Відмінності між версіями «Магнат»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[неперевірена версія][неперевірена версія]
м (Відкинуто редагування 194.242.102.128 (обговорення) до зробленого Shynkar)
Рядок 4: Рядок 4:
   
 
== Італія ==
 
== Італія ==
В середньовіччі в італійських містах-республіках (Венеція, Флоренція, Генуя) правили династії багатих магнатів, олігархів (Борджіа, Медічі, Сцевола).
+
У середньовіччі в італійських містах-республіках (Венеція, Флоренція, Генуя) правили династії багатих магнатів, олігархів (Борджа, Медічі, Сцевола).
   
 
== Річ Посполита ==
 
== Річ Посполита ==

Версія за 14:09, 29 вересня 2017

Магна́т (лат. magnus — великий) — вельможа, можновладець, князь. Людина високого соціального стану, шляхетського походження чи багата (великий землевласник, представник родової й багатої знаті). У середньовіччі — назва вищих землевласників і воєначальників вище барони: графи, герцоги, князі та територіальні принци. У переносному значенні — великий власник, багатій, олігарх.


Італія

У середньовіччі в італійських містах-республіках (Венеція, Флоренція, Генуя) правили династії багатих магнатів, олігархів (Борджа, Медічі, Сцевола).

Річ Посполита

У шляхетській республіці Речі Посполитій магнатами називалися духовні і світські сенатори або державні радники (радні пани) і знатне шляхетство.

Інші назви: князі, королев'ята, славне панство, велике панство, зацне панство, великоімениті тощо.

Угорщина

В Угорщині так звали представників знатних дворянських родів, князів, графів і баронів, які, згідно з Конституцією, мали спадкове право на участь в представництві і збиралися в особливій палаті (стіл магнатів, високий стіл — угор. felső ház).

Японія


Провінційні або регіональні володарі в домодерній Японії XIVXIX століття. Представники найбільших шляхетних і найзаможніших самурайських родів, голови територіальних уділів[1]. У період Едо усі землевласники, прибуток яких перевищував 10 000 коку, називалися магнатами. Також — даймьо.

Див. також

Примітки

  1. Коваленко О. Самурайські хроніки. Ода Нобунаґа. — К.: Дух і Літера, 2013. — С. 19-21, 23-24.

Джерела та література

Література