Відмінності між версіями «Росіяни»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[перевірена версія][неперевірена версія]
(→‎Історія: Ні з Київа, а з Новгорода. Який Київ в 862?)
Мітки: Редагування з мобільного пристрою Редагування через мобільну версію
Рядок 231: Рядок 231:
 
== Історія ==
 
== Історія ==
 
{{чистити|дата=липень 2016}}
 
{{чистити|дата=липень 2016}}
Історію російського народу традиційно починають з часів Давньої Русі. Традиція йде з часів Російської імперії, коли «русскими» або «россиянами» називали не тільки сучасних росіян, а взагалі всі [[Східні слов'яни|східнослов'янські народи]]. Незважаючи на те, що в радянській етнографії українці, білоруси та росіяни вже розглядалися як окремі народи, офіційна радянська історіографія зберегла звичай починати російську історію від часів [[Київська Русь|Києвської Русі]]. Аналогічний підхід зберігається у сучасній російській і західній історичних школах. З іншого боку, це можна пояснити і необхідністю часового «контексту», опису подій давніших часів для розуміння історії. Слід також зважати на те, що національна ідентичність до XIX—XX&nbsp;ст. була близька до ідентичності релігійної, а історія християнства «русских земель» починалася саме з Київської Русі<ref>[https://thequestion.ru/questions/23099/pochemu-rf-prisvaivaet-sebe-istoriyu-kievskoi-rusi Сергей Краковский. Почему РФ присваивает себе историю Киевской Руси?]</ref>.
+
Історію російського народу традиційно починають з часів держави Рюрика. Традиція йде з часів Російської імперії, коли руськими або росіянами називали не тільки сучасних росіян, а взагалі всі [[Східні слов'яни|східнослов'янські народи]]. Незважаючи на те, що в радянській етнографії українці, білоруси та росіяни вже розглядалися як окремі народи, офіційна радянська історіографія зберегла звичай починати російську історію від часів [[Київська Русь|Києвської Русі]]. Аналогічний підхід зберігається у сучасній російській і західній історичних школах. З іншого боку, це можна пояснити і необхідністю часового «контексту», опису подій давніших часів для розуміння історії. Слід також зважати на те, що національна ідентичність до XIX—XX&nbsp;ст. була близька до ідентичності релігійної, а історія християнства «русских земель» починалася саме з Київської Русі<ref>[https://thequestion.ru/questions/23099/pochemu-rf-prisvaivaet-sebe-istoriyu-kievskoi-rusi Сергей Краковский. Почему РФ присваивает себе историю Киевской Руси?]</ref>.
   
 
З точки зору українських істориків, це є помилковим, оскільки «русь» ототожнюють з сучасною Росією, а «руський народ»&nbsp;— з «російським народом». Плутанину вносять двозначність російського терміна «русский» який означає як «російський», так і «руський». Коріння явища лежать ще в застарілій термінології часів Російської імперії. Втім, серед сучасних українських авторів популярна думка, що це робиться спеціально: з метою виправдати претензії сучасної Росії на землі Російської імперії, зокрема, України та Білорусі. З їхньої точки зору, історію Росії слід виводити з Московського князівства&nbsp;— родоначальника Російської держави<ref>[http://chitalka.net.ua/textbooks/1/p_6124.html Історичне значення Київської Русі] // Історія України: Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я.&nbsp;— К.: Центр учбової літератури, 2007.- 536 c.</ref>.
 
З точки зору українських істориків, це є помилковим, оскільки «русь» ототожнюють з сучасною Росією, а «руський народ»&nbsp;— з «російським народом». Плутанину вносять двозначність російського терміна «русский» який означає як «російський», так і «руський». Коріння явища лежать ще в застарілій термінології часів Російської імперії. Втім, серед сучасних українських авторів популярна думка, що це робиться спеціально: з метою виправдати претензії сучасної Росії на землі Російської імперії, зокрема, України та Білорусі. З їхньої точки зору, історію Росії слід виводити з Московського князівства&nbsp;— родоначальника Російської держави<ref>[http://chitalka.net.ua/textbooks/1/p_6124.html Історичне значення Київської Русі] // Історія України: Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я.&nbsp;— К.: Центр учбової літератури, 2007.- 536 c.</ref>.

Версія за 14:30, 8 липня 2020

Росіяни
Sophia Vologda Tverskoi.jpg
Портрет Сперанского Михаила Михайловича.jpg
Pyotr Stolypin LOC 07327.jpg
Karenskiy AF 1917.jpg
RIAN archive 850809 General Secretary of the CPSU CC M. Gorbachev (crop).jpg
Aleksei Shein.png
Portrait of Alexander Danilovich Menshikov1.jpg
Pyotr Nikolayevich Krasnov.jpg
Pyotr Wrangel 1920, painting.jpg
Bundesarchiv Bild 146-1976-114-32, Dabendorf, Generale Trochin und Wlassow-cropped.jpg
P.F. Sokolov 033.jpg
Zasulich-vera.jpg
S Perovskaya.jpg
MarijaSpiridonova.jpg
Vladimir Ilyich Ulyanov-Lenin.jpg
Portrait of Alexander Pushkin (Orest Kiprensky, 1827).PNG
Mikhail lermontov.jpg
Tolstoy Leo port.jpg
Dostoevsky 1879.jpg
Turgenev by Repin.jpg
M.V. Lomonosov by L.Miropolskiy after G.C.Prenner (1787, RAN).jpg
DIMendeleevCab.jpg
Ivan Pavlov 1934.jpg
Nikolai Vavilov NYWTS.jpg
Николай Егорович Жуковский.jpg
Glinka 1856.jpg
Tchaikovsky2.jpg
Modest Musorgskiy, 1870.jpg
Rachmaninov-Sergey.jpg
Feodor Chaliapin signed.jpg
Кількість 130 млн.
Ареал

Росія Росія: 111 000 000 (2010)[16]
Україна Україна: 8 334 000 (2001) [17]
Казахстан Казахстан: 3 797 000 (2009)[18]
США США: 2 652 214 (2000)[19][20]
Білорусь Білорусь: 785 000 (2009) [21]
Латвія Латвія: 556 000 (2011) [22]
Узбекистан Узбекистан: 555 000 [23]
Киргизстан Киргизстан: 395 000 [24]

Естонія Естонія: 342 000 [25]
Раса європеоїдна
Близькі до: східні слов'яни
Мова російська мова
Релігія православ'я

Росія́ни (рос. русские, МФА[ˈruskʲɪje]) — східнослов'янський народ[1][2][3]. Представники європеоїдної раси. Говорять російською мовою, що належить до слов'янської групи індоєвропейських мов. Творці і носії російської культури. За релігійною приналежністю — християни, переважно православні, в тому числі старообрядці.

Сформувалися в XV—XVI століттях у Московському князівстві, васалі Золотої Орди. Вели тривалі війни з сусідами — ординськими державами-спадкоємцями (Астраханню, Казанню, Кримом), Лівонією, Литвою, Польщею, Швецією, Німеччиною, Туреччиною, Персією, Китаєм, Японією, кавказькими, середньоазійськими і сибірськими народами. Протягом XVIII—XIX століть розширили ареал свого проживання до Арктики, Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу, Аляски. Асимілювали більшість автохтонів цих регіонів. Були найчисельнішою етнічною групою в Російській імперії і СРСР. Віками жили в умовах кріпосницького гніту, відміненого 1861 року. Стали однією з рушійних сил більшовицької революції в Росії, сприяли утвердженню комуністичного режиму у власній країні.

На початок ХХІ століття загальна чисельність становила близько 137 мільйонів; з них у Російській Федерації — 111 млн осіб (2010). Мають велику діаспору в Україні — 8,3 млн (2001), Казахстані — 3,8 млн (2010), США — 2,6 млн, Білорусі — 0,7 млн. Найбільша національна меншина в Україні та Казахстані. Також — московити, москвини (в Україні 16–17 ст.), великоро́си (19 — на поч. 20 ст.)[4].

Назва

Докладніше: Ентоніми росіян
  • Росія́ни — українська сучасна назва. Походить від грецького імені Русі — Росія, що широко використовувалося в московській державній і церковній документації[4].
  • Ру́сскіє  (рос. русские) — російська самоназва, є за походженням субстантивованим прикметником. Закріплення етноніма «русскіє» в Московській державі припадає на XV—XVI століття[4]. Водночас, на власне руських землях (Україна і Білорусь), що перебували у складі Великого князівства Литовського і Польського королівства, утвердився етнонім «русин» (однина), «русь» (множина)[4].
  • Великоро́си, або великору́си — ранньомодерна назва росіян. Використовувалася у ХІХ—ХХ століттях для підкреслення окремішності росіян від українців (малоросів) і білорусів[4]. Також вживається в сучасній російській етнографічній літературі для позначення росіян після XV ст., наприклад: «російська (великоруська) народність»[4]. Проте «Мала Радянська Енциклопедія» у 1930 стверджувала, що «Великоруси — термін, штучно введений у 19 столітті»[5].
  • Москва́[6][7][8] — середньовічна і ранньомодерна українська назва росіян як населення Московії (подібно до «литва», «татарва», «мордва» тощо)[джерело?].
  • Москови́ти (лат. moscovitae) — середньовічна латинська назва росіян, яка увійшла в більшість європейських мов нового часу[9][10][11].
  • Москвини́ (подібно до «литвини», «русини») — середньовічна і ранньомодерна українська назва росіян. Також — московці, московські люди тощо[4].
  • Москвич, Московка (ст.укр. Москвїчь, ст.укр. Московъка) — в староукраїнській мові XV ст. — уродженці або жителі Великого князівства Московського[12].
  • Москалі — ранньомодерна українська назва; згодом стала також позначати солдат московської (російської) армії.[13][14]
  • Кацапи — зневажлива українська назва нового часу. Походить з тюркських мов, означає «різника».[15][16]

Етногенез

Докладніше: Етногенез росіян
Етнографічна карта СРСР, 1930

В етногенезі росіян взяли участь східнослов'янські літописні племена (ільменські словени, кривичі, в'ятичі, сіверяни, радимичі), балтська голядь[джерело?] та фінські племена (меря, весь, мещера, мурома, водь та інші)[4]. Останні були переважно асимільовані в процесі міграцій слов'ян на схід та північ Східноєвропейської рівнини, який розпочався в VI столітті[4]. Час виникнення окремого російського етносу є предметом наукових дискусій, пов'язаних із проблемою існування давньоруської народності та визначенням етнічної номенклатури для домодерних спільнот[4]. У сучасній російській етнографії є усталеною теза, що внаслідок розпаду східнослов'яних етнічних утворень часів Київської Русі формування сучасного російського народу припадає на XV — початок XVI століття і пов'язується з поширенням контролю Московського князівства на весь тодішній етнічний ареал росіян[4].

Чисельність

Загальна чисельність росіян у світі останнім часом становить близько 133 мільйонів осіб[37] (за різними оцінками — від 127 млн чол.[38][39] до 150 млн осіб[40]), з них в Росії — 111 мільйонів (2010) або близько 77,8 % населення країни (в 2002 році — 116 мільйонів або близько 79,8 %)[41][42].

Складають більшу частину населення Російської Федерації, а також значну частину населення в країнах колишнього СРСР: в Україні, у Білорусі, Казахстані, Узбекистані, Латвії, Киргизії, Естонії, Литві, Молдові, (в тому числі у Придністров'ї), Туркменістані. Великі діаспори присутні в США, Канаді, Бразилії, Німеччини[джерело?].

Переписи Російської імперії та СРСР

Частка росіян у Росії за переписом 1989 року
1897 рік

Кількість росіян відома за даними перепису 1897 року. За ним на території всієї Російської імперії жило 55,8 млн. росіян, у тому числі у 50 європейських губерніях (без Царства Польського і Фінляндії) — 48,6 млн, на Кавказі — 1,8 млн., в Азії — 5,0 млн.[66].

У 50 європейських губерніях росіяни становили абсолютну більшість у 28 (без Прибалтики, України й Білоруси та Астраханської, Уфимської й Казанської губерній)[66].

Фактично число росіян було менше (до них зараховано, наприклад, також білорусів Смоленщини й українців північної Чернігівщини)[66].

Кількість росіян у світі на 1897 — 55,8 млн.. Їх число (для порівняння — також українців та білорусів) за урядовими статистиками і оцінками в млн. та (у дужках) їхні відсоткові співвідношення такі:

Рік росіяни українці білоруси
1897 55,8 (63,3) 26,4 (29,9) 6,0 (6,8)
1914 79,0 (63,0) 40,0 (30,0) 9,0 (7,0)
1926 79.0 (62,5) 40 — 41 (31,0) 8,5 (6,5)
1959 115,6 (70,3)* 40,0 (24,5)** 8,5 (5,2)
1970 130,4 (71,0)* 43,3 (23,7)** 9,7 (5,8)

-* ч. і % надто високі;

-** ч. і % надто низькі.

1926 рік

За радянським переписом 1926 р., кількість росіян значно збільшилася (77,8 млн.). Пропорція між трьома східно-слов'янськими народами сильно не змінилась. Інтенсивно колонізуючи Азію, відсоток росіян у ній збільшився (разом з Кавказом) з 12,3 % у 1897 до 18,2 % у 1926[66].

Цей нормальний розвиток кількости росіян, простору їхньої етнічної території та пропорції до інших народів СРСР, зокрема українців, зазнав раптових змін, почавши з початку 1930-х pp. через зміну національної політики КПРС. Посилена русифікація, особливо позбавлення всіх національних прав українців, що живуть поза межами УРСР, постійне переселювання росіян на території інших народів при одночасному (переважно примусовому) виселюванні неросіян з їхніх земель, фізичного нищення неросіян (насамперед українців) призвело до чималого збільшення кількості росіян коштом інших народів та поширення їхньої національної території[66].

Після другої світової війни росіяни заселили Східну Пруссію (Калінінградська область) і південно-східну Фінляндію, у яких вони ніколи не жили. Складовою частиною російської етнічної території стали колишні білоруська Смоленщина і українська північна Чернігівщина, простори колишніх німецьких колоній на Надволжі, більшість Карелії[66].

Значно посунений процес русифікації колишньої української частини Вороніжчини, Курщини і Білгородщини (у 1926 — 1,4 млн. українців, за переписом 1970 — 0,2 млн.), Кубані й Східного Передкавказзя (1926 — 2,5 млн. українців, 1970 — 0.25 млн.), українських колоній на Надволжі та Уралі (0,52 і 0,13 — без Оренбурзької області), північного Казахстану. Справді русифікація українців не пішла аж так далеко, як у світлі радянського перепису, але безперечним фактом є перетворення українських прикордонних земель на складову частину російської етнічної території[66].

Пізніші переписи показали, що швидке примусове зросійщення у 1930-х роках українців на українській етнічній території, що була підпорядкована РРФСР, з подальшим закріпленням у паспортах (в процесі паспортизації населення) відбилося на етнічній самосвідомості української людності. Сьогодні українці, що не втратили етнічну самоназву («українці»), кількісно переважають лише на локальних територіях (переважно в межах колишнього Острогозького полку)[67].

Тепер можна рахувати російську етнічну територію в Європі без мішаних і рідко заселених земель на 2,8 млн. км² (з мішаними на 3,4 млн.), а російська етнічну територію в Азії (без мішаних і рідко заселених земель на 2,0 до 2,5 млн. км²). Разом з тим збільшується пєреселювання росіян до Азії (з 18,2, всіх росіян у 1926 до 22,3 % у 1970) та їхній відсоток у інших РСР, АРСР і Автономних Областях з 13,1 % у 1926 до 26,5 % у 1970 (у тому числі в УРСР з 8,1 % до 19,4 %; у надбалтицьких республіках з 0,3 % до 19,0 %)[66].

У наслідок цих процесів безупинно зростає в СРСР кількість росіян (у млн. і — у дужках — у % всього населення СРСР; для порівняння кількість українців):

Рік росіяни українці
1926 78,7 (46,6) 38,8 (22,8)
1959 114,1 (54,8) 37,2 (17,8)
1970 129,0 (53,5) 40,8 (16,9)
1959—1970-ті роки

Зменшення відсотка росіян в СРСР за 1959 — 70 іде за рахунок їхнього зменшения в Середній Азії та на Закавказзі (з 22,4 на 20,0 %) спричинене значно вищим природним приростом їх народів, порівняно з росіянами[66].

Фактично приріст росіян, a разом з тим зменшення українців було менше, бо радянська статистика — невірна. На ділі кількість осіб українського походження в СРСР на яких 10 млн. (?) вища, кількість росіян відповідно нижча[66].

Значно вищою, ніж кількість росіян за національністю є кількість осіб, які подали російську мову як свою рідну. За радянською статистикою вона така (у млн. і — у дужках — у % всього населення):

Рік росіяни українці
1926 85,0 (50,2) 35,2 (20,6)
1959 124,1 (59,5) 33,2 (15,9)
1970 141,8 (58,8) 35,4 (14,7)

Про далеко посунену мовну русифікацію свідчить, що 1970 — 10,5 % не-росіян подало російську мову як рідну (серед українців — 14,3 %, білорусів — 19,0 %, євреїв — 79 %)[66].

Етнографічні групи

Групи росіян (з ліва на право): Псков, Твер, Смоленськ, Калуга, Тула (1826)

За особливостями мови і побуту росіяни поділяються, згідно з усталеною О. О. Шахматовим, О. І. Соболевським та пізніше прийнятою багатьма, зокрема радянськими, дослідниками (Б. М. Ляпунов, Ф. Філіп та ін.) схемою, на два чи три великі наріччя: північне окаюче, та південне акаюче з посереднім між ними говором Москви (первинно окаючим, але під впливом південного наріччя). Розмежування між ними проходить лінією ПсковТверМоскваНижній Новгород. Урал та Сибір переважно окають. Дехто з дослідників (Д. Ушаков, Д. Зеленін та ін.) трактують дві перші групи як окремі народності[68], на межі яких розвинулася ще й третя (середньоросійська) — з культурним і політичним центром — Москвою, на основі якої відбувається мовна та культурна уніфікація. (див. також Російська мова). Сьогодні, у зв'язку з розвитком освіти та засобів масової інформації, різниця у діалектах значно зменшилась, але за сукупністю ознак російські етнографи[26] виділяють на Європейській території російського розселення північну та південну історико-культурну зони з північноросійською[69] та південноросійською[70] «групами народу».

Побутово-мовними особливостями серед росіян вирізняється ще низка менших етнічних груп:

Антропологія та генографія

Портрет великороски. Ілюстрація до книги «Земля і люди. Загальна географія» (т.5), Жана Жака Елізе Реклю, 1880

Антропологічні ознаки та генографічні особливості росіян докладно вивчені[72][73].

Велика частина росіян належить до європеоїдної раси, представленої усіма трьома своїми групами (північною, південною, перехідною), але з різкою перевагою перехідних форм. До північної групи належать північно-західні групи росіян. До перехідних форм належить більшість росіян європейської частини Російської Федерації. На Поволжі, на Уралі, у Західному Сибіру здавна утворилася контактна зона між європеоїдами та монголоїдами, причому ознаки монголоїдної раси сильніше проявляються у східному напрямку. Перші поселенці-росіяни Сибіру, що змішалися з місцевим населенням, утворили не дуже численні своєрідні групи, що відрізняються від росіян європейської частини РФ не лише у етнокультурному, але і у расовому відношенні — це камчадали, колимчани[74].

Генографічні дослідження засвідчили значну генетичну неоднорідність етнічних росіян у порівнянні з іншими європейськими популяціями[75],[76],[77],[78]. Встановлені «кардинальні відмінності північних і південних росіян» при аналізі карт мінливості різних ознак: гаплогрупп Y-хромосоми і класичних маркерів, прізвищ та антропологічних ознак[73].

Середні антропологічні показники або збігаються з середніми західноєвропейськими величинами, або відхиляються від них, залишаючись, проте, в межах коливань західних груп[79]. Можна відзначити наступні ознаки, що відрізняють росіян[79]:

Домінантні гаплогрупи
Y-хромосоми у Європі
Генетична гетерогенність народів Європи: чим більший «показник гетерогенності етносу», тим більше одні його популяції зовсім несхожі з іншими[73]
  • Частка світлих і середніх відтінків волосся і очей підвищена, частка темних — знижена;
  • Знижений зріст брів і бороди;
  • Помірна ширина обличчя;
  • Переважання середнього горизонтального профілю і середньовисокі перенісся;
  • Менший нахил чола і більше слабкий розвиток надбрів'я.

У російських популяціях відзначається вкрай низька частота генетичних ознак, характерних для монголоїдних популяцій. Вельми рідкісний епікантус, який з числа більш ніж 8500 обстежених росіян чоловічої статі виявили лише 12 раз, причому тільки в зародковому стані. З такою ж частотою епікантус спостерігається у населення Німеччини[80].

За результатами досліджень Y-хромосомних маркерів виділяються дві групи російських популяцій — північну і центрально-південну[81][82]. У етнічних росіян північної групи, які увійшли в обширний «північний» кластер разом з популяціями балтів (латишів і литовців), фіномовних народів (комі, фінів, естонців, карелів), а також німецькомовних шведів, висока частка гаплогруп, типових для угро-фінів (N1c, N1b становлять 40-54 %) і високий ступінь генетичної диференціації[73]. Південно-центральна група етнічних росіян входить в загальний кластер з білорусами, українцями та поляками, для яких характерна генетична однорідність та високі частки типових для східних слов'ян гаплогруп R1a (50-56 %) та І2 (10-16 %)[73][81][83]. Частоти східноєвразійських гаплогруп у росіян відповідають середнім по Європі[84].

За результатами дослідження маркерів мтДНК, а також аутосомних маркерів росіяни схожі з іншими популяціями Центральної та Східної Європи, але їх мітохондріальний генофонд характеризується високим різноманіттям[78]. За його структурою етнічні росіяни віднесені до двох кластерів — східно-європейського (входять західні та східні слов'яни, балти, а також балканські народи) та північно-європейського (західні фіно-угорські народи та північні російські популяції)[73][83].

Для російського народу в ареалі його поширення характерна надзвичайно висока гетерогенність (ḠST = 2,0) порівняно з «типовими» народами Західної Європи (ḠST = 0,7), Кавказу (ḠST = 0,8), Східної Європи (ḠST = 1,2), Приуралля і Зауралля (ḠST = 1,4), Середньої Азії і Казахстану (ḠST = 1,3)[85].

Історія

Історію російського народу традиційно починають з часів держави Рюрика. Традиція йде з часів Російської імперії, коли руськими або росіянами називали не тільки сучасних росіян, а взагалі всі східнослов'янські народи. Незважаючи на те, що в радянській етнографії українці, білоруси та росіяни вже розглядалися як окремі народи, офіційна радянська історіографія зберегла звичай починати російську історію від часів Києвської Русі. Аналогічний підхід зберігається у сучасній російській і західній історичних школах. З іншого боку, це можна пояснити і необхідністю часового «контексту», опису подій давніших часів для розуміння історії. Слід також зважати на те, що національна ідентичність до XIX—XX ст. була близька до ідентичності релігійної, а історія християнства «русских земель» починалася саме з Київської Русі[86].

З точки зору українських істориків, це є помилковим, оскільки «русь» ототожнюють з сучасною Росією, а «руський народ» — з «російським народом». Плутанину вносять двозначність російського терміна «русский» який означає як «російський», так і «руський». Коріння явища лежать ще в застарілій термінології часів Російської імперії. Втім, серед сучасних українських авторів популярна думка, що це робиться спеціально: з метою виправдати претензії сучасної Росії на землі Російської імперії, зокрема, України та Білорусі. З їхньої точки зору, історію Росії слід виводити з Московського князівства — родоначальника Російської держави[87].

Юні російські селянки, фото Сергія Прокудіна-Горського, 1909 рік

Ядром російської етнічної території було Володимирсько-Суздальське, а згодом — Велике Московське князівство; на початку 16 ст. її можна рахувати (без рідко заселених або й незаселених просторів на півночі) на яких 1 млн км², а кількість росіян — на 5 — 6 млн. Натомість вона не зазнавала більших змін на заході — з теперішніми естонцями й латишами і на південному заході — з білорусами й українцями, де етнічна межа покривалася приблизно з кордонами Москви і Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої[66].

Досить чітко визначали межі розселення росіян і західні посли: Посол Папи Римського до імперії Чингісидів Іоан де Плано Карпіні, посол короля Франції Людовика ІХ до хана Золотої Орди Сартака Вільгельм де Рубрук. Перший відвідав двір хана Батия і столицю Монгольської імперії Каракорум у 1246 році й повернувся у Європу в 1247 році через Київ. Другий відвідав країну хана Сартака, країну хана Батия і столицю Монгольської імперії Каракорум у 12531254 рр. і повернувся в «землю обітованну» 1255 року[джерело?].

Вільгельм де Рубрук зазначав, що землі Русі лежали на північ від Перекопу. За його спостереженням Русь всюди мала ліси та тягнулася від Польщі й Угорщини до Танаїда.[88] Ось як Рубрук описував народи, що заселяли землі на північний схід від ставки Сартака (орієнтовно північний схід сучасної Воронезької області):

« Ця країна за Танаїдом дуже гарна і має річки й ліси. На півночі є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають жодного закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. Їхній государ і більша частина люду були вбиті в Германії. Удосталь є в них свиней, меду й воску, дорогоцінних хутер і соколів. Позад них живуть інші, йменовані Мердас, яких Латини називають Мердиніс, і вони - Сарацини. За ними Етилія.[89] «

Росіяни постійно колонізували північ і суцільно заселили південну частину тайґи, а уздовж річок, зокрема Північної Двини дійшли до Білого моря (Помор'я): невеликі фінські народи зазнавали русифікації, за винятком карельців на заході і комі (зирян) в сточищі Печори. У другій половині 16 і особливо в 17 ст. росіяни колонізували Середнє Надволжя й Урал і витиснули місцеві досить численні народи — тюркські (татар, чувашів, башкирів) і фінські (мордву, удмуртів, марійців) з їх найкращих земель, так що мордва тепер являє собою невеликі острови на своїй колишній території (вони становлять в Мордовській АССР 35,4 %), а інші народи живуть щоправда компактніше, але росіяни в їхніх автономних республіках становлять від 40 до 47 %. Також з початку 16 ст. розпочалася російська колонізація степів Центрально-Чорноморського району (у 16 — 17 ст. росіяни заселили у ньому територію близько 300 000 км²), і в пол. 17 ст. зіткнулися тут з українською колонізаційною хвилею. Заселення росіянами долішнього Поволжя припадає на 17 і 18 ст. (на ньому російський уряд у 18 ст. поселив німецьких і українських колоністів), Передкавказзя — на другу пол. 18 і гол. 19 ст.; і тут росіяни зустрілися з українською колонізацією. Заселення Західного Сибіру росіянами почалося з кінця 17 ст. (на поч. 18 ст. у Західнім Сибіру жило близько 300 000 росіян, переважно в південій смузі тайґи), пізніше воно поширилося на східний Сибір, у другій пол. 19 ст. на Далекий Схід і Середню Азію; в колонізації Степу і Далекого Східу (Зелений Клин) з кінця 19 ст. брали інтенсивну участь й українці. З місцевого населення численнішими є тепер якути і буряти (обидва народи мають свої АССР)[66].

Разом з тим постійно збільшувалася російська етнічна територія — лише в Європі з 1 млн км² на початку 16 ст. до 2,6 млн. на початку 20 ст. (без слабо заселених етнічно мішаних земель). Ще швидшим темпом зростала кількість росіян: з близько 5 млн. на початку 16 ст. до 12 — 13 млн. на початку 18 ст. і яких 30 — 32 млн. у 1858. Швидка колонізація та часткова асиміляція різнонаціональних племен призвели до постання окраїнних груп російського населення з подекуди автономістичними й опозиційними щодо російського державного центру тенденціями (донські й уральські козаки, сибіряки) і обширних етнічно мішаних територій на Середньому Поволжі, Уралі, в Карелії та (російсько-українських) на східному Передкавказзі (разом бл. 0,6 млн км²)[66].

Діаспора

Росіяни в Україні

Докладніше: Росіяни в Україні

У сучасній Україні росіяни другий за чисельністю народ після українців від 1920-х років. Перед тим російська етнічна група була третьою за чисельністю після єврейської, ще раніше — четвертою (після євреїв та поляків), п'ятою (після євреїв, поляків та кримських татар). Місце етнічної групи українських росіян у розвитку етнічної будови людності України упродовж ХХ ст. суттєво змінювалося і залежало великою мірою від політики московського уряду[90].

Сучасна етнічна група росіян в Україні сформувалася переважно завдяки міграційному допливу росіян з близьких до України губерній Росії від кінця XIX ст. до середини ХХ ст. та організованих радянською владою масових переселень росіян, для компенсації втрат населення внаслідок українських голодоморів[91], а також масових депортацій. Суттєвим чинником збільшення долі росіян у післявоєнні часи слугували політика утворення «радянського народу», денаціоналізація та русифікація, які проводилися майже п’ятдесят років, що здійснювалися шляхом стимулювання міграції, змішування населення та творення багатонаціональних робочих колективів[92].

На час перепису населення 2001 р. в Україні зафіксовано 8 334 141 особа, що назвала себе росіянином (росіянкою). Це значно менше, ніж напередодні розпаду СРСР (на час перепису 1989 р) — 11 356 тис., коли чисельність та питома вага росіян на території України сягнули максимальних значень[93][4][94].

Примітки

  1. Slav | people | Britannica.com
  2. СЛОВ'ЯНИ — Лексика — українські енциклопедії та словники
  3. Росіяни // ЕУ. — Т. 7. — С. .
  4. а б в г д е ж и к л м н Галушко К. Ю. Росіяни в Україні // Енциклопедія історії України… 2012. Т. 9. С. 334—337.
  5. Малая Советская Энциклопедия. Том седьмой: Прямая—Скулы. М.: Акционерное общество «Советская Энциклопедия», 1930.— С. 506.
  6. великороссиянин // Російсько-український академічний словник 1924–33рр. (А. Кримський, С. Єфремов).
  7. москва // Словарь росийсько-український 1893–1898рр. (М. Уманець, А. Спілка).
  8. Москва // Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 447.
  9. Dictionarium Quadrilingue latino-ungarico-graeco-germanicum, V. 2., 1708. p. 377.
  10. History of the Names of Men, Nations, and Places. London, 1864. V. 2. p.322-323.
  11. Dictionaire François-Alleman-Latin, et Alleman-François-Latin: avec un petit abrégé de Grammaire Françoise. Geneve, 1601. p. 844.
  12. Москвїчь, Московъка. Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.. — К. : Наукова думка, 1977. — Т. 1: А — М. — С. 614.
  13. Євген Наконечний. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. XIII. Москаль
  14. Москаль // Словник української мови : у 20 т. — К. : Наукова думка, 2010–2014.
  15. Євген Наконечний. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. XXIII. Кацапы
  16. Кацапи // Словник української мови : у 20 т. — К. : Наукова думка, 2010–2014.
  17. Полевой М. А. История русского народа. Изд. 2-е. Т. 1. М.: 1830. С. 63
  18. Зеленин Д. К. Принимали ли финны участие в формировании русской народности // Сборник ЛОИКФУН. Ч. 1. Л.: 1929. С. 98
  19. Маркелов М. Т. К вопросу о культурних взаимоотношениях финов и русских // Этнография, 1930. № 1-2. С. 62
  20. Русские // Малая советская энциклопедия. Том 07: Прямая — Скулы. — Гл. ред. Н. Л. Мещеряков. — Москва: Малая Советская энциклопедия — ОГИЗ РСФСР, 1930. — C. 506.(рос.)
  21. Финны // Елпатьевский К. (сост.). Учебник русской истории. С приложением родословной и хронологических таблиц и указателя личных имен. Изд. 10-е. — Учебник по русской истории для старших классов всех средних учебных заведений, для старших классов кадетских корпусов. Во 2-м издании учебник одобрен Уч. Ком. Вед. учрежд. ИМПЕРАТРИЦЫ МАРИИ как руководство для институтов и гимназий и Уч. Ком. при Св. Синоде  как учебное пособие для духовных семинарий. — СПб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1906. — C. 10. — 486 c.(рос. дореф.)
  22. Ломоносов М. В. О старобытных в России жителях и о происхождении российского народа вообще // Древняя российская история от начала российского народа до кончины великого князя Ярослава Первого или до 1054 года. — СПб.: Тип. Имп. Академии Наук, 1766. — С. 6. (рос. дореф.)
  23. Ломоносов М. В. Краткий российский летописец с родословием. — СПб. 1760. — § 4. (рос. дореф.)
  24. Карамзин Н. М. О славянах и других народах, составивших государство Российское / Примечания. С. 39. // История государства Российского. Том 1 / Н. М. Карамзин. Изд. 2-е испр.— СПб, 1818. — С. 39.(рос. дореф.)
  25. Соловьев С. М. История России с древнейших времен. Кн. 1. Том 1. — Изд. 3-е. — СПб.: Изд. выс. утвержд. тов. "Общественная польза", 1851-1879. — С. 11. (рос. дореф.)
  26. Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России. — М.: правда, 1989. — с. 224 (рос.)
  27. Лекция XVII // Ключевский В. О. Курс русской истории. Ч. 1. — 3-е изд. — Москва: Тип. Г.Лиснера и Д. Совко, 1908. — С. 367. (рос. дореф.)
  28. М. Н. Покровский. Возникновение Московского государства и «великорусская народность» / Покровский М. Н. Историческая наука и борьба классов. Выпуск 1. — Москва - Ленинград: Соцэкгиз, 1933.
  29. Платонов С. Ф. Киевская Русь в XI-XIII вв. // С. Ф. Платонов / Лекции по русской истории. Вып. 1. — СПб.: Столичная Скоропечатня, 1899. — С. 81.(рос. дореф.)
  30. Бестужев-Рюмин К. Н. Инородцы: Финны // К. Н. Бестужев-Рюмин / Русская история. I. — СПб.: Тип. А. Траншеля, 1872. — С. 64.(рос. дореф.)
  31. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IV. Стор. 4.
  32. Валишевский К. Иван Грозный. — М. : ИКПА, 1989. — Репринтное воспроизведение издания 1912 года. — С. 16. (рос. дореф.)
  33. Карамзин Н. М. История государства Российского. Т. 1. — М.: Моск. рабочий, Слог. 1993—1994. -с. 45 (рос.)
  34. Мокшин Н. Ф. Фино-угры в русской и мировой культуре // Журнал «Социально-политические науки», Выпуск № 3 / 2012
  35. Л. Гумилёв «От Руси к России» Вместо послесловия
  36. Л. Гумилёв «От Руси к России» Появление России ЦЕРКОВЬ И МОСКВА
  37. People: Russian (англійською). Архів оригіналу за 2012-05-27. Процитовано 2012-02-28. 
  38. Фонд сприяння об'єднання російського народу «Русские»: Скільки російських живе в Росії і на Землі?. Архів оригіналу за 1 квітень 2012. Процитовано 23 квітень 2012. 
  39. Утюг-TV: Скільки росіян живе в Росії і на Землі?. Архів оригіналу за 29 травень 2016. Процитовано 23 квітень 2012. 
  40. Інститут Російського зарубіжжя. Портал "Росія і співвітчизники ": Нас 150 мільйонів
  41. Всероссийская перепись населения 2010. Национальный состав населения РФ 2010
  42. Всеросійський перепис населення 2002 р. Національний склад
  43. [1]
  44. Архівована копія. Архів оригіналу за 24 серпень 2010. Процитовано 14 квітень 2006. 
  45. Архівована копія. Архів оригіналу за 8 лютий 2010. Процитовано 14 лютий 2012. 
  46. [2][3]
  47. [4]
  48. http://www12.statcan.gc.ca/census-recensement/2016/dp-pd/prof/details/page.cfm?Lang=E&Geo1=PR&Code1=01&Geo2=&Code2=&Data=Count&SearchText=Canada&SearchType=Begins&SearchPR=01&B1=All&TABID=1.  Пропущений або порожній |title= (довідка)
  49. [5]
  50. [6]
  51. Архівована копія. Архів оригіналу за 8 березень 2012. Процитовано 14 лютий 2012. 
  52. [7]
  53. [8]
  54. [9]
  55. [10]
  56. Lithuania // The World Factbook. — Central Intelligence Agency, 2015. ISSN 1553-8133.(англ.)
  57. [11]
  58. [12]
  59. [13]
  60. [14]
  61. Архівована копія. Архів оригіналу за 28 жовтень 2004. Процитовано 14 квітень 2006. 
  62. Архівована копія. Архів оригіналу за 13 травень 2007. Процитовано 14 квітень 2006. 
  63. [15]
  64. Интервью Посла России в Турции В.Е.Ивановского // Интервью журналу «Консул» № 4 /19/, декабрь 2009 года. (рос.)
  65. Ставров И. В. Тенденции демографического развития неханьских национальностей Северо-Восточного Китая (начало XXI века) // Вестник Дальневосточного отделения Российской академии наук. — 2013. — № 4 (170). — С. 148. (рос.)
  66. а б в г д е ж и к л м н п р Росія й Україна // Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. — Париж, 1955—2003. — Т. 7. — С. 2600-2612.
  67. Чирков Олег. Втрачені землі (порівняння «національної території України», визначеної Степаном Рудницьким на початку 1920-х років, з сучасною державною та етнічною українською територією) // Україна просторова в концепційному окресленні Степана Рудницького: [колективна монографія / за заг. ред. В. І. Сергійчука]. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2003. – 246 с.
  68. «Південноросійське населення (Рязанська, Тамбовська, Воронезька, Курська, Тульська, Орловська і Калузька губернії) етнографічно і діалектологічно відрізняється від північноросійського (в Новгородській, Володимирській, В'ятській, Вологодській та інш. губерніях) значно більше, ніж від білорусів. Тому з повним правом можна говорити про два російських народи: північноросійський та південноросійський» Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. — М.: Наука, 1991. — С. 40.
  69. «Північна історико-культурна зона характеризується наявністю „окаючого“ діалекту і такими особливостями в культурі, як малодвірні сільські поселення, що утворюють окремі „гнізда“ селищ, монументальне житло (рос. изба), поєднане з господарським двором, так званий сарафанний комплекс жіночого народного костюма, особливий сюжетний орнамент у вишивках і розписах, побутування билин та протяжних пісень і голосінь, наявністю сохи — головного орного знаряддя. Ці риси народної культури простежуються у росіян … в Карелії, Новгородській, Архангельській, Вологодській, Ярославській, Іванівській, Костромській, на півночі Тверської і Нижньогородської областей». Русские. М.: Наука, 1997 / РАН. Ин-т этнологии и антропологии.
  70. «У південноросійській зоні відзначається „акаючий“ діалект і такі риси в культурі, як багатодвірні села, наземні житла, костюмний комплекс з плахтою, поліхромний геометричний орнамент… (на півдні Рязанської, в Пензенській, Калузькій, Тульській, Липецькій, Тамбовській, Воронезькій, Брянській, Курській, Орловській, Бєлгородській областях).» Русские. М.: Наука, 1997 / РАН. Ин-т этнологии и антропологи.
  71. доктор исторических наук Ю. Б. Симченко, доктор исторических наук В. А. Тишков // ЭТНОГРАФИЧЕСКИЕ ГРУППЫ РУССКОГО НАРОДА. ИСТОРИКО-КУЛЬТУРНЫЕ ЗОНЫ РОССИИ
  72. Дерябин В. Е. Восточные славяне. Антропология и этническая история / Т. І. Алєксєєва. — 2-е, доповнене. — Москва : Научный мир, 2002. — С. 30—59. — 1000 прим. — ISBN 5-89176-164-5.
  73. а б в г д е Балановский О. П. Изменчивость генофонда в пространстве и времени: синтез данных о геногеографии митохондриальной ДНК и Y-хромосомы. Автореф. дис. д.б.н. — МГНЦ РАМН, 2012. Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «Balanovsky» визначена кілька разів з різним вмістом
  74. Брук С. И. Население мира. Этнодемографический справочник / Институт этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая Академии наук СССР.—М.: Наука, 1986.— 830 с.
  75. «На східноєвропейському фоні розбіжність в російському генотипі є дуже великою. Вона значно більша, ніж середні генетичні відхилення в середині кожного народу західної Європи» Е. Балановская, О.Балановский. Русский генофонд. Генетика русских.
  76. Differentiation of mitochondrial DNA and Y chromosomes in Russian populations. — Genetics Laboratory, Institute of Biological Problems of the North, Far-East Branch of the Russian Academy of Sciences.
  77. Two Sources of the Russian Patrilineal Heritage in Their Eurasian Context. Am. J. Hum. Genet., Vol. 82, Is. 1, 236—250, 10 January 2008.
  78. а б Маларчук Б. А., Деренко М. В. Структура русского генофонда. — «Природа», 2007, № 4.
  79. а б Бунак В. В. Происхождение и этническая история русского народа по антропологическим данным. — Москва : Наука, 1965. — Т. 88 (новая серия). — (АН СССР. Труды института этнографии им. Н.Н. Миклухо-Маклая)
  80. Чебоксаров Н. Н. Монголоидные элементы в населении Центральной Европы(рос.) // Уч. зап. МГУ. — Москва, 1941. — Вып. 63. — С. 235—270.
  81. а б Oleg Balanovsky, Siiri Rootsi, Andrey Pshenichnov, Toomas Kivisild, Michail Churnosov, Irina Evseeva, Elvira Pocheshkhova, Margarita Boldyreva, Nikolay Yankovsky, Elena Balanovska, and Richard Villems Two Sources of the Russian Patrilineal Heritage in Their Eurasian Context(англ.) // Am J Hum Genet. — 2008. — Vol. 82, no. 1. — P. 236—250.
  82. Khrunin AV, Khokhrin DV, Filippova IN, Esko T, Nelis M, et al. (2013) A Genome-Wide Analysis of Populations from European Russia Reveals a New Pole of Genetic Diversity in Northern Europe. PLoS ONE 8(3): e58552. doi:10.1371/journal.pone.0058552.
  83. а б Boris Malyarchuk, Miroslava Derenko, Tomasz Grzybovsky, Arina Lunkina, Jakub Charny, Serge Rychkov, Irina Morozova, Galina Denisova, Danuta Miscicka-Sliwka Differentiation of Mitochondrial DNA and Y Chromosomes in Russian Populations(англ.). — 2005.
  84. Балановская Е. В., Балановский О. П. Русский генофонд на Русской равнине. — М.: ООО «Луч». — 2007. — 416 с.
  85. Балановская Е. В., Балановский О. П. Архитектоника русского генофонда // Русский генофонд на Русской равнине. — М.: ООО «Луч». — 2007—416 с.
  86. Сергей Краковский. Почему РФ присваивает себе историю Киевской Руси?
  87. Історичне значення Київської Русі // Історія України: Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. — К.: Центр учбової літератури, 2007.- 536 c.
  88. Иоанн де Пано Карпини. История Монгалов: Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: Изд. А. С. Суворина, 1911. — с. 85 (рос.)
  89. Иоанн де Пано Карпини. История Монгалов: Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. - СПб.: Изд. А.С. Суворина, 1911. - С. 88 (рос.)
  90. Див. у переліку літератури праці Чиркова О.
  91. Улянич, Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921—1933 роках. — К.: МАУП, 2004. — С. 5:"другим етапом стратегії голоду було заселення спустілих сіл переселенцями із Совєтської Росії."
  92. Коянс А. А. Створення перших національно-культурних товариств в Запоріжжі (кінець 80-х - початок 90-х років ХХ століття) // Музейний вісник. № 13/2. – Запоріжжя, 2013. – 422 с. – С. 180.
  93. Кабузан В. М. Украинцы в мире. Динамика численности и расселения 20-е годы ХVIII века - 1989 год : формирование этнических и политических границ украинского этноса / В. М. Кабузан; Рос. акад. наук, Ин-т рос. истории. – Москва: Наука, 2006. – С. 395–396; 319–320; 650. – 657 с. – ISBN 5-02-033991-1.
  94. База даних населення України. Перепис 1989. Розподіл населення за національністю та рідною мовою (0,1)

Джерела

  • Галушко К. Ю. Росіяни в Україні // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 334—337. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  • Грушевський М. Історія України-Руси. т. 1, друге вид. — К., 1913 (передрук у Нью-Йорку, 1954).
  • Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. — Париж, 1955—2003.
  • Державин Н. Происхождение русского народа. М. 1944.
  • Костомаров М. Две русские народности. журнал «Основа», март. П. 1861.
  • Ляпунов Б. Древнейшие взаимные связи языков русского и украинского и некоторые выводы о времени их возникновения как отдельных лингвистических групп. У зб. Русскал историческая лексикология. — М., 1968.
  • Мавродин В. Образование єдиного русского государства. — П., 1951.
  • Народы Європейской части СССР, т. І. М. 1964.
  • Происхождение и этническая история русского народа по антропологическим данным. Под редакцией В. Бунака. — М., 1965. (рос.)
  • Русские. Историко-этнографический атлас. — М., 1967.
  • Рыбаков Б. Первые века русской истории. — М., 1964.
  • Филин Ф. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. — П. 1972.
  • Шахматов А. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей // Журнал Министерства Народного Просвещени. — апрель 1899.
  • Zelenin D. Russische (Ostslawische) Volkskunde. Берлін — Ляйпціґ 1927;

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Росіяни