Відмінності між версіями «Користувач:Федір Чуб/Чернетка»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Рядок 137: Рядок 137:
   
   
== БЕЛЗЬКА ЗЕМЛЯ ==
+
== Белзька земля ==
   
  +
'''Белзька земля''' – територіальне утворення Давньоруської держави у Побужжі (територія басейну Західного Бугу) в 10 - 13 століттях. На південному заході стикувалась з [[Перемишльська земля|Перемишльською землею]].
'''Белзька земля''' – територіальне утворення у Побужжі (територія басейну Західного Бугу). Була важливим територіальним компонентом формування [[Волинська земля|Волинської землі]]. Склалася наприкінці 10 – початку 11 століть навколо міста [[Белз]], відбитого в 1030 році у Польщі [[Ярослав Мудрий|Ярославом Мудрим]] і введеного до складу Давньоруської держави (дивись [[Київська Русь]]). Територію Белзької землі важко окреслити. З літопису відомо, що найпівнічнішим її містом був [[Всеволож]], найпівденнішим – [[Бужськ]]. У другій половині 12–13 століть Белзька земля була удільним князівством, яке відокремилося за [[Мстислав Ізяславич|Мстислава Ізяславича]] наприкінці 1160 року з Володимиро-Волинського князівства, дісталось його третьому синові [[Всеволод Мстиславич (князь волинський)|Всеволоду Мстиславичу]]. По смерті Всеволода (1195) Белзьку землю розділено між його синами на власне [[Белзьке князівство]], де княжити став старший син [[Олександр Всеволодович]], і [[Червенське князівство]], де сів молодший – [[Всеволод Всеволодович|Всеволод]]. Після кончини останнього (близько 1214 року) Червенське князівство було приєднано Олександром до Белзького. Протягом першої третини 13 століття Олександр Всеволодич прагнув об'єднати під своєю владою Волинську землю, але зазнав поразки у боротьбі з [[Данило Галицький|Данилом Галицьким]] (1234), після чого Белзьке князівство приєднано до [[Галицько-Волинське князівство|Галицько-Волинського князівства]]. По смерті Данила (1264) Галицько-Волинське князівство розпалось і Белзьке князівство відновилося. З [[Галицько-Волинський літопис|Галицько-Волинського літопису]] відомо, що в 1288 році ним володів син Данила – [[Лев Данилович]].
 
  +
 
Белзька земля була важливим територіальним компонентом формування [[Волинська земля|Волинської землі]]. Склалася наприкінці 10 – початку 11 століть навколо міста [[Белз]], відбитого в 1030 році у Польщі [[Ярослав Мудрий|Ярославом Мудрим]] і введеного до складу Давньоруської держави (дивись [[Київська Русь]]). Територію Белзької землі важко окреслити. З літопису відомо, що найпівнічнішим її містом був [[Всеволож]], найпівденнішим – [[Бужськ]]. У другій половині 12–13 століть Белзька земля була удільним князівством, яке відокремилося за [[Мстислав Ізяславич|Мстислава Ізяславича]] наприкінці 1160 року з Володимиро-Волинського князівства, дісталось його третьому синові [[Всеволод Мстиславич (князь волинський)|Всеволоду Мстиславичу]]. По смерті Всеволода (1195) Белзьку землю розділено між його синами на власне [[Белзьке князівство]], де княжити став старший син [[Олександр Всеволодович]], і [[Червенське князівство]], де сів молодший – [[Всеволод Всеволодович|Всеволод]]. Після кончини останнього (близько 1214 року) Червенське князівство було приєднано Олександром до Белзького. Протягом першої третини 13 століття Олександр Всеволодич прагнув об'єднати під своєю владою Волинську землю, але зазнав поразки у боротьбі з [[Данило Галицький|Данилом Галицьким]] (1234), після чого Белзьке князівство приєднано до [[Галицько-Волинське князівство|Галицько-Волинського князівства]]. По смерті Данила (1264) Галицько-Волинське князівство розпалось і Белзьке князівство відновилося. З [[Галицько-Волинський літопис|Галицько-Волинського літопису]] відомо, що в 1288 році ним володів син Данила – [[Лев Данилович]].
   
 
=== Джерела ===
 
=== Джерела ===

Версія за 04:22, 16 червня 2018

«Антропологія». Титульний аркуш

«Батьківщи́на»

«Батьківщи́на» – від 1879 року популярна політико-наукова, від 1892 року – політико-економічна газета, призначена для народу, здебільшого селянства.

Заснована з ініціативи й за підтримки Юліана Романчука у Львові. Виходила з 1879 року по 1896 рік; спочатку і до 1893 року – двічі на місяць, від 1893 року – щотижня. У «Батьківщині» було використано історико-етимологічний правопис. Газета вміщувала 9 рубрик. Редактори: М. Желехівський (1879–1880), В. Подляшецький (1880–1885), В. Нагірний (1885–1890), В. Левицький (1890), К. Паньківський (1892), М. Галейко (1893–1894), М. Струсевич (1895–1896). Від 1896 замість «Батьківщини» почала виходити газета "Свобода".

Джерела


Банки

Банки (від італ. banco – лавка міняйла) – фінансові установи, що акумулюють чинні грошові знаки та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надають кредити, випускають в обіг цінні папери, здійснюють валютні розрахунки, операції з дорогоцінними металами тощо.

Витоки банковської справи сягають античності. Перші спроби банків взяти під контроль економіку пов'язані з діяльністю флорентійських банкірів на рубежі 13–14 століть, генуезьких – у другій половині 16 – на початку 17 століть, амстердамських – у 18 столітті (до 1789). Потенціал банків сповна визрів у 19 столітті, коли центром банковськой активності стає Велика Британія.

Від 15 століття беруть початок спроби організації державних банків (1401 – "Таула де Камбіс" у Барселоні, 1407 – "Каса ді Сан Джорджо" в Генуї, 1587 – "Банко Ріальто", 1609 – Амстердамський банк, 1619 – венеційський "Банко Джиро"). В 1694 році засновано Англійський банк, що вперше став займатися не лише депозитами та переказами, а й наданням позик. В 1844 році за ним закріплено статус Центрального банку Великої Британії. (Центральний банк Франції заснований в 1800 році, Фінляндії – в 1811 році, Японії – в 1882році.)

На теренах України європейські банки активно працюють із 15 стстоліття ("Каса ді Сан Джорджо" 1453–75 контролював Кафу та інші кримські колонії генуезців, помітним центром банковських операцій з 15 століття стає Львів, із 16 століття – Володимир (нині м. Володимир-Волинський) та інші міста).

У Російській імперії, до складу якої входила значна частина території України, банківська справа була монополізована державою (до 1860-х років). Початки державного кредиту датуються 1733 роком, коли Монетна контора в Санкт-Петербурзі почала видавати позички під 8 % річних (під заставу золота чи срібла). В 1754 році створено два державних банка – Дворянський (позичкові банки для дворянства в Санкт-Петербурзі та Москві при Сенаті й Сенатській конторі) та Купецький (банки для поліпшення комерції при Петербугському порту та купецтва при Комерц-колегії). Ефект від них був малий, тому Купецький банк було закрито в 1782 році, а Дворянський – в 1785. В 1768 році відкрито два асигнаційних банка, що також були малоуспішними. В 1786 році замість них засновано Державний позичковий та Державний асигнаційний банки. На відміну від інших фінансових установ, Державний позичковий банк від початку призначався для довгострокового кредитування. Він видавав позики поміщикам (на термін до 30 років) під заставу маєтків (на це спочатку було виділено 33 млн рублів казенних грошей). В 1802 році з ним злився Допомоговий для дворянства банк (засновано в 1797). Існував також Астраханський банк (1764–1821). В 1797–1817 роках у Росії як кредитні установи діяли і так звані облікові контори. В Україні в 1781–88 роках діяли вимінні ( Київ, Харків, Ніжин, Херсон, Одеса), а в 1806–17 роках – дисконтні контори (Одеса, Феодосія) Державного асигнаційного банку. В 1817 році останній реорганізовано в Державний комерційний банк із завданням сприяти торгово-промисловому розвиткові країни (мав контори в Одесі – з 1819 року, Києві – з 1839 року, Харкові – з 1843 року з філією в Полтаві від 1852 року). Найуспішнішим банковським проектом на теренах Російської імперії першої половини 19 століття був Польський банк (засновано в 1828 році). Від першої половини 19 століття ведуть початок і громадські міські банки (в середіні 19 століття їх було 15), що мали місцевий, благочинний і становий характер. Були поширені також неофіціальні банковські установи, зокрема, серед єврейських громад України.

Після реформ 1860-х рокіх частка держави на ринку банковських послуг у Росії залишилася значною. В 1860 році Державний комерційний банк реорганізовано в Державний банк (з 1896 року – Центральний емісійний банк), який мав в Україні три контори – в Києві, Одесі і Харкові та 24 відділення в інших містах (обслуговували переважно крупне поміщицьке підприємництво). Селянський поземельний (заснований в 1882 році) та Дворянський земельний (засновано в 1885 році) банки надавали послуги іпотечного (під заставу землі) кредиту (в Україні перший мав 9 відділень, другий – 7).

Від другої половини 19 століття бурхливо розвиваються російські приватні банки. Із 39 акціонерних банків країни в Україні функціонувало 10: Київський приватний комерційний (1868–1918), Харківський торговий (1868–1901), Одеський комерційний (1870–78), Київський промисловий (в 1871 році, з 1896 року – Південно-російський промисловий, в 1908 році увійшов до Об'єднаного банку), Миколаївський комерційний (1872–84), Катеринославський комерційний (1872–1901), Кременчуцький комерційний (1872– 94), Кам'янець-Подільський (1873– 79), Одеський обліковий (1879–1918), Одеський торгово-промисловий (з 1888 року, в 1893 році перетворений в Одеське відділення Банку для зовнішної торгівлі).

Поширені були міські банки, що створювалися на кошти міських товариств і здійснювали свої операції під контролем міських дум. На кінець 19 століття в Україні налічувалося 33 міських громадянських банки. Вони давали позики під заставу нерухомості й кредитували переважно місцеву промисловість: київські банки – головним чином цукрово-рафінадні й борошномельні підприємства; харківські та катеринославські банки – кам'яновугільні та металургійні.

На українських землях Австро-Угорщини панував привілейований Австрійський національний банк (засновано в 1816 році, від 1878 року став називатися Австро-угорський банк), який мав свої відділення у містах Галичини, Буковини й Закарпатської України. Наприкінці 19 століття виникають українські банки: Українська щадниця "Віра" (1894 рік) в Перемишлі (нині Пшемисль, Польща), кредитне товариство "Дністер" (1895 рік), "Крайовий союз кредитовий" (1898 рік, від 1924 року – Центробанк), Земельний банк гіпотечний (1910 рік) та інші у Львові. Після Першої світової війни на Галичину, Закарпаття та Буковину відповідно поширювалися банківські системи Польщі, Чехословаччини та Румунії. Найпомітнішим у цей час українським банком був кооперативний промисловий банк – Промбанк (1935 рік) у Львові. В 1939 році вся місцева банківська мережа була ліквідована радянською владою.

За часів української революції в 1917–1921 роках в Україні функції українського державного банку спочатку виконувала Київська контора Державного банку Росії. Державний банк і Державний земельний банк засновано лише за гетьманування Павла Скоропадського.

У радянській Росії декретом РНК від 8 грудня (25 листопада) 1917 року ліквідовано Державний земельний банк, а 27 (14) грудня 1917 року декретом Всеросійського ЦВК націоналізовано і злито із Державним банком усі приватні банки; банківська справа оголошувалася державною монополією. Відтак утворився Народний банк РСФРР (припинив існування у січні 1920 року). Перехід до нової економічної політики сприяв заснуванню 4 жовтня 1921 року Державного банку РСФРР, 6 липня 1923 року його реорганізовано у Державний банк СРСР (місцевий орган в Україні з 12 жовтня 1921 року – Всеукраїнська контора в Харкові). В 1922 – 1924 роках в СРСР засновано галузеві банки. В Україні діяли: Всеукраїнські контори Торгово-промислового банку (1922 рік) та Банку для зовнішньої торгівлі СРСР (в 1924 році, відомий також як Зовнішторгбанк), чимало філій Всеросійського кооперативного банку, а також республіканські і місцеві банки та кредитні установи: Всеукраїнський кооператиний банк (1922 рік), Український сільськогосподарський банк (1923 рік), місцеві комунальні банки, товариства сільсько-господарського кредиту, товариства взаємного кредиту, кредитні товариства та міські ломбарди. Галузеві банки реорганізовано в 1932 році в чотири банки довгострокових вкладень – Промбанк, Сільгоспбанк, Всекобанк (від 1936 року – Торгбанк, в 1957 році – ліквідовано) і Цекобанк із системою місцевих комунальних банків. В 1959 році Сільгоспбанк, Цекобанк і місцеві комунальні банки ліквідовано, їхні функції перейшли до Держбанку та Промбанку, останній перейменовано на Всесоюзний банк фінансування капітальних вкладень (Будбанк). Крім них, до банковськой системи Радянського Союзу входили Зовнішторгбанк та ощадні каси. Державний банк СРСР залишався єдиним емісійним, касовим та розрахунковим центром у країні. Він здійснював грошову емісію і організовував грошовий обіг, проводив коротко- та довгострокове кредитування народного господарства й населення, здійснював господарські розрахунки, касове виконання державного бюджету, міжнародні кредитні й розрахункові операції та операції з дорогоцінними металами й іноземною валютою.

20 березня 1991 року створено Національний банк України (НБУ) на базі Українського республіканського відділення Державного банку СРСР. В Україні сформовано дворівневу банківську систему: НБУ та мережа комерційних банків. Від березня 1991 року до травня 1999 року її діяльність регулювалася Законом України "Про банки і банківську діяльність" та Постановою Президії ВР України "Про Статут Національного банку України" від 7 жовтня 1991 року, а згодом Законом України "Про Національний банк України" (1999, із змінами й доповненнями 2000). Майже 4/5 статутних фондів комерційних банків утворено свого часу на кошти державних підприємств.

Джерела

Література

  • Альтерзон С.Г. Нарис розвитку Київської кредитової системи. К., 1929
  • Ананьич Б.В. Банкирские дома в России. 1860–1914 гг. Очерки истории частного предпринимательства. Л., 1991 (рос.)
  • Атлас М. Развитие государственного банка в СССР. М., 1958 (рос.)
  • Бовыкин В.И. Зарождение финансового капитала в России. М., 1967 (рос.)
  • Борисович Г. Укринбанк. В кн.: Кредит за 10 лет: Сборник. М., 1927 (рос.)
  • Боровой С.Я. Кредит и банки России (середина XVII в. – 1861 г.). М., 1958 (рос.)
  • Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст., т. 2. К., 1997
  • Вдовин В. Крестьянский поземельный банк (1883–1895 гг.). М., 1959 (рос.)
  • Гиндин И.Ф. Государственный банк и экономическая политика царского правительства (1861–1892). М., 1960 (рос.)
  • Гиндин И.Ф. Русские коммерческие банки: Из истории финансового капитала в России. М., 1948 (рос.)
  • Госбанк СССР и его роль в развитии экономики страны, 1921–1981. М., 1981 (рос.)
  • Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). К., 1996
  • Основні показники діяльності банків України за станом на 1.10.2002 р. "Вісник Національного Банку України", 2002, № 12.
  • Стройбанк СССР: 1922–1982. Сборник статей. М., 1982 (рос.)


Башуцький Олександр Павлович

Башуцький Олександр Павлович (11.04(30.03).1803 – †07.04 (26.03).1876)[1] – військовик, журналіст, видавець, історик.

Народився в Санкт-Петербурзі в родині дворянина з Чернігівської губернії Павла Башуцького, петербургського коменданта. Навчався в Пажеському корпусі в 1811 – 1822 роках. Військову службу почав прапорщиком лейб-гвардії Ізмайловського полку. Від 1824 року – ад'ютант петербургського генерал-губернатора Михайла Милорадовича, якого супроводжував по Сенатській площі 26(14) грудня 1825 року, коли того смертельно поранив декабрист Петро Каховський. В 1849 році записав свої спогади про цей день (опубліковано Вільною російською друкарнею з 1860 року та в "Историческом вестнике" за 1908 рік). Від 1833 року – на цивільній службі, з 1836 року – камергер, з 1849 року – дійсний статський радник.

Автор розвідки «Панорама Санкт-Петербурга» (ч. 1–3. СПб., 1834), статей у газетах «Северная пчела», «Санкт-Петербургские ведомости», журналах «Отечественные записки», «Сын Отечества» та інших. Ініціатор і укладач альманаху «Наши, списанные с натуры русскими», поширеного в 14 випусках за 1841 – 1942 роки (серед запрошених ним до праці – Григорій Квітка-Основ'яненко, на племінниці якого Марії він був одружений; Основ'яненко, в свою чергу, залучив Тараса Шевченка – як художника-ілюстратора).

Протягом 1830-х років видав низку часописів із цінними матеріалами, в тому числі: «Журнал общеполезных сведений» (1835 – 1839 роки) й «Листок промышленности, ремесел, искусств и фабрик» (1838 – 1839 роки). В 1840 році з присвятою Григорію Основ'яненку випустив «Очерки из портфеля ученика натурного класса. Тетрадь первая: Мещанин». Написав передмову до «Театрального альбома» (1842 – 1843 роки). Власний твір «Самоотверженные» вмістив в альманасі «Молодик» в 1844 році. Редагував тижневик «Иллюстрация» (1847 – 1849 роки).

Наприкінці 1849 року отримав відставку через зведений на нього наклеп, пішов послушником до монастиря (деякий час перебував у Києво-Печерській лаврі). В 1854 році повернувся «в мир», зайнявся місіонерською діяльністю, благочинністю, збиранням коштів на церковні заходи, малював образи. Виступав у газеті «Домашняя беседа для народного чтения» Віктора Аскоченського. На схилі віку захопився гомеопатією, безкорисливо лікував нужденних.

Помер у місті Санкт-Петербург.

Примітки

  1. Енциклопедія Історії України

Джерела

Література

  • Карташова И.В. Башуцкий. В кн.: Русские писатели: XIX век, ч. 1. М., 1996 (рос.)
  • Листи до Тараса Шевченка. К., 1993
  • Наши, списанные с натуры русскими. М., 1986 (рос.)
  • Смирнов-Сокольский Н. Рассказы о книгах. М., 1983 (рос.)
  • Шикин В.Н., Охотин Н.Г. Башуцкий. В кн.: Русские писатели: 1800–1917, т. 1. М., 1989 (рос.)



БЕКЕТОВ Микола Миколайович

БЕКЕТОВ Микола Миколайович (13(01).01.1827–13.12(30.11).1911) – вчений, педагог, основоположник фізико-хімічної наукової школи.

Голова Харківського відділення Російського технічного товариства (1880), голова Російського хімічного товариства, дійсний член Петербургської АН (1886). Батько О.Бекетова. Народився в селі Алфер'євка (Нова Бекетовка, нині село Пензенської області, РФ) в родині морського офіцера М.Бекетова. З 1844 року навчався в Петербургському університеті (до 3-го курсу). Закінчив Казанський університет (1849). Магістерський ступінь здобув у Петербургському університеті в 1854 році (дисертацію виконав у хімічній лабораторії Медико-хірургічної академії в 1853 році). З 1855 року – ад'юнкт хімії у Харківському університеті (від 1859 року – професор). В 1858 році відбув у наукове відрядження за кордон. В 1859 році виступав на засіданні Паризького хімічного товариства. В 1860 році одружився з Оленою Мільгоф (у них було п'ятеро дітей).

Автор низки відкриттів, у т. ч. тих, що стали підґрунтям алюмінотермії. В 1864 році заснував фізико-хімічне відділення Харківського університу (проіснувало до 1884 року, останній випуск – в 1888 році), де, крім лекцій, налагодив практичні заняття. В 1865 році опублікував докторську дисертацію. Брав участь у місцевих товариствах поширення грамотності в народі та підтримки нужденних студентів.

В 1868 році Бекетов обраний професором хімії Новоросійського університету (Одеса), але на прохання колег залишався у Харкові. Від 1869 року друкувався в часосопису "Журнал Русского химического общества". 29 грудня 1880 року (старим ститем) йому була присуджена Ломоносовська премія Петербургської АН.

З 1887 року – знов у Санкт-Петербурзі, провадив дослідження в академічній хімічній лабораторії, викладав хімію на Вищих жіночих курсах, а також майбутньому імператору Миколі II. Крім того, в 1890 році читав лекції у Московському університеті.

Помер у місті Санкт-Петербург.

Джерела

Література

  • В память 50-летия ученой деятельности Николая Николаевича Бекетова. Х., 1904 (рос.)
  • Памяти Николая Николаевича Бекетова. СПб., 1913 (рос.)
  • Турченко Я.И. Николай Николаевич Бекетов. М., 1954 (рос.)


БЕЗПРИТУЛЬНІСТЬ ДИТЯЧА на початку 20 ст.

Безпритульність дитяча (тобто таке становище неповнолітніх у суспільстві, коли вони живуть без піклування з боку дорослих про їхнє фізичне і психічне життя, матеріальні потреби та духовний розвиток) вперше набула в Україні ознак соціального лиха у другій половині 19 – на початку 20 століть.

У Російській імперії не існувало державної системи піклування про безпритульників. Програма боротьби з дитячою безпритульністю, накреслена царським урядом на Всеросійській нараді щодо догляду дитинства напередодні Першої світової війни, не виконувалася через брак коштів. Нечисленні державні дитячі будинки були створені лише для немовлят. Дітей старшого віку доглядали недержавні благодійницькі організації. Найбільшими серед них були Київське товариство землеробських колоній, Чернігівське товариство догляду, Харківське товариство денних притулків, Одеське товариство порятунку немовлят та інші. У їх віданні було 99 притулків, але вони не вважалися виховними й освітними закладами. Працювали й денні заклади для безпритульних дітей (денні дитячі будинки, площадки), які утримувалися на кошти держави і громадських організацій.

Порушення суспільних зв'язків і економічна криза, що спричинилися війнами і революціями 1914–1921 років (дивись Перша світова війна, Лютнева революція 1917, Жовтнева революція 1917, українська революція 1917–1921, громадянська війна в Україні 1917–1921), а пізніше голодом 1921–1923, призвели до катастрофічного зростання безпритульників в Україні – до 2 мільйонів осіб.

Радянський уряд створив державну систему соціального захисту безпритульних дітей, яка передбачала їхнє виховання, освіту, професійну підготовку. Основною організаційною формою стали дитячі будинки (дошкільного й шкільного віку, для фізично неповноцінних і розумово відсталих дітей) і, зокрема, дитячі містечка як комплекси різнотипних закладів. Уже наприкінці 1922 року в Україні діяло 1511 дитячих будинків, 33 трудові колонії, 14 трудових комун, 9 дитячих містечок, 22 будинки для підлітків, в яких виховувалося 170 тисяч дітей.

Державною програма боротьби з дитячою безпрітульністю передбачала передачу дитячих закладів на утримання трудових колективів, а окремих безпритульників – на виховання у родини. Тільки в 1922 році в родинах знайшли притулок 35 тисяч дітей.

Протягом 1920–1930-х років проблема дитячої безпритульності в УСРР була практично вирішена.

Джерела


Белзька земля

Белзька земля – територіальне утворення Давньоруської держави у Побужжі (територія басейну Західного Бугу) в 10 - 13 століттях. На південному заході стикувалась з Перемишльською землею.

Белзька земля була важливим територіальним компонентом формування Волинської землі. Склалася наприкінці 10 – початку 11 століть навколо міста Белз, відбитого в 1030 році у Польщі Ярославом Мудрим і введеного до складу Давньоруської держави (дивись Київська Русь). Територію Белзької землі важко окреслити. З літопису відомо, що найпівнічнішим її містом був Всеволож, найпівденнішим – Бужськ. У другій половині 12–13 століть Белзька земля була удільним князівством, яке відокремилося за Мстислава Ізяславича наприкінці 1160 року з Володимиро-Волинського князівства, дісталось його третьому синові Всеволоду Мстиславичу. По смерті Всеволода (1195) Белзьку землю розділено між його синами на власне Белзьке князівство, де княжити став старший син Олександр Всеволодович, і Червенське князівство, де сів молодший – Всеволод. Після кончини останнього (близько 1214 року) Червенське князівство було приєднано Олександром до Белзького. Протягом першої третини 13 століття Олександр Всеволодич прагнув об'єднати під своєю владою Волинську землю, але зазнав поразки у боротьбі з Данилом Галицьким (1234), після чого Белзьке князівство приєднано до Галицько-Волинського князівства. По смерті Данила (1264) Галицько-Волинське князівство розпалось і Белзьке князівство відновилося. З Галицько-Волинського літопису відомо, що в 1288 році ним володів син Данила – Лев Данилович.

Джерела