Відмінності між версіями «Розорення Києва 1169»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[перевірена версія][перевірена версія]
(Всеволод Юрьевич Большое Гнездо был братом Андрея Боголюбова, а не сыном https://en.wikipedia.org/wiki/Vsevolod_the_Big_Nest)
(Передумови)
(Не показані 7 проміжних версій 3 користувачів)
Рядок 20: Рядок 20:
 
}}
 
}}
   
  +
'''Розорення Києва''' ([[8 березня|8]]-[[12 березня]] [[1169]] року) — захоплення і розграбування [[Київ|Києва]], столиці Русі коаліцією з 11 князів, зібраною [[Володимиро-Суздальське князівство|Володимиро-Суздальським]] князем [[Андрій Боголюбський|Андрієм Боголюбським]] та очоленою його сином [[Мстислав Андрійович|Мстиславом Андрійовичем.]]
'''Розорення Києва''' ([[8 березня|8]]-[[12 березня]] [[1169]] року) — військо Володимиро-Суздальського князя [[Андрій Боголюбський|Андрія Боголюбського]] та союзних йому князів захопило та зруйнувало [[Київ]] — столицю [[Київська Русь|Київської Русі]].
 
   
== Причини ==
+
== Передумови ==
  +
[[Файл:Mstislav Izjaslavich.jpg|thumb|right|250px|Мстислав ІІ]]Після загибелі київського князя Мстислава Великого, сина Володимира Мономаха, у [[1132]] значно прискорюється процес розпаду Русі та боротьба за верховенство між різними нащадками Ярослава Мудрого.
   
  +
Той, хто завойовував Київ, не тільки отримував титул «Великий князь Київський», але й міг претендувати на верховенство в династії [[Рюриковичі]]в. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він лишався якщо не політичним, то незаперечним культурним і релігійним центром усієї Київської Русі. Навіть із зменшенням свого впливу Київ з довколишніми землями залишався одним із найрозвиненіших і найгустозаселеніших центрів держави.
[[Файл:Mstislav Izjaslavich.jpg|thumb|right|250px|Мстислав ІІ]]
 
   
  +
Після смерті [[Юрій Довгорукий|Юрія Довгорукого]] місцеві бояри в [[1157]] запросили на великокнязівський стіл до Києва представника чернігівських Ольговичів — [[Ізяслав Давидович|Ізяслава Давидовича]]. Проте його князювання [[Міжусобна війна на Русі (1158-1161)|виявилось нетривалим]]. У 1161 під стінами [[Білогородка (Києво-Святошинський район)|Білгорода]] в бою з [[Мстислав II Ізяславич|Мстиславом Ізяславичем]] Великий князь загинув. Після смерті Ізяслава Давидовича великокнязівський стіл посів [[Ростислав Мстиславич]], який перед тим 32 роки княжив у Смоленську й був засновником смоленської династії князів. Великому князю вдається організувати декілька успішних походів проти кочівників. Так само великою є заслуга князя у втихомиренні на певний час міжкнязівських усобиць. Вдалося відновити престиж великокняжої влади та поширити свій вплив на значну частину руських земель. Не менш важливим є й те, що досягти йому цього вдалося практично не вдаючись до сили зброї. В історію Давньоруської держави він увійшов як один з найбільш миролюбних її володарів{{fact}}.
Кінець [[XI]] - початок [[XII]] ст. характеризується як період занепаду цілісності Київської Русі та постійних міжусобних конфліктів між князями за Київський престол. Ще Великий Київський князь [[Ярослав Мудрий]], вмираючи, поділив Русь, як ділять власне майно, між своїми п'ятьма синами і шостим онуком. З цього часу процес роздрібнення Київської держави прискорився, і вона незабаром розпалася на 15 земель.
 
   
  +
Проте, після загибелі Ростислава, княжі міжусобиці знову відновлюються. На київський престол, за своїм становищем родинного старшинства, могли претендувати [[Володимир Мстиславич]], [[Святослав Всеволодич]] та [[Андрій Боголюбський]]. Однак, київські бояри запросили на князівство [[Мстислав II Ізяславич|Мстислава Ізяславича]], князя Волинської землі. Йому належала слава переможця половецьких ханів, він активно допомагав своєму дядькові Ростиславу втримати за собою Київ і був по суті його співправителем. А тому, заручившись підтримкою [[Ярослав Осмомисл|Ярослава Галицького]] та мобілізувавши невелику дружину, Мстислав Ізяславич легко оволодів містом.
Найбільшими з князівств були [[Галицько-Волинське князівство|Галицько-Волинське]], [[Володимиро-Суздальське князівство|Володимиро-Суздальське]], [[Новгородське князівство|Новгородське]], [[Чернігівське князівство|Чернігівське]] та [[Смоленське князівство|Смоленське]]. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою.
 
   
  +
Чи не найбільшим досягненням Мстислава Ізяславича на великокнязівському столі стає успішна боротьба з половцями. У [[1168]] київський князь очолює [[Битва біля Чорного лісу|антиполовецьку виправу]], в якій бере участь аж тринадцять удільних князів. Мстислав II зібрав чернігівських, волинських, київських, переяславських та інших князів, і ще у [[1152]] розгромив половецькі кочовища над Ореллю та Снопородом і забрав багато полонених та худоби. Він зорганізував також охорону торговельних караванів, що ходили шляхами [[Залозний шлях|Залозним]], [[Солоний шлях|Солоним]], [[Грецький шлях|Грецьким]], де їх переймали половці. Літописець із захопленням описує ці походи: «Вложив Бог добру гадку в серце Мстиславу».
Саме тоді місто Київ з прилеглими територіями стало називатися «Руською землею» — у вузькому розумінні слова. Та, незважаючи ні на що, Київ залишався великою принадою. Той, хто завойовував його, не тільки отримував титул «Великий князь Київський», але й міг претендувати на верховенство в династії [[Рюриковичі]]в. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він лишався якщо не політичним, то незаперечним культурним і релігійним центром усієї Великої Русі. Навіть із зменшенням свого впливу Київ з довколишніми землями залишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій Русі.
 
   
  +
Одночасно, на східних землях Київської Русі сформувався антикиївський союз володимиро-суздальських князів з половцями. Саме в цей час на Заліській землі починається формування нового етносу зі своїм окремим політичним та суспільним ладом. Яскравим його представником був онук [[Володимир Мономах|Володимира Мономаха]], син [[Юрій Довгорукий|Юрія Довгорукого]] та половецької княжни [[Андрій Боголюбський]] (прізвище від місцевості Боголюбове). За твердженням [[Ключевський Василь Йосипович|Василя Ключевського]] — «справжній північний князь, істинний суздалець-заліщанин за своїми звичками і поняттями та за своїм політичним вихованням».
Після смерті [[Юрій Довгорукий|Юрія Довгорукого]] місцеві бояри [[1157]] року запросили на великокнязівський стіл до Києва представника чернігівських Ольговичів — [[Ізяслав Давидович|Ізяслава Давидовича]]. Проте його князювання виявилось нетривалим. 1161 року — під стінами [[Білогородка (Києво-Святошинський район)|Білгорода]] в бою з [[Мстислав II Ізяславич|Мстиславом Ізяславичем]] Великий князь загинув. Після смерті Ізяслава Давидовича великокнязівський стіл посів його [[Ростислав Мстиславич]], котрий перед тим 32 роки княжив у Смоленську й був засновником смоленської династії князів. Великому князю вдається організувати декілька успішних походів проти кочівників. Так само великою є заслуга князя у втихомиренні на певний час міжкнязівських усобиць. Ростиславу Мстиславичу вдалося відновити престиж великокняжої влади й поширити свій вплив на значну частину руських земель. Не менш важливим є й те, що досягти йому цього вдалося практично не вдаючись до сили зброї. В історію Давньоруської держави він увійшов як один з найбільш миролюбних її володарів{{fact}}.
 
   
  +
Після вокняжіння Мстислава проти нього на сході складається сильний союз [[Смоленсько-київські Ростиславичі|Ростиславичів]] і [[Ольговичі]]в, на чолі з Андрієм Боголюбським. Проти Київського князя наприкінці [[1168]] готові були виступити 12 князів удільних, а також їхні союзники половці.
Проте, після його смерті, 14 березня 1167 року, княжі міжусобиці знову відновлюються. На Київський престол, за своїм становищем родинного старшинства, могли претендувати [[Володимир Мстиславич]], [[Святослав Всеволодич]] та [[Андрій Боголюбський]]. Однак, київські бояри запросили на князівство [[Мстислав II Ізяславич|Мстислава Ізяславича]] (Мстислав II), князя Волинської землі. Йому належала слава переможця половецьких ханів, він активно допомагав своєму дядькові Ростиславу втримати за собою Київ і був по суті його співправителем. А тому, заручившись підтримкою [[Ярослав Осмомисл|Ярослава Галицького]] та мобілізувавши невелику дружину, Мстислав Ізяславич легко оволодів містом.
 
   
  +
У [[1169]] Андрій Боголюбський зібрав велике військо, до якої входили [[муром]]ські, [[смоленськ]]і, [[Полоцьке князівство|полоцькі]], [[Чернігівське князівство|чернігівські]] та [[Дорогобуж (село)|дорогобузькі]] князі, та рушив походом на Київ. «Ціла хмара українських князів посунула нищити Київ на славу його північного суперника», як описав цю подію [[Михайло Грушевський]]. Взяти місто штурмом не вдалося, але й сили Мстислава були малими, адже напередодні Київський князь відіслав дружину на допомогу своєму синові до Новгорода. Тепер же за порадою дружини, що була в Києві, великий князь втік з міста і пішов на Волинь збирати допомогу.
Чи не найбільшим досягненням Мстислава Ізяславича на великокнязівському столі стає успішна боротьба з половцями. 1168 року київський князь очолює антиполовецьку виправу, в якій бере участь аж тринадцять удільних князів. Мстислав II зібрав чернігівських, волинських, київських, переяславських та інших князів, розгромив половецькі кочовища над Ореллю та Снопородом і забрав багато полонених та худоби. Він зорганізував також охорону торговельних караванів, що ходили шляхами [[Залозний шлях|Залозним]], [[Солоний шлях|Солоним]], [[Грецький шлях|Грецьким]], де їх переймали половці. Літописець із захопленням описує ці походи: «Вложив Бог добру гадку в серце Мстиславу».
 
   
  +
== Перебіг облоги та штурму ==
Одночасно, на східних землях Київської Русі сформувався антикиївський союз володимиро-суздальських князів з половцями. Саме в цей час на Заліській землі набирає силу формування нового етносу зі своїм окремим політичним та суспільним ладом. Яскравим представником нового етносу був онук [[Володимир Мономах|Володимира Мономаха]], син [[Юрій Довгорукий|Юрія Довгорукого]] та половецької княжни [[Андрій Боголюбський]] (прізвище від місцевості Боголюбово). За твердженням [[Ключевський Василь Йосипович|В. Ключевського]] — «справжній північний князь, істинний суздалець-заліщанин за своїми звичками і поняттями, за своїм політичним вихованням».
 
  +
Після тривалої облоги 8 березня 1169 року захисники міста здалися. За давньої традицією та за неписаними правилами Київської Русі, кияни вважали, що новий князь прийшов правити столицею, тому вирішили покластися на милість переможців. «Милість» виявилася такою, що Київ два дні піддавався небаченому доти спустошенню, в результаті якого не було зроблено винятку ні для кого: ані для жінок, ані для дітей.
   
  +
Як пише літопис: «І грабували вони два дні весь город — [[Поділ]], і Гору, і монастирі, і [[Софійський собор (Київ)|Софію]], і [[Десятинна церква|Десятинну Богородицю]]. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в'язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали … Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота..» Було розграбовано майно та спалено житлові квартали, значну кількість церков та монастирів. Вивезли з Києва не тільки приватну власність, а й ікони, ризи та дзвони. Була викрадена з Києва й Свята ікона Божої Матері, яка згодом буде названа «Володимирською іконою Пресвятої Богородиці» та стане найбільшою святинею [[Російська імперія|Російської Імперії]]. Вперше за багатовікову історію так нещадно було розгромлено «матір міст руських». Такого руйнування Київ ще не зазнавав навіть від половців.
Після вокняжіння Мстислава проти нього на сході складається сильний союз Ростиславичів і Ольговичів, на чолі з Андрієм Боголюбським. Проти Київського князя наприкінці 1168 року готові були виступити 12 князів удільних, а також їхні союзники половці.
 
 
1169 року Андрій Боголюбський зібрав велику армію, до якої входили [[муром]]ські, [[смоленськ]]і, [[Полоцьке князівство|полоцькі]], [[Чернігівське князівство|чернігівські]] та [[Дорогобуж (село)|дорогобузькі]] князі, й рушив походом на Київ. «Ціла хмара українських князів посунула нищити Київ на славу його північного суперника», як описав цю подію [[Михайло Грушевський]]. Взяти місто штурмом не вдалося, але й сили Мстислава були малими, адже напередодні Київський князь відіслав дружину на допомогу своєму синові до Новгорода. Тепер же за порадою дружини, що була в Києві, великий князь втік з міста і пішов на Волинь збирати допомогу.
 
 
== Перебіг ==
 
 
Після тривалої облоги 8 березня 1169 року захисники міста здалися. За давньої традицією та за неписаними правилами Київської Русі, кияни вважали, що новий князь прийшов правити столицею, тому вирішили покластися на милість переможців.
 
 
«Милість» виявилася такою, що Київ два дні піддавався небаченому доти спустошенню, в результаті якого не було зроблено винятку ні для кого: ані для жінок, ані для дітей. Як пише літопис: «І грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в'язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали … Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота..» Було розграбовано майно та спалено житлові квартали, значну кількість церков та монастирів. Вивезли з Києва не тільки приватну власність, а й ікони, ризи та дзвони… Була викрадена з Києва й Свята ікона Божої Матері, яка згодом буде названа «Володимирською іконою Пресвятої Богородиці» та стане найбільшою святинею Російської Імперії. Вперше за багатовікову історію так нещадно було розгромлено «матір міст руських». Такого руйнування Київ ще не зазнавав навіть від половців.
 
   
 
Київський погром, на думку [[Лев Гумільов|Лева Гумільова]], свідчив про втрату серед населення східної Русі почуття етнічної та державної єдності з Руссю<ref name="exlibris.org.ua">[http://exlibris.org.ua/nakonechny/r08.html Гумилев Л.&nbsp;Н.&nbsp;От Руси к России: очерки этнической истории.— М.: Экопрос, 1992.— С. 87.]</ref>. 1169&nbsp;р., захопивши Київ, Андрій віддав місто на триденне розграбування своїм ратникам. До цього моменту на Русі було прийнято поводитися подібним чином тільки з чужоземними містами. На руські міста ні за яких міжусобиць подібна практика ніколи не розповсюджувалася<ref name="exlibris.org.ua"/>. Наказ Андрія Боголюбського показує, з точки зору Лева Гумільова, що для нього і його дружини (себто суздальців, чернігівчан та смолян) Київ був настільки ж чужим, як який-небудь німецький або польський замок<ref name="exlibris.org.ua"/>.
 
Київський погром, на думку [[Лев Гумільов|Лева Гумільова]], свідчив про втрату серед населення східної Русі почуття етнічної та державної єдності з Руссю<ref name="exlibris.org.ua">[http://exlibris.org.ua/nakonechny/r08.html Гумилев Л.&nbsp;Н.&nbsp;От Руси к России: очерки этнической истории.— М.: Экопрос, 1992.— С. 87.]</ref>. 1169&nbsp;р., захопивши Київ, Андрій віддав місто на триденне розграбування своїм ратникам. До цього моменту на Русі було прийнято поводитися подібним чином тільки з чужоземними містами. На руські міста ні за яких міжусобиць подібна практика ніколи не розповсюджувалася<ref name="exlibris.org.ua"/>. Наказ Андрія Боголюбського показує, з точки зору Лева Гумільова, що для нього і його дружини (себто суздальців, чернігівчан та смолян) Київ був настільки ж чужим, як який-небудь німецький або польський замок<ref name="exlibris.org.ua"/>.
Рядок 55: Рядок 49:
   
 
== Подальший наступ на Русь ==
 
== Подальший наступ на Русь ==
  +
Про те, що Андрій Боголюбський творив нову державу на сході, а не претендував на Київський престол, свідчить те, що він не залишився правити в Києві після його завоювання. Російський історик [[Ключевський Василь Йосипович|Ключевський]] називав суздальського князя Андрія Боголюбського першим власне російським князем: «З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену». Це підтверджують і літописи: Галицько-волинського князя [[Роман Мстиславич|Романа Мстиславича]] вони називають «самодержцем усієї Русі», у той час як Андрія Боголюбського&nbsp;— «самовладцем усієї Суздальської землі».
 
Про те, що Андрій Боголюбський творив нову державу на сході, а не претендував на Київський престол, свідчить те, що він не залишився правити в Києві після його завоювання. Російський історик Ключевський називав суздальського князя Андрія Боголюбського першим власне російським князем: «З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену». Це підтверджують і літописи: Галицько-волинського князя [[Роман Мстиславич|Романа Мстиславича]] вони називають «самодержцем усієї Русі», у той час як Андрія Боголюбського&nbsp;— «самовладцем усієї Суздальської землі».
 
   
 
[[1170]] року Боголюбський направив війська під керівництвом свого сина [[Роман Андрійович|Романа]] на другий форпост Русі&nbsp;— Новгород. Формальною причиною була суперечка за «двинське мито», яке отримував Новгород від угро-фінських племен, і яке з 1169&nbsp;року двинці почали платити Суздалю. 22 лютого 1170&nbsp;року об'єднана армія суздальців, муромців, полочан, переяславців та інших оточила місто. Проте Новгород вистояв. Тоді Андрій Боголюбський застосував економічну блокаду проти Новгорода, і через півроку новгородці попросили миру і князя на престол.
 
[[1170]] року Боголюбський направив війська під керівництвом свого сина [[Роман Андрійович|Романа]] на другий форпост Русі&nbsp;— Новгород. Формальною причиною була суперечка за «двинське мито», яке отримував Новгород від угро-фінських племен, і яке з 1169&nbsp;року двинці почали платити Суздалю. 22 лютого 1170&nbsp;року об'єднана армія суздальців, муромців, полочан, переяславців та інших оточила місто. Проте Новгород вистояв. Тоді Андрій Боголюбський застосував економічну блокаду проти Новгорода, і через півроку новгородці попросили миру і князя на престол.
Рядок 76: Рядок 69:
 
Одночасно зі сходу насувалась нова загроза&nbsp;— татари. Після княжої наради у Києві галицький князь і зять половецького хана Котяна [[Мстислав Мстиславич]] переконав князів Київської та Чернігівської земель виступити разом проти монголів&nbsp;— «татар». [[Юрій Всеволодович]], великий князь Суздальський, в похід не виступив, формально виславши на допомогу руській раті свого племінника ростовського князя [[Василь Костянтинович|Василя Костянтиновича]], який, проте, запізнився приєднатися до основних груп. А більшість князів Київської Русі зі своїм військом загинула під час [[Битва на Калці|битви на Калці]].
 
Одночасно зі сходу насувалась нова загроза&nbsp;— татари. Після княжої наради у Києві галицький князь і зять половецького хана Котяна [[Мстислав Мстиславич]] переконав князів Київської та Чернігівської земель виступити разом проти монголів&nbsp;— «татар». [[Юрій Всеволодович]], великий князь Суздальський, в похід не виступив, формально виславши на допомогу руській раті свого племінника ростовського князя [[Василь Костянтинович|Василя Костянтиновича]], який, проте, запізнився приєднатися до основних груп. А більшість князів Київської Русі зі своїм військом загинула під час [[Битва на Калці|битви на Калці]].
   
Після цього як спадкоємиця Київської Русі на повний голос заявляє про себе Галицько-Волинська Держава. І на переломі 1239–1240&nbsp;років Київ опинився під владою [[Данило Галицький|Данила Галицького]], однак не зумів відновитися навіть через сімдесят років. Як пише літописець: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року»<ref>[http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1658&read=true Московство&nbsp;— Павло Штепа]</ref>.
+
Після цього як спадкоємиця Київської Русі на повний голос заявляє про себе Галицько-Волинська Держава. І на переломі 1239—1240&nbsp;років Київ опинився під владою [[Данило Галицький|Данила Галицького]], однак не зумів відновитися навіть через сімдесят років. Як пише літописець: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року»<ref>[http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1658&read=true Московство&nbsp;— Павло Штепа]</ref>.
   
 
Якийсь час київським князем був [[Михайло Всеволодович|Михайло Всеволодович Чернігівський]], пізніше забитий татарами за публічну непокору. Натомість [[Ярослав Всеволодович (князь володимирський)|Ярослав Всеволодович]], князь далекої від Києва Володимиро-Суздальщини, був одним з перших руських князів, хто отримав ханського «ярлика», визнавши тим самим татарську зверхність. [[1243]] року він отримав з ханської ласки ярлик на Київське велике княжіння, але до Києва не поїхав і посадив там намісника-боярина. Справами далекої для нього Київщини він зовсім не переймався, і з цієї причини [[1246]] року дістав собі іншого, зручнішого ярлика, цим разом на велике княжіння Володимирське. Того ж року він раптово помер (вірогідно, був отруєний в Орді).
 
Якийсь час київським князем був [[Михайло Всеволодович|Михайло Всеволодович Чернігівський]], пізніше забитий татарами за публічну непокору. Натомість [[Ярослав Всеволодович (князь володимирський)|Ярослав Всеволодович]], князь далекої від Києва Володимиро-Суздальщини, був одним з перших руських князів, хто отримав ханського «ярлика», визнавши тим самим татарську зверхність. [[1243]] року він отримав з ханської ласки ярлик на Київське велике княжіння, але до Києва не поїхав і посадив там намісника-боярина. Справами далекої для нього Київщини він зовсім не переймався, і з цієї причини [[1246]] року дістав собі іншого, зручнішого ярлика, цим разом на велике княжіння Володимирське. Того ж року він раптово помер (вірогідно, був отруєний в Орді).
Рядок 84: Рядок 77:
   
 
== Джерела та література ==
 
== Джерела та література ==
* Костомаров Н.&nbsp;И.&nbsp;Андрей Боголюбский//Руская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей&nbsp;— Санкт-Петербург, 1872–1875
+
* Костомаров Н.&nbsp;И.&nbsp;Андрей Боголюбский//Руская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей&nbsp;— Санкт-Петербург, 1872—1875
   
 
== Посилання ==
 
== Посилання ==
Рядок 98: Рядок 91:
   
 
[[Категорія:Київська Русь]]
 
[[Категорія:Київська Русь]]
  +
[[Категорія:1169 в Україні]]
 
[[Категорія:Історія Києва]]
 
[[Категорія:Історія Києва]]
  +
[[Категорія:Облоги Києва]]
  +
[[Категорія:Облоги ХІІ століття]]
 
[[Категорія:Руйнування]]
 
[[Категорія:Руйнування]]
 
[[Категорія:Масові вбивства]]
 
[[Категорія:Масові вбивства]]
 
[[Категорія:Київське князівство]]
 
[[Категорія:Київське князівство]]
[[Категорія:1169]]
+
[[Категорія:Події 12 березня]]
  +
[[Категорія:1169 у Києві]]
  +
[[Категорія:Війни Київської Русі]]

Версія за 21:05, 8 жовтня 2017

Розорення Києва
Moskale destroy the Kiev.PNG
Дата: 8-12 березня 1169
Місце: Київ, Київська Русь
Результат: Перемога суздальців
Сторони
Alex K Kyiv Michael 2.svg Київське князівство
Alex Volhynia.svg Волинське князівство
Coat of Arms of Vladimir (1781).png Володимиро-Суздальське князівство
COA of Chernihiv Principality.svg Чернігівське князівство
Командувачі
Мстислав II Ізяславич Андрій Боголюбський
Ольговичі

Розорення Києва (8-12 березня 1169 року) — захоплення і розграбування Києва, столиці Русі коаліцією з 11 князів, зібраною Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським та очоленою його сином Мстиславом Андрійовичем.

Передумови

Мстислав ІІ

Після загибелі київського князя Мстислава Великого, сина Володимира Мономаха, у 1132 значно прискорюється процес розпаду Русі та боротьба за верховенство між різними нащадками Ярослава Мудрого.

Той, хто завойовував Київ, не тільки отримував титул «Великий князь Київський», але й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він лишався якщо не політичним, то незаперечним культурним і релігійним центром усієї Київської Русі. Навіть із зменшенням свого впливу Київ з довколишніми землями залишався одним із найрозвиненіших і найгустозаселеніших центрів держави.

Після смерті Юрія Довгорукого місцеві бояри в 1157 запросили на великокнязівський стіл до Києва представника чернігівських Ольговичів — Ізяслава Давидовича. Проте його князювання виявилось нетривалим. У 1161 під стінами Білгорода в бою з Мстиславом Ізяславичем Великий князь загинув. Після смерті Ізяслава Давидовича великокнязівський стіл посів Ростислав Мстиславич, який перед тим 32 роки княжив у Смоленську й був засновником смоленської династії князів. Великому князю вдається організувати декілька успішних походів проти кочівників. Так само великою є заслуга князя у втихомиренні на певний час міжкнязівських усобиць. Вдалося відновити престиж великокняжої влади та поширити свій вплив на значну частину руських земель. Не менш важливим є й те, що досягти йому цього вдалося практично не вдаючись до сили зброї. В історію Давньоруської держави він увійшов як один з найбільш миролюбних її володарів[джерело?].

Проте, після загибелі Ростислава, княжі міжусобиці знову відновлюються. На київський престол, за своїм становищем родинного старшинства, могли претендувати Володимир Мстиславич, Святослав Всеволодич та Андрій Боголюбський. Однак, київські бояри запросили на князівство Мстислава Ізяславича, князя Волинської землі. Йому належала слава переможця половецьких ханів, він активно допомагав своєму дядькові Ростиславу втримати за собою Київ і був по суті його співправителем. А тому, заручившись підтримкою Ярослава Галицького та мобілізувавши невелику дружину, Мстислав Ізяславич легко оволодів містом.

Чи не найбільшим досягненням Мстислава Ізяславича на великокнязівському столі стає успішна боротьба з половцями. У 1168 київський князь очолює антиполовецьку виправу, в якій бере участь аж тринадцять удільних князів. Мстислав II зібрав чернігівських, волинських, київських, переяславських та інших князів, і ще у 1152 розгромив половецькі кочовища над Ореллю та Снопородом і забрав багато полонених та худоби. Він зорганізував також охорону торговельних караванів, що ходили шляхами Залозним, Солоним, Грецьким, де їх переймали половці. Літописець із захопленням описує ці походи: «Вложив Бог добру гадку в серце Мстиславу».

Одночасно, на східних землях Київської Русі сформувався антикиївський союз володимиро-суздальських князів з половцями. Саме в цей час на Заліській землі починається формування нового етносу зі своїм окремим політичним та суспільним ладом. Яскравим його представником був онук Володимира Мономаха, син Юрія Довгорукого та половецької княжни Андрій Боголюбський (прізвище від місцевості Боголюбове). За твердженням Василя Ключевського — «справжній північний князь, істинний суздалець-заліщанин за своїми звичками і поняттями та за своїм політичним вихованням».

Після вокняжіння Мстислава проти нього на сході складається сильний союз Ростиславичів і Ольговичів, на чолі з Андрієм Боголюбським. Проти Київського князя наприкінці 1168 готові були виступити 12 князів удільних, а також їхні союзники половці.

У 1169 Андрій Боголюбський зібрав велике військо, до якої входили муромські, смоленські, полоцькі, чернігівські та дорогобузькі князі, та рушив походом на Київ. «Ціла хмара українських князів посунула нищити Київ на славу його північного суперника», як описав цю подію Михайло Грушевський. Взяти місто штурмом не вдалося, але й сили Мстислава були малими, адже напередодні Київський князь відіслав дружину на допомогу своєму синові до Новгорода. Тепер же за порадою дружини, що була в Києві, великий князь втік з міста і пішов на Волинь збирати допомогу.

Перебіг облоги та штурму

Після тривалої облоги 8 березня 1169 року захисники міста здалися. За давньої традицією та за неписаними правилами Київської Русі, кияни вважали, що новий князь прийшов правити столицею, тому вирішили покластися на милість переможців. «Милість» виявилася такою, що Київ два дні піддавався небаченому доти спустошенню, в результаті якого не було зроблено винятку ні для кого: ані для жінок, ані для дітей.

Як пише літопис: «І грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в'язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали … Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота..» Було розграбовано майно та спалено житлові квартали, значну кількість церков та монастирів. Вивезли з Києва не тільки приватну власність, а й ікони, ризи та дзвони. Була викрадена з Києва й Свята ікона Божої Матері, яка згодом буде названа «Володимирською іконою Пресвятої Богородиці» та стане найбільшою святинею Російської Імперії. Вперше за багатовікову історію так нещадно було розгромлено «матір міст руських». Такого руйнування Київ ще не зазнавав навіть від половців.

Київський погром, на думку Лева Гумільова, свідчив про втрату серед населення східної Русі почуття етнічної та державної єдності з Руссю[1]. 1169 р., захопивши Київ, Андрій віддав місто на триденне розграбування своїм ратникам. До цього моменту на Русі було прийнято поводитися подібним чином тільки з чужоземними містами. На руські міста ні за яких міжусобиць подібна практика ніколи не розповсюджувалася[1]. Наказ Андрія Боголюбського показує, з точки зору Лева Гумільова, що для нього і його дружини (себто суздальців, чернігівчан та смолян) Київ був настільки ж чужим, як який-небудь німецький або польський замок[1].

Після цього Андрій Боголюбський посадив на Київський престол свого молодшого брата — князя Переяслава-Руського Гліба Юрійовича.

Подальший наступ на Русь

Про те, що Андрій Боголюбський творив нову державу на сході, а не претендував на Київський престол, свідчить те, що він не залишився правити в Києві після його завоювання. Російський історик Ключевський називав суздальського князя Андрія Боголюбського першим власне російським князем: «З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену». Це підтверджують і літописи: Галицько-волинського князя Романа Мстиславича вони називають «самодержцем усієї Русі», у той час як Андрія Боголюбського — «самовладцем усієї Суздальської землі».

1170 року Боголюбський направив війська під керівництвом свого сина Романа на другий форпост Русі — Новгород. Формальною причиною була суперечка за «двинське мито», яке отримував Новгород від угро-фінських племен, і яке з 1169 року двинці почали платити Суздалю. 22 лютого 1170 року об'єднана армія суздальців, муромців, полочан, переяславців та інших оточила місто. Проте Новгород вистояв. Тоді Андрій Боголюбський застосував економічну блокаду проти Новгорода, і через півроку новгородці попросили миру і князя на престол.

Тим часом Мстислав, зібравши війська на початку 1170 року, пішов на Київ. Гліб Юрійович, не маючи сил боронитися та підтримки місцевого населення, відійшов до Переяслава й послав до половців за допомогою, а його суперник увійшов до міста. Проте й перебування Мстислава в Києві виявилося коротким. У черговий раз, полишивши великокнязівський стіл та прямуючи на Волинь за новими військами, Мстислав захворів і помер. Його справу продовжили двоюрідні брати — князі Ростиславичі.

Намагаючись остаточно підпорядкувати собі Київ, Андрій Боголюбський послав туди величезне на той час військо (50 тис.). У ніч на 19 грудня 1173 року під Вишгородом це військо було дощенту розгромлене русинами-українцями під командуванням Мстислава Ростиславича та луцького князя Ярослава Ізяславича, який після перемоги став великим київським князем[2]. 1174 року внаслідок внутрішніх усобиць змовники на чолі з боярином Петром Кучкою вбили в Суздалі Андрія, і на престол після кількох років боротьби зійшов брат останнього — Всеволод «Велике Гніздо». Всеволод скерував свої зусилля на внутрішніх справах і не втручався у справи Київської Русі.

Хоч зі смертю Андрія припинилися безпосередні втручання суздальських князів в українські справи, його наступник, Всеволод, увесь час інтригував серед князів і нацьковував їх одне на одного.

Наслідки

Після страшного погрому 1169 року Київ значно втратив своє значення як столиця Давньоруської Держави. Хоча боротьба за Київ тривала між князями аж до татарського погрому 1240 року.

Протягом ста років з дня смерті Всеволода II в 1146 році в Києві було: 47 князювань, 24 князів з 7 ліній та 3 династій; з того числа один засідав 7 разів, 5 — по 3 рази, 8 — по два рази. Щодо тривалості панування були: одно — 13 років, одно — 6 років, два — по 5 років, 4 — по 4 роки, 3 — по 3 роки, 7 — по 2 роки і 36 — однорічних".[3] Велике князівство стало номінальним титулом, позбавленим реальної сили. Оволодіваючи Києвом, князі домовлялися з іншими претендентами й поступалися на їх користь Київською землею, віддаючи їм одне місто за другим. Нарешті Київ опинився майже без земель.

Одночасно зі сходу насувалась нова загроза — татари. Після княжої наради у Києві галицький князь і зять половецького хана Котяна Мстислав Мстиславич переконав князів Київської та Чернігівської земель виступити разом проти монголів — «татар». Юрій Всеволодович, великий князь Суздальський, в похід не виступив, формально виславши на допомогу руській раті свого племінника ростовського князя Василя Костянтиновича, який, проте, запізнився приєднатися до основних груп. А більшість князів Київської Русі зі своїм військом загинула під час битви на Калці.

Після цього як спадкоємиця Київської Русі на повний голос заявляє про себе Галицько-Волинська Держава. І на переломі 1239—1240 років Київ опинився під владою Данила Галицького, однак не зумів відновитися навіть через сімдесят років. Як пише літописець: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року»[4].

Якийсь час київським князем був Михайло Всеволодович Чернігівський, пізніше забитий татарами за публічну непокору. Натомість Ярослав Всеволодович, князь далекої від Києва Володимиро-Суздальщини, був одним з перших руських князів, хто отримав ханського «ярлика», визнавши тим самим татарську зверхність. 1243 року він отримав з ханської ласки ярлик на Київське велике княжіння, але до Києва не поїхав і посадив там намісника-боярина. Справами далекої для нього Київщини він зовсім не переймався, і з цієї причини 1246 року дістав собі іншого, зручнішого ярлика, цим разом на велике княжіння Володимирське. Того ж року він раптово помер (вірогідно, був отруєний в Орді).

Примітки

Джерела та література

  • Костомаров Н. И. Андрей Боголюбский//Руская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей — Санкт-Петербург, 1872—1875

Посилання