків на турецькі міста — Очаків, Білгород і Бендери.

Гетьманщина

Докладніше: Гетьманщина

Гетьманщина як держава сформувалася у ході Визвольної війни українського народу.

У 1648 році козацький сотник Богдан Хмельницький підняв повстання на руських (українських) землях у Речі Посполитій. Одержавши над коронним військом ряд перемог — під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і Зборовом, Б. Хмельницький в 1649 році уклав з королем Яном-Казимиром Зборовський договір, згідно з яким виконавча і судова влада у Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах мала належати православній шляхті і козацькій старшині; гетьман війська Запорозького мав право підтримувати 40-тисячне реєстрове військо[1].

Після тяжкої поразки козацького війська у Берестецькій битві в 1651 році влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством. У 1652 році Б. Хмельницький узяв реванш у Корони за поразку під Берестечком, розгромивши коронне військо під Батогом. Ненадійність союзу з Кримським ханством, провал Молдавської кампанії 1653 року змусили Б. Хмельницького активізувати пошук нових союзників. У січні 1654 року в Переяславі відбулася рада, на якій було прийнято рішення про перехід Гетьманщини під протекторат Московського царства.

У 1654—57 роках Гетьманат продовжував проводити досить експансіоністську політику. Так, Б. Хмельницький протягом 1654—57 років розширив границі Гетьманату на півночі до Чаус, а на переговорах з представниками семигородскього князя, який претендував на корону Речі Посполитої, вимагав «Русь до Вісли»[1]. У 1657 році гетьман Іван Виговський, пропонуючи союз Швеції, хотів розширення границь «до Прусії» шляхом приєднання до Гетьманату Берестейського і Новгородського воєводств[1].

З 1658 року у Гетьманаті тривав період громадянських воєн і зовнішніх інтервенцій — Руїна. У 1663 році Гетьманщина розпалася на два гетьманства — Лівобережне і Правобережне. Два Гетьманати, спираючись на різні зовнішньополітичні сили і протистоючи один одному, домагалися об'єднання земель Гетьманщини. Руїна призвела до формального поділу Гетьманату в 1667 році за Андрусівським договором на Лівобережний гетьманат під протекторатом Московського царства і Правобережжя у складі Речі Посполитої[2]. Об'єднати Гетьманат в 1668 році вдалося Петру Дорошенко, одному з найвидатніших діячів періоду Руїни. Скінчилася Руїна падінням Правобережного гетьманату у 1676 році і розоренням татарами і османами південної частини Правобережжя.

Лівобережний гетьманат на початку XVIII століття спробував вивести з-під московської протекції Іван Мазепа, але разом з своїм союзником — шведським королем Карлом XII — зазнав поразки у битві під Полтавою. На Лівобережжі гетьманський уряд з 1722 до 1727 замінювала Малоросійська колегія, а з 1734 до 1750 — «Правління гетьманського уряду». У 1764—1783 роках Лівобережжя було остаточно інкорпоровано до складу Російської імперії.

Реєстрове військо

Титульний аркуш реєстру 1649 року
Докладніше: Реєстрові козаки

Козаки на території Наддніпрянщини відомі з кінця XV століття. Але як окремий соціальний стан козацтво почало формувалося лише у другій половині XVI століття. Знаменувало початок цього процесу затвердження урядом Речі Посполитої реєстрового війська у 70-х роках XVI століття. Основні елементи суспільних привілеїв реєстрове козацтво, очевидно, перейняло од бояр та шляхти[3]. За реєстровими закріплювався цілий ряд прав і привілеїв: звільнення од державних податків і повинностей, окреме адміністративне підпорядкування та судочинство, право на володіння земельними маєтностями[3].

Через участь козаків у повстаннях в кінці XVI — першій половині XVII століть влада Речі Посполитої почала вбачати в козаках загрозу своєму панівному становищу в Україні. Звідси — поява кількох постанов варшавського вального сейму, якими суттєво обмежувалися і навіть скасовувалися козацькі права. Повною мірою їх відновлення було зафіксоване у Зборовському договорі 1649 року, «Березневих статтях» 1654 року. Правові норми цих документів знаменували перетворення козацтва на соціальний стан Гетьманщини. Політичні і економічні важелі влади перейшли до рук старшини, яка сконсолідувалась у привілейований соціальний прошарок[3].

Чисельність реєстрового війська змінювалася в залежності од різних суспільно-політичних факторів. У 1572 році встановлено реєстр козацького війська — 300, у 1578—500, у 1583—600, у 1590, 1596, 1617 — 1 тисяча, у 1619 — 3 тисячі, у 1625 — 6 тисяч, у 1630 — 8 тисяч, у 1635 — 7 тисяч, у 1638 — 6 тисяч[2]. Військо Гетьманату за Зборовською угодою мало становити 40 тисяч, за Білоцерківською — 20 тисяч, за Переяславською — 60 тисяч. Гадяцьким трактатом визначено 30 тисяч реєстрового війська і 10 тисяч «затяжного» війська. У Лівобережному гетьманаті у другій половині XVI століття діяла Глухівська угода, яка передбачала 30-тисячний реєстр.

Характеристика козацького війська

Історія української армії
Distintivo avanzamento merito di guerra ufficiali superiori (forze armate italiane).svg
Alex K Kievan Rus..svg Русь
Дружина
Alex K Halych-Volhynia-flag.svg Королівство Руське
Військо Руського Королівства
Вої
Руська Корона
Реєстрове козацтво
Нереєстрове козацтво
Flag of Russia.svg Російська імперія
Чорноморське козацьке військо
Азовське козацьке військо
Бузьке козацьке військо
Дунайське козацьке військо
Flag of the Ottoman Empire.svg Османська імперія
Задунайське козацьке військоСлов'янський легіон
War flag of Austria-Hungary (1918).svg Королівство Галичини та Володимирії
Австро-Угорська Імператорська Армія
Банатська Січ
Руський Батальйон Гірських Стрільців
Українські січові стрільці
Flag of Ukraine.svg УНР
Армія УНР
Поліська Січ
Flag of Ukraine.svg Українська Держава
Армія Української Держави
Flag of Green Ukraine.svg Зелений Клин
Українське Далекосхідне Незалежне Військо
Flag of Ukraine.svg ЗУНР
Українська Галицька армія
повстанці Зелені повстанці
Революційна повстанська армія України
Flag of Ukraine.svg Карпатська Україна
Карпатська Січ
Flag of Ukraine.svg Українська колонія Харбін
Батальйон «Далекосхідна Січ»
Flag of Ukraine.svg Українське державне правління
Українська повстанська армія
Flag of the NSDAP (1920–1945).svg Третій Рейх
Військові відділи націоналістів
Дружини українських націоналістів
Українське Визвольне Військо
Дивізія «Галичина»
Українська національна армія
Flag of the Ukrainian Soviet Socialist Republic.svg УРСР
Червоне козацтво
Flag of Ukraine.svg Україна
Збройні сили України

Портал «Історія української армії»
Докладніше: Козацьке військо

Козацьке військо розвивалося у специфічних умовах південного порубіжжя. В умовах постійної загрози нападу кочовиків формувався новий тип вояка — універсального, готового до швидкої зміни обстановки, такого, що сприймав свою військову діяльність через призму протистояння християнського і ісламського світів[2].

Першим відомим підрозділом козацького війська був загін (перша згадка — 1533 рік)[2]. Під час Лівонської війни козацьке військо поділялося на роти, сотні, хоругви, десятки. В Запорозькій Січі наприкінці XVI століття сформувалася чітка структура війська. Головнокомандуючим запорозького війська був гетьман, далі йшли полковники, сотники, десятники.

Козацьке військо було універсальним. Ударну силу козацького війська становила піхота, озброєна рушницями, холодною зброєю[2]. Кількість шеренг козацьких стрільців не була сталою. Козаки вели вогонь з рушниць стоячи, з коліна, навіть лежачи. Козацька кіннота являла собою легку кавалерію з відповідними завданнями — розвідка, флангові атаки, переслідування, рейди, заманювання до пастки тощо Кіннота атакувала неприятеля «лавою»; якщо не перемагала — відступала під прикриття піхоти. Важливе місце у козацькому війську займала артилерія[2]. При стрільбі з гармат використовувались кулі, картеч, запалювальні снаряди тощо. У запорозьких козаків був свій флот, який складався з «чайок» — човнів, що вміщували 50—70 воїнів і були озброєні 4—6 невеликими гарматами, а також човнів на 20—30 осіб. У морських боях козаки намагалися атакувати супротивника непомітно: вночі або проти сонця. Наблизившись до ворожого судна, брали його на абордаж[2].

Через те, що тактика козацького бою відштовхувалася від оборони, бій супротивнику козаки намагалися нав'язати на важкодоступній місцевості[2]. Готуючись до бою, козаки будували вали, рови, дерев'яні укріплення. Основним оборонним укріпленням у поході був табір — укріплення з возів, з'єднаних мотузками, ланцюгами. Головним призначенням табору возів було прикриття від атак кінноти і списоносців.

Основною зброєю козака була рушниця. Козаків називали «рушничним військом». Загалом козаки були добре озброєні як вогнепальною, так і холодною зброєю. З вогнепальної зброї у джерелах згадуються самопали, мушкети, аркебузи (чи «пищалі»), гаковниці, пістолі, гармати, фальконети, мортири; з холодної — шаблі, списи, кинджали, булави, обухи (бойові молотки), луки і стріли тощо.

Дисципліна у козацькому війську трималася на карності, ідеології, осуді товариства[2]. Найпоширенішими покаранням були смерть та побиття киями. Ідеологія зводилася до релігійних і патріотичних лозунгів: у протистоянні з татарами і османами козаки вважали себе захисниками християнської віри, а під час війни з поляками додавалася ще й національна ідея визволення Русі[2].

Джерела

Джерелами для вивчення історії Війська Запорозького є документи 15 — 18 століть: законодавчі акти, універсали, накази і грамоти урядовців та козацьких ватажків, козацькі реєстри, акти люстрацій замків, подимні тарифи, документація органів судочинства, поземельні привілеї, майнові угоди та заповіти, офіційне й приватне листування, літописи, хроніки, мемуари. Більшість з них має фрагментарний і розрізнений характер.

Місцезнаходження основних архівних джерел

Україна

  • Фонд Житомирського міського суду, збірки документів Замойських і Сапіг кінця 16 — першої половини 17 століття, списки особового складу рядових козаків у фондах:
  • «Документи архівів та рукописних відділів бібліотек Польщі, які відображають історію України»;
  • «Документи і матеріали з історії Запорозької Січі»;
  • «Колекція фотокопій документів про Визвольну війну українського народу 1648—1654 рр.».
  • Люстрації королівщин, виписки з актових книг, універсали козацьких ватажків, кореспонденція урядових чиновників.

Польща

Росія

Збірки опублікованих джерел

Історіографія

Історичні твори і дослідження сучасників козаків, що використовуються як джерела для вивчення Війська Запорозького:

Див. також

Примітки

  1. а б в Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — Т.8—10. — Київ: Наукова думка, 1995—1998.
  2. а б в г д е ж и к л Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. — Т.1. — Київ: ВД «Києво-Могилянська академія», 2006.
  3. а б в Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок s не вказаний текст
  4. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. Санкт-Петербург, 1863—1892, в 15 т.
  5. Kronika Polska Marcina Bielskiego.— Sanok, 1856.— T. 2.— S. 882.
  6. Kronika Sarmaciej Europejskiej… przez Alexandra Gwagnina z Werony. — Krakaw, 1611.
  7. Description d'Ukranie, qui sont plusieurs provinces du Royaume de Pologne. Contenues depuis les confins de la Moscovie, insques aux limites de la Transilvanie. Ensemble leurs moeurs, façons de viures, et de faire la Guerre. Par le Sieur de Beauplan. — A Rouen, Chez Jacques Cailloue, 1660.
  8. Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — Київ: «Наукова думка», 1971.
  9. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. — К.: Т-во «Знання» України, 1992.
  10. Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.; Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.
  11. Симоновский П. И. Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах.— Москва, 1847.

Література

Посилання

Шаблон:Sprotected