Колгосп

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Прибирання капусти в колгоспі

Колго́сп (від скорочення — колективне господарство; рос. колхоз) — форма сільськогосподарського підприємства на території колишнього СРСР.

Історія створення колгоспів[ред. | ред. код]

Усуспільнення засобів виробництва та створення самих колгоспів в Україні проводилося насильно з використанням карально-репресивних заходів (політика розкуркулення, депортації, висилки, ув’язнення, конфіскації майна). Здійснення колективізації призвело до скорочення поголів’я худоби в 7—8 разів та до недосіву 2,5 млн га, спричинило голодомор 1932—33 [1].

Колгоспи створювалися найчастіше силоміць, проти волі селянства в процесі здійснення політики Колективізації в СРСР. На практиці вступ у колгоспи селян здійснювався в примусовому порядку без згоди селянина. При вступі в колгосп у селян на користь колгоспу усуспільнувалась ( фактично конфісковувалась ) основна частина сільскогосподарского майна та землі. Селянин в колгоспі не мав права самостійно розпоряджатись своїм майном та результатами праці і він не міг вийти з колгоспу. Фактично все колгоспне майно та земля належала державі. Невдоволення та бунтівливі настрої серед селянства були викликані партійними та державними рішеннями, відповідно до яких, колгоспи були зобов'язані здавати радянській державі майже всю сільськогосподарську продукцію, а нездані державі залишки могли скеровуватися на виплату трудоднів колгоспникам. Колгоспна система радянського сільського господарства разом з встановленими владою непомірними державними планами заготівлі сільськогосподарської продукції та залишковим принципом оплати праці колгоспників за відроблені трудодні в колгоспах була однією з причин Голоду в СРСР.

Економічною базою колгоспів була земля, що належала державі й була передана колгоспам у безстрокове («довічне») й безкоштовне користування, та належна їм колгоспно-кооперативна власність (засоби виробництва, грошові накопичення, вся продукція, яку вони виробляли тощо).

Організація діяльності колгоспів[ред. | ред. код]

Керівництво господарства — голова колгоспу і правління — формально повинно було обиратися на загальних зборах колгоспників, що відповідно до Статуту сільськогосподарської артілі [2] були найвищим органом керівництва колгоспу. Але їхні кандидатури (що, як правило, обирались одноголосно), рекомендували (фактично призначали) районні чи обласні комітети компартії.

У своїй діяльності правління колгоспу повинно було керуватися Статутом колгоспу, прийнятим загальними зборами колгоспників на основі Примірного Статуту колгоспу, та чинним законодавством. Примірний Статут колгоспу був прийнятий 2-м (1935), потім 3-м Всесоюзним з'їздом колгоспників 1969. Того ж 1969 року були створені Ради колгоспів. Фактично колгоспи виконували вказівки партійної влади, не маючи права змінювати доведені владою планові показники виробництва, а також не розпоряжаючись виробленою колективом продукцією. За невиконання планових показників керівників колгоспу рішенням партійного (районного чи обласного) комітету позбавляли посади.

На 1975 рік в СРСР було 28,6 тисяч колгоспів, серед них в УРСР — понад 7,6 тисяч. На той час у колгоспах працювало 15,4 мільйонів осіб.

Колгоспи займали важливе місце в складі народного господарства Радянського Союзу.

У колгоспах для селян була встановлена система виробітку та оплати праці, яка вимірювалася в одиницях так званих «трудоднях», які зазвичай не відповідали пропрацьованим робочим дням в колгоспі. Радянська влада вживала репресивні та адміністративні заходи щодо колгоспників України, які не могли виконати встановлену владою кількість трудоднів. Селянська праця в колгоспах за трудодні дуже нагадувала кріпацтво.[3]

За постановою Ради міністрів СРСР від 21 квітня 1975 року N 310 [4] колгоспникам почали видавати трудові книжки колгоспника.

Закріпачення колгоспників[ред. | ред. код]

Відповідно до радянського законодавства всі селяни, по досягненні 16 років, автоматично зараховувалися у члени колгоспу з відповідним обов'язком примусової праці у колгоспі.

Відповідно до Постанови ЦВК та Раднаркому СРСР від 27 грудня 1932 року [5] була заборонена видача паспортів сільському населенню. До 1958 року селянин міг виїхати лише отримавши довідку від голови сільради чи голови колгоспу, від яких вимагали не відпускати селян із села. Від лютого 1958 року місцевій владі було надане право видавати селянам тимчасові паспорти Таким чином

«Хрущов зробив велику справу — звільнив селянина від кріпосництва» [6].
Оригінальний текст(рос.)
Хрущев сделал великое дело — освободил крестьянина от крепостничества.

Право на отримання паспортів селяни отримали 1974 року, відповідно до постанови Ради міністрів СРСР № 677 від 28.08.1974 [7].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 448. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  2. «Примерный устав сельскохозяйственной артели» (утв. СНК СССР, ЦК ВКП(б) 17.02.1935). Ті ж положення містилися і у Статуті прийнятому 3-м (1969) з'їздом
  3. Подкур Роман. Реакція сільського населення на вимогу виконання обов’язкового мінімуму колгоспного трудодня у повоєнній УРСР // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. - 2011. - 16. - C. 61-70
  4. Постанова Ради міністрів СРСР від 21 квітня 1975 року N 310
  5. Постановление Центрального Исполнительного Комитета СССр и Совета Министров СССР «Об установлении единой паспортной системы по Союзу ССР и обязательной прописки паспортов» от 27 декабря 1932 года
  6. Козлов В. А. Неизвестный СССР. Противостояние народа и власти 1953—1985 гг.— М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006.— С. 10.
  7. Постановление Совета Министров СССР от 28 августа 1974 г. № 677 «Об утверждении Положения о паспортной системе в СССР»

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Політичний словник. Редакція: В. К. Врублевський, В. М. Мазур, А. В. Мяловицький. Видання друге. Головна редакція УРЕ. Київ. 1976. стор. 220 — 221.

Див. також[ред. | ред. код]