Пам'ятник Тарасові Шевченку (Київ)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Пам'ятник Тарасові Шевченку у Києві
No Freedom of Panorama in Ukraine (square).svg
50°26′30″ пн. ш. 30°31′46″ сх. д. / 50.4417361° пн. ш. 30.5296528° сх. д. / 50.4417361; 30.5296528Координати: 50°26′30″ пн. ш. 30°31′46″ сх. д. / 50.4417361° пн. ш. 30.5296528° сх. д. / 50.4417361; 30.5296528
Тип пам'ятник
Країна Україна Україна
Розташування Київ
Архітектор Євген Левінсон
Скульптор Матвій Манізер
Матеріал бронза
Завершення будівництва 1939
Установлений 1939
Пам'ятник Тарасові Шевченку (Київ) is located in Київ
Пам'ятник Тарасові Шевченку (Київ)

CMNS: Пам'ятник Тарасові Шевченку на Вікісховищі
Пам'ятник Тарасові Шевченку в Києві.jpg

Пам'ятник Тарасові Шевченку у Києві — пам'ятник видатному українському поету і художнику Тарасові Шевченку у Києві, що знаходиться у парку Шевченка, навпроти Червоного корпусу Київського університету. Встановлений у 1939 році з нагоди 125-річчя з дня народження поета. Є одним із символів сучасного Києва.

Перші спроби встановлення пам'ятника[ред.ред. код]

Встановленню пам'ятника Тарасові Шевченку у Києві у 1939 році передували п'ять невдалих спроб за часів Російської імперії та Української революції.

Ще у 1904 році з ініціативи Золотоніського земського зібрання на Полтавщині було створено комітет при Київській міській думі, який мав розглядати питання про встановлення у Києві пам'ятника Кобзареві. Того ж року на Полтавщині розпочався збір коштів, а наприкінці 1906 року, зі згоди центральної російської влади, було створено «Комітет по збудуванню пам'ятника Т. Г. Шевченкові у Києві», який згодом було реорганізовано в Об'єднаний Комітет.[1] До складу Комітету увійшло чимало відомих діячів української культури та меценатів, зокрема Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Борис Грінченко, Ілля Рєпін, Євген Чикаленко[2], Олександр Терещенко[3]. Кампанія за встановлення пам'ятника відразу набула загальнонаціонального характеру — кошти збирала вся Україна.[2]

Місцем для пам'ятника, за пропозицією Комітету, було обрано сквер навпроти реального училища на Михайлівській площі, а часом відкриття — 50-ту річницю з дня смерті поета (1911 рік), або 100-ту з дня його народження (1914 рік).[4] Серед відомих людей, що привітали цю пропозицію був французький славіст Буає Поль-Жан, який також дав внесок на спорудження монументу[5].

Зрештою, у травні 1909 року Київська міська дума, під враженням від революційних подій 1905 року,[2] дала офіційний дозвіл на спорудження пам'ятника.[6]

Конкурси[ред.ред. код]

Проект пам'ятника Шевченку скульптора Антоніо Шіортіно

За рішенням Комітету, на 1 травня 1910 року було призначено міжнародний конкурс на створення проекту пам'ятника Шевченку. Запити про умови конкурсу незабаром почали надходити з різних країн світу, проте наприкінці травня 1910 року журі під головуванням Леоніда Позена розглянуло понад 60 проектів, з яких усі було відкинуто через невідповідність образу Тараса Шевченка.

Оскільки було відхилено всі проекти, то на засіданні 31 травня Об'єднаний Комітет погодився з постановою журі й ухвалив на 1 лютого 1911 року призначити другий міжнародний конкурс. Цього разу журі під головуванням Опанаса Сластіона розглянуло 45 проектів і постановило першої премії не призначати нікому. Другу — видати Федору Балавенському, третю — Михайлові Гаврилкові. Крім того, було вирішено видати 5 заохочувальних премій по 100 рублів за проекти, що належали Кавалерідзе, Виноградовій, Селезньову, Рашевському та Єзіоранському. Зважаючи на те, що і другий тур не дав бажаного результату, Об'єднаний Комітет запропонував Балавенському переробити свій проект згідно із зробленими вказівками. Утім, згодом і цей проект було визнано невдалим.

На черговий, третій тур конкурсу було прислано 37 проектів, і журі під головуванням Андрія Лизогуба, не дійшовши згоди, висловилося за оголошення іменного конкурсу. Один із членів Комітету, відомий український меценат Євген Чикаленко, критикував колег за те, що, визначивши новий конкурс, вони не поставили умови, щоб Шевченко був обов'язково в національному вбранні. Чикаленко заявляв:

«Не хотять люди зрозуміти, що Шевченко, як народній поет, повинен звертати увагу прохожого народу перше всього народнім убранням, шапкою і кожухом, в якім Шевченко сам любив фотографуватись і в яких уже звик бачити його народ».[1]

Протидія офіційної влади[ред.ред. код]

Свідки подій навколо спроб встановлення пам'ятника Шевченку у Києві, зокрема Євген Чикаленко, згодом у своїх спогадах нерідко відмічали постійну поспішність з якою проходила робота Об'єднаного Комітету. Більшість його членів пояснювала таку поспішність постійними побоюваннями того, що встановлення монумента можуть заборонити.[1] Хоча офіційний дозвіл на спорудження пам'ятника й було отримано, та офіційна влада всіляким чином чинила протидію діяльності Комітету з перших днів його існування.

Зокрема вже під час першого конкурсу голова Київського клубу російських націоналістів Савенко вмістив у газеті «Киевлянин» донос на українських діячів, нібито вони «під плащиками побудови пам'ятника Шевченку проводять політичну демонстрацію».[2]

Згодом, на момент початку другого конкурсу, опікун Київського навчального округу звернувся до тодішнього генерал-губернатора Трепова із листом, де висловив сумнів у доцільності спорудження пам'ятника українському поету поблизу «російського урядового навчального закладу». Натомість чиновник висловив побажання встановити на цьому місці монумент «одному з діячів російської історії».[7] Ідею швидко підхопили проросійські громадські організації, а клуб російських націоналістів безпосередньо запропонував встановити пам'ятник княгині Ользі. Незабаром дозвіл дала і Київська міська дума, оголосивши, що на Михайлівській площі буде пам'ятник княгині. Натомість місце для пам'ятника Тарасу Шевченку постановили відвести на Караваєвській площі.[1]

Такі дії Думи викликали хвилю нерозуміння та обурення у середовищі української громади міста,[1] оскільки, по-перше, Караваєвська площа на той час була неохайним та захаращеним закутком у центрі міста,[2] а, по-друге, розміщувалася у (на той час) єврейському кварталі.[1] Та відповідь міської влади була лаконічною: за висловом тодішнього Київського міського голови Іполита Дьякова, «Кавалер (Тарас Шевченко) мав поступитися місцем Дамі (княгині Ользі)».

Караваєвська площа на початку ХХ ст.

Дискусія щодо місця[ред.ред. код]

У відповідь, Об'єднаний Комітет відхилив нову пропозицію Думи як неприйнятну. Серед членів Комітету розгорілися палкі дискусії щодо можливого місця розміщення пам'ятника Кобзарю. Суперечки тривали на сторінках періодичних видань, на з'їздах і творчих вечорах. При цьому кожен вихваляв своє місце, не бажаючи слухати аргументи іншого.[1] Розглядалися зокрема такі варіанти розміщення: Золотоворітський сквер, площа перед Оперним театром, ріг вулиці Пушкінської та Бібіковського бульвару, Бессарабська площа, територія перед нинішнім Національним художнім музеєм.[6]

Зрештою Комітет схвалив два варіанти — основний (на Петрівській алеї, за так званим «Чортовим містком») та запасний (на Володимирській гірці, навпроти Олександрівського костелу).[6]

Місце на Петрівській алеї було обране через близькість до Дніпра та Дніпрових круч, що, у свою чергу, перегукувалося із творчістю поета.[1] Та дискусії щодо алеї тривали недовго, оскільки ці території були зсувонебезпечними. Зважаючи на можливі зсуви ґрунту пам'ятнику знадобився би глибокий фундамент, а це збільшило би витрати на будівництво. Незважаючи на виділення 150 рублів на обстеження стану ґрунту у місцевості та складення кошторису фундаменту, Комітет, зрештою, ухвалив вважати це місце непридатним.[6] Натомість, після чергових суперечок, десятьма голосами проти двох[1] було вирішено погодитися на пропозицію міської думи і визнати Караваєвську площу за місце для пам'ятника.

Четвертий конкурс[ред.ред. код]

20 травня 1913 року було оголошено четвертий тур конкурсу. Комітет постановив замовити проект скульпторам Леоніду Шервуду, Сергію Волнухіну, Миколі Андреєву, Михайлові Гаврилкові, Антоніо Шіортіно за платню 1000 рублів кожному з умовою, щоб проекти було прислано до міської управи 1 лютого 1914 року. Розглянувши проекти названих скульпторів, журі під головуванням Андрія Лизогуба постановило після деяких змін ухвалити проект російського скульптора Леоніда Шервуда.

Проте Комітет знехтував рішенням журі і оголосив переможцем італійця Антоніо Шіортіно, проект якого згодом зазнав нищівної критики, і до того ж не був затверджений Імператорською академією мистецтв.[4] Тим не менш, скульпторові доручили виконати усі деталі пам'ятника з темної бронзи, а постамент — із сірого апеннінського граніта. За півтора року монумент мав бути закінчений у Римі та перевезений до Києва. Але незабаром розпочалася війна, українці знову відчули репресії, Об'єднаний Комітет перестав існувати, а про зведення пам'ятника вже не могло бути і мови.[2]

Фанерний пам'ятник Шевченку у Києві у 1919 році

Сумна доля спіткала і кошти, зібрані на встановлення пам'ятника: їх було конфісковано та витрачено на інші справи.[1]

Часи української революції 1917—1921[ред.ред. код]

За доби Української революції 1917—1921 українська влада так і не спромоглася встановити у Києві пам'ятник Тарасові Шевченку. Натомість це у 1919 році, незадовго після повторного взяття Києва, зробили більшовики.

Київський пам'ятник Шевченку зразка 1919 року було виготовлено з фанери у формі бюсту (скульптор Б. М. Кратко). Причому встановлено його було на Михайлівській площі замість фігури княгині Ольги, яку перед цим скинули і знищили. Таким чином більшовики «помстилися» княгині за те, що вона «зайняла» місце поета.[6] Щодо бокових постатей Андрія Первозваного та просвітників Кирила і Мефодія, то їх було сховано під дерев'яними кубами.

Та простояв пам'ятник Тарасові Шевченку зовсім недовго і вже незабаром був скинутий чи то білогвардійцями Денікіна, чи то польськими військами.

Радянські часи[ред.ред. код]

Остаточно встановити повноцінний пам'ятник Тарасові Шевченку у Києві вдалося вже за радянських часів. Монумент було відкрито 6 березня 1939 року у парку навпроти Київського університету, на місці колишнього пам'ятника Миколі І. Відкриття було приурочене до 125-річчя з дня народження Кобзаря. З цієї ж нагоди університету та парку було присвоєне ім'я великого українця. Бронзову постать поета висотою 6,45 метрів було відлито за моделлю скульптора Матвія Манізера на Ленінградському заводі художнього литва та встановлено на п'єдестал з червоного граніту заввишки 7,3 метри, спорудженого за проектом архітектора Євгена Левінсона.[8]

На п'єдесталі міститься напис: «Т. Г. Шевченко. 18141861», а під ним викарбувано слова поета із «Заповіту»:

«І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом».

Сучасність[ред.ред. код]

Українська банкнота номіналом у мільйон карбованців зразка 1995 року

За незалежної України, з 1991 року, до пам'ятника Кобзарю традиційно покладають квіти перші особи держави на чергову річницю з дня смерті Тараса Шевченка та з нагоди офіційних українських свят, а також іноземні високі гості під час візитів до України. Окрім того, у 1995-1996 рр. зображення пам'ятника містилося на лицевій стороні української банкноти номіналом в один мільйон карбованців.

У 2001 році київський пам'ятник Кобзарю опинився у центрі протистояння опозиційних політичних сил та правлячого режиму президента Леоніда Кучми під час масових акцій протесту кампанії «Україна без Кучми». 1 березня 2001 року міліцією було розгромлене наметове містечко опозиції на Хрещатику.[9] Розлючені цим фактом опозиціонери оголосили «наступ на владу» та закликали населення завадити покладанню Леонідом Кучмою квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку 9 березня 2001 року.[10]

Вже 5 березня 2001 року, на заклик лідерів «України без Кучми», студенти низки вищих навчальних закладів розбили наметове містечко у парку Шевченка навколо пам'ятника.[11] Але намети простояли лише дві доби і 7 березня о 7 годині ранку їх було знесено комунальною службою Києва без попереднього судового рішення.[12] Ця подія спричинила до ще більшого непорозуміння між владою й опозицією і конфлікт почав стрімко загострюватись, вилившись через два дні у події 9 березня 2001 року.[13]

У 20022003 рр. пам'ятник Тарасові Шевченку неодноразово ставав епіцентром акцій протесту українських опозиційних політичних сил у рамках кампанії протестів «Повстань, Україно!».

На сьогодні пам'ятник Тарасові Шевченку є головною домінантою парку Шевченка та одним із символів сучасного Києва. Біля монумента нерідко відбуваються збори громадян, мітинги різноманітних політичних сил та громадських рухів. Також біля пам'ятника Кобзарю традиційно проводиться низка культурних заходів. Зокрема, щороку біля підніжжя пам'ятника відбувається церемонія вручення Народної Шевченківської премії.[14]

Галерея[ред.ред. код]

Примітки та посилання[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л Пам'ятник, якому не судилося бути
  2. а б в г д е «Хрещатик»: Бронзовий Кобзар поступився місцем княгині Ользі й зайняв п'єдестал імператора Миколи І
  3. Олександр Терещенко, сайт «Українці в світі»
  4. а б Київ. Історична енциклопедія. З найдавніших часів до 1917 року
  5. Буає Поль-Жан // Шевченківський словник: У двох томах / Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Академії Наук УРСР. — Київ : Головна редакція УРЕ, 1978.
  6. а б в г д Интересный Киев: Бронзовый Тарас
  7. «Голосіїв-Інформ»: «Історичний шлях» Києва. Як споруджували пам'ятники та що з того вийшло
  8. Київ. Історична енциклопедія. 1917—2000 рр.
  9. Влада показала своє обличчя
  10. Опозиція збирається кинутися Кучмі в ноги
  11. У Києві знову з'явилися намети
  12. Демократія «в квадраті». Другий розгін наметового містечка
  13. 9 березня. Хроніка історичного дня
  14. Народна Шевченківська премія

Джерела інформації[ред.ред. код]