Могила Тараса Шевченка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Могила Тараса Шевченка
Назва на честь: Шевченко Тарас Григорович
Могила Шевченка (5).JPG
Могила Тараса Шевченка

49°43′59″ пн. ш. 31°30′53″ сх. д. / 49.73306° пн. ш. 31.51472° сх. д. / 49.73306; 31.51472
Статус складова частина Шевченківського національного заповідника «Тарасова гора»
Країна

Україна Україна

Розташування Flag of Kaniv.png м. Канів, Канівський район, Черкаська область
Архітектор Євген Левінсон
Скульптор Матвій Манізер
Матеріал бронза
Засновано 1939
Встановлено літо 1939
Могила Тараса Шевченка. Карта розташування: Україна
Могила Тараса Шевченка
Могила Тараса Шевченка (Україна)

Могила Тараса Шевченка у Вікісховищі?

Моги́ла Тара́са Шевче́нка — поховання визначного українського поета Тараса Шевченка в місті Канів (Черкаська область) на Чернечій горі, над яким з 1939 року височіє бронзовий пам'ятник роботи скульптора Матвія Манізера.

Історія поховання

Передісторія: мрії про пристанище коло Канева

«Коло Канева», малюнок Тараса Шевченка, 1859, олівець (зліва внизу тушшю рукою Шевченка напис: Коло Канева)

У червні 1859 року в Україну (він її не бачив вже 12 років) повертається Тарас Шевченко. Він відвідує свого друга Михайла Максимовича — першого ректора Київського університету, який жив на хуторі неподалік Канева на лівому березі Дніпра. В тиші Михайлової гори Тарас Шевченко часто сидів під п'ятисотлітнім дубом, який зберігся досьогодні і називається «дубом Шевченка». Звідти він милувався канівськими горами. Був Шевченко і в містах та селах повіту: Пекарях, Луці, Межиріччі. Намалював пейзажі «Коло Канева», «В Межиріччі».

Поет мріяв поселитися на одній з канівських гір. Тут, сподівався Шевченко, залишать його недуги. Він навіть намалював кілька проектів хати з широкою світлицею, а разом з управителем помiщика Парчевського i землемiром на високому березi Днiпра вимiряв дiлянку під неї. Відомо 2 фасади, п'ять схематичних планів хати та один — комори. Всі написані Шевченком власноруч[1]. Але мрії про одужання та придбання землі не здійснилися. Після повернення в маєток Максимовича Шевченка втретє заарештували, а після кількаразових допитів зобов'язали повернутися до Петербурга. 10 березня 1861 року Шевченко помер. В кількох поезіях поет згадував свою нездійсненну мрію поселитися на березі Дніпра.

Перше поховання і дорога в Канів

Пам'ятний знак на місці першого поховання Тараса Шевченка в Петербурзі (валун із граніту встановлений в 1989)

На кошти друзів 13 березня Шевченка поховали спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі біля Церкви Смоленської ікони Божої Матері. Але ще в день смерті поета його друзі — художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські — вирішили виконати волю поета і поховати його в Україні. Михайло Лазаревського звернувся до петербурзького військового генерал-губернатора з проханням видати дозвіл на перевезення тіла Шевченка з Петербурга в Україну. В квітні необхідні папери були підписані. Супроводжували труну Олександр Лазаревський і Григорій Честахівський. 27 квітня вони прибули до Москви, де домовину Шевченка встановили в Тихонівській церкві. Далі в Україну труну везли кіньми.

18 травня прах Шевченка було доправлено до Києва. На київському ланцюговому мосту труну до самої церкви Різдва Христового на Подолі (Поштова площа) несли студенти Київського університету. Домовина перебувала в церкві до 20 травня, а вранці на руках її понесли до пароплава «Кременчук», який й узяв курс на Канів. Веснянi води близько пiдступили до мiста, тому пароплав причалив на невеличкому острiвцi за 200—300 м вiд твердого берега, але жоден з рибальських човнiв не мiг витримати ваги домовини. Не можна було i перенести її на руках бродом. Тодi запрягли двi пари волiв у воза i по мiлкому перевезли труну на суху землю. Багатолюдним ходом рушили до Успенського собору мешканцi Канева, передмiсть та навколишнiх сiл. Там домовину поета залишили для прощання на два дні, а 22 травня протоiєрей канiвського собору Гнат Мацкевич вiдслужив заупокiйну лiтургiю i виголосив надгробне слово, яке завершувалось словами:

«Благовiй же до граду нашого, Україно: в нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут, на однiй з найвищих гiр Днiпрових, як на горi Голгофi, подiбно Хресту Господньому, водрузиться хрест, що його бачитимуть i по цю, i по ту сторону Днiпра»[2].

На панахиду зібралися тисячі людей з навколишніх міст і сіл. Тут же, на прицерковному цвинтарі, хотіли й поховати поета. Але його друзі настояли на Чернечій горі, біля якої Шевченко хотів поставити хату. Яму викопали, за словами Григорія Честахівського, студенти Київського університету, брати й родичі покійного та деякі селяни, що знали поета за життя[3]. Солдати-муляри з канiвського гарнiзону змурували склеп.

Замість коней у воза, на якому стояла труна, запряглися люди і ярами, горами, лісами повезли Шевченка до місця поховання. На гору труну знову понесли на руках. 22 травня прах Шевченка поховали — в місці, яке відповідало його «Заповіту» («…поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій, щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий»).

Григорій Честахівський згадував:

«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли, як слід, діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому»[4][5].
Файл:Селяни копають могилу Шевченкові Чернеча гора 1861.jpg
Селяни копають могилу Тарасу Шевченку на Чернечій горі біля Канева, 1861

Похорон і облаштування могили

За донесенням начальника канівської повітової поліції Котлярова київському генерал-губернатору, над тілом Шевченка під час похорону його в Каневі виголошено було дві проповіді та шість промов. Біля могили зібралось кілька тисяч люду. Похорон тривав до вечора[2].

Згодом люди насипали на могилі Шевченка курган, наносили каміння і укріпили поховання, поставили дубовий хрест, який з часом підгнив і впав. На народні пожертви вирішили встановити на могилі новий чавунний хрест. Та урядовці довго не дозволяв це зробити. Одна з причин — через легенди про те, що Тарас живий, а в могилі нібито лежать свячені ножі, які чекають слушної години, щоб з ними селяни пішли на поміщиків[6]. Чернечу гору канівці з того часу перейменували на Тарасову.

Влітку 1882 року російський письменник Микола Лєсков, завітавши в Канів, писав:

«Могилу відвідують постійно і те, що вона дуже обсипалась, сталося саме тому, що її не забуто...»[2].

Того ж року на могилі Шевченка побував український письменник Михайло Старицький. Його вразило запустіння, яке він побачив. У вірші «На роковини Шевченку» Старицький писав:

« За Каневом, на горах, аж на чолі,
Де унизу Дніпро щось гомонить, —
Могила єсть. Її дощі поволі
Розмили вкрай: дубовий хрест лежить;

I щовесни згори рвуть хвилі глину,
Обвалюють у воду береги, —
Щоб вирвати в недбальців домовину
Й на дні сховать останки дорогі…

»
Файл:Tarasova gora2.JPG
Пам'ятник-хрест з могили Шевченка

Лише влітку 1884 року, через 23 роки після смерті поета, на Тарасовій горі дозволили встановити монументальний чавунний пам'ятник-хрест (проект академіка архітектури Віктора Сичугова). Тоді ж впорядкували могилу і за народні кошти збудували перший народний музей Кобзаря — «Тарасову світлицю».

Доглядачі могили

Тарас Шевченко та Григорій Честахівський
фото, 1860

Григорій Честахівський

Відразу після перепоховання знайшлися безкорисливі доглядачі могили Шевченка. Спочатку це був художник і друг поета Григорій Честахівський. Він упорядкував могилу, обкладаючи її камінням. Також художник зробив ряд малюнків Тарасової гори відразу після поховання поета. Його листи, нотатки й малюнки виявилися найповнішим літописом прощання з поетом, його похорону й перепоховання. Честахівський оселився неподалік від могили на Чернечій горі, проте через кілька місяців після розмови з Київським генерал-губернатором князем Іларіоном Васильчиковим змушений був повернутися до Петербурга, зобов'язавшись більше ніколи не з'являтися в Київській губернії. Причиною цього стали доноси місцевих поміщиків-поляків, яких налякало масове паломництво до Шевченкової могили, а також згадані чутки, що в домовині насправді заховано свячені ножі, за які візьмуться селяни й тоді почнеться нова гайдамаччина[7]. Честахівський, який поширював серед простолюду книжечки з віршами Тараса Шевченка, мимоволі опинився в ролі головного підбурювача[7].

Варфоломій Шевченко

Варфоломій Шевченко з онукою Олександрою (Олександра Михайлівна Велігородська, майбутня дружина визначного російського письменника Леоніда Андреєва)
фото, 1891

Понад тридцять років — до останніх своїх днів — про збереження й упорядкування могили на Чернечій горі клопотався Варфоломій Шевченко, троюрідний брат Тараса Григоровича, який навесні 1861 року був «елисаветградским купцом». Саме з такою приміткою його ім'я потрапило до складеного поліцією списку осіб, що прибули до Канева з домовиною Шевченка[7].

Щоб зберегти для нащадкiв могилу Шевченка, троюрiдному брату поета доводилося орендувати землю пiд неї у Канiвської мiської думи. І дума регулярно брала за «полдесятины городской земли, на которой погребён прах Академика Императорской Академии художеств Тараса Шевченка» щорiчну орендну плату — 2 карбованці срiблом[2]. Піклуватися про поховання Варфоломію Шевченку було непросто, бо за ним постійно стежила поліція й жандармерія. Він був змушений «кочувати», раз у раз змінюючи місце проживання своєї родини.

У 1869 році «елисаветградскому мещанину» Варфоломію Шевченку вдалося укласти з Канівською міською думою контракт, який давав йому право на «потомственное пользование» півдесятиною землі, на якій похований прах «академіка Тараса Шевченка»[7]. У червнi 1883 року Варфоломiй Шевченко подав до канiвської мiської Управи прохання:

«На могилi мого брата Тараса Шевченка був поставлений дерев'яний хрест, який вiд часу пiдгнив i в жовтнi 1882 року звалився. Шануючи пам'ять покiйного мого брата... я наважився поставити на могилi новий хрест, обгородивши могилу ґратами, а поблизу неї збудувати хату для сторожа»[2].

Прохання передали до канцелярiї генерал-губернатора. Звiдти прийшов запит про дiйсний стан могили. Лише коли канiвська полiцiя пiдтвердила, що могила дiйсно поруйнована, було дозволено впорядкувати її. Однак при цьому суворо попереджалося, «щоб не було допущено будь-яких манiфестацiй» по закiнченні робiт[2]. На одному з київських заводiв замовили металеву огорожу i чавунний хрест. Несподiвано, коли замовлення вже було готове, генерал-губернатор наказав накласти арешт на хрест, бо на ньому була табличка зi словами Шевченка[2]:

Свою Україну любiть;
Любiть її во время люте,
В останню, тяжкую минуту
За неї господа молiть.

Роботи над упорядкуванням могили припинилися. Майже рiк тяглося листування. Кiнець кiнцем замовники вимушенi були зняти з хреста табличку. Лише в липнi 1884 року чавунний хрест встановили на могилi поета. Пофарбований у бiле, вiн чiтко вирiзнявся на фонi блакитного неба. Видно його було за десятки кiлометрiв з Полтавських рiвнин за Дніпром i по Днiпру — вiд Селища до Прохорiвки[2].

Незадовго перед смертю Варфоломій Шевченко (він помер в 1892 році) за 100 карбованців сріблом викупив орендований шматок землі під Шевченковою могилою (постанова Канiвської думи про продаж пiвдесятини землі вийшла 17 листопада 1891 року) й подарував його місту Каневу. Це давало можливість захистити могилу умовами, які були викладені в дарчій записці. Разом із землею Варфоломій Шевченко подарував місту ще й 3000 карбованців сріблом, які вклав до державного банку, заповівши, щоб проценти з тієї суми міська влада використовувала на утримання могили[7]. На подарованій землі не дозволялося нічого будувати, не можна було і перетворювати її на кладовище. Водночас, могила мала бути відкритою для відвідувачів. Але мiська дума дар не прийняла і утриманням могили не переймалася. Межа турбот мiсцевої влади обмежувалась лише наглядом за вiдвiдувачами Тарасової гори[2].

Василь Гнилосиров

З 1873 по 1894 рік громадським доглядачем Шевченкової могили був викладач канiвського двокласного училища, журналіст, письменник Василь Гнилосиров (псевдонім — А. Гавриш). Турботами його і Варфоломія Шевченка на горі згодом було збудовано хату для сторожа Івана Ядловського. У другій половині хати і діяла «Тарасова світлиця» — перший народний музей поета.

Іван Ядловський

Могила Івана Ядловського на Тарасовій горі

У 1884 роцi в побудовану бiля могили Шевченка просту селянську хату вселився канівський міщанин, а за сумісництвом — сторож могили Іван Ядловський. Василь Гнилосиров з цього приводу згадував:

«22 квiтня порiшили пустити в сусiди канiвського мiщанина Iвана Ядловського, чоловiка 34 лiт, трохи грамотного, бадьорого, з толком у головi, бо вiн собi швець, розумiє i коло садовини, має жiнку моторну i п'ятеро дiтей»[2].

У другiй половинi хати в 1889 роцi за допомогою того ж Гнилосирова була обладнана кiмната для вiдвiдувачiв, так звана «Тарасова свiтлиця». Тодi ж збудували дерев'янi схiдцi до могили, аби вберегти гору вiд осування.

За домовленністю, складеною з Варфоломiєм Шевченком, Iван Ядловський зобов'язувався доглядати за могилою Кобзаря 5 рокiв, але цей термiн виявився набагато бiльшим (18841933 роки). Пiвстолiття вiн охороняв могилу поета, доглядав дерева i квiти бiля неї. Також Ядловський сам шив чоботи, плів ятерi, в'язав сітки, вирiзав ложки, ковганки, рублi для прасування. А головне — знявши шапку з голови, зустрiчав вiдвiдувачiв могили Шевченка, часто годував їх, пригощав чаєм з трав, пирiжками, якi пекла його дружина Мелашка, а на згадку дарував людям ложки, зробленi у формi рибки, якi вирiзав сам[2].

Відвідувачі могили

Щороку, в днi Зелених Свят, на могилi Шевченка вiдбувався нiким i нiколи не скликуваний, але завжди незмiнно масовий збiр шанувальників пам'ятi поета[2]. В окремі роки їх кількість доходила до 5-6 або й 10 тисяч[2]. Приїздили пароплавами, човнами, возами, приходили пiшки за багато десяткiв кiлометрiв. Тодi внизу пiд горою широкий берег Днiпра був переповнений возами. Лунали спiви, читали «Кобзаря», на вогнищах готували похiдну страву[2]. Люди прибували поодинцi i групами. Тим, хто приїздив з далекої дороги, знаходили нiчлiг.

В різні часи могилу Кобзаря відвідали: Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Микола Лєсков, Іван Бунін, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Марко Вовчок, Борис Грінченко, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Марко Кропивницький, Максим Горький та ряд інших. Вшановували пам'ять Кобзаря композитори Микола Лисенко, Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Яків Степовий, артисти — Марія Заньковецька, Олександр Ленський та інші[8].

Микола Лисенко планував покласти на музику весь «Кобзар» Шевченка (вiн працював над здiйсненням свого задуму все життя, написав на слова поета понад 90 музичних творiв), а в 1909 роцi органiзував на могилу Шевченка в Каневi «громадську подорож», в якiй взяло участь бiльше 100 чоловiк[2].

ХХ століття

Початок століття

Жандарми біля могили Шевченка
1914

У 1914 році, коли виповнювалося 100 років від дня народження Шевченка, царський уряд спеціальним циркуляром заборонив святкувати цей ювілей[6]. У березні всі охочі почали з'їжджатися в Канів до могили поета. Але доступу на Тарасову гору не було. ЇЇ оточили жандарми, підсилені сотнею козаків. Навіть на могилі Шевченка лежали жандарми з гвинтівками напоготові.

10 червня 1918 року Рада Міністрів Української Держави визнала могилу Тараса Шевченка національною власністю.

20-40-ві роки

Влiтку 1923 року радянська влада змiнила хрест на могилi Шевченка на тимчасовий пам'ятник-бюст, який спроектував скульптор Каленик Терещенко, а виготовили робiтники Городищенського цукрового заводу.

У тому ж 1923 роцi академік Володимир Рiзниченко внiс пропозицiю про створення Державно-нацiонального Заповiдного Парку на Тарасовiй горi. На думку вченого, охорона Шевченкової могили вимагала насамперед охорони навколишньої природи. Лише насадженням лiсiв можна було зупинити розмивання та руйнування ярiв, якi загрожували горі. З проектом вчених, якi пiдтримали Рiзнеченка, ознайомився уряд i прийняв рiшення створити біля Канева два заповідники: науково-освiтнiй на Тарасовiй горi та природничий — в районi сусiднiх гiр[2].

Територiя Тарасової гори стала заповiдною 20 серпня 1925 року. Протягом 19271930 рокiв було проведено мелiоративнi роботи для укрiплення схилiв гори, засаджено лiсом навколишнi яри та мiжгiр'я. Площа заповiдника в результатi цих заходiв розширилася до 10 га. Вхiд на його територiю вiдкривала дерев'яна арка. Тодi ж пiвденний схил Тарасової гори i сусiдньої з нею зрiзали на конус, засадили деревами та зробили дерев'янi ринви для вiдведення дощової води, а провалля перегородили гатками. Збудували i довгi звивистi сходи на вершину гори.

У 1929 році у Каневi бiля пiднiжжя Пилипенкової гори (вiд iменi мiсцевого жителя, який мав тут землi i сіножаті) для вiдвiдувачiв могили Шевченка за проектом архітектора П. Головаченка був збудований готель. Вiн був дерев'яний, двоповерховий, розташований так, що майже всi кiмнати виходили вiкнами на Дніпро. У ньому розмiстились i двi музейнi кiмнати з матерiалами про життя i творчий шлях поета, бібліотека, кiнолекцiйний зал (на цьому мiсцi зараз турбаза «Канiв»).

Літературно-меморіальний музей Шевченка на Тарасовiй горi було закладено 11 квітня 1934 року (архітектори — Василь Кричевський і Петро Костирко). Могила поета сучасного вигляду набула влітку 1939 року. 7 травня Канiв святкував 125-у рiчницю з дня народження Шевченка, на Тарасовiй горi зiбралось понад 20 000 трудящих. А 18 червня того ж року вiдкрили новий бронзовий пам'ятник на могилi поета (скульптор — Матвій Манізер, архітектор — Євген Левінсон) та літературно-меморіальний музей. З Києва на багатотисячний мітинг прибули керiвники партiїї i уряду.

15 серпня 1941 року німецькі війська зайняли Канів. Серед іншого, вони пограбували державний заповідник «Могила Тараса Шевченка» — збитків було завдано на 300 тисяч карбованців. У спустошених залах музею німці влаштували казарму для солдат, а потім перетворили його в концтабір. Після війни заповідник відновили.

Повоєнні роки

У травні 1961 року на могилі Кобзаря відбувся мітинг, на якому виступив Голова Ради Міністрів УРСР Володимир Щербицький.

31 травня 1964 року на Тарасовій горі відбувся ще один, багатотисячний мітинг, на якому виступив Голова Ради Міністрів УРСР Іван Казанець. На мітингу були присутні керівники партії та уряду Радянської України, учасники міжнародного форуму діячів науки і культури — посланці 43 країн світу, представники республік Радянського Союзу та всіх областей УРСР. Учасники свята поклали на могилу 150 вінків та посадили на Тарасовій горі 150 пам'ятних дубків. Того ж дня відбувся урочистий мітинг будівників Канівської ГЕС, у якому взяв участь член Політбюро ЦК КПРС, Перший секретар ЦК КП України Петро Шелест та Голова Президії Верховної Ради УРСР Дем'ян Коротченко. Про цю подію на бронзовій плиті, вмонтованій у сірий граніт ГЕС, викарбувано:

«31.V.1964 р. на ознаменування 150-річчя від дня народження Т. Шевченка закладено перший кубометр бетону на будівництві Kaнівської ГЕС».

У ювілейні роки значно збагатився експонатами музей-заповідник «Могила Тараса Шевченка». У десяти просторих залах розміщено понад три тисячі eкспонатів. Серед них дарунки людей з різних країн світу. Тільки за період з 1864 по 1974 рік (за 110 років від часу поховання Кобзаря) на Тарасовій могилі побувало понад 6,5 мільйонів відвідувачів з Радянського Союзу та представники 104 держав світу.

Щороку в Каневі і районі широко відзначали Шевченківські дні. Працівники музею Тараса Шевченка, лектори товариства «Знання», колективи художньої самодіялььності будинку культури у місті та в селах проводили Шевченківські вечори. Щороку в день поховання Кобзаря в Каневі на Тарасову гору приїжджали робітники, колгоспники, студенти, письменники, художники, співаки й артисти з усієї України.

Постановою Ради Міністрів і Держбуду з 1976 року Канів віднесено до історичних міст.

На середину 70-х років старi дерев'янi схiдцi, що вели на могилу, давно вiдслужили свiй вiк. У 1977 році частина їх вiдiрвалась i сповзла за земляним зсувом саме тоді, коли ними сходила урядова делегацiя Канади з 80-лiтнiм керiвником компартiї Тiмбаком i супроводжуючi керiвнi особи ЦК КПУ[2]. Через деякий час з Канади надiйшло 380 тисяч долларiв на впорядкування заповiдника i побудову сходiв. Але радянський уряд від «буржуазних» грошей вирішив вiдмовитись[2] i постановив знайти власні кошти. До могили Шевченка незабаром звели новi гранiтнi сходи (архітектор Мошинський), а заповідну територiю впорядкували. Поряд з горою збудували пристань для туристичних теплоходiв.

У 1991 році була відтворена, а в 2010 реконструйована, «Тарасова світлиця» — перший народний музей Тараса Шевченка.

Галерея

Цікаві факти

Примітки

  1. Після смерті Шевченка ці проекти були куплені Михайлом Честахівським. За свідченням Карачевської, один план фасаду та два схематичні плани хати експонувались у 1929 році на виставці творів Т. Шевченка в Чернігові. В каталозі ювілейної шевченківської виставки в Києві також зареєстровані два проекти фасадів хати та один план хати. Але через неточність вказаних в каталозі розмірів, що не відповідають оригіналам, виявити, який саме малюнок експонувався на виставці, неможливо. Цит. по: Плани та фасади хати// Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 10 т. / Відп. ред. В. І. Касіан. — К., 1963. — Т. 10: Живопис, графіка 1857—1861 років. — С. 49.
  2. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф Тарас Шевченко та Канівщина// Сайт Канева: kaniv.net
  3. Честахівський Г. М. Епізод на могилі Тараса Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 393.
  4. Честахівський Г. Лист до Ф. І. Черненка від 20 червня 1861 р.//Киевская старіна. — 1898. — № 2. — с. 179.
  5. Останні роки життя. Смерть поета. Похорон (1859-1861)// Шевченко Т. Г. Біографія. — К.: Наукова думка, 1984. — с. 535.
  6. а б Нариси з історії // Сайт Канів туристичний: kanivtour.com.ua (укр.)
  7. а б в г д Панченко В. Коляска та чумацький віз. Пушкін і Шевченко: на степових перехрестях // День. — 2006. — 3 грудня. — С. 23.
  8. Костенко В. Стежки до Кобзаря. — К., 1964. — С. 10, 11, 17, 19, 20, 28.

Джерела

Див. також

Посилання