Відмінності між версіями «Московія»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[перевірена версія][перевірена версія]
(→‎Історія створення та існування: Виправлена граматика)
Мітки: Редагування з мобільного пристрою перше редагування Редагування з мобільної програмки Редагування з додатка Android
Рядок 5: Рядок 5:
 
'''Моско́вія''' ({{lang-la|Moscovia}}; {{lang-rus|Москва}}<ref>[https://archive.org/stream/staroukr1#page/n611/mode/2up Москва] // [[Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.]]: У 2 т. Київ, К.: Наукова думка, 1977, Т. 1, С. 614.</ref>) — історична назва [[Росія|Росії]] та її державних утворень: [[Велике князівство Московське|Московського князівства]], [[Московське царство|царства]], [[Російська імперія|імперії]]<ref name="Britannica">[http://www.britannica.com/EBchecked/topic/393443/Grand-Principality-of-Moscow Grand Principality of Moscow | medieval principality, Russia | Encyclopedia Britannica]</ref><ref name="SOVIET">[http://malayaencyklopediya.com/tom7/83.php МОСКОВСКОЕ ГОСУДАРСТВО // Малая советская энциклопедия&nbsp;— седьмой том. Страница&nbsp;— 83.]</ref><ref name="Congress">[http://countrystudies.us/russia/3.htm Russia&nbsp;— Federal Research Division of the Library of Congress as part of the Country Studies // Muscovy]</ref>. Походить від столичного міста — [[Москва|Москви]]. Вживалася у більшості європейських мов і деяких азійських мовах [[новий час|модерної доби]]. Фігурує на багатьох історичних картах XVI—XIX ст., що виготовлялися в Європі й Японії, до і після перейменування [[Московське царство|Московського царства]] на [[Російська імперія|Всеросійську імперію]] у [[1721]] році<ref name="Congress2">[http://countrystudies.us/russia/4.htm Russia&nbsp;— Federal Research Division of the Library of Congress as part of the Country Studies // Early Imperial Russia]</ref>. В українській мові також вживалися '''Москівщи́на'''<ref name="Москівщина Грінченко">{{Грінченко|Москівщи́на|29051-moskivshhyna}}</ref> і '''Моско́вщина'''<ref>{{Грінченко|Моско́вщина|29056-moskovshhyna}}</ref><ref>[https://r2u.org.ua/s?w=%D0%BC%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%8F&scope=all&dicts=1&highlight=on Моско́вия] // [[Російсько-український словник (1924—1933)]]</ref>, подібно до «Німеччина», «Словаччина», «Туреччина», «Угорщина».
 
'''Моско́вія''' ({{lang-la|Moscovia}}; {{lang-rus|Москва}}<ref>[https://archive.org/stream/staroukr1#page/n611/mode/2up Москва] // [[Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.]]: У 2 т. Київ, К.: Наукова думка, 1977, Т. 1, С. 614.</ref>) — історична назва [[Росія|Росії]] та її державних утворень: [[Велике князівство Московське|Московського князівства]], [[Московське царство|царства]], [[Російська імперія|імперії]]<ref name="Britannica">[http://www.britannica.com/EBchecked/topic/393443/Grand-Principality-of-Moscow Grand Principality of Moscow | medieval principality, Russia | Encyclopedia Britannica]</ref><ref name="SOVIET">[http://malayaencyklopediya.com/tom7/83.php МОСКОВСКОЕ ГОСУДАРСТВО // Малая советская энциклопедия&nbsp;— седьмой том. Страница&nbsp;— 83.]</ref><ref name="Congress">[http://countrystudies.us/russia/3.htm Russia&nbsp;— Federal Research Division of the Library of Congress as part of the Country Studies // Muscovy]</ref>. Походить від столичного міста — [[Москва|Москви]]. Вживалася у більшості європейських мов і деяких азійських мовах [[новий час|модерної доби]]. Фігурує на багатьох історичних картах XVI—XIX ст., що виготовлялися в Європі й Японії, до і після перейменування [[Московське царство|Московського царства]] на [[Російська імперія|Всеросійську імперію]] у [[1721]] році<ref name="Congress2">[http://countrystudies.us/russia/4.htm Russia&nbsp;— Federal Research Division of the Library of Congress as part of the Country Studies // Early Imperial Russia]</ref>. В українській мові також вживалися '''Москівщи́на'''<ref name="Москівщина Грінченко">{{Грінченко|Москівщи́на|29051-moskivshhyna}}</ref> і '''Моско́вщина'''<ref>{{Грінченко|Моско́вщина|29056-moskovshhyna}}</ref><ref>[https://r2u.org.ua/s?w=%D0%BC%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%8F&scope=all&dicts=1&highlight=on Моско́вия] // [[Російсько-український словник (1924—1933)]]</ref>, подібно до «Німеччина», «Словаччина», «Туреччина», «Угорщина».
   
Український історик XIX століття [[Костомаров Микола Іванович|Микола Костомаров]] вважав, що активне вживання назви ''Московія'' у XIX столітті польськими публіцистами походить від їхнього невизнання за Московією права на [[слов'яни|слов'янсько]]-[[варяги|варязьку]] назву «Русь», як і на землі [[Україна|України]] та [[Білорусь|Білорусі]]<ref>Николай Костомаров&nbsp;— Правда полякам о Руси/[[Основа (журнал)|Основа]], 1861</ref><ref>Николай Костомаров Ответ на выходки краковской газеты Czas и журнала Revue Contemporaire/Основа, 1861</ref>.
+
Український історик XIX століття [[Костомаров Микола Іванович|Микола Костомаров]] вважав, що активне вживання назви ''Московія'' у XIX столітті польськими публіцистами походить від їхнього невизнання за Московією права на [[слов'яни|слов'янсько]]-[[варяги|варязьку]] назву «Русь», як і на землі [[Україна|України]] та [[Білорусь|Білорусі]]<ref>Николай Костомаров&nbsp;— Правда полякам о Руси/[[Основа (журнал)|Основа]], 1861</ref><ref>Николай Костомаров Ответ на выходки краковской газеты Czas и журнала Revue Contemporaire/Основа, 1861</ref>. Ця назва й дотепер вживається в московській, зокрема історичній, літературі<ref>Славянская энциклопедия. Киевская Русь&nbsp;— Московия: в 2-х т. Т. 1. А&nbsp;— М. / Авт.-сост. В.&nbsp;В.&nbsp;Богуславский.&nbsp;— М.: Олма-Пресс, 2005.&nbsp;— 784 с.</ref><ref>[http://www.runivers.ru/doc/d2.php?SECTION_ID=6360&PORTAL_ID=6358 Электронная библиотека Руниверс. Крым. История вхождения в Российскую Империю. '''Московия и Крымское ханство в XVI&nbsp;— конец XVII&nbsp;вв. 1475—1689''']</ref>.
Ця назва й дотепер вживається в московській, зокрема історичній, літературі<ref>Славянская энциклопедия. Киевская Русь&nbsp;— Московия: в 2-х т. Т. 1. А&nbsp;— М. / Авт.-сост. В.&nbsp;В.&nbsp;Богуславский.&nbsp;— М.: Олма-Пресс, 2005.&nbsp;— 784 с.</ref><ref>[http://www.runivers.ru/doc/d2.php?SECTION_ID=6360&PORTAL_ID=6358 Электронная библиотека Руниверс. Крым. История вхождения в Российскую Империю. '''Московия и Крымское ханство в XVI&nbsp;— конец XVII&nbsp;вв. 1475—1689''']</ref>.
 
   
 
== Історія створення та існування ==
 
== Історія створення та існування ==
   
Як зазначав [[Карамзін Микола Михайлович|Микола Карамзін]], від [[Балтійське море|Балтійського моря]] до глибин європейської півночі на схід до [[Сибір]]у, [[Уральські гори|Уралу]] та [[Волга|Волги]] жили нечисленні [[Фіно-угорські народи|фіно-угорські племена]] (він їх звав просто фінами)<ref>Карамзин&nbsp;Н.&nbsp;М. Предания веков / Сост., вступ. ст. Г.&nbsp;П.&nbsp;Макогоненко; комм. Г.&nbsp;П.&nbsp;Макогоненко и М.&nbsp;В.&nbsp;Иванова;— Ил. В.&nbsp;В.&nbsp;Лукашова.— М.: Правда, 1988.— С. 43—44.</ref>. Невідомо, коли саме вони оселилися на цих землях, але, як зазначив Карамзін, «не було ніякого народу більш давнього на цих землях. Цей народ ніколи не відбирав чужих земель, але завжди поступався своїми».
+
Як зазначав [[Карамзін Микола Михайлович|Микола Карамзін]], від [[Балтійське море|Балтійського моря]] до глибин європейської півночі на схід до [[Сибір]]у, [[Уральські гори|Уралу]] та [[Волга|Волги]] жили [[Фіно-угорські народи|фіно-угорські племена]] (він їх звав просто фінами)<ref>Карамзин&nbsp;Н.&nbsp;М. Предания веков / Сост., вступ. ст. Г.&nbsp;П.&nbsp;Макогоненко; комм. Г.&nbsp;П.&nbsp;Макогоненко и М.&nbsp;В.&nbsp;Иванова;— Ил. В.&nbsp;В.&nbsp;Лукашова.— М.: Правда, 1988.— С. 43—44.</ref>. Невідомо, коли саме вони оселилися на цих землях, але, як зазначив Карамзін, «не було ніякого народу більш давнього на цих землях. Цей народ ніколи не відбирав чужих земель, але завжди поступався своїми».
   
 
Давня історія скандинавських народів ([[данці]]в, [[норвежці]]в, [[шведи|шведів]]) часто згадує про дві країни фінські, вільні і незалежні: ''Кіріаландію'', що простягалася від Фінської затоки до Білого моря та охоплювала сучасні М. Карамзіну Олонецьку й частину Архангельської губернії, та ''[[Біармія|Біармію]]'', що охоплювала простір від [[Північна Двіна|Північної Двіни]] й Білого моря до річки [[Печора (річка)|Печори]]. «Ім'я нашої Пермі є одне із іменем давньої Біармії, котру складали Архангельська, Вологодська, Вятська і Пермська губернії»<ref>Карамзин&nbsp;Н.&nbsp;М. Предания веков / Сост., вступ. ст. Г.&nbsp;П.&nbsp;Макогоненко; комм. Г.&nbsp;П.&nbsp;Макогоненко и М.&nbsp;В.&nbsp;Иванова;— Ил. В.&nbsp;В.&nbsp;Лукашова.— М.: Правда, 1988.— С. 44.</ref>.
 
Давня історія скандинавських народів ([[данці]]в, [[норвежці]]в, [[шведи|шведів]]) часто згадує про дві країни фінські, вільні і незалежні: ''Кіріаландію'', що простягалася від Фінської затоки до Білого моря та охоплювала сучасні М. Карамзіну Олонецьку й частину Архангельської губернії, та ''[[Біармія|Біармію]]'', що охоплювала простір від [[Північна Двіна|Північної Двіни]] й Білого моря до річки [[Печора (річка)|Печори]]. «Ім'я нашої Пермі є одне із іменем давньої Біармії, котру складали Архангельська, Вологодська, Вятська і Пермська губернії»<ref>Карамзин&nbsp;Н.&nbsp;М. Предания веков / Сост., вступ. ст. Г.&nbsp;П.&nbsp;Макогоненко; комм. Г.&nbsp;П.&nbsp;Макогоненко и М.&nbsp;В.&nbsp;Иванова;— Ил. В.&nbsp;В.&nbsp;Лукашова.— М.: Правда, 1988.— С. 44.</ref>.

Версія за 17:31, 31 липня 2020

Портолан Басейну Чорного моря (Біла Русь, Тартарія та Московія). Баттіста Агнесе, 1550
Малюнок з альбому Меєрберга — австрійського посла в Московській державі, «Святкування Вербної неділі, в Московії, що відбулось 1654 року». Зображений Кремль, цар веде коня, на якому сидить патріарх православної церкви, по обидва боки ходи лежать ниць московські стрільці.

Моско́вія (лат. Moscovia; ст.укр. Москва[1]) — історична назва Росії та її державних утворень: Московського князівства, царства, імперії[2][3][4]. Походить від столичного міста — Москви. Вживалася у більшості європейських мов і деяких азійських мовах модерної доби. Фігурує на багатьох історичних картах XVI—XIX ст., що виготовлялися в Європі й Японії, до і після перейменування Московського царства на Всеросійську імперію у 1721 році[5]. В українській мові також вживалися Москівщи́на[6] і Моско́вщина[7][8], подібно до «Німеччина», «Словаччина», «Туреччина», «Угорщина».

Український історик XIX століття Микола Костомаров вважав, що активне вживання назви Московія у XIX столітті польськими публіцистами походить від їхнього невизнання за Московією права на слов'янсько-варязьку назву «Русь», як і на землі України та Білорусі[9][10]. Ця назва й дотепер вживається в московській, зокрема історичній, літературі[11][12].

Історія створення та існування

Як зазначав Микола Карамзін, від Балтійського моря до глибин європейської півночі на схід до Сибіру, Уралу та Волги жили фіно-угорські племена (він їх звав просто фінами)[13]. Невідомо, коли саме вони оселилися на цих землях, але, як зазначив Карамзін, «не було ніякого народу більш давнього на цих землях. Цей народ ніколи не відбирав чужих земель, але завжди поступався своїми».

Давня історія скандинавських народів (данців, норвежців, шведів) часто згадує про дві країни фінські, вільні і незалежні: Кіріаландію, що простягалася від Фінської затоки до Білого моря та охоплювала сучасні М. Карамзіну Олонецьку й частину Архангельської губернії, та Біармію, що охоплювала простір від Північної Двіни й Білого моря до річки Печори. «Ім'я нашої Пермі є одне із іменем давньої Біармії, котру складали Архангельська, Вологодська, Вятська і Пермська губернії»[14].

Карта угрофінських етносів до приходу Ю.Довгорукого

Московія ж виросла із уділу Юрія Долгорукого — «Суздальського Залісся», або ж Володимиро-Суздальського князівства, розташованого у басейні р. Оки, верхньої течії Волги та її приток — Шексни і Костроми. Головними містами Суздальської Залісся були — Суздаль, Ростов, Владимир. Найдавнішими жителями цього краю були фінно-угорські племена, частина яких була пізніше підкорена боярами Ю. Довгорукого[15].

Український історик Н. Д. Полонська-Василенко стверджувала, що «На території віддаленій від центру держави українців — Київської Русі, — на базі не те що неукраїнського, а й навіть неслов'янського народу у XII ст. було закладено підвалини державної організації, що поволі почала перебирати на себе не лише керівну роль в історії України, але й претендувати на її історичну спадщину і навіть на ім'я Русь, хоча жодних прав не мала ні на ту спадщину, ні на ім'я Русь»[16].

Ось що про предків росіян (великоросів) писав російський історик Василь Ключевський: «Перші удільні князівства, на які, починаючи з XII століття, розпалася Київська Русь, також не були етнічно однорідними. На північному сході Руси в результаті підкорення фінських племен тоді формувалася нова етнічна група, яку у XIX століття іменували великоросами»[17].

Великороси — термін, штучно введений у 19 столітті [18].
Від половини XV до другого десятиліття XVII ст. головна маса російського населення з області Верхньої Волги розтікається на південь і схід по донському і середньоволзькому чорнозему, утворюючи особливу гілку народу — Великоросію, яка разом з населенням поширюється за межі Верхнього Поволжя. Але, розпливаючись географічно, великоросійське плем'я вперше з'єднується в одне політичне ціле під владою московського государя, який править своєю державою за допомогою боярської аристократії, що утворилася з колишніх удільних князів та удільних бояр. Отже, панівний політичний факт періоду — державне об'єднання Великоросії [19].

Протягом XI—XIV століть на північному заході навколо території Новгородських земель виникла величезна, заселена численними неслов'янськими етнічними групами держава. Внутрішнє коло фіномовних племен на півночі — карели, вотяки, іжорці (інґри) і вепси — управлялося безпосередньо з Новгорода, зовнішнє коло підлягало слабкій непрямій данинній владі. Сюди належали фіномовні лаппи на Далекій Півночі і далі на північному сході теж фіномовні зиряни і перм'яки, угромовні остяки і вогули, а також самоїди….

«…в північно-східних князівствах, поміж якими було й Московське князівство, яке протягом XIV—XV століть почало переростати у провідну державу, руські жили поруч із фіномовними етносами. Врешті більшість автохтонів (мещера, меря, мурома і весь) мовно і релігійно асимілювалися в процесі, що тривав декілька століть, і в XIV столітті вони зникають із джерел. Як самостійний етнос у Московській державі збереглася лише західна мордва на східних притоках Оки, яка була підкорена московськими князями в XIII столітті. з XIV столітті на північному сході Москва поширювала свій вплив на зирян і перм'яків, які до того перебували під Новгородським верховенством.»[20]

Населення Московського князівства швидко зростало за рахунок течій колонізаторів: південної, — із земель в'ятичів та Київщини, — і західної — з Полоцької, Новгородської, та Смоленської земель, а також переселенців з Західної Тартарії. Населення, що надходило, змішувалось з фінськими племенами — мерею та муромою, що здавна жили у цих землях. «Альберто Кампензе в листі до папи Климента VII коло 1523—1534 р. пише про московське князівство (Moscovia), що воно заселене ріжними народами: югри, карельці, печоране, вогуличі, череміси»[21]. Основним заняттям туземного населення було бджільництво (бортництво), та лісові промисли (заготівля лика, дігтярство, полювання тощо).

Що Москва - слово фінське і що майбутня столиця Великоросії була, вживаючи колонізаційні терміни, «укріпленою факторією» у фінській країні, це всі знають, як і те, що околиці Москви були надзвичайно густо заселені ще в доісторичні часи, так що зображати виникнення цього міста як заселення «культурними слов'янами» абсолютно дикого місця можна, тільки ігноруючи всім знову-таки відомі археологічні дані [22].

У 1169 роцi суздальський князь з молодшої гілки роду Мономаховичів (династії суздальських Юр'євичів) — Андрєй Боголюбський увiйшов у Київ і проголосив сам себе великим князем Суздальським та Владимирським, та перестав визнавати зверхність Великого князя Київського, що титулував себе самодержцем всієї Руси. 1223 року великі суздальські князі та їх васали не прийшли на битву Русі з татарами, що відбулась на річці Калка.

Осередком політичної влади та місцем перебування князя було місто Владимир над Клязьмою, або «Владимир Заліський».

Внаслідок татарського завоювання Суздальське Залісся втратило свою єдність і чисельні нащадки Всеволода Велике Гніздо розтягли князівство на окремі «вотчини», що було вигідно і татарському ханові-царю.

Нові господарські явища того часу (зростання чисельності ремісників та міст) призвели до росту внутрішнього ринку. А розвиток торговельних зносин сприяв піднесенню одного з дрібних князівств Суздальської землі. — Московського, що і стало центром майбутнього об'єднання — Московської Держави. Зростання багатства московського князя при'єдналося до вмілого підлабузництва перед ханською владою. Вже скоро це призвело до призначення московського князя Великим князем, керівником інших васальних земель, що знаходились на північному заході Золотої Орди. Москва стала основним центром збору данини для ординських царів.

Московський князь зумів заручитися ідеологічною підтримкою церкви: митрополит переїхав із Владимира над Клязьмою до Москви. 1448 року відбулося призначення Іони Одноушева митрополитом без узгодження з Константинополем. Цей акт призвів до розколу Київської митрополії. Іван III (1440—1505) року остаточно підпорядкував собі церкву, відірвавши московську церкву від світового православ'я.

Московська держава виникла завдяки татарському ярмові. Московські царі, ще далеко не закінчивши «збирання руської землі», стали збирати землі західного улусу великої монгольської монархії. Москва стала потужною державою лише після завоювання Казані, Астрахані та Сибіру. Російський цар став спадкоємцем монгольського хана. «Повалення татарського ярма» звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служивих людей московського царя становили представники татарської знаті. Російська державність в одному зі своїх витоків пішла від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які закривають очі на цю обставину або намагаються применшити її значення. Але якщо таке ігнорування татарського джерела російської державності виявляється можливим, то, звичайно, тому, що у внутрішньому змісті і в ідеологічному виправданні російської державності яскраво виступають елементи, що не знаходять прямих аналогій у татарській державності: це — православ'я і візантійські традиції. Чудо перетворення татарської державності у російську відбулося завдяки напруженому горінню релігійного почуття, завдяки православно-релігійного підйому, що охопив Росію в епоху татарського ярма. Це релігійне горіння допомогло стародавній Русі облагородити татарську державність, надати їй нового релігійно-етичного характеру і зробити її своєю. Сталося обрусіння і оправославлення татарщини, і московський цар, який опинився носієм цієї нової форми татарської державності, отримав такий релігійно-етичний престиж, що перед ним зблякли і поступилися йому місцем всі інші хани західного улусу. Масовий перехід татарської знаті у православ'я і на службу до московського царя виявився зовнішнім виразом цієї моральної притягальної сили [23].

1493 року Іван III самостійно додав до свого великокнязівського домену приставку — «всія Русі», яка у московських князів не зустрічалася в давніших документах і не визнавалась іншими монархами.

Десь через десятиліття після вступу на престол Івана III <…> наставники великого князя зрозуміли <…>, що навколо двору й армії їхнього суверена формується нова потужна сила. І <…> вони <…> починають створювати належний імперський стиль. Із ренесансної Італії запросили архітекторів, карбівників монет і, сказати б, консультантів зі стилю. Ці майстри перетворили Москву з провінційного міста на пишну монаршу резиденцію: вони оточили її фортифікаційними спорудами небаченого в Росії масштабу, збудували перший у Москві великий палац, три монументальні церкви та дзвіницю, яка своїм силуетом мала навіювати мандрівникові перше зорове враження нового царственного міста. Ці споруди (хоч і здебільшого перебудовані) навіть тепер створюють рекламно-туристичний образ московського Кремля, й немає сумніву, що вони задумувалися як ретельно виважена маніфестація розуміння новостверджуваною династією своєї суті. Разом вони створюють найважливіший архітектурний ансамбль з усіх, будь-коли споруджених у Московії.

В усьому цьому — в церковних і світських будівлях, у назвах та присвятах церков, у написах чи літописних згадках про спорудження — майже немає натяку чи бодай алюзій київської спадщини. Храми, маючи якісь деталі італійського ренесансу, загалом взоруються на російські верхньоволзькі міста, як-от Владимир і Суздаль, але не на Київ. Нема тут ні Десятинної церкви, ні Борисоглібської, ні навіть Святої Софії (як у Новгороді та Полоцьку) — попри те, що Іванову другу дружину, котра вочевидь доклала багато зусиль до створення нового образу столиці, мала ім’я Софія (Зоя). Що ж до брам московського Кремля, то не тільки жодну з них не було названо на честь знаменитих київських (особливо Золотих Воріт), а й напис на головній із них зроблено не кирилицею, а латиною! [24]

Так само й у збудованій через п’ятдесят років «знаковій» національній церкві середини XVI ст. — так званому соборі Василія Блаженного (насправді ж головний вівтар у цьому комплексі храмів присвячено Покрову Богородиці) — бачимо повну відсутність будь-яких посилань на київську символіку чи пантеон святих. Можливостей для найменувань тут було дуже багато — однак усі каплиці названо на честь або північноруських святих, або ж визначних битв у Казанській кампанії 1552 року.

Ще через сто років Борис Ґодунов згідно зі своїм ґрандіозним планом оновлення столиці частково перебудував Кремль і надбудував дзвіницю, і знову ця ж сама разюча відсутність київських ремінісценцій. Ці люди про Київ навіть і не думали. [25].

Московські князі підсилювали свою владу та розширювали свої володіння — коли силою, а інколи купуючи землі. На основі господарського розвитку зростала політична могутність князівства, що, врешті-решт, дозволило московському князеві вести самостійну політику і захопити владу на більшості територій Золотої Орди, підкоривши роздрібнені золотоординські царства. 1572 року військам Івана Грозного вдалося подолати армію кримського хана Девлет-Гірея, який вважав себе правонаступником імперії Чингісхана і позбутись його зверхності та утвердитись у царському титулі.

Піднесення Московії розпочалося за васалітету Івана III, який підкорив собі, чи силою, чи угодами, землі, що оточували Московське князівство: найбільший торговельний центр — Великий Новгород був взятий завдяки хрестовому походу, організованому в союзі з татарами, головним гаслом якого було: «прінудіть новгородців ставити архієпископів на Москві» (новгородці послали послів до канонічного Київського митрополита, щоб той висвятив їм архієпископа), а також Тверське, Ростовське, Ярославське і Рязанське князівства.

Його політику продовжили син Василь III (1505—1533) та онук Іван IV Грозний (1533—1584), а пізніше представники династії Годунових (нащадки золотоордінських князів Четів) (1598 (фактично з 1584)-1605), та династії Романових — Михайло (1613—1645) та Олексій Михайлович (1645—1676).

В сімнадцятому сторіччі християнської ери, уперше за свою історію, Русь[26] відчула грізний натиск західного світу. Польське військо на цілих два роки (16101612) захопило Москву, а незабаром по тому шведський король Густав-Адольф відтіснив Росію від Балтійського моря, заволодівши всім його східним узбережжям, від Фінляндії до північного кордону Польщі, який у ті часи проходив за кілька миль від Риги. Та тільки-но закінчилося сторіччя — як Петро Великий відповів на західний тиск заснуванням на відвойованій у шведів території Петербурга у 1703 р. і в стилі західних морських держав підняв над Балтійським морем прапор російського військового флоту [27].

З арабської мови від «Московія» утворилося існуюче донині в Святій Землі слово «Москубія» (англ. Moskubiya), що позначає присутність російської релігійної місії[28][29][30][31][32].

Перетворення: Московія — Росія

Герб Московії. 1539 рік

Британський історик Норман Дейвіс у власній роботі «Європа. Історія» так описує процес появи етноніму «Росія» у Московії:

Московські князі вийшли з пітьми на сяйливі вершини протягом двох століть після монгольської навали.

  • По-перше, поєднуючи звитягу і підкуп, вони підбили під свою руку численні князівства Рюриковичів навколо Володимиро-Суздальської землі. 1364 року вони привласнили собі спадковий титул великих князів Володимирських.
  • По-друге, тішачись ласкою хана Золотої Орди, московські князі дістали ярлик, що давав їм право бути головним збирачем данини для татар, вони відповідали за виплати й за борги решти князів. Іван І (правив 1325—1340), відомий як Калита, більшу частину свого князювання провів не в Москві, а в дорозі до Сарая.
  • По-третє, щедро обдаровуючи православну церкву, московські князі додали до своєї політичної влади ауру побожності. 1300 р. митрополит Київський переніс свій осідок (резиденцію) із Києва до Володимира над Клязьмою, 1308 р. — до Москви. Монастирі, засновувані в лісових пущах, становили нові осередки торговельної і територіальної експансії.

Московія на той час була par excellence патримоніальною державою, де до князевих підданих та їхнього майна можна було ставитися з абсолютною зневагою. 1327 р. Іван Калита допоміг монголам придушити повстання свого головного суперника — міста Твер на Волзі. Але вже в 1380—1382 рр. князь Дмитро Донськой (правив 1359—1389) уперше кинув виклик військовій могутності монголів. 8 вересня 1380 р. на Куликовому полі він здобув перемогу над ординським темником Мамаєм, що намагався захопити найвищу владу в Орді; і то тільки на те, щоб побачити як легітимний хан Тохтамиш, маючи на меті перешкодити подальшому зростанню могутності московських князів, спалив за два роки Москву. 1408 р. син Дмитра Василь І (правив 1389—1425) спробував не віддавати данину, але поступився, коли монголи обступили облогою Москву. Московити набирали сили, але і далі були васалами. Саме тієї пори московити почали називати свою державу грецьким словом «Росія», що означало «Русь», а себе називали росіянами. Ці московити ніколи не володіли Києвом, проте брак підстав не перешкоджав їм вважати Москву єдиною законною спадкоємицею київських земель. Саме їхня говірка стала основою сучасної російської мови.[33]

Ще один дивний і досі непомічений вияв перерваності традиції або історичної амнезії можна побачити з тих імен, які московська знать давала своїм дітям. Годі казати про важливість цього акту для будь-якої культури, її символічне значення, культурну зумовленість і підвладність моді. Історичні джерела часів Івана Грозного зберегли імена тисяч чоловіків із вищого класу. За одноманітністю вони нічим не відрізнялися від імен в інших суспільствах. Десяток найпоширеніших імен покривав 70% осіб, а інші траплялися рідко. Найпопулярнішими були імена правителів московської династії — Іван (20%) та Василій (10%). Нічого несподіваного. Що справді дивує, коли дотримуватися традиційних уявлень про цю культуру, то це майже повна відсутність специфічно київських імен. Серед майже трьох тисяч імен у розрядних книгах часів Івана — жодного Ігоря, Святослава, Мстислава, менш як 1% Володимирів й лише три Гліба. Московського придворного часів Івана швидше назвали би Теміром чи Булгаком, аніж Володимиром, Глібом чи Всеволодом [34].

Саме той факт, що Росія, отримавши свою назву не раніше XVIII століття, претендувала на історичний спадок Русі, створений на сімсот років раніше, дав підстави Карлу Марксу стверджувати у своїй праці «Викриття дипломатичної історії XVIII століття», що:

«Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів, і сучасна Росія — лише метаморфоза Московії»[35].

При цьому грецькі за походженням назви «Росія» та «російський» «грамотні люди стали вводити до книжної мови» з XVI століття[36]

Нинішні російські історики стверджують, що утворення «рос. Российского государства» завершилося на кінець XV — початок XVI століття[37]

Картографія

Цей етнонім зображений майже на всіх історичних мапах до перейменування Московського царства в Росію:

Вживання

Російський історик Сергій Соловйов вживав назву Московія щодо Московської держави 17 ст.[39] Наприклад, М. Булгаков писав:

« Добра пані, існує далека країна, ви не знаєте її, це — Московія.[40].
«

А у Олександра Солженіцина в книзі «В круге первом», маємо таку згадку:

« Для маленького німецького земляцтва, занесеного до позолоченої клітки шарашки у серці дикої безладної Московії, єдиною близькою і зрозумілою тут людиною тільки й був оцей майор супротивної армії, що усю війну сіяв серед них розкол та розвал.[41].
«

Назви і самоназви мешканців

  • Одна з найуживаніших назв мешканців у латинському варіанті Московії в українському Московщини — є відповідно лат. московити, або слов'янське москвини, москалі, рідко також «крєстьянє», що походить від «християни», а також часто вживається в джерелах — «православні» (російською — «православные»). Існує гіпотеза, що від назви Москва походить екзонім «москаль», який зберігся досі і є надзвичайно поширеним на сьогодні для іронічного позначення сучасних нащадків Московії, хоча іще 100 років тому його вживали повсемістно в Україні як звичайний ендоетнонім, а також на познаку солдата з Московщини.
  • Москвити і Мосхи:

а по князю Мосоху, кочевавшему при реке Москве и давшему ей сіе названіе, Москвитами и Мосхами: от чего в последствіи царство их получило название Московскаго и наконец Россійскаго[42]

Докладніше: Москаль

Див. також

Примітки

  1. Москва // Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.: У 2 т. Київ, К.: Наукова думка, 1977, Т. 1, С. 614.
  2. Grand Principality of Moscow | medieval principality, Russia | Encyclopedia Britannica
  3. МОСКОВСКОЕ ГОСУДАРСТВО // Малая советская энциклопедия — седьмой том. Страница — 83.
  4. Russia — Federal Research Division of the Library of Congress as part of the Country Studies // Muscovy
  5. Russia — Federal Research Division of the Library of Congress as part of the Country Studies // Early Imperial Russia
  6. Москівщи́на // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  7. Моско́вщина // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  8. Моско́вия // Російсько-український словник (1924—1933)
  9. Николай Костомаров — Правда полякам о Руси/Основа, 1861
  10. Николай Костомаров Ответ на выходки краковской газеты Czas и журнала Revue Contemporaire/Основа, 1861
  11. Славянская энциклопедия. Киевская Русь — Московия: в 2-х т. Т. 1. А — М. / Авт.-сост. В. В. Богуславский. — М.: Олма-Пресс, 2005. — 784 с.
  12. Электронная библиотека Руниверс. Крым. История вхождения в Российскую Империю. Московия и Крымское ханство в XVI — конец XVII вв. 1475—1689
  13. Карамзин Н. М. Предания веков / Сост., вступ. ст. Г. П. Макогоненко; комм. Г. П. Макогоненко и М. В. Иванова;— Ил. В. В. Лукашова.— М.: Правда, 1988.— С. 43—44.
  14. Карамзин Н. М. Предания веков / Сост., вступ. ст. Г. П. Макогоненко; комм. Г. П. Макогоненко и М. В. Иванова;— Ил. В. В. Лукашова.— М.: Правда, 1988.— С. 44.
  15. Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— С. 35.
  16. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 1. До середини XVII століття.— К.: Либідь, 1992.— С. 179.
  17. Ключевский В. О. Сочинения, т. 1. — Москва, 1956. — С. 292—315.
  18. Малая Советская Энциклопедия. Том седьмой: Прямая—Скулы. М.: Акционерное общество «Советская Энциклопедия», 1930. — Стб. 506.
  19. Ключевский В. О. Курс русской истории. Лекция 2. Колонизация страны как основной факт русской истории.— СПб., 1904.— 1146 с.
  20. Каппелер Андреас. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Перекл. з німецької X. Назаркевич, наук. ред. М. Крикун [=Історія країн світу, 2]. Львів: Вид-во Українськ. Католицьк. Унів-ту 2005. — ХІІ+360 с., 11 карт. ISBN 966-8197-06-2.
  21. Січинський В. Чужинці про Україну: Вибір з описів подорожів по Україні та ін. писань чужинців про Україну за десять ст. — 5-е вид. — Авґсбурґ: Павлович, 1946. — 118, VIII с.: іл. / Перевидання: Львів: «Слово», 1991.
  22. Покровский М. Н. Возникновение Московского государства и «великорусская народность».— Историческая наука и борьба классов. Историографические очерки, критические статьи и заметки. Выпуск 1./ Покровский М. Н.— М.—Л.: Соцэкгиз, 1933.— С. 267–284.
  23. Письма и заметки Н. С. Трубецкого / Вступит. ст. В. Н. Топорова; Подгот. к изд. Р. Якобсона при участии X. Барана, О. Ронена, М. Тейлор; Пер. предисл. В. А. Плунгяна; Пер. примеч. В. А. Плунгяна и Д. А. Паперно под ред. В. А. Плунгяна; Пер. и ред. указателей Д. В. Сичинавы.— М.: Языки славянской культуры, 2004.— 608 с., ил., разд. пат. i—lxxvi; I—XVI; l—504, вклейка после с. 218.
  24. Едвард Кінан: Це зауважив Антоніо Поссевіно 1582 р. Див.: Hugh F. Graham, trans. The Muscovia of Antonio Possevino (Pittsburgh: University Center for International Studies, 1977), p. 6.
  25. Едвард Кінан. Російські історичні міфи. Київ: «Критика», 2001.— 284 с.— С. 8-9
  26. Арнольд Тойнбі не проводить різниці між «Росією» і «Руссю», оскільки в англійській мові вони позначаються одним словом — Russia. — (Прим. ред. вид-ва «Основа»)
  27. Тойнбі, Арнолльд. Дослідження історії. том 1 / Пер. з англ. В. Шовкуна. — К.: Основи, 1995. — 614 с. — С. 124—125.
  28. Церковь архангела Гавриила (рос.)
  29. 9 Канал ТВ Израиля: «Москубие» (рос.)
  30. Moskubiya
  31. Government Institutions at Moskubiya, Nazareth
  32. Gorny Monastery (Moskubiya), Jerusalem
  33. Норман Дейвіс. «Європа. Історія» ст. 574
  34. Едвард Кінан. Російські історичні міфи. Київ: «Критика», 2001. — 284 с. — С. 9
  35. Secret diplomatic history of the eighteenth century by Karl Marx. Edited by his Daughter Eleanor Marx Aveling.— London: Swan Sonnenschein & Co., Limited, Paternoster Square, 1899.— P.77. (Переклад: Разоблачения дипломатической истории XVIII века. Глава 4. Предварительные замечания по истории российской политики).
  36. Историческая грамматика русскаго языка, составленная Ө. Буслаевымъ. Изданіе пятое. Этимологія.— М., 1881.— С. 5.
  37. Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— С. 70.
  38. https://storage.googleapis.com/raremaps/img/xlarge/57749mp2.jpg
  39. Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России./ Сост. и вступ. ст. С. С. Дмитриева; Комм. С. С. Дмитриева и Л. П. Дойниковой; Ил. В. В. Лукашова. — М.: Правда, 1989. — С. 251.
  40. Булгаков М. А. Жизнь господина де Мольера.— В кн.: Булгаков М. А. Избр. произв.: В. 2 т. Т. 2 / Сост. и коммент. Л. М. Яновской. — К.: Дніпро, 1989. — 750 с. — С. 7.
  41. Солженицын А. Собрание сочинений. Вермонт—Париж: YMCA-PRESS, 1978. — Т. 1. — С. 11.
  42. Сочинение Георгія Конискаго, Архиепіскопа Беларускаго — Исторія Русов или Малой Россіи. — Москва. Императорскаго Общества Исторіи і Древностей Російских, 1846. (репринтное воспроизведение издания 1846 года, РИФ «Дзвін», 1991 ISBN 5-7707-1294-5)

Джерела

Посилання