Редагування НАТО

{{Картка організації
| назва             = {{lang-en|North Atlantic Treaty Organization}}<br/>{{lang-fr|Organisation du Traité de l'Atlantique Nord}}
| назва_укр         = <small>Організація Північноатлантичного договору</small>
| зображення        = Flag of NATO.svg
| розмір_зображення =200px
| підпис            =
| мапа              = North Atlantic Treaty Organization (orthographic projection).svg
| розмір_мапи       =
| підпис_мапи       = Країни-члени НАТО
| абревіатура       = <big>'''NATO''' / '''OTAN'''</big>
| гасло             = {{lang-la|Animus in consulendo liber}} ({{lang-uk|Дух звільняється при обговоренні}})
| заснована         = {{Date|4|4|1949|1}}
| розпущена         =
| тип               = [[Воєнний блок|Військово-політичний союз]]
| статус            =
| мета              = [[Колективна безпека]]
| штаб-квартира     = [[Файл:Flag Belgium brussels.svg|23px]] [[Брюссель]]
| розташування      = {{BEL}}
| координати        = {{Coor dms |50|52|34|N|4|25|19|E|scale:5000}}
| регіон            =
| членство          = {{Collapsible list |titlestyle = background:transparent;text-align:left;font-weight:normal;|title=[[Список країн НАТО|29 держав]]|{{ALB}} |{{BEL}} |{{BUL}} |{{GBR}} |{{GRE}} |{{DEN}} |{{EST}} |{{ISL}} |{{ESP}} |{{ITA}} |{{CAN}} |{{LAT}} |{{LTU}} |{{LUX}} |{{NED}} |{{GER}} |{{NOR}} |{{POL}} |{{POR}} |{{ROM}} |{{SVK}} |{{SLO}} |{{USA}} |{{TUR}} |{{HUN}} |{{FRA}} |{{CRO}} |{{CZE}} |{{MNE}}}}
| мови              = [[Англійська мова|англійська]]<br/>[[Французька мова|французька]]
| секретар          = {{Прапорець|NOR}} [[Єнс Столтенберг]]
| лідер_позиція     = [[Голова Військового комітету НАТО|Голова Військового <br/>комітету НАТО]]
| лідер_ім'я        = {{Прапорець|GBR}} [[File:Air Chief Marshal star plate.svg|20px]] [[Головний маршал повітряних сил]] {{Не перекладено|треба=Стюарт Піч|є=Stuart Peach|мова=en}}
| лідер_позиція2    = [[Парламентська асамблея НАТО|Голова парламентської <br/>асамблеї НАТО]]
| лідер_ім'я2       = {{Прапорець|ITA}} [[Паоло Аллі]]
| лідер_позиція3    = [[Верховний головнокомандувач НАТО|Верховний <br/>головнокомандувач <br/>ОЗС НАТО в Європі]]
| лідер_ім'я3       = {{Прапорець|USA}} {{Ранг|країна=США|звання=Генерал}} [[Кертіс Скапаротті]]
| лідер_позиція4    = [[Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО з питань трансформації|Верховний <br/>головнокомандувач <br/>ОЗС НАТО з <br/>питань трансформації]]
| лідер_ім'я4       = {{Прапорець|FRA}} [[File:Officier général francais 5 etoiles.svg|20px]] [[Генерал]] {{не перекладено|треба=Дені Мерсе|є=Denis Mercier|мова=en}}
| ключові_особи     =
| центральний_орган = [[Північноатлантична рада]]
| материнські       =
| дочірні           = [[Рада північноатлантичного співробітництва]]<br/>[[Рада євроатлантичного партнерства]]<br/>[[Партнерство заради миру|Програма «Партнерство заради миру»]]
| бюджет            = 1,737,000,000 [[Euro|€]]
| штат              =
| добровольці       =
| веб-сайт          = [http://www.nato.int/cps/uk/natohq/index.htm nato.int]
| примітки          =
| колишні_назви     =
}}
{{Значення|Нато (значення)}}
'''Організа́ція Північноатланти́чного до́говору''', також '''Північноатланти́чний алья́нс''' або '''НА́ТО''' (від {{lang-en|'''N'''orth '''A'''tlantic '''T'''reaty '''O'''rganization — NATO}}, {{lang-fr|L''''O'''rganisation du '''T'''raité de l''''A'''tlantique '''N'''ord — OTAN}})&nbsp;— міжнародна міжурядова організація, [[Воєнний блок|військово-політичний союз]] 29 держав<ref name="note">Станом на червень 2017.</ref> [[Північна Америка|Північної Америки]] і [[Європа|Європи]], які прагнуть досягти мети [[Північноатлантичний договір|Північноатлантичного договору]], підписаного у [[Вашингтон]]і [[4 квітня]] [[1949]].

У відповідності до статутних документів Альянсу, головна роль НАТО полягає у забезпеченні свободи і безпеки країн-членів з використанням політичних і військових засобів. НАТО дотримується спільних для Альянсу цінностей [[Демократія|демократії]], [[Політична свобода|індивідуальної свободи]], [[Верховенство права|верховенства права]] та мирного розв'язання суперечок та підтримує ці цінності в усьому євроатлантичному регіоні. Засадничим принципом Альянсу є спільність поглядів між північноамериканськими та європейськими членами НАТО, що поділяють однакові цінності та інтереси і віддані справі збереження демократичних принципів, що робить нероздільною безпеку Європи і Північної Америки. Альянс стоїть на захисті своїх країн-членів від загрози агресії: головним військово-політичним принципом організації є система [[колективна безпека|колективної безпеки]], тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на напад ззовні<ref name="handbook">{{книга
 |автор          = 
 |частина        = 
 |заголовок      = Довідник НАТО
 |оригінал       = 
 |посилання      = http://www.nato.int/docu/handbook/2006/hb-ukr-2006.pdf
 |видання        = 
 |відповідальний = 
 |місце          = 1110 Brussels, Belgium
 |видавництво    = NATO Public Diplomacy Division
 |рік            = 2006
 |том            = 
 |сторінки       = 
 |сторінок       = 386
 |isbn           = 92-845-0184-9
}}</ref><ref>{{cite web
 |url          = http://studentbooks.com.ua/content/view/82/40/1/17/
 |назва        = Юридическая энциклопедия. Североатлантический союз (НАТО)
 |прізвище     =
 |ім'я         =
 |дата         =
 |веб-сайт     = studentbooks.com.ua
 |видавець     =
 |дата-доступу = 2014-08-11
}}{{ref-ru}}</ref>.

[[СРСР|Радянськими]] джерелами «агресивний» '''блок НАТО''' подавався як воєнно-політичне угруповання західних держав, створене з ініціативи [[США]] і спрямоване проти [[Соціалістична країна|соціалістичних країн]] і [[Національно-визвольний рух|національно-визвольного руху]]<ref>{{книга
 |автор          = 
 |частина        = 
 |заголовок      = Український радянський енциклопедичний словник
 |оригінал       = 
 |посилання      = 
 |видання        = Друге вид
 |відповідальний = 
 |місце          = К.
 |видавництво    = Українська радянська енциклопедія
 |рік            = 1987
 |том            = 2
 |сторінки       = 486
 |сторінок       = 735
 |isbn           = 
}}</ref><ref>{{cite web
 |url          = http://dic.academic.ru/dic.nsf/bse/116631/Организация
 |назва        = Большая советская энциклопедия. Организация Североатлантического договора
 |прізвище     =
 |ім'я         =
 |дата         =
 |веб-сайт     = dic.academic.ru
 |видавець     =
 |дата-доступу = 2014-08-11
}}{{ref-ru}}</ref>. Створена в [[1955]] [[Варшавський Пакт|Організація Варшавського Договору]] стала фактично геополітичною противагою НАТО, і конфронтація між цими блоками (т. з. [[Холодна війна]]) тривала до розпаду СРСР. Багато хто досі вважає, що НАТО залишається традиційним військово-політичним блоком&nbsp;— наслідком «холодної війни», спрямованим проти [[Російська Федерація|Росії]]<ref name="совугроза">{{Стаття
 | автор    = Под общей редакцией И. Ю. Юргенса и С. А. Кулика.
 | дата     = Октябрь 2010 г.
 | назва    = О перспективах развития отношений России и НАТО
 | журнал   = Институт современного развития
 | том      = 
 | випуск   = 
 | сторінки = 
 | doi      = 
 | id       = 
 | url      = http://uisrussia.msu.ru/docs/nov/insor/Russia-NATO.pdf
 | формат   = pdf
 | дата_отримання = 
 }} {{ref-ru}}</ref><ref>''М.&nbsp;Я.&nbsp;Пелипась.'' [http://www.amstud.msu.ru/full_text/texts/conf1995/pelipas10.htm США, Россия и Североатлантический блок: НАТО в поисках новых приоритетов.] {{ref-ru}}</ref>.

== Витоки. Північноатлантичний договір ==
{{main|Північноатлантичний договір}}

[[Файл:Photograph of President Truman signing the document implementing the North Atlantic Treaty at his desk in the Oval... - NARA - 200163.jpg|thumb|300px|Імплементація Договору президентом США [[Гаррі Трумен]]ом [[24 серпня]] [[1949]]]]

Підписання Північноатлантичної угоди і створення Альянсу безпосередньо пов'язані з подіями, що відбувалися у світі після [[Друга світова війна|Другої світової війни]]. Загроза післявоєнного [[реваншизм]]у в [[Німеччина|Німеччині]], а згодом і агресивна політика [[СРСР]] спонукали європейські країни і США шукати нової архітектури європейської безпеки. Зведення «[[Залізна завіса|залізної завіси]]», [[Лютневий заколот у Чехословаччині|переворот у Чехословаччині в лютому 1948 року]], блокада Радянським Союзом навесні того ж року [[Поділ Берліна|окупаційних зон Берліна]] вимагали адекватної реакції.

Початком процесу формування оборонного союзу країн Заходу можна вважати зустріч у [[Брюссель|Брюсселі]] [[4 березня]] [[1948]] року представників [[Бельгія|Бельгії]], [[Велика Британія|Великої Британії]], [[Люксембург]]у, [[Нідерланди|Нідерландів]] і [[Франція|Франції]], на якій обговорювалася англо-французька пропозиція розробки договору про взаємну допомогу. [[17 березня]] [[1948]] року був підписаний [[Брюссельський договір]]. Метою Брюссельського договору була спільна протидія можливій у майбутньому агресії зі сторони Німеччини, а також військова кооперація як відповідь на можливу радянську агресію<ref name="Todorov"/>.

У випадку іноземної агресії згідно договору відносно невеликі військові сили союзників повинні були діяти спільно. Однак уже на перших зустрічах керівників міністерств оборони союзників, на яких оцінювались наявні військові ресурси держав-членів союзу, дійшли висновку про їх недостатність і необхідність отримання допомоги, у тому числі від [[США]]&nbsp;— виникла ідея розширення західного оборонного союзу за рахунок Сполучених Штатів і [[Канада|Канади]] та створення спільної системи оборони в євроатлантичному регіоні. В березні-квітні [[1948]] року з відповідними пропозиціями до [[Білий дім|Білого дому]] звернулися міністри закордонних справ Франції [[Жорж Бідо]] та Великої Британії [[Ернст Бевін]]. Публічного розголосу концепція отримала під час виступу в [[Парламент Канади|парламенті Канади]] міністра закордонних справ (згодом&nbsp;— прем'єр-міністра) цієї країни [[Луї Сан-Лоран]]а [[28 квітня]] 1948 року. Наступним найважливішим кроком на шляху підписання Північноатлантичної угоди стало прийняття [[11 червня]] 1948 року [[Сенат США|сенатом США]] резолюції, яка дозволяла урядові укладати в мирний час договори про союзи з іншими державами за межами [[Північна Америка|американського континенту]]. Реалізація ідеї створення спільної системи оборони перейшла в практичну площину<ref name="Todorov"/>.

У листопаді 1948 року розроблений Радою [[Західноєвропейський союз|Західноєвропейського союзу]] проект атлантичного пакту був надісланий у Вашингтон. Узгоджений проект був підготовлений у грудні того ж року. В цей же період виникла ідея прилучення до запланованого проекту низки держав [[Північна Європа|Північної]] та [[Південна Європа|Південної Європи]], де якраз відбувалися дискусії щодо створення скандинавського та середземноморського регіональних безпекових пактів. Пропозиція не знайшли належної підтримки скандинавських країн ([[Швеція]], [[Фінляндія]]), однак висловили бажання виступити підписантами договору [[Данія]], [[Ісландія]], [[Італія]], [[Норвегія]] та [[Португалія]]. Текст майбутнього Договору дванадцяти держав був опублікований для ознайомлення широкої громадськості [[18 березня]] [[1949]] року. Підготовка Договору отримала різкий спротив з боку [[СРСР]], уряд якого [[31 березня]] 1949 року виступив з [[Вербальна нота|нотою протесту]], де зазначалося, що створюваний союз має агресивну спрямованість і суперечить як [[Статут ООН|статуту ООН]], так і існуючим договорам між Радянським Союзом і Великою Британією, Францією та США. У відповідь на це міністри закордонних справ країн-підписантів у заяві від [[2 квітня]] відкинули висловлені звинувачення, наголосивши на суто оборонному характері альянсу і його відповідності Статуту [[ООН|Організації Об'єднаних Націй]]<ref name="Todorov"/>.

Північноатлантичний договір був підписаний [[4 квітня]] 1949 року у Вашингтоні представниками урядів [[Бельгія|Бельгії]], [[Велика Британія|Великої Британії]], [[Данія|Данії]], [[Ісландія|Ісландії]], [[Італія|Італії]], [[Канада|Канади]], [[Люксембург]]у, [[Нідерланди|Нідерландів]], [[Норвегія|Норвегії]], [[Нова держава|Португальської республіки]], [[Сполучені Штати Америки|Сполучених Штатів Америки]] та [[Четверта французька республіка|Французької республіки]]. Після завершення процесу [[Ратифікація|ратифікації]] Договору всіма учасниками та [[депонування]] відповідних документів у США він набув чинності з [[24 серпня]] [[1949]] року<ref name="Todorov">{{книга
 |автор          = 
 |частина        = 
 |заголовок      = Північноатлантичний альянс: історія, функції, структура, відносини з Україною
 |оригінал       = 
 |посилання      = http://jmce.dsum.edu.ua/ru/files/Todorov.pdf
 |видання        = 
 |відповідальний = За заг. ред. проф. Д. І. Дзвінчука.
 |місце          = Івано-Франківськ
 |видавництво    = Місто НВ
 |рік            = 2012
 |том            = 
 |сторінки       = 
 |сторінок       = 604
 |isbn           = 
}}</ref>. НАТО народилася як результат нездатності [[ООН]] того часу забезпечити мир у світі, тоді, коли [[СРСР]] [[вето|ветував]] багато постанов [[Рада безпеки ООН|Ради безпеки]] цієї організації. Для легітимізації нової організації скористалися 51-м пунктом [[Статут ООН|Статуту ООН]], у частині 5 у рамках легітимного колективного захисту.

Концепцію новоутвореної міжнародної організації її перший Генеральний секретар [[Гастінгс Ісмей|лорд Ісмей]] окреслив як «тримати [[СРСР|росіян]] на відстані, [[США|американців]]&nbsp;— всередині (Європи), а [[Німеччина|німців]]&nbsp;— під контролем»<ref>{{книга
 |автор          = Андрес Ортега, Томаш Валашек.
 |частина        = Чи є загрози, що постають перед НАТО сьогодні, такими ж небезпечними, як за часів холодної війни?
 |заголовок      = За і проти. Дебати з питань євроатлантичної безпеки. 
 |оригінал       = 
 |посилання      = http://www.nato.int/docu/debate/debate-ukr.pdf
 |видання        = 
 |відповідальний = 
 |місце          = 1110 Brussels, Belgium
 |видавництво    = NATO Public Diplomacy Division
 |рік            = 2004
 |том            = 
 |сторінки       = 7
 |сторінок       = 81
 |isbn           = 
}}</ref>.

== Історія розвитку і трансформації Альянсу ==
[[Файл:NATO vs Warsaw (1949-1990)edit.png|thumb|450px|Північноатлантичний альянс і [[Варшавський Пакт|Організація Варшавського договору]] (1949—1990&nbsp;рр.). Схема.<br/><small>Синій колір&nbsp;— держави-члени НАТО, червоний&nbsp;— ОВД</small>]]
{| align="left" border=0
|+
!align="center" colspan=2|Членство в '''НАТО'''
!align="center" |
!align="center" colspan=2|Членство в [[Варшавський Пакт|ОВД]]
|-----
|{{legend|#0000FF||css=border:0px}}||з [[1949]]||&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;|| ||
|-----
|{{legend|#0080FF||css=border:0px}}||з [[1952]]|| || ||
|-----
|{{legend|#8080FF||css=border:0px}}||з [[1955]] || ||{{legend|#C60000||css=border:0px}}||з [[1955]]
|-----
|| || || ||{{legend|#FF6A6A||css=border:0px}}||з [[1956]]
|-----
|{{legend|#ABC1FE||css=border:0px}}||з [[1982]]|| || ||
|+
|}
Історія Північноатлантичного альянсу поділяється на низку періодів, чітке датування яких має умовний характер, оскільки процеси налагодження та розвитку механізмів співпраці між країнами-членами в політичній, військовій, економічній та гуманітарній сферах не завжди чітко збігаються. Ускладнює визначення чітких часових періодів і певне відставання цих процесів від корекції цілей та завдань НАТО. Однак офіційна історіографія альянсу, беручи до уваги виразність суттєвих змін щодо завдань, принципів і механізмів діяльності Альянсу, визначає такі основні періоди:

=== 1949—1956 ===
Цей період характеризується розв'язанням загальних проблем безпеки, становленням системи [[Колективна оборона|колективної оборони]], створенням основних керівних органів Альянсу, пошуком оптимальної структури та складу учасників. Вихідна ідея створення ефективної системи євроатлантичної безпеки полягала у поєднанні збільшення військової потужності з економічним піднесенням європейських країн.

У жовтні [[1949]] року [[Конгрес США]] прийняв рішення про надання європейським партнерам по НАТО військової допомоги в розмірі 1&nbsp;млрд. [[Долар США|доларів]]. У поєднанні з економічними зобов'язаннями за [[План Маршалла|«планом Маршалла»]], військова допомога Сполучених Штатів виступала додатковим джерелом безпеки та стабільності в Європі. Водночас встановлювалася центральна роль США в обороні [[Західна Європа|Західної Європи]] та Північної [[Атлантичний океан|Атлантики]]. У січні [[1950]] року президент США [[Гаррі Трумен]] затвердив план об'єднаної системи оборони Північноатлантичного регіону, який містив конкретні заходи, спрямовані на формування необхідних військових структур та джерела їх фінансування<ref name="Todorov"/>.

Іншим важливим напрямком розбудови оборонного Північноатлантичного альянсу стало створення його ключових фінансово-економічних та військових органів. [[Північноатлантичний договір]] передбачав тільки заснування Ради організації, яка, в свою чергу, мала створити Комітет оборони. [[Північноатлантична рада|Рада НАТО]], що складалася з міністрів закордонних справ 12 держав-членів, створила Комітет оборони з 12 міністрів оборони, а також підпорядкований йому [[Військовий комітет НАТО|Військовий комітет]] у складі 12 начальників [[Генеральний штаб|генеральних штабів]]. Новим органом, що відповідав згаданій концепції зміцнення безпеки, став Комітет економічного та фінансового захисту в складі 12 міністрів фінансів. Крім того, був створений Відділ торговельного флоту і Комітет з питань виробництва та озброєння. Всі ці органи перебували під контролем Ради НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Постійнодіючим органом Ради НАТО була постійна рада, до якої входили 12 заступників міністрів закордонних справ. Суто воєнними питаннями займалася створена при військовому комітеті постійна стратегічна група з представників збройних сил [[США]], [[Велика Британія|Великої Британії]] та [[Франція|Франції]]. Цей здійснював командування військовими операціями і контролював п'ять регіональних оперативних груп: Північна Європа (зона відповідальності [[Данія]], [[Норвегія]], [[Велика Британія]]), Центральна Європа ([[Бельгія]], [[Велика Британія]], [[Люксембург]], [[Нідерланди]], [[Франція]]), Південна Європа&nbsp;— Західне Середземномор'я ([[Велика Британія]], [[Італія]], [[Франція]]), Канада&nbsp;— США&nbsp;— Північна Атлантика (усі країни Альянсу, окрім Італії та Люксембургу). Верховним головнокомандувачем об'єднаних збройних сил НАТО у Європі за згодою всіх держав-членів був призначений генерал [[Дуайт Ейзенхауер]]. [[1 квітня]] [[1950]] року був прийнятий перший чотирирічний План колективної оборони НАТО<ref name="Todorov"/>.

[[Файл:Bundesarchiv B 145 Bild-098967, Aufnahme der Bundesrepublik in die NATO.jpg|thumb|300px|Церемонія вступу до НАТО [[Федеративна Республіка Німеччина|Федеративної Республіки Німеччини]]. [[Париж]]. Травень [[1955]]]]

В основу першої [[Воєнна доктрина|воєнної доктрини]] НАТО, яка отримала назву «Щит і меч», були покладені погляди на коаліційну оборону військово-політичного керівництва США: роль «щита» відводилася угрупованню [[Сухопутні війська|сухопутних військ]] на Європейському [[Театр війни|театрі війни]], на які за підтримки [[Тактична авіація|тактичної авіації]] і [[Військово-морські сили|військово-морських сил]] покладалося ведення операцій до набрання чинності «меча», тобто американських [[Стратегічний бомбардувальник|стратегічних бомбардувальників]]&nbsp;— носіїв [[Ядерна зброя|ядерної зброї]]. Ця стратегія, що спиралася на загрозу застосування ядерної зброї, єдиним власником якої серед країн НАТО були США, закріпила за ними провідну роль в самому блоці і в процесі оборонного планування, що не могло не позначитися на подальшому розвитку коаліційних доктринальних установок і стратегічних концепцій<ref name="target">{{Стаття
 | автор    = Полковник И. Маринин.
 | дата     = Март 1990 г.
 | назва    = Военная доктрина Североатлантического блока
 | журнал   = [[Зарубежное военное обозрение]]
 | том      = 
 | випуск   = 
 | сторінки = 
 | doi      = 
 | id       = 
 | url      = http://commi.narod.ru/txt/1990/0301.htm
 | формат   = htm
 | дата_отримання = 
 }} {{ref-ru}}</ref>.

У травні [[1951]] року, з метою створення оптимальної моделі керівництва Альянсом розпочалася реорганізація структури його управління: було реформовано вищий орган керівництва&nbsp;— Раду, до складу якої, крім міністрів закордонних справ, увійшли також міністри оборони та міністри фінансів держав-членів. При цьому були ліквідовані Комітет оборони та Комітет економічного і фінансового захисту, а основні їхні функції покладені на Відділ оборонної промисловості та Економічний і фінансовий відділ, що підпорядковувались постійній раді заступників міністрів закордонних справ. Повноваження цієї ради були значно розширені, вона стала основним виконавчим органом, що координував діяльність усіх інших структур. Завершальним етапом становлення Альянсу стало розширення та стабілізація складу його учасників. [[18 лютого]] [[1952]] року до НАТО приєднались [[Греція]] і [[Туреччина]], які займали стратегічну позицію в планах оборони Середземноморського басейну. Ще більш важливою подією у зміцненні системи європейської безпеки стало приєднання до Альянсу [[Федеративна Республіка Німеччина|Федеративної Республіки Німеччини]]. Рішення про прийом її до НАТО було прийнято на [[Паризька конференція (1954)|Паризькій конференції]] [[23 жовтня]] [[1954]] року і набуло чинності [[6 травня]] [[1955]]<ref name="Todorov"/>.

До 1955 року за Північноатлантичним альянсом остаточно закріпилася домінуюча роль у системі європейської безпеки. На ці події дуже різко і негативно відреагував [[Радянський Союз]]&nbsp;— вже [[14 травня]] 1955 року з підконтрольних СРСР східноєвропейських держав [[Соціалістичний табір|соціалістичного табору]] була утворена [[Варшавський Пакт|Організація Варшавського договору]], яка негайно розпочала формування об'єднаних збройних сил. Що у свою чергу стало поштовхом до нового рівня конфронтації між Сходом і Заходом<ref name="target"/>.

=== 1956—1967 ===
Характеризується розвитком політичних консультацій між країнами-членами з усього спектра питань щодо відносин між Сходом і Заходом. Розпочався зі схвалення у грудні [[1956]] року [[Північноатлантична рада|Північноатлантичною радою]] рекомендацій, викладених у доповіді так званого [[Комітет трьох (НАТО)|«комітету трьох»]] ([[Гаетано Мартіно]], [[Хальвард Ланге]], [[Лестер Пірсон]]), про невійськове співробітництво в межах НАТО. Консультації, починаючи з найпростіших форм&nbsp;— обміну думками та інформацією&nbsp;— і закінчуючи відвертими дискусіями у керівних органах альянсу, поступово набули характеру безперервного процесу і забезпечили високий рівень взаєморозуміння і врахування інтересів кожного учасника Договору ще на стадії розробки політичних рішень. Таким чином формувався основний принцип прийняття рішень в Альянсі&nbsp;— шляхом [[консенсус]]у, способу прийняття рішень, які безперечно є дійсно спільними і водночас враховують специфіку позицій кожної держави-члена організації<ref name="Todorov"/>.

Одночасно цей період характеризувався кризою [[Відносини Франція — НАТО|відносин Франція&nbsp;— НАТО]]: у [[1958]] році [[Франція]] вирішила запропонувати своє бачення і подальший розвиток взаємин, яке було конкретизоване в меморандумі [[17 вересня]] [[1958]] року, в якому [[Шарль де Голль]] закликав до створення спільного разом із [[США]] і [[Велика Британія|Великою Британією]] тріумвірату для керівництва Альянсом і попросив надати Франції допомогу в створенні [[ядерна зброя|ядерної зброї]]. Отримавши рішучу відмову, французький уряд прийняв рішення про поступовий вихід [[Франція|Франції]] з військової організації блоку, про що було остаточно оголошено на початку [[1966]] року. Згідно з заявою Франції всі об'єкти Альянсу, а також об'єкти ОЗС НАТО на ЦЄ ТВД повинні були залишити територію країни до квітня [[1967]] року<ref>{{Стаття
 | автор    = Малашенко О. А.
 | дата     = Октябрь 2008 г.
 | назва    = Франция и НАТО: исторические аспекты военно-политического сотрудничества
 | журнал   = Военно-исторический журнал
 | том      = 
 | випуск   = 
 | сторінки = 12-15
 | doi      = 
 | id       = 
 | url      = 
 | формат   = 
 | дата_отримання = 
 }} {{ref-ru}}</ref>. Вихід Франції з військової структури НАТО не означав виходу з оборонного альянсу чи дистанціювання від його стратегії і містив у основі цілу низку важливих саме для Франції причин, але все-таки засвідчив дещо відмінні підходи до актуальної конфігурації післявоєнної системи міжнародних відносин і початок нового етапу в історії НАТО.

Після [[Карибська криза|карибської кризи 1963 року]] на Заході і Сході почало формуватись розуміння, що глобальна ядерна війна не матиме переможця. Обидві сторони демонстрували готовність до порозуміння у сфері деескалації ядерного протистояння. Важливе значення у цьому напрямі мали [[Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою|Московська угода США, СРСР та Великої Британії 1963 року про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою]] та переговори про нерозповсюдження ядерної зброї, що завершились підписанням відповідного [[Договір про нерозповсюдження ядерної зброї|договору]] у липні [[1968]] року<ref name="Todorov"/>.

=== 1967—1975 ===
[[Файл:Leonid Brezhnev and Richard Nixon talks in 1973.png|thumb|300px|праворуч|Генсек КПРС [[Брежнєв Леонід Ілліч|Леонід Брежнев]] і президент США [[Річард Ніксон]] під час візиту радянського лідера в США. 1973.]]
Новий період розвитку НАТО розпочався у грудні [[1967]] року після схвалення Північноатлантичною радою доповідь бельгійського міністра закордонних справ [[П'єр Армель|П'єра Армеля]] «Про майбутні завдання альянсу», відомої як [[Доповідь Армеля|доповіді Армеля]]. Доповідь містила виклад політики безпеки блоку, відомої також як «Доктрина Армеля», яка становила соціально-політичну сторону військової доктрини Альянсу. В доповіді підкреслювалося що [[П'ять принципів мирного співіснування|доктрина мирного співіснування]] змінила характер конфронтації між Сходом і Заходом, але не усунула основні проблеми. Виходячи з цього було зроблено висновок, що без нових військових зусиль НАТО ні мир в Європі, ні сама [[Розрядка|політика розрядки]] взагалі неможливі. Північноатлантичний альянс розглядався як гарант миру і стабільності на Європейському континенті. Доктрина проголошувала два основних принципи діяльності НАТО: оборона, тобто нарощування військового потенціалу блоку, і розрядка&nbsp;— проведення політики пом'якшення напруженості на Європейському континенті. Згідно з доктриною Армеля головною політичною метою НАТО стало «досягнення в Європі справедливого і міцного мирного порядку»; члени НАТО брали зобов'язання одночасно підтримувати необхідний військовий потенціал для оборони та стримування, а також сприяти послабленню напруги у відносинах між двома блоками. По суті це стало новою стратегічною концепцією Альянсу. Не менший вплив мала Доповідь і на стосунки між державами-членами: ініціатива Армеля продемонструвала вплив малих держав-членів НАТО на більш великі держави, зокрема, на супердержаву&nbsp;— Сполучені Штати. НАТО сприйняла ідею, яка була закладена в цій доповіді, в результаті чого відцентрові сили, які могли б призвести до розпаду Північноатлантичного союзу, притупилися. Ця доповідь проклала для НАТО курс, що привів згодом до закінчення [[Холодна війна|«холодної війни»]]<ref>{{Стаття
 | автор    = Лоуренс С. Каплан
 | дата     = Весна 2007 г.
 | назва    = Докладу Армеля сорок лет
 | журнал   = Вестник НАТО
 | том      = 
 | випуск   = 
 | сторінки = 
 | doi      = 
 | id       = 
 | url      = http://www.nato.int/docu/review/2007/issue1/russian/history.html
 | формат   = html
 | дата_отримання = 
 }} {{ref-ru}}</ref>

З наступних подій, що позитивно вплинули на загальну атмосферу європейської безпеки, слід зазначити угоди Федеративної Республіки Німеччини [[1970]]-[[1973]] років про нормалізацію відносин і визнання існуючих кордонів з СРСР, [[Польська Народна Республіка|Польщею]], [[НДР]] та [[Чехословацька Соціалістична Республіка|Чехословаччиною]], [[Чотиристороння угода про статус Західного Берліна|Чотиристоронню угоду про статус Західного Берліна]] ([[1972]], США, СРСР, Велика Британія, Франція), угоди 1972 року між СРСР і США [[Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь|про обмеження стратегічних озброєнь]] і [[Договір про обмеження систем протиракетної оборони|про системи протиракетної оборони]], Віденські переговори 1973 року про взаємне скорочення збройних сил і [[Гельсінські угоди|Гельсінська нарада з питань безпеки та співробітництва у Європі]]. Водночас ці події, що засвідчували про значне зменшення напруженості між Сходом і Заходом, не призвели до послаблення зусиль членів Північноатлантичного альянсу із забезпечення обороноздатності<ref name="Todorov"/>.

=== 1975—1985 ===
В середині [[1970-ті|1970-х]] політика [[Розрядка|«розрядки»]] змінилася новим витком політичної конфронтації та військового протистояння, що було обумовлено [[Війна в Афганістані 1979—1989|радянською інтервенцією в Афганістані]], розгортанням в СРСР нових [[Балістична ракета|балістичних ракет]] середньої дальності [[РСД-10|РСД-10 «Піонер»]] (SS-20 за класифікацією НАТО) і, як відповідь, розміщенням США в Європі МБР [[Першинг-1|MGM-31A «Першинг-1А»]], початком розробки в Сполучених Штатах [[Стратегічна оборонна ініціатива|програми СОІ]]<ref name="target"/>.

В умовах загострення відносин зі Сходом у [[1984]] році відновив діяльність [[Західноєвропейський союз]]. Натомість альянс зміцнив позиції в Європі після вступу до нього в [[1982]] році [[Іспанія|Іспанії]]. Що стосується військово-технічного боку військової доктрини блоку&nbsp;— [[Гнучке реагування|стратегії гнучкого реагування]], то лідери НАТО традиційно характеризували її як оборонну. Сама сутність «гнучкого реагування» полягала у здатності блоку шляхом відповідних, сумірних з характером загрози дій запобігти, а якщо необхідно, то і відбити збройну агресію різного масштабу в будь-якому районі зони відповідальності Альянсу. НАТО відмовилася взяти на себе зобов'язання не застосовувати [[Ядерна зброя|ядерну зброю]] першим. Генеральний секретар Альянсу [[Пітер Карінгтон]] в грудні [[1984]] року прямо відкинув таку перспективу, заявивши: «Ми не є прихильниками відмови від можливості використання першими ядерної зброї»<ref name="target"/>. Загострення тривало до кінця [[1985]] року, коли після приходу до влади у СРСР [[Горбачов Михайло Сергійович|Михайла Горбачова]] почалися його регулярні зустрічі з лідерами США та інших західних країн і переговорний процес між сходом і Заходом набував незворотного характеру.

=== 1985—1990 ===
[[Файл:Photograph of President Reagan and General Secretary Gorbachev signing the INF Treaty in the East Room of the White... - NARA - 198588.tif|thumb|300px|Лідери [[СРСР]] і [[США]] [[Горбачов Михайло Сергійович|Михайло Горбачов]] і [[Рональд Рейган]] підписують [[Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності|Договір про ліквідацію РСМД]]. [[1987]]]]

З початком [[Перебудова|перебудови]] в Радянському Союзі і оприлюдненням горбачовської концепції «Європа&nbsp;— наш спільний дім» розпочинається період відлиги у відносинах НАТО і СРСР. Вже у грудні [[1987]] року [[Горбачов Михайло Сергійович|Михайло Горбачов]] і [[Рональд Рейган]] підписали у [[Вашингтон]]і [[Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності|договір про повну ліквідацію ракет середньої і малої дальності]]. Це було перше в історії реальне знищення цілого класу сучасних ядерних озброєнь. Незабаром після цього процес кардинальних змін у відносинах між Сходом і Заходом набував несподівано стрімкого розмаху. Переломним став [[1989]] рік, який розпочався із повного виведення
радянських військ з [[Війна в Афганістані 1979—1989|Афганістану]]. За цим слідували прихід до влади у [[Польща|Польщі]] першого на сході Європи некомуністичного уряду [[Тадеуш Мазовецький|Тадеуша Мазовецького]], демократичні революції в [[Осінь народів|Угорщині]], [[Колапс Німецької Демократичної Республіки|Німецькій Демократичній Республіці]], [[Оксамитова революція|Чехословаччині]] та, врешті, падіння [[Берлінський мур|Берлінської стіни]], яке символізувало початок якісно нового періоду у світовій історії. 1989 рік завершився першими в історії відвідинами [[Міністерство закордонних справ СРСР|Міністром закордонних справ СРСР]] [[Шеварднадзе Едуард Амвросійович|Едуардом Шеварднадзе]] [[Штаб-квартира НАТО|штаб-квартири НАТО]] в [[Брюссель|Брюсселі]] його та переговорами з [[Генеральний секретар НАТО|Генеральним секретарем НАТО]] [[Манфред Вернер|Манфредом Вернером]] і постійними представниками держав-членів Альянсу<ref name="Todorov"/>.

Впродовж [[1990]]-[[1991]] років перехід влади до демократичних сил відбувся і в інших країнах [[Східна Європа|Східної Європи]] та в союзних республіках [[СРСР]]. Наслідком цих змін стали [[возз'єднання Німеччини]], припинення [[Холодна війна|«холодної війни»]], [[Розпад СРСР|розпад Радянського Союзу]] і [[Варшавський Пакт|Варшавського блоку]]. Європа та світ опинилися у принципово новій політичній ситуації, що не могло не вплинути на Північноатлантичний альянс і зумовило початок процесу його адаптації до нових геополітичних умов. В цей період навіть точилися дискусії про розпуск Альянсу і недоцільності його існування у постбіполярному світі, але нестабільність нової ситуації викликала необхідність лише трансформації альянсу й уточнення його ролі. Крім того, важливе значення мало і бажання країн-членів зберегти спільний цивілізаційний простір. НАТО вступив у новий етап своєї історії<ref name="Todorov"/>.

=== 1990—2002 ===
Процес постбіполярної трансформації НАТО розпочався з [[Лондонський саміт НАТО 1990|Лондонського саміту Альянсу]], що відбувся у липні [[1990]] року. На саміті
глави держав і урядів країн-членів дійшли висновку про необхідність пристосування Північноатлантичного альянсу до нової стратегічної ситуації та нового середовища безпеки. Основними напрямками трансформації було визначено скорочення чисельності об'єднаних збройних сил при одночасному підвищенні рівня їх мобільності та здатності оперативно діяти у надзвичайних ситуаціях, розвиток і поглиблення відносин з новими демократичними державами [[Східна Європа|Східної Європи]], а також міжурядовими європейськими інституціями&nbsp;— [[ОБСЄ]], [[ЄЕС]], [[ЗЄС]]. Розвиток і реалізація ідей, висунутих на Лондонському саміті, привели до розробки нової стратегічної концепції Альянсу, схваленої на наступній [[Римський саміт НАТО 1991|зустрічі глав держав та урядів країн-членів НАТО у Римі]] у листопаді 1991 року. У прийнятому документі зазначалося, що глибокі політичні зміни, які
відбулися в [[Центральна Європа|Центральній]] та Східній Європі від 1989 року, стали результатом зникнення безпосередньої загрози, що викликала найбільшу занепокоєність Альянсу впродовж сорока років його існування. Усунення загрози спланованої агресії означало припинення існування чинника, навколо якого фокусувалася стратегія НАТО, а отже, безпека всіх його членів зміцнилася. Проте, як наголошувалося в документі, тепер їй загрожують інші різноманітні ризики, які важко спрогнозувати й оцінити: міжетнічна ворожнеча і територіальні спори у країнах ЦСЄ можуть привести до виникнення [[Збройний конфлікт|збройних конфліктів]], у які можуть бути втягнені зовнішні сили і які можуть перекинутися на країни НАТО, безпосередньо позначаючись на їхній безпеці<ref name="Todorov"/>.

Аналіз нової стратегічної ситуації дав змогу авторам концепції зробити два важливих висновки про збереження цілей і функцій Альянсу в сфері безпеки і про створення ширших, ніж будь-коли, можливостей для досягнення його цілей політичними засобами. Йшлося про діалог і співробітництво між членами НАТО й іншими державами в усіх галузях, пов'язаних з європейською безпекою. Ця думка, висловлена в документі ще в досить обережній формі, засвідчувала, однак, про принципово новий підхід до архітектури європейської безпеки і незабаром стала невід'ємною складовою загальної стратегії Альянсу. Стосовно оборони стратегічна концепція 1991 року передбачала зниження загальної чисельності збройних сил і рівня їхньої боєготовності з одночасним підвищенням їх мобільності, гнучкості та здатності діяти в критичних ситуаціях. З цією метою планувалися певні зміни у структурі збройних сил і військового командування альянсу. Концепція передбачала широке використання сил негайного та швидкого реагування, в тому числі багатонаціональних, здатних діяти в різноманітних, непередбачуваних ситуаціях. Важливою корективою було також зменшення залежності військової стратегії альянсу від ядерної зброї, яка має відігравати головно політичну роль&nbsp;— збереження миру, стримування будь-якого агресора.
[[Файл:NATO PfP Members crop.svg|350px|thumb|
{| align="left" border=0
|+
|-----
|{{legend|#000080|Члени програми «[[Партнерство заради миру]]»|css=border:0px}}
|-----
|{{legend|#008000|Колишні члени ПЗМ, які приєдналися до НАТО|css=border:0px}}
|+
|}
]]

Крім стратегічної концепції, на Римському саміті було також прийнято «Декларацію про мир і співпрацю». У ній наголошувалося, що Альянс підтримує і пропонує допомогу країнам Центральної і Східної Європи у здійсненні реформ, подоланні труднощів перехідного періоду, запрошує до участі у відповідних форумах НАТО, готовий до консультацій з політичних, військових, економічних і наукових питань та щодо налагодження співпраці. Для сприяння розвиткові такого партнерства створювалася [[Рада євроатлантичного партнерства|Рада північноатлантичного співробітництва]] (РПАС), установче засідання якої відбулося [[20 грудня]] 1991 року за участю міністрів закордонних справ держав-членів НАТО, шістьох країн Центральної та Східної Європи і трьох [[Балтійські країни|Балтійських держав]]. У березні 1992 року до РПАС приєднались одинадцять незалежних держав&nbsp;— членів [[СНД]], що виникли на території колишнього СРСР. А наприкінці [[1996]] року учасницями цього форуму були вже 40 держав Європи й [[Азія|Азії]].

Однією з найважливіших ініціатив Альянсу стала програма «[[Партнерство заради миру]]» (ПЗМ) започаткована на [[Брюссельський саміт НАТО 1994|Брюссельському 1994 року саміті НАТО]]. Програма проголошувала завдання формування нових відносин безпеки між Північноатлантичним союзом та його партнерами у справі миру. До участі в ній були запрошені держави-члени РПАС та інші країни ОБСЄ. [[Північноатлантична рада]] запропонувала державам-партнерам долучилися до роботи політичних і військових органів у [[Штаб-квартира НАТО|штаб-квартирі НАТО]] в межах діяльності, пов'язаної з партнерством. Передбачалися також консультації з будь-яким активним учасником програми, якщо він буде відчувати пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Суттєве значення мало і положення про те, що активна участь у ПЗМ буде відігравати важливу роль у процесі розширення НАТО. За три роки учасниками «Партнерства заради миру» стали 27 держав Європи і Азії. Однією з перших серед них була [[Україна]], яка приєдналася до програми вже в лютому [[1994]] року.

Важливе значення для ефективності та вагомості програми ПЗМ мало приєднання до неї у червні [[1994]] року [[Російська Федерація|Російської Федерації]], адже, на думку лідерів НАТО, створення заснованої на співпраці нової архітектури європейської безпеки потребувало активної участі Росії. Результатом розвитку діалогу з РФ став підписаний у травні 1997 року у [[Париж]]і «Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю і безпеку між Російською Федерацією і Організацією північноатлантичного договору». Цим актом для консультацій, координації співпраці та досягнення консенсусу між альянсом і Росією, а також за відповідних обставин для прийняття спільних рішень щодо спільних дій з питань безпеки засновувалася [[Рада Росія — НАТО|постійна спільна рада Росія&nbsp;— НАТО]].

Іншим важливим кроком на шляху розширення і поглиблення співробітництва між НАТО і державами-учасницями РПАС і ПЗМ стало створення в травні [[1997]] року перетворення Ради північноатлантичного співробітництва на [[Рада євроатлантичного партнерства|Раду євроатлантичного партнерства]] (РЄАП). До складу РЄАП увійшли не тільки члени РПАС, а й ті держави, що мали в ній лише статус спостерігачів. В рамках РЄАП проводяться консультації та здійснюється співпраця в сферах контролю над озброєнням, ядерної безпеки, нерозповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї, врегулювання криз, планування оборони і військових бюджетів, боротьби з міжнародним тероризмом тощо.

Ще одним важливим напрямом у діяльності НАТО став розвиток так званого [[Середземноморський діалог|«Середземноморського діалогу»]]. Рішення про це було прийняте на [[Брюссельський саміт НАТО 1994|Брюссельському саміті 1994 року]]. Участь у Середземноморському діалозі взяли, крім держав-членів НАТО [[Єгипет]], [[Ізраїль]], [[Йорданія]], [[Мавританія]], [[Марокко]] і [[Туніс]].
[[Файл:Deny Flight F-15.jpg|thumb|300px|ліворуч|Зліт [[McDonnell Douglas F-15 Eagle|F-15C]] 53-ї винищувальної ескадрильї ВПС США. [[Операція «Денай флайт»]].]]

Важливою обставиною, що надавала особливої актуальності процесу налагодження співробітництва між Альянсом і державами&nbsp;— не членами НАТО, стала [[Югославські війни|війна в Югославії]]. Ця війна створювала помітну загрозу для європейської безпеки і стала серйозним випробуванням для НАТО як організації, що набувала характеру сили, покликаної не лише забезпечувати оборону її членів, а й сприяти збереженню миру та стабільності на всьому євроатлантичному просторі. Вже з [[1992]] року Альянс почав надавати допомогу в здійсненні операцій з підтримки миру на Балканах, що проводилися під егідою [[Рада Безпеки ООН|Ради Безпеки ООН]]: спочатку це було морське та повітряне патрулювання з метою контролю за дотриманням запровадженого ООН [[ембарго]] на постачання зброї до республік колишньої [[Соціалістична Федеративна Республіка Югославія|Югославської федерації]] й торговельного ембарго проти [[Сербія та Чорногорія|Сербії та Чорногорії]] (операції [[Операція «Скай монітор»|«Скай монітор»]], [[Операція «Маритайм монітор»|«Маритайм монітор»]], [[Операція «Маритайм ґард»|«Маритайм ґард»]]). Після прийняття Радбезом ООН у березні [[1993]] року резолюції, що дозволяла державам-членам НАТО вживати примусових заходів для забезпечення режиму забороненої для польотів зони у повітряному просторі над [[Боснія і Герцеговина|Боснією і Герцеговиною]], літаки НАТО розпочали [[операція «Денай флайт»]]. В лютому [[1994]] року вони збили чотири військові літаки, які порушили заборонену для польотів зону. Це були перші за всю історію альянсу бойові дії його збройних сил. У 1994—1995 роках на прохання [[UNPROFOR|Сил захисту ООН у Боснії і Герцеговині]] [[Операція НАТО в Боснії та Герцеговині (1995)|літаки НАТО провели низку операцій]], що зумовили зняття [[Облога Сараєва|облоги Сараєва]] та інших міст, здійснювали повітряні удари по цілях у межах визначених ООН заборонених зон. Ці та інші дії сприяли зупиненню конфлікту в Боснії і Герцеговині. Після підписання у грудні [[1995]] року загальної Рамкової угоди про мир у цьому регіоні, з грудня 1996 року підрозділи НАТО в Боснії і Герцеговині стали ядром [[Сили стабілізації (НАТО)|стабілізаційних сил SFOR]], яким РБ ООН надала повноваження підтримувати мир і стабільність у регіоні. До складу цих сил увійшли також військові підрозділи країн-учасниць програми ПЗМ, в тому числі й [[Український військовий контингент в Боснії і Герцеговині|України]].

Початок розгортання нового конфлікту на Балканах, цього разу [[Косовська війна|в Косово]], засвідчили обґрунтованість висновку про нестабільність нового політичного середовища в Європі та ймовірність виникнення нових загроз для миру і безпеки. [[Бомбардування Югославії силами НАТО|Операція сил НАТО «Союзна сила»]] в період з [[24 березня]] по [[10 червня]] [[1999]] року стала завершальнім етапом [[Косовська війна|Косовської війни]], що змусив [[Союзна Республіка Югославія|Югославію]] припинити бойові дії, вивести [[Армія Югославії|війська]] з території краю [[Косово|Косово й Метохія]] та організувати його перехід під контроль сил НАТО, а пізніше&nbsp;— [[ООН]].

[[Вашингтонський саміт НАТО 1999]] року відзначився прийняттям перших членів організації з числа постсоціалістичних країн&nbsp;— [[Чехія|Чехії]], [[Угорщина|Угорщини]] і [[Польща|Польщі]], та ухваленням нової Стратегічної концепції НАТО. У сукупності з іншими викликами та загрозами глобального характеру, такими як розповсюдження ядерної, біологічної, хімічної зброї та технологій їх виготовлення, [[тероризм]], [[організована злочинність]] тощо, військово-політичні конфлікти на посткомуністичному просторі ще більше актуалізували завдання динамічної адаптації НАТО до нових умов безпеки. Відповідало це і зростаючій активності східноєвропейських держав у напрямі розширення співпраці з Альянсом в галузі безпеки й оборони. Деякі з них прямо ставили питання про перехід від співробітництва з НАТО до повноправного членства в організації. Це вимагало розв'язання низки концептуальних питань з урахуванням позицій всіх учасників євроатлантичного партнерства, а також поглиблення трансформаційних процесів в НАТО в нових умовах європейської безпеки<ref name="Todorov"/>.

=== 2002—2014 ===
{{main|Трансформація НАТО}}
[[Файл:NATO-2002-Summit.jpg|thumb|300px|праворуч|[[Празький саміт НАТО 2002|Празький саміт НАТО]]. Листопад [[2002]] року.]]
Новий етап трансформаційних змін Північноатлантичного альянсу був започаткований на [[Празький саміт НАТО 2002|Празькому саміті НАТО 2002]], де були ухвалені рішення, ініційовані колишнім Генеральним секретарем НАТО лордом [[Джордж Робертсон|Джорджем Робертсоном]] у відповідь на «уроки [[Косовська війна|Косова]] та [[Терористичний акт 11 вересня 2001 року|11 вересня]]» й зосереджені на змінах у потенціалах, місіях і структурах Альянсу. Впровадження комплексу завдань щодо вдосконалення потенціалів, створення [[Сили реагування НАТО|Сил реагування НАТО]] та кардинальних структурних перетворень є так званою [[Трансформація НАТО|Празькою програмою трансформації]]. Празьке зобов'язання щодо вдосконалення
потенціалів ({{lang-en|Prague Capabilities Commitment}}) складається з понад 400 політичних зобов'язань, що взяли на себе окремі країни-члени, з метою вдосконалення своїх можливостей в окремих сферах. Вдосконалення потенціалів&nbsp;— процес, протягом якого країни НАТО зобов'язались досягти у конкретний термін підвищення бойової ефективності військового потенціалу у галузі стратегічних повітряних та морських перевезень, дозаправлення у повітрі, здатності до швидкого розгортання сил, розвитку підрозділів [[Бойове забезпечення військ|бойового]] та [[Тилове забезпечення|тилового забезпечення]], [[Система управління військами|систем командування, управління та зв'язку]], [[Воєнна розвідка|розвідки]], [[Система радіолокаційного розпізнавання|виявлення та спостереження]] та засобів придушення [[Протиповітряна оборона|протиповітряної оборони противника]], а також [[Захист від зброї масового ураження|захисту від хімічної, біологічної і ядерної зброї]]. Вирішення проблем вдосконалення потенціалу відбувається через спеціалізацію та багатонаціональну кооперацію між країнами<ref name="Брежнева">{{Стаття
 | автор    = Брежнева Т. В.
 | дата     = 2010
 | назва    = Трансформація та розширення НАТО: порядок денний та послідовність дій для України 
 | журнал   = [[Національний інститут стратегічних досліджень]]. Програма «Воєнна безпека України в контексті нових геополітичних реалій»
 | том      = 
 | випуск   = 
 | сторінки = 
 | doi      = 
 | id       = 
 | url      = http://www.db.niss.gov.ua/docs/polmil/22-Br.pdf
 | формат   = pdf
 | дата_отримання = 
 }}</ref>.

Країни-члени НАТО за активної підтримки країн-партнерів досягли певного успіху у виконанні цих зобов'язань. В сфері повітряних перевезень у [[2004]] році міністри оборони країн НАТО підписали Меморандум про взаєморозуміння, згідно з яким проект стратегічних повітряних перевезень, який очолює [[Німеччина]], повинен забезпечити оперативну спроможність повітряного перевезення вантажів великих розмірів. Забезпечення стратегічних перевезень реалізується з використанням [[Повітряний чартер|чартерної системи]], що гарантує безперешкодний доступ до шести російських та українських транспортних літаків [[Ан-124-100]]. На національному рівні країни НАТО мають або планують придбати велику кількість літаків [[Boeing C-17 Globemaster III|С-17]] та [[Аеробус A400M|А-400М]]<ref name="Брежнева"/>.
[[Файл:SteadfastJaguar2006KapVerde.jpg|thumb|300px|ліворуч|Навчання [[Сили реагування НАТО|Сил реагування НАТО]] Steadfast Jaguar. [[2006]].]]

Країни-члени НАТО продовжують працювати над розвитком Мережі НАТО із забезпечення здатності обміну інформацією, даними та [[Розвідувальна інформація|розвідданими]] із гарантуванням їх надійного захисту, [[Режим секретності|таємності]] та своєчасності, водночас поліпшуючи [[Захист інформації|захист важливих інформаційних систем від комп'ютерних атак]]. Наступним складником Празької програми було рішення про створення [[Сили реагування НАТО|Сил реагування НАТО]] ({{lang-en|NATO Response Force}}). Концепція Сил реагування НАТО передбачає створення високотехнічно оснащених, гнучких, здатних до оперативного розгортання, взаємосумісних та витривалих підрозділів, спроможних виконувати місії з усього спектра завдань Альянсу. Вони мають не тільки забезпечити спроможність НАТО швидко і ефективно реагувати на нові загрози, а й надати можливість справедливіше розподілити ризики через залучення більшої кількості держав НАТО до проведення операцій. Сили реагування НАТО складаються з [[Сухопутні війська|сухопутного]], [[Повітряні сили|повітряного]], [[Військово-морські сили|морського]] компонентів та [[Війська спеціального призначення|сил спеціальних операцій]]. Війська, які перебувають у підвищеному ступені готовності, складаються з національних елементів та здійснюють ротацію кожні шість місяців після проходження відповідної підготовки та сертифікації. СРН відіграють роль
своєрідного каталізатора процесу трансформації всіх збройних сил країн-членів НАТО. Після завершення у червні [[2006]] року навчань Steadfast Jaguar, на яких спільно діяли сухопутні, морські і повітряні компоненти СРН, на [[Ризький саміт НАТО 2006|Ризькому саміті НАТО]] було оголошено, що Сили реагування НАТО досягли рівня цілковитої оперативної
спроможності<ref name="Брежнева"/>.

Третьою складовою Празької програми стала структурна трансформація. Нова структура командування НАТО базується не територіальному розподілі як раніше, а на функціональному. На
стратегічному рівні створені два командування. [[Стратегічне командування НАТО з операцій|Командування ОЗС НАТО з питань операцій]], яке відповідає за проведення усіх операцій Альянсу, очолює [[Верховний головнокомандувач НАТО|Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО в Європі]]. [[Командування ОЗС НАТО з питань трансформації]] очолює [[Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО з питань трансформації]], який несе відповідальність за питання просування і контролю над поточним процесом трансформації Альянсу, а також над спроможностями Альянсу, зокрема у питаннях підготовки та розробки концепцій і доктрин. Тактичний рівень складається з шести видових командувань ОЗС НАТО, які забезпечують відповідну підтримку операцій штабними елементами на суші, морі та у повітрі.

По мірі виконання Празької програми трансформації почали виникати певні проблеми, які проявились у невідповідності між чіткими намірами у визначенні специфічних цілей, та діями й виділеними ресурсами для досягнення цих цілей. На подолання недоліків була спрямована Норфолкська програма Генерального секретаря [[Яап де Гооп Схеффер]]а, викладена у квітні [[2004]] року в Командуванні ОЗС з питань трансформації у відповідь на [[Війна в Афганістані (2001—2014)|уроки Афганістану]]. Програма передбачала заходи на виконання Празьких зобов'язань й стосувалась трансформаційних змін в генеруванні сил, оборонному плануванні та схемах спільного фінансування<ref name="Брежнева"/>.
[[Файл:Svecanost podizanja NATOve zastave Zagreb 55.jpg|thumb|300px|праворуч|Урочистий підйом прапора НАТО на Міністерстві оборони [[Хорватія|Хорватії]] в [[Загреб]]і після вступу країни до Альянсу. [[7 квітня]] [[2009]] року.]]

Оскільки робота НАТО ґрунтується на політичній солідарності та спільних цінностях, постала проблема вироблення спільного бачення стратегічних завдань Альянсу та відновлення
єдності у протистоянні новим викликам та загрозам безпеці: важливою складовою перетворень НАТО стало забезпечення внутрішнього балансу між [[Північна Америка|Північною Америкою]] і дедалі більш інтегрованою [[Європа|Європою]]. Прийняттю рішень про початок трансформаційних змін у політичній сфері передувала Мюнхенська програма, ініційована колишнім [[Федеральний канцлер Федеративної Республіки Німеччини|канцлером Німеччини]] [[Герхард Шредер|Герхардом Шредером]] у [[2005]] році у відповідь на уроки [[Війна в Перській затоці|іракської кризи]]. В результаті глави країн-членів Альянсу на [[Саміт НАТО 2005 року|саміті НАТО в Брюсселі]] взяли на себе зобов'язання посилити роль НАТО як форуму для стратегічних і політичних консультацій і координації між членами Альянсу й консультацій у сфері безпеки між Європою і Північною Америкою. Генеральний секретар Яап де Гооп Схеффер дав обіцянку розробити план, який забезпечить серйозність і важливість стратегічного діалогу в НАТО. Ухвалена на [[Ризький саміт НАТО 2006|Ризькому 2006 року саміті НАТО]] Комплексна політична директива, яка стала доповненням до Стратегічної концепції Альянсу 1999 року, визначила структуру та політичну спрямованість трансформації, встановила пріоритети з усіх аспектів військового потенціалу Альянсу, планування підготовки та розвідки на наступні 10-15 років<ref name="Брежнева"/>.

Розширення і трансформація Північноатлантичного альянсу є одним з найбільш фундаментальних зрушень у міжнародній безпеці, пов'язаних з формуванням нової системи міжнародних відносин. Цей процес без перебільшення доленосний для європейських країн, оскільки не лише остаточно закріплює результати минулого біполярного протистояння, але й окреслює контури єдиної європейської цивілізації у межах євроатлантичного простору<ref name="Желєзняк">{{Стаття
 | автор    = Ігор Желєзняк.
 | дата     = Листопад 2009
 | назва    = Трансформація та розширення НАТО: порядок денний та послідовність дій для України 
 | журнал   = Науковий інформаційно-аналітичний Центр НАТО [[Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника|Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника]]
 | том      = 
 | випуск   = 
 | сторінки = 
 | doi      = 
 | id       = 
 | url      = http://nato.pu.if.ua/journal/2009/2009-11.pdf
 | формат   = pdf
 | дата_отримання = 
 }}</ref>.

Належність до європейської цивілізації є прагненням багатьох країн, у тому числі і [[Україна|України]]. Домінуючою та першочерговою метою Організації Північноатлантичного договору залишається колективна оборона, але вона кардинально відрізняється не лише від тих заходів, що планувалися в роки [[Холодна війна|«холодної війни»]], а навіть не схожа на ті, що впроваджувалося вже у «нових» постбіполярних умовах. Фактично, з початком нового тисячоліття, в НАТО мало місце більше конструктивних зрушень, ніж за будь-яке десятиріччя в історії діяльності Альянсу. Ця трансформаційна лінія ще раз підтвердилася після того, як НАТО запропонувало новим партнерам приєднатися до Альянсу (передостання хвиля [[Розширення НАТО|розширення Північноатлантичного альянсу]] мала місце у квітні [[2004]] року, коли новими членами стали [[Болгарія]], [[Латвія]], [[Литва]], [[Румунія]], [[Словаччина]], [[Словенія]] та [[Естонія]]), а [[1 квітня]] [[2009]] року Альянс прийняв до своїх рядів двох нових членів&nbsp;— [[Албанія|Албанію]] та [[Хорватія|Хорватію]]<ref name="Желєзняк"/>.

[[Російсько-український військовий конфлікт 2014 року|Агресія Росії проти України]] у [[2014]] році, на думку українських науковців, виявила слабкі місця в системі оборони Альянсу на Сході Європи і спонукає до застосування невідкладних військових та політичних заходів. [[Росія|Російська Федерація]] припинила бути партнером НАТО і розглядається нині як противник. [[США]] змушені повернути зовнішньополітичну увагу до Європи і знов починають відігравати роль як один з важливих чинників європейської безпеки. Зміни в архітектурі європейської безпеки не є цілковитим поверненням до ситуації [[Холодна війна|«холодної війни»]]. Розклад сил сьогодні є іншим: нині агресія Росії спрямована на країни [[Центрально-східна Європа|Центрально-східної Європи]] та [[Балтійські країни|Балтії]], що зараз є членами [[ЄС]] та НАТО, і на низку [[Пострадянські держави|пострадянських країн]], що з [[1990-ті|1990-х]] років опинилися в сірій зоні безпеки&nbsp;— [[Грузія|Грузію]], [[Молдова|Молдову]] і [[Україна|Україну]]<ref>{{Стаття
 | автор    = Парахонський Б. О., Яворська Г. М.
 | дата     = Червень 2014
 | назва    = Актуальні виклики та загрози регіональній безпеці: висновки для України
 | журнал   = Аналітична доповідь [[Національний інститут стратегічних досліджень|Національного інституту стратегічних досліджень]]
 | том      = 
 | випуск   = 
 | сторінки = 
 | doi      = 
 | id       = 
 | url      = http://www.niss.gov.ua/public/File/2014_table/0625_dop.pdf
 | формат   = pdf
 | дата_отримання = 
 }}</ref>. Дії Росії змусили НАТО мобілізуватися і переосмислити свою стратегію<ref>{{cite web
 |url          = http://www.5.ua/svit/item/385267-dii-rosii-zmusyly-nato-mobilizuvatysia-i-pereosmyslyty-svoiu-stratehiiu-ministr-oborony-ssha
 |назва        = Дії Росії змусили НАТО мобілізуватися і переосмислити свою стратегію&nbsp;— міністр оборони США
 |прізвище     =
 |ім'я         =
 |дата         = 2014-05-31
 |веб-сайт     = www.5.ua
 |видавець     =
 |дата-доступу = 2014-08-15
}}</ref>.

=== 2014—2018 ===
5 червня 2017 року до складу Альянсу увійшла [[Чорногорія]].<ref>{{Cite news|url=https://www.bbc.co.uk/ukrainian/news-40166859|title=Чорногорія офіційно стала 29-м членом НАТО|date=2017-06-05|language=en-GB|work=BBC News Україна|accessdate=2018-08-16}}</ref>

10 березня 2018 року НАТО визнало за Україною статус країни-аспіранта на шляху до приєднання до альянсу.<ref>{{cite web |url=http://www.unn.com.ua/uk/news/1719318-ukrayina-otrimala-vid-nato-status-krayini-aspiranta |title=Україна отримала від НАТО статус країни-аспіранта |author= |date=2018-03-10 |website=http://www.unn.com.ua/ |publisher=[[Українські національні новини]] |accessdate=10 березня 2018}}</ref><ref>{{cite web |url=https://mil.in.ua/ukrayina-aspirant-nato/ |title=Україна аспірант НАТО |author= |date=2018-03-10 |website=https://mil.in.ua/ |publisher=[[Український мілітарний портал]] |accessdate=10 березня 2018}}</ref>

== Країни-члени НАТО ==
{{main|Список країн НАТО}}
Перші 12 держав, що підписали [[Північноатлантичний договір]] 4 квітня 1949, стали країнами-засновниками НАТО:
{|
|
* {{BEL}}
* {{GBR}}
* {{DEN}}
|
* {{CAN}}
* {{ISL}}
* {{ITA}}
|
* {{LUX}}
* {{NED}}
* {{NOR}}
|
* {{POR}}
* {{USA}}
* {{FRA}}
|}

=== Розширення Альянсу ===
{{main|Розширення НАТО}}
[[Файл:Map of NATO chronological.gif|450px|right|thumb|Хронологія розширення НАТО.]]
{| class="wikitable"
! Дата
! Країна
! Загальна<br/>кількість<br/>членів
|-
! scope="row" valign="top" | 18 лютого 1952
| {{GRE}} {{TUR}}
| style="text-align: center;" | 14
|-
! scope="row" valign="top" | 6 травня 1955
| {{GER}}
| style="text-align: center;" | 15
|-
! scope="row" valign="top" | 30 травня 1982
|{{ESP}}
| style="text-align: center;" | 16
|-
! scope="row" valign="top" | 12 березня 1999
| {{POL}} {{HUN}} {{CZE}}
| style="text-align: center;" | 19
|-
! scope="row" valign="top" | 2 квітня 2004
| {{BUL}} <br/>{{EST}} <br/>{{LAT}} <br/>{{LIT}} <br/>{{ROM}} <br/>{{SVK}} <br/>{{SLO}}
| style="text-align: center;" | 26
|-
! scope="row" valign="top" | 1 квітня 2009
| {{ALB}} {{CRO}}
| style="text-align: center;" | 28
|-
! scope="row" valign="top" | 5 червня 2017
| {{MNE}}<ref>[http://www.bbc.com/ukrainian/news-40166859 Чорногорія офіційно стала 29-м членом НАТО]</ref>
| style="text-align: center;" | 29
|}

Процес вступу до альянсу регулюється Статтею 10 Північноатлантичного договору і наступних угод. Країни, охочі приєднатися повинні відповідати певним вимогам і завершити багатоступінчастий процес, що включає політичний діалог і військову інтеграцію.

== Організаційна структура, політика прийняття рішень ==
НАТО є військово-політичним союзом 29 держав, що володіє всією необхідною інфраструктурою і системою органів з її управління<ref name="handbook"/>. Вона є міжурядовою, а не над
державною організацією. Це союз [[Незалежність|незалежних]], [[Державний суверенітет|суверенних]] держав, що об'єдналися в інтересах спільної безпеки та захисту спільних цінностей. Основною метою Північноатлантичного альянсу є захист свободи і безпеки його членів у Європі та Північній Америці відповідно до принципів [[Статут ООН|Статуту ООН]]. Для досягнення цієї мети Альянс використовує як свій політичний вплив, так і військову потужність, залежно від характеру проблем безпеки, що постають перед державами-членами НАТО<ref name="Todorov"/>.

Основними інститутами політики і прийняття рішень в Альянсі є [[Північноатлантична рада]], [[Комітет оборонного планування НАТО|Комітет оборонного планування]] і [[Група ядерного планування НАТО|Група ядерного планування]]. Кожен з них відіграє важливу роль у процесах консультацій і прийняття рішень, які є основою спільного планування і безпеки країн. Рішення, ухвалені цими органами, мають однаковий статус і є узгодженою політикою країн-членів НАТО, незалежно від рівня, на якому вони прийняті. Цим вищим органам підпорядковані спеціальні комітети, які також складаються з офіційних представників країн. Така структура комітетів є базовим механізмом, який забезпечує Альянсу можливість проводити консультації та приймати рішення так, щоб кожна країна була представлена на кожному рівні та в усіх сферах діяльності НАТО<ref name="handbook"/>. Структури НАТО забезпечують постійний процес консультацій, координації та співпраці між державами-членами щодо політичних, військових, економічних та інших аспектів безпеки, а також дають цим країнам можливість активно співпрацювати у невійськових галузях, таких як [[наука]], [[Інформаційні технології|інформація]], [[екологія]] і реагування на [[Надзвичайна ситуація|надзвичайні ситуації]]<ref name="Todorov"/>.

Рішення в НАТО приймаються на основі [[консенсус]]у після обговорення і консультацій з країнами-членами Альянсу. Рішення, прийняте на основі консенсусу, є рішенням, згоду на яке дали і яке підтримали усі країни-члени Організації Північноатлантичного договору. Це означає, що рішення, прийняте НАТО, є виразом колективної волі суверенних держав, які є членами Альянсу. Принцип прийняття рішень на основі консенсусу стосується усіх справ Альянсу і віддзеркалює той факт, що рішення приймають саме країни-члени НАТО і кожна з них бере участь у процесі прийняття рішень. Цей принцип діє на усіх рівнях організації НАТО<ref name="handbook"/>.

У разі незгоди обговорення ведеться доти, доки рішення не буде прийняте, інколи це може призвести до визнання того, що досягти згоди неможливо. Але майже завжди вдається знайти взаємноприйнятне рішення. Консультації є невід'ємною частиною процесу прийняття рішень в НАТО. Вони сприяють комунікації між країнами-членами, чиєю головною метою є прийняття таких колективних рішень, які відповідають їхнім національним інтересам<ref name="handbook"/>.
[[Файл:Hires 130221-D-NI589-871c.jpg|thumb|300px|праворуч|Нарада міністрів оборони держав-членів НАТО у [[Штаб-квартира НАТО|штаб-квартирі НАТО]]. [[Брюссель]]. [[21 лютого]] [[2013]].]]

Основна частина військових сил та військової інфраструктури належить державам-членам НАТО, залишається під їхнім безпосереднім управлінням і національним командуванням доти, доки не виникне необхідність в їх виділенні цілком (або частково) для вирішення певних військових завдань під загальним союзним командуванням<ref name="handbook"/>.

==== Основні інститути політики і прийняття рішень ====
{{main|Цивільна структура НАТО|Військова структура НАТО}}
* [[Саміт НАТО|Саміти НАТО]],
* [[Північноатлантична рада]],
* [[Комітет оборонного планування НАТО]],
* [[Група ядерного планування НАТО]],
* [[Військовий комітет НАТО]].

==== Оборонне планування НАТО ====
Збереження адекватної військової спроможності та готовності до колективних дій в інтересах [[Колективна оборона|колективної оборони]] є головною метою Альянсу в сфері безпеки. Оборонне планування є основою усіх [[Операції та місії НАТО|операцій НАТО військового характеру]]. Воно побудоване таким чином, аби [[Об'єднані збройні сили НАТО|збройні сили Альянсу]] були готові до виконання повного спектра оборонних планів і політики, від звичайного
стримування до врегулювання конфліктів, підтримання миру, гуманітарних операцій та інших оперативних завдань. Структура процесу оборонного планування забезпечується базовими принципами НАТО: політичної солідарності [[Список країн НАТО|країн-членів]], сприяння співробітництву і розвитку тісних зв'язків між ними в усіх сферах, де це забезпечує їхні спільні та індивідуальні інтереси, спільної відповідальності, визнання взаємних зобов'язань, спільної діяльності з утримання адекватної військової потуги на підтримку стратегії та політики Альянсу<ref name="Todorov"/>.

Ключова роль в оборонному плануванні належить [[Військовий комітет НАТО|Військовому комітету НАТО]]. Тісна координація діяльності [[Міжнародний секретаріат НАТО|Міжнародного секретаріату]] та [[Міжнародний військовий штаб НАТО|Міжнародного військового штабу]], військового керівництва НАТО і урядів держав забезпечується щорічним обміном інформацією про національні плани. Такий обмін інформацією дає змогу порівняти наміри кожної держави із загальними вимогами НАТО і при необхідності переглянути їх у відповідності до нових директив, вимог до модернізації та змін ролей і обов'язків національних [[Збройні сили|збройних сил]]. Усі ці аспекти постійно переглядаються і контролюються на кожному етапі циклу оборонного планування. Відповідно до рекомендацій за результатами аналізу, міністрами оборони країн-членів кожні чотири роки розробляється документ «Керівні вказівки міністрів», який у разі необхідності оновлюється через два роки. На основі міністерських вказівок розробляються національні плани для збройних сил кожної країни-члена<ref name="handbook"/>.

Розроблені на основі пропозицій з розвитку збройних сил [[Командування ОЗС НАТО з питань трансформації|Командуванням об'єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації]] «Цільові завдання з розвитку збройних сил НАТО» спрямованих на те, щоб забезпечити [[Стратегічне командування НАТО з операцій|командуванню НАТО з операцій]] можливість виконувати весь спектр оперативних місій, які можуть бути покладені на нього [[Північноатлантична рада|Північноатлантичною радою]]<ref name="handbook"/>.

Третім етапом циклу планування збройних сил є процес аналізу оборонних питань, який відбувається кожен другий рік і триває протягом року. Він складається з індивідуального і колективного вивчення і оцінки планів розвитку збройних сил та відповідних фінансових планів країн-членів на індивідуальній основі, у порівнянні з еталоном, яким слугують узгоджені «Цільові завдання НАТО» на десятирічний період. В результаті його, після тристоронніх зустрічей з представниками кожної країни&nbsp;— члена Альянсу, готується проект «Національних розділів». «Національні розділи» вивчаються на багатосторонньому рівні у [[Комітет оборонного планування НАТО|Комітеті оборонного планування НАТО]] з метою усунення можливих розбіжностей між національними завданнями і планами розвитку збройних сил і тими, які визначені НАТО. Після цього «Національні розділи» перетворюються на індивідуальні національні додатки до Загального звіту. Загальний звіт також містить звіт Військового комітету щодо військової відповідності нового плану НАТО рівню розвитку збройних сил і ступеня пов'язаних з ним воєнних ризиків. Крім того, Загальний звіт містить розділ, узгоджений з інституціями [[ЄС]] та оснований на інформації європейських країн НАТО, в якому визначено ступінь, до якого новий план може відповідати потребам [[Європейський Союз|Європейського Союзу]] у сфері військових сил і засобів<ref name="handbook"/>.

=== Бюджетування ===
НАТО&nbsp;— міжурядова організація, члени якої виділяють кошти та ресурси, необхідні для повсякденного функціонування її згідно з Договором: проведення зустрічей, підготовки та прийняття рішень, реалізації інших завдань в рамках спільних інтересів всіх членів Альянсу.

Фінансування навчання і складу національних контингентів здійснюється за рахунок бюджету відповідних держав. Вони ж несуть всі витрати з утримання своїх представництв при НАТО, виплачують платню офіцерам, прикомандированим до [[Штаб-квартира НАТО|штаб-квартири Альянсу]]. [[Заробітна плата|Платня]] цивільним службовцям виплачується з бюджету НАТО. Всі програми НАТО фінансуються спільно тими державами, які в них беруть участь<ref name="handbook"/>.

Згідно з неофіційною домовленістю, члени Альянсу повинні витрачати на оборону не менше 2% [[Валовий внутрішній продукт|ВВП]]. Однак у [[2013]] році тільки невелика частина країн-членів НАТО виконали ці вимоги. Згідно з даними НАТО, у [[США]] показник витрат на оборону сягнув 4,1%, [[Велика Британія|Великої Британії]]&nbsp;— 2,4%, [[Греція|Греції]]&nbsp;— 2,3%. Військовий бюджет [[Естонія|Естонії]] був на рівні 2%, [[Франція|Франції]]&nbsp;— 1,9%, [[Туреччина|Туреччини]] і [[Польща|Польщі]]&nbsp;— 1,8% , [[Німеччина|Німеччини]]&nbsp;— 1,3%, [[Італія|Італії]]&nbsp;— 1,2%. [[Іспанія]], [[Угорщина]], [[Латвія]] та [[Литва]] витрачали на оборону менше ніж 1% ВВП. Середній показник військових витрат європейськими членами Альянсу склав 1,4%<ref>{{cite web
 |url          = http://tyzhden.ua/News/106130
 |назва        = The New York Times: Європа починає переосмислювати політику фінансування оборони
 |прізвище     =
 |ім'я         =
 |дата         = 28.03.2014
 |веб-сайт     = tyzhden.ua
 |видавець     = Український тиждень
 |дата-доступу = 2014-08-16
}}</ref>.

==== Спільне фінансування ====
Планування ресурсів Північноатлантичного альянсу спрямоване на забезпечення НАТО необхідними йому можливостями і засобами, здійснюється шляхом спільного фінансування: коли визначається потреба у видатках, між країнами, які можуть брати в них участь, починаються консультації з метою об'єднати ресурси в рамках НАТО. Принцип спільного фінансування на основі [[консенсус]]у є одним з фундаментальних принципів Альянсу<ref name="Todorov"/>.

Критерії спільного фінансування постійно переглядаються в результаті виникнення нових обставин, наприклад, необхідності чітко визначити ті елементи
витрат НАТО на підтримання миру, які будуть покриватись з міжнародних [[бюджет]]ів, і ті, які повинні фінансуватись з [[Державний бюджет|національних бюджетів]]. Спільне фінансування поширюється на цивільний і військовий бюджети НАТО і Програму інвестицій в безпеку НАТО. Це єдині фонди, в межах яких керівництво НАТО визначає вимоги і встановлює пріоритети відповідно до головних завдань і пріоритетів Альянсу<ref name="handbook"/>.

===== Цивільний бюджет НАТО =====
Цивільний бюджет фінансується переважно [[Міністерство закордонних справ|Міністерствами закордонних справ]] держав НАТО, контролюється Комітетом цивільного бюджету і виконується Міжнародним секретаріатом НАТО. Він формується для покриття видатків на заробітну плату персоналу, поточні витрати, а також капітальні витрати і витрати на програми, необхідні для досягнення головних НАТО<ref name="handbook"/>:
* забезпечення результативної політики, планування ресурсів на підтримку операцій НАТО в євроатлантичному регіоні і поза його межами;
* виконання необхідної політичної і планової роботи для забезпечення і підтримки вдосконалених можливостей і засобів Альянсу;
* підтримку консультацій і співпраці з партнерами заради посилення безпеки і відповіді на нові виклики і загрози безпеці євроатлантичного регіону;
* забезпечення розуміння і підтримки НАТО, її операцій і ролі в підтримці безпеки через громадську дипломатію.
Допоміжними цілями також є:
* забезпечення професійних і допоміжних послуг [[Північноатлантична рада|Північноатлантичній раді]], підпорядкованим комітетам і [[Міжнародний секретаріат НАТО|Міжнародному секретаріату]];
* утримання і забезпечення функціонування приміщень і інфраструктури [[Штаб-квартира|штаб-квартири НАТО]];
* забезпечення дотримання вимог безпеки в НАТО і безпечного середовища для діяльності персоналу штаб-квартири та проведення операцій.

===== Військовий бюджет НАТО =====
Військовий бюджет включає поточні витрати і витрати на утримання, а також капітальні витрати [[Військова структура НАТО|міжнародної військової структури НАТО]]: [[Військовий комітет НАТО|Військового комітету]], [[Міжнародний військовий штаб НАТО|Міжнародного військового штабу]], військових агенцій, Верховних командувань НАТО і підпорядковані їм командувань, системи управління й інформації, науково-дослідних установ та [[Агентство НАТО з керування програмою розвитку системи раннього повітряного попередження та управління|сил раннього повітряного попередження і управління НАТО]]. З військового бюджету також покриваються видатки на діяльність командних структур під час операцій з реагування на кризові ситуації та місій, які виконує НАТО<ref name="handbook"/>.

Військовий бюджет фінансується переважно [[Міністерство оборони|Міністерствами оборони]] усіх країн&nbsp;— членів НАТО і контролюється Комітетом військового бюджету.

===== Програма інвестицій у безпеку НАТО (NSIP) =====
Країни&nbsp;— члени НАТО також фінансують Програму інвестицій у безпеку НАТО ({{lang-en|NATO Security Investment Programme}}). Ця програма використовується для фінансування об'єктів і обладнання, необхідних для забезпечення функціонування [[Командування ОЗС НАТО з питань трансформації|Командування НАТО з питань трансформації]] і[[Верховне головнокомандування НАТО в Європі|Командування НАТО в Європі]], оскільки їх утримання виходить за межі вимог щодо національної оборони окремих держав. NSIP також покриває потреби операцій з реагування на кризові ситуації і військові об'єкти та засоби, такі як системи інформації та зв'язку, системи повітряного управління і наведення, [[супутниковий зв'язок]], військові [[штаб]]и, [[аеродром]]и, [[Трубопровід|трубопроводи]] і склади [[ПММ]], [[Причальні споруди|причали]], [[Морська навігація|навігаційне]] обладнання<ref name="handbook"/>.

Програма інвестицій у безпеку фінансується [[Міністерство оборони|Міністерствами оборони]] країн-членів і контролюється Комітетом інфраструктури.

== Військові операції і місії НАТО ==
{{Main|Операції та місії НАТО}}
Північноатлантичний альянс відіграє активну і провідну роль у гарантуванні миру і безпеки на міжнародній арені. Тривалий час НАТО вдавалося підтримувати мир і безпеку європейських країн виключно політико-дипломатичними шляхами. Однак початок [[1990-ті|1990-х]] відзначився новими викликами і загрозами європейській безпеці. Першим серйозним випробуванням для НАТО як організації, що набувала характеру сили, покликаної не лише забезпечувати оборону її членів, а й сприяти збереженню миру та стабільності на всьому євроатлантичному просторі стала [[Югославські війни|війна в Югославії]]. Перші три операції Альянсу з підтримання миру мали місце в Європі&nbsp;— в [[Боснія і Герцеговина|Боснії і Герцеговині]], в [[Косово|Косові]] і в колишній [[Республіка Македонія|Югославській Республіці Македонія]].

=== НАТО у Боснії і Герцеговині, СФОР ===
{{Main|Операція НАТО в Боснії та Герцеговині (1995)|Сили стабілізації (НАТО)}}
[[Файл:Army Photography Contest - 2004 - FMWRC - Arts and Crafts - SFOR Surveillance.jpg|thumb|300px|праворуч|Зліт [[Sikorsky SH-3 Sea King|SH-3 «Сі Кінг»]] [[SFOR]] зі складу [[Королівський військово-морський флот Великої Британії|ВМС Великої Британії]]]]
Із [[1995]] до [[2004]] року під проводом НАТО здійснювалася [[Миротворча операція|операція з підтримання миру]] в [[Боснія і Герцеговина|Боснії і Герцеговині]], що допомагала гарантувати безпеку та сприяла відновленню країни після [[Боснійська війна|війни 1992—1995 років]].

Боснія та Герцеговина стала ареною, на якій НАТО багато що робила вперше, і рішення, прийняті Альянсом у відповідь на події у цій країні, допомогли формувати еволюцію Альянсу та розвивати його можливості зі встановлення і підтримання миру. У серпні&nbsp;— вересні [[1995]] року НАТО провела [[Операція НАТО в Боснії та Герцеговині (1995)|повітряну операцію в Боснії та Герцеговині]], яка допомогла припинити [[Боснійська війна|Боснійську війну]], а потім відповідно до [[Дейтонські угоди|Дейтонської мирної угоди]] очолила операцію з підтримання миру, яка тривала дев'ять років&nbsp;— з грудня 1994 року по грудень [[2004]] року. Хоча у грудні 2004 року НАТО передала відповідальність за повсякденну безпеку в Боснії та Герцеговині [[Європейський Союз|Європейському Союзу]], Альянс продовжує утримувати скорочений військовий штаб в [[Сараєво|Сараєві]] для надання допомоги у здійсненні оборонної реформи в Боснії та Герцеговині і у підготовці країни до участі в програмі «[[Партнерство заради миру]]»<ref name="natoint"/>.

=== Конфлікт у Косові, бомбардування Югославії, КФОР ===
{{Main|Бомбардування Югославії силами НАТО|Міжнародні сили з підтримки миру в Косові}}
З червня [[1999]] року НАТО очолила операцію зі встановлення миру в [[Автономний край Косово і Метохія (1990—1999)|Косові]] на підтримку широких міжнародних зусиль з розбудови миру і стабільності в цій спірній [[Союзна Республіка Югославія|югославській]] провінції. [[Бомбардування Югославії силами НАТО|Операція сил НАТО «Союзна сила»]] в період з [[24 березня]] по [[10 червня]] [[1999]] року стала завершальнім етапом [[Косовська війна|Косовської війни]]. Після завершення 78-денної повітряної кампанії в Косові були розгорнуті [[KFOR|міжнародні миротворчі сили під керівництвом НАТО КФОР]]. Ця кампанія, яка була другою військовою кампанією НАТО, почалася після більше ніж року ведення воєнних дій у провінції і провалу міжнародних зусиль врегулювати конфлікт дипломатичними засобами<ref name="natoint">{{cite web
 |url          = http://www.nato.int/cps/uk/natolive/topics_52060.htm
 |назва        = Операції та місії НАТО
 |прізвище     =
 |ім'я         =
 |дата         =
 |веб-сайт     = nato.int
 |видавець     =
 |дата-доступу = 2014-08-16
}}</ref>.

Після [[Міжнародне визнання Республіки Косово|проголошення Косовим своєї незалежності]] в лютому [[2008]] року НАТО погодилася зберегти свою присутність на основі Резолюції 1244 [[Рада безпеки ООН|Ради Безпеки ООН]]. У червні 2008 року Альянс вирішив взяти на себе нагляд за розформуванням Корпусу захисту Косова та допомогти створити професійні багатоетнічні [[Сили безпеки Косова]]<ref name="natoint"/>.

=== НАТО у колишній Югославській Республіці Македонія ===
[[Файл:MTPZ Pandur.JPG|thumb|300px|праворуч|[[Збройні сили Австрії|Австрійський]] патруль [[KFOR]] на БТР [[Pandur|«Пандур»]]]]
Відповідаючи на запит уряду [[Республіка Македонія|Югославської Республіки Македонія]], з серпня [[2001]] року до березня [[2003]] року НАТО здійснила у цій країні три послідовні операції: [[Операція «Есеншал гарвест»|«Есеншіел харвест»]], яка дозволила роззброїти групи етнічних [[албанці]]в, що діяли на території Македонії; [[Операція «Ембер фокс»|«Ембер фокс»]] забезпечила захист міжнародних спостерігачів, що здійснювали нагляд за виконанням мирного плану; [[Операція «Елайд хармоні»|«Елайд хармоні»]] з надання консультантів на допомогу уряду в питаннях забезпечення стабільності на всій території [[Республіка Македонія|Македонії]].

Ці операції у колишній Югославській Республіці Македонія продемонстрували тісну співпрацю між НАТО, [[ЄС]] та [[ОБСЄ]]<ref name="natoint"/>.

=== Перша операція НАТО з боротьби з тероризмом ===
[[4 жовтня]] [[2001]] року, після того, як було визначено, що [[Терористичний акт 11 вересня 2001 року|терористичні напади 11 вересня на Нью-Йорк і Вашингтон]] були здійснені з-за кордону, НАТО ухвалила пакет з восьми заходів, спрямованих на підтримку [[США|Сполучених Штатів Америки]]. За запитом США вона розпочала першу в своїй історії операцію з боротьби з тероризмом [[Операція «Ігл есіст»|«Ігл есіст»]]&nbsp;— сім літаків [[Літак дальнього радіолокаційного стеження|АВАКС]] НАТО брали участь у патрулюванні повітряного простору Сполучених Штатів.

Операція тривала з середини жовтня 2001 року до середини травня [[2002]] року. Було залучено 830 членів екіпажів із 13 країн НАТО, які здійснили понад 360 [[Літако-виліт|літако-вильотів]]. Вперше в історії Альянсу його військові сили і засоби були застосовані на підтримку операції, що проводилася відповідно до вимог статті 5 [[Північноатлантичний договір|Північноатлантичного договору]]<ref name="natoint"/>.

=== Нагляд за Середземним морем ===
{{Main|Операція «Активні зусилля»}}
[[Файл:US Navy 061106-N-5055G-041 Almost 300 crew members aboard the guided-missile destroyer USS Ross (DDG 71) returned to homeport at Naval Station Norfolk.jpg|thumb|300px|праворуч|[[Есмінець]] [[ВМС США]] «Росс» повертається в [[Норфолк (Вірджинія)|Норфолк]] після піврічної участі у [[Операція «Активні зусилля»|операції «Активні зусилля»]]]]
Операції НАТО не обмежуються лише зонами конфліктів. Після [[Терористичний акт 11 вересня 2001 року|терористичних актів 11 вересня 2001 року]] Альянс розпочав вживати заходів для протидії загрозі [[Міжнародний тероризм|міжнародного тероризму]].

[[Операція «Активні зусилля»]], започаткована у жовтні 2001 року під проводом ОВМС НАТО має на меті виявлення та стримування терористичної діяльності в [[Середземне море|Середземному морі]]. Із квітня [[2003]] року сили НАТО систематично здійснюють висадки на підозрілі [[Судно|судна]] за згодою капітанів кораблів і країн прапора відповідно до міжнародного морського законодавства. Загалом, операція виявилася ефективним засобом як охорони стратегічного морського району, так і боротьби з тероризмом у відкритому морі<ref name="natoint"/>.

=== Боротьба з піратством біля узбережжя Африканського Рогу ===
Із жовтня до грудня [[2008]] року НАТО розпочала [[Операція «Союзницький постачальник»|операцію «Елайд провайдер»]], яка передбачала здійснення заходів боротьби з [[піратство]]м біля узбережжя [[Сомалі]]. У відповідь на запит [[Генеральний секретар ООН|Генерального секретаря ООН]] [[Пан Гі Мун]]а військово-морські підрозділи НАТО супроводжували судна, які здійснювали рейси для [[Всесвітня продовольча програма|Всесвітньої продовольчої програми ООН]] через небезпечні райони [[Аденська затока|Аденської затоки]]. З березня до серпня [[2009]] року Альянс провів ще одну операцію з боротьби з піратством [[Операція «Союзницький захисник»|«Елайд протектор»]], метою якої було зміцнення безпеки морських торговельних маршрутів і міжнародної навігації поблизу берегів [[Абессомалія|Африканського Рогу]]. Сили НАТО виконували завдання зі спостереження та забезпечення захисту для стримування й придушення піратства і озброєного грабежу, що загрожує морським шляхам сполучення і економічним інтересам<ref name="natoint"/>.

Поточна [[операція «Океанський щит»]], яка ґрунтується на досвіді попередніх операцій НАТО з боротьби з піратством, зокрема [[Операція «Союзницький постачальник»|«Елайд провайдер»]] та [[Операція «Союзницький захисник»|«Елайд протектор»]], має на меті вжиття заходів з боротьби з [[Сомалійські пірати|морським піратством біля узбережжя Африканського Рогу]]. Північноатлантична рада ухвалила проведення цієї операції [[17 серпня]] [[2009]] року. За запитом регіональних країн у рамках операції також пропонується допомога в розвитку власних можливостей боротьби з [[піратство]]м<ref name="natoint"/>.

=== Навчальна місія НАТО в Іраку ===
{{Main|Тренувальна місія НАТО у Республіці Ірак}}
[[Файл:Armentani and Trujillo.jpg|thumb|300px|праворуч|Заступник командувача [[Тренувальна місія НАТО у Республіці Ірак|навчальною місією в Іраку]] Джованні Арментані консультує військових]]
На [[Стамбульський саміт НАТО 2004|Стамбульському саміті НАТО]] в червні [[2004]] року союзники по НАТО дійшли згоди взяти участь у міжнародній діяльності, спрямованій на надання допомоги [[Ірак]]у в формуванні боєспроможних і підзвітних демократичним структурам сил безпеки. Результатом цього стало утворення [[Тренувальна місія НАТО у Республіці Ірак|Тренувальної місії НАТО у Республіці Ірак]]. У рамках місії здійснюється підготовка, консультування і наставництво. У наданні допомоги в проведенні підготовки в Іраку або поза його межами беруть участь усі країни-члени НАТО допомагаючи фінансово або безоплатно передаючи техніку і обладнання<ref name="natoint"/>.

=== Операція НАТО в Лівії ===
{{Main|Міжнародна військова операція в Лівії}}
Після початку [[Громадянська війна у Лівії|громадянської війни в Лівії]], [[Рада Безпеки ООН]] ухвалила Резолюцію 1970, якою запровадила [[ембарго]] на постачання зброї, заморозила особисті активи лівійських лідерів і ввела заборону на переміщення представників вищого керівництва. Оскільки напруга не послабилася, [[17 березня]] [[2011]] року було ухвалено Резолюцію 1973, яка, серед іншого, надала право країнам-членам та регіональним організаціям вжити усіх необхідних заходів для захисту цивільного населення [[Лівія|Лівії]] і запровадити зону, заборонену для польотів. [[24 березня]] НАТО вирішила запровадити зону, заборонену для польотів, а з [[27 березня]] Альянс взяв на себе відповідальність за реалізацію усіх аспектів Резолюції №&nbsp;1973, щоб захистити цивільне населення та райони, яким загрожував напад з боку режиму [[Муаммар Каддафі|Каддафі]]<ref name="natoint"/>.

=== Надання підтримки Африканському Союзу ===
{{Main|Допомога Африканському Союзу збоку НАТО в Дарфурі}}
Північноатлантичний альянс надає підтримку [[Африканський Союз|Африканському союзу]] у виконанні його миротворчих завдань на [[Африка|Африканському континенті]]. З червня [[2007]] року НАТО сприяла Африканському Союзу у рамках його місії у Сомалі ([[AMISOM]]), допомагаючи переправляти повітрям миротворців. Допомога AMISOM з боку НАТО збіглася у часі зі схожою операцією з надання підтримки миротворчій місії Африканського Союзу у [[Судан]]і. Із червня [[2005]] до грудня [[2007]] року НАТО забезпечувала транспортування повітрям близько 37 тисяч військовослужбовців у складі AMISOM, а також підготувала понад 250 представників AMISOM<ref name="natoint"/>.
[[Файл:QRL Helmand 2.JPG|thumb|300px|[[Збройні сили Великої Британії|Британські]] вояки з групи «Вікінг» під час [[Операція «Іглс самміт»|операції «Іглс самміт»]]]]

=== Війна в Афганістані ===
{{Main|Міжнародні сили сприяння безпеці}}
Операція НАТО в Афганістані є найзначнішою з усіх, що до теперішнього часу виконувалися Альянсом<ref name="natoint"/>. Сформовані відповідно до мандата ООН у 2001 році, [[Міжнародні сили сприяння безпеці]] діють під керівництвом НАТО з серпня [[2003]] року.

На усій території [[Афганістан]]у в складі МССБ діють майже 130 тисяч військовослужбовців із 48 різних країн. Їхнє завдання&nbsp;— допомагати центральному уряду Афганістану зміцнювати свою владу в усіх районах країни та утворювати умови для відповідного функціонування демократичних інститутів і встановлення верховенства права. Одна з найважливіших складових цього завдання&nbsp;— утворення професійних Афганських національних сил безпеки. Практично з нуля за період з 2003 року чисельність [[Збройні сили Афганістану|збройних сил Афганістану]] майже до 164 тисяч військовослужбовців. Вона почала брати на себе керівництво більшістю операцій.

Крім проведення операцій з гарантування безпеки і розбудови афганської армії та [[Поліція|поліції]], МССБ також безпосередньо сприяють розвитку і відновленню Афганістану&nbsp;— 28 Груп відновлення провінцій залучені до визначення потреб у відновлювальних роботах і допомагають гуманітарній діяльності в усій країні<ref name="natoint"/>.

== Військові навчання ==
{{Seealso|Навчання НАТО 2014}}

== Співпраця з державами поза межами Альянсу ==
[[Файл:Major NATO affiliations in Europe.svg|thumb|270px|Члени і партнери НАТО в Європі
{{Легенда|#000080|Члени НАТО}}
{{Легенда|#2A7FFF|План дій щодо членства}}
{{Легенда|#FFD900|Індивідуальний партнерський план}}
{{Легенда|#FF7826|Партнерство заради миру}}]]

[[Файл:NATO partnerships.svg|thumb|270px|Члени і партнери НАТО в світі
{{Легенда|#000080|Члени НАТО}}
{{Легенда|#2A7FFF|План дій щодо членства}}
{{Легенда|#FFD900|Індивідуальний партнерський план}}
{{Легенда|#FF7826|Партнерство заради миру}}
{{Легенда|#D40000|Cередземноморський діалог}}
{{Легенда|#CC00FF|Стамбульська ініціатива}}
{{Легенда|#008000|Глобальні партнери}}]]

{{div col|colwidth=300px}}
; [[План дій щодо членства в НАТО|План дій щодо членства]]
* {{MKD}}
* {{BIH}}

; [[Індивідуальний план партнерства з НАТО|Індивідуальний план партнерства]]
* {{UKR}}
* {{GEO}}
* {{MDA}}
* {{KAZ}}
* {{AZE}}
* {{ARM}}
* {{SER}}

; [[Партнерство заради миру]]
* {{SWE}}
* {{FIN}}
* {{IRE}}
* {{CHE}}
* {{MLT}}
* {{AUS}}
* {{RUS}}
* {{BLR}}
* {{UZB}}
* {{TJK}}
* {{KGZ}}
* {{TKM}}

; [[Середземноморський діалог]]
* {{MAR}}
* {{ALG}}
* {{EGY}}
* {{ISR}}
* {{JOR}}
* {{MRT}}

; [[Стамбульська ініціатива співпраці]]
* {{KWT}}
* {{QAT}}
* {{BHR}}
* {{ARE}}

; Союзники і партнери НАТО
* {{AUS}}
* {{NZL}}
* {{JPN}}
* {{KOR}}
* {{IRQ}}
* {{AFG}}
* {{PAK}}
* {{MNG}}
* {{COL}}
{{div col end}}

=== Євроатлантичне партнерство. Програма «Партнерство заради миру» ===
{{main|Рада північноатлантичного співробітництва|Рада євроатлантичного партнерства|Партнерство заради миру}}
Після закінчення [[Холодна війна|«холодної війни»]] провідну роль у зміні стратегічного середовища в євроатлантичному регіоні відіграє політика Північноатлантичного альянсу з розвитку партнерства з великою кількістю країн, які не є членами НАТО. Різні форми партнерства розвиваючи політичний діалог і співпрацю з широкого кола питань, сприяють створенню євроатлантичної культури безпеки, що характеризується прагненням використовувати міжнародну співпрацю для розв'язання ключових завдань безпеки як всередині, так і поза межами євроатлантичного співтовариства. На початку метою таких заходів було зменшення ризику виникнення конфлікту через непорозуміння або через злу волю; контроль над кризами, які впливають на безпеку союзників по Альянсу; посилення взаємного порозуміння і довіри між усіма країнами [[Європа|Європи]]. Пізніше до них доалучилися нові ініціативи з розширення можливостей реального партнерства з розв'язання спільних проблем безпеки. Стимулюючи і підтримуючи оборонні реформи в країнах-партнерах, євроатлантичне партнерство робить свій внесок в демократичні перетворення, допомагає розбудувати сучасні, ефективні і демократично відповідальні збройні сили та інші оборонні інституції, а також допомагає країнам-партнерам пом'якшити соціальні і матеріальні наслідки реформ.
[[Файл:Cooperative Archer 2007.jpg|thumb|300px|ліворуч|[[Грузія]]. Міжнародні навчання «Кооператив Арчер-2007» за програмою [[Партнерство заради миру|ПЗМ]].]]
[[20 грудня]] [[1991]] року з ініціативи НАТО була утворена [[Рада північноатлантичного співробітництва]], яка об'єднала 16 країн-членів НАТО, держави Центральної і Східної Європи, [[Балтійські країни|Балтійські держави]]. Після [[Розпад СРСР|розпаду СРСР]] число членів ради зросло за рахунок приєднання до неї усіх країн [[СНД]]. В квітні [[1992]] року до РПАС приєдналася [[Грузія]], в червні&nbsp;— [[Албанія]]. В червневій 1992 року сесії Ради як спостерігач брала участь [[Фінляндія]]. Рада північноатлантичного співробітництва була створена для спільного обговорення проблем безпеки державами-членами НАТО і колишніми учасниками [[Варшавський Пакт|Варшавського договору]] і протягом п'яти років координувала політичний діалог.

В [[1993]] році деякі країни [[Центральна Європа|Центральної Європи]] відкрито заговорили про можливість вступу до НАТО. Перша реакція держав Альянсу була доволі стриманою. Врешті, [[11 січня]] [[1994]] року НАТО за ініціативи [[США]] запропонувала зацікавленим країнам ініціативу «[[Партнерство заради миру]]». ПЗМ це програма практичного двостороннього співробітництва між окремими країнами-партнерами та НАТО, завдяки якій ці країни можуть розвивати індивідуальні відносини з НАТО, самостійно визначаючи власні пріоритети для співробітництва<ref name="ПЗМ">{{cite web
 |url          = http://www.nato.int/cps/uk/SID-AFEC1229-97A1164C/natolive/topics_50349.htm
 |назва        = Програма «Партнерство заради миру»
 |прізвище     =
 |ім'я         =
 |дата         =
 |веб-сайт     = nato.int
 |видавець     =
 |дата-доступу = 2014-08-17
}}</ref>.

«Партнерство заради миру» вважається операційною ланкою Євроатлантичного партнерства. Його суть полягає в партнерстві між окремою країною-партнером і Альянсом, яке формується на індивідуальній основі, згідно з індивідуальними потребами цієї країни, та реалізується спільно на такому рівні і з такою швидкістю, які обирає уряд кожної країни-учасниці.

У [[1997]] році на зміну Рада північноатлантичного співробітництва була створена [[Рада євроатлантичного партнерства]]. РЄАП&nbsp;— це багатосторонній форум, який об'єднує 50 країн<ref name="note"/> і забезпечує загальні політичні рамкові документи для співробітництва НАТО з партнерами та двосторонніх відносин, які розвинулись між НАТО та окремими країнами-партнерами у рамках програми ПЗМ<ref name="ПЗМ"/>.

=== Співпраця НАТО з країнами Південно-Східної Європи ===
{{main|Ініціатива НАТО у Південно-Східній Європі }}
[[Югославські війни|Конфлікти і нестабільність на Балканах]] у [[1990-ті|1990-х]] роках кинули прямий виклик інтересам безпеки країн-членів НАТО та миру і стабільності в усьому європейському регіоні. Це змусило Альянс здійснити операції з підтримання миру і врегулювання кризи спочатку в [[Боснійська війна|Боснії та Герцеговині]], а потім в [[Косовська війна|Косові]] і [[Конфлікт у Македонії (2001)|колишній Югославській Республіці Македонія]]. Ці події змусили міжнародне співтовариство переглянути свою участь у справах цього регіону і взяти на озброєння більш комплексний підхід до сприяння безпеці і стабільності, що знайшло свій прояв у прийнятті [[Ініціатива НАТО у Південно-Східній Європі|Південно-Східноєвропейської ініціативи НАТО]] та [[Пакт стабільності для Південно-Східної Європи|Пакту стабільності для Південно-Східної Європи]].

З того часу участь НАТО в розбудові безпеки і стабільності в Південно-Східній Європі вийшла за рамки підтримання миру і перетворилась на розвиток співпраці у галузі безпеки цього регіону. [[Південно-Східноєвропейська ініціатива НАТО]] була ухвалена у квітні [[1999]] року на [[Вашингтонський саміт НАТО 1999|Вашингтонському саміті]]. Її метою став розвиток регіонального співробітництва і довгострокової безпеки та стабільності в цьому регіоні. Ініціатива ґрунтувалась на чотирьох елементах: Консультаційному форумі з питань безпеки в Південно-Східній Європі, відкритій Спеціальній робочій групі AHWG з регіональної співпраці в Південно-Східній Європі під егідою [[Рада євроатлантичного партнерства|Ради євроатлантичного партнерства]], робочих інструментах програми «[[Партнерство заради миру]]» і цільових програмах співпраці у сфері безпеки для країн цього регіону.
[[Файл:NATO Summit in Washington April 1999.jpg|thumb|300px|праворуч|Учасники [[Вашингтонський саміт НАТО 1999|Вашингтонського саміту НАТО]]. [[1999]].]]

Консультаційний форум спочатку відбувся на рівні саміту паралельно з Вашингтонським самітом НАТО, а потім на рівні послів у [[Штаб-квартира НАТО|штаб-квартирі Альянсу в Брюсселі]] з послами чотирьох південно-східноєвропейських країни-партнери Альянсу&nbsp;— [[Албанія|Албанією]], [[Хорватія|Хорватією]], [[Молдова|Молдовою]] і [[Республіка Македонія|Республікою Македонією]], а також з [[Боснія і Герцеговина|Боснією та Герцеговиною]] і [[Сербія та Чорногорія|Сербією та Чорногорією]]<ref name="handbook"/>. [[1 квітня]] [[2009]] року [[Албанія]] і [[Хорватія]] стали повноправними членами Альянсу. [[Чорногорія]] увійшла до складу альянсу [[5 червня]] [[2017]]. [[Республіка Македонія|Македонія]] та [[Боснія і Герцеговина]] реалізують індивідуальні [[План дій щодо членства в НАТО|Плани дій щодо членства]].

=== Співпраця з країнами Середземноморського регіону і Близького Сходу ===
{{main|Середземноморський діалог|Стамбульська ініціатива співпраці}}
Північноатлантичний альянс розвиває більш тісне партнерство в сфері безпеки з країнами [[Середземномор'я|середземноморського регіону]] і [[Близький Схід|Близького Сходу]], що визначається зсувом пріоритетів НАТО в напрямку більш активної участі у справах цих стратегічно важливих регіонів світу, безпека і стабільність яких міцно пов'язані з євроатлантичною безпекою. Нинішній рух в напрямку розвитку діалогу і співпраці з країнами цих регіонів ґрунтується на двох головних рішеннях, прийнятих на [[Стамбульський саміт НАТО 2004|Стамбульському саміті НАТО]]. Країнам-учасницям [[Середземноморський діалог|Середземноморського діалогу НАТО]], започаткованого у [[1994]] році, було запропоновано встановити більш амбіційне розширене партнерство. Паралельно і додатково було прийнято нову [[Стамбульська ініціатива співпраці|Стамбульську ініціативу співпраці]] для зацікавлених країн ширшого [[Близький Схід|Близького Сходу]] з метою посилити безпеку і стабільність за допомогою встановлення взаємовигідних двосторонніх відносин<ref name="handbook"/>.

Програму «[[Середземноморський діалог]]» було започатковано у [[1994]] для кращого взаємного розуміння і взаємодії з [[Ізраїль|Ізраїлем]] та країнами [[Північна Африка|Північної Африки]]. Ця ініціатива відображає погляди НАТО, що безпека у Європі пов'язана з безпекою і стабільністю у Середземномор'ї. Крім того, вона посилює та доповнює такі форми співробітництва як [[Середземноморський союз]] та [[Середземноморська ініціатива ОБСЄ]]. Середземноморський діалог було розпочато з п'ятьма країнами басейну, пізніше до нього приєдналися ще дві. Поки що Середземноморський діалог НАТО має переважно політичний характер і спрямовується на забезпечення кращого розуміння дій та політики НАТО країнами-учасницями програми, а також на вивчення Альянсом їхніх потреб у галузі безпеки. Таким чином в основі Діалогу лежить обмін інформацією, який забезпечується [[Група середземноморської співпраці|Групою середземноморської співпраці]], створеною у [[1997]] році на [[Мадридський саміт НАТО 1997|Мадридському саміті НАТО]]. В рамках цього форуму союзники проводять регулярні політичні дискусії з окремими середземноморськими країнами-учасницями Діалогу у форматі НАТО+1, або з усіма сімома державами&nbsp;— [[Алжир]]ом, [[Єгипет|Єгиптом]], [[Ізраїль|Ізраїлем]], [[Йорданія|Йорданією]], [[Мавританія|Мавританією]], [[Марокко]] та [[Туніс]]ом у форматі НАТО+7<ref>{{cite web
 |url          = http://www.nato.int/cps/uk/natolive/opinions_21330.htm?selectedLocale=uk
 |назва        = Оцінюючи Середземноморський діалог НАТО
 |прізвище     = Мохамед Кадрі Саїд
 |ім'я         =
 |дата         = 1 січня 2004
 |веб-сайт     = nato.int
 |видавець     =
 |дата-доступу = 2014-08-18
}}</ref>.

«[[Стамбульська ініціатива співпраці]]», оголошена у [[2004]] році як діалоговий форум для широкого [[Близький Схід|Близького Сходу]] на тих самих засадах, що й «Середземноморський діалог». До Ініціативи входять [[Бахрейн]], [[Катар]], [[Кувейт]] та [[Об'єднані Арабські Емірати]]<ref name="handbook"/>.

=== Контактні країни ===
З 1990—1991 Альянс поступово збільшив свої контакти з країнами, які не утворюють частину будь-якого з вищезгаданих партнерських угруповань. Наприклад, політичний діалог з [[Японія|Японією]] розпочався у [[1990]] році.

Набір генеральних ліній у відносинах з іншими країнами, поза вищенаведеними угрупованнями, Альянс виробив у [[1998]] році. Ці генеральні лінії не дозволяють офіційного оформлення відносин, але віддзеркалюють бажання Альянсу нарощувати співробітництво. Внаслідок розлогих дебатів для таких країн у [[2004]] році членами Альянсу було погоджено термін «[[Контактна країна|Контактні країни]]». Цей статус нині мають [[Австралія]], [[Нова Зеландія]], [[Південна Корея]] та [[Японія]].

== Україна—НАТО ==
{{main|Відносини Україна — НАТО}}
[[Файл:Морозов-міністр.JPG|thumb|250px|праворуч|Представник України в НАТО [[Костянтин Морозов]] зустрічається зі вченими з України, [[Брюссель]], [[1997]] рік]]
Співробітництво НАТО з [[Україна|Україною]] має вагоме значення для гарантування миру і стабільності на євроатлантичному просторі. Географічно Україна посідає ключове місце на перетині Східної та Західної Європи, має спільний кордон з чотирма країнами НАТО&nbsp;— [[Польща|Польщею]], [[Словаччина|Словаччиною]], [[Угорщина|Угорщиною]] та [[Румунія|Румунією]]<ref>[http://www.nato.int/docu/other/ukr/2006/pr06-150u.htm Декларація Ризького саміту НАТО]. Рига, [[29 листопада]] [[2006]] року</ref>.

Відносини України з НАТО почали розвиватися невдовзі після [[Проголошення незалежності України 1991|здобуття нею незалежності у 1991 році]]. Вже у січні [[1992]] року представник України вперше взяв участь у Робочій групі високого рівня [[Рада євроатлантичного партнерства|Ради північноатлантичного співробітництва]]. А [[22 лютого|22]]-[[23 лютого]] 1992 року відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО [[Манфред Вернер|Манфреда Вернера]] до Києва, в ході якого Україна була запрошена до участі в РПАС. З того часу почалися активні контакти і співробітництво України з НАТО.

[[8 лютого]] [[1994]] року Україна першою з країн [[СНД]] підписала Рамковий документ [[Партнерство заради миру|«Партнерства заради миру»]]. [[14 вересня]] 1994 на спеціальному засіданні [[Північноатлантична рада|Північноатлантичної ради]] була офіційно схвалена перша [[Індивідуальний план партнерства з НАТО|індивідуальна програма партнерства між Україною і НАТО]]. У [[1995]] році Україна призначила своїх перших офіцерів зв'язку до [[Штаб-квартира НАТО|штаб-квартири Альянсу]] та координаційного центру партнерства НАТО у [[Монс]]і.

[[9 липня]] [[1997]] року на [[Мадридський саміт НАТО 1997|Мадридському саміті НАТО]] з [[Президент України|президентом України]] було підписано [[Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору|Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору]]. В тому ж році була заснована [[Комісія Україна — НАТО]], відкриті [[Місія України при НАТО]] і [[Центр інформації та документації НАТО в Україні]]. У квітні [[1999]] року відкрито [[Офіс зв'язку НАТО в Україні]].

[[11 січня]] [[2003]] року Указом президента України було створено Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. У квітні [[2005]] року у [[Вільнюс]]і, під
час неформальної зустрічі Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ офіційно започатковано інтенсифікований діалог щодо членства України в НАТО. Восени [[2006]] року очікувалося залучення України до наступного етапу відносин з НАТО&nbsp;— [[План дій щодо членства в НАТО|плану дій щодо членства в НАТО]]. Однак [[14 вересня]] [[2006]] року відбувся візит [[Прем'єр-міністр України|прем'єр-міністра України]] [[Янукович Віктор Федорович|Віктора Януковича]] до штаб-квартири НАТО з метою участі у засіданні комісії Україна-НАТО. Глава українського уряду заявив що Україна не готова до підписання ПДЧ<ref>{{Стаття
 | автор    = [[Перепелиця Григорій Миколайович|Перепелиця Г. М.]]
 | дата     = Літо 2007
 | назва    = Україна і НАТО: на роздоріжжі
 | журнал   = NATO Review
 | том      = 
 | випуск   = 
 | сторінки = 
 | doi      = 
 | id       = 
 | url      = http://www.nato.int/docu/review/2007/issue2/ukrainian/art2.html
 | формат   = 
 | дата_отримання = 
 }}</ref>.

[[15 січня]] [[2008]] року президент України [[Віктор Ющенко]], прем'єр-міністр [[Юлія Тимошенко]] і голова Верховної Ради [[Арсеній Яценюк]] підписали офіційний [[Лист трьох щодо НАТО|лист-подання офіційної заяви щодо можливості приєднання України до Плану дій з членства]] на квітневому [[Бухарестський саміт НАТО 2008|саміті НАТО в Бухаресті]]. Однак ні на Бухарестському саміті, ні на  засіданні міністрів закордонних справ країн-членів НАТО, яке відбувалося [[2 грудня|2]]-[[3 грудня]] 2008 року в Брюсселі, не було ухвалено рішення щодо надання Україні ПДЧ. Натомість на засіданні було схвалено новий формат відносин з Україною і [[Грузія|Грузією]] в рамках так званої «Річної національної програми» (РНП). А [[1 липня]] [[2010]] року [[Верховна Рада України|Верховна Рада]] прийняла закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» який передбачає [[Позаблоковість|«позаблоковий»]] статус України<ref>{{Стаття
 | автор    = Ігор Руденко.
 | дата     = 23 березня 2012
 | назва    = Позаблокові та незахищені
 | журнал   = [[Українська правда]]
 | том      = 
 | випуск   = 
 | сторінки = 
 | doi      = 
 | id       = 
 | url      = http://www.pravda.com.ua/columns/2012/03/23/6961294/
 | формат   = 
 | дата_отримання = 
 }}</ref>.

Не зважаючи на те, що через власний позаблоковий статус Україна не може розраховувати на повноцінну політичну підтримку і військову допомогу з боку Альянсу, вона продовжує підтримувати тісні зв'язки з НАТО. Україна залишається єдиною країною-партнером, яка бере участь у чотирьох з п'яти операцій під проводом НАТО. В нових умовах позаблоковості, Україна в повному обсязі продовжує виконувати взяті перед світовою спільнотою зобов'язання у питаннях підтримання миру, регіональної та загальносвітової безпеки<ref>{{cite web
 |url          = http://nato.mfa.gov.ua/ua/ukraine-nato/contribution
 |назва        = Участь України у миротворчих операціях під проводом Альянсу
 |прізвище     =
 |ім'я         =
 |дата         =
 |веб-сайт     = nato.mfa.gov.ua
 |видавець     = Місія України при НАТО
 |дата-доступу = 2014-08-16
}}</ref>. <!--Попри те, що Україна сьогодні офіційно не прагне членства в НАТО,-->Змістовне ядро РНП залишилося незмінним, спрямованим на досягнення Україною євроатлантичних стандартів демократичного управління, верховенства права, проведення комплексних реформ сектора безпеки відповідно до стандартів Північноатлантичного альянсу<ref>{{cite web
 |url          = http://eu.prostir.ua/library/258821.html
 |назва        = Глава Офісу НАТО: Україна — важливий контрибутор міжнародної безпеки
 |прізвище     =
 |ім'я         =
 |дата         =
 |веб-сайт     = eu.prostir.ua
 |видавець     = Портал проєвропейського громадського суспільства в Україні «Європейський простір»
 |дата-доступу = 2014-08-16
}}</ref>.

Відповідно до рішення [[РНБО]]<ref>{{cite web|url=http://www.unian.ua/politics/988913-poroshenko-doruchiv-kabminu-nevidkladno-vidmovitisya-vid-pozablokovosti-ukrajini.html|title=Порошенко доручив Кабміну невідкладно відмовитися від позаблоковості України |work= УНІАН|date=25.09.2014 10:48|accessdate=2.10.2014}}</ref>, уряд України 29 серпня 2014 року подав на розгляд парламенту законопроект про скасування позаблокового статусу Української держави та про відновлення курсу України на членство в НАТО<ref>{{cite web|url=http://ua.interfax.com.ua/news/political/220645.html|title=Кабмін пропонує відмовитися від позаблокового статусу України і йти до членства в НАТО|author=Яценюк|work=Інтерфакс-Україна|accessdate=2.10.2014}}</ref><ref>{{cite web
 |url          = http://ukr-online.com/video/9421-uryad-vnosit-na-rozglyad-parlamentu-zakonoproekt-pro-skasuvannya-pozablokovogo-statusu.html
 |назва        = Уряд вносить на розгляд Парламенту законопроект про скасування позаблокового статусу (відео)
 |прізвище     =
 |ім'я         =
 |дата         =
 |веб-сайт     = Україна online
 |видавець     = 
 |дата-доступу = 2014-10-02
}}</ref><ref>{{cite web
 |url          = http://tvi.ua/new/2014/09/25/rada_na_nastupnomu_zasidanni_rozhlyane_skasuvannya_pozablokovoho_statusu_ukrayiny
 |назва        = Рада на наступному засіданні розгляне скасування позаблокового статусу України
 |прізвище     =
 |ім'я         =
 |дата         = 25 вересня 2014
 |веб-сайт     = [[ТВі]]
 |видавець     = 
 |дата-доступу = 2014-10-02
}}</ref>.

Через тиждень після підписання [[Верховна Рада України VIII скликання#Коаліція|коаліційної угоди]] новий [[Надзвичайні і Повноважні Посли країн Північної Америки в Україні#Канада|посол Канади]] [[Роман Ващук]] у програмному інтерв'ю тижневику «[[Дзеркало тижня]]» дав кілька порад, як Україні досягти членства в НАТО. Насамперед для України вкрай важливо наблизити свою [[План дій щодо членства в НАТО#Політичні та економічні питання|'''філософію''']] і стандарти Збройних сил України до стандартів НАТО.<ref>[http://gazeta.dt.ua/international/posol-kanadi-v-ukrayini-roman-vaschuk-u-kanadi-nikomu-ne-potribno-poyasnyuvati-scho-take-ukrayina-_.html Посол Канади в Україні Роман Ващук: «У Канаді нікому не потрібно пояснювати, що таке Україна»] // «[[Дзеркало тижня. Україна]]». Тетяна Силіна, 5 грудня, 22:26</ref><ref>[http://dt.ua/POLITICS/posol-kanadi-rozpoviv-yak-ukrayini-dosyagti-chlenstva-v-nato-158502_.html Посол Канади розповів, як Україні досягти членства в НАТО] // «[[Дзеркало тижня. Україна]]». 6 грудня, 08:43</ref>

Станом на жовтень 2015&nbsp;р., офіційний сайт НАТО має 4 мовних розділи: англійською, французькою, російською та українською мовами.

== Див. також ==
* [[Організація договору про колективну безпеку|Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ)]]
* [[Парламентська асамблея НАТО]]
* [[План дій щодо членства в НАТО]]
* [[NATO TV]]&nbsp;— теле-інтернет канал НАТО
* [[НАТО-квест]]

== Примітки ==
{{reflist|2}}

== Джерела та література ==
* ''А.&nbsp;Ю.&nbsp;Мартинов''. [http://history.org.ua/?encyclop&termin=Pivnichno_Atlantychnyj Північноатлантичний альянс] // {{ЕІУ|8|225}}

=== Література ===
* ''Б.&nbsp;І.&nbsp;Гуменюк''. Організація Північноатлантичного договору // [[Українська дипломатична енциклопедія]]: У 2-х т./Редкол.:Л.&nbsp;В.&nbsp;Губерський (голова) та ін.&nbsp;— К.:Знання України, 2004&nbsp;— Т.2&nbsp;— 812с. ISBN 966-316-045-4
* ''В. Матвієнко''. НАТО // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін.&nbsp;— К.:Парламентське видавництво, 2011.&nbsp;— с.481 ISBN 978-966-611-818-2
* {{книга
 |автор          = 
 |частина        = 
 |заголовок      = Довідник НАТО
 |оригінал       = 
 |посилання      = http://www.nato.int/docu/handbook/2006/hb-ukr-2006.pdf
 |видання        = 
 |відповідальний = 
 |місце          = 1110 Brussels, Belgium
 |видавництво    = NATO Public Diplomacy Division
 |рік            = 2006
 |том            = 
 |сторінки       = 
 |сторінок       = 386
 |isbn           = 92-845-0184-9
}}
* {{книга
 |автор          = 
 |частина        = 
 |заголовок      = Північноатлантичний альянс: історія, функції, структура, відносини з Україною
 |оригінал       = 
 |посилання      = http://jmce.dsum.edu.ua/ru/files/Todorov.pdf
 |видання        = 
 |відповідальний = Під загальною редакцією проф. Д.&nbsp;І.&nbsp;Дзвінчука
 |місце          = Івано-Франківськ
 |видавництво    = Місто НВ
 |рік            = 2012
 |том            = 
 |сторінки       = 
 |сторінок       = 604
 |isbn           = 
}}
* {{книга
 |автор          = 
 |частина        = 
 |заголовок      = Україна-НАТО: від знайомства до повноцінного членства
 |оригінал       = 
 |посилання      = 
 |видання        = 
 |відповідальний = Укладач Павлюк М. В.
 |місце          = Чернівці
 |видавництво    = 
 |рік            = 2008
 |том            = 
 |сторінки       = 
 |сторінок       = 38
 |isbn           = 
}}

== Посилання ==
{{Вікіцитати1}}
{{commonscat|North Atlantic Treaty Organization}}
* {{Official|http://www.nato.int/}}
* [http://natonews.com/ NATO News]
* [http://www.nato.int/docu/other/ukr/ukraine.htm Відносини Україна-НАТО]
* [http://www.nato.int/docu/sec-partnership/sec-partner-ukr.pdf Безпека через партнерство]

{{-}}{{НАТО}}
{{Саміти НАТО}}
{{Генсеки НАТО}}
{{Верховні головнокомандувачі НАТО}}
{{Відносини НАТО}}
{{Збройні сили країн НАТО}}
{{Холодна війна}}

{{медаль|з військової справи}}

[[Категорія:НАТО| ]]
[[Категорія:Міжнародні організації]]
[[Категорія:Військові союзи]]
[[Категорія:Об'єднання країн]]
[[Категорія:Надпопулярні статті]]
[[Категорія:Організації в Брюсселі]]