Користувач:Федір Чуб/Чернетка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Бартелемі місія – військово-розвідувальна й дипломатична місія, надіслана до Польщі головнокомандувачем військами Антанти в Південно-Східній Європі маршалом Л.Франше Д'Еспре з метою врегулювання польсько-чеського й польсько-українського збройних конфліктів.

Місія складалася із 70 (переважно французьких) офіцерів на чолі з генералом Жозефом Бартелемі. 19 січня 1919 року місія Бартолемі через Прагу й Варшаву прибула до Кракова, де встановила довірчі взаємини з польськими властями. Поїздом, яким місія Бартелемі дісталася до Львова, було відправлено й зброю для польськіх частин, що викликало протест митрополита Андрея Шептицького. Позиція місії щодо українсько-польської війни 1918 – 1919 років виходила з далеких від реалій оптимістичних запевнень командувача армією "Схід" Тадеуша Розвадовського і була орієнтована не на укладення перемир'я, а лише на припинення вогню. Місія Бартелемі спочатку двічі відмовилася вести переговори про перемир'я з представниками Української Галицької армії (УГА), переговори розпочалися лише 1 лютого і завершилися безрезультатно.

З прибуттям 13 лютого 1919 до Варшави з Парижа Міжнародної комісії в польських справах (комісії Ж. Нуланса) місія Бартелемі стала її підрозділом. Того ж дня керівництво місії Бартелемі брало участь у зустрічі з Юзефом Пілсудським. 14 і 15 лютого комісія Ж.Нуланса обговорила доповідь місії Бартелемі про стан справ у Східній Галичині. Скрутне становище польських військ обумовило рішення скерувати місію Бартелемі на прискорення підписання перемир'я. 22 лютого командуючий УГА Михайло Омелянович-Павленко погодився припинити воєнні дії на добу. У ніч з 23 на 24 лютого у Львові підписано відповідну угоду, а 25 лютого там же почалися переговори про перемир'я. Спроби членів делегації Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Степана Витвицького, Михайла Лозинського, Осипа Бурачинського, Володимира Тенницького, представників УГА обґрунтувати позицію української сторони виявилися марними. Водночас делегат США Р. Лорд запевнив польських військових, що "історичні й політичні права" Польщі будуть захищені, до неї відійдуть Львів і нафтові родовища Прикарпаття. 27 лютого місія Бартелемі і українські делегати виїхали до міста Ходорів, де в штаб-квартирі УГА в присутності вищих керівників ЗУНР Євгена Петрушевича й Сидора Голубовича зустрілися з Симоном Петлюрою. Сподівання керівників ЗУНР на підтримку з боку керівника Української Народної Республіки (УНР) не виправдалися. 28 лютого 1919 року у Львові місія Бартелемі в ультимативній формі зажадала від делегатів ЗУНР згоди на заздалегідь вироблені нею умови перемир'я.

Стаття 1 угоди проголошувала: перемир'я є чисто військовим, воно аж ніяк не впливатиме на майбутнє рішення конференції (дивись Паризька мирна конференція 1919– 1920), але триватиме до його проголошення. Стаття 2 містила опис "лінії Бартелемі", за яку на схід відводилися частини УГА – від північного кордону Галичини вздовж Зхахідного Бугу на південь, залишаючи полякам міста Кам'янку (нині місто Кам'янка-Бузька) та Бібрку, далі Миколаїв (Львівська область), Турчанський та Дрогобицький повіти. З обох сторін "лінії Бартелемі" утворювалася 3-кілометрова нейтральна зона (стаття 4). Стаття 5 передбачала звільнення військовополонених та інтернованих. Статті 6, 7 і 8 забороняли відчуження власності, конфісковані маєтки поверталися володарям. Статті 9–11 регулювали експлуатацію нафтових родовищ, продаж пального. УГА зобов'язувалася тимчасово їх охороняти. Ці та інші питання, пов'язані з експлуатацією родовищ, регулювалися "Додатковим договором щодо нафти". Контроль за виконанням умов перемир'я брали на себе Антанта і США.

Умови перемир'я були вкрай невигідними для УГА, погіршували становище ЗУНР, перспективи національно-визвольної боротьби на західноукраїнських землях. Українська спільнота Східної Галичини – військові та мирне населення – рішуче не сприйняла умов перемир'я, продиктованих місією Бартелемі. У ніч на 1 березня командування УГА скасувало домовленість щодо припинення вогню. У відповідь місія Бартелемі висунула новий ультиматум і 2 березня 1919 року залишила Львів.

Джерела



Баря́тинський Юрій Микитович (рік народження і рік смерті невідомі) – московський військовий діяч, князь, боярин, воєвода київський і бєлгородський.

В 1658 році разом із старшим воєводою Василем Шереметєвим командував залогою у Києві. У серпні-вересні 1658 року брав участь у відбитті наступу на Київ українських військ під командуванням Данила Виговського (дивись Виговські). Барятинський зруйнував частину міста, знищив багато мирних жителів, що спричинило зростання антимосковських настроїв. У жовтні 1658 року Барятинський завдав поразки українсько-татарським військам у битві під містом Васильків. У другій половині 1660 року виконував обов'язки бєлгородського воєводи. Брав участь в українсько-московській війні 1668 – 1669 років. Зокрема, 16 лютого 1668 року розгромив під Охтиркою загін військ, вірних гетьману Iвану Брюховецькому, полонених наказав стратити, піддавши перед тим тортурам. Востаннє ім'я Барятинського згадується в грамоті земського собору 1682 року про ліквідацію місництва.

Джерела

Література

  • Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, т. 4, 6, 7, 15. СПб., 1872–1892 (рос.)
  • Грушевський М.С. Iсторія України-Руси, т. 9, ч. 2. К., 1997
  • Грушевський М.С. Iсторія України-Руси, т. 10, К., 1998
  • Костомаров Н.И. Бунт Стеньки Разина. М., 1994 (рос.)
  • Літопис Самовидця. К., 1971
  • Эйнгорн В. О сношениях малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. М., 1899 (рос.)
  • Южнорусские летописи, открытые Н.Белозерским, т. 1. К., 1856 (рос.)



«Батьківщи́на» – від 1879 року популярна політико-наукова, від 1892 року – політико-економічна газета, призначена для народу, здебільшого селянства.

Заснована з ініціативи й за підтримки Юліана Романчука у Львові. Виходила з 1879 року по 1896 рік; спочатку і до 1893 року – двічі на місяць, від 1893 року – щотижня. У «Батьківщині» було використано історико-етимологічний правопис. Газета вміщувала 9 рубрик. Редактори: М. Желехівський (1879–1880), В. Подляшецький (1880–1885), В. Нагірний (1885–1890), В. Левицький (1890), К. Паньківський (1892), М. Галейко (1893–1894), М. Струсевич (1895–1896). Від 1896 замість «Батьківщини» почала виходити газета "Свобода".

Джерела



Банки (від італ. banco – лавка міняйла) – фінансові установи, що акумулюють чинні грошові знаки та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надають кредити, випускають в обіг цінні папери, здійснюють валютні розрахунки, операції з дорогоцінними металами тощо.

Витоки банковської справи сягають античності. Перші спроби банків взяти під контроль економіку пов'язані з діяльністю флорентійських банкірів на рубежі 13–14 століть, генуезьких – у другій половині 16 – на початку 17 століть, амстердамських – у 18 столітті (до 1789). Потенціал банків сповна визрів у 19 столітті, коли центром банковськой активності стає Велика Британія.

Від 15 століття беруть початок спроби організації державних банків (1401 – "Таула де Камбіс" у Барселоні, 1407 – "Каса ді Сан Джорджо" в Генуї, 1587 – "Банко Ріальто", 1609 – Амстердамський банк, 1619 – венеційський "Банко Джиро"). В 1694 році засновано Англійський банк, що вперше став займатися не лише депозитами та переказами, а й наданням позик. В 1844 році за ним закріплено статус Центрального банку Великої Британії. (Центральний банк Франції заснований в 1800 році, Фінляндії – в 1811 році, Японії – в 1882році.)

На теренах України європейські банки активно працюють із 15 стстоліття ("Каса ді Сан Джорджо" 1453–75 контролював Кафу та інші кримські колонії генуезців, помітним центром банковських операцій з 15 століття стає Львів, із 16 століття – Володимир (нині м. Володимир-Волинський) та інші міста).

У Російській імперії, до складу якої входила значна частина території України, банківська справа була монополізована державою (до 1860-х років). Початки державного кредиту датуються 1733 роком, коли Монетна контора в Санкт-Петербурзі почала видавати позички під 8 % річних (під заставу золота чи срібла). В 1754 році створено два державних банка – Дворянський (позичкові банки для дворянства в Санкт-Петербурзі та Москві при Сенаті й Сенатській конторі) та Купецький (банки для поліпшення комерції при Петербугському порту та купецтва при Комерц-колегії). Ефект від них був малий, тому Купецький банк було закрито в 1782 році, а Дворянський – в 1785. В 1768 році відкрито два асигнаційних банка, що також були малоуспішними. В 1786 році замість них засновано Державний позичковий та Державний асигнаційний банки. На відміну від інших фінансових установ, Державний позичковий банк від початку призначався для довгострокового кредитування. Він видавав позики поміщикам (на термін до 30 років) під заставу маєтків (на це спочатку було виділено 33 млн рублів казенних грошей). В 1802 році з ним злився Допомоговий для дворянства банк (засновано в 1797). Існував також Астраханський банк (1764–1821). В 1797–1817 роках у Росії як кредитні установи діяли і так звані облікові контори. В Україні в 1781–88 роках діяли вимінні ( Київ, Харків, Ніжин, Херсон, Одеса), а в 1806–17 роках – дисконтні контори (Одеса, Феодосія) Державного асигнаційного банку. В 1817 році останній реорганізовано в Державний комерційний банк із завданням сприяти торгово-промисловому розвиткові країни (мав контори в Одесі – з 1819 року, Києві – з 1839 року, Харкові – з 1843 року з філією в Полтаві від 1852 року). Найуспішнішим банковським проектом на теренах Російської імперії першої половини 19 століття був Польський банк (засновано в 1828 році). Від першої половини 19 століття ведуть початок і громадські міські банки (в середіні 19 століття їх було 15), що мали місцевий, благочинний і становий характер. Були поширені також неофіціальні банковські установи, зокрема, серед єврейських громад України.

Після реформ 1860-х рокіх частка держави на ринку банковських послуг у Росії залишилася значною. В 1860 році Державний комерційний банк реорганізовано в Державний банк (з 1896 року – Центральний емісійний банк), який мав в Україні три контори – в Києві, Одесі і Харкові та 24 відділення в інших містах (обслуговували переважно крупне поміщицьке підприємництво). Селянський поземельний (заснований в 1882 році) та Дворянський земельний (засновано в 1885 році) банки надавали послуги іпотечного (під заставу землі) кредиту (в Україні перший мав 9 відділень, другий – 7).

Від другої половини 19 століття бурхливо розвиваються російські приватні банки. Із 39 акціонерних банків країни в Україні функціонувало 10: Київський приватний комерційний (1868–1918), Харківський торговий (1868–1901), Одеський комерційний (1870–78), Київський промисловий (в 1871 році, з 1896 року – Південно-російський промисловий, в 1908 році увійшов до Об'єднаного банку), Миколаївський комерційний (1872–84), Катеринославський комерційний (1872–1901), Кременчуцький комерційний (1872– 94), Кам'янець-Подільський (1873– 79), Одеський обліковий (1879–1918), Одеський торгово-промисловий (з 1888 року, в 1893 році перетворений в Одеське відділення Банку для зовнішної торгівлі).

Поширені були міські банки, що створювалися на кошти міських товариств і здійснювали свої операції під контролем міських дум. На кінець 19 століття в Україні налічувалося 33 міських громадянських банки. Вони давали позики під заставу нерухомості й кредитували переважно місцеву промисловість: київські банки – головним чином цукрово-рафінадні й борошномельні підприємства; харківські та катеринославські банки – кам'яновугільні та металургійні.

На українських землях Австро-Угорщини панував привілейований Австрійський національний банк (засновано в 1816 році, від 1878 року став називатися Австро-угорський банк), який мав свої відділення у містах Галичини, Буковини й Закарпатської України. Наприкінці 19 століття виникають українські банки: Українська щадниця "Віра" (1894 рік) в Перемишлі (нині Пшемисль, Польща), кредитне товариство "Дністер" (1895 рік), "Крайовий союз кредитовий" (1898 рік, від 1924 року – Центробанк), Земельний банк гіпотечний (1910 рік) та інші у Львові. Після Першої світової війни на Галичину, Закарпаття та Буковину відповідно поширювалися банківські системи Польщі, Чехословаччини та Румунії. Найпомітнішим у цей час українським банком був кооперативний промисловий банк – Промбанк (1935 рік) у Львові. В 1939 році вся місцева банківська мережа була ліквідована радянською владою.

За часів української революції в 1917–1921 роках в Україні функції українського державного банку спочатку виконувала Київська контора Державного банку Росії. Державний банк і Державний земельний банк засновано лише за гетьманування Павла Скоропадського.

У радянській Росії декретом РНК від 8 грудня (25 листопада) 1917 року ліквідовано Державний земельний банк, а 27 (14) грудня 1917 року декретом Всеросійського ЦВК націоналізовано і злито із Державним банком усі приватні банки; банківська справа оголошувалася державною монополією. Відтак утворився Народний банк РСФРР (припинив існування у січні 1920 року). Перехід до нової економічної політики сприяв заснуванню 4 жовтня 1921 року Державного банку РСФРР, 6 липня 1923 року його реорганізовано у Державний банк СРСР (місцевий орган в Україні з 12 жовтня 1921 року – Всеукраїнська контора в Харкові). В 1922 – 1924 роках в СРСР засновано галузеві банки. В Україні діяли: Всеукраїнські контори Торгово-промислового банку (1922 рік) та Банку для зовнішньої торгівлі СРСР (в 1924 році, відомий також як Зовнішторгбанк), чимало філій Всеросійського кооперативного банку, а також республіканські і місцеві банки та кредитні установи: Всеукраїнський кооператиний банк (1922 рік), Український сільськогосподарський банк (1923 рік), місцеві комунальні банки, товариства сільсько-господарського кредиту, товариства взаємного кредиту, кредитні товариства та міські ломбарди. Галузеві банки реорганізовано в 1932 році в чотири банки довгострокових вкладень – Промбанк, Сільгоспбанк, Всекобанк (від 1936 року – Торгбанк, в 1957 році – ліквідовано) і Цекобанк із системою місцевих комунальних банків. В 1959 році Сільгоспбанк, Цекобанк і місцеві комунальні банки ліквідовано, їхні функції перейшли до Держбанку та Промбанку, останній перейменовано на Всесоюзний банк фінансування капітальних вкладень (Будбанк). Крім них, до банковськой системи Радянського Союзу входили Зовнішторгбанк та ощадні каси. Державний банк СРСР залишався єдиним емісійним, касовим та розрахунковим центром у країні. Він здійснював грошову емісію і організовував грошовий обіг, проводив коротко- та довгострокове кредитування народного господарства й населення, здійснював господарські розрахунки, касове виконання державного бюджету, міжнародні кредитні й розрахункові операції та операції з дорогоцінними металами й іноземною валютою.

20 березня 1991 року створено Національний банк України (НБУ) на базі Українського республіканського відділення Державного банку СРСР. В Україні сформовано дворівневу банківську систему: НБУ та мережа комерційних банків. Від березня 1991 року до травня 1999 року її діяльність регулювалася Законом України "Про банки і банківську діяльність" та Постановою Президії ВР України "Про Статут Національного банку України" від 7 жовтня 1991 року, а згодом Законом України "Про Національний банк України" (1999, із змінами й доповненнями 2000). Майже 4/5 статутних фондів комерційних банків утворено свого часу на кошти державних підприємств.

Джерела

Література

  • Альтерзон С.Г. Нарис розвитку Київської кредитової системи. К., 1929
  • Ананьич Б.В. Банкирские дома в России. 1860–1914 гг. Очерки истории частного предпринимательства. Л., 1991 (рос.)
  • Атлас М. Развитие государственного банка в СССР. М., 1958 (рос.)
  • Бовыкин В.И. Зарождение финансового капитала в России. М., 1967 (рос.)
  • Борисович Г. Укринбанк. В кн.: Кредит за 10 лет: Сборник. М., 1927 (рос.)
  • Боровой С.Я. Кредит и банки России (середина XVII в. – 1861 г.). М., 1958 (рос.)
  • Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст., т. 2. К., 1997
  • Вдовин В. Крестьянский поземельный банк (1883–1895 гг.). М., 1959 (рос.)
  • Гиндин И.Ф. Государственный банк и экономическая политика царского правительства (1861–1892). М., 1960 (рос.)
  • Гиндин И.Ф. Русские коммерческие банки: Из истории финансового капитала в России. М., 1948 (рос.)
  • Госбанк СССР и его роль в развитии экономики страны, 1921–1981. М., 1981 (рос.)
  • Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). К., 1996
  • Основні показники діяльності банків України за станом на 1.10.2002 р. "Вісник Національного Банку України", 2002, № 12.
  • Стройбанк СССР: 1922–1982. Сборник статей. М., 1982 (рос.)


Башуцький Олександр Павлович (11.04(30.03).1803 – †07.04 (26.03).1876)[1] – військовик, журналіст, видавець, історик.

Народився в Санкт-Петербурзі в родині дворянина з Чернігівської губернії Павла Башуцького, петербургського коменданта. Навчався в Пажеському корпусі в 1811 – 1822 роках. Військову службу почав прапорщиком лейб-гвардії Ізмайловського полку. Від 1824 року – ад'ютант петербургського генерал-губернатора Михайла Милорадовича, якого супроводжував по Сенатській площі 26(14) грудня 1825 року, коли того смертельно поранив декабрист Петро Каховський. В 1849 році записав свої спогади про цей день (опубліковано Вільною російською друкарнею з 1860 року та в "Историческом вестнике" за 1908 рік). Від 1833 року – на цивільній службі, з 1836 року – камергер, з 1849 року – дійсний статський радник.

Автор розвідки «Панорама Санкт-Петербурга» (ч. 1–3. СПб., 1834), статей у газетах «Северная пчела», «Санкт-Петербургские ведомости», журналах «Отечественные записки», «Сын Отечества» та інших. Ініціатор і укладач альманаху «Наши, списанные с натуры русскими», поширеного в 14 випусках за 1841 – 1942 роки (серед запрошених ним до праці – Григорій Квітка-Основ'яненко, на племінниці якого Марії він був одружений; Основ'яненко, в свою чергу, залучив Тараса Шевченка – як художника-ілюстратора).

Протягом 1830-х років видав низку часописів із цінними матеріалами, в тому числі: «Журнал общеполезных сведений» (1835 – 1839 роки) й «Листок промышленности, ремесел, искусств и фабрик» (1838 – 1839 роки). В 1840 році з присвятою Григорію Основ'яненку випустив «Очерки из портфеля ученика натурного класса. Тетрадь первая: Мещанин». Написав передмову до «Театрального альбома» (1842 – 1843 роки). Власний твір «Самоотверженные» вмістив в альманасі «Молодик» в 1844 році. Редагував тижневик «Иллюстрация» (1847 – 1849 роки).

Наприкінці 1849 року отримав відставку через зведений на нього наклеп, пішов послушником до монастиря (деякий час перебував у Києво-Печерській лаврі). В 1854 році повернувся «в мир», зайнявся місіонерською діяльністю, благочинністю, збиранням коштів на церковні заходи, малював образи. Виступав у газеті «Домашняя беседа для народного чтения» Віктора Аскоченського. На схилі віку захопився гомеопатією, безкорисливо лікував нужденних.

Помер у місті Санкт-Петербург.

Примітки

  1. Енциклопедія Історії України

Джерела

Література

  • Карташова И.В. Башуцкий. В кн.: Русские писатели: XIX век, ч. 1. М., 1996 (рос.)
  • Листи до Тараса Шевченка. К., 1993
  • Наши, списанные с натуры русскими. М., 1986 (рос.)
  • Смирнов-Сокольский Н. Рассказы о книгах. М., 1983 (рос.)
  • Шикин В.Н., Охотин Н.Г. Башуцкий. В кн.: Русские писатели: 1800–1917, т. 1. М., 1989 (рос.)


БЕЗКРОВНИЙ Кузьма Якимович (1876 – 1937) – український громадский і політичний діяч, економіст.

Народився в станиці Ахтирська (нині селище Ахтирський Краснодарського краю, РФ). Нащадок отамана Чорноморського козацького війська Олексія Безкровного (1780 – 1837).

Голова кубанської делегації на відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві (1903). Член кубанського відділення Революційної Української партії (РУП) (1900) і підпільної Української ради, один із засновників Українського кредитового товариства в Харкові. Від 1917 року – член Кубанської військової ради (згодом Кубанська крайова рада), Законодавчої ради. Вивів Кубань з церковного підпорядкування Ставропольської єпархії, заснував Кубанську єпархію. Один з ініціаторів створення Кубанської Народної Республіки і проголошення її конституції, прийняття резолюції про об'єднання Кубані й України на федеративних засадах (січень – лютий 1918 року). Був членом кубанської делегації до гетьмана Павла Скоропадського (липень 1918 року), яка уклала таємний договір про об'єднання Кубані й Української Держави. Займав у кубанському уряді посаду міністра внутрішніх справ (1919).

Від 1920 року – на еміграції. В 1923 році – директор українськой школи для інтернованих українців в місті Юзефов (Чехія), пізніше – професор Української господарської академії в Подєбрадах (Чехія), видавець часопису «Кубанський край», автор численних статей, підручників і спогадів, які були видані Українським науковим інститутом у Варшаві.

Джерела

Література

  • Білий Д.Д. Малиновий клин: Нариси з історії українського населення Кубані. К., 1994
  • Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. Мюнхен, 1968
  • Іванис В. Стежками життя, кн. 1–4. Новий Ульм, 1958 – 1962
  • Польовий Р. Кубанська Україна. К., 2002
  • Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані, т. 1. Прага, 1925


БЕЗКРОВНИЙ Олексій Данилович (1785 – 09.11.1833) – військовик, генерал-майор, наказний отаман Чорноморського козацького війська.

Отримав домашню освіту. В 1800 році вступив на військову службу, в 1803 за хоробрість у боях з горцями став сотенним осавулом. 24 жовтня 1808 року отримав чин хорунжого. В 1811 Безкровного як одного з хоробрих козаків було вибрано в лейб-гвардії Чорноморську сотню, у складі якої він брав участь у боях з французькими військами влітку 1812 року, відзначившись у Бородінській битві 1812 року. Від грудня 1812 року на чолі Чорноморської сотні брав участь у захопленні міста Юрбург (нині місто Юрбаркас, Литва), 8 і 9 травня 1813 року у битві під містом Баутцен (нині Німеччина). У Битві народів під Лейпцигом 1813 року Олексія Безкровного тяжко поранено, все ж він брав участь ще в 12 боях. В 1816 році йому надано чин штаб-ротмістра, в 1817 – ротмістра. Указом від 27 жовтня переведено з лейб-гвардії в Чорноморське військо в чині підполковника. 20 квітня 1818 року присвоєно звання полковника. В 1821 році командував дев'ятим козацьким полком. В 1822 і 1823 роках брав участь у закубанських походах у загоні Власова. З 16 травня 1823 року призначено командиром третього кінного полку, з яким до листопада 1826 року перебував на території Польщі. З 27 вересня 1827 року призначено отаманом Чорноморського козацького війська у битвах. Під час російсько-турецької війни 1828 – 1829 років очолював особливий Таманський загін. За хоробрість і розпорядливість у бою під Анапою (нині місто Краснодарського краю, РФ) присвоєно військове звання генерал-майора і нагороджено орденом святого Георгія четвертого ступеня. Від ран Олексій Безкровний тяжко захворів і невдовзі помер.

Джерела

Література

  • Кияшко И.И. Кубанцы в войне 1812 г. "Кубанский сборник", 1913, т. 18 (рос.)
  • Короленко П.П. К биографии генерал-майора Безкровного. "Кубанский сборник", 1904, т. 11 (рос.)
  • Орлов П. Кубанские казаки. Екатеринодар, 1908 (рос.)
  • Петин С. Собственный Его Императорского Величества конвой. СПб., 1899 (рос.)
  • Фелицын Е.Д. Кошевые, войсковые и наказные атаманы бывшего Черноморского, Кавказского линейного и ныне Кубанского казачьего войска. В кн.: Кубанское казачье войско. Воронеж, 1888 (рос.)
  • Щербина Ф. А. История Кубанского казачьего войска, т. 1–2. Екатеринодар, 1910–1913 (рос.)


БЕЗМІН – міра ваги і ручний прилад для зважування.

На укр. землях у 14 – 18 століттях безменом зважували лій, сало, мед, прядиво, сіль тощо. Як міра ваги становив блізько двох пудів (32,76 кг).

Джерела

Література

  • Сидоренко О.Ф. Історична метрологія Лівобережної України XVIII ст. К., 1976.


БЕЗМОНЕТНИЙ ПЕРІОД - доба в історії товарного обігу в Давній Русі.

В давньоруському монетному карбуванні, ймовірно, була перерва: від початку 11 століття (припинення випуску срібляників) до другої половини 14 століття (відновлення монетного виробництва в північно-руських князівствах, а також Києві). Більшість нумізматів стверджують повну відсутність монетного обігу на східно-слов'янських землях у безмонетний період, хоча південно-руські скарби 12–13 століть містять невелику кількість монет, а згадки писемних джерел 12–13 століть про куни і векші (1/6 куни) з терен як Північної, так і Південної Русі не залишають сумнівів у тому, що йдеться про тогочасні карбовані монети. Однак без місцевого карбування і припливу монет зі Сходу (з другої половини 10 століття) і Заходу (з початку 12 століття) обіг монет на Русі поволі згасав. Давньоруський ринок починаючи від середини 11 століття для Півдня і від другої половини 12 століття для Північної Русі дедалі більше відчував нестачу монети. У великих торгових угодах монети, очевидно, було замінено монетними гривнями (зливками срібла стандартної форми й ваги). Дискусійним залишається питання, що саме заступило монети в повсякденному обігу. Існують теорії шкіряних і хутряних грошей. Але шматочки шкіри з клеймом могли бути лише кредитними грішми, існування яких неможливе в суспільствах того часу; неміцні ж шкурки хутряних звірів могли лише тимчасово замінювати монети, насамперед на великих міжнародних торгах (адже вони швидко витиралися при передаванні з рук у руки, втрачаючи товарний вигляд і цінність).

Можливо, у безмонетний період поряд із гривнями й невеликою кількістю монет (маса яких в обігу невпинно зменшувалася) на ринку перебували й виконували роль розмінної монети срібний лом, а також різноманітні товаро-гроші: шиферні прясла, скляні намистини, мушлі-каурі, дрібні вироби з металу, що високо цінувались у суспільстві.

Джерела

Література

  • Бекетов И.П. Краткое обозрение древних ходячих монет под названием кун, бывших в употреблении в России. «Труды и летописи Общества истории и древностей российских», 1883, т. 6 (рос.)
  • Котляр Н.Ф. Еще раз о "безмонетном" периоде денежного обращения Древней Руси. "Вспомогательные исторические дисциплины", 1973, т. 5 (рос.)
  • Спасский И.Г. Русская монетная система. Л., 1970 (рос.)
  • Янин В.Л. Денежно-весовые системы русского средневековья. М., 1956 (рос.)


БЕЗПАРТІЙНІ РОБІТНИЧІ Й СЕЛЯНСЬКІ КОНФЕРЕНЦІЇ – одна з найпоширеніших форм виявлення настроїв та залучення широких трудящих мас на бік більшовицького режиму впродовж першого десятиріччя його існування.

Перші безпартійні конференції почали проводитися: робітничі – наприкінці 1918 року в Москві, селянські – восени 1919 року в Ярославській губернії (Росія). Тематика та строки конференцій визначалися ЦК РКП(б). На безпартійних конференціях делегати обиралися на загальних зборах, сільських сходах. Це значно обмежувало для режиму можливості маніпулювання складом конференцій і давало змогу брати в них участь різним політичним силам.

В УСРР за прикладом РСФРР безпартійні конференції почали скликатися на початку 1920 року. Найчастішими були селянські конференції. Тільки в 1920 році на всіх рівнях їх відбулося 117. Розглядалися різноманітні питання, які найбільше цікавили селян. З метою підняття авторитету безпартійних конференцій на них з доповідями часто виступали члени РНК УСРР та ВУЦВК.

Селяни активно використовували той факт, що делегати обиралися на сільських сходах, і прагнули посилати на конференції представників усіх прошарків. Особливу активність на цих сходах виявляли найзаможніші верстви, для яких виступи на конференціях на початку 1920-х років були чи не єдиною можливістю легально висловити свої вимоги. Незважаючи на протидію властей, склад делегатів поступово, але неухильно змінювався не на користь прихильників більшовицького режиму. Вже 1924 заможні селяни становили 10–15 % від загальної кількості делегатів. Тому дуже швидко такі конференції стали не стільки місцем для політичної обробки селян, як розраховував радянський уряд, скільки форумами, де селяни намагалися донести до властей своє ставлення до політики радянської влади щодо селян, як-то: непропорційне збільшення податкового тягаря, "ножиці цін" та інші. З середини 1920-х років до економічних питань починають додаватися політичні. Селяни вимагали поліпшення діяльності низового радянського апарату, ліквідації комітетів незаможних селян, відновлення діяльності селянських спілок. Остання вимога викликала особливе занепокоєння режиму, бо загрожувала самим його підвалинам. Поступово такі "антирадянські", на думку властей, вимоги звучали на конференціях дедалі частіше. Вони свідчили про усвідомлення селянством своїх потреб та інтересів. Намагаючись не допустити подальшого їх викристалізування, державні органи почали обмежувати коло питань, які виносилися на порядок денний, та дедалі рідше скликати конференції, аж поки наприкінці 1920-х рр. вони зовсім перестали відбуватися.

Робітничі конференції набули широкого розмаху переважно з 1925, хоча програму їх роботи було затверджено політбюро ЦК РКП(б) ще 4 травня 1921. Поступово робітничі конференції було замінено іншими формами, зокрема виробничими нарадами.

Джерела


БЕЙ (бег, бек) – титул правителів або військових начальників у Османській імперії, Кримському ханстві та інших тюркських державах.

У султанській Туреччині бейлербей – князь, головний бей, бей над беями, головний правитель цивільної адміністрації та військових сил, якими він командував під час походів. У Кримському ханстві беї (кирим-беї, карачі) – головні предводителі татарських родів чи племен. Очолювали бейлики. Найпершими були Гіреї, за ними йшли Ширинські, Мансурови, Аргинські, Баринські, Сиджутські (Сенжутські). Вони посідали найвищий щабель серед інших васалів хана, вважалися нащадками перших завойовників Криму, обирали і затверджували хана, користувалися правом самостійно вирушати в походи й здійснювати грабіжницькі напади на непідвладні хану чи Туреччині землі, вступали в дипломатичні зносини з офіційними особами інших країн, зокрема московськими князями. Беї трималися не як васали хана, а як його союзники, нерідко об'єднувалися в опозицію, якщо вбачали з боку останньої порушення своїх прав. У разі підтримки з боку Османської імперії опозиційні беї зміщували хана з престолу.

Джерела

Література

  • Вишневский В.А. Феодализм в Крымском ханстве. М., 1930 (рос.)
  • Кондараки В.Х. Универсальное описание Крыма, ч. 8–13. СПб., 1875 (рос.)