Організація українських націоналістів революційна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Організація українських націоналістів революційна
OUN-B-01.svg
Абревіатура ОУНР, ОУН(б), ОУНСД
Заснування 1940
Засновник Степан Бандера
Голова Стефан Романів

Організація українських націоналістів революційна у Вікісховищі

Організа́ція украї́нських націоналі́стів революці́йна (ОУНР, ОУН(р)); також — ОУН(б) («ОУН банде́рівська»), ОУНСД («ОУН самості́йників-держа́вників») — український політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української Соборної Самостійної Держави, збереження та розвиток її та Української Нації. ОУНР утворилася в лютому 1940 внаслідок відходу від ОУН середовища Степана Бандери.

Історія[ред.ред. код]

Передісторія[ред.ред. код]

Після вбивства 23 травня 1938 у Роттердамі агентом НКВС Павлом Судоплатовим голови ОУН Євгена Коновальця, 26–27 серпня 1939 в Римі відбувся II Великий Збір українських націоналістів. Головою організації обраний близький соратник Євгена Коновальця Андрій Мельник, який представляв консервативне крило «старої гвардії» Української військової організації — ОУН.

Подальші події неоднозначно описані в джерелах, які часто різняться залежно від політичних та групових уподобань авторів[1].

Друга світова війна[ред.ред. код]

За згодою німецького режиму ОУНР сформувала батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», які повинні були скласти ядро майбутньої української армії.

Вслід за німецьким вторгненням на територію СРСР, ОУНР — без попереднього погодження з німцями — проголосила 30 червня 1941 у Львові Акт відновлення Української Держави і сформувала Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком[2].

ОУНР очікувала, що німці з цим змиряться. Спроба самочинного проголошення держави (на території — Львів, уже захопленій німецькими військами, в той же час як ОУН не змогла, чи не захотіла організувати масштабне повстання в тилу радянців на Західній Україні) викликала незадоволення Гітлера. Степан Бандера та багато його спільників були заарештовані та ув'язнені Гестапо. Після цього практично вся організація перейшла до методів підпільної боротьби і стала згодом організаційним кістяком Української Повстанської Армії, яка була створена і приступила до акції восени 1942.

Керівництво організацією здійснював Микола Лебедь, який у травні 1943 передав повноваження Роману Шухевичу (псевдо — «Чупринка») . Тоді ж було вирішено вести двофронтову (антинімецьку і антирадянську) боротьбу. Ця боротьба (т. зв. «повстанча» ОУН–УПА) на ЗУЗ тривала, фактично, до 1953 — організовано і до 1956 — неорганізовано, а формально до 1960 (див. «Відкритий лист… В. Кука», формально капітуляційний). Командира УПА Шухевича було вбито аж 5 березня 1950 під час спецоперації МВС СРСР (колишнього НКВД). Опісля проводом ОУН опікувався Василь Кук, але його 23 травня 1954 заарештували співробітники КГБ (було виділено із МВС СРСР).

Після Другої світової війни[ред.ред. код]

Проте, ймовірно, ще перед своїм арештом В. Кук направив (1954) на Захід (до ОУН за кордоном) за своїм підписом як Головнокомандуючий УПА і Провідник ОУН в Україні послання від краю про те що з одного боку, «Бийлихо /Степан Бандера — С. П./ відійшов від постанов ІІІ. НВЗ ОУН, він ні формально, ні фактично не є провідником ОУН», і, водночас, з другого, що «Провід ОУН на Українських землях уповноважує Л. Ребета, З. Матлу та Бийлиха тимчасово перебрати керівництво ЗЧ ОУН …». Це послання сприяло розколу ОУН за кордоном на «демократичну опозицію» ОУН-двійкарів і «революціонерів, бандерівців» ЗЧ ОУН (опісля ОУНР).

Загально уважається, що в сучасних умовах (надто після загибелі Вождя («Провідника») Степана Бандери і появи капітуляційного «Листа» Кука) ОУНР продовжує вести боротьбу за УССД виключно мирними методами, не зовсім, одначе, відмовившись від деяких методів конспірації (оскільки і при парламентаризмі діяти доводиться супроти мафії).

Ставлення до національних меншин[ред.ред. код]

Кандитат історичних наук Жанна Ковба пише, що 10 липня 1941 на нараді групи ОУН(б) обговорювалося питання відношення до національних меншин. Левицький пропонував часткове знищення євреїв, та Степан Ленкавський наголосив про прийняття усіх методів, які призведуть до їх винищення[3]. Володимир В'ятрович зазначає[4], що авторка суперечить собі тим, що сама ж далi пише, що якоїсь чіткої позиції щодо євреїв Галичини ОУН не мала, i що «рядові оунівці рятували євреїв всупереч керівництву»[5].

Польський дослідник Олександр Корман наводить докази причетності ОУН(б) до винищення у Львові польських вчених, євреїв і комуністів[6]. У тому числі існують фотокопії листівок за авторством С. Бандери такого змісту: «Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя, не жалій ворогів української народної революції!».[7]

На думку Володимира В'ятровича всі історики та дослідники, що користуються книгами Поліщука чи Масловського, або публікаціями радянського періоду, відтворюють джерела далекі від об'єктивного підходу, та зазначає, що рішення «Другого Великого Збору» 1941 року та «Другої конференції ОУН» чітко заборонили своїм членам брати участь в будь-яких антиєврейських акціях. Зокрема там зазначалося: «Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва — це головний ворог.»[8]

У публіцистичних текстах та пропаганді ОУН 1930-х іноді використовувалися також термін «жидокомуна» та його варіанти — «жидобольшевизм», «московсько-жидівська комуна», які пов'язані з головним ідеологічним ворогом українських націоналістів — комунізмом, мали зазвичай виключно негативну конотацію. У міжвоєнний період на теренах Західної України, що входили до Польщі, однак слово жид не мало жодного образливого чи негативного відтінку.[4]

Символіка ОУН(б)[ред.ред. код]

Емблема ОУН(б), запропонована 1941 р.
Емблема ОУН(б)
Прапор ОУН(б)
Червоно-чорний протестний прапор у ходi Євромайдану у Києві

Пiд час створення ОУН(б) встало питання про органiзацiйну символiку — емблему та прапор. Роберт Лiсовський, який 1932-го створив загальновiдомий символ тодi ще єдиної ОУН, цього разу запропонував нову емблему у виглядi кола, обведеного тонкою смугою; в коло було вписано рівносторонній трикутник, вершина якого звернена до низу; в трикутнику розташовано стилізований хрест, нижній промінь якого переходив в лезо меча; також в сегментах кола по кругу були розмiщенi літери О-У-Н; в центрі хреста — розмiщено так званий «державний тризуб» Центральної Ради[9]. Вже влiтку 1941 в Краї був розповсюджений лист Революційного Проводу ОУН(б):

« Організаційним знаком є: Чорний рівнораменний трикутник підставкою вгору, на ньому червоний хрестомеч, на хрестомечі золотий Тризуб. Над підставкою буква «О», по лівій стороні знамени трикутника буква «У», по правій «Н» (разом ОУН). Трикутник вміщений на золотому полі[10].  »

1–3 квітня 1941 на ІІ Великому зборі (ВЗ) ОУН у Кракові, на який зiбралися прихильники Степана Бандери, були прийнятi так званi «Окремі постанови», якi, мiж iншим, порушили питання про новий прапор, а також про вiдмiну практики подальшого використання старої емблеми Роберта Лiсовського, так званого «націоналістичного тризуба». Було заявлено:

« Зовнішні форми, вживані в Організації, не були до цього часу узгіднені в однородний і зобов’язуючий спосіб. Вводиться в цьому напрямі деякі точніші устійнення й зміни відносно зовнішніх символів та організаційного привіту.
  1. Організацію обов’язує тільки загально-національний Тризуб Володимира Великого в формі введеній Центральною Радою. Касується звичай вживати Тризуба з мечем, як відзнаки Організації.
  2. ОУН уживає свойого окремого організаційного прапору чорної й червоної краски. Уклад і обов’язуючі пропорції будуть ухвалені окремою комісією»[11].
 »

Хоча прапор було обговорено, нiякої ухвали Революційний Провід ОУН(б) не прийняв. Також, вже через пiвсторiччя, отримавши статус громадської органiзацiї для вiдновлення дiяльностi в Українi на початку 1990-х рокiв, ОУНР свої символи офiцiйно не зареєструвала. Щодо теперiшнiх суперечок навколо червоно-чорного прапору ОУН(б), порядок кольорів якого було досить швидко змінено з чорно-червоного на на червоно-чорний, визнавати чи не визнавати його офiцiйним символом ОУН(б), то Андрій Гречило, доктор історичних наук, голова Українського геральдичного товариства, провідний науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, зазначає:

« ОУН використовувала синій прапор з золотистим націоналістичним тризубом, де замість середнього зуба був поставлений меч, виконання відомого графіка Роберта Лісовського. У 1941 році, коли стався розкол ОУН, бандерівське крило, яке проводило збір у Кракові, серед різних постанов прийняло, що запроваджує інший організаційний прапор, він мав бути червоно-чорним, але було вирішено, що для цього має бути затверджена окрема постанова. Але, коли почалась війна, бандерівське крило попало у неласку до німців і легальної можливості використовувати цей прапор не було. Тобто, ця справа не була доведена до кінця... Частини ОУН, які перебували за межами України, використовували трикутний червоний прапорець з чорним хрестом.[12]  »

Питання, чи використувувала Українська повстанська армія (УПА) червоно-чорний прапор, залишається дискусiйним[11][13]. З 1980-х рокiв, як пiдкреслює Гречило, в Українi «червоно-чорний прапор з двох смуг став символом протестної боротьби»[12]. В ходi Євромайдану у Києві червоно-чорнi прапори майорiли над головами учасникiв протесту.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Див., напр.: Зиновій Книш. Розбрат. Спогади й матеріали до розколу ОУН у 1940—1941 рр. — Торонто, б. р. в.
  2. Савчук С. В. Акт проголошення Української Держави. 30-го червня 1941 року // Новий літопис. Квартальник суспільного життя, науки й мистецтва. — Ч. 1. — 1961. — Жовтень — грудень.
  3. Жанна Ковба. Історик мусить аналізувати… / Людяність у безодні пекла: поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки "остаточного розв'язання єврейського питання. — Київ: [б. в.], 2000. — 289 с.
  4. а б Вятрович В. В. Ставлення ОУН до євреїв. — Львів, 2006.
  5. Ковба Жанна. Людяність у безодні пекла… — Київ, 1998. — С. 108, 230.
  6. Korman, Aleksander. Z krwawych dni Lwowa 1941 roku: krwawy błękitno-żółty tydzień Ukraińskiej irredenty. — Londyn: Koło Lwowian, 1990.
  7. Віталій Масловський. З ким і прото кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни. — М.: Славянский диалог, 1999. — 272 с.
  8. Постанови II Збору ОУН (Степана Бандери) / Відновлення Української держави в 1941 році. Нові документи і матеріали] / Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Центр українознавства; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. — Київ: Українська видавнича спілка, 2001.
  9. Олександр Кучерук. Символіка Українських Націоналістів / Віртуальний музей української фалеристики.
  10. Відновлення Української держави в 1941 році. Нові документи і матеріали / Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Центр українознавства; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. — К.: Українська видавнича спілка, 2001. — С. 46. — ISBN 966-7060-43-8
  11. а б Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок .D0.92.D1.96.D1.80.D1.82.D1.83.D0.B0.D0.BB.D1.8C.D0.BD.D0.B8.D0.B9_.D0.BC.D1.83.D0.B7.D0.B5.D0.B9_.D1.83.D0.BA.D1.80.D0.B0.D1.97.D0.BD.D1.81.D1.8C.D0.BA.D0.BE.D1.97_.D1.84.D0.B0.D0.BB.D0.B5.D1.80.D0.B8.D1.81.D1.82.D0.B8.D0.BA.D0.B8 не вказаний текст
  12. а б Галина Терещук. Червоно-чорний прапор не є прапором ОУН і УПА — геральдист // Радiо Свобода. — 2014. — 20 черв.
  13. Володимир Мороз.червоно-чорний – це наше знамено…» Яким був стяг УПА? // Iсторична правда. — 2013. — 18 жовтня

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Савчук С. В. Акт проголошення Української Держави. 30-го червня 1941 року // Новий літопис. Квартальник суспільного життя, науки й мистецтва. — Ч. 1. — 1961. — Жовтень – грудень. — Вінніпег, Манітоба. — С. 3–25.
  • Дзьобак В. В. та ін. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси. / Національна академія наук України; Інститут історії України / Відп. ред. Кульчицький С. В. — К.: Наукова думка, 2005. — 496 с. — ISBN 966-00-0440-0.
  • Книш З. Розбрат: спогади й матеріали до розколу в ОУН у 1940−1941 роках. — Торонто: Срібна сурма, 1960.
  • Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН(б) у 1940−1942 роках. — К.: НАН України; Інститут історії України; КНУ ім. Т. Шевченка, 2004. — 598 с.
  • ОУН в 1941 році: Документи. − У 2-х ч. / Упоряд.: О. Веселова, О. Лисенко, І. Патриляк, В. Сергійчук. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. — 603 с. — ISBN 966-02-2535-0. — Ч. 1.; Ч. 2.
  • Кокин С. А. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах державного архіву СБУ. — К.: Інститут історії НАН України; Держкомархів України; Державний архів СБУ, 2000. — Вип. 1. — ISBN 966-02-1636-Х
  • Richard Breitman and Norman J. W. Goda Hitler's Shadow. Nazi War Criminals, U. S. Intelligence, and the Cold War. — USA: Published by the National Archives, 2010.

Посилання[ред.ред. код]