Відмінності між версіями «Русини»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[неперевірена версія][перевірена версія]
м
Мітка: Скасовано
м (Відкинуто редагування Ovvva (обговорення) до зробленого TohaomgBot)
Мітка: Відкіт
 
Рядок 2: Рядок 2:
 
[[Файл:Польська карта народо-населення Центральної Європи 1927 року..jpg|міні|250пкс|Фрагмент етнолінгвістичної мапи [[Східна Європа|Східної Європи]] з [[Польська Республіка (1918—1939)|польського]] атласу [[1927]] року. ''«Rusini»'' подана як єдина назва для [[українці]]в.]]
 
[[Файл:Польська карта народо-населення Центральної Європи 1927 року..jpg|міні|250пкс|Фрагмент етнолінгвістичної мапи [[Східна Європа|Східної Європи]] з [[Польська Республіка (1918—1939)|польського]] атласу [[1927]] року. ''«Rusini»'' подана як єдина назва для [[українці]]в.]]
 
[[Файл:Наймолодший путник Нусьо Дорожинський з паломницьким прапором.jpg|міні|246x246пкс|Парубок-русин з прапором паломництва до Святої Землі, 1906 рік]]
 
[[Файл:Наймолодший путник Нусьо Дорожинський з паломницьким прапором.jpg|міні|246x246пкс|Парубок-русин з прапором паломництва до Святої Землі, 1906 рік]]
'''Руси́ни''' (від [[літопис]]ного {{Lang-orv|рѹсинь}}<ref name="Наконечний">''[[Наконечний Євген Петрович|Наконечний Є. П.]]'', «[https://chtyvo.org.ua/authors/Nakonechnyi_Yevhen/Ukradene_imia/ Украдене ім'я. Чому русини стали українцями]» / Передмова Я. Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид.&nbsp;— [[Львів]], [[2001]].&nbsp;— 400 с.&nbsp;— V. «Осоружний етнос» {{ISBN|966–02–1895–8}}</ref>)&nbsp;— [[Етноніми українців|назва]] [[українці]]в до [[XIX століття]]<ref name="ЕІУ">Ісаєвич Я.&nbsp;Д.&nbsp;[http://www.history.org.ua/?termin=Rusyny Русини] // ''[[Енциклопедія історії України]]'' 2012:9:372</ref>, [[етнонім]] [[Етноніми українців|українського]] народу<ref name="Наконечний"/>; на Поділлі до [[ХХ століття]], на західноукраїнських землях&nbsp;— до другої половини ХХ століття<ref name="ЕІУ"/>. Донині зберіглася на [[Закарпаття|Закарпатті]] і серед емігрантів-закарпатців у [[США]]<ref name="ЕІУ"/>. Первісно слово «русин» вживалося тільки в однині як похідне від форми множини «[[русь]]»<ref name="ЕІУ"/>. Як самоназва слово «русин» виникло в [[Україна|Україні]] та [[Білорусь|Білорусі]]; на відміну від Росії, де самоназвою стала прикметникова форма «[[росіяни|русскій]]»<ref name="ЕІУ"/>. У [[Річ Посполита|Речі Посполитій]] XVI—XVIII століття назви «русини», «[[рутени]]» ({{lang-la|Rutheni}}) вживалися на позначення [[українці]]в та [[білоруси|білорусів]] разом (для протиставлення їх «[[росіяни|москві]]», «[[росіяни|москвинам]]», «[[Московія|московитам]]»)<ref name="ЕІУ"/>, або тільки щодо українців (для відрізнення їх від «[[литвини|литвинів]]»&nbsp;— мешканців [[Велике князівство Литовське|Великого князівства Литовського]])<ref name="ЕІУ"/>. Поряд із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині<ref name="ЕІУ"/>. У [[Габсбурзька монархія|Габсбурзькій монархії]] «русини» ({{lang-de|Ruthenen}}) було офіційною назвою всіх її українських підданих<ref name="ЕІУ"/>. Із розвитком [[український націоналізм|української національної свідомості]] самоназви «русини» на [[Західна Україна|Заході]] і «[[малороси]]» чи «[[руські]]» на [[Східна Україна|Сході]] України були витіснені самоназвою «[[українці]]»<ref name="ЕІУ"/>. У [[міжвоєнний період|міжвоєнній]] [[Галичина|Галичині]] польська влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер корінного населення<ref name="ЕІУ"/>. Українська інтелігенція [[Пряшівщина|Пряшівщини]] тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності закарпатської гілки до всього українського народу<ref name="ЕІУ"/>. Натомість ідеологи [[Політичне русинство|політичного русинства]] поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують вигаданий ними етнонім «[[Русини (етнографічна група)|карпаторусини]]», щоб зобразити русинів з [[Карпати|Карпатського регіону]] окремим народом<ref name="ЕІУ"/>.
+
'''Руси́ни''' (від [[літопис]]ного {{Lang-orv|рѹсинь}}<ref name="Наконечний">''[[Наконечний Євген Петрович|Наконечний Є. П.]]'', «[https://chtyvo.org.ua/authors/Nakonechnyi_Yevhen/Ukradene_imia/ Украдене ім'я. Чому русини стали українцями]» / Передмова Я. Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид.&nbsp;— [[Львів]], [[2001]].&nbsp;— 400 с.&nbsp;— V. «Осоружний етнос» {{ISBN|966–02–1895–8}}</ref>)&nbsp;— [[Етноніми українців|назва]] [[українці]]в до [[XIX століття]]<ref name="ЕІУ">Ісаєвич Я.&nbsp;Д.&nbsp;[http://www.history.org.ua/?termin=Rusyny Русини] // ''[[Енциклопедія історії України]]'' 2012:9:372</ref>, [[етнонім]] [[Етноніми українців|українського]] народу<ref name="Наконечний"/>; на Поділлі до [[ХХ століття]], на західноукраїнських землях&nbsp;— до другої половини ХХ століття<ref name="ЕІУ"/>. Донині зберіглася на [[Закарпаття|Закарпатті]] і серед емігрантів-закарпатців у [[США]]<ref name="ЕІУ"/>. Первісно слово «русин» вживалося тільки в однині як похідне від форми множини «[[русь]]»<ref name="ЕІУ"/>. Як самоназва слово «русин» виникло в [[Україна|Україні]] та [[Білорусь|Білорусі]]; на відміну від Росії, де самоназвою стала прикметникова форма «[[росіяни|русский]]»<ref name="ЕІУ"/>. У [[Річ Посполита|Речі Посполитій]] XVI—XVIII століття назви «русини», «[[рутени]]» ({{lang-la|Rutheni}}) вживалися на позначення [[українці]]в та [[білоруси|білорусів]] разом (для протиставлення їх «[[росіяни|москві]]», «[[росіяни|москвинам]]»)<ref name="ЕІУ"/>, або тільки щодо українців (для відрізнення їх від «[[литвини|литвинів]]»&nbsp;— мешканців [[Велике князівство Литовське|Великого князівства Литовського]])<ref name="ЕІУ"/>. Поряд із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині<ref name="ЕІУ"/>. У [[Габсбурзька монархія|Габсбурзькій монархії]] «русини» ({{lang-de|Ruthenen}}) було офіційною назвою всіх її українських підданих<ref name="ЕІУ"/>. Із розвитком [[український націоналізм|української національної свідомості]] самоназви «русини» на [[Західна Україна|Заході]] і «[[малороси]]» чи «[[руські]]» на [[Східна Україна|Сході]] України були витіснені самоназвою «[[українці]]»<ref name="ЕІУ"/>. У [[міжвоєнний період|міжвоєнній]] [[Галичина|Галичині]] польська влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер корінного населення<ref name="ЕІУ"/>. Українська інтелігенція [[Пряшівщина|Пряшівщини]] тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності закарпатської гілки до всього українського народу<ref name="ЕІУ"/>. Натомість ідеологи [[Політичне русинство|політичного русинства]] поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують вигаданий ними етнонім «[[Русини (етнографічна група)|карпаторусини]]», щоб зобразити русинів з [[Карпати|Карпатського регіону]] окремим народом<ref name="ЕІУ"/>.
   
 
== Значення ==
 
== Значення ==
 
[[Файл:Austria hungary 1911.jpg|thumb|250px|Русини (''Ruthenians'') [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщини]]. Мапа з [[Сполучені Штати Америки|американського]] атласу [[1911]] року]]
 
[[Файл:Austria hungary 1911.jpg|thumb|250px|Русини (''Ruthenians'') [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщини]]. Мапа з [[Сполучені Штати Америки|американського]] атласу [[1911]] року]]
   
Похідна від [[Русь]], на визначення людини, приналежної до Руси, [[руський|руського]] роду, засвідчена в угодах [[Олег Віщий|Олега]] з греками [[911]]&nbsp;р. (7 разів) та [[Ігор Старий|Ігоря]] [[945]]&nbsp;р. (6 разів) в Руси, згодом у [[Галицько-Волинське князівство|Галицько-Волинській]] та [[Велике князівство Литовське|Литово-Руській]] державі<ref name="русин">{{ЕУ|7|2644|[https://archive.org/stream/eu0t0/EU_T_7_P_S#page/n241/mode/2up Русин]}}</ref>.
+
Похідна від [[Русь]], на визначення людини, приналежної до Русі, [[руський|руського]] роду, засвідчена в угодах [[Олег Віщий|Олега]] з греками [[911]]&nbsp;р. (7 разів) та [[Ігор Старий|Ігоря]] [[945]]&nbsp;р. (6 разів) у Київській Русі, згодом у [[Галицько-Волинське князівство|Галицько-Волинській]] та [[Велике князівство Литовське|Литово-Руській]] державі<ref name="русин">{{ЕУ|7|2644|[https://archive.org/stream/eu0t0/EU_T_7_P_S#page/n241/mode/2up Русин]}}</ref>.
   
 
З [[XV]]&nbsp;ст. під польським впливом починає використовуватися у множині&nbsp;— ''русини''&nbsp;— для позначення людей руського народу (спільна назва [[українці]]в та [[Білоруси|білорусів]], у тогочасному [[латинська мова|латинському]] написанні [[Рутени|''Rutheni'' або ''Ruteni'']], польськ. ''[[:pl:Rusini|rusini]], rusacy'')<ref name="русин"/>. Як спільна назва [[українці]]в і [[Білоруси|білорусів]] (білорусинів) [[етнонім]] використовувався до [[XVII]]–[[XVIII]]&nbsp;ст.<ref>[[Універсальний словник-енциклопедія]]</ref>. У [[XIX]]-[[ХХ]] ст. використовувався для позначення [[українці]]в.
 
З [[XV]]&nbsp;ст. під польським впливом починає використовуватися у множині&nbsp;— ''русини''&nbsp;— для позначення людей руського народу (спільна назва [[українці]]в та [[Білоруси|білорусів]], у тогочасному [[латинська мова|латинському]] написанні [[Рутени|''Rutheni'' або ''Ruteni'']], польськ. ''[[:pl:Rusini|rusini]], rusacy'')<ref name="русин"/>. Як спільна назва [[українці]]в і [[Білоруси|білорусів]] (білорусинів) [[етнонім]] використовувався до [[XVII]]–[[XVIII]]&nbsp;ст.<ref>[[Універсальний словник-енциклопедія]]</ref>. У [[XIX]]-[[ХХ]] ст. використовувався для позначення [[українці]]в.
Рядок 13: Рядок 13:
 
З часів [[Гетьманщина|Козацької держави]] назва поступово замінюється на українець, [[українці]] (від [[Україна]]) або похідні від книжного терміну [[Малоросія]] ([[Мала Русь]]) назви ''[[Малороси|малоросіянин]]'', ''[[Малороси|малорус]]'', ''[[Малороси|малорос]]'' використовувалась у підросійському діловодстві [[Російська імперія|Російської імперії]], а серед населення&nbsp;— ''руські'' або ''русини''<ref name="русин"/>. На українських землях в межах [[Австро-Угорщина|Австро-Угорської імперії]] ([[Галичина]], [[Буковина]], [[Закарпаття]]) ця назва утримувалася до [[Перша світова війна|Першої світової війни]], на Закарпатті до 1944&nbsp;р., на [[Пряшівщина|Пряшівщині]] і [[Югославія|Югославії]] на еміграції в [[США]] затрималася ця назва донині: русин, руснак, русин-українець<ref name="русин"/>. У «[[Слово о полку Ігоревім|Слові о полку Ігоревім]]» використовується синонімічна назва ''русинам'' у множині «русичі»<ref name="русин"/>.
 
З часів [[Гетьманщина|Козацької держави]] назва поступово замінюється на українець, [[українці]] (від [[Україна]]) або похідні від книжного терміну [[Малоросія]] ([[Мала Русь]]) назви ''[[Малороси|малоросіянин]]'', ''[[Малороси|малорус]]'', ''[[Малороси|малорос]]'' використовувалась у підросійському діловодстві [[Російська імперія|Російської імперії]], а серед населення&nbsp;— ''руські'' або ''русини''<ref name="русин"/>. На українських землях в межах [[Австро-Угорщина|Австро-Угорської імперії]] ([[Галичина]], [[Буковина]], [[Закарпаття]]) ця назва утримувалася до [[Перша світова війна|Першої світової війни]], на Закарпатті до 1944&nbsp;р., на [[Пряшівщина|Пряшівщині]] і [[Югославія|Югославії]] на еміграції в [[США]] затрималася ця назва донині: русин, руснак, русин-українець<ref name="русин"/>. У «[[Слово о полку Ігоревім|Слові о полку Ігоревім]]» використовується синонімічна назва ''русинам'' у множині «русичі»<ref name="русин"/>.
   
Найдовше цей етнонім зберігся за [[Українці|українцями]]. В сучасності термін ''русини'', або ''русини-українці''<ref>[[Курінний Олексій Вікторович|Олексій Курінний]]. [http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/1991/Kurinniy_Istorychna%20chyselnist.pdf Історична чисельність та етнічна територія русинів-українців Словаччини у контексті самовизначення національної меншини (корінного народу)]</ref><ref>Віталій Моцок, Віталій Макар, Сергій Попик. Українці та українська ідентичність у сучасному світі.&nbsp;— Чернівці: Прут, 2005.&nbsp;— 400 с.</ref> зберігся також як самоназва [[Русини (етнографічна група)|етнографічної групи]] українців, що проживають на пограниччі [[Закарпаття|Закарпатської України]], [[Словаччина|Словаччини]], [[Польща|Польщі]], а також у [[Воєводина|Воєводині]]. Народи іншого етнічного походження, підлеглі [[Русь|Руси]], називались «руські люди» або «рускіє люди», тобто «які належать Руси».
+
Найдовше цей етнонім зберігся за [[Українці|українцями]]. В сучасності термін ''русини'', або ''русини-українці''<ref>[[Курінний Олексій Вікторович|Олексій Курінний]]. [http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/1991/Kurinniy_Istorychna%20chyselnist.pdf Історична чисельність та етнічна територія русинів-українців Словаччини у контексті самовизначення національної меншини (корінного народу)]</ref><ref>Віталій Моцок, Віталій Макар, Сергій Попик. Українці та українська ідентичність у сучасному світі.&nbsp;— Чернівці: Прут, 2005.&nbsp;— 400 с.</ref> зберігся також як самоназва [[Русини (етнографічна група)|етнографічної групи]] українців, що проживають на пограниччі [[Закарпаття|Закарпатської України]], [[Словаччина|Словаччини]], [[Польща|Польщі]], а також у [[Воєводина|Воєводині]]. Народи іншого етнічного походження, підлеглі [[Русь|Русі]], називались «руські люди» або «рускіє люди», тобто «які належать Русі».
   
 
== Згадки про Русь і русинів в письмових джерелах ==
 
== Згадки про Русь і русинів в письмових джерелах ==
Рядок 45: Рядок 45:
 
</blockquote>
 
</blockquote>
   
в [[1112]] році, [[Ярослав Володимирович (князь новгородський)]], в грамоті німецьким послам, від імені всіх новгородців, встановлює правила взаємин варягів та Руси:
+
в [[1112]] році, [[Ярослав Володимирович (князь новгородський)]], в грамоті німецьким послам, від імені всіх новгородців, встановлює правила взаємин варягів та русі:
 
<blockquote>
 
<blockquote>
 
«Оже емати скотъ Варягу на Русине или Русину на Варязе, а ся его заприть, то 12 мужь послухы: идеть роте, възметь свое».</blockquote>
 
«Оже емати скотъ Варягу на Русине или Русину на Варязе, а ся его заприть, то 12 мужь послухы: идеть роте, възметь свое».</blockquote>
Рядок 121: Рядок 121:
   
 
* [[992]]&nbsp;р.&nbsp;— [[Хільдесхаймські аннали|Хільдесґеймські аннали]] (XI&nbsp;ст.) згадане про майбутню війну польського князя Болеслава з русами.
 
* [[992]]&nbsp;р.&nbsp;— [[Хільдесхаймські аннали|Хільдесґеймські аннали]] (XI&nbsp;ст.) згадане про майбутню війну польського князя Болеслава з русами.
* [[1008]]—[[1009]] роки&nbsp;— [[Бруно Кверфуртський]] відвідав [[Київ]] і дав опис поїздки в листі королеві Генріху II. Після поїздки до [[Печеніги|печенігів]] він попрямував до «пруссів» і був убитий на кордоні «Пруссії» та [[Русь|Руси]]. У «Житії Ромуальда» 1040 року [[Петро Даміані]], цей Бруно згаданий як [[місіонер]], що хрестив Русь.
+
* [[1008]]—[[1009]] роки&nbsp;— [[Бруно Кверфуртський]] відвідав [[Київ]] і дав опис поїздки в листі королеві Генріху II. Після поїздки до [[Печеніги|печенігів]] він попрямував до «пруссів» і був убитий на кордоні «Пруссії» та [[Русь|Русі]]. У «Житії Ромуальда» 1040 року [[Петро Даміані]], цей Бруно згаданий як [[місіонер]], що хрестив Русь.
 
* [[1016]]&nbsp;р.&nbsp;— англійський король [[Едмунд II Залізобокий]] був убитий, а його сини тікали від завойовника англійського престолу [[Канут Великий|Кнута Великого]] на Русь, розповів [[Адам Бременський]].
 
* [[1016]]&nbsp;р.&nbsp;— англійський король [[Едмунд II Залізобокий]] був убитий, а його сини тікали від завойовника англійського престолу [[Канут Великий|Кнута Великого]] на Русь, розповів [[Адам Бременський]].
* до [[1035]]&nbsp;р.&nbsp;— коментатор [[Адам Бременський|Адама Бременського]] зазначає, що [[Канут Великий|Кнут Великий]] (†1035&nbsp;р.) «віддав у дружини свою сестру [[Естрід|Естрель]] (Естрід-Маргарита Данська донька [[Свен I Вилобородий|Свена I Вилобородого]]) за сина [[Король Русі|короля Руси]]»<ref>[[Адам Бременський|Адам Бременский]] // «Деяния архиепископов Гамбургской церкви», книга 2, глава 54 (52), схолия 39 (40).&nbsp;— С. 52, 121 {{ref-ru}}</ref> (за одною з версій&nbsp;— це «Вісавальд із [[Гардарик]]и» [[Всеволод Володимирович]]<ref>Сухотин Л. М. // «Брачные союзы ближайших потомков князя Владимира» // Владимирский сборник в память 950-летия крещения Руси.&nbsp;— г. Белград, 1938 г.&nbsp;— С. 175—187. {{ref-ru}}</ref><ref>Назаренко А. В. // «Древняя Русь на международных путях».&nbsp;— С. 476—488 {{ref-ru}}</ref> або [[Гліб-Давид Володимирович]]<ref>Свердлов М. Б. // «Дания и Русь в XI&nbsp;в.» // Исторические связи Скандинавии и России IX—XX&nbsp;вв. Сборник статей.&nbsp;— Л., 1970 г.&nbsp;— С. 83—85 {{ref-ru}}</ref>, чи [[Ілля Ярославич]], «Сага про Олава Трюґвасона»).
+
* до [[1035]]&nbsp;р.&nbsp;— коментатор [[Адам Бременський|Адама Бременського]] зазначає, що [[Канут Великий|Кнут Великий]] (†1035&nbsp;р.) «віддав у дружини свою сестру [[Естрід|Естрель]] (Естрід-Маргарита Данська донька [[Свен I Вилобородий|Свена I Вилобородого]]) за сина [[Король Русі|короля Русі]]»<ref>[[Адам Бременський|Адам Бременский]] // «Деяния архиепископов Гамбургской церкви», книга 2, глава 54 (52), схолия 39 (40).&nbsp;— С. 52, 121 {{ref-ru}}</ref> (за одною з версій&nbsp;— це «Вісавальд із [[Гардарик]]и» [[Всеволод Володимирович]]<ref>Сухотин Л. М. // «Брачные союзы ближайших потомков князя Владимира» // Владимирский сборник в память 950-летия крещения Руси.&nbsp;— г. Белград, 1938 г.&nbsp;— С. 175—187. {{ref-ru}}</ref><ref>Назаренко А. В. // «Древняя Русь на международных путях».&nbsp;— С. 476—488 {{ref-ru}}</ref> або [[Гліб-Давид Володимирович]]<ref>Свердлов М. Б. // «Дания и Русь в XI&nbsp;в.» // Исторические связи Скандинавии и России IX—XX&nbsp;вв. Сборник статей.&nbsp;— Л., 1970 г.&nbsp;— С. 83—85 {{ref-ru}}</ref>, чи [[Ілля Ярославич]], «Сага про Олава Трюґвасона»).
 
* [[1572]]&nbsp;р.&nbsp;— найвидатніший португальський поет [[Луїш де Камоенш]] в «[[Лузіади|Лузіадах]]» (ІІІ:11), в описі європейських народів згадує [[Рутени|рутенів]]<ref>Камоенс, Луїс де. Лузіади: Поема. / Перекл. з порт. М. Литвинця; Передм. О. Гончара; Післям. О. Алексеєнко.&nbsp;— К.: Дніпро, 1987.&nbsp;— С.96.</ref><ref>[https://pt.wikisource.org/wiki/Os_Lus%C3%ADadas/III Os Lusíadas por Luís Vaz de Camões. Canto Terceiro]</ref>:
 
* [[1572]]&nbsp;р.&nbsp;— найвидатніший португальський поет [[Луїш де Камоенш]] в «[[Лузіади|Лузіадах]]» (ІІІ:11), в описі європейських народів згадує [[Рутени|рутенів]]<ref>Камоенс, Луїс де. Лузіади: Поема. / Перекл. з порт. М. Литвинця; Передм. О. Гончара; Післям. О. Алексеєнко.&nbsp;— К.: Дніпро, 1987.&nbsp;— С.96.</ref><ref>[https://pt.wikisource.org/wiki/Os_Lus%C3%ADadas/III Os Lusíadas por Luís Vaz de Camões. Canto Terceiro]</ref>:
   

Поточна версія на 20:36, 18 квітня 2021

Фрагмент етнолінгвістичної мапи Східної Європи з польського атласу 1927 року. «Rusini» подана як єдина назва для українців.
Парубок-русин з прапором паломництва до Святої Землі, 1906 рік

Руси́ни (від літописного дав.-рус. рѹсинь[1]) — назва українців до XIX століття[2], етнонім українського народу[1]; на Поділлі до ХХ століття, на західноукраїнських землях — до другої половини ХХ століття[2]. Донині зберіглася на Закарпатті і серед емігрантів-закарпатців у США[2]. Первісно слово «русин» вживалося тільки в однині як похідне від форми множини «русь»[2]. Як самоназва слово «русин» виникло в Україні та Білорусі; на відміну від Росії, де самоназвою стала прикметникова форма «русский»[2]. У Речі Посполитій XVI—XVIII століття назви «русини», «рутени» (лат. Rutheni) вживалися на позначення українців та білорусів разом (для протиставлення їх «москві», «москвинам»)[2], або тільки щодо українців (для відрізнення їх від «литвинів» — мешканців Великого князівства Литовського)[2]. Поряд із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині[2]. У Габсбурзькій монархії «русини» (нім. Ruthenen) було офіційною назвою всіх її українських підданих[2]. Із розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці»[2]. У міжвоєнній Галичині польська влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер корінного населення[2]. Українська інтелігенція Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності закарпатської гілки до всього українського народу[2]. Натомість ідеологи політичного русинства поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують вигаданий ними етнонім «карпаторусини», щоб зобразити русинів з Карпатського регіону окремим народом[2].

Значення

Русини (Ruthenians) Австро-Угорщини. Мапа з американського атласу 1911 року

Похідна від Русь, на визначення людини, приналежної до Русі, руського роду, засвідчена в угодах Олега з греками 911 р. (7 разів) та Ігоря 945 р. (6 разів) у Київській Русі, згодом у Галицько-Волинській та Литово-Руській державі[3].

З XV ст. під польським впливом починає використовуватися у множині — русини — для позначення людей руського народу (спільна назва українців та білорусів, у тогочасному латинському написанні Rutheni або Ruteni, польськ. rusini, rusacy)[3]. Як спільна назва українців і білорусів (білорусинів) етнонім використовувався до XVIIXVIII ст.[4]. У XIX-ХХ ст. використовувався для позначення українців.

З часів Козацької держави назва поступово замінюється на українець, українці (від Україна) або похідні від книжного терміну Малоросія (Мала Русь) назви малоросіянин, малорус, малорос використовувалась у підросійському діловодстві Російської імперії, а серед населення — руські або русини[3]. На українських землях в межах Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття) ця назва утримувалася до Першої світової війни, на Закарпатті до 1944 р., на Пряшівщині і Югославії на еміграції в США затрималася ця назва донині: русин, руснак, русин-українець[3]. У «Слові о полку Ігоревім» використовується синонімічна назва русинам у множині «русичі»[3].

Найдовше цей етнонім зберігся за українцями. В сучасності термін русини, або русини-українці[5][6] зберігся також як самоназва етнографічної групи українців, що проживають на пограниччі Закарпатської України, Словаччини, Польщі, а також у Воєводині. Народи іншого етнічного походження, підлеглі Русі, називались «руські люди» або «рускіє люди», тобто «які належать Русі».

Згадки про Русь і русинів в письмових джерелах

Русин з книги Чезаре Вечелло (Венеція, 1598)[7]
Етнографічна мапа Австро-Угорщини, 1881 р. Всі українці, як на території Австро-Угорської імперії так і на території Російської імперії позначені лише як русини (Ruthenen).

Слов'янські джерела

Фрагмент (вся мапа) лінгвістичної мапи Європи з російського атласу 1907 р. Українці в своїх етнічних межах позначені як Малоруси або русини («Малорусы или Русины»).
Німецька мапа 1930 на якій все українське населення Польщі, Чехословаччини, Румунії та СРСР позначене як українціUkrainer»).
Русини з різних історико-етнографічних регіонів, 1836 рік. 1,2 — русини галицькі, 3 — русин карпатський, 4,5 — русини подільські.
Русини з околиць Холму (пол. Rusini z okolic Chelma), літографія 1861 року.

У всіх давньоруських джерелах слово «русин» використовується тільки в однині:

Фрагмент тексту договору Ігоря із греками 945 (ПВЛ, 38[1]; тут «грьчин» використовується в значенні мешканець Візантії', 'грек'), в якому читаємо:

аще ударить мечемъ или копьемъ, или кацемъ любо оружьемъ Русинъ Грьчина или Грьчин Русина, да того деля греха заплатить сребра литр 5, по закону рускому

Фрагмент Повісті врем'яних літ (тут «хрестианинъ» вживається в значені мешканця Візантії, «грек»)[2]:

О сем, аще кто убьет или хрестьанина русин, или хрестьянинъ русина, да умрет, идѣже аще сотворит убийство. Аще ли убежит сотворивый убийство, да аще есть домовит, да часть его, сирѣчь иже его будеть по закону, да возметь ближний убьенаго, а и жена убившаго да имѣеть, толицем же пребудеть по закону. Аще ли есть неимовит сотворивый убой и убежавъ, да держиться тяжи, дондеже обрящеться, и да умреть.

Аще ли ударит мечем, или бьеть кацѣм любо сосудомъ, за то ударение или бьенье да вдасть литръ 5 сребра по закону рускому; аще ли не имовит тако сотворивый, да вдасть елико можетъ, да соиметь съ себе и ты самыа порты, в них же ходит, да о процѣ да ротѣ ходит своею вѣрою, яко никакоже иному помощи ему, да пребывает тяжа отоле не взыскаема.

О сем, аще украдеть что любо русин у хрестьанина, или паки хрестьанинъ у русина, и ятъ будеть в том часѣ тать, егда татбу сътворит, от погубившаго что любо; аще приготовиться тать творяй, и убьенъ будеть, да не взищеться смерть его ни от хрестьанъ, ни от Руси; но паче убо да возмет свое, иже будеть погубил. Аще вдасть руцѣ свои украдый, да ят будеть тѣм же, у него же будеть украдено, и связанъ будеть, и отдасть тое, еже смѣ створити, и сотворить триичи.

в 1112 році, Ярослав Володимирович (князь новгородський), в грамоті німецьким послам, від імені всіх новгородців, встановлює правила взаємин варягів та русі:

«Оже емати скотъ Варягу на Русине или Русину на Варязе, а ся его заприть, то 12 мужь послухы: идеть роте, възметь свое».

Фрагмент договору Смоленська і Полоцька з німцями (1229)[3]:

Или Русьскыи гъсть свои тъварь дасть в дългъ в Ризе или на Гътьскомъ бере(зе) Немьчичю, а нъ дъдълженъ боудеть инемъ, Роусьскомоу же гъстьи напереде възяти. Или Немьчьскыи гъсть въ дългъ дасть Смоленьске свои тъваръ Роусиноу, аче дълженъ боудеть инемъ, Немечьскомоу гъстьи напереде 133 възати.

Немьчичю же не льзе позвати на поле Роусина битъ ся въ Ризе и на Гътьскомь березе, Роусиноу же не льзе позвати Немьчича на поле битъся Смоленьске.

Фрагмент «Ходіння за три моря» Афанасія Нікітіна, який сам себе іменує русином. (кінець XV століття) [4]:

А в том в Чюнерѣ ханъ у меня взял жеребца, а увѣдал, что яз не бесерменянин — русинъ.

Слов'янські джерела нового і новітнього часу

У праці «Книжка» 1598 року православного полеміста Івана Вишенського, згадується «русь» як одна із самобутніх православних націй, поряд із греками, албанцями, сербами, болгарами, москвою та іншими[8]. Назва «русин» зустрічається у творі Вишенського «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» (16081609)[9].

Фрагмент думи XVII століття «Похід на Молдавію»: [5]:

Ей Іване Потоцький, королю польський.

Ти ж бо то на славній Україні п'єш, гуляєш, А об моїй ти пригоді нічого не знаєш, Що ж то ваш гетьман Хмельницький Русин, Всю мою землю волоську обрушив …

У 1613 році, що припав на внутрішні негаразди в Речі Посполитій, жорстоке й драматичне протистояння Польщі й Москви, річпосполитський політичний та літературний діяч Ян Щасний Гербурт пише «Розмисел про народ руський», де розмірковує про ймовірні причини цього становища [6]:

Але рану в серце Вітчизни нашої завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту Польську, — він Вітчизну в серце забиває. Таке й оце колотнеча, яку почали з народом руським, братами й кревними нашими, вона ніби рана в серце, котра, хоч би й найменша була, приносить смерть.

У 1620 році черкаський підстароста, князь Семен Лико так прокоментував королівський судовий позов, який було написано йому польською[7]:

...то страхи на ляхи, а я єм русин. Видает король его мл., ж-ем русин, а позви мини по полску шлеть.

Ян Казімір Пашкевич 1621 р. записав вірш «Полска квитнет лациною…» в рукописі Великого статуту литовського першої редакції (1529), зазначивши: «Ян Казимер Пашкевич рукою властною писал. Року тисеча шестсот двадцат первого, мЂсяца августа двадцат второго дня».

Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той в Полщє не пребудеш,
Без сей в Литвє блазном будеш.
Той Латиа єзик даєт,
Та без Руси не вытрваєт.
Ведзь же юж Русь, иж тва хвала: По всєм свєтє юж дойзрала,
Весели ж се ты, русине,
Тва слава никгды не загине.

Ласло Чопей [8], з передмови до «Русько-мадярського словника» (1883):

Кто знае нашого русина у Мадярскòй краинѣ, тотъ знае и то, што вòнъ себе русиномъ, руснакомъ и руснякомъ называе, а российского чоловѣка никда не говоритъ, ги за русина, ги за свого, ай ги за маскаля. У Галицѣи простый народъ и векша часть образованыхъ лемъ себе держить за русина, а не российскихъ. У 1881. роцѣ российская газета «С.-Петербургскія Вѣдомости» (203. число) помѣстила кореспонденцию, у котрòвъ алемъ што говорить галичанинъ российскому чоловѣку:

 — «Вы не русскій!» — Навѣрное, говорю, русскій. — Вы изъ Россіи? — Изъ Россіи. — Ну, вотъ и значить россіянинъ, а не русскій. Русскіе это только мы, здѣсь, въ Галиціи… Вы и говорите не по-русски, а пороссійски… Нашего языка не знаете…

Изъ вышше сказаныхъ видно, што и филологъ, и историкъ, и самъ народъ, на руськòвъ сторонѣ стоять.

Візантійські джерела

Західноєвропейські джерела

Перші згадки про русь і русинів у різних джерелах:

Живуть між морем, дивні, й Танаїсом
Рутенець, московит, лівонець теж,
Сармати родом; за Геркінським лісом
У Польщі маркоманів ти знайдеш.

Entre este mar e o Tánais vive estranha
Gente: Rutenos, Moscos e Livónios,
Sármatas outro tempo; e na montanha
Hircínia os Marcomanos são Polónios.

До того ж русини рідко або швидше ніколи не купують борщу, а кожен робить його у себе вдома, бо це їхня щоденна їжа і напій.

  • 1598 року венеціанець Чезаре Вечелло у своєму каталозі «Давньої і сучасної одежі з усього світу» дав опис русинів: «Русь має кордони з московитами, лівонцями та литовцями. Провінції ці між собою часто воюють… Русини носять високі шапки, з прикрасою зверху, Їхня довга одежа має застібки на грудях аж до пояса, піврукави і дуже високий комір. У бою вони здебільшого користуються луком та шаблею».[17][18]

Сучасність

Влада Польщі та Чехо-Словаччини у 20 ст. забороняла називатися корінному населенню українських земель «українцями», лише «русинами».

Після відновлення незалежності України чимало українських діячів, наприклад Святослав Караванський, отримали надію, що «коли над українцями не висітиме загроза національної смерті в общерусском колгоспі, вони вернуть собі своє безсмертне руське ім'я, яким його записано і в „Слові о полку Ігоревім“, і в літописах Нестора». Та визначальних кроків зроблено не було, що зокрема дало Московщині змогу підігрівати москвофільський рух на Закарпатті в уже незалежній Україні. Його основою стала штучна розбіжність між етнонімом «русин», що найдовше протримався саме на Закарпатті, та новішим етнонімом «українець», що вже міцно прижився та замінив історичний етнонім українців «русин» на всіх інших теренах держави.

Див. також

Примітки

  1. а б Наконечний Є. П., «Украдене ім'я. Чому русини стали українцями» / Передмова Я. Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид. — Львів, 2001. — 400 с. — V. «Осоружний етнос» ISBN 966–02–1895–8
  2. а б в г д е ж и к л м н п Ісаєвич Я. Д. Русини // Енциклопедія історії України 2012:9:372
  3. а б в г д Русин // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1973. — Т. Кн. 2, [т. 7] : Пряшівщина (продовження) — Сибір. — С. 2644.
  4. Універсальний словник-енциклопедія
  5. Олексій Курінний. Історична чисельність та етнічна територія русинів-українців Словаччини у контексті самовизначення національної меншини (корінного народу)
  6. Віталій Моцок, Віталій Макар, Сергій Попик. Українці та українська ідентичність у сучасному світі. — Чернівці: Прут, 2005. — 400 с.
  7. Cesare Vecellio. Habiti antichi et moderni di tutto il mondo di nuovo accresciuti di molte figure. Vestitus antiquorum recentiorumque totius orbis per Pulstatium Gratilianum latine declarati. — Venetia: Sessa 1598. — p. 353.
  8. Іван Вишенський. Книжка // Українська література XIV—XVI ст. — Київ: Наукова думка" 1988.
  9. Зачапка мудрого латынника з глупым русином // Иван Вишенский. Сочинения / Подгот. текста, ст., коммент.: И. П. Ерёмин. М.; Л., 1955.
  10. Адам Бременский // «Деяния архиепископов Гамбургской церкви», книга 2, глава 54 (52), схолия 39 (40). — С. 52, 121 (рос.)
  11. Сухотин Л. М. // «Брачные союзы ближайших потомков князя Владимира» // Владимирский сборник в память 950-летия крещения Руси. — г. Белград, 1938 г. — С. 175—187. (рос.)
  12. Назаренко А. В. // «Древняя Русь на международных путях». — С. 476—488 (рос.)
  13. Свердлов М. Б. // «Дания и Русь в XI в.» // Исторические связи Скандинавии и России IX—XX вв. Сборник статей. — Л., 1970 г. — С. 83—85 (рос.)
  14. Камоенс, Луїс де. Лузіади: Поема. / Перекл. з порт. М. Литвинця; Передм. О. Гончара; Післям. О. Алексеєнко. — К.: Дніпро, 1987. — С.96.
  15. Os Lusíadas por Luís Vaz de Camões. Canto Terceiro
  16. Ісаєвич Я. Д. Мартин Груневег і його опис Києва // Мартин Груневег. Славнозвісне місто Київ (фрагменти з подорожніх записок) // Всесвіт, 1981, № 5. — С. 204—211.
  17. Cesare Vecellio. Habiti antichi et moderni. — Venetia: Sessa 1598. — p. 353.
  18. Гуцул В. Пам'ятка станкового живопису «Битва під Оршею» з національного музею у Варшаві як джерело до історії козацтва першої третини XVI ст. // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2012. — С. 106.

Джерела

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Русини