Відмінності між версіями «Користувач:Федір Чуб/ЕІУ»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Рядок 773: Рядок 773:
 
==== пов'язані терміни ====
 
==== пов'язані терміни ====
 
АНТИСЕМІТИЗМ В УКРАЇНІ + ДИМАНШТЕЙН СЕМЕН МАРКОВИЧ + ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ
 
АНТИСЕМІТИЗМ В УКРАЇНІ + ДИМАНШТЕЙН СЕМЕН МАРКОВИЧ + ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ
  +
  +
== Бістром Федір Антонович ==
  +
БІ́СТРОМ (Бістрам) Федір (Фрідріх) Антонович (1781–12.07(30. 06).1825) – військовик, революц. діяч. На рос. військ. службі з 1798. 1802 за власним бажанням увільнений з армії. 1804 одружився із Кароліною фон Барановою, мав трьох дітей. Від 1806 – на цивільній службі, титулярний радник. 25(13) берез. 1810 переведений до корпусу інженерів шляхів сполучення, з 2 черв. (21 трав.) 1813 – штабс-капітан лейб-гвардії Єгерського полку, в складі якого був учасником закордонних протинаполеонівських походів. У битві під Кульмом (нині м. Хлумець, Чехія) 29–30 (17–18) серп. 1813 особисто командував шістьма гарматами кінної артилерії. Брав участь ще в кількох битвах, зокрема під Лейпцигом (жовт. 1813) та за Париж (берез. 1814). Капітан – з 5 жовт. (23 верес.) 1813, полковник – з 27(15) трав. 1816. 16(04) квіт. 1819 призначений генерал-гевальдигером 2-ї армії на Україні (найвища посадова особа з нагляду за порядком у розташуванні військ). Чл. Союзу благоденства та з 1821 – Пд. т-ва (див. Декабристів рух).
  +
  +
=== Джерела ===
  +
* {{ЕІУ|1|298|стаття=БІСТРОМ Федір Антонович|автор статті=Усенко П.Г.}}
  +
=== Література ===
  +
* {{ref-ru}} Восстание декабристов: Материалы, т. 8. Л., 1925
  +
* {{ref-ru}} Восстание декабристов: Документы, т. 12. М., 1969
  +
* {{ref-ru}} ''Павлова Л.Я.'' Декабристы – участники войн 1805–1814 гг. М., 1979
  +
=== Посилання ===
  +
* [http://www.history.org.ua/?termin=Bistrom_F БІСТРОМ Федір Антонович] // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАНУ
  +
=== Див. також ===
  +
*
  +
=== Примітки ===
  +
{{reflist}}
  +
<!--
  +
[[Категорія:Античні автори]]
  +
-->
  +
=== Доповнення ===
  +
* інтерлінк
  +
* Згадка
  +
==== посилання ====
  +
ДЕКАБРИСТІВ РУХ В УКРАЇНІ + СОЮЗ БЛАГОДЕНСТВА + ТУЛЬЧИН, МІСТО ВІННИЦЬКОЇ ОБЛ.

Версія за 17:41, 10 листопада 2019

Зміст

Акціонерні товариства 18 ст. – поч. 20 ст.

АКЦІОНЕ́РНІ ТОВАРИ́СТВА 18 ст. – поч. 20 ст.(АТ) – вид господарських товариств (пром. підпр-в чи торг. об'єднань), статутний капітал яких поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. Кількістю акцій, що належать тому чи іншому акціонерові, визначаються права цього акціонера на: дивіденди; управління підприємством; частку майна у випадку ліквідації товариства. Вищим органом управління АТ є загальні збори акціонерів, які скликаються у визначені статутом АТ терміни. Для управління АТ між зборами збори обирають постійно діючі органи – здебільшого правління, раду (що виконує функції нагляду), ревізійну комісію. Діяльність АТ регулюється акціонерним законодавством.

АТ почали виникати в період первісного нагромадження капіталів. Вони давали можливість мобілізувати кошти, що належали різним особам, спрямовувати їх на розвиток виробництва.

Відповідальність учасників того чи ін. АТ у випадку банкрутства останнього обмежувалася вартістю їхніх акцій – т. зв. принцип обмеженої відповідальності. Цей принцип був відомий у Російській імперії від 18 ст., законодавчо його було оформлено 1805; д-ва регулювала виникнення АТ: вони створювалися лише з дозволу К-ту міністрів з наступним затвердженням царем. Від 1885 АТ були зобов'язані публікувати свої фінансові звіти. АТ володіли гол. чин. великими підпр-вами. У формі АТ найчастіше виступали монополії, значна ч. капіталів яких належала іноз. підпр-вам.

У тій ч. України, що входила до Рос. імперії, АТ за участі іноз. капіталів відігравали значну роль у 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст., особливо у кам'яновугільній та металургійній пром-сті, у буд-ві залізничного та міськ. транспорту й ін. галузях.

На поч. 20 ст. капіталістам-іноземцям належало 90 % акціонерного капіталу монополістичних об-нь Півдня Росії, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон.

Декретом РНК РСФРР від 4 берез. 1919 акції АТ були безоплатно анульовані. У СРСР за часів нової економічної політики рад. влада частково повернулася до практики використання АТ у госп. житті. АТ були однією із форм управління рад. пром-стю й торгівлею за участі кількох господарчих наркоматів. У 1930-х рр. АТ були ліквідовані.

Джерела

Література

  • (рос.) Шепелев Л.Е. Акционерные компании в России. — Ленінград, 1973
  • (рос.) Шепелев Л.Е. Акционерное учредительство в России (Историко-статистический очерк). // Из истории империализма в России. — Москва–Леніград, 1959

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

посилання

НЕП, НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ

пов'язані терміни

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ, РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ, СРСР, ЛІВОБЕРЕЖНІЙ ТА ПІВДЕННІЙ УКРАЇНІ, УРСР ХАРИТОНЕНКИ МАРГОЛІН ДАВИД СЕМЕНОВИЧ РУССКИЙ ПРОВИДАНС ТОВАРИСТВА АКЦІОНЕРНІ


Антична культура у Північному Причорномор’ї

АНТИ́ЧНА КУЛЬТУ́РА У ПІВНІ́ЧНОМУ ПРИЧОРНОМО́Р'Ї - культура населення Північного Причерномор'я в античні часи та раннє середньовіков'я.

У Північному Причорномор'ї антична культура з'являється разом із прибулими сюди стародавніми греками. Згодом зазнала римського впливу, ще пізніше – візантійського. Існувала від другої половини 7 століття до нашої ери до першої чверті 6 століття нашої ери.

Відповідно до поділу античної культури Середземномор'я в Античній культурі у Північному Причорномор'ї виділяють 5 етапів розвитку:

  • архаїчний — (друга половина 7 – перша чверть 5 століття до нашої ери);
  • класичний – максимальний розвиток власне еллінських традицій (5- – 30-ті роки 4 ст. до нашої ери);
  • елліністичний – формування греко-варварських традицій (тридцяті роки 4 – середина 1 століття до нашої ери);
  • римський — (середина 1 століття до нашої ери – семидесяті роки 4 століття нашої ери);
  • пізньоантичний – проникнення візантійських традицій (до першоїї чверті 6 століття нашої ери).

У духовній сфері Антична культура у Північному Причорномор'ї характеризується багатобожжям, наявністю письменності, лічби, розвитком філософії, державиви та права, історії, музики, театру, драматургії, мистецтва, зокрема – архітектури, скульптури, живопису, розписного керамічного посуду, торевтики (худож. обробки металу), коропластики та інше.

Матеріальна культура представлена залишками міст – житлових кварталів, захисних споруд, храмів, вівтарів, некрополів, керамічної тари та посуду, розвиненими знаряддями праці для різноманітних ремесел: гончарного, будівельного, залізоробного, металообробного, ткацького, прядіння та інших. (Дивись АНТИЧНІ АВТОРИ, АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я, Античність)

Джерела

Література

  • (рос.) Археология УССР, том 2, часть 2. Киев, 1986

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення


АНТИЧНІ АВТОРИ та їхні письмові свідоцтва про терени України

АНТИ́ЧНІ АВТОРИ́ та їхні письмові свідоцтва про терени України. Античні автори – грецькі і римські письменники античних часів.

В їхніх творах збереглися найдавніші письмові оповіді про людність та природу тогочасних українських земель. Найдокладніше вони характеризують фізичну географію і склад населення Північного Причорномор'я; набагато менше – політичне й економічне життя народів цього регіону.

Найбільш докладно і достовірно про Скіфію (див. Скіфи), її межі, побут і звичаї місц. племен довідуємося з "Історії" Геродота і трактату псевдо-Гіппократа "Про повітря, води й місцевості" (5 століття до нашої ери).

Берегова лінія Чорного моря, гавані, грецькі колонії й варварські поселення описані в античних лоціях (периплах) псевдо-Скілака (4 століття до нашої ери), Арріана (2 століття нашої ери), Аноніма (5 століття нашої ери) і "Землеописах" Гекатея Мілетського (межа 6 і 5 століть до нашої ери), псевдо-Скімна (2 століття до нашої ери), Мели Помпонія (1 століття нашої ери).

Розселення племен на території України на межі старої й нової ер і безліч давніх топонімів відомі нині з "Географії" Страбона і "Природничої історії" Плінія Старшого (1 століття нашої ери).

"Географічний порадник" Птолемея та "Історія" Амміана Марцелліна висвітлюють етнографічну картину Північного Причорномор'я 1–4 століть нашої ери. Флору і фауну Північного Причорномор'я описали Феофраст в "Історії рослин" і Арістотель в "Історії тварин". Дія деяких трагедій і комедій афінських драматургів пов'язувалася з Північним Причорномор'ям, наприклад, "Скіфів" Софокла, "Іфігенії в Тавриді" Евріпіда, "Скіфів і таврів" Антифана.

Основне джерело з політичної історії Боспорського царства 5–4 століть до нашої ери – Діодор Сицилійський, який писав цей розділ своєї "Бібліотеки" за втраченими творами місцевих боспорських істориків. Економічне життя Боспора та його зв'язки з Афінами (Греція) в 4 столітті до нашої ери відбились у промовах афінських ораторів Ісократа, Демосфена та Есхіна. Історія Боспора римської доби фрагментарно відома за творами Страбона і Тацита (1 століття нашої ери). Перший приділив значну увагу відносинам Боспора та Херсонеса Таврійського. Важливі, хоча й уривкові, відомості з історії Ольвії збереглися у Геродота, Діона Хрисостома і Макробія.

Джерела

Література

  • (рос.) Латышев В.В. Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе, т. 1–3. СПб., 1893–1904
  • (рос.) Скржинская М.В. Древнегреческий фольклор и литература о Северном Причерноморье. К., 1991

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка


Архівні видання в Україні

АРХІ́ВНІ ВИДА́ННЯ В УКРАЇ́НІ – публікації істор. джерел, зб. документів з історії соціально-екон., політ., культ. та мистецького життя укр. народу, здійснювані держ. архів. установами та рукописними від. б-к і музеїв за результатами проведення наук.-до- слідних робіт.

Систематичне вид. істор. джерел започатковано в Україні у 2-й пол. 19 ст. Серед вид. дорад. часів визначне місце посідає "Архив Юго-Западной России", що видавався в Києві протягом 1859–1914 Тимчасовою комісією з упорядкування давніх актів при київ., подільському та волин. генерал-губернаторі. Петерб. археогр. комісія, ств. при Мін-ві нар. освіти, протягом 2-ї пол. 19 ст. також публікувала джерела та пам'ятки з історії України: "Акты Западной России" (СПб., 1846–53, т. 1–5), "Акты Южной и Западной России" (СПб., 1863–92, т. 1–15) та ін. З серед. 80-х рр. 19 ст. значних результатів у справі упорядкування та публікації арх. документів досягли губернські вчені архів. комісії, організовані з метою збирання та систематизації документальних матеріалів.

Велика кількість архів. джерел, а також наук. статей з історії, теорії і практики архів. справи, джерелознавства, спец. істор. дисциплін була опубл. за рад. часів: в істор.-архівознавчих журналах "Архівна справа" (Харків, 1926– 31), "Радянський архів" (Харків, 1931–32), "Бюлетень Центрального архівного управління УСРР" (до 1932), "Архів Радянської України" (Харків, 1932–33), "Літопис революції" (Харків, 1922–33), неперіодичному зб. "Історичні джерела та їх використання" (Київ, 1964–68) та ін.

Із 1947 видається наук.-інформаційний бюлетень "Архіви України". Часопис публікує істор. джерела, огляди документальних матеріалів, статті, повідомлення та ін. матеріали з історії України, з питань архівознавства, археографії, джерелознавства, Сфрагістика, ГЕРАЛЬДИКА та ін. спеціальних історичних дисциплін.

З метою ознайомлення дослідників зі змістом фондів держ. архівів архів. управліннями, а також рукописними від. б-к, музеїв та ін. наук. установами видаються путівники, довідники, огляди, описи, інформаційні бюлетені тощо.

Джерела

Література

  • Матяш І. Українська архівна періодика 1920–1930 рр.: Історія, бібліографія, бібліометрія. К., 1999
  • Видання архівних установ України. 1925– 2000. К., 2001

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

АКТЫ ЮЖНОЙ И ЗАПАДНОЙ РОССИИ + АКТЫ ЗАПАДНОЙ РОССИИ + АРХЕОГРАФІЯ + АРХІВ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ + АРХІВНА СПРАВА + АРХІВОЗНАВСТВО + АРХІВИ УКРАЇНИ + АРХИВ ЮГО-ЗАПАДНОЙ РОССИИ + ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО ІСТОРИЧНЕ + ГЕРАЛЬДИКА + КИЇВ + СФРАГІСТИКА + СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ (СІД)

пов'язані терміни

Атлас (видавництво)

"А́ТЛАС" – книжкова ф-ка і вид-во у Львові. Одне з найбільших поліграфічних підп-в Зх. регіону України. Як книжкова ф-ка засн. 1882, до 1939 стала однією з найпотужніших у міжвоєн. Польщі, випускала різну поліграфічну продукцію, у т. ч. картографічні вид., гральні карти тощо. З 1995 "А." діє також як вид-во.

Джерела

Література

  • (пол.) Statut akc. Spółki Książnica-atlas. Zjednoczone Zakłady Kartograficzne i Wydawnicze. Warszawa–Lwόw, 1931
  • (рос.) Подвысоцкий В.А. Залог успеха – эффективная работа каждого. К., 1982
  • Федоришин Б. Атлас: Етапи становлення. "Літературний Львів", 1994, № 12(18)

Посилання

  • АТЛАС // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАНУ

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

ЛЬВІВ + ПОЛЬЩА

Березанське поселення

БЕРЕЗА́НСЬКЕ ПОСЕ́ЛЕННЯ – давньогрец. поселення міськ. типу в Пн. Причорномор'ї. Розташов. на о-ві Березань. У давнину це був п-ів. Б. п. засноване вихідцями з м. Мілет (нині тер. Туреччини) у 2-й пол. 7 ст. до н. е. і проіснувало до 3 ст. н. е. (див. Античні держави Північного Причорномор'я). Ототожнюється з Борисфеном (Борисфенідою) або із "Ємпорієм борисфенітів" давньогрец. історика Геродота. Про заснування Борисфена 647/646 до н. е. повідомляє рим. історик Євсевій Кесарійський. Спочатку Б. п. відігравало роль політ. й екон. центру регіону. Наприкінці 6 – поч. 5 ст. до н. е. увійшло до складу Ольвійського полісу (див. Ольвія). В елліністичний період (див. Еллінізм) життя на Б. п. майже завмерло. У перші ст. н. е. тут було розташов. святилище Ахілла Понтарха, про що свідчать численні епіграфічні знахідки.

Розкопки Б. п. ведуться з кінця 19 ст.: Р.Прендель (1884), Б.Фармаковський (1896), Г.Скадовський (1900–01), Е.Штерн (1904–13), М.Болтенко (1927–31; 1946–48), В.Лапін (1960–80), К.Горбунова (1962–72), Л.Копейкіна (1973–80), Я.Доманський (1982–90), С.Мазараті (1982–84), С.Соловйов (1991), В.Назаров (1988–98).

Джерела

Література

  • (рос.) Болтенко М.Ф. Исторические судьбы острова Березани. "Записки Одесского археологического общества", 1960, т. 1(34)
  • (рос.) Лапин В.В. Греческая колонизация Северного Причерноморья. Критический очерк отечественных теорий колонизации. К., 1966
  • (рос.) Горбунова К.С. Древние греки на острове Березань. Л., 1969
  • (рос.) Виноградов Ю.Г. О политическом единстве Березани и Ольвии. В кн.: Художественная культура и археология античного мира. Сборник памяти Б.В. Фармаковского. М., 1976
  • (рос.) Горбунов К.С. Аттическая чернофигурная керамика из раскопок 1962–1971 гг. на участке Г о. Березань. В кн.: Художественные изделия античных мастеров. Л., 1982
  • (рос.) Копейкина Л.В. Родосско-ионийская керамика VII в. до н. э. с о. Березань и ее значение для изучения раннего периода существования поселения. В кн.: Художественные изделия античных мастеров. Л., 1982
  • (рос.) Крыжицкий С.Д., Отрешко В.М. К проблеме формирования Ольвийского полиса. В кн.: Ольвия и ее округа. Сборник научных трудов. К., 1986
  • (рос.) Русяева А.С. Березанское поселение: Некрополь. В кн.: Археология Украинской ССР, т. 2. К., 1986
  • (рос.) Русяева А.С. Милет–Дидимы–Борисфен–Ольвия. Проблемы колонизации Нижнего Побужья. "Вест- ник древней истории", 1986, № 2
  • (рос.) Назаров В.В. Древнегреческое поселение на острове Березань. Николаев, 1997
  • (англ.) Vinogradov Y.G. A Maiden's Golden Burial from Berezan, the Island of Achilles. "Expedition", 1994, vol. 36.2(23)

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я + БЕРЕЗАНЬ, МІСТО + БОЛТЕНКО МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ + ЕЛЛІНІЗМ + ФАРМАКОВСЬКИЙ БОРИС ВОЛОДИМИРОВИЧ + ГЕРОДОТ ТА ЙОГО ІСТОРІЇ ПРО СКІФІЮ + ОЛЬВІЯ + ШТЕРН ЕРНСТ ФОН + СОЛОВЙОВ СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ

пов'язані терміни

БЕРЕЗАНЬ, ОСТРІВ + ГРЕКИ В УКРАЇНІ + МИКОЛАЇВСЬКА ОБЛАСТЬ + ОЛЬВІЯ

Березанської фортеці штурм 1788

БЕРЕЗА́НСЬКОЇ ФОРТЕ́ЦІ ШТУРМ 1788 – здійснено 7 листоп. 1788 козаками Чорноморcького козацького війська під час російсько-турецької війни 1787– 1791. Восени 1788 Гасан-паша, команд. турец. флотилією, що стояла біля Очакова, значно укріпив фортецю на о-ві Березань. Коли осінні бурі змусили Гасан-пашу вивести флот з-під Очакова, кн. Г.Потьомкін наказав чорноморцям захопити острови. Вранці 7 листоп. козаки на чолі з А.Головатим на очах у всієї рос. армії і турків, що засіли у фортеці, сіли в свої човни та в супроводі флотилії канонерських човнів де Й.Рібаса стрімко рушили по морю до о-ва. Незважаючи на вбивчий вогонь ворожих гармат, вони все ж таки підпливли до о-ва на відстань пострілу і зробили залп з гармат і рушниць, а потім кинулись у воду й рвучко рушили до неприступного берега, зім'яли передові турец. частини і захопили берегову батарею. Повернувши проти фортеці захоплені гармати й встановивши свої, зняті з човнів, чорноморці почали громити Березанську фортецю. У той саме час почався обстріл Березані з рос. човнів. Турки були змушені здати фортецю.

Джерела

Література

  • (рос.) Фельцын Е.Д. Кубанское казачье войско 1696–1888 г.: Сборник кратких сведений о войске. Воронеж, 1888
  • (рос.) Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска, т. 1. Екатеринодар, 1910

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

БЕРЕЗАНЬ, МІСТО + ЧОРНОМОРСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО + ГОЛОВАТИЙ АНТОН АНДРІЙОВИЧ + ОЧАКІВ + ПОТЬОМКІН ГРИГОРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ + РІБАС ЙОСИФ-ПАСКУАЛЬ-ДОМІНІК-ХОСЕ ДЕ + РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1787–1792

пов'язані терміни

БЕРЕЗАНЬ, ОСТРІВ + БІЛИЙ САВА + КУРІННІ СТАНИЦІ ЧОРНОМОРСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Березий

БЕРЕ́ЗИЙ – літописне місто Чернігівського князівства на правому березі р. Десна (прит. Дніпра), за 36 км на сх. від Чернігова. Нині тут смт Березна. Уперше згадується в Іпатіївському літописі під 1152 з приводу відбиття нападу половців. Виник у 11 ст. як князівська фортеця на шляху Чернігів – Новгород-Сіверський. Бл. 1156 Б. разом з Вщижем виділений черніг. кн. Святославом Ольговичем в самостійний уділ, переданий Святославу Володимировичу (з династії Давидовичів) та незабаром відібраний за непокору. 1239 здобутий військом хана Батия.

Городище виявлене археологами у 18 ст. (О.Шафонський). Розташов. у центрі сучасного с-ща міськ. типу, в урочищі Замковище, на невисокому мисі продовгуватої форми при злитті двох ручаїв – Сухоносівка і Клевень. Складається з двох майданчиків (60 ґ 30 м та 150 ґ 100 м, заг. пл. 1,5 га), укріплення яких не збереглися. Потужність культ. шару 0,2– 0,3 м. Зі сх. та пд. сх. до городища примикали відкриті посади. 1981 та 1989 обстежувалося укр. археологом В.Коваленком. Досліджене двох'ярусне гончарне горно 12– 13 ст., виявлено залишки залізоробного та ковальського ремесел.

На курганному некрополі на пн. від Б. 1881 Д.Самоквасов розкопав 16 з 32 курганів, які в підкурганних ямах містили тілопокладення у дерев'яних трунах з дрібним інвентарем 11–12 ст. (дротяні, срібні та мідні скроневі кільця, бронз. ґудзики).

Джерела

Література

  • (рос.) Самоквасов Д.Я. Могилы русской земли. М., 1908
  • (рос.) Ипатьевская летопись. В кн.: ПСРЛ, т. 2. М.–Л., 1962
  • Коваленко В.П. Обстеження літописного Березого. В кн.: Археологічні відкриття в Україні 1993 р. К., 1997

Посилання

  • БЕРЕЗИЙ // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАНУ

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

БАТИЙ, БАТУ, САЇН-ХАН + БЕРЕЗНА + ЧЕРНІГІВ, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР + ЧЕРНІГІВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО + ІПАТІЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС + НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ + ПОЛОВЦІ + САМОКВАСОВ ДМИТРО ЯКОВИЧ + ШАФОНСЬКИЙ ОПАНАС ФИЛИМОНОВИЧ + СВЯТОСЛАВ ОЛЬГОВИЧ, СВЯТОСЛАВ-МИКОЛАЙ ОЛЬГОВИЧ + ВЩИЖ

пов'язані терміни

БЕРЕЗНА

Берестяне, комплекс археологічних пам'яток

БЕРЕСТЯ́НЕ, комплекс археологічних пам'яток – ранньосередньовічні пам'ятки (городище, селища, курганні могильники) біля с. Берестяне Ківерцівського р-ну Волин. обл. Проведені розкопки могильників (1983–94), які розміщені у трьох групах. Кургани в урочищі Сермень (11 могил) з ті- лопокладаннями на рівні давнього горизонту зх. орієнтації за виявленим інвентарем (горщики, скроневі бронз. кільця, прядки) датуються 12 ст. У другому могильнику, що розташов. в урочищі Майдан і налічує 8 насипів кін. 10 – останньої чверті 11 ст., простежено тілопокладання із зх. та сх. орієнтацією і виявлено срібні гроноподібні скроневі кільця, намистини із сердоліку та скла, пряжки. Серед 26 курганів в урочищі Голова зафіксовано аналогічний обряд поховання та супровідний інвентар 11 ст.

Джерела

Література

  • (пол.) Hupalo W. Wyniki badań na cmentarzysku kurhanowym kolo wsi Beresciany na Wolyniu. "Materialy i sprawozdania Rzeszowskiego osrodka archeologicnеgo", 1990, t. 12
  • Гупало В. Дослідження курганного могильника в уроч. Сермень біля села Берестяне. "Materialy i sprawozdania Rzeszowskiego osrodka archeologicnеgo", 1995, т. 16
  • Гупало В. Дослідження курганного могильника в уроч. Майдан біля села Берестяне. "Materialy i sprawozdania Rzeszowskiego osrodka archeologicnеgo", 1996, т. 17

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

Бєлградська конференція 1948

БЄЛГРА́ДСЬКА КОНФЕРЕ́НЦІЯ 1948 – відбулася 1948 на виконання постанови Ради міністрів закордонних справ (РМЗС; заснована за рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 для підготовки мирних договорів з колиш. країнами-учасницями гітлерівського блоку, а також ін. справ; до складу РМЗС входили міністри закордонних справ СРСР, Китаю, США, Великої Британії та Франції; припинила діяльність 1949) від 1946 з метою післявоєн. врегулювання міжнар.-правового режиму р. Дунай. В конф. брали участь представники придунайських д-в – СРСР, УРСР, Болгарії, Угорщини, Румунії, Чехословаччини, Югославії, а також США, Великої Британії і Франції як членів РМЗС, з дорадчим голосом – представники Австрії. Активну участь у роботі конференції брала укр. делегація, очолювана заст. голови РМ УРСР А.Барановським. В результаті обговорення була розроблена Конвенція про режим судноплавства на Дунаї, підписана придунайськими д-вами 18 серп. 1948. Конвенцією встановлено демократ. статус використання Дунаю – його судноплавної ч. (від м. Ульм у Німеччині до гирла Дунаю з виходом до Чорного м.) – як міжнар. європ. судноплавної магістралі для громадян і товарів усіх д-в на основі рівності щодо портових і навігаційних зборів та умов торг. судноплавства. Військ. суднам недунайських д-в заборонялося плавати по Дунаю. Придунайські д-ви зберігали право юрисдикції в своїх внутрішніх тер. водах, свої суверенні права й одночасно гарантували охорону інтересів міжнар. торгівлі й культ. зв'язків на Дунаї. Бєлградська конвенція про режим судноплавства на Дунаї набула чинності 11 трав. 1949. 1949 відповідно до ст. 5 Конвенції створена Дунайська комісія. 1960 до Конвенції приєдналася Австрія як повноправний член.

Джерела

Література

  • (рос.) Почкаева М.В. Международно-правовой режим судоходства на Дунае. М., 1951

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

БАРАНОВСЬКИЙ АНАТОЛІЙ МАКСИМОВИЧ БЕРЛІНСЬКА (ПОТСДАМСЬКА) КОНФЕРЕНЦІЯ 1945 Р. ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА ДУНАЙ ДУНАЙСЬКА КОМІСІЯ СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ ЮГОСЛАВІЯ

пов'язані терміни

БАРАНОВСЬКИЙ АНАТОЛІЙ МАКСИМОВИЧ ДУНАЙ ДУНАЙСЬКА КОМІСІЯ

Бихівський полк

БИ́ХІВСЬКИЙ ПОЛК – військ. одиниця, що протягом листоп. 1658 – груд. 1659 дислокувалася на тер. Пд.-Сх. Білорусі й підпорядковувалася білорус. полк. І.Нечаю. На чолі Б.п. стояв полк. Д.Виговський (див. Виговські). Особовий склад сформовано з 2 тис. укр. козаків та покозачених білорус. селян. Брав активну участь в обороні Старого Бихова (нині м. Бихов Могильовської обл., Білорусь) в черв.–груд. 1659. Після взяття штурмом рос. військами Старобихівської фортеці Б.п. було розформовано. Іноді в істор. джерелах термін "Б.п." зустрічається як одна з назв Білоруського полку – адм.-тер. одиниці – в часи, коли його адм. центр містився в Новому Бихові (нині село Могильовської обл.) чи Старому Бихові.

Джерела

Література

  • (біл.) Саганович Г. Невядомая вайна: 1654–1667. Минск, 1995
  • Грушевський М.С. Історія України-Руси, т. 9, ч. 1–2. К., 1996–97
  • Горобець В.М. Білорусь козацька: Полковник Іван Нечай та українські змагання за Південно-Східну Білорусь (1655–1659). К., 1998

Посилання

  • БИХІВСЬКИЙ ПОЛК // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАНУ

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

БІЛОРУСЬКИЙ ПОЛК + НЕЧАЙ ІВАН + ВИГОВСЬКІ

Бібліографічна комісія ВУАН

БІБЛІОГРАФІ́ЧНА КОМІ́СІЯ ВУА́Н Заснована 1927. Голова – акад. М.Птуха, секретар – М.Сагарда. Активну участь у роботі комісії брали книгознавець 0М.Годкевич, С.Єфремов, С.Маслов, Ю.Меженко та С.Постернак. Завданням комісії було створення вичерпного всеукр. бібліографічного репертуару. 11–14 квіт. 1927 у Всенар. б-ці України відбувся перший пленум комісії, резолюції якого опубл. у "Бібліографічному збірнику" (ч. 3, 1927). Осн. вид. – "Методологічний збірник" (т. 1, 1928), де вміщено праці: про бібліографічний опис аркушівок – Н.Заглади; аноніми та псевд. в заг. та укр. бібліографії – Н.Кравченко-Максименкової; завдання бібліографії укр. періодики – М.Сагарди; бібліографію укр. бібліографії – М.Ясинського; інструкції та план роботи над складанням укр. бібліографічного репертуару 16–18 ст. – С.Маслова та ін. Видано також покажчики праць Ф.Вовка, Г.Вовк, П.Куліша, Є.Кирилюка (всі – 1929). Складено анкету для ген. обліку бібліографічної роботи в Україні та про Україну (1928).

Джерела

Література

  • Історія Національної Академії наук України, 1924–1928: Документи і матеріали. К., 1998

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

ЄФРЕМОВ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ + КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ + КИРИЛЮК ЄВГЕН ПРОХОРОВИЧ + МАСЛОВ СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ + МЕЖЕНКО ЮРІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ + ПОСТЕРНАК СТЕПАН ПИЛИПОВИЧ + ПТУХА МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ + ВОВК (ВОЛКОВ) ФЕДІР КІНДРАТОВИЧ

пов'язані терміни

ПОСТЕРНАК СТЕПАН ПИЛИПОВИЧ

Біженці та переміщені особи

БІ́ЖЕНЦІ ТА ПЕРЕМІ́ЩЕНІ ОСО́БИ – категорії осіб, які після подій Другої світової війни були спеціально саме так визначені документами Організації Об'єднаних Націй. «Біженець» це особа, яка покинула країну, громадянином якої вона є, чи попереднє звичне місце свого проживання, або особа, яка перебуває поза межами своєї країни чи звичного місця свого проживання і яка, незалежно від того, зберегла вона своє громадянство чи ні, стала жертвою нацистського чи ін. режимів, що брали участь у II світ. війні на боці гітлерівців, чи жертвою режимів, які допомагали Німеччині та її сателітам. Проблема біженців існувала і до II світ. війни, однак статус біженця не був юридично оформленим. Біженцями вважалися і вважаються нині також особи, які опинилися поза межами країн походження чи постійного місця проживання з причин расового, реліг. або етнічного характеру чи внаслідок політ. переконань. «Переміщені особи» – це ті, хто заходами нацистського режиму були вислані з країн свого громадянства або попереднього місця проживання з расових, реліг. чи політ. мотивів або вивезені з метою використання їх як дешевшої робочої сили. Окрім дорослих, певну ч. осіб, які опинилися поза межами своїх країн, складали діти-сироти, які також формально вважалися біженцями. Особи з тер. України складали значну ч. контингенту переміщених осіб – понад 200 тис. осіб. Справами Б. та п. о. спочатку відала ств. 1943 Адміністрація допомоги і відбудови Об'єднаних Націй, 1948 її замінила Міжнародна організація у справах біженців. Від 1951 й понині функціонує Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Розв'язання проблем біженців регулюється нині принципами й нормами гуманітарного права, спрямованими, з одного боку, на обмеження засобів і методів ведення війни, а з ін. – на захист прав людини в умовах збройних конфліктів, а також нормами, що передбачають кримінальну відповідальність за порушення законів і звичаїв ведення війни.

Джерела

Література

  • Павленко М.І. "Біженці" та "переміщені особи" в політиці імперіалістичних держав: (1945–1949 рр.). К., 1979

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

АДМІНІСТРАЦІЯ ДОПОМОГИ І ВІДБУДОВИ ОБ\'ЄДНАНИХ НАЦІЙ + ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945 + МІЖНАРОДНА ОРГАНІЗАЦІЯ У СПРАВАХ БІЖЕНЦІВ

Білгородський гостинець, стара житомирська дорога

БІ́ЛГОРОДСЬКИЙ ГОСТИ́НЕЦЬ Стара житомирська дорога (Старе путище) – давній шлях, який з Києва через Білгород (Білогородку) вів на Житомир, Пересопницю і Луцьк. Дещо змінив свій напрям після спустошення Києва під час монголо-татарської навали у груд. 1240. У джерелах згадується також під 1479, 1603 і 1605.

Джерела

Література

  • (пол.) Rulikowski E. Dawne drogi i szlaki na prawym brzegu Dniepru і ich znaczenie historyczne. "Ateneum", Warszawa, 1878, t. 3, z. 3
  • Руська (Волинська) метрика: Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства) 1569–1673. К., 2002

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

БІЛГОРОД + КИЇВ + ЛУЦЬК + МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА + ПЕРЕСОПНИЦЯ + ЖИТОМИР

пов'язані терміни

ГОСТИНЕЦЬ + КИЄВО-БЕЛЗЬКИЙ ШЛЯХ

Білецькі-Носенки

БІЛЕ́ЦЬКІ-НОСЕ́НКИ – козац.-старшинський, згодом дворянський рід, що походив від правобереж. шляхтича Івана Білецького (р. н. невід. – перед 1665). Іван був одружений з сестрою прилуцького полкового писаря Семена Раковича Анастасією (р. н. невід. – 1721), яка після його смерті вдруге вийшла заміж – за прилуцького полк. (1708–14) і генерального суддю (1714–15) Івана Яремовича Носа. Нащадки від шлюбу Анастасії з Білецьким приєднали до свого прізвища родове ім'я вітчима та стали зватися Б.-Н. Пасерб Івана Носа – Іван Іванович Б.-Н. (р. н. невід. – 1709) посідав уряд сотника сребрянського (1680), онук – Петро Іванович (р. н. невід. – 1734) – прилуцького полкового хорунжого (1709, 1720–24), прилуцького полкового сотника (1724–33) та прилуцького наказного полк. (1728–29), правнук – Никифор Петрович (р. н. невід. – 1761) – прилуцького полкового осавула (1738–61). З цього роду походить і відомий педагог, етнограф та письменник Павло Петрович Білецький-Носенко (1774–1856).

Рід. Б.-Н. внесений до 2-х ч. Родовідних книг Полтав. та Черніг. губерній.

Джерела

Література

  • (рос.) Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник, т. 1. К., 1908

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

ГЕНЕРАЛЬНИЙ СУДДЯ + СОТНИК

пов'язані терміни

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Білий Володимир Васильович (етнограф)

БІ́ЛИЙ Володимир Васильович (27.10.1894–22.11.1937) – педагог, етнограф, один із організаторів краєзнавчого руху в Україні. Н. в с. Костянтинівка Полтав. губ. (нині село Сахновщинського р-ну Харків. обл.). 1920 закінчив історико-філол. ф-т Київ. ун-ту. Працював викл. народознавства, укр. мови та літ. у Переяслав. пед. технікумі, від 1922 – у технікумах та трудових шк. Києва, водночас проводив наук. дослідження у галузі літ., фольклору та етнографії, надсилав свої наук. розвідки до Етнографічної комісії при ВУАН. Від кін. 1924 працював зав. етногр. від. Катериносл. краєзнавчого музею. Під впливом Д.Яворницького у жовт. 1925 вступив до аспірантури Катериносл. н.-д. каф-ри українознавства, а від січ. 1926 продовжив навчання в аспірантурі каф-ри мовознавства і літ. при Київ. ін-ті нар. освіти. Навчання поєднував з роботою в Етногр. комісії при ВУАН, чл. якої був від 1924: опрацьовував теор. проблеми фольклору, був одним із ентузіастів популяризації краєзнавства серед широких сел. мас, редагував " Етнографічний вісник" ВУАН. Від поч. 1930-х рр. – кер. Етногр. комісії, чл. бюро Істор. циклу ВУАН, ст.н.с. ВУАН. 1934 звільнений з роботи за сфальсифікованими звинуваченнями в порушенні кадрової політики, гальмуванні перебудови роботи істор. установ ВУАН і популяризації ворожої продукції. 20 черв. 1937 заарештований за звинуваченням в активній діяльності в укр. нац. орг-ції наук. працівників ВУАН. 22 листоп. 1937 страчений у Києві.

Автор численних наук. праць, написаних укр. мовою. Серед них – наук. ст. "Типи сучасного села", "Минуле етнографії на Дніпропетровщині", а також монографія "С.Д.Ніс і його етнографічна діяльність".

Джерела

Література

  • Бабенко Л. Ціна гідності – смерть (В.В.Білий). В кн.: Репресоване краєзнавство (20–30-ті роки). К., 1991

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

ЕТНОГРАФІЧНА КОМІСІЯ ПРИ ВУАН + ЕТНОГРАФІЧНИЙ ВІСНИК + ЯВОРНИЦЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ

Білий рух в Україні

БІ́ЛИЙ РУХ в Україні Б. р. – антибільшовицький рух 1917–20. Отримав назву за аналогією з монархістським повстанським рухом під час Французької революції кінця 18 століття (прапор монархістів був білого кольору). Осн. політ. платформа Б. р. в Україні – встановлення військ. диктатури для порятунку і відновлення "єдиної та неподільної Росії".

Події в Україні 1917–18 були лише опосередковано пов'язані з Б. р. У берез.–квіт. 1918 по тер. України за маршрутом Ясси– Дон, ліквідуючи рад. установи та знищуючи більшовицькі військ. формування, пройшов добровольчий загін полк. М.Дроздов- ського. В Українській Державі неофіційно діяло представництво Добровольчої армії на чолі з ген. П.Ломновським. Пропозиції гетьмана П.Скоропадського про спільну боротьбу з більшовиками ген.-лейтенант А.Денікін відкинув, бо це означало б визнання незалежності України де-факто.

Дії Б. р. 1919–20 безпосередньо пов'язані з Україною. Навесні 1919 ЗС Пд. Росії під проводом А.Денікіна захопили Донбас і велику тер. від Харкова до Катеринослава (нині Дніпропетровськ) і Херсона. В ході заг. наступу денікінців на Москву восени 1919 була загарбана майже вся Україна. На окупованій денікінцями укр. землі (див. Денікіна режим в Україні 1919–1920) проголошувалася ідея "єдиної та неподільної Росії", здійснювалися погроми укр. культ. установ і шкіл, проводилися масові репресії проти укр. інтелігенції. Незважаючи на відверту антиукр. політику денікінської адміністрації, укр. уряд намагався порозумітися з командуванням ЗС Пд. Росії для організації спільних дій проти Червоної армії (див. Радянська армія). Укр. армія намагалась уникати збройних сутичок з денікінцями. Проте на поч. жовт. 1919 Добровольча армія перейшла в наступ проти Армії Української Народної Республіки. Попри значну допомогу численних повстанських загонів та революц. повстанської армії України Н.Махна, які діяли в тилу денікінських військ, знекровлена постійними боями та епідемічними хворобами Армія УНР зазнала поразки. Наслідком цього стало підписання 6 листоп. 1919 сепаратної угоди між командуванням Добровольчої армії та Української Галицької армії про входження останньої до складу ЗС Пд. Росії. В ході контрнаступу червоного Південного фронту 11 жовт. – 18 листоп. 1919 денікінські війська зазнали нищівної поразки. За цих умов командування Добровольчої армії почало шукати порозуміння з повстанськими загонами та Армією УНР, але останні відмовилися від співпраці. Залишки ЗС Пд. Росії відступили до Криму, де утворили 0Російську армію на чолі з ген.-лейтенантом П.Врангелем.

7 черв. 1920 Рос. армія розпочала наступальні дії на Пд. України, захопивши Пн. Таврію та пд. ч. Катеринославщини. 28 жовт. 1920 розпочався контрнаступ червоного Пд. фронту, в ході якого було розгромлено значні сили врангелівців у Таврії, подолано Перекопські й Чонгарські укріплення й захоплено Крим. Залишки армії на чолі з ген. П.Врангелем у листоп. 1920 евакуювалися до Туреччини.

Джерела

Література

  • (рос.) Деникин А.И. Поход на Москву (Очерки русской смуты). К., 1990
  • Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. К., 1995

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка
  • 4 мапи

посилання

АРМІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ + ДЕНІКІН АНТОН ІВАНОВИЧ + ДЕНІКІНА РЕЖИМ В УКРАЇНІ 1919–1920 + ДНІПРОПЕТРОВСЬК + ДОБРОВОЛЬЧА АРМІЯ + ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1789–1804 + ХАРКІВ + ХЕРСОН, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР + МАХНО (МІХНЕНКО) НЕСТОР ІВАНОВИЧ + МОСКВА + ПІВДЕННИЙ ФРОНТ 1918–1920 + РАДЯНСЬКА АРМІЯ + СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ + УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА + УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ (УГА) + ВРАНГЕЛЬ ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ

пов'язані терміни

БРУСИЛОВ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ + ДЕКЛАРAЦІЯ ТИМЧАСОВОГО РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКОГО УРЯДУ УКРАЇНИ 1919 + ДОБРОВОЛЬЧА АРМІЯ + ДУМЕНКО БОРИС МОКІЙОВИЧ + ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ + ГРЕКОВ БОРИС ДМИТРОВИЧ + ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ 1917–1921 + ІМПЕРІЯ + ІНКОРПОРАЦІОНІЗМ + ІВАНОВ МИКОЛА ІУДОВИЧ + КОНСТИТУЦІЙНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (КАДЕТИ) + КЕДРОВ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ + КЕРЗОНА ЛІНІЯ + КОЛЧАК ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ + КОНОНОВ ІВАН АНАТОЛІЙОВИЧ + КОНЦЕВИЧ ІВАН МИХАЙЛОВИЧ + КОРНІЛОВ ЛАВР ГЕОРГІЙОВИЧ + КРИВОШЕЇН ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ + КУБАНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА, САМОСТІЙНА КУБАНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА, КУБАНСЬКИЙ КРАЙ + КУБАНСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО (ККВ) + КУТЕПОВ ОЛЕКСАНДР ПАВЛОВИЧ + КИЕВСКИЙ КЛУБ ПРОГРЕССИВНЫХ РУССКИХ НАЦИОНАЛИСТОВ + ЛУКОМСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ + МАКАРЕНКО ПЕТРО ЛЕОНТІЙОВИЧ + МАНДРИКИ + МАРТОСИ + МАЙ-МАЄВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ЗЕНОНОВИЧ + МІЛЛІ-ФІРКА + МІНІСТЕРСТВО ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ + МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ + МИКЛАШЕВСЬКІ + МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ + НАЦІОНАЛ-БІЛЬШОВИЗМ + НЕНЮКОВ ДМИТРО ВСЕВОЛОДОВИЧ + НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ + ОБНОВЛЕНСЬКИЙ РУХ + ОСОБЛИВА НАРАДА + ОСТЕЛЕЦЬКИЙ ПАВЛО ПАВЛОВИЧ + ПІДПРИЄМНИЦТВО В УКРАЇНІ + ПОЛИТИКИ (ПОЛІТИКИ, ПОЛЕТИКИ) + ПРОМПТОВ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ + ПРОЦИК АННА + РЯБОВОЛ МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ + РОДЗЯНКИ + РОСІЯ + САХНО-УСТИМОВИЧІ + САННІКОВ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ + САВИЧІ + САВИЦЬКІ + ШКУРО АНДРІЙ ГРИГОРОВИЧ + ШРАМЧЕНКИ + ШУЛЬГИН ВАСИЛЬ ВІТАЛІЙОВИЧ + СКОРОПАДСЬКІ + СОЛОВКИ + ТРОЦЬКІ + ЦЕНЗУРА В УКРАЇНІ + ТУМАНСЬКІ + ВІЙСЬКОВО-РЕВОЛЮЦІЙНІ КОМІТЕТИ + ВРАНГЕЛЬ ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ + ЯКИМОВИЧІ + ЗБРОЙНІ СИЛИ ПІВДНЯ РОСІЇ (ЗСПР) + ЗМІНОВІХІВСТВО

Білогородський шлях

БІЛОГОРО́ДСЬКИЙ ШЛЯХ – дорога, яка вела з Криму на Очаків до Акермана (Білий камінь; нині м. Білгород-Дністровський). Згаданий у грамоті 1694 моск. патріарха Адріана до І.Мазепи та листуванні гетьмана з рос. царями. Крім торг. функцій, слугував одним із маршрутів для дипломатичних подорожей з Кримського ханства до Речі Посполитої.

Джерела

Література

  • Величко С. Літопис, т. 2. К., 1991

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

АДРІАН + БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ + КРИМСЬКЕ ХАНСТВО + МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ + ОЧАКІВ + РІЧ ПОСПОЛИТА

Білоруська кампанія Української армії 1654-1655

БІЛОРУ́СЬКА КАМПА́НІЯ УКРАЇ́НСЬКОЇ А́РМІЇ 1654–1655 – наступальні операції 20-тис. укр. армії під командуванням наказного гетьмана І.Золотаренка проти Речі Посполитої на тер. Білорусі та частково Литви. Укр. контингент складали козаки Ніжинського полку, Чернігівського полку і Стародубського полку. План кампанії розроблявся і здійснювався у взаємодії з рос. командуванням. Наступ розвивався вгору по р. Дніпро та його притоці р. Сож у напрямку Гомель – Пропойськ (нині м. Славгород) – Старий Бихів (нині м. Бихов; обидва Могильовської обл.) – Могильов. Військ. результатом кампанії було оволодіння значними тер. білорус. Подніпров'я та Посожжя, взяття Гомеля, Рєчиці, Жлобіна, Рогачова (всі нині міста Гомельської обл.), Нового Бихова (нині село Могильовської обл.), Пропойська, Горваля (нині село Гомельської обл.), а також разом із рос. військами – лит. столиці Вільно (нині Вільнюс). У політ. відношенні кампанія сприяла активізації соціальних рухів у Пд.-Сх. Білорусі, масовому покозаченню місц. нас. Це започаткувало процес становлення на бі- лорус. землях полково-сотенного устрою (див. Полковий устрій, Сотенний устрій), козац. суду, а також елементів соціальних відносин, які були притаманні для України. Зважаючи на етнічну й культ. спорідненість українців і білорусів, належність їх до Київ. правосл. митрополії, а також важливе стратегічне значення цього регіону для д-ви, гетьман. уряд Б.Хмельницького всіляко заохочував перехід білорус. шляхти під гетьман. протекцію та покозачення білорус. нас., прагнучи закріпити цей регіон за Укр. козац. д-вою. Відвойовані в Речі Посполитої під час Білорус. кампанії землі Пд.-Сх. Білорусі стали базою для формування Білоруського полку. Політика укр. уряду щодо Білорусі зустріла протидію з боку рос. царя Олексія Михайловича, який хотів приєднати відвойовані землі до Рос. д-ви, а тому вимагав припинення практики покозачення білорус. нас., ліквідації полково-сотенного устрою, обмеження прерогатив козац. старшини суто військ. функціями та виведення укр. залог з місць, куди було введено рос. війська на чолі з воєводами. Внаслідок цього на білорус. землях виник перший гострий укр.-рос. конфлікт (про його перебіг див. Білоруський полк).

Джерела

Література

  • (рос.) Акты Московского государства, т. 2. СПб., 1894
  • Терлецький О. Козаки на Білій Русі в р. 1654–1656. "ЗНТШ", 1896, т. 14
  • (рос.) Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России, т. 1. К., 1911
  • (рос.) Белоруссия в эпоху феодализма: Сборник документов и материалов, т. 2. Минск, 1960
  • (рос.) Документы Богдана Хмельницкого (1648–1657). К., 1961. Мальцев А.Н. Россия и Белоруссия в середине XVII века. М., 1974
  • (біл.) Саганович Г. Невядомая вайна: 1654–1657. Мінск, 1995
  • Горобець В.М. Білорусь козацька: Полковник Іван Нечай та українські змагання за Південно-Східну Білорусь (1655–1659). К., 1998

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

БІЛОРУСЬКИЙ ПОЛК + ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ПОЛК + ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН + НІЖИНСЬКИЙ ПОЛК + ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ + ПОЛКОВИЙ УСТРІЙ + РІЧ ПОСПОЛИТА + СОТЕННИЙ УСТРІЙ + СТАРОДУБСЬКИЙ ПОЛК + ВІЛЬНЮС + ЗОЛОТАРЕНКО ІВАН НЕЧИПОРОВИЧ

пов'язані терміни

БІЛОРУСЬКИЙ ПОЛК + ЗОЛОТАРЕНКО ІВАН НЕЧИПОРОВИЧ + ЗОЛОТАРЕНКО ВАСИЛЬ НЕЧИПОРОВИЧ

Білоцерківська битва 1664

БІЛОЦЕРКІ́ВСЬКА БИ́ТВА 1664 – битва загонів повсталого нас. Правобережної України з польс. жовнірами та підрозділами гетьмана П.Тетері в ході правобережного повстання 1664–1665. Піднявши повстання в м-ку Торговиці (нині на цьому місці смт Новоархангельськ Кіровогр. обл.), торговицький сотник Д.Сулимка зайняв м-ко Лисянку і з'єднався з загонами С.Височана. Їхні спільні сили чисельністю 12 тис. піхотинців та 7 тис. кіннотників вирушили до м. Біла Церква, щоб заволодіти ним. Однак козаки Білоцерківського полку і місц. мешканці вирішили підтримати польс. залогу. Тому спроби захопити Білу Церкву, що розпочалися 10 берез. (29 лют.), були невдалими. 12(02) берез. сюди прибули підрозділи польс. полк. С.Маховського та гетьмана П.Тетері разом із татарами (з ними вимушено перебував екс- гетьман І. Виговський). В ході битви повстанці зазнали поразки. Частина з них відступила у напрямку м-ка Лисянка, інші – до м-чок Торговиці та 0Липовець. Під час переслідування відступаючих поляки знищили нас. м-ка Насташка (нині село Рокитнянського р-ну Київ. обл.), а татари сплюндрували Лісовичі (нині село Таращанського р-ну Київ. обл.). 1,5 тис. полонених було страчено. На допитах полонених С.Маховський та П.Тетеря з'ясували причетність до організації правобереж. повстання І.Виговського й плани обрання його на гетьманство. У зв'язку з цим І.Виговському було винесено смертний вирок і в ніч з 26 на 27 (з 16 на 17) берез. розстріляно. Поразка під Білою Церквою не зупинила повстання, яке продовжувало набирати сили.

Джерела

Література

  • Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція середини XVII ст.: проблеми, пошуки, рішення. К., 1999

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

БІЛА ЦЕРКВА + БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ПОЛК + ЛИСЯНКА + ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ПРАВОБЕРЕЖЖЯ + ПРАВОБЕРЕЖНЕ ПОВСТАННЯ 1664–1665 + ТЕТЕРЯ ПАВЛО ІВАНОВИЧ + ВИГОВСЬКИЙ ІВАН ОСТАПОВИЧ + ВИСОЧАН СЕМЕН (СЕНЬ) ГНАТОВИЧ

Білоцерківське повстання козаків 1651

БІЛОЦЕРКІ́ВСЬКЕ ПОВСТА́ННЯ КОЗАКІ́В 1651 – збройний виступ ч. козаків проти укладання мирного договору з Річчю Посполитою, що відбувся в м. Біла Церква 16–17(6–7) верес. Після поразки у Берестецькій битві 1651 Б.Хмельницький перетворив Білу Церкву на гол. осередок опору польс. і литов. арміям, які об'єдналися 13(03) верес. під Германівкою (нині село Обухівського р-ну Київ. обл.). Сам гетьман зупинився в с. Рокитне. Враховуючи складність військ.-політ. обстановки, він запропонував великому коронному гетьманові М.Потоцькому провести переговори в Білоцерківському замку. Вони розпочалися 16(06) верес. Укр. посольство погодилося на скорочення козац. реєстру (див. Реєстрові козаки) до 12 тис., розрив союзу з Кримським ханством й розташування польс. підрозділів на козац. тер. Відомості про примирення з Польщею викликали обурення значної ч. козаків. При підтримці окремих татар. загонів вони оточили замок й почали погрожувати знищити польс. комісарів і козац. старшину. Остання спробувала вивести польс. послів із замку, однак, зазнавши нападу з боку повстанців, повернулася назад. Увечері число повстанців зросло до 10 тис. осіб, і протягом ночі вони кілька разів штурмували замок, який захищали старшини і 300 реєстровців. Прибувши до Білої Церкви, Б.Хмельницький ранком 17(07) верес. придушив повстання й стратив 15 його керівників. Проте, враховуючи опір козацтва, він відмовився визнати умови досягнутої між посольствами домовленості. Невдовзі, однак, було укладено ін. договір (див. Білоцерківський договір 1651).

Джерела

Література

  • (пол.) Oswięcim S. Dyaryusz 1643–1651. "Scriptores rerum Polonicarum", t. XIX. Kraków, 1907
  • Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. Львів, 1990
  • Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. К., 1995
  • Грушевський М.С. Історія України-Руси, т. 9, ч. 1. К., 1996

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

БЕРЕСТЕЦЬКА БИТВА 1651 Р. + БІЛА ЦЕРКВА + БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ДОГОВІР 1651 Р. + ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН + КРИМСЬКЕ ХАНСТВО + ПОТОЦЬКИЙ МИКОЛА + РЕЄСТРОВІ КОЗАКИ + РІЧ ПОСПОЛИТА + РОКИТНЕ , СМТ КИЇВСЬКОЇ ОБЛ.

пов'язані терміни

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ДОГОВІР 1651 Р. + КОРСУНСЬКИЙ ПОЛК

Білу (організація)

БІ́ЛУ – одна з перших молодіжних єврейс. сіоністських орг-цій. Назва "Білу" утворена з перших літер слів з вірша Тори "Бейт- (І)Яаков леху (у)венелха" – "Дім (рід) Якова, піднімаймося та йдемо". Ств. євреями-студентами 1882 в Харкові. Кер. Б. були І.Белкінд і Х.Хісін. Після єврейс. погромів 1881–82 на пд.-укр. землях, які фактично підтримав царський уряд, серед євреїв стали визрівати плани еміграції до Палестини і розбудови там єврейс. д-ви. 1882 перші білуйці на чолі з І.Белкіндом (14 студентів) прибули до Палестини з метою не тільки оселитися на землі своїх пращурів, а й присвятити себе с.-г. праці. В надто важких умовах (відсутність грошей, досвіду праці на землі та голод) чл. групи створили перші єврейс. с.-г. поселення в Палестині. Це були Рішон-Леційон і Хадера (нині міста в Ізраїлі). Значення Б. для розвитку єврейс. нац. руху було вагомим. Ідея Б. про створення на землі своїх пращурів с.-г. поселень колективного типу сьогодні успішно втілюється в економіку Ізраїлю.

Джерела

Література

  • (рос.) История еврейского национального движения 1870–1914. Иерусалим, 1993
  • (рос.) Хисин Х. Дневник билуйца. Иерусалим, 1993

Посилання

  • БІЛУ // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАНУ

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

ХАРКІВ

пов'язані терміни

ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ

Більшовизація рад

БІЛЬШОВИЗА́ЦІЯ РАД – процес переходу рад робітн. і солдатських депутатів на більшовицькі позиції (див. Більшовики) з одночасним послабленням впливу на них меншовиків, есерів (див. Партія соціалістів-революціонерів), представників споріднених і однотипних з ними партій. Більшовики здійснювали подвійний вплив на ради: зсередини – через фракції і ззовні – через виборців шляхом відкликання депутатів та їх заміни. Більш ніж у 250 радах робітн. і солдатських депутатів, ств. в Україні в період мирного розвитку революції (берез.– лип. 1917; див. Лютнева революція 1917), було оформлено більшовицькі фракції. У виконкомі Київ. ради робітн. депутатів більшовики одержали 11 місць – 27,5 %, у Він. виконкомі у черв. збільшили своє представництво з 3 до 25 осіб – 12,5 % і т. д. У Харкові більшовицька фракція збільшилась у серед. літа в 3 рази і налічувала 120 депутатів (27 %), а у виконком ради увійшло 12 більшовиків (30 %). У виконкомі Катериносл. ради більшовики вибороли 7 місць (25 %). Ще більшої інтенсивності більшовизація набула після провалу корніловщини (див. Корнілова заколот 1917). Слідом за Петрогр. і Моск. радами більшовицьку резолюцію "Всю владу Радам" у верес. 1917 ухвалили ради багатьох нас. пунктів Донбасу, Одеси, Києва. Докорінні зміни сталися і в складі цих та ін. рад. У виконкомі Луган. ради більшовики здобули бл. 70 % місць, Київ. – 47, Маріупольської – 44, Миколаїв. – 39, Юзівської – 31 %. Лозунг "Вся влада Радам" восени перетворився фактично на заклик до збройного повстання. Більшовицький курс був підтриманий в Україні: з 67 рад України, що брали участь у Другому Всеросійському з'їзді рад, 38 висловилися за лозунг РСДРП(б) (ради Києва, Харкова, Луганська, Маріуполя, Вінниці, Полтави, Одеси, Миколаєва та ін.). Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді (див. Жовтнева революція 1917) почався новий, завершальний етап Б. р. В Україні він був пов'язаний з боротьбою проти УЦР, яка проголосила утворення Української Народної Республіки, не визнавала більшовицького режиму. Перший Всеукраїнський з'їзд рад, на якому були представлені лише 60–66 рад України (Харків, 11–12 груд. 1917), проголосив Україну Республікою Рад, а владу УЦР – нечинною. На той час більшовицька фракція в Луган. раді становила 87 % місць, Дружківській – 80, Зіньківській – 77, Київ. – 68, Старокостянтинівській – 67, Новгород-Сіверській – 65, Кременчуцькій – 62, Одес. – 60, Сум. – 58, Ізюмській – 57, Бердянській – 56, Єлизаветградській – 50%. Супротивники більшовиків у радах України взимку 1917–18 швидко втрачали свої колиш. позиції. Більшовизовані ради стали осн. знаряддям зміцнення влади РСДРП(б).

Джерела

Література

  • Гамрецький Ю.М. Ради робітничих депутатів України в 1917 році (період двовладдя). К., 1966
  • Гамрецький Ю.М. та ін. Ради України в 1917 р. К., 1974
  • (рос.) Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф. В огне трех революций. К., 1986

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

БІЛЬШОВИКИ + ДРУГИЙ ВСЕРОСІЙСЬКИЙ З'ЇЗД РАД 1917 + ХАРКІВ + КОРНІЛОВА ЗАКОЛОТ 1917 + КИЇВ + ЛУГАНСЬК + ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 + МАРІУПОЛЬ + МЕНШОВИКИ + МИКОЛАЇВ + ОДЕСА + ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ + ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З'ЇЗД РАД 1917 + ПОЛТАВА + РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1918 + УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА + ВІННИЦЯ

пов'язані терміни

КОРНІЛОВА ЗАКОЛОТ 1917 + РОСІЯ

Більшовик України — журнал

"БІЛЬШОВИ́К УКРАЇ́НИ" – теор. і політ. журнал, орган ЦК КП(б)У. Виходив з лип. 1926 в Харкові, з лип. 1934 – у Києві (з перервою – лип. 1941 – листоп. 1946). Від жовт. 1927 – двотижневик, з 1934 – щомісячник. 1926–49 друкувався укр., з 1950 – укр. та рос. мовами. Склад редколегії через репресії не раз змінювався. 1920–30 до її складу входили: З.Ашраф'ян, Є.Гірчак, В.Затонський, М.Кіллерог, П.Любченко, М.Попов, Річицький, А.Сенченко, М.Скрипник, С.Трикоз, А.Хвиля, В.Юринець та ін. Друкувалися офіц. матеріали, статті керівників ВКП(б) та КП(б)У, пояснювалася політика партії, а також містилися статті з історії Жовтневої революції 1917, історії робітн. руху і революції 1905–1907, документи з історії встановлення рад. влади в Україні, статті й матеріали Комінтерну (див. Інтернаціонал III). 1941 як додатки до кожного номера виходили лекції-брошури (існували серії філос., істор., екон., природознавчих наук, літ. та мист-ва). Від жовт. 1952 перейм. на "Комуніст України".

Джерела

Література

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ + ХАРКІВ + ХВИЛЯ АНДРІЙ АНАНІЙОВИЧ + КИЇВ + ЛЮБЧЕНКО ПАНАС ПЕТРОВИЧ + ПОПОВ МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ + РЕВОЛЮЦІЯ 1905–1907 В УКРАЇНІ + РІЧИЦЬКИЙ АНДРІЙ + РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1918 + СКРИПНИК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ + ЗАТОНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ

пов'язані терміни

ЄНЕВИЧ ФЕДІР ФЕДОРОВИЧ + ГАЗЕТА + КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ, КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ + КОСМОПОЛІТИЗМ, ІДЕОЛОГІЧНА КАМПАНІЯ БОРОТЬБИ З БЕЗРІДНИМИ КОСМОПОЛІТАМИ І ЧЕРГОВА СТАЛІНСЬКА ТЕРОРИСТИЧНА ЧИСТКА В СРСР + НАЦІОНАЛ-БІЛЬШОВИЗМ + РІЧИЦЬКИЙ АНДРІЙ + ВОЛОБУЄВ МИХАЙЛО СИМОНОВИЧ

Біржові комітети

БІ́РЖОВІ КОМІТЕ́ТИ – постійно діючі виборні органи при біржах. Б.к. діяли згідно зі статутами. У Російській імперії через відстороненість торг.-пром. класу від політ. влади Б.к. виконували ще й представницьку функцію. 1905 Б.к. було надано право посилати своїх представників від торгівлі та пром-сті у Держ. раду. Від 1906 стали складовою частиною всерос. орг-ції буржуазії – з'їздів біржової торгівлі й с. госп-ва. На поч. 20 ст. в Україні діяло 11 Б.к. Багато років підряд їх очолювали у Харкові М.Авдаков та О.Алчевський, в Одесі – М.Чихачов, Миколаєві – Ф.Фрішен, Херсоні – М.Рабинович, Катеринославі (нині Дніпропетровськ) – Л.Дмитрієв та ін. Припинили діяльність разом з ліквідацією бірж у СРСР.

Джерела

Література

  • (рос.) Лившин Я.И. Представительные организации крупной буржуазии в России в конце ХIХ – нач. ХХ в. "История СССР", 1959, № 2

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

АЛЧЕВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ КИРИЛОВИЧ + АВДАКОВ МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ + БІРЖА + ЧИХАЧОВ МИКОЛА МАТВІЙОВИЧ + ДНІПРОПЕТРОВСЬК + ХАРКІВ + ХЕРСОН, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР + МИКОЛАЇВ + ОДЕСА + РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ + СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ

пов'язані терміни

БІРЖА + ДЕГТЕРЬОВИ + КУПЕЦТВО + КИЇВСЬКА ТОВАРНА БІРЖА + НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ (КПІ) + ПІДПРИЄМНИЦТВО В УКРАЇНІ

Біробіджанський проект

БІРОБІДЖА́НСЬКИЙ ПРОЕ́КТ – заходи щодо переселення євреїв із зх. регіонів СРСР, передусім з України, до Хабаровського краю РСФРР в р-н м. Біробіджан з метою утворення там с.-г. поселень і облаштування нац. єврейс. тер. Здійснювався за планом рад. уряду щодо докорінної зміни "соціально-економічної структури євреїв" у СРСР, залучення їх до с.-г. діяльності. 29 серп. 1924 утворено К-т із землевлаштування єврейс. трудящих (КомЗЄТ), який спочатку сприяв виділенню євреям земельних ділянок в Україні, Криму, Білорусі (на поч. 1930-х рр. с. госп-вом займалося приблизно 270 тис. євреїв, тобто 10 % їх заг. кількості в СРСР). Потім з ініціативи КомЗЄТу від 1928 розпочалася с.-г. колонізація Біробіджанського р-ну, невдовзі з'явився проект створення Єврейс. а. о. (отримала офіц. статус з 1934), якій надавався єврейс. нац. вигляд (засновано єврейс. колгоспи, сільради, мова ідиш отримала статус офіц. і її активно використовували у відкритому 1934 Єврейс. держ. театрі, школах, газетах, журналах тощо). При цьому рад. уряд переслідував як соціально-екон., так і політ. цілі: зміцнення прикордоння з Китаєм і Японією, особливо після окупації останньою Маньчжурії (пн.-сх. ч. Китаю); створення видимості "вирішення єврейського питання" в країні з метою отримання грошової допомоги від закордонних єврейс. орг-цій, а також висунення і реалізація ідеї (альтернативної до сіоністської) "Палестини на Далекому Сході". Попри широку рекламу, Б.п. зазнав фіаско: навіть у момент найбільшого переселення євреїв до Біробіджана їх кількість там не перевищувала 40 тис. осіб, тобто 20 % місц. нас., а наприкінці 1930-х рр. зменшилася до 20 тис. Причини цього криються як у непослідовності політики рад. влади стосовно облаштування краю, так і в складних природних умовах, а також у відсутності духовного та істор. зв'язку євреїв з Біробіджаном.

Джерела

Література

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ

пов'язані терміни

АНТИСЕМІТИЗМ В УКРАЇНІ + ДИМАНШТЕЙН СЕМЕН МАРКОВИЧ + ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ

Бістром Федір Антонович

БІ́СТРОМ (Бістрам) Федір (Фрідріх) Антонович (1781–12.07(30. 06).1825) – військовик, революц. діяч. На рос. військ. службі з 1798. 1802 за власним бажанням увільнений з армії. 1804 одружився із Кароліною фон Барановою, мав трьох дітей. Від 1806 – на цивільній службі, титулярний радник. 25(13) берез. 1810 переведений до корпусу інженерів шляхів сполучення, з 2 черв. (21 трав.) 1813 – штабс-капітан лейб-гвардії Єгерського полку, в складі якого був учасником закордонних протинаполеонівських походів. У битві під Кульмом (нині м. Хлумець, Чехія) 29–30 (17–18) серп. 1813 особисто командував шістьма гарматами кінної артилерії. Брав участь ще в кількох битвах, зокрема під Лейпцигом (жовт. 1813) та за Париж (берез. 1814). Капітан – з 5 жовт. (23 верес.) 1813, полковник – з 27(15) трав. 1816. 16(04) квіт. 1819 призначений генерал-гевальдигером 2-ї армії на Україні (найвища посадова особа з нагляду за порядком у розташуванні військ). Чл. Союзу благоденства та з 1821 – Пд. т-ва (див. Декабристів рух).

Джерела

Література

  • (рос.) Восстание декабристов: Материалы, т. 8. Л., 1925
  • (рос.) Восстание декабристов: Документы, т. 12. М., 1969
  • (рос.) Павлова Л.Я. Декабристы – участники войн 1805–1814 гг. М., 1979

Посилання

Див. також

Примітки

Доповнення

  • інтерлінк
  • Згадка

посилання

ДЕКАБРИСТІВ РУХ В УКРАЇНІ + СОЮЗ БЛАГОДЕНСТВА + ТУЛЬЧИН, МІСТО ВІННИЦЬКОЇ ОБЛ.