Відмінності між версіями «Ленін Володимир Ілліч»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[неперевірена версія][неперевірена версія]
м (робот додав: bo:ལེ་ཉིན།)
м (робот додав: yo:Vladimir Lenin)
Рядок 166: Рядок 166:
 
[[vi:Vladimir Ilyich Lenin]]
 
[[vi:Vladimir Ilyich Lenin]]
 
[[war:Vladimir Lenin]]
 
[[war:Vladimir Lenin]]
  +
[[yo:Vladimir Lenin]]
 
[[zh:列宁]]
 
[[zh:列宁]]
 
[[zh-min-nan:Lenin]]
 
[[zh-min-nan:Lenin]]

Версія за 22:06, 28 листопада 2009

Володимир Ілліч Ленін

Ле́нін Володи́мир Іллі́ч (справжнє прізвище: Ульянов; *22 квітня 1870, Симбірськ, Росія — †21 січня 1924, Горки, Московська область, СРСР) — відомий російський публіцист, політичний діяч, революціонер, лідер російських більшовиків, філософ-матеріаліст; організатор збройного Жовтневого перевороту восени 1917 р., ініціатор Громадянської війни в Росії та червоного терору; перший Голова Раднаркому - уряду РРФСР, один з головних творців СРСР, теоретик комунізму, один із засновників більшовицької партії Росії, лідер міжнародного комуністичного руху.

Як політик був послідовним супротивником такого політичного інституту суспільства як демократія, яку він називав «буржуазна демократія». Замість принципу демократії він висунув тезу про «демократичний централізм» та «диктатуру пролетаріату», яка на думку критиків комунізму, була евфемізмом диктатури партії більшовиків.

Узявши участь у революції 1905 року, був змушений виїхати з Росії після її поразки і жив у Швейцарії до 1914, повернувся в Росію після Лютневої революції 1917. У листопаді 1917 року очолив переворот в Росії, який привів до встановлення на 70 років комуністичного режиму. Очолював радянський уряд (1917-1924), уклав мир з Німеччиною, організував успішний опір повстанням білої й іноземної інтервенції в 1918—1920. Його модифікація традиційної доктрини марксизму, відповідно до специфічних російських умов, стала називатися марксизм-ленінізм, основа комуністичної ідеології. У радянській історіографії і комуністичній пропаганді іменувався «вождем світового пролетаріату» та «основоположником ленінізму»,та всіляко оспівувався; про колишній культ Леніна досі свідчать численні пам'ятники на центральних площах міст і містечок на території колишнього СРСР; його портрет був зображений на радянських грошових банкнотах.

Походження та ранні роки

Старий Симбірськ. Так виглядало місто в роки дитинства і юності Володимира Ульянова

Народився у губернському місті Симбірську у сім'ї високопосадового губернського держчиновника і особистого дворянина[1]. Батько — Ульянов Ілля Михайлович (1831-86) - інспектор народної освіти; мати — Ульянова Марія Олександрівна. Сім'я, в якій виховувався майбутній революціонер, в основному складалася з інтелігенції та була за родоводом різноманітною; виділяють у ній представників різних національгих груп: росіянів, калмиків, чувашів, євреїв, німців і шведів. Сам дід Леніна по батькові, Миколай Васильович Ульянов, чуваш за національністю, був кріпаком із Нижньогородскої губернії, який переселився в Астрахань, де працював ремісником; він одружився із Анною Олександрівною Смирновою, батько котрої був калмиком.

Файл:Ленін1.jpg
Картина «Ми підемо іншим шляхом»

Ленін у п'ять років навчився читати, з дев'яти років відвідував Симбірську гімназію, де виявився відмінником: переходив з класу в клас із нагородами. Не останним чинником успішних випускних оцінок молодшого Ульянова було те, що директором гімназії був Федір Михайлович Керенський - персональнальний друг сім'ї Іллі Миколайовича і батько майбутнього голови Тимчасового уряду Росії О.Ф.Керенського. Після передчасної смерті голови сімї Ульянових Ф.М.Керенський піклувався про майбутнє молодшого Улянова - відверто настояв на тому, щоб вчителі виставили Володі в випускному гімназичному Атестаті найвищі оцінки та йому було видано «Золоту медаль», що обєктивно не зовсім відповідало реальним знанням та здібностім майбутнього «вождя Революції». Але «Золота медаль» надавала можливість поступати до університету поза конкурсом і вступних екзаменів. Також Ф.М.Керенський допоміг В.Ульянову поступити до Казанського університету - написав позитивну персональну характеристику та власне запоручився перед владою та керевництвом університету за лояльність Володі Ульянова[2], котрому після арешту, суду та казні його старшого брата Александра (йому інкримінувалася участь у терористичному угрупуванні і плануванні вбивства царя) вступ до університету було закрито як «політично неблагонадійному елементу». Запорука Керенського-старшого зіграла позитивну роль і для Володі було зроблено виняток.

1887 року вступив на юридичний факультет Казанського університету, але власне навчанням цікавився мало. У грудні цього ж року його виключено за участь у студентському страйку[3]. У 1887-1889 знайомився з творами К.Маркса, в 1888 брав участь у роботі нелегальних марксистських гуртків. У 1891, згідно їм самим написанної автобіографії, склав екзамени екстерном за курс юридичного факультету Петербурзького університету.[4] Між роками 1892-93 працював як помічник присяжного повіреного у Самарі та Петербурзі, а в квітні-травні 1895 за дорученням петербурзьких марксистів виїздив до Швейцарії, де познайомився з Г. Плехановим. Після повернення до Росії об'єднав марксистські групи Петербурга в організацію під назвою «Союз боротьби за визволення робітничого класу». У 1895 заарештований, у 1897-99 перебував на засланні у с. Шушенське Єнісейської губернії.

Після відбуття заслання виїхав за кордон, де заснував і співредагував російську соціал-демократичну газету «Іскра» (1900-03). Організатор другого з'їзду РСДРП (1903). Позиція Леніна з питань побудови та організації діяльності партії призвела до розколу РСДРП на «більшовиків» і «меншовиків». Очоливши «більшовиків», Ленін вів безперервну фракційну боротьбу, скеровуючи зусилля на підготовку і прискорення революції. У листопаді 1905, у період піднесення російської революції, повернувся у Росію. Під час революції відмовився від співробітництва з ліберальними політичними течіями, виступав за радикалізацію революційного руху та встановлення «диктатури пролетаріату». Після поразки революції у грудні 1907 знову емігрував за кордон. Під час Першої світової війни 1914-18 проголосив гасло поразки свого уряду у війні і перетворення війни з імперіалістичної у громадянську. Однак ці гасла йому не вдалося нав'язати ні більшовикам, ні соціал-демократичним партіям Європи. Позиція Леніна та його прихильників була вигідна державам Троїстого Союзу, тому вони (в основному Німеччина) надавали більшовикам матеріальну підтримку.

1917-1924

З початком квітня 1917 року Ленін повернувся в Росію, розпочинаючи діяльність спрямовану на повалення Тимчасового уряду та ліквідацію двовладдя. Проголосив у «Квітневих тезах» гасло «Вся влада радам!», яким передбачено мирний перехід влади до рад; одночасно висунув лозунги про припинення воєнних дій, передачу землі селянам, а заводів і фабрик — робітникам. Однак з липня 1917, з провалом невдалої спроби більшовицького перевороту в Петрограді, поставив питання про перехід влади до рад шляхом збройного повстання: розробляв план збройного перевороту у Фінляндії, де переховувався від арешту й суду.

У жовтні 1917, щоб безпосередньо керувати підготовкою повстання, нелегально перебрався до Петрограда, а вже 24-25.10(7-8.11) 1917 в Петрограді захопив з більшовицькою партією владу. З перших днів радянської влади і до самої смерті — голова більшовицького уряду, Ради Народних Комісарів (Раднаркому). Незгідний із передаванням влади законно обраним Установчим зборам, розігнав їх у 5.1.1918 та спровокував у Росії громадянську війну. У роки війни — Голова Ради робітничої і селянської оборони (створено ЗО.11.1918). Незважаючи на те, що на нього здійснено 30.8.1918 невдалий замах есерки Фані Каплан (за однією з версій, замах був містифікований більшовиками з метою розв'язання масового терору), Ленін став натхненником й організатором не лише перемоги більшовиків у Росії, а й радянського завоювання майже всіх незалежних держав, які утворилися на руїнах колишньої Російської імперії. Цієї перемоги вдалося добитися лише внаслідок поєднання тотального терору та репресій проти політичних противників, з одного боку, — та компромісів із середнім та дрібним селянством і національними рухами, з іншого. У березні 1919 для керівництва усім комуністичним рухом з метою здійснення світової революції Ленін заснував Комуністичний Інтернаціонал. У 1921 наполіг на переході від політики «войовничого комунізму» до т.зв. нової економічної політики. У 1922 виступив ініціатором створення СРСР.

З середини грудня 1922 Леніна — після різкого погіршення стану здоров'я і до самої смерті — фактично усунено від керівництва партією і країною. Похований у Мавзолеї на Красній площі у Москві.

Ленін та Україна

Пам'ятник Леніну в Іллічівську

В Україні Ленін ніколи не побував, української мови не розумів, українською культурою та історією не цікавився: взагалі, вважав Україну «закордоном». Однак українське національне питання сяк-так цікавило Леніна протягом всієї його політичної діяльності. Хоч на словах проголошував право націй на самовизначення (у т.ч. й української нації), публічно підтримував український рух, коли було в інтересах перемоги над політичними опонентами, як-от під час заборони святкувань ювілею Шевченка у 1914 та конфлікті між Тимчасовим урядом і УЦР влітку 1917, — на практиці послідовно виступав проти ідеї української окремішності, зокрема щодо проведення цього принципу в побудові робітничого руху і більшовицької партії: здатний був, за свідченням очевидців, погодитися на створення окремої литовської чи єврейської соціал-демократичної партії, але утворення окремої української партії вважав неприпустимим. З цих позицій критикував Михайла Драгоманова, Лева Юркевича, дотримуючися думки, що «при єдиній дії пролетаріатів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути мови» (Повне зібр. тв. т. 24., с. 125). Вважав питання контролю над Україною, її хлібом та донбаським вугіллям питанням життя і смерті російської більшовицької революції. З цих міркувань видав 3.12.1917 «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради» та організував більшовицьку інтервенцію в Україну взимку 1917-18. Однак контролю над Україною не зміг втримати через воєнні обставини і укладення УЦР Берестейського миру 1918. У липні 1918 під тиском обставин дав згоду на утворення КП(б)У в межах російської Компартії (діяльність РКП(б) в Україні була б порушенням умов Берестейського миру). Зазнав критики від українських комуністів (зокрема Сергія Мазлаха та Василя Шахрая) за нехтування українським рухом і українськими національними інтересами. Безпосередньо винний в організації голоду 1921-22 в Україні, видавши наказ[джерело?] насильно вилучати і вивозити хліб з України в голодуючі райони Поволжя, одночасно затягуючи[джерело?] з дозволом Американській адміністрації допомоги та ін. організаціям надати допомогу голодуючому українському населенню. З іншого боку, невдалі спроби російських більшовиків встановити контроль над Україною та розмах українських антибільшовицьких повстань у 1919-21 змусили Леніна змінити ставлення до українського селянства та національного руху, що, зокрема, позначилося на його концепції побудови майбутньої договірної федерації радянських республік. Ленін, відмовившись від ідеї «автономізації» незалежних республік, висунув план створення єдиної союзної держави на федеративних засадах, в якій українцям та ін. неросійським народам гарантувалися б ширші політичні й культурні права. Зміна поглядів Леніна на національну державність республік призвела до гострих дискусій з ін. лідерами комуністичного руху: Рози Люксембург, Йосифом Сталіним та іншими, які залишалися на центристських позиціях. Оскільки ні Ленін, ні його опоненти ніколи не згоджувалися провести федеративний принцип щодо самої Комуністичної партії, автономний статус УРСР та національні права українців залишалися лише формальністю.

Твори

  • Ленін В. І. Про Україну [Текст] : у 2-х чч. / В. І. Ленін ; зб. підготували : І. Д. Назаренко та ін. — К.: Вид-во політ. літ. України, 1969. — Ч. І, 720 с., Ч. ІІ, 760 с.

Про нього

  • Ленин. Человек — мыслитель — революционер [Текст] : воспоминания и суждения современников / сост. : С. Е. Гречихо и др. — М.: Политиздат, 1990. — 574 с. — ISBN 5-250-00716-3.

Інтернет-посилання

Примітки

  1. Особисте дворянство - таке, що отримувалось за вислуги, але не наслідувалось нащадками. Тому, коли В.Ульянов-Ленін після Революції у партійних анкетах писав «дворянин» - це не зовсім відповідало дійсності
  2. Про це див.: В.І.Ленін. Повне Зібрання творів (5-е видання), Т.1.
  3. За іншими джерелами його звільнили з університету за власним бажанням.[1]
  4. Відомий пострадянський дослідник біографії Ульянова-Леніна піддає цей факт великому сумніву. Див.: А.А.Арутюнов. Мнимый диплом Ленина.

Шаблон:Link FA Шаблон:Link FA Шаблон:Link FA