Відмінності між версіями «Мітрідат VI Евпатор»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[перевірена версія][перевірена версія]
(Не показані 69 проміжних версій 2 користувачів)
Рядок 25: Рядок 25:
 
|мати =
 
|мати =
 
}}
 
}}
'''Мітріда́т VI Евпато́р''' ({{lang-el|Μιθραδάτης ΣΤ΄ Ευπάτωρ, Μιθριδάτης ΣΤ΄ Ευπάτωρ}}, {{lang-la|Mithridates}}, від [[давньоперська мова|дав.-перс.]] ''Miθradāta'', «дар [[Мітра|Мітри]]»; [[132 до н. е.|132]]—[[63 до н. е.]]) — останній [[Понтійське царство|понтійський]] цар.
 
   
  +
''Мітрідат VI Евпатор'' ({{lang-grc | Μιθραδάτης Στ 'Εὐπάτωρ}}, {{lang-lat | Mithridates}}) або''' Мітрідат Понтійський '''- латинська форма, також мав прізвиська '''Діоніс''' ({{lang-grc | Διόνυσος}}) і '''Великий'''; [[134 до н. е. | 132 до н. е.]], [[Синоп]], [[Понтійське царство]] — [[63 до н. е.]], [[Пантікапей]], [[Боспорське царство]] — цар [[Понтійське царство | Понту]], що правив в [[120 до н. е. | 120]] — [[63 до н. е. | 63 роки до н. е.]] Августин називає Мітрідата «царем Азії» ({{lang-la | rex Asiae}}).
== Життєпис ==
 
Близько [[113 р. до н. е.]] відправив до [[Херсонес Таврійський|Херсонеса]] армію, яка допомогла місту в боротьбі проти скіфів, а потім підкорила Мітрідату [[Боспорська держава|Боспорське царство]]. Мітрідат уклав союз з Херсонесом та Ольвією, підкорив варварські племена [[Таманський півострів|Таманського півострова]]. Це дало Понту змогу закріпитися на північному узбережжі [[Чорне море|Чорного моря]], а потім приєднати території Західного Причорномор'я і [[Фракія|Фракії]].
 
   
  +
Після загибелі батька йому довелося покинути батьківщину, так як мати не бажала бачити власного сина новим правителем. Повернувшись додому, він почав розширювати початкові володіння, підпорядкувавши своїй владі [[Колхіда | Колхіду]], [[Боспорське царство | Боспор]], [[Пафлагонія | Пафлагонію]], [[Каппадокія | Каппадокію]] і [[Галатія | Галатію ]]. Після цього він переключив свою увагу на [[Віфінія | Віфінське царство]], яке було останнім незалежним сусідом [[Понт]]а, що стояло на сторожі інтересів [[Рим]]а.
Спроба Мітрідата VI поширити владу на центральні і західні області Малої Азії призвела до трьох так званих [[Мітрідатові війни|Мітрідатових воєн]] з [[Стародавній Рим|Римом]]. Під час війн, які йшли із змінним успіхом, створив антиримську коаліцію з [[Вірменія|Вірменією]] та багатьма іншими країнами [[Причорномор'я]].
 
   
  +
Понтійські царі вже давно мали претензії до [[Римська республіка | Римської республіки]], і Евпатор тричі боровся з цією державою, встигнувши зіткнутися на полях битв з найбільшими полководцями тієї епохи: [[Сулла | Суллой]], [[Лукулл]]ом і [[Гней Помпей Великий | Помпеєм]]. Але в підсумку [[Мала Азія]] дісталася спадкоємцям [[Ромул і Рем | Ромула і Рема]], що здолали останнього великого царя [[Еллінізм | елліністичного]] Сходу.
Зазнав поразок від [[Сулла|Сулли]] та [[Лукулл]]а.
 
   
  +
== Юність ==
Внаслідок 3-ї війни у [[71 до н. е.|71]]—[[70 до н. е.]] добре вимуштрувані римські війська оволоділи Понтійським царством, Боспор перейшов на сторону римлян. Мітрідат здійснив похід на Боспор через Кавказ і знову захопив там владу. Римський полководець [[Гней Помпей Великий|Помпей]] обмежився морською блокадою Боспору. У столиці Боспору [[Пантікапей|Пантікапеї]] почав збирати сили для поновлення бойових дій з Римом<ref>[http://www.ucrainarma.org/antichnist/mithridates_eupators_army_in_the_north_pont.html Армія Мітрідата Евпатора у Північному Причорномор'ї. ІІ-І ст. до н.&nbsp;е.]
 
  +
</ref>. Підготовка до нової війни призвела до повстання у Фанагорії, відокремлення Херсонесу, [[Феодосія|Феодосії]], [[Німфей|Німфею]] та інших міст. Врешті антимітрідатське повстання очолив його син [[Фарнак II|Фарнак.]] Побачивши безнадійність своїх змагань, Мітрідат VI наклав на себе руки.
 
  +
=== Походження ===
  +
Мітрідат народився в місті [[Синоп]] {{sfn | Højte | 2009 | з = 123}}, розташованому на узбережжі [[Чорне море | Чорного моря]], місто належало [[Понтійське царство|Понтійському царству]]. Був первістком [[Лаодіка VI | Лаодіки VI]] і понтійського царя [[Мітрідат V Евергет | Мітрідата V Евергета]] (правив в 150—120&nbsp;р. до н.&nbsp;е..).
  +
[[Файл: Antiokhos IV.jpg | thumb | left | 200 px | Дід Мітрідата VI&nbsp;— [[Антіох IV]]]]
  +
  +
Предками Мітрідата Евпатора були представники шляхетних македонських і перських пологів:
  +
* Лаодіка VI була дочкою правителя [[Держава Селевкідів | держави Селевкідів]] [[Антіох IV | Антіоха IV]] і його рідної сестри [[Лаодіка IV | Лаодіки IV]] з греко-македонської династії [[Селевкіди | Селевкідів]], засновник якої [[Селевк I Нікатор]] був одним з полководців і [[Діадохи | діадохів]] [[Александр Македонський | Александра Македонського]].
  +
* Мітрідат V Евергет був спадкоємцем царя Понта [[Фарнак I | Фарнака I]] і його [[Спорідненість | кузини]] [[Ніса (дружина Фарнака I) | Ніси]]. Засновником династії понтійських царів був [[Мітрідат I Ктіст]]&nbsp;— родич перського царя [[Дарій III | Дарія III]] {{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/ mitridat.html Глава 9]}}, від якого пішло шість поколінь понтійських царів ([[Плутарх]] згадує про вісім правителів [[Еллінізм | елліністичного]] Понта {{sfn | Плутарх | loc = [http://lib.ru /POEEAST/PLUTARH/plutarkh5_6.txt Порівняльні життєписи. Деметрій. Глава 4.]}}). У свою чергу, Дарій III вів свій рід від [[Отана]] (учасника вбивства царя [[Гаумата | Гаумати]]), чиї спадкоємці довгий час були [[Сатрапи | сатрапами]] Каппадокії. Таким чином, царі Понту мали обґрунтоване право вважати себе наступниками як [[Ахеменіди | Ахеменідів]], так і [[Отаніди | Отанідів]] {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 28}}.
  +
  +
=== Виховання ===
  +
Вихованням царевича керувала його мати Лаодіка VI, і відповідно до звичаїв він навчався разом з персами і греками. Під час навчання він показав свою високорозвинутість, перевершивши інших у вивченні грецької писемності, культури і релігії {{sfn | Молев | 1995 | з = 23-24}}. Крім цього він з великим задоволенням займався військовими вправами, верховою їздою і полюванням на диких звірів, які входили в обов'язкову програму навчання представників знатних перських пологів {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 124}}.
  +
  +
== Здобуття престолу ==
  +
  +
Мітрідат V Евергет був отруєний в 120 році до нашої ери в місті Синопа {{sfn | Mayor | 2009 | з = 68}}. Покійний передав своє царство під спільне правління Лаодіки VI, Мітрідата і його молодшого брата [[Мітрідат Хрест | Мітрідата Хреста]]. Сини не досягли повноліття, і в якості регента країною управляла їх мати {{sfn | Mayor | 2009 | з = 69}}. Регентство Лаодіки тривало з 120 по 113 рік і було відзначено інтригами проти Євпатора і піднесенням Хреста.
  +
  +
Старший син Евергета не дарма побоювався за своє життя, так як вбивство царських родичів було звичною справою в державах еллінізму. Правителька Сирії [[Клеопатра Теа]] вбила [[Деметрій II Нікатор | свого чоловіка]], після чого правила країною від імені рідних дітей. Це не завадило їй вбити старшого сина [[Селевк V Філометор | Селевка V]] (який заявив про право на престол), і спробувати отруїти молодшого&nbsp;— [[Антіох VIII Гріп | Антіоха VIII Гріпа]]. А вдова царя Каппадокії [[Аріарат V Філопатор| Аріарата Філопатор]] [[Ніса (каппадокійська цариця) | Ніса]] заради продовження своєї влади вбила своїх п'ятьох синів {{sfn | Молев | 1995 | з = 23-24}}.
  +
  +
Побоюючись за своє життя, старший син Евергета втік в [[Мала Вірменія | Малоу Вірменію]], чий правитель Антіпатр прийняв його під своє заступництво і в підсумку заповів власні володіння. Між 116—113 роками до н.&nbsp;е. Мітрідат повернувся в Понт, і був проголошений царем. Він пощадив свою матір і брата, і зберіг їм життя. Лаодіка VI померла в в'язниці або з природних причин, або була вбита за наказом сина. Хрест в 113 році був убитий за участь в змові проти правлячого родича. Після їх смерті Евпатор влаштував урочистий похорон {{sfn | Mayor | 2009 | з = 394}}.
  +
  +
За перським звичаєм Мітрідат одружився на своїй юній сестрі [[Лаодіка (сестра Мітрідата VI) | Лаодікі]] {{sfn | Getzel | 1996 | з = 387}}, тим самим зберігаючи чистоту правлячої династії. У свою чергу дружина була співправителем, і отримувала можливість захистити права законних дітей царя.
  +
  +
== Розширення володінь ==
  +
  +
=== Боротьба зі скіфами ===
  +
{{Основна | Діофантові війни}}
  +
  +
З союзного [[Херсонес Таврійський | Херсонесу]] Мітрідат отримав благання про допомогу в боротьбі зі [[Скіфи | скіфами]], так як наявний понтійський загін не міг їх здолати. Цар відправив туди свого полководця [[Діофант (полководець) | Діофанта]] з 6 тисячами воїнів. Висадившись на узбережжі, понтійці змогли розбити 50-тисячне військо [[Роксолани | роксоланів]], колишніх союзниками скіфського царя [[Палак]]а. Після цього були підпорядковані племена таврів, а на їх володіннях була закладена фортеця Евпаторій {{sfn | Страбон | loc = [http://ancientrome.ru/antlitr/t.htm?a=1267805880 Географія. Книга VII. Глава 3.17.]}}.
  +
  +
Після цього Діофант відплив в сусіднє Боспорське царство для переговорів з царем [[Перісад V | Перісадом V]]. Повернувшись в Херсонес, полководець навесні 111 року зміг захопити кілька скіфських міст, включаючи їх столицю [[Неаполь Скіфський]]. Причиною цього стали претензії братів Палака на престол і відмова Боспора слідувати союзному договору. Після цього понтійський генерал повернувся на батьківщину, а Херсонес і [[Ольвія]] визнали владу Мітрідата {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 137}}.
  +
  +
=== Останній Спартокід ===
  +
{{Основна | Повстання Савмака}}
  +
Вирісший при дворі Парісада Діофант мав великий вплив на Боспорі, і з його допомогою було досягнуто згоди про спадкування царства Евпатором. Але цим була незадоволена скіфська аристократія на чолі з [[Савмак]]ом, який вбив боспорського державця. Заколотників підтримала тільки західна частина царства, а східна зберегла вірність Мітрідату. Діофанту довелося відплисти з [[Пантікапей | Пантікапея]] в Херсонес, а заручившись підтримкою городян&nbsp;— відправитися на Понт {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 147}}.
  +
  +
Навесні 108 року військо понтійського стратега виступило з Херсонеса, і до початку 107 року до н.&nbsp;е. звільнило [[Феодосія | Феодосію]] і Пантікапей. Савмак був захоплений в полон і відправлений на материк, зі скіфськими вождями були укладені союзні договори, а в фортецях розмістилися понтійські гарнізони {{sfn | Молев | 1995 | з = 43-44}}.
  +
  +
=== Приєднання Колхіди ===
  +
Грецький світ вже давно був знайомий з [[Колхіда | Колхідою]], дорогами якої поверталися додому учасники [[Анабасис Кира | походу десяти тисяч]]. Та й понтійці з другої половини IV століття до н.&nbsp;е. торгували з жителями цієї країни. До I століття до н.&nbsp;е. Колхіда являла собою роздроблену державу без централізованого управління. На узбережжі розташовувалися античні міста, а залишені володіння були розділені на скіптухіі, які номінально підкорялися колхідському царю {{sfn | Молев | 1995 | з = 31}}.
  +
  +
Отримавши під свою владу Малу Вірменію, Евпатор направив до Колхіди власні війська, які зайняли долину [[Ріоні | Фасіаса]]. Там перебувала столиця царства, і підпорядкувавши її, Мітрідат оголосив себе спадкоємцем колхідських правителів і перських сатрапів, тим самим приєднавши племена на південь від Фасіаса. На півночі від Фасіаса жили місцеві царі з династії Аетидів, і в боротьбі з ними Мітрідат використовував як військову силу, так і підкуп {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 165}}.
  +
  +
В результаті країна була підкорена між 105-90 роками і перетворена в [[сатрапи | сатрапії]]. На чолі її було поставлено сина понтійського царя Аркафія, який керував нею до початку 80-х років до н.&nbsp;е. На території Колхіди розміщувалися гарнізони, а грецькі міста увійшли до складу Понта в якості самостійних одиниць, отримавши право випускати власну мідну монету {{sfn | Молев | 1995 | з = 32}}.
  +
  +
[[Страбон]] <nowiki /> н повідомляє наступне:{{Початок цитати}} Мітрідат Евпатор став владикою Колхіди і всіх цих країн, відданих йому Антипатром, сином Сісіди. Мітрідат виявляв таку велику турботу щодо цих областей, що побудував там 75 укріплень, де і зберігав більшу частину своїх скарбів.
  +
{{Кінець цитати | джерело = Страбон. «Географія» Книга XII. Глава III}}
  +
  +
== Азіатські справи ==
  +
  +
=== Передісторія ===
  +
До початку правління Мітрідата Евпатора, Римська республіка мала великий вплив на всю Малу Азію. [[Сирійські війни| Боротьба]] з [[Держава Селевкідів | Селевкідами]] дозволила їй заручитися підтримкою місцевих держав, особливо тісно з Римом співпрацювали [[Пергамське царство]] і [[Віфінія]].
  +
  +
Навесні 133 року до н.&nbsp;е. помер бездітний цар Пергама [[Аттал III]], який заповів свою батьківщину Риму. З цим не погодився його незаконнонароджений син [[Арістонік]], який організував потужний заколот. У його придушенні брали участь як римські війська, так і воїни сусідніх царств. За допомогу в придушенні повстання їх правителі отримали хороші дари: понтійський цар Мітрідат V Евергет опанував Великою Фрігією, сини правителя Каппадокії Аріарата отримали [[Лікаонія | Лікаонію]] і частину [[Кілікія | Кілікії]], а Віфінії дісталася частина [[Фригія | Фригії]]. На залишеній частині Пергама була створена [[Азія (римська провінція) | римська провінція Азія]], до якої була додана відірвана від [[Родос]]а [[Карія|Карія (регіон)]] {{sfn | Климов | 2010 | з = 149-150 }}.
  +
  +
Вбивство Мітрідата Евергета викликало розмови про вигоду цієї події Вічному місту. Вдова царя Лаодіка в 120/119 році до н.&nbsp;е. відмовилася від контролю над Великою Фрігією, яку римляни зробили вільною, але в 116 році демонстративно приєднали до своїх володінь {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 126}}. З цього моменту римські і італійські лихварі ще більш активно почали прибирати до своїх рук економіку Малої Азії, викликаючи ненависть місцевого населення {{sfn | Молев | 1995 | з = 31}}. Таким чином, Мітрідат VI не міг байдуже дивитися на ситуацію в цьому регіоні.
  +
  +
=== Альянс з Віфінією ===
  +
  +
У 109—108&nbsp;рр. Мітрідат разом з декількома друзями вирушив у таємну поїздку по Пафлагонії, Віфінії і римської провінції Азія. Так він зміг отримати дані про стан справ в цих областях, а також заручитися підтримкою частини місцевих еліт {{sfn | Молев | 1995 | з = 55}}. Крім цього був укладений союз з правителем Віфінії [[Нікомед III Евергет | Нікомедом III]]. Повернувшись додому, Діоніс зміг розкрити змову, складену його дружиною Лаодікою. За це вона була страчена.
  +
  +
Після цього Діоніс наказав організувати військові навчання, і в 106/105 році війська Понта і Віфінії захопили Пафлагонію. Місцевий царський рід недавно припинився, а місцеві [[династ]]и (правителі, які підпорядковувалися цареві, і котрі володіли військовою і цивільною владою в наданій області {{sfn | Бікерман | тисячі дев'ятсот вісімдесят п'ять | з = 155}}) не змогли чинити серйозного опору. Країна була розділена таким чином: до Понту відходило узбережжі до [[Гераклея Понтійська | Гераклеї Понтійської]] і долина річки Амній, а Віфінія отримувала внутрішні райони {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 189}}.
  +
  +
Місцеве населення просило Рим чинити тиск на [[Окупація | окупантів]]. Його посли прибули до дворів обох правителів, але Мітрідат і Нікомед не бажали відмовлятися від захоплених земель. Втім, Рим був зайнятий [[Кімврська війна | війнами]] з [[Кімври | кімврами]], і не відреагував серйозним чином на політичні зміни на сході {{sfn | Габелко | 2005 | з = 354-355}}.
  +
  +
=== Каппадокійський трон ===
  +
[[Файл: Marius Glyptothek Munich 319.jpg | right | thumb | 170 px | Бюст Гая Марія]]
  +
  +
До походів [[Александр Македонський | Александра Македонського]] Каппадокія і Понт входили в єдину сатрапію, і зв'язкок між ними завжди був міцний. Засновник понтійської династії Мітрідат Ксіст спочатку володів частиною Каппадокії, і ця область здавна цікавила його наступників. Місцевий цар Аріарат VI в 116 році був убитий [[Магнат | магнатом]] Гордієм, союзником Мітрідата Евпатора {{sfn | Crook | 1 989 | з = 141-142}}.
  +
  +
Країною від імені малолітнього сина покійного [[Аріарат VII | Аріарата VII]] почала правити його вдова&nbsp;— сестра Мітрідата [[Лаодіка Каппадокійська]] {{sfn | Габелко | 2009 | з = 111-112}}. Однак в 103/102&nbsp;рр. відбулося вторгнення Віфінських військ. Евпатор направив на допомогу своїй родичці військо, але вона відмовилася від цього дару, вийшовши заміж за Нікомеда. Судячи з усього, правителька побоювалася свого жорстокого родича, який міг повністю позбавитися від царської династії Каппадокії, і приєднати її до своїх володінь. Однак Діоніс заявив про намір захистити права Аріарата VII, і понтійці швидко очистили країну від інтервентів {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 190}}.
  +
  +
Після цього понтийский владика попросив племінника повернути в країну Гордія, а почувши відмову&nbsp;— почав війну. Евпатор зібрав велике військо: {{num | 80000 | піхотинців}}, {{num | 10000 | вершників}} і {{num | 600 | серпоносних колісниць}}, але і у Аріарата була така ж сильна армія. Тоді цар вирішив хитрістю виграти війну:
  +
  +
{{Cquote | Він схилив юнака на переговори і перед ним, сховавши під одягом кинджал. За царським звичаєм Аріарат послав до Мітридата людину, яка повинна була його обшукати. Коли ця людина стала особливо ретельно обмацувати у Мітрідата нижню частину живота, Мітрідат сказав, що боїться, як би обшукувач не знайшов там кинджала зовсім іншого роду, ніж той, який він шукає. Так, прикривши підступність жартом, Мітрідат відкликав Аріарата в сторону від його друзів, як ніби бажаючи щось повідомити йому таємно, і вбив його на очах і свого, і його війська {{sfn | Юстин | loc = [http: // simposium. ru / ru / node / 76 Глава XXXVIII]}}.}}
  +
  +
Після цього каппадокійці відмовилися від опору. Керувати країною в 100 році до н.&nbsp;е. був поставлений син Мітрідата&nbsp;— [[Аркафій | Аріарат IX Евсевій]], а регентом став Гордій. Понтійські намісники почали посилено оббирати населення нової області, чим викликали повстання. Народ закликав на трон брата Аріарата VII&nbsp;— [[Аріарат VIII|Аріарата VIII]]. Тому вдалося на час вигнати понтійців, але пізніше він втік з країни і помер від хвороби {{sfn | Молев | 1995 | з = 60}}.
  +
  +
Нікомед відправив у Рим Лаодіку, яка говорила про наявність ще одного сина від шлюбу з Аріаратом VI. А Діоніс стверджував, що Аріарат IX&nbsp;— син царя Каппадокії Аріарата V {{sfn | Габелко | 2005 | з = 365-366}}. В цей час Діоніс зустрівся з колишнім римським [[Консул (Стародавній Рим) | консулом]] [[Гай Марій | Гаєм Марієм]], який сказав царю: '' "Або постарайся накопичити більше сил, ніж у римлян, або мовчи і роби, що тобі наказують {{sfn | Плутарх | loc = [http://lib.ru/POEEAST/PLUTARH/plutarkh4_11.txt Порівняльні життєпису. Гай Марій. Глава 31.]}} " ''.
  +
  +
Сенат випустив спеціальну постанову, за якою землі Пафлагонії і Каппадокії повинні були бути залишені віфінцями і понтійцями. Місцеве населення отримувало свободу, але каппадокійці в 96 р. до н.&nbsp;е. е. провели вибори нового царя. Незважаючи на участь Гордія, в них переміг [[Аріобарзан I Філоромей | Аріобарзан I]], що дотримувався проримской політики {{sfn | Габелко | 2009 | з = 112}}.
  +
  +
У 94 році до н.&nbsp;е. Мітрідат зміг укласти союз з правителем Вірменії [[Тигран II| Тиграном II]], видавши за нього свою дочку Клеопатру. Після цього він попросив союзника повернути престол Каппадокії своєму синові Аріарату, на що отримав згоду. Військо під керівництвом Гордія швидко вигнало ставленика римлян, але римський полководець Сулла зміг повернути престол Аріобарзану. Мітрідат вирішив не чинити опору представникам Вічного міста {{sfn | Плутарх | loc = [http://lib.ru/POEEAST/PLUTARH/plutarkh4_12.txt Порівняльні життєпису. Сулла. Глава 5.]}}.
  +
  +
=== Віфінська смута ===
  +
У 94 році до н.&nbsp;е. несподівано помер цар Віфінії Нікомед III, який залишив двох позашлюбних дітей : [[Нікомед IV Філопатор | Нікомеда IV]] і [[Сократ Хрест | Сократа]]. Новим правителем став перший з них, і незабаром після цього загинула дружина покійного Лаодіка та його сестра. Філопатор одружився з дочкою Аріарата VI і Лаодіки [[Ніса (дружина Нікомеда IV) | Нісі]], яка змогла налаштувати чоловіка проти Сократа, і той втік в Понт, де отримав прізвисько Хрест ('' Добрий '') {{sfn | Габелко | 2005 | з = 375-377}}.
  +
  +
Покровитель політичного біженця не залишився в боргу: на Філопатора було скоєно замах, але найманий вбивця Олександр не зміг виконати поставлене завдання {{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/mitridat. html Глава 57]}}. Сократ відправив у Рим послів, які оголосили про його права на престол Віфінії, але ця затія не увінчалася успіхом, а з промовою на захист Нікомеда виступив сенатор [[Квінт Гортензій Гортал]]. Після цього Сократ виявився в рідному місті [[Кізік]], де вбив власну сестру. Викликавши невдоволення городян, він повернувся в Понтійське царство, уникнувши полону воїнами Нікомеда.
  +
  +
У 91 році до н.&nbsp;е. Евпатор надав вигнанцеві гроші і війська, і той зміг вигнати свого зведеного брата. Одночасно війська Мітрідата і Тиграна вторглися в Каппадокію і знову вигнали звідти Аріобарзана. Повалені правителі постали перед Сенатом, який ухвалив [[консуляр]] у [[Маній Аквілій (консул 101 року до н. е.)| Маній Аквілі]] і наміснику провінції Азія Луцію Касію надати військову допомогу державцям. Мітрідату було наказано сприяти цьому, але він відмовився, нагадавши про відібраних у Понта Фрігію та Каппадокію {{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/mitridat.html Глава 11]} }. Але незабаром він змінив своє рішення : Сократ був убитий, а римські посли могли відправитися в Понт, щоб переконатися в мирних намірах його царя.
  +
  +
Віфінія і Каппадокія були повернуті колишнім господарям римською зброєю, хоча довелося також використовувати галатів і фригійців. Незважаючи на відновлення [[статус-кво | статусу-кво]], стан справ не влаштовував ні Мітрідата, ні Рим {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 198}}.
  +
  +
== Перша Мітрідатова війна ==
  +
{{Основна стаття | Перша Мітрідатова війна}}
  +
  +
=== Провокація ===
  +
Покінчивши з прихильниками Хреста, Віфінський цар зіткнувся з великими боргами римським посадовим особам і лихварям. Але ця дилема мала просте рішення: Нікомед повинен був вторгнутися в Понт. Натомість республіка захистить його від відповідної реакції Мітрідата, ну а Філопатр поповнить свою [[Казна | казну]] {{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/mitridat.html Глава 11]}}.
  +
  +
Віфінці пограбували місцевість аж до [[Амастрида (місто)| Амастриї]], а флот блокував [[Босфор | Боспор Фракійський]], завдавши сильної шкоди ворожій торгівлі. Мітрідат наказав своїм військам не чинити опору і відступати, дозволивши агресорам повернутися додому. Після цього він відправив до римлян Пелопіда. [[Посол]] зажада, щоб вони втрутилися в конфлікт, що розгорається, вплинувши на Нікомеда або дозволивши понтійцям завдати у відповідь удар. На це він почув таке: '' Ми б не хотіли, щоб і Мітрідат зазнав чогось неприємного від Нікомеда, але ми не потерпимо, щоб проти Нікомеда була розпочата війна: ми вважаємо, що не в інтересах римлян, щоб Нікомед зазнав збитків ' '{{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/mitridat.html Глава 14]}}.
  +
  +
=== Боротьба з Нікомедом ===
  +
  +
Керівництво провінції Азія сформувало три армії, в які увійшли {{num | 40000 | піхотинців}} і {{num | 4000 | вершників}}. Рекрути набиралися з Віфінії, Галатії, Каппадокії і Пафлагонії. Військо під владою Касія зайняло місце біля кордону Віфінії і Галатії, Аквілій розташувався в Віфінії, а полководець Квінт Оппій&nbsp;— в Каппадокії, римський флот під командуванням Мінуція Руфа і Гая Попілія розташувався у Візантія, блокувавши вхід в Егейське море {{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/mitridat.html Глава 17]}}.
  +
  +
Мітрідат володів армією в {{num | 250000 | піхотинців}} і {{num | 40000 | вершників}}, а також флотом, який налічував {{num | 300 | військових судів}}. Крім цього присутні допоміжні війська: Аркафій привів з Малої Вірменії {{num | 10000 | вершників}}, а також {{num | 130 | бойових колісниць}} {{sfn | Аппіан | loc = [http: //www.vehi. net / istoriya / rim / appian / mitridat.html Глава 17]}}. Також Понт мав численних союзників: Єгипет, Сирію, Вірменію, Афіни і [[Кілікійські пірати | кілікійських піратів]], а також деякі [[Фракія | фракійські]] племена, хоча в цій боротьбі допомогу змогли надати лише деякі з них.
  +
  +
Нікомед, що зібрав {{num | 50000 | піхотинців}} і {{num | 6000 | одиниць кавалерії}}, попрямував в Понт. Царський полководець Архелай зустрів супротивника біля річки Амній. Понтійці поступалися в чисельності, і відразу зайняли крутий пагорб. Але віфінці відразу атакували їх і змусили до втечі. Брат Архелая Неоптолем був відправлений на виручку відступаючим, але люди Нікомеда продовжували наступ. Бачачи це, понтійський полководець з частиною піхоти атакував правий фланг, засмучений через переслідування втікачів. Переслідування припинилося, і тоді Архелай сам почав відступати, даючи можливість Неоптолему і Аркафію повернутися на поле бою. Після цього він направив на ворога серпоносні колісниці, які і вирішили результат бою. Нікомед біг в Пафлагонію, залишивши переможцям свій табір і скарбницю. Віфінське військо після опору здалось в полон. Мітрідат пощадив бранців, і, давши грошей на зворотній шлях, відпустив їх додому {{sfn | Аппіан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/mitridat.html Глава 18]}}.
  +
  +
=== Захоплення Малої Азії ===
  +
[[Файл: PonticKingdom.png | thumb | left | Світло-рожевим кольором вказані землі, захоплені Мітрідатом в ході війни до 88 року до н. е ..]]
  +
Римляни вибрали невдалий час для боротьби з понтійським правителем: в Італії не закінчилася [[Союзницька війна (90—88 до н. е.) | Союзницька війна]], а в самому місті йшла боротьба між прихильниками [[Гай Марій | Гая Марія]] і [[Луцій Корнелій Сулла | Сулли]]. До Мітрідата прибули представники італійських племен, які пропонували йому висадитися на їх батьківщині і йти на Рим. Але цар пообіцяв почати цей похід тільки після захоплення Азії {{sfn | Діодор Сицилійський | loc = [http://simposium.ru/ru/node/9723#_ftnref58 Кн. 37. Глава 2]}}.
  +
  +
[[Маній Аквілій (консул 101 року до н. е.) | Маній Аквілій]], зустрівшись з Нікомедом, вирішив відступати в Пергам. Однак у Пахії він був розбитий Неоптолемом і командиром вірменської кінноти Німаном, після чого втік до міста Мітілена. Дізнавшись про це, загони Касія і Нікомеда стали збиратися у фригійського міста Леонтокефалея. Але насильно покликані місцеві жителі не горіли великим бажанням брати участь у війні, і Кассій розпустив більшу частину війська, після чого разом з Віфінським царем пішов в римську провінцію {{sfn | Молев | 1995 | з = 65-66}}.
  +
  +
Діоніс розділив свою армію на кілька загонів, після чого почав підкорення півострова. Велика частина грецьких міст без бою перейшли під його владу, лише кілька з них (Афродісія та ін.) довелося захоплювати. До 88 року до н.&nbsp;е. були захоплені Віфінія, Пафлагонія, Фригія, [[Місія]], Памфілія, Лікаон, Лідія, Іонія, Карія, Галатія. Тим самим Евпатор зміг здійснити мрію понтійських царів, які з III століття хотіли возз'єднати ці землі під єдиною владою. Своєю столицею він обрав [[Пергам]], куди переніс резиденцію, і де почав карбувати царську монету за особливій пергамській ері. На цих монетах він використовував титули '' Великий '' ({{lang-grc | Μέγας}}) і '' Цар царів '' ({{lang-grc | Βασιλεύς βασιλεῶν}}), останній з яких мав перські коріння {{ sfn | Crook | 1989 | з = 149}}.
  +
  +
Цар вельми милостиво ставився до грецького населення підкорених земель, і прагнув утримати поточну довіру. Збільшувалися привілеї полісів, були звільнені раби і прощені державні і приватні борги на п'ятирічний термін. У той же час відбувався переділ власності, що викликало невдоволення у аристократії і заможних городян, а призначені в міста тирани також думали про простих людей. На випадок повстання, поряд з ключовими містами на царській землі розташовувалися військові колонії-катойкії і клерухії, в яких жили понтійські воїни {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 204}}.
  +
  +
=== [[Ефеська вечірня]] ===
  +
З римлянами Мітрідат вибрав іншу тактику. Полонений Квінт Оппій був змушений супроводжувати його в походах, а Люцій Кассій був страчений, але найжорстокіше покарання отримав Аквілій, виданий мітіленцями : '' Його, зв'язаного, він усюди возив на віслюку, оголошуючи глядачам, що це Маній; нарешті, в Пергамі велів влити йому в горло розплавлене золото, з ганьбою вказуючи цим на римське хабарництво '' {{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/mitridat.html Глава 21]}}. Лише Родос не визнавав влади царя, і там сховалися [[Нікомед IV Філопатор | Нікомед]] та інші противники усталеного режиму. Восени 88 року острів піддався штурму, але [[Наварх|наварх]] Дамагор відбив його, після чого була встановлена ​​блокада.
  +
  +
У 88 році цар розіслав по всіх своїх володіннях наказ, в якому зобов'язував сатрапів і керівництво міст через 30 днів знищити всіх італіків, незважаючи на вік, стать і соціальний статус. Їх трупи було заборонено ховати, донощиків очікувала нагорода, а хто прихистив жертв і надавав допомогу&nbsp;— покарання. Раби отримували свободу, якщо вбивали своїх італійських господарів, а боржникам прощалася половина боргу. За час цього терору було вбито 80 тис. чоловік (або 150 тис. {{Sfn | Плутарх | loc = [http://lib.ru/POEEAST/PLUTARH/plutarkh4_12.txt Порівняльні життєписи. Сулла. Глава 24.]}}), і цим кроком Мітрідат зміцнив свій статус захисника еллінів. У світовій історії ця подія збереглося під ім'ям Азіатської (або Ефеської) вечірні {{sfn | Бенгтсон | тисячі дев'ятсот вісімдесят дві | з = 300-301}}.
  +
  +
=== Боротьба за Грецію ===
  +
Захопивши Азію, Мітрідат вирішив приєднати до своїх володінь і Грецію, володіти якою мріяли Ахеменіди. Через [[Фракія | Фракію]] і [[Македонія (римська провінція) | Македонію]] просувалася армія під командуванням Аріарата. Флот Архелая контролював чорноморські протоки, [[Кіклади]] і [[Евбея | Евбею]], а союзниками царя були [[Стародавні Афіни | Афіни]] і багато грецьких міст {{sfn | Плутарх | loc = [http: // lib .ru / POEEAST / PLUTARH / plutarkh4_12.txt Порівняльні життєпису. Сулла. Глава 11]}}. До 87 року йому вдалося підкорити [[Аттика | Аттику]], [[Беотія | Беотію]], Македонію, [[Пелопоннес]] і Південну Фракію, а сам він перетворився в правителя величезної держави, яка охоплювала більшу частину елліністичного світу Східного Середземномор'я {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 201}}.
  +
  +
[[Файл: Bellum mithridaticum 87-86aC.png | thumb | left | Військові дії в 87-86 році до н.&nbsp;е.]]
  +
Восени 88 до н.&nbsp;е. в Афіни повернувся їх посланник в Понті&nbsp;— Арістіон, колишній ватажтк антиримської партії. В знак особливої ​​прихильності, Евпатор подарував йому перстень зі своїм різьбленим портретом. Арістіон скликав народні збори, на яких було вирішено укласти союз з Понтійським царством, і був обраний стратегом {{sfn | Талах | 2013 | з = 57-58}}.
  +
  +
Ці новини викликали озлоблення серед багатих колоністів і римських громадян, що проживали на острові Делос. Вони відмовилися визнавати владу Арістіона, і той попросив Мітрідата про військову допомогу, і в 87 році до н.&nbsp;е. в Грецію відплив двохтисячний загін під командуванням Архелая і Митрофана. Вожді римської партії медій, Калліфонт і Філон Ларисський тікали, їх прихильники&nbsp;— страчені або відіслані в Пергам. Делос разом зі скарбницею храму Аполлона Делійського повертався Афінам {{sfn | Талах | 2013 | з = 57-58}}.
  +
  +
Але римляни не збиралися так просто поступатися своїми землями. Легат намісника Македонії Бруттій Сурра під стінами Дімітріади завдав поразки стратегу Митрофану, до цього встиг захопити острів [[Евбея]]. Після цього римлянин попрямував в Беотію, але триденний бій з Архелаєм не виявив переможця, після чого він відступив до Македонії. Восени 87 року на території Греції висадилися п'ять римських легіонів під командуванням [[Луцій Корнелій Сулла | Сулли]], назустріч якому висунулося військо під командуванням сина Мітрідата [[Аркафій | Аркафія]]. Але царський син помер під час переходу, і легіонери вторглися в Беотію {{sfn | Молев | 1995 | з = 68}}.
  +
  +
У битві при Херонеї понтійці були розбиті, і після цього сховалися в Афінах. Частина римлян почала [[Облога Афін і Пірея | облогу]] міста, решта була спрямована на штурм [[Пірей | Пірея]], але ця атака була відбита. Після цього було вирішено почати довгострокову облогу, заради успіху якої полководець був готовий піти на все. Потребуючи грошей для виплати платні та дерева для побудови облогових машин, Сулла направив своїх людей в сусідні храми:{{Cquote | Кафіс прибув в Дельфи, але не наважувався доторкнутися до святинь і пролив багато сліз, оплакуючи при амфіктіонах свою долю. І коли хтось сказав йому, що чув, як зазвучала знаходячась в храмі кіфара, Кафіс, то чи повіривши цьому, то чи бажаючи вселити Суллі страх перед божеством, написав йому про це. Але Сулла глузливо відповів, що дивується Кафісу: невже той не розуміє, що співом висловлюють веселощі, а не гнів, і велів своєму посланцеві бути сміливішими і прийняти речі, які бог віддає з радістю {{sfn | Плутарх | loc = [http: / /lib.ru/POEEAST/PLUTARH/plutarkh4_12.txt Порівняльні життєпису. Сулла. Глава 12]}}}}
  +
.
  +
  +
Сулла відправив свого помічника [[Луцій Ліциній Лукулл | Луція Ліцинія Лукулла]] до [[Птолемеї|Лагідів]], селевкідів і родосців. З їх допомогою він зміг зібрати флот і почав активну боротьбу в Егейському морі з понтійцями, завдяки чому Афіни втратили доступ до моря. У місті почався сильний голод, а спроби Архелая прорвати блокаду закінчилися невдачею. Арістіон відправив до Сулли послів, які спробували полегшити долю міста розповідями з його давньої історії, пов'язаними з [[Тесей | Тесеєм]], [[Евмольп]]ом і [[Греко-перські війни | Персидськими війнами]]. У відповідь полководець сказав їм: '' Ідіть звідси, наймиліші, і всі свої вигадки прихопіть з собою: римляни адже послали мене в Афіни не вчитися, а втихомирювати зрадників {{sfn | Плутарх | loc = [http: // lib. ru / POEEAST / PLUTARH / plutarkh4_12.txt Порівняльні життєпису. Сулла. Глава 13]}}.
  +
  +
Римляни почали нічний штурм, і 1 березня вступили в місто. Почалася повномасштабна різанина, а Арістіон втік до [[Афінський Акрополь | акрополя]], де протримався кілька днів. Сулла розпорядився стратити всіх офіційних осіб Афін і Арістіона, після чого вивіз 40 фунтів золота і 600 фунтів срібла. Після взяття міста, полководець направив сили на штурм Пірея. Протягом декількох днів в ході кровопролитних боїв римляни зайняли більшу частину порту, і Архелай з рештою військами відплив в Беотію, а потім в Фессалію. Взяття Афін обійшлося Риму в 15 000&nbsp;— 20 000 осіб {{sfn | Молев | 1995 | з = 72-73}}.
  +
  +
[[Файл: Cheronea 86aC.png | thumb | left | Схема битви при Херонеї]]
  +
Досягнувши Фермопіл, понтійський стратег приєднав до своїх сил військо Аріарата, після чого під його командуванням виявилося 50 000 піхотинців, 10 000 вершників і 90 бойових колісниць. Сулла також об'єднався з 6-тисячним легіоном Гортензія, і командував армією чисельністю 15 000 піхоти і 1 500 кавалерії. Після цього Архелай попрямував в сторону [[Фокіда | Фокіди]], і став табором у міста Херонея, розташувавши військо між пагорбами, коли його наздогнав Сулла {{sfn | Молев | 1995 | з = 72-73}}.
  +
  +
Понтійській воєначальник направив в атаку кавалерію і колісниці, але це не увінчалося успіхом. Тоді в атаку пішло все військо. У перших рядах йшла кавалерія, потім 15-тисячній фаланга, набрана з звільнених македонських рабів, а потім італійські перебіжчики, озброєні за римським зразком. Кіннота розбила римські ряди, і почала їх оточення. Але Сулла разом з вершниками і двома [[когорта]]ми зміг відкинути понтійських вершників, які своїм відступом змішали ряди фаланги. Римська піхота почала прорубуватися крізь понтійські ряди, а велика скупченість і ландшафт остаточно вирішили результат битви. З війська Архелая вціліло {{num | 10000 | людей}}, які змогли досягти Халкідіки, і звідти продовжили набіги на узбережжі {{sfn | Молев | 1995 | з = 72-73}}.
  +
  +
Звістка про поразку [[Битва при Херонеї (86 до н. е.) | в битві при Херонеї]] змусила Мітрідата почати нову хвилю репресій. Першою жертвою стало плем'я галатів, чиїх [[тетрарх]]ів він запросив до себе на бенкет. Варвари прийшли зі своїми сім'ями, і велика їх частина була вбита прямо там. Потім настала черга острова Хіос, чий корабель під час морської битви випадково зачепив царське судно, а остров'яни підозрювалися царем в зносинах з Римом. Полководець Зеноб зібрав з мешканців контрибуцію в 2 000 талантів, а потім відвіз їх усіх з батьківщини на [[Чорне море]] {{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian /mitridat.html Глава 47]}}. Крім цього він розіслав шпигунів в підкорені області, і активно заохочував доноси на супротивників царської персони. Всі ці новини викликали повстання в ряді міст Малої Азії, і погіршили ставлення місцевого населення до Евпатора.
  +
  +
13 січня 86 року до н.&nbsp;е. помер Гай Марій, і новим консулом став [[Луцій Валерій Флакк (консул-суфект 86 року до н. е.) | Луцій Валерій Флакк]]. Він був противником Сулли, і Сенат направив його до Греції, а звідти він вирішив вирушити до міста [[Візантій]]. У 85 році до н.&nbsp;е. в Халкіді висадилася нова 80-тисячна понтійська армія під командуванням Доріолая, що з'єдналася з Архелаєм. Після цього Беотія знову перейшла в руки Мітрідата.
  +
[[Файл: Orchomenos 86aC png.PNG | thumb | left | Схема битви у Орхомена]]
  +
  +
Сулла висунувся на зустріч завойовникам, і [[Битва у Орхомена (85 до н.е.) | битва]] між ними відбулася у Орхомена. Місцем стала рівнина, позбавлена ​​дерев, що тягнеться до боліт. Сулла наказав копати рів перед своїм табором, щоб позбавити понтійську кавалерію переваг, але ворожа кавалерія розігнала римських [[Землекоп (робочий) | землекопів]]. Переслідуючи їх, вершники встигли розгромити більшу частину римського війська, і солдати кинулися тікати. Сулла зміг їх зупинити, і за допомогою двох когорт з правого флангу зміг відкинути кавалеристів {{sfn | Молев | 1995 | з = 77-78}}. Після цього римляни знову почали копати рів, що змусило понтійців почати нову атаку, яка була відбита. За один день понтійці втратили {{num | 15000 | людей}}.
  +
  +
На наступний день Сулла почав штурм ворожого табору, в ході якого воїни з обох сторін проявили неабиякий героїзм і мужність. Однак римляни змогли здолати противника, і Архелаю довелося бігти. В цей час до Сулли прибули представники римської аристократії, вигнані з міста його противниками, так що він коливався в питанні продовження війни {{sfn | Молев | 1995 | з = 77-78}}.
  +
  +
=== Дарданський мир ===
  +
  +
Флакк вирішив переправитися через Босфор до Малої Азії, але потім в ході сварки був убитий. Новий головнокомандувач [[Гай Флавій Фімбрія (легат) | Гай Флавій Фімбрія]] привернув на свій бік деякі місцеві поліси, після чого розгромив армію під командуванням сина Евпатора Мітрідата. Той біг до батька в Пергам, а потім вони були змушені залишити місто під натиском римлян і бігти з нього. Цар вирішив зібрати власний флот біля порту, щоб мати можливість для відступу. В цей час Лукулл зміг залучити на свою сторону Кнід, Кос, Самос, захопив Хіос і Колофон, після чого перебував поруч зі ставкою понтійського монарха. Фімбрія просив його допомогти в упійманні Мітрідата, але Лукулл відмовився допомагати представнику іншої політичної партії. Таким чином цар зміг уникнути полону, і прибув на острів Лесбос {{sfn | Молев | 1995 | з = 79-80}}.
  +
  +
Дізнавшись про орхоменську поразку, цар дав наказ Архелаю укласти мир на сприятливих умовах. Сулла всією своєю душею був у Римі, але він бажав повернутися туди тріумфатором, і тому висунув жорстокі умови: понтійський флот переходив під його владу, військові витрати оплачував Понт, Мітрідат повертав всі свої завойовані землі, бранців і перебіжчиків. Стратег негайно почав виведення військ, а про решту пунктів вирішив дізнатися у свого повелителя. За цей час легіонери розграбували землі енетів, [[Дардан|дарданів]] і синтів, що жили на кордоні з Македонією. Посли Діоніса повідомили про його незгоду з втратою флоту і поступкою Пафлагонії. Дізнавшись це, Сулла віддав наказ про похід в Азію, і наказав Лукуллу готувати флот. Тільки особиста участь Архелая змогла переконати його пана погодитися на мир {{sfn | Плутарх | loc = [http://lib.ru/POEEAST/PLUTARH/plutarkh4_12.txt Порівняльні життєпису. Сулла. Глава 23]}}.
  +
  +
У серпні 85 року до н.&nbsp;е. лідери протиборчих сторін зустрілися у малоазійського міста Дардан. Суллу супроводжували чотири когорти піхоти і 200 вершників, Мітрідата&nbsp;— 20 тис. [[Гопліт|гоплітів]] і 6 тис. кавалеристів {{sfn | Плутарх | loc = [http://lib.ru/POEEAST/PLUTARH/plutarkh4_12.txt Порівняльні життєпису. Сулла. Глава 21]}}. Залишивши супутників, вони прийшли до наступних умов: Понт віддавав Суллі 3 000 талантів і 80 трієр, провінція Азія поверталася до Риму, а Віфінія і Каппадокія зберігали свій колишній статус. Малоазійські міста отримували амністію, а деякі з них (Хіос, Родос, Іліум, Магнезія-на-Меандрі, кілька лікійських і карийських поселень) за опір понтійцям нагородили титулом '' Друзів римського народу ''. Сторони відмовилися від письмовій копії договору {{sfn | Crook | 1989 | з = 181-182}}. Після цього Сулла розгромив війська під командуванням Фімбрія і повернувся в Рим, а Діоніс направив війська в Боспор і Колхіду, що відокремилися від його володінь за час війни. Римський державний діяч вельми активно зайнявся відновленням довоєнної ситуації в регіоні. Для відновлення царів був направлений Гай Скрибоній Куріон, а Пафлагонія була розділена між місцевим царем Піломеном і Атталом. Всі реформи Евпатора були скасовані {{sfn | Талах | 2013 | з = 98-99}}.
  +
  +
== Друга Мітрідатова війна ==
  +
{{Основна стаття | Друга Мітрідатова війна}}
  +
[[Файл: Ariobarzanes I.jpg | thumb | left | Драхма [[Аріобарзан I Філоромей | Аріобарзана I]]]]
  +
Незважаючи на декларований сторонами обов'язок дотримуватися неписаних умов мирного договору, порушення були з обох сторін. Бійці Мітрідата не покинули кілька каппадокійських фортець, а Сулла жорстоко обійшовся з полісами, які підтримали понтійців.
  +
  +
Замість покійного Аквілія, Сулла залишив Луція Ліцинія Мурену разом з двома легіонами. З відплиттям свого патрона, той почав готуватися до війни з Понтом, до чого його спонукав Архелай, ображений своїм повелителем і побоювався за своє життя. Перебіжчик і багато радників пропонували провести напад на Синопу, де розташовувалася царська резиденція. Але легат вирішив атакувати центральні області Понта, і восени 82 року до н.&nbsp;е. воїни намісника вторглися в поселення Комани, а понтіяцям, які погодились на мирний договір їх лідер відповів, що цього договору не бачив. Після розграбування околиць, він повернувся до Аріобарзана на зимівлю {{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/mitridat.html Глава 57]}}.
  +
  +
Мітрідат негайно відправив послів в римський сенат зі скаргою на свавілля намісника. А той у цей час форсував річок Галіс, і почав грабувати понтійську область Тетракосіокомум («Долину чотирьохсот селен»). Після цього римляни попрямували додому&nbsp;— до Галатії і Фрігії. В Азії Мурену зустрів посланник Калід, який оголосив про заборону Сенату про ненапад на понтійського царя, з яким укладено договір. Але Луцій не відмовився від своїх намірів, і знову попрямував по знайомому напрямку {{sfn | Талах | 2013 | з = 103}}.
  +
  +
Евпатор вирішив, що Рим офіційно почав нову війну, і наказав Гордію розграбувати села на іншому березі Галіса. У цьому місці розташувався табором і Мурена, але сутичка не розпочалася до приходу війська з царем на чолі. Більш численні понтійці [[Битва при Галісії (82 до н. е.) | розгромили]] супротивника, і Луцій біг у Фрігію. Після цього Каппадокія вкотре була очищена від римських гарнізонів, а Діоніс в знак подяки приніс рясні жертвопринесення [[Зевс]]у-Воїну {{sfn | Талах | 2013 | з = 103}}.
  +
  +
Вісті з Азії змусили Суллу відправити туди [[Авл Габіній | Авла Габінія]] з повторним наказом не починати війну з царем Понтом, і примирити його з Аріобарзаном. Ця операція пройшла досить успішно: Мітрідат видав за останнього свою чотирирічну доньку, на основі чого контрольована ним частину Каппадокії так і не перейшла в руки зятя {{sfn | Талах | 2013 | з = 103}}.
  +
  +
== Третя Мітрідатова війна ==
  +
{{Основна стаття | Третя Мітрідатова війна}}
  +
  +
=== Підготовка ===
  +
Після закінчення Другої Мітрідатової війни, навесні 80 р. до н.&nbsp;е. е. цар на чолі флоту відправився в Боспор, чиє населення збунтувалося проти його влади. Зламавши опір місцевого населення, Мітрідат призначив правителем цієї області свого сина Махаpa. Слідом за цим він ще раз спробував підкорити собі приморські племена узбережжя Північного Кавказу: зихів, геніохів і ахейців. Але в боях з ними в умовах холодної зими Діоніс втратив дві третини свого війська, і йому довелося повернутися в Понт {{sfn | Молев | 1995 | з = 131}}. У Синопі він викликав до себе сина Мітрідата, який керував Колхідою. Він стратив його, підозрюючи в сепаратистських настроях. Колхіда після цього була, ймовірно, віддана в управління Махару.
  +
  +
Після цього в Рим були направлені посли для ратифікації мирного договору про дружбу і співробітництво. Там же виявилися посли Аріобарзана, якому тесть не повернув частину земель, хоча він і залишив північ Каппадокії. Однак переговори ні до чого не привели {{sfn | Молев | 1995 | з = 132}}.
  +
  +
Не досягнувши гармонії з Римською республікою, Мітрідат вирішив досягти переваги в підготовленому конфлікті. У 77 р. до н.&nbsp;е. е. за його порадою цар Вірменії Тигран II здійснив грабіжницький набіг на Каппадокію, і вивів звідти близько 300 000 чоловік. Їх поселили в околицях столиці Тигранакерта. Посольства до скіфів, сарматів, фракійців і бастарнів уклали з ними договори про дружбу і союз. Сторону царя прийняли середземноморські пірати, які зі своїх баз в Кілікії, Кіпрі і Криті організовували напади на італійські поселення і порти {{sfn | Молев | 1995 | з = 133}}.
  +
  +
Паралельно понтійський монарх почав переговори з [[Квінт Серторій| Квінтом Серторієм]], який організував повстання в римській частині Іспанії. Понтійські посли Фанній і Магній повідомили умови альянсу: у обмін на 3 000 талантів і 40 кораблів необхідно визнати права їх повелителя на провінцію Азія, яка по Дарданському миру залишилася за Римом. Всі члени ради призвали свого лідера підписати договір, але Квінт погодився лише на здачу Віфінії, Каппадокії і Пафлагонії, які ніколи не належали Риму і звиклі до царської влади. Але провінцію Азія він визнавав за своєю батьківщиною {{sfn | Плутарх | loc = [http://lib.ru/POEEAST/PLUTARH/plutarkh5_1.txt Порівняльні життєпису. Серторий. Глави 23 і 24.]}}.
  +
  +
Натомість в Понт прибув колишній сенатор Марк Марій, в чию компетенцію входило перебудова і перенавчання понтійських військ за римським зразком. Було проведено переозброєння, хоча воно торкнулося тільки піхоти. Паралельно йшла найактивніше вербування найманців і залучення рекрутів з підвладних племен, в армію Діоніса входили халіби, левкосіри, ахейці, геніохи, таври, скіфи, язиги, царські савромати, корали, фракійці, бастарни і галати. До 74 року до н.&nbsp;е. цар мав військо з 150 000—120 000 піхотинців, {{num | 16000}}&nbsp;— {{num | 12000 | вершників}} і 120 серпоносних колісниць. Флот міг виставити 300—400 трієр {{sfn | Талах | 2013 | з = 108}}.
  +
  +
=== Початок війни ===
  +
Восени 74 р. до н.&nbsp;е. е. помер Нікомед Філопатор, в своєму заповіті передав Віфінію у владу Римської республіки. Однак у покійного були діти від шлюбу з Ніссой (син Лікомед і дочка Нісса), яких з-за її зради він оголосив незаконними {{sfn | Габелко | 2005 | з = 408-412}}. Мітрідат встав на захист прав внучатого племінника на престол, і до 73 р. до н.&nbsp;е. е. міста Віфінії і Мізії визнали нову владу {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 202-203}}.
  +
  +
[[Файл: Lukullus wiki.png | thumb | left | 220px | Луцій Ліциній Лукулл]]
  +
Паралельно син царя Діофант знову окупував Каппадокію, тим самим прикривши Понт з півдня і забезпечивши повідомлення з Кілікійськими піратами. Частина понтійської армії, на чолі з Евмахом і Марком Марієм, вторглася у Фригію і Пергам, де багато міст перейшли на їхній бік. Але через опір галатів і нечисленних римських загонів (одним з яких командував [[Гай Юлій Цезар]]) бої в Пергамі йшли з перемінним успіхом {{sfn | Молев | 1995 | з = 143}}.
  +
  +
Командувачем римськими військами в провінції Азія був призначений [[Луцій Ліциній Лукулл]], в той час як армією в Віфінії керував консул Аврелій Котта {{sfn | Молев | 1995 | з = 143}}. Останній і став метою Мітрідата, що блокував його в місті [[Халкедон]] як з суші, так і з моря. Аврелій не став чекати допомоги Лукулла, і в ході бою його армія була повністю розбита, близько 8 000 воїнів залишилися на полі бою. Після цього міська гавань була взята понтійськими військами приступом, в ході якого їх втрати склали 730 чоловік. Римляни втратили {{num | 5300 | чоловік убитими}} і {{num | 4500 | полоненими}}, було втрачено 64 корабля (4 згоріло, а 60 були захоплені) {{sfn | Плутарх | loc = [http: // lib .ru / POEEAST / PLUTARH / plutarkh4_13.txt Порівняльні життєпису. Лукулл. Глава 8.]}}.
  +
  +
В цей час претор Марк Антоній був спрямований на боротьбу з піратами. Підійшовши до Криту, він зажадав у місцевих жителів припинити надавати допомогу морським розбійникам і Понтійському царству. Отримавши відмову, римляни зійшлися з критськими моряками в морській битві, яку програли. Прив'язавши полонених римлян до вітрил і якірних ланцюгів, острів'яни повернулися в свої гавані. Претор був полонений, і помер через два роки {{sfn | Молев | 1995 | з = 145}}.
  +
  +
=== Перелом ===
  +
  +
З літа 73 р. до н.&nbsp;е. е. увагу царя привернуло приморське місто [[Кізік]], один з найбільш дієвих союзників римлян в регіоні. Захоплення цього міста, який мав 2 гавані і 200 корабельних доків, міг зробити істотний вплив на подальший хід війни. Понтійці відразу захопили азіатські передмістя, після чого частково переправилися на острів Кізік. Таким чином облога велася з моря і суші. На допомогу місту прибув Лукулл з {{num | 30000 | піхотинцями}} і {{num | 1600 | вершниками}}, що було набагато менше армії Понта {{sfn | Талах | 2013 | з = 116-117}}.
  +
  +
Представник Серторія Люцій Магій, знаючи про вбивство свого лідера, вів таємні переговори з Лукуллом. Отримавши від нього гарантії безпеки, він переконав Мітрідата не перешкоджати римлянам, коли ті займали гору поруч з містом. Оволодівши нею, вони змогли блокувати підвіз провіанту в понтійський табір по суші {{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/mitridat.html Глави 72-76]}}.
  +
  +
З урахуванням цих подій, цар зважився на великомасштабний штурм Кізіка. Маючи чисельну перевагу, понтійці відокремили гавань подвійною стіною і оточили ровами інші райони. Були створені численні насипи і виготовлені облогові машини, вежі, «черепахи» для таранів. Перед атакою на кораблях були підвезені {{num | 3000 | полонених городян}}, які благали пощадити їх і здати місто. Але командуючий обороною Пісістрат велів зі стіни оголосити про те, щоб вони терпляче несли свою долю, раз потрапили в полон {{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/mitridat.html глава 72-76]}}.
  +
  +
Однак численні атаки не змогли змінити положення обложених. Зима позбавила зв'язку з морем, і в армії Мітрідата почався масовий голод, а потім і чума. Цар сподівався взяти Кізік за допомогою підкопів, але городяни змогли знищити їх. Після цього вночі Евпатор біг на кораблях в Парос, направивши військо в Лампсак{{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/ rim / appian / mitridat.html Глава 72-76]}}.
  +
  +
Війська римлян швидко опанували Віфінією, а флот, розгромивши понтійців в Егейському морі, зміг вийти в Понт Евксінський. Мітрідат розташував гарнізони в суміжних містах, після чого відійшов до міста Кабіра у внутрішніх районах Понта. Звідти він розіслав послів до Тиграна, своєму синові Махару і скіфам, паралельно стягуючи війська і вербуючи місцеве населення {{sfn | Молев | 1995 | з = 153}}.
  +
  +
До зими 72 року до н.&nbsp;е. правитель зміг зібрати військо з {{num | 40000 | піхотинців}} і {{num | 4000 | вершників}}, і навесні 71 року римляни вторглися в Понт. У битві при Кабірі через самовпевненість атаки понтійської кавалерії римляни змогли здобути перемогу. Цар вирішив відступати в Коману, а прибувши в місто відправив свого євнуха Вакхіда в Евпаторію з наказом вбити своїх сестер, дружин і наложниць, так як вважав цю війну програною. Серед убитих виявилися його сестри Роксана і Статіра і дві дружини&nbsp;— Береніка і Моніма. Після цього війська Лукулла зайнялися облогою численних понтійських міст і фортець, яка тривала з 71 по 70 рр. до н.&nbsp;е. В цей час Мітрідат знаходився в Вірменії, у свого зятя [[Тигран II | Тиграна II]] {{sfn | Бокщанин | 1 966 | з = 36}}.
  +
  +
=== Вступ у війну Вірменії ===
  +
[[Файл: Maps of the Armenian Empire of Tigranes.gif | thumb | left | 300px | Велика Вірменія при Тіграном II]]
  +
Взимку 71/70 років до н.&nbsp;е. Лукулл відправив посла до Вірменії, вимагаючи видачі Мітрідата. Тигран відповів відмовою, а в разі війни обіцяв дати відсіч. Римський полководець змушений був готуватися до нової війни {{sfn | Молев | 1995 | з = 107}}. До 69 року до н.&nbsp;е. римляни взяли останні понтійські міста, учасники опору&nbsp;— [[Гераклея Понтійська | Гераклею]], Синопу і Амасію. Тим часом Мітрідат вже рік і вісім місяців провів у вірменського царя, але останній так і не зустрівся з ним особисто. Тепер загроза війни з Римом змусила Тиграна погодитися на зустріч з Мітрідатом. Після триденних переговорів вірменський цар надав йому 10 тисяч вершників, з якими він рушив до понтійського кордону. Однак Лукулл випередив союзників {{sfn | Молев | 1995 | з = 112}}.
  +
  +
Вірменський цар не очікував, що римляни нападуть першими, і віснику, що повідомив про їх вторгнення, наказав відрубати голову. Після того, як його придворний Мітробарзан повідомив про те, що римляни вступили до Вірменії, він був відправлений з двома тисячами вершників і численною піхотою назустріч Лукуллу. Вірмени зазнали поразки, а Мітробарзан загинув {{sfn | Молев | 1995 | з = 113}}.
  +
  +
Вражений розгромом Мітробарзана, Тигран попрямував углиб Вірменії збирати нові війська. Багате місто [[Тигранакерт (Амід) | Тигранакерт]] було обложене Лукуллом. Тигран просив допомогу союзників і васалів. Понтійці Таксілл і цар Мітрідат радили Тиграну ухилятися від бою і вимотувати римлян набігами кінноти, але вірменський цар вирішив дати бій у Тигранакерта. Побачивши нечисленне римське військо, цар зауважив: '' "Якщо це посли, то їх багато; якщо ж вороги, то їх надто мало {{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/mitridat.html Глава 85]}} " ''. Незважаючи на чисельну перевагу, вірмени [[Битва при Тигранакерті | були розгромлені]] {{sfn | Молев | 1995 | з = 114}}.
  +
  +
Після цього Мітрідат прийшов до Тиграна і отримав верховне командування в цій війні. Він зібрав численне військо, яке складалося в основному з вірменів. Тим часом Лукулл опанував Тигранакертом і вирішив залучити на свою сторону [[Парфянське царство | парфян]], щоб вони напали на Велику Вірменію, але парфяни відмовилися. Лукулл збирався почати похід в Парфію, але бунт солдатів змусив його відмовитися від цього наміру. Тоді римський полководець рушив до Артаксаті і на підступах до міста розбив вірмен. Подальшому просуванню римлян завадила рано наступивша зима. Лукулл повернув назад і взяв [[Нісібіс]], де і став табором на зиму {{sfn | Молев | 1995 | з = 116}}.
  +
  +
=== Контрнаступ Мітрідата ===
  +
Взимку 68/67 року до н.&nbsp;е. Мітрідат з 4 000 понтійцями і 4 000 вірменськими вершниками вступає на територію Понта. Він з ходу атакує легата Флавія Адріана і в дводенному бою завдає поразки римлянам, які відступають в Кабір. Останніх врятувало від розгрому лише поранення царя. Поки скіфські лікарі лікували його, до римлян підійшло підкріплення під командуванням [[Гай Валерій Тріарій (претор) | Гая Валерія Тріарія]]. Після кількох сутичок обидві армії розійшлися на зимові квартири {{sfn | Молев | 1995 | з = 117}}.
  +
  +
Навесні 67 року до н.&nbsp;е. Лукулл рушив в Понт, залишивши Вірменію. Дізнавшись про це, Мітрідат перейшов в наступ на Тріарія. В [[Битва при Зеле (67 до н. е.) | Битві при Зеле]] римляни зазнали тяжкої поразки. Однак і на цей раз римлянам допоміг випадок: раб-римлянин поранив Мітрідата, і на час натиск понтійців був припинений {{sfn | Молев | 1995 | з = 118}}.
  +
  +
Лукулл підійшов до табору понтійців. У невеликій сутичці понтійська кіннота взяла гору над римлянами. У війську Лукулла наростало невдоволення триваючою війною. Сенат також був незадоволений цим, призначає командувачем у війні проти Мітрідата консула [[Маній Ацилій Глабріон (консул 67 до н. е.) | Манія Ацилія Глабріона]] і оголошує про демобілізацію солдат. Звістка про це остаточно підірвало дисципліну у військах {{sfn | Молев | 1995 | з = 119}}.
  +
  +
Мітрідат з Малої Вірменії вторгся в Каппадокію і зайняв більшу її частину, а звідти&nbsp;— в Понт, звідки вигнав римські гарнізони. В результаті римляни втратили майже всі досягнення попередніх років війни. Втім, становище Мітрідата було набагато гірше, ніж на початку війни. Він остаточно втратив західнопонтійські міста, Боспор і Колхіда відпали від царя. Понтійські ж міста були розорені. Економічний стан Понтійського царства залишалося важким. Тому Мітрідат відправив послів до нового командувача, [[Гней Помпей Великий | Гнея Помпея]], з мирними пропозиціями. Однак той зажадав беззастережної капітуляції. Прийняти такі умови Мітрідат не міг і змушений був готуватися до нової кампанії {{sfn | Молев | 1995 | з = 120}}.
  +
  +
=== Війна з Помпеєм ===
  +
[[Файл: Hw-pompey.jpg | 200px | right | thumb | Гней Помпей]]
  +
Навесні 66 року до н.&nbsp;е. Помпей вступив в командування і почав готуватися до наступу. Для того, щоб отримати час для збору військ, він відправив послів до Мітрідата і парфянського царя Фраата. У цей час при дворі парфянского царя жив син Тиграна, Тигран Молодший, який намагався захопити владу в Вірменії, але зазнав поразки і втік до Парфії. Той факт, що він був сином Тиграна від Клеопатри, доньки Мітрідата Евпатора, викликав погіршення відносин між вірменським та понтійським царями. З огляду на це, Фраат вирішив укласти союз з римлянами і напасти на Вірменію {{sfn | Молев | 1995 | з = 127}}
  +
  +
Отримавши відмову Мітрідата від беззастережної капітуляції, Помпей виступив проти нього з 40-50-тисячною армією. Сили Мітрідата становили 30000 піхотинців і 3000 вершників. Перше зіткнення між вершниками Помпея і Мітрідата закінчилося на користь римлян. Понтійський цар був змушений відступити. У гори Дастейра Мітрідат зупинився і зміцнив свій табір. Помпей осадив його табір, в понтійському таборі почався голод, але через 45 днів понтійцям за допомогою хитрості вдалося піти {{sfn | Молев | 1995 | з = 128}}. Римляни нагнали Мітрідата на третій день і відрізали йому шлях до відступу. На наступний день Помпей пішов в наступ. Внаслідок неорганізованості і відсутності дисципліни понтійці зазнали нищівної поразки {{sfn | Єлісєєв | 2013 | з = 294}}.
  +
  +
Мітрідат втік з трьома вершниками до фортеці Синор, де незабаром зібралися 3000 воїнів. При наближенні римлян він взяв свою скарбницю, що зберігалася в цьому місті, і рушив до Євфрату. Однак Тигран наказав схопити послів Мітрідата, а за його голову призначив нагороду в 100 талантів. Тоді Евпатор вирішив відступити до Колхіди. Сам він рушив до [[Діоскурія | Діоскурії]], а частину війська залишив в невеликих фортецях, щоб затримати наступ противника. Тим часом Помпей в Вірменії з'єднався з загоном Тиграна Молодшого, і об'єднані війська, які просувалися до Арташаті. Однак вірменський цар прибув до табору Помпея і зняв перед римським полководцем [[Вірменська тіара | тіару]], а той запропонував досить м'які умови миру, за якими цар зобов'язався виплатити контрибуцію і залишався правити власне вірменськими землями {{sfn | Молев | 1995 | з = 130}}.
  +
  +
Після цього римський полководець рушив в погоню за Мітрідатом. Однак від цього його відволікли напади місцевих племен&nbsp;— [[Кавказька Албанія | албанів]] і [[Царство Іберія| іберів]]. Тим часом понтійський цар був уже поза його досягаємостю, за [[Кавказькі гори | Кавказьким хребтом]]. Переконавшись в цьому, а також отримавши звістку про повстання Албанії в тилу, Помпей повернув на південь {{sfn | Єлісєєв | 2013 | з = 299}}.
  +
  +
== Смерть ==
  +
З Диоскурии Мітрідат рушив уздовж узбережжя на північ. Племена які там жили, не чинили йому перешкод і пропустили через свою територію. Уклавши союз з вождями племен на схід від [[Крим]]у, він рушив на Боспор. Отримавши звістку про це, бунтівний син Мітрідата, Махар, втік з Пантікапея і покінчив життя самогубством {{sfn | Молев | 1995 | з = 133}}.
  +
  +
До літа 65 року до н.&nbsp;е. Мітрідат повернув собі [[Боспорське царство]]. Він відправляє послів до Помпея з мирними пропозиціями, але той знову зажадав беззастережної капітуляції. Мітрідат починає масштабні приготування до нового походу проти римлян. Однак сільське господарство, ремесла і торгівля Боспора знаходилися в занепаді через морську блокаду римлян. Мітрідат, наслідуючи Ганнібалу, сподівався вторгнутися в Італію через землі союзних йому сарматів, даків і галлів, по шляху набираючи серед них величезну армію для вторгнення {{sfn | Молев | 1995 | з = 134}}.
  +
  +
До осені 64 року до н.&nbsp;е. військо Мітрідата досягло 36 тисяч чоловік. Але боспорці і ветерани Мітрідата не хотіли продовження війни і далекого походу в Італію. Розуміючи хиткість свого становища, Мітрідат починає розставляти в містах варварські гарнізони, але це остаточно підриває довіру боспорців до нього. Першою [[Фанагорійське повстання | повстала]] Фанагорія, потім відмовилися підкоритися Мітрідату Херсонес, Феодосія, Німфей. У Фанагорії народ осадив і підпалив міську фортецю, де перебували діти царя&nbsp;— Артаферн, Дарій, Ксеркс, Оксатр і Евпатра. Всі вони здалися натовпу, лише дочка Клеопатра чинила опір і змогла за допомогою батьківських кораблів покинути місто. У серпні 2013 року в ході розкопок, проведених російськими археологами, в Фанагорії на місці акрополя були знайдені сліди пожежі та мармурова надгробна плита, присвячена наложниці царя Гіпсікратії, судячи з усього загиблої під час народних хвилювань.
  +
  +
Тим часом в оточенні Мітрідата зріла змова на користь його сина [[Фарнак II | Фарнака]]. Змова була розкрита, Фарнак схоплений, але після умовлянь [[стратег]]а Менофана цар відпустив сина. Після цього Фарнак вирішується на відкритий заколот проти батька {{sfn | Молев | 1995 | з = 136}}. Місцеве військо разом з римськими перебіжчиками в [[Пантікапей | Пантікапеї]] повстало на користь його сина, якого навіть встигли коронувати замість [[Діадема | діадеми]] [[пурпур]]ною стрічкою, взятою з храму {{sfn | Бенгтсон | 1 982 | з = 319-321}}. Намагаючись уникнути полону, правитель прийняв отруту, але вона не подіяла через вироблений з дитинства імунітет. Тоді Мітрідат попросив свого охоронця і друга галла Бітоіта вбити себе [[меч]]ом. Звістка про загибель його супротивника наздогнала Помпея під час походу на [[Петра | Петру]], і дуже сильно втішила римське військо. Повернувшись в Аміс, полководець отримав дари від Фарнака, серед яких були трупи представників царської династії і самого Мітрідата. Тіло царя сильно пошкодилося при [[Бальзамування | бальзамуванні]] через залишений в ньому [[мозок]], так що його особистість змогли встановити тільки з бойових шрамів. Помпей не наважився поглянути на монарха, і наказав відіслати труп в [[Синоп]]{{sfn | Плутарх | loc = [http://lib.ru/POEEAST/PLUTARH/plutarkh5_2.txt Порівняльні життєпису. Помпей. Глава 42.]}}.
  +
  +
== Спадщина ==
  +
Мітрідат VI все своє життя продовжував політику своїх предків, які прагнули повернути владу над втраченими в минулому землями, для чого виставляв себе захисником еллінізму. Але на цьому шляху його чекав неминучий конфлікт з Римською республікою, готуючись до якого Евпатор на словах залишався її вірним другом і союзником. В ході внутрішньої політики він активно розширював володіння полісів і їх привілеї як в своїх володіннях, так і на завойованих територіях. Цим він привертав до себе середній і малозабезпечений клас городян, відштовхуючи від себе аристократію. Боротьба з нею і прийдешні війни змушували його зробити своєю основою царське землеволодіння, для чого поряд з містами розміщувалися військові поселення і колонії, а в самих поселеннях починали правити вірні царю тирани і сатрапи. Втілення цих кроків відвернуло від Мітрідата населення античних [[Поліс (античність) | полісів]], що зробило його основним пріоритетом лише захоплення нових земель {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 203-205}}.
  +
  +
Створена Мітрідатом держава з самого початку була приречена на недовговічне існування, бо її єдиним елементом була фігура царя. Крім цього йому так і не вдалося знайти по справжньому вірних союзників, а недооцінка Риму залишала єдиним результатом збройне протистояння {{sfn | Бенгтсон | 1982 | з = 319-321}}. У військовому плані Евпатору вдавалося перемагати тільки схожі за типом армії малоазійських правителів і ополчення римської провінції Азія, але проти професійних легіонів його військо нічого не могло зробити {{sfn | Бенгтсон | 1982 | з = 299}}.
  +
  +
Щоб виключити можливу загрозу з боку Понта, частина земель перейшла у власність римської провінції Віфінія-Понт, інші володіння в Малій Азії діставалися ставленикам республіки, яка не мала ніякого зв'язку з Мітрідатідами і Ахеменідами (пафлагонські династи, галатські тетрархи). Фарнаку II діставалося тільки Боспорське царство і Херсонес Таврійський за винятком Фанагорії, що стала незалежним містом. Помпей не відмовився від політики свого ворога по відношенню до полісів: він віддав їм більшу частину царських земель і податків, і одночасно вводив посаду цензора, який стежив за органами місцевого самоврядування. Але ім'я Мітрідата залишилося в пам'яті місцевого населення, яке підтримало в 48 році до н.&nbsp;е. невдалу спробу Фарнака II повернути собі володіння батька в Малій Азії {{sfn | Саприкін | 1996 | з = 290-294}}.
  +
  +
== Особистість ==
  +
Мітрідат VI Евпатор відрізнявся суперечливим характером, поєднуючи в собі риси підвладних народів: любов до мистецтва і освіченість поєднувалася в ньому з східною підступністю і нещадною жорстокістю до своїх противників. Володіючи надзвичайною фізичною силою, він міг на рівних змагатися з професійними воїнами, вершниками і [[Колісниця | колісничими]] {{sfn | Бенгтсон | одна тисяча дев'ятсот вісімдесят два | з = 304-305}}.
  +
  +
[[Файл: Tetradrachm of Mithridates VI CM SNG BM 1038.jpg | thumb | left | Тетрадрахма Мітрідата VI]]
  +
Мітрідат відрізнявся болючою підозрілістю і вважав себе оточеним змовниками {{sfn | Бенгтсон | 1982 | з = 306-307}}. За його наказом були вбиті його сини Аріарат і Ксіфар, кілька дружин і дочок, а протягом царювання Евпатора проти його влади виступали сини Махар і Фарнак.
  +
  +
Цар виділявся своєю освіченістю. Знання мов усіх народів Понтійського царства (22-25 різних діалектів) дозволяло йому вільно спілкуватися зі своїми підданими. Ще в юності Мітрідат почав вивчати отруйні рослини, завдяки чому зміг виробити імунітет до їх дії. Також цар був серйозним колекціонером, особливу увагу приділяв [[гема]]м, хоча в його колекції знаходилися ложе [[Дарій I | Дарія Великого]] і плащ Александра Македонського {{sfn | Бенгтсон | 1 982 | з = 306-307}} . Крім цього він захоплювався [[Еллінізм | елліністичною культурою]] і музикою. Мітрідат VI мав відразу два прізвиська: Евпатор ({{lang-grc | Εὐπάτωρ}})&nbsp;— «народжений славним батьком», і Діоніс ({{lang-grc | Διόνυσος}}). Останнє ім'я має нагоди з раннього дитинства царя: в його колиску вдарила блискавка, яка запалила пелюшки, але не нашкодила дитині. Це нагадувало міф про давньогрецького бога [[Діоніс]]а, а на пам'ять про цю подію у правителя залишився маленький шрам на лобі {{sfn | Молев | 1995 | з = 23-24}}.
  +
  +
== Релігія ==
  +
Мітрідат добре розбирався в релігійних обрядах греків {{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/mitridat.html Глава 112]}}, хоча сам до кінця життя сповідував [[зороастризм]] {{sfn | Бенгтсон | 1982 | з = 293}}. Є відомості, що він поклонявся [[Зевс | Зевсу-Воїну]], запалюючи багаття на вершині пагорбів {{sfn | Аппиан | loc = [http://www.vehi.net/istoriya/rim/appian/mitridat.html Глава 66]}}.
  +
  +
== У культурі ==
  +
* [[Гай Саллюстій]] «Лист Мітрідата»
  +
* [[Жан Расін]] «Мітрідат» (1672).
  +
* [[Алессандро Скарлатті]] опера «Мітрідат Евпатор» (1707).
  +
* [[Вольфганг Амадей Моцарт]], «[[Мітрідат, цар Понтійський]]», опера на сюжет трагедії Расіна (1770).
  +
* [[Даніель Клугер| Клугер Д. М.]] «Жорстке Сонце» (1989)
  +
* [[Колін Маккалоу]] «Битва за Рим» (1991)
  +
* [[Бродський Йосип Олександрович| Бродський Й. О.]] «Каппадокія» (1993)
   
 
== Цікаві факти ==
 
== Цікаві факти ==
Цар використовував отруйний мед [[Rhododendron ponticum]] у бойових цілях. Він наказав залишити соти з медом на шляху підступаючої римської армії на чолі з [[Гней Помпей Великий|Помпеєм Великим]] у 65 р до н.е. Притлумнених медом римських солдатів вирізала армія Мітрідата.<ref>{{Cite web|title=Hidden poisons in rhododendron nectar {{!}} Kew|url=https://www.kew.org/read-and-watch/hidden-poison-rhododendron-nectar|website=www.kew.org|accessdate=2019-04-23}}</ref>
+
Цар використовував отруйний мед [[Rhododendron ponticum]] у бойових цілях. Він наказав залишити соти з медом на шляху підступаючої римської армії на чолі з [[Гней Помпей Великий|Помпеєм Великим]] у 65 р до н.&nbsp;е. Притлумнених медом римських солдатів вирізала армія Мітрідата.<ref>{{Cite web|title=Hidden poisons in rhododendron nectar {{!}} Kew|url=https://www.kew.org/read-and-watch/hidden-poison-rhododendron-nectar|website=www.kew.org|accessdate=2019-04-23}}</ref>
   
 
{{start box}}
 
{{start box}}

Версія за 11:07, 4 травня 2019

Мітрідат VI Євпатор
Μιθραδάτης
Mithridates VI Louvre.jpg
Бюст Мітрідата VI Евпатора
Цар
Початок правління: 107 р. до н.е.
Кінець правління: 63 р. до н.е.
Коронація:107 до н. е.
Інші титули:архонт Припонтиди
Партія:антиримська
Попередник: Савмак
Наступник:Фарнак II (син)
Дата народження: 132 до н. е.(-132)
Місце народження:Сіноп, Туреччина
Країна:Боспорського царства
Приєднав до Понтійського царства
Дата смерті:63 до н. е.(-063)
Місце смерті:Боспорська держава
Династія:Понтійських Отанідів

Мітрідат VI Евпатор (дав.-гр. Μιθραδάτης Στ 'Εὐπάτωρ, лат. Mithridates) або Мітрідат Понтійський - латинська форма, також мав прізвиська Діоніс (дав.-гр. Διόνυσος) і Великий; 132 до н. е., Синоп, Понтійське царство — 63 до н. е., Пантікапей, Боспорське царство — цар Понту, що правив в 120 — 63 роки до н. е. Августин називає Мітрідата «царем Азії» (лат. rex Asiae).

Після загибелі батька йому довелося покинути батьківщину, так як мати не бажала бачити власного сина новим правителем. Повернувшись додому, він почав розширювати початкові володіння, підпорядкувавши своїй владі Колхіду, Боспор, Пафлагонію, Каппадокію і Галатію . Після цього він переключив свою увагу на Віфінське царство, яке було останнім незалежним сусідом Понта, що стояло на сторожі інтересів Рима.

Понтійські царі вже давно мали претензії до Римської республіки, і Евпатор тричі боровся з цією державою, встигнувши зіткнутися на полях битв з найбільшими полководцями тієї епохи: Суллой, Лукуллом і Помпеєм. Але в підсумку Мала Азія дісталася спадкоємцям Ромула і Рема, що здолали останнього великого царя елліністичного Сходу.

Юність

Походження

Мітрідат народився в місті Синоп [1], розташованому на узбережжі Чорного моря, місто належало Понтійському царству. Був первістком Лаодіки VI і понтійського царя Мітрідата V Евергета (правив в 150—120 р. до н. е..).

Дід Мітрідата VI — Антіох IV

Предками Мітрідата Евпатора були представники шляхетних македонських і перських пологів:

Виховання

Вихованням царевича керувала його мати Лаодіка VI, і відповідно до звичаїв він навчався разом з персами і греками. Під час навчання він показав свою високорозвинутість, перевершивши інших у вивченні грецької писемності, культури і релігії [5]. Крім цього він з великим задоволенням займався військовими вправами, верховою їздою і полюванням на диких звірів, які входили в обов'язкову програму навчання представників знатних перських пологів [4].

Здобуття престолу

Мітрідат V Евергет був отруєний в 120 році до нашої ери в місті Синопа [6]. Покійний передав своє царство під спільне правління Лаодіки VI, Мітрідата і його молодшого брата Мітрідата Хреста. Сини не досягли повноліття, і в якості регента країною управляла їх мати [6]. Регентство Лаодіки тривало з 120 по 113 рік і було відзначено інтригами проти Євпатора і піднесенням Хреста.

Старший син Евергета не дарма побоювався за своє життя, так як вбивство царських родичів було звичною справою в державах еллінізму. Правителька Сирії Клеопатра Теа вбила свого чоловіка, після чого правила країною від імені рідних дітей. Це не завадило їй вбити старшого сина Селевка V (який заявив про право на престол), і спробувати отруїти молодшого — Антіоха VIII Гріпа. А вдова царя Каппадокії Аріарата Філопатор Ніса заради продовження своєї влади вбила своїх п'ятьох синів [5].

Побоюючись за своє життя, старший син Евергета втік в Малоу Вірменію, чий правитель Антіпатр прийняв його під своє заступництво і в підсумку заповів власні володіння. Між 116—113 роками до н. е. Мітрідат повернувся в Понт, і був проголошений царем. Він пощадив свою матір і брата, і зберіг їм життя. Лаодіка VI померла в в'язниці або з природних причин, або була вбита за наказом сина. Хрест в 113 році був убитий за участь в змові проти правлячого родича. Після їх смерті Евпатор влаштував урочистий похорон [6].

За перським звичаєм Мітрідат одружився на своїй юній сестрі Лаодікі [7], тим самим зберігаючи чистоту правлячої династії. У свою чергу дружина була співправителем, і отримувала можливість захистити права законних дітей царя.

Розширення володінь

Боротьба зі скіфами

З союзного Херсонесу Мітрідат отримав благання про допомогу в боротьбі зі скіфами, так як наявний понтійський загін не міг їх здолати. Цар відправив туди свого полководця Діофанта з 6 тисячами воїнів. Висадившись на узбережжі, понтійці змогли розбити 50-тисячне військо роксоланів, колишніх союзниками скіфського царя Палака. Після цього були підпорядковані племена таврів, а на їх володіннях була закладена фортеця Евпаторій [8].

Після цього Діофант відплив в сусіднє Боспорське царство для переговорів з царем Перісадом V. Повернувшись в Херсонес, полководець навесні 111 року зміг захопити кілька скіфських міст, включаючи їх столицю Неаполь Скіфський. Причиною цього стали претензії братів Палака на престол і відмова Боспора слідувати союзному договору. Після цього понтійський генерал повернувся на батьківщину, а Херсонес і Ольвія визнали владу Мітрідата [4].

Останній Спартокід

Вирісший при дворі Парісада Діофант мав великий вплив на Боспорі, і з його допомогою було досягнуто згоди про спадкування царства Евпатором. Але цим була незадоволена скіфська аристократія на чолі з Савмаком, який вбив боспорського державця. Заколотників підтримала тільки західна частина царства, а східна зберегла вірність Мітрідату. Діофанту довелося відплисти з Пантікапея в Херсонес, а заручившись підтримкою городян — відправитися на Понт [4].

Навесні 108 року військо понтійського стратега виступило з Херсонеса, і до початку 107 року до н. е. звільнило Феодосію і Пантікапей. Савмак був захоплений в полон і відправлений на материк, зі скіфськими вождями були укладені союзні договори, а в фортецях розмістилися понтійські гарнізони [5].

Приєднання Колхіди

Грецький світ вже давно був знайомий з Колхідою, дорогами якої поверталися додому учасники походу десяти тисяч. Та й понтійці з другої половини IV століття до н. е. торгували з жителями цієї країни. До I століття до н. е. Колхіда являла собою роздроблену державу без централізованого управління. На узбережжі розташовувалися античні міста, а залишені володіння були розділені на скіптухіі, які номінально підкорялися колхідському царю [5].

Отримавши під свою владу Малу Вірменію, Евпатор направив до Колхіди власні війська, які зайняли долину Фасіаса. Там перебувала столиця царства, і підпорядкувавши її, Мітрідат оголосив себе спадкоємцем колхідських правителів і перських сатрапів, тим самим приєднавши племена на південь від Фасіаса. На півночі від Фасіаса жили місцеві царі з династії Аетидів, і в боротьбі з ними Мітрідат використовував як військову силу, так і підкуп [4].

В результаті країна була підкорена між 105-90 роками і перетворена в сатрапії. На чолі її було поставлено сина понтійського царя Аркафія, який керував нею до початку 80-х років до н. е. На території Колхіди розміщувалися гарнізони, а грецькі міста увійшли до складу Понта в якості самостійних одиниць, отримавши право випускати власну мідну монету [5].

Страбон н повідомляє наступне:

Мітрідат Евпатор став владикою Колхіди і всіх цих країн, відданих йому Антипатром, сином Сісіди. Мітрідат виявляв таку велику турботу щодо цих областей, що побудував там 75 укріплень, де і зберігав більшу частину своїх скарбів.

— Страбон. «Географія» Книга XII. Глава III

Азіатські справи

Передісторія

До початку правління Мітрідата Евпатора, Римська республіка мала великий вплив на всю Малу Азію. Боротьба з Селевкідами дозволила їй заручитися підтримкою місцевих держав, особливо тісно з Римом співпрацювали Пергамське царство і Віфінія.

Навесні 133 року до н. е. помер бездітний цар Пергама Аттал III, який заповів свою батьківщину Риму. З цим не погодився його незаконнонароджений син Арістонік, який організував потужний заколот. У його придушенні брали участь як римські війська, так і воїни сусідніх царств. За допомогу в придушенні повстання їх правителі отримали хороші дари: понтійський цар Мітрідат V Евергет опанував Великою Фрігією, сини правителя Каппадокії Аріарата отримали Лікаонію і частину Кілікії, а Віфінії дісталася частина Фригії. На залишеній частині Пергама була створена римська провінція Азія, до якої була додана відірвана від Родоса Карія (регіон) [9].

Вбивство Мітрідата Евергета викликало розмови про вигоду цієї події Вічному місту. Вдова царя Лаодіка в 120/119 році до н. е. відмовилася від контролю над Великою Фрігією, яку римляни зробили вільною, але в 116 році демонстративно приєднали до своїх володінь [4]. З цього моменту римські і італійські лихварі ще більш активно почали прибирати до своїх рук економіку Малої Азії, викликаючи ненависть місцевого населення [5]. Таким чином, Мітрідат VI не міг байдуже дивитися на ситуацію в цьому регіоні.

Альянс з Віфінією

У 109—108 рр. Мітрідат разом з декількома друзями вирушив у таємну поїздку по Пафлагонії, Віфінії і римської провінції Азія. Так він зміг отримати дані про стан справ в цих областях, а також заручитися підтримкою частини місцевих еліт [5]. Крім цього був укладений союз з правителем Віфінії Нікомедом III. Повернувшись додому, Діоніс зміг розкрити змову, складену його дружиною Лаодікою. За це вона була страчена.

Після цього Діоніс наказав організувати військові навчання, і в 106/105 році війська Понта і Віфінії захопили Пафлагонію. Місцевий царський рід недавно припинився, а місцеві династи (правителі, які підпорядковувалися цареві, і котрі володіли військовою і цивільною владою в наданій області [10]) не змогли чинити серйозного опору. Країна була розділена таким чином: до Понту відходило узбережжі до Гераклеї Понтійської і долина річки Амній, а Віфінія отримувала внутрішні райони [4].

Місцеве населення просило Рим чинити тиск на окупантів. Його посли прибули до дворів обох правителів, але Мітрідат і Нікомед не бажали відмовлятися від захоплених земель. Втім, Рим був зайнятий війнами з кімврами, і не відреагував серйозним чином на політичні зміни на сході [11].

Каппадокійський трон

Бюст Гая Марія

До походів Александра Македонського Каппадокія і Понт входили в єдину сатрапію, і зв'язкок між ними завжди був міцний. Засновник понтійської династії Мітрідат Ксіст спочатку володів частиною Каппадокії, і ця область здавна цікавила його наступників. Місцевий цар Аріарат VI в 116 році був убитий магнатом Гордієм, союзником Мітрідата Евпатора [12].

Країною від імені малолітнього сина покійного Аріарата VII почала правити його вдова — сестра Мітрідата Лаодіка Каппадокійська [13]. Однак в 103/102 рр. відбулося вторгнення Віфінських військ. Евпатор направив на допомогу своїй родичці військо, але вона відмовилася від цього дару, вийшовши заміж за Нікомеда. Судячи з усього, правителька побоювалася свого жорстокого родича, який міг повністю позбавитися від царської династії Каппадокії, і приєднати її до своїх володінь. Однак Діоніс заявив про намір захистити права Аріарата VII, і понтійці швидко очистили країну від інтервентів [4].

Після цього понтийский владика попросив племінника повернути в країну Гордія, а почувши відмову — почав війну. Евпатор зібрав велике військо: 80 000  піхотинців, 10 000  вершників і 600  серпоносних колісниць, але і у Аріарата була така ж сильна армія. Тоді цар вирішив хитрістю виграти війну:

Ліві лапки Він схилив юнака на переговори і перед ним, сховавши під одягом кинджал. За царським звичаєм Аріарат послав до Мітридата людину, яка повинна була його обшукати. Коли ця людина стала особливо ретельно обмацувати у Мітрідата нижню частину живота, Мітрідат сказав, що боїться, як би обшукувач не знайшов там кинджала зовсім іншого роду, ніж той, який він шукає. Так, прикривши підступність жартом, Мітрідат відкликав Аріарата в сторону від його друзів, як ніби бажаючи щось повідомити йому таємно, і вбив його на очах і свого, і його війська [14]. Праві лапки

Після цього каппадокійці відмовилися від опору. Керувати країною в 100 році до н. е. був поставлений син Мітрідата — Аріарат IX Евсевій, а регентом став Гордій. Понтійські намісники почали посилено оббирати населення нової області, чим викликали повстання. Народ закликав на трон брата Аріарата VII — Аріарата VIII. Тому вдалося на час вигнати понтійців, але пізніше він втік з країни і помер від хвороби [5].

Нікомед відправив у Рим Лаодіку, яка говорила про наявність ще одного сина від шлюбу з Аріаратом VI. А Діоніс стверджував, що Аріарат IX — син царя Каппадокії Аріарата V [11]. В цей час Діоніс зустрівся з колишнім римським консулом Гаєм Марієм, який сказав царю: "Або постарайся накопичити більше сил, ніж у римлян, або мовчи і роби, що тобі наказують [15] " .

Сенат випустив спеціальну постанову, за якою землі Пафлагонії і Каппадокії повинні були бути залишені віфінцями і понтійцями. Місцеве населення отримувало свободу, але каппадокійці в 96 р. до н. е. е. провели вибори нового царя. Незважаючи на участь Гордія, в них переміг Аріобарзан I, що дотримувався проримской політики [13].

У 94 році до н. е. Мітрідат зміг укласти союз з правителем Вірменії Тиграном II, видавши за нього свою дочку Клеопатру. Після цього він попросив союзника повернути престол Каппадокії своєму синові Аріарату, на що отримав згоду. Військо під керівництвом Гордія швидко вигнало ставленика римлян, але римський полководець Сулла зміг повернути престол Аріобарзану. Мітрідат вирішив не чинити опору представникам Вічного міста [16].

Віфінська смута

У 94 році до н. е. несподівано помер цар Віфінії Нікомед III, який залишив двох позашлюбних дітей : Нікомеда IV і Сократа. Новим правителем став перший з них, і незабаром після цього загинула дружина покійного Лаодіка та його сестра. Філопатор одружився з дочкою Аріарата VI і Лаодіки Нісі, яка змогла налаштувати чоловіка проти Сократа, і той втік в Понт, де отримав прізвисько Хрест ( Добрий ) [11].

Покровитель політичного біженця не залишився в боргу: на Філопатора було скоєно замах, але найманий вбивця Олександр не зміг виконати поставлене завдання [17]. Сократ відправив у Рим послів, які оголосили про його права на престол Віфінії, але ця затія не увінчалася успіхом, а з промовою на захист Нікомеда виступив сенатор Квінт Гортензій Гортал. Після цього Сократ виявився в рідному місті Кізік, де вбив власну сестру. Викликавши невдоволення городян, він повернувся в Понтійське царство, уникнувши полону воїнами Нікомеда.

У 91 році до н. е. Евпатор надав вигнанцеві гроші і війська, і той зміг вигнати свого зведеного брата. Одночасно війська Мітрідата і Тиграна вторглися в Каппадокію і знову вигнали звідти Аріобарзана. Повалені правителі постали перед Сенатом, який ухвалив консуляр у Маній Аквілі і наміснику провінції Азія Луцію Касію надати військову допомогу державцям. Мітрідату було наказано сприяти цьому, але він відмовився, нагадавши про відібраних у Понта Фрігію та Каппадокію {{sfn | Аппиан | loc = Глава 11} }. Але незабаром він змінив своє рішення : Сократ був убитий, а римські посли могли відправитися в Понт, щоб переконатися в мирних намірах його царя.

Віфінія і Каппадокія були повернуті колишнім господарям римською зброєю, хоча довелося також використовувати галатів і фригійців. Незважаючи на відновлення статусу-кво, стан справ не влаштовував ні Мітрідата, ні Рим [4].

Перша Мітрідатова війна

Провокація

Покінчивши з прихильниками Хреста, Віфінський цар зіткнувся з великими боргами римським посадовим особам і лихварям. Але ця дилема мала просте рішення: Нікомед повинен був вторгнутися в Понт. Натомість республіка захистить його від відповідної реакції Мітрідата, ну а Філопатр поповнить свою казну [18].

Віфінці пограбували місцевість аж до Амастриї, а флот блокував Боспор Фракійський, завдавши сильної шкоди ворожій торгівлі. Мітрідат наказав своїм військам не чинити опору і відступати, дозволивши агресорам повернутися додому. Після цього він відправив до римлян Пелопіда. Посол зажада, щоб вони втрутилися в конфлікт, що розгорається, вплинувши на Нікомеда або дозволивши понтійцям завдати у відповідь удар. На це він почув таке: Ми б не хотіли, щоб і Мітрідат зазнав чогось неприємного від Нікомеда, але ми не потерпимо, щоб проти Нікомеда була розпочата війна: ми вважаємо, що не в інтересах римлян, щоб Нікомед зазнав збитків ' '[19].

Боротьба з Нікомедом

Керівництво провінції Азія сформувало три армії, в які увійшли 40 000  піхотинців і 4000  вершників. Рекрути набиралися з Віфінії, Галатії, Каппадокії і Пафлагонії. Військо під владою Касія зайняло місце біля кордону Віфінії і Галатії, Аквілій розташувався в Віфінії, а полководець Квінт Оппій — в Каппадокії, римський флот під командуванням Мінуція Руфа і Гая Попілія розташувався у Візантія, блокувавши вхід в Егейське море [20].

Мітрідат володів армією в 250 000  піхотинців і 40 000  вершників, а також флотом, який налічував 300  військових судів. Крім цього присутні допоміжні війська: Аркафій привів з Малої Вірменії 10 000  вершників, а також 130  бойових колісниць [21]. Також Понт мав численних союзників: Єгипет, Сирію, Вірменію, Афіни і кілікійських піратів, а також деякі фракійські племена, хоча в цій боротьбі допомогу змогли надати лише деякі з них.

Нікомед, що зібрав 50 000  піхотинців і 6000  одиниць кавалерії, попрямував в Понт. Царський полководець Архелай зустрів супротивника біля річки Амній. Понтійці поступалися в чисельності, і відразу зайняли крутий пагорб. Але віфінці відразу атакували їх і змусили до втечі. Брат Архелая Неоптолем був відправлений на виручку відступаючим, але люди Нікомеда продовжували наступ. Бачачи це, понтійський полководець з частиною піхоти атакував правий фланг, засмучений через переслідування втікачів. Переслідування припинилося, і тоді Архелай сам почав відступати, даючи можливість Неоптолему і Аркафію повернутися на поле бою. Після цього він направив на ворога серпоносні колісниці, які і вирішили результат бою. Нікомед біг в Пафлагонію, залишивши переможцям свій табір і скарбницю. Віфінське військо після опору здалось в полон. Мітрідат пощадив бранців, і, давши грошей на зворотній шлях, відпустив їх додому [22].

Захоплення Малої Азії

Світло-рожевим кольором вказані землі, захоплені Мітрідатом в ході війни до 88 року до н. е ..

Римляни вибрали невдалий час для боротьби з понтійським правителем: в Італії не закінчилася Союзницька війна, а в самому місті йшла боротьба між прихильниками Гая Марія і Сулли. До Мітрідата прибули представники італійських племен, які пропонували йому висадитися на їх батьківщині і йти на Рим. Але цар пообіцяв почати цей похід тільки після захоплення Азії [23].

Маній Аквілій, зустрівшись з Нікомедом, вирішив відступати в Пергам. Однак у Пахії він був розбитий Неоптолемом і командиром вірменської кінноти Німаном, після чого втік до міста Мітілена. Дізнавшись про це, загони Касія і Нікомеда стали збиратися у фригійського міста Леонтокефалея. Але насильно покликані місцеві жителі не горіли великим бажанням брати участь у війні, і Кассій розпустив більшу частину війська, після чого разом з Віфінським царем пішов в римську провінцію [5].

Діоніс розділив свою армію на кілька загонів, після чого почав підкорення півострова. Велика частина грецьких міст без бою перейшли під його владу, лише кілька з них (Афродісія та ін.) довелося захоплювати. До 88 року до н. е. були захоплені Віфінія, Пафлагонія, Фригія, Місія, Памфілія, Лікаон, Лідія, Іонія, Карія, Галатія. Тим самим Евпатор зміг здійснити мрію понтійських царів, які з III століття хотіли возз'єднати ці землі під єдиною владою. Своєю столицею він обрав Пергам, куди переніс резиденцію, і де почав карбувати царську монету за особливій пергамській ері. На цих монетах він використовував титули Великий (дав.-гр. Μέγας) і Цар царів (дав.-гр. Βασιλεύς βασιλεῶν), останній з яких мав перські коріння [24].

Цар вельми милостиво ставився до грецького населення підкорених земель, і прагнув утримати поточну довіру. Збільшувалися привілеї полісів, були звільнені раби і прощені державні і приватні борги на п'ятирічний термін. У той же час відбувався переділ власності, що викликало невдоволення у аристократії і заможних городян, а призначені в міста тирани також думали про простих людей. На випадок повстання, поряд з ключовими містами на царській землі розташовувалися військові колонії-катойкії і клерухії, в яких жили понтійські воїни [4].

Ефеська вечірня

З римлянами Мітрідат вибрав іншу тактику. Полонений Квінт Оппій був змушений супроводжувати його в походах, а Люцій Кассій був страчений, але найжорстокіше покарання отримав Аквілій, виданий мітіленцями : Його, зв'язаного, він усюди возив на віслюку, оголошуючи глядачам, що це Маній; нарешті, в Пергамі велів влити йому в горло розплавлене золото, з ганьбою вказуючи цим на римське хабарництво [25]. Лише Родос не визнавав влади царя, і там сховалися Нікомед та інші противники усталеного режиму. Восени 88 року острів піддався штурму, але наварх Дамагор відбив його, після чого була встановлена ​​блокада.

У 88 році цар розіслав по всіх своїх володіннях наказ, в якому зобов'язував сатрапів і керівництво міст через 30 днів знищити всіх італіків, незважаючи на вік, стать і соціальний статус. Їх трупи було заборонено ховати, донощиків очікувала нагорода, а хто прихистив жертв і надавав допомогу — покарання. Раби отримували свободу, якщо вбивали своїх італійських господарів, а боржникам прощалася половина боргу. За час цього терору було вбито 80 тис. чоловік (або 150 тис. [26]), і цим кроком Мітрідат зміцнив свій статус захисника еллінів. У світовій історії ця подія збереглося під ім'ям Азіатської (або Ефеської) вечірні [27].

Боротьба за Грецію

Захопивши Азію, Мітрідат вирішив приєднати до своїх володінь і Грецію, володіти якою мріяли Ахеменіди. Через Фракію і Македонію просувалася армія під командуванням Аріарата. Флот Архелая контролював чорноморські протоки, Кіклади і Евбею, а союзниками царя були Афіни і багато грецьких міст [28]. До 87 року йому вдалося підкорити Аттику, Беотію, Македонію, Пелопоннес і Південну Фракію, а сам він перетворився в правителя величезної держави, яка охоплювала більшу частину елліністичного світу Східного Середземномор'я [4].

Військові дії в 87-86 році до н. е.

Восени 88 до н. е. в Афіни повернувся їх посланник в Понті — Арістіон, колишній ватажтк антиримської партії. В знак особливої ​​прихильності, Евпатор подарував йому перстень зі своїм різьбленим портретом. Арістіон скликав народні збори, на яких було вирішено укласти союз з Понтійським царством, і був обраний стратегом [29].

Ці новини викликали озлоблення серед багатих колоністів і римських громадян, що проживали на острові Делос. Вони відмовилися визнавати владу Арістіона, і той попросив Мітрідата про військову допомогу, і в 87 році до н. е. в Грецію відплив двохтисячний загін під командуванням Архелая і Митрофана. Вожді римської партії медій, Калліфонт і Філон Ларисський тікали, їх прихильники — страчені або відіслані в Пергам. Делос разом зі скарбницею храму Аполлона Делійського повертався Афінам [29].

Але римляни не збиралися так просто поступатися своїми землями. Легат намісника Македонії Бруттій Сурра під стінами Дімітріади завдав поразки стратегу Митрофану, до цього встиг захопити острів Евбея. Після цього римлянин попрямував в Беотію, але триденний бій з Архелаєм не виявив переможця, після чого він відступив до Македонії. Восени 87 року на території Греції висадилися п'ять римських легіонів під командуванням Сулли, назустріч якому висунулося військо під командуванням сина Мітрідата Аркафія. Але царський син помер під час переходу, і легіонери вторглися в Беотію [5].

У битві при Херонеї понтійці були розбиті, і після цього сховалися в Афінах. Частина римлян почала облогу міста, решта була спрямована на штурм Пірея, але ця атака була відбита. Після цього було вирішено почати довгострокову облогу, заради успіху якої полководець був готовий піти на все. Потребуючи грошей для виплати платні та дерева для побудови облогових машин, Сулла направив своїх людей в сусідні храми:

Ліві лапки Кафіс прибув в Дельфи, але не наважувався доторкнутися до святинь і пролив багато сліз, оплакуючи при амфіктіонах свою долю. І коли хтось сказав йому, що чув, як зазвучала знаходячась в храмі кіфара, Кафіс, то чи повіривши цьому, то чи бажаючи вселити Суллі страх перед божеством, написав йому про це. Але Сулла глузливо відповів, що дивується Кафісу: невже той не розуміє, що співом висловлюють веселощі, а не гнів, і велів своєму посланцеві бути сміливішими і прийняти речі, які бог віддає з радістю [30] Праві лапки

.

Сулла відправив свого помічника Луція Ліцинія Лукулла до Лагідів, селевкідів і родосців. З їх допомогою він зміг зібрати флот і почав активну боротьбу в Егейському морі з понтійцями, завдяки чому Афіни втратили доступ до моря. У місті почався сильний голод, а спроби Архелая прорвати блокаду закінчилися невдачею. Арістіон відправив до Сулли послів, які спробували полегшити долю міста розповідями з його давньої історії, пов'язаними з Тесеєм, Евмольпом і Персидськими війнами. У відповідь полководець сказав їм: Ідіть звідси, наймиліші, і всі свої вигадки прихопіть з собою: римляни адже послали мене в Афіни не вчитися, а втихомирювати зрадників [31].

Римляни почали нічний штурм, і 1 березня вступили в місто. Почалася повномасштабна різанина, а Арістіон втік до акрополя, де протримався кілька днів. Сулла розпорядився стратити всіх офіційних осіб Афін і Арістіона, після чого вивіз 40 фунтів золота і 600 фунтів срібла. Після взяття міста, полководець направив сили на штурм Пірея. Протягом декількох днів в ході кровопролитних боїв римляни зайняли більшу частину порту, і Архелай з рештою військами відплив в Беотію, а потім в Фессалію. Взяття Афін обійшлося Риму в 15 000 — 20 000 осіб [5].

Схема битви при Херонеї

Досягнувши Фермопіл, понтійський стратег приєднав до своїх сил військо Аріарата, після чого під його командуванням виявилося 50 000 піхотинців, 10 000 вершників і 90 бойових колісниць. Сулла також об'єднався з 6-тисячним легіоном Гортензія, і командував армією чисельністю 15 000 піхоти і 1 500 кавалерії. Після цього Архелай попрямував в сторону Фокіди, і став табором у міста Херонея, розташувавши військо між пагорбами, коли його наздогнав Сулла [5].

Понтійській воєначальник направив в атаку кавалерію і колісниці, але це не увінчалося успіхом. Тоді в атаку пішло все військо. У перших рядах йшла кавалерія, потім 15-тисячній фаланга, набрана з звільнених македонських рабів, а потім італійські перебіжчики, озброєні за римським зразком. Кіннота розбила римські ряди, і почала їх оточення. Але Сулла разом з вершниками і двома когортами зміг відкинути понтійських вершників, які своїм відступом змішали ряди фаланги. Римська піхота почала прорубуватися крізь понтійські ряди, а велика скупченість і ландшафт остаточно вирішили результат битви. З війська Архелая вціліло 10 000  людей, які змогли досягти Халкідіки, і звідти продовжили набіги на узбережжі [5].

Звістка про поразку в битві при Херонеї змусила Мітрідата почати нову хвилю репресій. Першою жертвою стало плем'я галатів, чиїх тетрархів він запросив до себе на бенкет. Варвари прийшли зі своїми сім'ями, і велика їх частина була вбита прямо там. Потім настала черга острова Хіос, чий корабель під час морської битви випадково зачепив царське судно, а остров'яни підозрювалися царем в зносинах з Римом. Полководець Зеноб зібрав з мешканців контрибуцію в 2 000 талантів, а потім відвіз їх усіх з батьківщини на Чорне море [32]. Крім цього він розіслав шпигунів в підкорені області, і активно заохочував доноси на супротивників царської персони. Всі ці новини викликали повстання в ряді міст Малої Азії, і погіршили ставлення місцевого населення до Евпатора.

13 січня 86 року до н. е. помер Гай Марій, і новим консулом став Луцій Валерій Флакк. Він був противником Сулли, і Сенат направив його до Греції, а звідти він вирішив вирушити до міста Візантій. У 85 році до н. е. в Халкіді висадилася нова 80-тисячна понтійська армія під командуванням Доріолая, що з'єдналася з Архелаєм. Після цього Беотія знову перейшла в руки Мітрідата.

Схема битви у Орхомена

Сулла висунувся на зустріч завойовникам, і битва між ними відбулася у Орхомена. Місцем стала рівнина, позбавлена ​​дерев, що тягнеться до боліт. Сулла наказав копати рів перед своїм табором, щоб позбавити понтійську кавалерію переваг, але ворожа кавалерія розігнала римських землекопів. Переслідуючи їх, вершники встигли розгромити більшу частину римського війська, і солдати кинулися тікати. Сулла зміг їх зупинити, і за допомогою двох когорт з правого флангу зміг відкинути кавалеристів [5]. Після цього римляни знову почали копати рів, що змусило понтійців почати нову атаку, яка була відбита. За один день понтійці втратили 15 000  людей.

На наступний день Сулла почав штурм ворожого табору, в ході якого воїни з обох сторін проявили неабиякий героїзм і мужність. Однак римляни змогли здолати противника, і Архелаю довелося бігти. В цей час до Сулли прибули представники римської аристократії, вигнані з міста його противниками, так що він коливався в питанні продовження війни [5].

Дарданський мир

Флакк вирішив переправитися через Босфор до Малої Азії, але потім в ході сварки був убитий. Новий головнокомандувач Гай Флавій Фімбрія привернув на свій бік деякі місцеві поліси, після чого розгромив армію під командуванням сина Евпатора Мітрідата. Той біг до батька в Пергам, а потім вони були змушені залишити місто під натиском римлян і бігти з нього. Цар вирішив зібрати власний флот біля порту, щоб мати можливість для відступу. В цей час Лукулл зміг залучити на свою сторону Кнід, Кос, Самос, захопив Хіос і Колофон, після чого перебував поруч зі ставкою понтійського монарха. Фімбрія просив його допомогти в упійманні Мітрідата, але Лукулл відмовився допомагати представнику іншої політичної партії. Таким чином цар зміг уникнути полону, і прибув на острів Лесбос [5].

Дізнавшись про орхоменську поразку, цар дав наказ Архелаю укласти мир на сприятливих умовах. Сулла всією своєю душею був у Римі, але він бажав повернутися туди тріумфатором, і тому висунув жорстокі умови: понтійський флот переходив під його владу, військові витрати оплачував Понт, Мітрідат повертав всі свої завойовані землі, бранців і перебіжчиків. Стратег негайно почав виведення військ, а про решту пунктів вирішив дізнатися у свого повелителя. За цей час легіонери розграбували землі енетів, дарданів і синтів, що жили на кордоні з Македонією. Посли Діоніса повідомили про його незгоду з втратою флоту і поступкою Пафлагонії. Дізнавшись це, Сулла віддав наказ про похід в Азію, і наказав Лукуллу готувати флот. Тільки особиста участь Архелая змогла переконати його пана погодитися на мир [33].

У серпні 85 року до н. е. лідери протиборчих сторін зустрілися у малоазійського міста Дардан. Суллу супроводжували чотири когорти піхоти і 200 вершників, Мітрідата — 20 тис. гоплітів і 6 тис. кавалеристів [34]. Залишивши супутників, вони прийшли до наступних умов: Понт віддавав Суллі 3 000 талантів і 80 трієр, провінція Азія поверталася до Риму, а Віфінія і Каппадокія зберігали свій колишній статус. Малоазійські міста отримували амністію, а деякі з них (Хіос, Родос, Іліум, Магнезія-на-Меандрі, кілька лікійських і карийських поселень) за опір понтійцям нагородили титулом Друзів римського народу . Сторони відмовилися від письмовій копії договору [24]. Після цього Сулла розгромив війська під командуванням Фімбрія і повернувся в Рим, а Діоніс направив війська в Боспор і Колхіду, що відокремилися від його володінь за час війни. Римський державний діяч вельми активно зайнявся відновленням довоєнної ситуації в регіоні. Для відновлення царів був направлений Гай Скрибоній Куріон, а Пафлагонія була розділена між місцевим царем Піломеном і Атталом. Всі реформи Евпатора були скасовані [29].

Друга Мітрідатова війна

Незважаючи на декларований сторонами обов'язок дотримуватися неписаних умов мирного договору, порушення були з обох сторін. Бійці Мітрідата не покинули кілька каппадокійських фортець, а Сулла жорстоко обійшовся з полісами, які підтримали понтійців.

Замість покійного Аквілія, Сулла залишив Луція Ліцинія Мурену разом з двома легіонами. З відплиттям свого патрона, той почав готуватися до війни з Понтом, до чого його спонукав Архелай, ображений своїм повелителем і побоювався за своє життя. Перебіжчик і багато радників пропонували провести напад на Синопу, де розташовувалася царська резиденція. Але легат вирішив атакувати центральні області Понта, і восени 82 року до н. е. воїни намісника вторглися в поселення Комани, а понтіяцям, які погодились на мирний договір їх лідер відповів, що цього договору не бачив. Після розграбування околиць, він повернувся до Аріобарзана на зимівлю [35].

Мітрідат негайно відправив послів в римський сенат зі скаргою на свавілля намісника. А той у цей час форсував річок Галіс, і почав грабувати понтійську область Тетракосіокомум («Долину чотирьохсот селен»). Після цього римляни попрямували додому — до Галатії і Фрігії. В Азії Мурену зустрів посланник Калід, який оголосив про заборону Сенату про ненапад на понтійського царя, з яким укладено договір. Але Луцій не відмовився від своїх намірів, і знову попрямував по знайомому напрямку [29].

Евпатор вирішив, що Рим офіційно почав нову війну, і наказав Гордію розграбувати села на іншому березі Галіса. У цьому місці розташувався табором і Мурена, але сутичка не розпочалася до приходу війська з царем на чолі. Більш численні понтійці розгромили супротивника, і Луцій біг у Фрігію. Після цього Каппадокія вкотре була очищена від римських гарнізонів, а Діоніс в знак подяки приніс рясні жертвопринесення Зевсу-Воїну [29].

Вісті з Азії змусили Суллу відправити туди Авла Габінія з повторним наказом не починати війну з царем Понтом, і примирити його з Аріобарзаном. Ця операція пройшла досить успішно: Мітрідат видав за останнього свою чотирирічну доньку, на основі чого контрольована ним частину Каппадокії так і не перейшла в руки зятя [29].

Третя Мітрідатова війна

Підготовка

Після закінчення Другої Мітрідатової війни, навесні 80 р. до н. е. е. цар на чолі флоту відправився в Боспор, чиє населення збунтувалося проти його влади. Зламавши опір місцевого населення, Мітрідат призначив правителем цієї області свого сина Махаpa. Слідом за цим він ще раз спробував підкорити собі приморські племена узбережжя Північного Кавказу: зихів, геніохів і ахейців. Але в боях з ними в умовах холодної зими Діоніс втратив дві третини свого війська, і йому довелося повернутися в Понт [5]. У Синопі він викликав до себе сина Мітрідата, який керував Колхідою. Він стратив його, підозрюючи в сепаратистських настроях. Колхіда після цього була, ймовірно, віддана в управління Махару.

Після цього в Рим були направлені посли для ратифікації мирного договору про дружбу і співробітництво. Там же виявилися посли Аріобарзана, якому тесть не повернув частину земель, хоча він і залишив північ Каппадокії. Однак переговори ні до чого не привели [5].

Не досягнувши гармонії з Римською республікою, Мітрідат вирішив досягти переваги в підготовленому конфлікті. У 77 р. до н. е. е. за його порадою цар Вірменії Тигран II здійснив грабіжницький набіг на Каппадокію, і вивів звідти близько 300 000 чоловік. Їх поселили в околицях столиці Тигранакерта. Посольства до скіфів, сарматів, фракійців і бастарнів уклали з ними договори про дружбу і союз. Сторону царя прийняли середземноморські пірати, які зі своїх баз в Кілікії, Кіпрі і Криті організовували напади на італійські поселення і порти [5].

Паралельно понтійський монарх почав переговори з Квінтом Серторієм, який організував повстання в римській частині Іспанії. Понтійські посли Фанній і Магній повідомили умови альянсу: у обмін на 3 000 талантів і 40 кораблів необхідно визнати права їх повелителя на провінцію Азія, яка по Дарданському миру залишилася за Римом. Всі члени ради призвали свого лідера підписати договір, але Квінт погодився лише на здачу Віфінії, Каппадокії і Пафлагонії, які ніколи не належали Риму і звиклі до царської влади. Але провінцію Азія він визнавав за своєю батьківщиною [36].

Натомість в Понт прибув колишній сенатор Марк Марій, в чию компетенцію входило перебудова і перенавчання понтійських військ за римським зразком. Було проведено переозброєння, хоча воно торкнулося тільки піхоти. Паралельно йшла найактивніше вербування найманців і залучення рекрутів з підвладних племен, в армію Діоніса входили халіби, левкосіри, ахейці, геніохи, таври, скіфи, язиги, царські савромати, корали, фракійці, бастарни і галати. До 74 року до н. е. цар мав військо з 150 000—120 000 піхотинців, 16 000 — 12 000  вершників і 120 серпоносних колісниць. Флот міг виставити 300—400 трієр [29].

Початок війни

Восени 74 р. до н. е. е. помер Нікомед Філопатор, в своєму заповіті передав Віфінію у владу Римської республіки. Однак у покійного були діти від шлюбу з Ніссой (син Лікомед і дочка Нісса), яких з-за її зради він оголосив незаконними [11]. Мітрідат встав на захист прав внучатого племінника на престол, і до 73 р. до н. е. е. міста Віфінії і Мізії визнали нову владу [4].

Луцій Ліциній Лукулл

Паралельно син царя Діофант знову окупував Каппадокію, тим самим прикривши Понт з півдня і забезпечивши повідомлення з Кілікійськими піратами. Частина понтійської армії, на чолі з Евмахом і Марком Марієм, вторглася у Фригію і Пергам, де багато міст перейшли на їхній бік. Але через опір галатів і нечисленних римських загонів (одним з яких командував Гай Юлій Цезар) бої в Пергамі йшли з перемінним успіхом [5].

Командувачем римськими військами в провінції Азія був призначений Луцій Ліциній Лукулл, в той час як армією в Віфінії керував консул Аврелій Котта [5]. Останній і став метою Мітрідата, що блокував його в місті Халкедон як з суші, так і з моря. Аврелій не став чекати допомоги Лукулла, і в ході бою його армія була повністю розбита, близько 8 000 воїнів залишилися на полі бою. Після цього міська гавань була взята понтійськими військами приступом, в ході якого їх втрати склали 730 чоловік. Римляни втратили 5300  чоловік убитими і 4500  полоненими, було втрачено 64 корабля (4 згоріло, а 60 були захоплені) [37].

В цей час претор Марк Антоній був спрямований на боротьбу з піратами. Підійшовши до Криту, він зажадав у місцевих жителів припинити надавати допомогу морським розбійникам і Понтійському царству. Отримавши відмову, римляни зійшлися з критськими моряками в морській битві, яку програли. Прив'язавши полонених римлян до вітрил і якірних ланцюгів, острів'яни повернулися в свої гавані. Претор був полонений, і помер через два роки [5].

Перелом

З літа 73 р. до н. е. е. увагу царя привернуло приморське місто Кізік, один з найбільш дієвих союзників римлян в регіоні. Захоплення цього міста, який мав 2 гавані і 200 корабельних доків, міг зробити істотний вплив на подальший хід війни. Понтійці відразу захопили азіатські передмістя, після чого частково переправилися на острів Кізік. Таким чином облога велася з моря і суші. На допомогу місту прибув Лукулл з 30 000  піхотинцями і 1600  вершниками, що було набагато менше армії Понта [29].

Представник Серторія Люцій Магій, знаючи про вбивство свого лідера, вів таємні переговори з Лукуллом. Отримавши від нього гарантії безпеки, він переконав Мітрідата не перешкоджати римлянам, коли ті займали гору поруч з містом. Оволодівши нею, вони змогли блокувати підвіз провіанту в понтійський табір по суші [38].

З урахуванням цих подій, цар зважився на великомасштабний штурм Кізіка. Маючи чисельну перевагу, понтійці відокремили гавань подвійною стіною і оточили ровами інші райони. Були створені численні насипи і виготовлені облогові машини, вежі, «черепахи» для таранів. Перед атакою на кораблях були підвезені 3000  полонених городян, які благали пощадити їх і здати місто. Але командуючий обороною Пісістрат велів зі стіни оголосити про те, щоб вони терпляче несли свою долю, раз потрапили в полон [39].

Однак численні атаки не змогли змінити положення обложених. Зима позбавила зв'язку з морем, і в армії Мітрідата почався масовий голод, а потім і чума. Цар сподівався взяти Кізік за допомогою підкопів, але городяни змогли знищити їх. Після цього вночі Евпатор біг на кораблях в Парос, направивши військо в Лампсак[40].

Війська римлян швидко опанували Віфінією, а флот, розгромивши понтійців в Егейському морі, зміг вийти в Понт Евксінський. Мітрідат розташував гарнізони в суміжних містах, після чого відійшов до міста Кабіра у внутрішніх районах Понта. Звідти він розіслав послів до Тиграна, своєму синові Махару і скіфам, паралельно стягуючи війська і вербуючи місцеве населення [5].

До зими 72 року до н. е. правитель зміг зібрати військо з 40 000  піхотинців і 4000  вершників, і навесні 71 року римляни вторглися в Понт. У битві при Кабірі через самовпевненість атаки понтійської кавалерії римляни змогли здобути перемогу. Цар вирішив відступати в Коману, а прибувши в місто відправив свого євнуха Вакхіда в Евпаторію з наказом вбити своїх сестер, дружин і наложниць, так як вважав цю війну програною. Серед убитих виявилися його сестри Роксана і Статіра і дві дружини — Береніка і Моніма. Після цього війська Лукулла зайнялися облогою численних понтійських міст і фортець, яка тривала з 71 по 70 рр. до н. е. В цей час Мітрідат знаходився в Вірменії, у свого зятя Тиграна II [41].

Вступ у війну Вірменії

Велика Вірменія при Тіграном II

Взимку 71/70 років до н. е. Лукулл відправив посла до Вірменії, вимагаючи видачі Мітрідата. Тигран відповів відмовою, а в разі війни обіцяв дати відсіч. Римський полководець змушений був готуватися до нової війни [5]. До 69 року до н. е. римляни взяли останні понтійські міста, учасники опору — Гераклею, Синопу і Амасію. Тим часом Мітрідат вже рік і вісім місяців провів у вірменського царя, але останній так і не зустрівся з ним особисто. Тепер загроза війни з Римом змусила Тиграна погодитися на зустріч з Мітрідатом. Після триденних переговорів вірменський цар надав йому 10 тисяч вершників, з якими він рушив до понтійського кордону. Однак Лукулл випередив союзників [5].

Вірменський цар не очікував, що римляни нападуть першими, і віснику, що повідомив про їх вторгнення, наказав відрубати голову. Після того, як його придворний Мітробарзан повідомив про те, що римляни вступили до Вірменії, він був відправлений з двома тисячами вершників і численною піхотою назустріч Лукуллу. Вірмени зазнали поразки, а Мітробарзан загинув [5].

Вражений розгромом Мітробарзана, Тигран попрямував углиб Вірменії збирати нові війська. Багате місто Тигранакерт було обложене Лукуллом. Тигран просив допомогу союзників і васалів. Понтійці Таксілл і цар Мітрідат радили Тиграну ухилятися від бою і вимотувати римлян набігами кінноти, але вірменський цар вирішив дати бій у Тигранакерта. Побачивши нечисленне римське військо, цар зауважив: "Якщо це посли, то їх багато; якщо ж вороги, то їх надто мало [42] " . Незважаючи на чисельну перевагу, вірмени були розгромлені [5].

Після цього Мітрідат прийшов до Тиграна і отримав верховне командування в цій війні. Він зібрав численне військо, яке складалося в основному з вірменів. Тим часом Лукулл опанував Тигранакертом і вирішив залучити на свою сторону парфян, щоб вони напали на Велику Вірменію, але парфяни відмовилися. Лукулл збирався почати похід в Парфію, але бунт солдатів змусив його відмовитися від цього наміру. Тоді римський полководець рушив до Артаксаті і на підступах до міста розбив вірмен. Подальшому просуванню римлян завадила рано наступивша зима. Лукулл повернув назад і взяв Нісібіс, де і став табором на зиму [5].

Контрнаступ Мітрідата

Взимку 68/67 року до н. е. Мітрідат з 4 000 понтійцями і 4 000 вірменськими вершниками вступає на територію Понта. Він з ходу атакує легата Флавія Адріана і в дводенному бою завдає поразки римлянам, які відступають в Кабір. Останніх врятувало від розгрому лише поранення царя. Поки скіфські лікарі лікували його, до римлян підійшло підкріплення під командуванням Гая Валерія Тріарія. Після кількох сутичок обидві армії розійшлися на зимові квартири [5].

Навесні 67 року до н. е. Лукулл рушив в Понт, залишивши Вірменію. Дізнавшись про це, Мітрідат перейшов в наступ на Тріарія. В Битві при Зеле римляни зазнали тяжкої поразки. Однак і на цей раз римлянам допоміг випадок: раб-римлянин поранив Мітрідата, і на час натиск понтійців був припинений [5].

Лукулл підійшов до табору понтійців. У невеликій сутичці понтійська кіннота взяла гору над римлянами. У війську Лукулла наростало невдоволення триваючою війною. Сенат також був незадоволений цим, призначає командувачем у війні проти Мітрідата консула Манія Ацилія Глабріона і оголошує про демобілізацію солдат. Звістка про це остаточно підірвало дисципліну у військах [5].

Мітрідат з Малої Вірменії вторгся в Каппадокію і зайняв більшу її частину, а звідти — в Понт, звідки вигнав римські гарнізони. В результаті римляни втратили майже всі досягнення попередніх років війни. Втім, становище Мітрідата було набагато гірше, ніж на початку війни. Він остаточно втратив західнопонтійські міста, Боспор і Колхіда відпали від царя. Понтійські ж міста були розорені. Економічний стан Понтійського царства залишалося важким. Тому Мітрідат відправив послів до нового командувача, Гнея Помпея, з мирними пропозиціями. Однак той зажадав беззастережної капітуляції. Прийняти такі умови Мітрідат не міг і змушений був готуватися до нової кампанії [5].

Війна з Помпеєм

Гней Помпей

Навесні 66 року до н. е. Помпей вступив в командування і почав готуватися до наступу. Для того, щоб отримати час для збору військ, він відправив послів до Мітрідата і парфянського царя Фраата. У цей час при дворі парфянского царя жив син Тиграна, Тигран Молодший, який намагався захопити владу в Вірменії, але зазнав поразки і втік до Парфії. Той факт, що він був сином Тиграна від Клеопатри, доньки Мітрідата Евпатора, викликав погіршення відносин між вірменським та понтійським царями. З огляду на це, Фраат вирішив укласти союз з римлянами і напасти на Вірменію [5]

Отримавши відмову Мітрідата від беззастережної капітуляції, Помпей виступив проти нього з 40-50-тисячною армією. Сили Мітрідата становили 30000 піхотинців і 3000 вершників. Перше зіткнення між вершниками Помпея і Мітрідата закінчилося на користь римлян. Понтійський цар був змушений відступити. У гори Дастейра Мітрідат зупинився і зміцнив свій табір. Помпей осадив його табір, в понтійському таборі почався голод, але через 45 днів понтійцям за допомогою хитрості вдалося піти [5]. Римляни нагнали Мітрідата на третій день і відрізали йому шлях до відступу. На наступний день Помпей пішов в наступ. Внаслідок неорганізованості і відсутності дисципліни понтійці зазнали нищівної поразки [43].

Мітрідат втік з трьома вершниками до фортеці Синор, де незабаром зібралися 3000 воїнів. При наближенні римлян він взяв свою скарбницю, що зберігалася в цьому місті, і рушив до Євфрату. Однак Тигран наказав схопити послів Мітрідата, а за його голову призначив нагороду в 100 талантів. Тоді Евпатор вирішив відступити до Колхіди. Сам він рушив до Діоскурії, а частину війська залишив в невеликих фортецях, щоб затримати наступ противника. Тим часом Помпей в Вірменії з'єднався з загоном Тиграна Молодшого, і об'єднані війська, які просувалися до Арташаті. Однак вірменський цар прибув до табору Помпея і зняв перед римським полководцем тіару, а той запропонував досить м'які умови миру, за якими цар зобов'язався виплатити контрибуцію і залишався правити власне вірменськими землями [5].

Після цього римський полководець рушив в погоню за Мітрідатом. Однак від цього його відволікли напади місцевих племен — албанів і іберів. Тим часом понтійський цар був уже поза його досягаємостю, за Кавказьким хребтом. Переконавшись в цьому, а також отримавши звістку про повстання Албанії в тилу, Помпей повернув на південь [43].

Смерть

З Диоскурии Мітрідат рушив уздовж узбережжя на північ. Племена які там жили, не чинили йому перешкод і пропустили через свою територію. Уклавши союз з вождями племен на схід від Криму, він рушив на Боспор. Отримавши звістку про це, бунтівний син Мітрідата, Махар, втік з Пантікапея і покінчив життя самогубством [5].

До літа 65 року до н. е. Мітрідат повернув собі Боспорське царство. Він відправляє послів до Помпея з мирними пропозиціями, але той знову зажадав беззастережної капітуляції. Мітрідат починає масштабні приготування до нового походу проти римлян. Однак сільське господарство, ремесла і торгівля Боспора знаходилися в занепаді через морську блокаду римлян. Мітрідат, наслідуючи Ганнібалу, сподівався вторгнутися в Італію через землі союзних йому сарматів, даків і галлів, по шляху набираючи серед них величезну армію для вторгнення [5].

До осені 64 року до н. е. військо Мітрідата досягло 36 тисяч чоловік. Але боспорці і ветерани Мітрідата не хотіли продовження війни і далекого походу в Італію. Розуміючи хиткість свого становища, Мітрідат починає розставляти в містах варварські гарнізони, але це остаточно підриває довіру боспорців до нього. Першою повстала Фанагорія, потім відмовилися підкоритися Мітрідату Херсонес, Феодосія, Німфей. У Фанагорії народ осадив і підпалив міську фортецю, де перебували діти царя — Артаферн, Дарій, Ксеркс, Оксатр і Евпатра. Всі вони здалися натовпу, лише дочка Клеопатра чинила опір і змогла за допомогою батьківських кораблів покинути місто. У серпні 2013 року в ході розкопок, проведених російськими археологами, в Фанагорії на місці акрополя були знайдені сліди пожежі та мармурова надгробна плита, присвячена наложниці царя Гіпсікратії, судячи з усього загиблої під час народних хвилювань.

Тим часом в оточенні Мітрідата зріла змова на користь його сина Фарнака. Змова була розкрита, Фарнак схоплений, але після умовлянь стратега Менофана цар відпустив сина. Після цього Фарнак вирішується на відкритий заколот проти батька [5]. Місцеве військо разом з римськими перебіжчиками в Пантікапеї повстало на користь його сина, якого навіть встигли коронувати замість діадеми пурпурною стрічкою, взятою з храму [44]. Намагаючись уникнути полону, правитель прийняв отруту, але вона не подіяла через вироблений з дитинства імунітет. Тоді Мітрідат попросив свого охоронця і друга галла Бітоіта вбити себе мечом. Звістка про загибель його супротивника наздогнала Помпея під час походу на Петру, і дуже сильно втішила римське військо. Повернувшись в Аміс, полководець отримав дари від Фарнака, серед яких були трупи представників царської династії і самого Мітрідата. Тіло царя сильно пошкодилося при бальзамуванні через залишений в ньому мозок, так що його особистість змогли встановити тільки з бойових шрамів. Помпей не наважився поглянути на монарха, і наказав відіслати труп в Синоп[45].

Спадщина

Мітрідат VI все своє життя продовжував політику своїх предків, які прагнули повернути владу над втраченими в минулому землями, для чого виставляв себе захисником еллінізму. Але на цьому шляху його чекав неминучий конфлікт з Римською республікою, готуючись до якого Евпатор на словах залишався її вірним другом і союзником. В ході внутрішньої політики він активно розширював володіння полісів і їх привілеї як в своїх володіннях, так і на завойованих територіях. Цим він привертав до себе середній і малозабезпечений клас городян, відштовхуючи від себе аристократію. Боротьба з нею і прийдешні війни змушували його зробити своєю основою царське землеволодіння, для чого поряд з містами розміщувалися військові поселення і колонії, а в самих поселеннях починали правити вірні царю тирани і сатрапи. Втілення цих кроків відвернуло від Мітрідата населення античних полісів, що зробило його основним пріоритетом лише захоплення нових земель [4].

Створена Мітрідатом держава з самого початку була приречена на недовговічне існування, бо її єдиним елементом була фігура царя. Крім цього йому так і не вдалося знайти по справжньому вірних союзників, а недооцінка Риму залишала єдиним результатом збройне протистояння [46]. У військовому плані Евпатору вдавалося перемагати тільки схожі за типом армії малоазійських правителів і ополчення римської провінції Азія, але проти професійних легіонів його військо нічого не могло зробити [46].

Щоб виключити можливу загрозу з боку Понта, частина земель перейшла у власність римської провінції Віфінія-Понт, інші володіння в Малій Азії діставалися ставленикам республіки, яка не мала ніякого зв'язку з Мітрідатідами і Ахеменідами (пафлагонські династи, галатські тетрархи). Фарнаку II діставалося тільки Боспорське царство і Херсонес Таврійський за винятком Фанагорії, що стала незалежним містом. Помпей не відмовився від політики свого ворога по відношенню до полісів: він віддав їм більшу частину царських земель і податків, і одночасно вводив посаду цензора, який стежив за органами місцевого самоврядування. Але ім'я Мітрідата залишилося в пам'яті місцевого населення, яке підтримало в 48 році до н. е. невдалу спробу Фарнака II повернути собі володіння батька в Малій Азії [4].

Особистість

Мітрідат VI Евпатор відрізнявся суперечливим характером, поєднуючи в собі риси підвладних народів: любов до мистецтва і освіченість поєднувалася в ньому з східною підступністю і нещадною жорстокістю до своїх противників. Володіючи надзвичайною фізичною силою, він міг на рівних змагатися з професійними воїнами, вершниками і колісничими [47].

Тетрадрахма Мітрідата VI

Мітрідат відрізнявся болючою підозрілістю і вважав себе оточеним змовниками [46]. За його наказом були вбиті його сини Аріарат і Ксіфар, кілька дружин і дочок, а протягом царювання Евпатора проти його влади виступали сини Махар і Фарнак.

Цар виділявся своєю освіченістю. Знання мов усіх народів Понтійського царства (22-25 різних діалектів) дозволяло йому вільно спілкуватися зі своїми підданими. Ще в юності Мітрідат почав вивчати отруйні рослини, завдяки чому зміг виробити імунітет до їх дії. Також цар був серйозним колекціонером, особливу увагу приділяв гемам, хоча в його колекції знаходилися ложе Дарія Великого і плащ Александра Македонського [44] . Крім цього він захоплювався елліністичною культурою і музикою. Мітрідат VI мав відразу два прізвиська: Евпатор (дав.-гр. Εὐπάτωρ) — «народжений славним батьком», і Діоніс (дав.-гр. Διόνυσος). Останнє ім'я має нагоди з раннього дитинства царя: в його колиску вдарила блискавка, яка запалила пелюшки, але не нашкодила дитині. Це нагадувало міф про давньогрецького бога Діоніса, а на пам'ять про цю подію у правителя залишився маленький шрам на лобі [5].

Релігія

Мітрідат добре розбирався в релігійних обрядах греків [48], хоча сам до кінця життя сповідував зороастризм [46]. Є відомості, що він поклонявся Зевсу-Воїну, запалюючи багаття на вершині пагорбів [49].

У культурі

Цікаві факти

Цар використовував отруйний мед Rhododendron ponticum у бойових цілях. Він наказав залишити соти з медом на шляху підступаючої римської армії на чолі з Помпеєм Великим у 65 р до н. е. Притлумнених медом римських солдатів вирізала армія Мітрідата.[50]


Попередник:
Савмак
Понтійсьий цар
Боспорський цар

107 до н.е. - 63 до н.е.
Наступник:
Фарнак II


Див. також

Примітки

  1. Højte, 2009
  2. Аппиан, mitridat.html Глава 9
  3. Плутарх, /POEEAST/PLUTARH/plutarkh5_6.txt Порівняльні життєписи. Деметрій. Глава 4.
  4. а б в г д е ж и к л м н п р Саприкін, 1996
  5. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас Молев, 1995
  6. а б в Mayor, 2009
  7. Getzel, 1996
  8. Страбон, Географія. Книга VII. Глава 3.17.
  9. Климов, 2010
  10. Бікерман, тисячі дев'ятсот вісімдесят п'ять
  11. а б в г Габелко, 2005
  12. Crook, 1 989
  13. а б Габелко, 2009
  14. Юстин, [http: // simposium. ru / ru / node / 76 Глава XXXVIII]
  15. Плутарх, Порівняльні життєпису. Гай Марій. Глава 31.
  16. Плутарх, Порівняльні життєпису. Сулла. Глава 5.
  17. Аппиан, html Глава 57
  18. Аппиан, Глава 11
  19. Аппиан, Глава 14
  20. Аппиан, Глава 17
  21. Аппіан, [http: //www.vehi. net / istoriya / rim / appian / mitridat.html Глава 17]
  22. Аппіан, Глава 18
  23. Діодор Сицилійський, Кн. 37. Глава 2
  24. а б Crook, 1989
  25. Аппиан, Глава 21
  26. Плутарх, Порівняльні життєписи. Сулла. Глава 24.
  27. Бенгтсон, тисячі дев'ятсот вісімдесят дві
  28. Плутарх, [http: // lib .ru / POEEAST / PLUTARH / plutarkh4_12.txt Порівняльні життєпису. Сулла. Глава 11]
  29. а б в г д е ж и Талах, 2013
  30. Плутарх, [http: / /lib.ru/POEEAST/PLUTARH/plutarkh4_12.txt Порівняльні життєпису. Сулла. Глава 12]
  31. Плутарх, [http: // lib. ru / POEEAST / PLUTARH / plutarkh4_12.txt Порівняльні життєпису. Сулла. Глава 13]
  32. Аппиан, /mitridat.html Глава 47
  33. Плутарх, Порівняльні життєпису. Сулла. Глава 23
  34. Плутарх, Порівняльні життєпису. Сулла. Глава 21
  35. Аппиан, Глава 57
  36. Плутарх, Порівняльні життєпису. Серторий. Глави 23 і 24.
  37. Плутарх, [http: // lib .ru / POEEAST / PLUTARH / plutarkh4_13.txt Порівняльні життєпису. Лукулл. Глава 8.]
  38. Аппиан, Глави 72-76
  39. Аппиан, глава 72-76
  40. Аппиан, rim / appian / mitridat.html Глава 72-76
  41. Бокщанин, 1 966
  42. Аппиан, Глава 85
  43. а б Єлісєєв, 2013
  44. а б Бенгтсон, 1 982
  45. Плутарх, Порівняльні життєпису. Помпей. Глава 42.
  46. а б в г Бенгтсон, 1982
  47. Бенгтсон, одна тисяча дев'ятсот вісімдесят два
  48. Аппиан, Глава 112
  49. Аппиан, Глава 66
  50. Hidden poisons in rhododendron nectar | Kew. www.kew.org. Процитовано 2019-04-23. 

Джерела та література

Література