Герберт Маркузе

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Герберт Маркузе
нім. Herbert Marcuse
Herbert Marcuse in Newton, Massachusetts 1955.jpeg
Народився 19 липня 1898(1898-07-19)[1][2][3]
Берлін, Королівство Пруссія, Німецька імперія[4]
Помер 29 липня 1979(1979-07-29)[1][2][3] (81 рік)
Штарнберг, Баварія, ФРН
·Серцево-судинні захворювання
Поховання Доротеенштадтський цвинтар[d]
Громадянство Flag of the German Empire.svg Німецька імперія
Flag of Germany (3-2 aspect ratio).svg Веймарська республіка
Flag of the United States.svg США
Flag of Germany.svg ФРН
Діяльність філософ, соціолог, політичний теоретик, викладач університету
Сфера роботи філософія
Alma mater Гарвардський університет
Колумбійський університет
Гумбольдтський університет Берліна
Заклад Вільний університет Берліна
Брандейський університет
Каліфорнійський університет у Сан-Дієго[d]
Управління стратегічних служб
Учасник Перша світова війна
Партія Соціал-демократична партія Німеччини і Незалежна соціал-демократична партія Німеччини
Конфесія атеїзм

Ге́рберт Марку́зе (нім. Herbert Marcuse; 19 липня 1898 , Берлін — 29 липня 1979, Штамберґ)  — теоретик марксизму, один з представників Франкфуртської школи, філософ, соціолог, психолог, громадський діяч. Німецький єврей за походженням, Герберт Маркузе велику частину свого життя прожив у США, де написав більшість своїх творів англійською.

Біографія[ред. | ред. код]

Герберт Маркузе народився у єврейській сім'ї у Берліні.

Під час Першої світової війни служив у німецькій армії, доглядаючи за кіньми. Згодом став членом солдатської ради, брав участь у соціалістичному повстанні, очоленому «Союзом Спартака» і врешті-решт розгромленому силами Веймарської Республіки.

Після здобуття ступеня доктора філософії у 1922 році в Університеті Фрайбурга, Маркузе повертається до Берліна де працює продавцем книг. У 1929 він знову з'являється у Фрайбурзі де співпрацює з Мартіном Гайдеґґером. З приходом нацистів, який закономірно перешкодив його роботі над цим проектом, Маркузе стає членом Франкфуртського інституту соціальних дослідженнь, очолюваного Максом Хоркхаймером і залишає Німеччину того ж року, емігруючи спочатку до Швейцарії, а потім до США (1934).

У 1941 публікує Розум та Революцію — діалектичну роботу, що вивчає Геґеля та Маркса. Хоча Маркузе так ніколи й не повертається до Німеччини, він стає одним з основних ідеологів Франкфуртської школи, разом з Максом Хоркхаймером та Теодором Адорно.

Впродовж Другої світової війни Маркузе починає свою роботу в офісі воєнної інформації ((Office of War Information (OWI)), де працює над антинацистською пропагандою. У 1943 він переводиться до офісу стратегічних служб (Office of Strategic Services (OSS)), де займається вивченням нацистської Німеччини та проблем денацифікації. Після розпуску OSS у 1945 Маркузе прийнятий американським державним департаментом на посаду голови центрального європейського бюро, яку він обіймає до смерті своєї дружини у 1951.

У 1952 розпочинає викладацьку кар'єру як політичний теоретик, працюючи спочатку в Університеті Колумбії та Гарварді, а потім в Університеті Брендейс (Brandeis University) з 1958 по 1965, де він стає професором філософії та політики і, врешті-решт, у Університеті Каліфорнії в Сан-Дієго. Протягом цього часу Маркузе був другом та співробітником історико-соціолога Баррінґтона Мура молодшого та політичного філософа Роберта Пола Уолффа (Robert Paul Wolff).

У повоєнний період, Маркузе продовжує бути найбільш виразно політизованим членом франкфуртської школи, дотримуючись лівого ухилу, і надалі ідентифікує себе як марксиста, соціаліста, та геґельянця.

Критика капіталістичного суспільства у працях Маркузе (зокрема його книги Ерос і Цивілізація (1955), яку часто називають синтезом марксизму і фрейдизму, та Одномірна Людина (1964)) звучала в унісон з ідеями студентського руху 60-х, зокрема лівого крила. Так, завдяки своїм чисельним виступам на студентських демонстраціях, Маркузе охрестили «батьком Нових Лівих» (зрештою, сам філософ недолюблював і відкидав це прізвисько). Його роботи здійснили величезний вплив на інтелектуальний дискурс популярної, масової культури та вчених що її досліджували. У пізніх 60-х та в 70-х, Маркузе читає багато лекцій та промов у США та Європі, помираючи 29 липня 1979, після інсульту пережитого ним під час візиту до Німеччини. Представник другого покоління Франкфуртськоїї Школи, теоретик Юрґен Габермас був разом із ним у його останні дні.

Багато прогресивних дослідників та активістів перебували під впливом Маркузе, наприклад, Анджела Девіс та Еббі Хоффман — автор культової для покоління хіппі «Вкради цю книгу» (Steal This Book). Серед лівих, які критикували його погляди, варто відзначити лівого комуніста Пауля Маттика та марксистку-гуманістку Раю Дунаєвську. Написане Маркузе есе «Репресивна толерантність», у якому він стверджував, що капіталістичні демократії є тоталітарними за своєю суттю, зустріли гостру критику за тезу про те, що всі точки зору, окрім консервативних, повинні сприйматись толерантно.

Герберт Маркузе ніяк не був пов'язаний з літературознавцем Людвігом Маркузе (1894—1971), проте міг мати віддалені кровні зв'язки з берлінським сексологом Максом Маркузе (1877—1963).

Основні твори[ред. | ред. код]

  • «Геґелева онтологія та теорія історичности» (Hegels Ontologie und die Theorie der Geschichtlichkeit, 1932)
  • «Розум і революція. Геґель і виникнення соціяльної теорії» (Reason and Revolution: Hegel and the Rise of Social Theory, 1941)
  • «Ерос і цивілізація. Філософське дослідження фройдизму» (Eros and Civilization: A Philosophical Inquiry into Freud, 1955)
  • «Радянський марксизм. Критична аналіза» (Soviet Marxism: A Critical Analysis, 1958)
  • «Одновимірна людина» (One-Dimensional Man, 1964)
  • «Заперечення. Нариси з критичної теорії» (Negations: Essays in Critical Theory, 1968)
  • «Нарис про визволення» (An Essay on Liberation, 1969)
  • «Контрреволюція і бунт» (Counter-Revolution and Revolt, 1972)
  • «Естетичний вимір» (The Aesthetic Dimension, 1978)

Видання українською[ред. | ред. код]

  • Герберт Маркузе. Одновимірна людина. Дослідження ідеології розвинутого індустріального суспільства [глави з книги] / пер. В. Курганський. // Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія. — Київ: Либідь, 1996. — С. 87—134.
  • Герберт Маркузе. Структура інстинктів і суспільство: філософське дослідження вчення Зигмунда Фройда / пер. О. Юдін. — Київ: Ніка-Центр, 2010. — 248 с. — ISBN 978-966-521-531-8

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • В. Бушанський. Маркузе Герберт // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с. 426 ISBN 978-966-611-818-2
  • Маркузе, Герберт // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (голова редколегії) та ін. ; Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук (наукові редактори) ; І. О. Покаржевська (художнє оформлення). — Київ : Абрис, 2002. — С. 364. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.

Посилання[ред. | ред. код]

Твори Маркузе[ред. | ред. код]

Про нього[ред. | ред. код]