Відмінності між версіями «Саті (ритуал)»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[перевірена версія][перевірена версія]
м (катег.)
м (катег.)
 
(Немає відмінностей)

Поточна версія на 01:22, 14 серпня 2018

Саті. Малюнок Фредеріка Шоберіа. XIX ст.

Са́ті (санскр. सती) — похоронна ритуальна традиція в індуїзмі, відповідно до якої вдова підлягає спаленню разом з її покійним чоловіком на спеціально спорудженому похоронному багатті. На сьогоднішній день це явище рідкісне і заборонене.

Слово «саті» — прикметник жіночого роду на санскритi, що означає «справжня», «існуюча», а також «правдива», «чесна». Назва походить від імені богині Саті, відомої також під ім'ям Дакшаяні, яка принесла себе в жертву, будучи не в силах знести приниження, яким її батько Дакша піддав обраного нею бога Шіву.[1]

Історія[ред. | ред. код]

Традиція саті має паралелі з аналогічними ритуалами в інших культурах. Наприклад, на похоронній церемонії у вигляді кремації в кораблі або човні, що практикувалася на Русі та описана Ібн Фадланом, разом з тілом господаря спалювалася його рабиня. Є відомості про існування подібної практики на території Індії до створення імперії Гуптів (приблизно 400 рік н. е.). Кілька згаданих в Махабхараті випадків, коли жінки добровільно приносили себе в жертву, і ряд інших подібних документів можна розглядати як частково історичні джерела, проте відомо, що велика частина цих історій заснована на реальних подіях.[2].Слід зауважити, що принесення себе в жертву або бажання це зробити не є традицією Махабхарати і відповідно в епосі не було ні слова про саті, на відміну від інших відомих традицій, таких як Раджасуя Яґна. Ці історії слід розглядати скоріше як вираз скорботи у зв'язку з втратою близького.

Грецький історик Арістобул Кассандрейський, що подорожував з Александром Македонським, описав спостережуваний ним випадок саті в місті Таксілі. Пізніше приклад добровільного спільного спалення відноситься до індійського солдата армії Євмена з Кардіо, чиї дві жінки боролися за право померти поруч з ним на похоронному багатті (316 до н. е.). На думку греків, метою таких порядків було позбавити дружин потенційної мотивації отруїти своїх чоловіків.[3]

Церемонія спалення індійської вдови разом з тілом її покійного чоловіка. Малюнок з книги «Історія Китаю та Індії в картинках». 1851

Добровільна смерть на похоронах описана в Північній Індії до періоду імперії Гуптів. Ця практика мала назву «анумарама». На відміну від саті, самопожертви були дійсно добровільними, без елемента примусовості, і могли поширюватися не тільки на вдів, але й на інших родичів, слуг, ідейних послідовників або друзів обох статей, тих, хто бажав таким чином висловити свою відданість покійному. Іноді ці смерті були наслідком клятви вірності, даної ще за життя покійному.[4].

Сучасні дослідники вважають, що практика самоспалення вдів набула поширення приблизно в 500 рік н. е., під кінець існування імперії Гуптів. Деякі пов'язують це із занепадом буддизму в Індії[5]розшаруванням суспільства на касти і з тим, що саті могли використовувати як метод підпорядкування в касті. Є припущення, що традиція саті була принесена білими гунами буддійського віросповідання, чиє вторгнення до Індії вплинуло на розпад імперії Гуптів.

Приблизно у той же час історії про саті стали вибивати на меморіальних каменях. Найбільш ранні з них — в Сагарі, Мадгья-Прадеші, хоча найбільший набір з'явився в Раджастхані кілька століть потому. Ці меморіальні камені, звані «девлі» або «камені саті», стали місцем поклоніння померлої жінки. Найбільша кількість таких каменів — у Західній Індії.

За нинішніми відомостями саті поширилися по всьому субконтиненту приблизно до X століття. Традиції продовжували дотримуватися аж до початку XIX століття в різних районах з більшою або меншою регулярністю.

Примус[ред. | ред. код]

Передбачалося, що саті має виконуватися добровільно, проте на практиці найчастіше це виглядало не так. Не кажучи вже про фактор соціального тиску, в багатьох випадках вдову схиляли до смерті шляхом безпосереднього застосування фізичної сили.

Малюнки та описи часто зображують жінку, що сидить на похоронному вогнищі зв'язана чи яким-небудь іншим способом обмежена в рухах, - щоб не втекла, коли багаття запалять. На кількох з них навколо багаття стоять охоронці з довгими шестами, щоб не дати жінці вибратися з вогню.[6]

Джерела[ред. | ред. код]

  1. Sen D. C. Sati: a mythological story. Calcutta, 1916.
  2. Refs; many, including Yuganta, by Irawati Karve
  3. Strabo 15.1.30, 62; Diodorus Siculus 19.33; Sati Was Started For Preserving Caste
  4. Shastri, Shakuntala Rao. Women in the Sacred Laws. — The later law books. 1960
  5. Decline of Buddhism in India[en]
  6. The Representation of Sati: Four Eighteenth Century Etchings by Baltazard Solvyns by Robert L. Hardgrave, Jr. — This says 'likely'