Відмінності між версіями «Опівночі в Парижі»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[неперевірена версія][неперевірена версія]
Рядок 2: Рядок 2:
 
|українська назва = Опівночі в Парижі
 
|українська назва = Опівночі в Парижі
 
|оригінальна назва = Midnight in Paris
 
|оригінальна назва = Midnight in Paris
|плакат = Midnight in Paris Poster.jpg
 
 
| жанр = [[Комедія]]<br />[[Мелодрама]]<br />[[Драма]]
 
| жанр = [[Комедія]]<br />[[Мелодрама]]<br />[[Драма]]
 
| режисер = [[Вуді Аллен|Вуді Аллен]]
 
| режисер = [[Вуді Аллен|Вуді Аллен]]

Версія за 09:17, 7 грудня 2011

Опівночі в ПарижіPicto infobox cinema.png
Midnight in Paris
Owen Wilson Woody Allen Cannes 2011.jpg
Жанр Комедія
Мелодрама
Драма
Режисер Вуді Аллен
Продюсери Летті Аронсон
Хаум Рурес
Стефен Тененбаум
Сценарист Вуді Аллен
У головних
ролях
Оуен Вілсон
Рейчел Макадамс
Маріон Котіяр
Едрієн Броуді
Оператор Джохенн Деба
Композитор Стефан Рембел
Кінокомпанія Mediaprod і Television of Cataloniad
Дистриб'ютор Sony Pictures Classicsd, Netflix і FandangoNowd
Тривалість 94 хв.
Мова англійська
Країна США США
Рік 2011
Кошторис $17 000 000
Касові збори 151 100 000 $
IMDb ID 1605783
sonyclassics.com/midnightinparis

«Опівночі в Парижі» (англ. - Midnight in Paris) - художній фільм Вуді Аллена, романтична мелодрама-фантазія, прем'єра якої відбулася на 64 Канському кінофестивалі 11 травня 2011 року. Головні ролі грають Рейчел Макадамс та Оуен Вілсон. Фільм досліджує теми ностальгії, модернізму та екзистенціалізму.

«Опівночі в Парижі» - історія письменника Гіла (Оуен Вілсон), який разом з нареченою Інес (Рейчел Макадамс) приїжджає в Париж відвідати місця, де в 1920-і роки жили і творили його кумири - Скотт Фіцджеральд і Ернест Хемінгуей. Одного разу вночі він сідає в старовинний автомобіль і опиняється в Парижі минулого, де знайомиться з письменниками, художниками і музикантами епохи, яка здається йому золотим століттям. Поступово нічні подорожі в минуле стають головним переживанням у його житті. Окрім цього у стрічці грають Курт Фуллер, Карла Бруні, Кеті Бейтс, Маріон Котіяр, Едріен Броуді.

Сюжет

Молодий сценарист Гіл Пендер приїжджає до Парижа з нареченою та її батьками – дуже багатими і прагматичними. Вони не поділяють його романтичне ставлення до Парижу, не цінують мистецтво, не люблять французьку мову. Гіл навіть розглядає можливість переїзду у столицю Франції для натхнення, Інес тим часом має намір жити в Малібу. Герою чужі міщанські радості, він пише роман про ностальгію, про магазин старих речей, які для їх господарів були буденними, але для нащадків стають символами колишніх, кращих днів.  Під час нічної прогулянки Гіл потрапляє в часову діру і опиняється в Парижі 20-х років минулого століття, в оточенні знакових фігур - Фіцджеральда, Хемінгуея, Бунюеля, Далі, Гертруди Стайн. Оговтавшись від шоку, герой починає жити подвійним життям, дні проводячи з нудною нареченою, а ночі - в оточенні своїх кумирів, в часах, які видаються йому золотим століттям мистецтва. Там він закохується в подругу Пікассо Адріану (Маріон Котіяр) і зізнається їй у своїх почуттях. В одну з ночей до них під'їжджає карета і везе прямо в компанію Тулуз-Лотрека, Гогена і Дега (які в свою чергу вважають своє покоління порожнім і мріють працювати з Тіціаном). Зрештою Гіл розуміє, що тяга до минулого є не що інше, як втеча від сьогодення, в якому не можеш знайти собі місця. Він вважає, що, незважаючи на привабливість і ностальгію, краще прийняти світ справжнім, яким він є. Адріана у свою чергу вирішує залишитися в минулому. Гіль повертається в сьогодення, де Інес зізнається, що має зв'язок з іншим. Герой розлучається з дружиною і вирішує залишитися в Парижі.  Стрічка передає атмосферу Парижу. Перші декілька хвилин називають «відео-туром» столицею. Тут фігурують Дзеркальна зала Версаля, сад Моне, музей Родена, музей Оранжері, гора святої Женевьєви, Нотр-Дам Сквер Гарден, ресторани Парижа. Плакат фільму посилається на картину «Зоряна ніч» (1889) Вінсента ван Гога.

Актори

Представляючи фільм на Каннському кінофестиваліВуді Аллен зазначив, що, незважаючи на об'єднуючу його і головного героя любов до Хемінгуея, Пікассо, Гертруди Стайн та інших культових персонажів 20-х, головний герой фільму - його антипод. "Я нервова людина з Нью-Йорка, а він блондин і атлет із Західного узбережжя, дуже розслаблений"[1], - уточнив Аллен. Аллен дуже позитивно оцінив гру Вілсона. Режисер підкреслює, що актор зміг показати багатство характеру героя. Актор Оуен Вілсон повністю змінив амплуа, поставши перед глядачем в ролі туриста-романтика.  Аллен так само високо висловлюється про Рейчел Макадамс у ролі Інес: "Рейчел все схоплює з півслова. Вона може бути смішною тоді, коли це потрібно, і серйозною, коли потрібно бути серйозною. Вона неймовірно реалістична, вона ніколи не переграє, і на екрані вона жива". Роль Адріани, модного дизайнера і музи багатьох творчих людей, яка звернула свою увагу на Гіла, ідеально підійшла Маріон Котіяр, яка вже отримала Оскара за роль Едіт Піаф. У короткому епізоді з'являється і Карла Бруні, перша леді Франції. Аллен запропонував Бруні роль майже відразу ж, під час сніданку з Бруні та її чоловіком Ніколя Саркозі, президентом Франції. Вона видалася Аллену настільки чарівною, що він вирішив ризикнути.

Прем’єра

Фільм дебютував у Каннах 11 травня 2011 року, де він відкрив фестиваль.  Спершу стрічку показали журналістам та провели прес-конференцію зі знімальною групою. Потім влаштували офіційну прем’єру. Перша леді Франції так і не з’явилась на відкритті Каннського фестивалю. Вона відмовилась через особисті причини, які пов’язують з вагітністю. Обмежене відкриття відбулось в шести театрах 20 травня. «Опівночі в Парижі» зібрав $ 595 003 в перший уїк-енд.  10 вересня 2011 року фільм вже зібрав $ 53115883 на внутрішньому ринку Північної Америки [2]. 6 жовтня «Опівночі в Парижі» вийшла в український прокат.

Критика

Критики назвали фільм простим, а ідею поверхневою. Але при цьому вони зазначали, що дорога простоти – найвишуканіший жанр, що так цінується в речах і в світі моди, і якого майже не буває в сучасному мистецтві. «Опівночі в Парижі» - це зовсім не французьке кіно, це погляд закоханого в Париж американця. І цей погляд ближче, ніж погляд парижанина[3]. Взагалі, стрічка отримала визнання. Роттен Томатос повідомляє, що 92% критиків дали фільму позитивну оцінку на основі 149 відгуків. Серед топ-критиків він отримав 95% хороших відгуків з середньою оцінкою 8,2. «Аллен не може похвалитись глибиною класичних фільмів, але солодко-сентиментальна «Опівночі в Парижі» достатньо смішна і чарівна, щоб задовольнити прихильників режисера»[4]. Сайт Metacritic дав стрічці 81 зі 100 балів, вказуючи на загальне визнання. Багато критиків, у тому числі A.O. Скотт з New York Times, прокоментував успіхи Оуена Вілсона. Скот стверджує, що фільм дивно романтичний і поєднує "фантазії і мудрість"[5].  Роджер Еберт дав фільму три з половиною зірки з чотирьох. "Це сорок перший фільм Вуді Аллена. Він пише свої фільми сам, створює їх з розумом і грацією. Я вважаю його кіно скарбом. Деякі люди приймають його як належне, хоча «Опівночі в Парижі» зачарувала навіть змучених ветеранів показів у Каннах"[6]. Американський кінокритик Річард Ропер назвав фільм чудовим і одним з кращих романтичних комедій за останні роки, заявивши, що це любовний лист до Парижа. «Опівночі в Парижі» зазвичай порівнюють з однією з ранніх робіт Вуді Аллена, «Пурпурова троянда Каїра», зокрема, через фантастичні елементи і відсутність пояснень, як саме Гіл Пендер (Оуен Вілсон) подорожує в часі. Девід Едельштейн з нью-йоркського журналу, дав високу оцінку такому підходу, заявивши, що він усуває «наукову фантастичність, яка має тенденцію поглинати так багато екранного часу у фільмах про подорожі в часі»[7].  Тим не менш, Пітер Бредшоу з The Guardian дав фільму 3 з 5 зірок. Він описав його як "розважальний, легкий, дрібний плагіат". Далі він додав, що це "романтична пригода фантазії в порівнянні з ідеями молодого Вуді Аллена, такими як фільм 1985 року «Пурпурна троянда Каїра», який набагато перевершує "Опівночі в Парижі"[8].

Примітки

Посилання