Відмінності між версіями «Слобода (Народицький район)»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[неперевірена версія][неперевірена версія]
Рядок 1573: Рядок 1573:
 
Тепер час вже не відомо хто зі слобожан жив на хуторах позначених на мапі під номерами 1, 3, 13, 14, 15 та 16. Тому, можливо зробити тільки припущення, що на цих хуторах проживали сім'ї слобожан, місце мешкання яких, на той період, невідоме. А саме:
 
Тепер час вже не відомо хто зі слобожан жив на хуторах позначених на мапі під номерами 1, 3, 13, 14, 15 та 16. Тому, можливо зробити тільки припущення, що на цих хуторах проживали сім'ї слобожан, місце мешкання яких, на той період, невідоме. А саме:
   
♦ ''' Забродський Павло Мартинович ''', в селі Павло Марціновський (1859—11.09.1935). Дружина Забродська (Корбут) Ганна Григорівна в селі Ганька Марціновська (18…—19…).
+
♦ ''' Забродський Павло Мартинович ''', в селі Павло Марцінов (1859—11.09.1935). Дружина Забродська (Корбут) Ганна Григорівна в селі Ганька Марцінова (18…—19…).
 
: Діти:
 
: Діти:
:* Забродський Арсеній Павлович, в селі Арсень Марціновський (18.01.1894—03.10.1986). Дружина Забродська (Гринцевич) Гликерія Лук'янівна, в селі Лукеря Арсеньова (30.05.1902—17.07.1985).
+
:* Забродський Арсеній Павлович, в селі Арсень Марцінов (18.01.1894—03.10.1986). Дружина Забродська (Гринцевич) Гликерія Лук'янівна, в селі Лукеря Арсеньова (30.05.1902—17.07.1985).
 
:: Діти:
 
:: Діти:
 
:: • Забродська Валентина Арсенівна, в селі Валя Арсеньова (17.11.1921—10.12.2009).
 
:: • Забродська Валентина Арсенівна, в селі Валя Арсеньова (17.11.1921—10.12.2009).
:* Забродська Катерина Павлівна, в селі Каця (Кася) Марціновська (1891—17.02.1972).
+
:* Забродська Катерина Павлівна, в селі Каця (Кася) Марцінова (1891—17.02.1972).
:* Забродський Григорій Павлович, в селі Ригор Марціновський (19.05.1901—08.08.1944). Дружина Забродська (Севрук) Анастасія Михайлівна, в селі Туня (06.12.1901—1986).
+
:* Забродський Григорій Павлович, в селі Ригор Марцінов (19.05.1901—08.08.1944). Дружина Забродська (Севрук) Анастасія Михайлівна, в селі Туня (06.12.1901—1986).
 
:: Діти:
 
:: Діти:
:: • Забродська Марія Григорівна, в селі Маня Ригора Марціновського (1926—1943).
+
:: • Забродська Марія Григорівна, в селі Маня Ригора Марцінового (1926—1943).
 
: <small>''Забродський А. П. заарештований навесні 1932&nbsp;р. за ст.54—10 КК УРСР (антирадянська пропаганда і агітація). Київським облвідділом ДПУ УРСР 11 червня 1932&nbsp;р. справа припинена.''<ref name="Реабіліт.істор.кн.3"/> ''В кінці 1932 року сім'я Забродських втекла з села від розкуркулення. З грудня 1933 року проживали під Тулою, де у Арсенія Павловича народився син Анатолій (20.01.1935—13.08.2019). 11 вересня 1935 року, під Москвою, помер Забродський Павло Мартинович. У 1936 вся рідня Забродських перебралася в Краснодар. У 1937 році у Григорія Павловича народився син Михайло (19.07.1937—1943). У 1943 році при бомбардуванні Краснодара загинули діти Григорія Павловича, дочка Марія з молодшим братом Михайлом.''</small>{{ref+|''Розповідали: Забродський Арсеній Павлович, в селі Арсень; Селівестрова Світлана Григорівна (внучка Забродського А.П.).''|К}}
 
: <small>''Забродський А. П. заарештований навесні 1932&nbsp;р. за ст.54—10 КК УРСР (антирадянська пропаганда і агітація). Київським облвідділом ДПУ УРСР 11 червня 1932&nbsp;р. справа припинена.''<ref name="Реабіліт.істор.кн.3"/> ''В кінці 1932 року сім'я Забродських втекла з села від розкуркулення. З грудня 1933 року проживали під Тулою, де у Арсенія Павловича народився син Анатолій (20.01.1935—13.08.2019). 11 вересня 1935 року, під Москвою, помер Забродський Павло Мартинович. У 1936 вся рідня Забродських перебралася в Краснодар. У 1937 році у Григорія Павловича народився син Михайло (19.07.1937—1943). У 1943 році при бомбардуванні Краснодара загинули діти Григорія Павловича, дочка Марія з молодшим братом Михайлом.''</small>{{ref+|''Розповідали: Забродський Арсеній Павлович, в селі Арсень; Селівестрова Світлана Григорівна (внучка Забродського А.П.).''|К}}
 
♦ '''Забродський Петро Северинович''', в селі … (1899—1942). Дружина Забродська (…) Ганна Степанівна, в селі … (дати народження та смерті невідомі).
 
♦ '''Забродський Петро Северинович''', в селі … (1899—1942). Дружина Забродська (…) Ганна Степанівна, в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Версія за 09:45, 21 січня 2021

Слобода


Координати 51°01′21″ пн. ш. 29°09′28″ сх. д. / 51.02250000002777597° пн. ш. 29.15777777780555624° сх. д. / 51.02250000002777597; 29.15777777780555624Координати: 51°01′21″ пн. ш. 29°09′28″ сх. д. / 51.02250000002777597° пн. ш. 29.15777777780555624° сх. д. / 51.02250000002777597; 29.15777777780555624

Країна Україна
Адмінодиниця Народицький район
Часовий пояс UTC+2
Слобода. Карта розташування: Україна
Слобода
Слобода
Слобода (Україна)

Слобода — колишнє село в Українському Поліссі, виселене внаслідок аварії на ЧАЕС. До 1946 року — Слобода Вислоцька.

Розташування села Слобода

Мапа автомобільних доріг України (надр. поч. 90-х рр.)

Слобода — колишнє село Народицького району Житомирської області, що було розташоване:

  • за 115 кілометрів на північний захід від міста Київ;
  • за 92 кілометри на північний схід від міста Житомир;
  • за 41 кілометр на південний схід від міста Овруч;
  • за 38 кілометрів на північний схід від міста Коростень;
  • за 29 кілометрів на північ від міста Малин;
  • за 21 кілометр на південь від міста Народичі;
  • за 10 кілометрів на південний захід від села Базар.

В Україні існувало ще одне село з такою ж назвою, це Слобода Вислоцька, що була приписана до Берездівського костьолу містечка Берездів Рівненського повіту Волинської губернії (середина ХІХ століття). [1]

Назва та статус поселення

Упродовж всієї своєї історії існування село Слобода змінювало свою назву та статус. Це можливо прослідкувати по офіційних державних та історичних документах.

Вперше це поселення згадується в атласі «Землі Руські» Речі Посполитої періоду XVI—XVII століть (виданий Краківською академією наук в 1899—1904 роках), де воно позначене, як невеличке поселення, хутір, фільварок з назвою — «Wyslockugo» (польськ.).[2] Ця назва походить від прізвища власників цього поселення — шляхтичів Вислоцьких.

Пізніше, вже при Російській імперії, на «Спеціальній мапі західної частини Росії Г. Л. Шуберта» (10 верст в дюймі), що була складена в 21—39 роках XIX століття, це поселення позначене як дєрєвня, що мала від 5 до 20 дворів з назвою «Выслоцкаго» (рос.).[3]

Атлас «Землі Руські» Речі Посполитої періоду XVI—XVII століть.

Дєрєвня, до Жовтневого перевороту 1917 року, чітко відрізнялася від села тим, що у селі обов'язково була церква. Село таким чином було центром сільського приходу, що об'єднував декілька довколишніх дєрєвєнь. Тобто дєрєвня «Выслоцкаго» це було поселення, що не мало своєї церкви.

Більш точні дані про це поселення вказані у «Списку населених місцевостей І стану Овручського повіту (уѣзда) Волинської губернії», складеному у 1859 році. З цього документу відомо, що в ті часи на місті сучасного села Слобода існувало не одне, а два невеличкі поселення, що мали різні статуси та назви, це слобода «Вислоцкая» (рос.) та «Вислоцкое Будище» (рос.). Обидва поселення належали до панського відомства.[4]

Назви цих поселень дають деяку інформацію про їхніх мешканців. Так слобода (з давньослов'янського — свобода) це новозасноване поселення з власним самоврядуванням, мешканців якого власник (держава, церква, пан) звільняв на деякий час (звичайно 15—25 років) від виконання повинностей (оплати, чиншів тощо). А буда це назва підприємства, на якому з деревини виробляли поташ, дьоготь, деревне вугілля. Звідси й пішла назва другого поселення.

На «Військово-топографічній мапі західної частини Російської імперії» (3 версти в дюймі), що була складена в 46—63 роках ХІХ століття, можна побачити, що ці поселення знаходились поруч і не мали явного межування.[5] Фактично це було одне поселення, а мешканці цих поселень ймовірно проживали на різних вулицях. Тому на «Спеціальній мапі західної частини Росії Г. Л. Шуберта» (10 верст в дюймі) ці два поселення позначені, як одне. А так, як ці поселення не мали своєї церкви, то їх позначили, як дєрєвня.

На початку 60-х років XIX століття в церковних статистичних документах спостерігаючий священик Калинівської Покровської церкви Іаков Дусиневич (Душневич) на місті цих поселень згадує вже тільки одне поселення, що відносилось до Калинівської Покровської церкви. Це поселення він називає слобода «Калиновская»(рос.), та додає, що в народі її називають слобода «Вислоцкаго»(рос.).[6] Наявність одного поселення підтверджують також і державні статистичні документи, але з іншою офіційною назвою. Так в «Списку населених місцевостей І стану Овручського повіту (уѣзда) Волинської губернії»", складеному у 1866 році, на цьому місті зазначене поселення, що має статус слободи, та офіційну назву «Вислоцкаго»(рос.). В дужках додано, що в народі її ще називають слобода «Калиновская»(рос.).[7]

Скоріш за все на рубежі 50-х та 60-х років XIX століття (можливо під час селянської реформи 1961 року), вище згадані поселення були адміністративно об'єднані в одне поселення з статусом слобода і з єдиною офіційною назвою — Вислоцького. А назва, слобода Калинівська, вживалася тільки серед священиків та в церковних документах, оскільки мешканці слободи були приписані до Калинівської Покровської церкви.

На початку XX століття в статистичних документах царської Росії, ця слобода згадується, як слобода «Выслоцкая»(рос.)[8], або слобода «Вислоцкая»(рос.).[9]

Після Жовтневого перевороту 1917 року, в офіційних документах Української РСР, це поселення не змінило свою назву і значилося, як слобода «Віслоцького».[10]

А на початку 30-х років XX століття, це поселення змінює свій статус та назву. В постанові бюро РПК (районного партійного комітету) від 4 листопада 1931 року «Про організацію жовтневого буксиру», це поселення згадується, вже, як село «Слобода Вислоцька».[11]

Останню свою назву це поселення отримало після Великої Вітчизняної війни. 7 березня 1946 року Указом Президії ВР УРСР «Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільрад і населених пунктів Житомирської області» село Слобода Вислоцька Базарського району було перейменоване на село «Слобода», Слободо-Вислоцька сільська рада на Слобідську.[12]

Адміністративно-територіальний устрій (історичний огляд)

Адміністративний поділ Речі Посполитої в 1619 році
  • 1569 року, за Люблінською унією, була утворена Річ Посполита. Адміністративно вона поділялася на три провінції — Великопольську, Малопольську та Литовську. До складу Малопольської провінції (власне Малопольщі) увійшла більша частина українських земель.[13] По новому адміністративно-територіальному розподілу територія поселення Вислоцького (сучасного села Слобода) увійшла до Базарської волості Овруцького повіту Київського воєводства провінції Мала Польща Речі Посполитої.
Волинське намісництво. (Атлас Російської імперії, надр. 1796 року)
  • 13 (24) квітня 1793 року, після другого розподілу Польщі, указом імператриці Катерини ІІ, було створено Заславське намісництво[14]. Воно займало територію східної Волині і було назване за іменем міста Заслав. До намісництва увійшли землі ліквідованих Волинського воєводства і північні частини Київського воєводства. Резиденція генерал-губернатора розташовувалася в містечку Лабунь Заславського повіту. По новому адміністративно-територіальному розподілу поселення Вислоцького увійшло до складу Базарської волості Овруцького повіту Заславського намісництва Російської імперії.
  • 5 (16) липня 1795 року, указом імператриці Катерини ІІ, Заславське намісництво перейменували на Волинське[15]. Адміністративний центр перенесли до міста Звягель, яке з цієї нагоди було перейменоване на Новоград-Волинський (тимчасово його адміністративні установи були розташовані у м. Житомирі).
  • 12 (23) грудня 1796 року, указом імператора Павла I, Волинське намісництво було ліквідовано[16]. Територію Радомисльського повіту включено до Київської губернії, решту повітів — до новоствореної Волинської губернії. Поселення Вислоцького увійшло до складу Базарської волості Овруцького округу (повіту) Волинської губернії Російської імперії.
Волинська губернія. 1800 рік. (Російський атлас, надр. 1800 року)
  • 1804 року губернський центр Волинської губернії перенесений в місто Житомир.[17]
  • 18 березня 1921 року, за Ризьким мирним договором між РСФРР і УСРР та Польщею, Волинська губернія була поділена: Новоград-Волинський, Житомирський, Овруцький, Ізяславський, Старокостянтинівський та частина Острозького повітів увійшли до складу УСРР, решта західних повітів відійшла до Польщі. Остання утворила з них Волинське воєводство[18]. На той період слобода Вислоцького входила до складу Базарської волості Овруцького повіту Волинської губернії Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).
  • 1923 року у складі населених пунктів: села Калинівка, слободи Віслоцького, хутору Меленівці, с. Рудня Калинівська Базарської волості Овруцького повіту утворена Калинівська сільська рада.[19]
Волинська губернія після адміністративного поділу 1923 року (Адміністраційна карта Української Соціялістичної Радянської Республіки, надр. 1923 року)
  • 07.03.1923 року Постановою ВУЦВК «Про адміністративно-територіальний поділ Волині» встановлено окружні (повітові) центри і округи (повіти) на території Волині. Цею постановою були скасовані повіти та волості й затверджений поділ Волинської губернії на округи та райони.[20] По новому адміністративно-територіальному розподілу слобода Віслоцька у складі Калинівської сільської ради увійшла до складу Базарського району Коростенського округу Волинської губернії Української СРР.
Колишня Волинська губернія після адміністративного поділу 1925 року (Адміністраційна карта Української Соціялістичної Радянської Республіки, надр. 1926 року)
  • 03.06.1925 року Постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про ліквідацію губерень й перехід на трьох ступеневу систему управління» адміністративно-територіальний поділ УСРР на губернії скасований з 01.08.25.[21] Після переходу на трьох ступеневу систему управління (район — округа — центр) слобода Віслоцька у складі Калинівської сільської ради входить до Базарського району Коростенського округу Української СРР.
  • 05.08.1925 року[22] чи 21.10.1925 року[23] в слободі Віслоцького Базарського р-ну утворена самостійна Віслоцька сільська рада.
  • 13.07.1927 року Віслоцькій сільській раді підпорядковані с. Малінка Недашківської сільської ради[24] та х. Меленівці[19] чи х. Маленівці Калинівської сільської ради.[25]
  • 13.06.1930 року Постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про реорганізацію округ» розформовано Коростенську округу територію якої приєднано до Волинської округи.[26] Після реорганізації Віслоцька сільська рада входить до Базарського району Волинського округу Української СРР.
  • 02.09.1930 року Постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про ліквідацію округ та перехід на двоступеневу систему управління» скасовано адміністративно-територіальний поділ УСРР на округи. З 15.09.30 р. встановлено 503 окремі адміністративні одиниці.[27] Після переходу на двоступеневу систему управління (центр — район) Віслоцька сільська рада входить до Базарського району Української СРР.
  • 09.02.1932 року Постановою ІV позачергової сесії ВУЦВК ХІ скликання «Про утворення обласних виконавчих комітетів на території УСРР» утворено 5 областей, в тому числі Київська у складі 100 адміністративних одиниць, в тому числі м. Житомир обласного підпорядкування та районів: … Базарського …[28] Після переходу на трьох ступеневу систему управління (район — область — центр) Віслоцька сільська рада входить до Базарського району Київської області Української СРР.
  • 22.09.1937 року Постановою ЦВК СРСР «Про поділ Харківської області на Харківську і Полтавську, Київської — на Київську і Житомирську, …» до новоутвореної Житомирської обл. виділено з Київської обл.: … Базарський, Малинський, Народицький, Овручський та інші райони.[29] Після поділу Київської області Віслоцька сільська рада входить до Базарського району Житомирської області Української РСР.
Адміністративна карта Рейхскомісаріату Україна
  • 22.08.1941 р.— 13.11.1943 р. (період окупації) в селі Слобода Вислоцька була створена Слободо-Вислоцька сільська управа, що увійшла до складу Базарського району, гебітскомісаріату «Овруч», генеральної округи «Житомир», Райхскомісаріату «Україна».[30]
  • 07.03.1946 року Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільрад і населених пунктів Житомирської області» перейменовано та уточнено назви 136-ти населених пунктів. Базарський р-н: … село Слобода Вислоцька перейменовано на село Слобода, Слободо-Вислоцьку сільську раду на Слобідську.[12] Слобідська сільська рада входила до Базарського району Житомирської області Української РСР.
  • 11.08.1954 року Слобідська сільська рада (сільрада сел Слобода і Малінка) була об'єднана з Калинівською сільською радою з підпорядкуванням сел Слобода та Малінка Калинівській сільській раді.[10]
  • 21.01.1959 року Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про укрупнення деяких районів Житомирської області» Базарський район був ліквідований, а його території передані до Народицького і Малинського районів. Калинівську сільську раду зі складу ліквідованого району було передано до складу Народицького району.[31] Село Слобода у складі Калинівської сільської ради увійшло до Народицького району.
  • 30.12.1962 року Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про укрупнення сільських районів до розмірів територій виробничих колгоспно-радгоспних управлінь» в Житомирській області було утворено 11 районів. Народицький район був ліквідований. Калинівську сільську раду було передано до складу Овручського району.[32] Село Слобода у складі Калинівської сільської ради увійшло до Овручського району.
  • 07.01.1963 року Рішенням ЖОВК № 2 «Про зміну адміністративної підпорядкованості окремих сільських рад і населених пунктів» Калинівську сільську раду було передано до складу Малинського району.[33] Село Слобода у складі Калинівської сільської ради увійшло до Малинського району.
  • 08.12.1966 року Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про утворення нових районів Української РСР» в Житомирській області було утворено 6 нових районів. В тому числі і Народицький район до якого була віднесена Калинівська сільська рада.[34] Село Слобода у складі Калинівської сільської ради увійшло до Народицького району.
  • 21 червня 1991 року Житомирською обласною радою село Слобода було зняте з обліку.[35] Виселено через радіоактивне забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС.

Історико-демографічний розвиток поселення

Період Історичні дані
1821—1839 роки дєрєвня Вислоцького мала від 5 до 20 дворів.[3]
1833 рік в поселенні проживали сімейства, що до шляхецького сану належать.[36]
на 1 січня 1859 року в поселенні числилося 20 осілих господарів чи 20 хат в яких проживала шляхта чиншовики.[37]
на 9 квітня 1859 року поселення слобода Віслоцька і Віслоцке Будище мали 16 дворів в яких проживав 121 мешканець чоловічої і жіночої статі. А саме чоловіків — 65 і жінок — 56.

Зокрема:

  • слобода Віслоцька мала 4 двори в яких проживало 18 чоловіків і 17 жінок.
  • Віслоцке Будище мало 12 дворів в яких проживало 47 чоловіків і 39 жінок.

Обидва поселення відносились до панського відомства.[4]

поч. 60-х років ХІХ ст. в слободі Віслоцького проживало 148 мешканців чоловічої і жіночої статі. А саме чоловіків — 72 і жінок — 76.

З них:

  • дворяни: чоловічої статі — 62, жіночої статі — 66.
  • селяни казенного відомства: чоловічої статі — 10, жіночої статі — 10.[6]
1867 рік слобода Віслоцького мала 23 двори в яких проживало 127 мешканців чоловічої і жіночої статі. А саме чоловіків — 98 і жінок — 29.

З них:

  • православних — 120 чоловік;
  • євреїв — 7 чоловік.[7]
1906 рік слобода Вислоцька мала 47 дворів в яких проживало 286 мешканців чоловічої і жіночої статі.[8]
1910 рік слобода Віслоцька мала 52 двори в яких проживало 305 мешканців чоловічої і жіночої статі.[9]
на 1 жовтня 1941 року село Слобода Вислоцька мало 92 двори в яких проживало 300 мешканців чоловічої і жіночої статі. А саме чоловіків — 128 і жінок — 172.[38]

Щодо кількості дворів, зазначених в цій інформації, виникають деякі сумніви???

1981 рік в селі Слобода проживало 70 осіб.[39]

Заснування та заселення поселення Вислоцького

Спеціальна мапа західної частини Росії Г. Л. Шуберта (10 верст в дюймі, надр.1849 р.)

В історичних довідниках не має згадок про історію та дату заснування поселення Вислоцького. Вперше воно згадується в атласі «Землі Руські» Речі Посполитої періоду ХVІ-ХVІІ століть (виданий Краківською академією наук в 1899—1904 роках), як невеличке поселення, хутір, фільварок з назвою — «Wysłockugo» (польськ.). За кількістю мешканців це поселення позначене в атласі на рівні з такими навколишніми поселеннями як Lubarka (Любарка), M:Kleszcze (Малі Кліщі), W:Kleszcze (Великі Кліщі), Sucharzowka (Сухарівка), Mariacin (Мар'ятін), Niedalki (Недашки), Medynowо (Мединовка), та іншими.[2] За назвою цього поселення можна зробити висновок, що вже в ті часи воно належало сім'ї Вислоцьких.

Згідно розповідей старожилів села Слобода, що передавались з покоління у покоління відомо, що коли в ці місця приїхали пращури сучасних жителів Слободи, тут вже був хутір чи фільварок, що стояв серед вікових лісів і належав пану Вислоцькому.[К 1] За іншими розповідями це поселення належало пані Вислоцькій.[К 2]

Деякі з прибулих родів придбали у Вислоцького землю у власність, а інша, більша частина, взяла землю в оренду з правом передачі її у спадщину.[К 3] Тобто на правах чиншового користування.

Професор В. Незабитовський у 1883 році писав: «Чиншове користування землею завжди поєднувалося з правом: вічного спадкового володіння й розпорядження, iз правом отримувати з чиншової Землі всi вигоди, поступатися нею й передавати в спадщину, а відносини чиншового власника до власника маєтку обмежувалися звичайним обов'язком платити за користування землею на вiчнi часи встановлену плату (чинш).»[40]

Після розселення перших переселенців по придбаним землям, в поселенні нараховувалося десь з десяток димів (дворів) разом з усім господарством хутора пана Вислоцького.[К 4] Тобто, враховуючи будинок пана Вислоцького та пару хат його селян, можливо зробити висновок, що перших переселенців було небагато — декілька сімей.

Орних земель навколо хутора (фільварка) пана Вислоцького було мало, тому по суті люди купували та брали в оренду у Вислоцького не орну землю, а в основному ділянки з віковим лісом, який потім розчищало та корчувало ще не одне покоління слобожан.[К 5]

На неочищених ще ділянках ліс вирубували та корчували пні. Після підсихання ділянки, на ній спалювали деревину, а отриманим попелом удобрювали землю. Очищену землю засівали: перший рік просом або льоном, наступні — житом чи вівсом.[К 6]

Чиншовики за корчування лісів на своїх ділянках звільнялися від сплати чиншу, традиційно, протягом перших 15 років.

Впорядкувавши своє господарство, вже слобожани, побудували біля слободи Вислоцького буду — підприємство, на якому з деревини виробляли поташ, дьоготь, деревне вугілля. Вона знаходилась в урочищі Буда, трохи південніше сучасних слобідських могилок.[К 7]

Пан Вислоцький зі своєю сім'єю і далі жив в своїй садибі. Його будинок та господарчий двір стояли біля невеличкого озера, названого Ковальове, що було частиною Великого болота, на місці сучасної садиби Дідківської (Зіневич) Марії Онуфріївни (в селі Мар'ї Тодорчиної). За озерцем знаходилась панська кузня, що стояла на місці сучасної садиби Зіневич Євдокії Костянтинівни (в селі Доті).[К 8]

Згодом, вже у більш-менш обжитій слободі трапилась пригода. Якось зимового вечора, коли син пана Вислоцького повертався на конях додому, під слободою в лісі, на нього напала зграя вовків. В той час, на щастя панича, десь недалеко знаходились чоловіки роду Кулаківських, які почули крики та кинулися йому на допомогу. І після тяжкої боротьби, ледве живого панича, відбили від вовків. Як подяку за спасіння сина, пан Вислоцький подарував сім'ї Кулаківських землю, а може якісь землі і громаді слободи.[К 9]

До спогадів слобожан необхідно додати тільки те, що біля хутору (фільварку) Вислоцького, переселенці заселили не в одне, а два поселення, це слобода Вислоцька та Вислоцьке Будище.[4] Яке з цих поселень було заселене перше на даний час не відомо.

Існує ще одна згадка слобожан щодо тих часів. Це те, що вже при прадідах слобожан, пані Вислоцька програла слободу Вислоцького в карти. Кому? На даний час, вже не відомо.[К 10]

Але з архівних документів відомо, що на 1859 рік слобода Вислоцького належала Казиміру Згурському, який володів ще сусіднім селом Калинівка. Це все підтверджує контракт Казиміра Згурського з шляхтичами, щодо оренди землі на правах чиншового користування:

 "1859 января 1 Дня. Заключено добровольное условіе слѣдующаго содержанія: Шляхта чиншовики особымъ спискомъ семействъ и по разряду оныхъ какъ удостовѣряютъ контракты 1833 и 1851 годовъ, чрезъ всѣ тѣ годы находились прилично, совѣстно и додержывались слова, какъ на шляхецкій санъ принадлежитъ, что такого условились и приняли на себя исполняли аккуратно и означенный чиншъ по срокамъ уплатили акуратно … посему симъ и никакой притензій…, ни мои наслѣдники въ вѣчно прописанныя минувшія лѣта имѣть не будутъ; только взаимно и шляхта притензій не имѣетъ… – слѣдовательно принимая въ уваженіе ихъ отличное поведеніе и совѣсть въ исполненіе обязаній отъ … контрактовъ.
 1-е. Уплата чинша годично двѣсти рублей серебромъ… 
 2-е. Такъ какъ черезъ … минувшихъ лѣтъ шляхта поселившаяся на усадьбахъ своихъ ожидали большія перемѣны ихъ одни умерли, а другіе ушли изъ занимаемыхъ участковъ Земли…, чрезъ того много новыхъ лицъ шляхта на участки приняла, какъ нынѣ уже числится 20 осѣдлыхъ хазяевъ или 20 хатъ, если бы шляхта пожелала принять на усадебныя надѣлы другихъ лицъ, такъ какъ съ хаты обязаны будутъ платить по 10 рублей серебромъ. 
 3-е. Когда черезъ только лѣтъ, т. е. оказалось разработанной Земли полевой и сенокосной съ поселившимися хозяевами …, а новъ прибывшія лица … которыя въ пріймы … небольшія Земли въ своихъ надѣлахъ, надлежитъ первыя семейства поселившіеся … и мѣсто удобное занять … никакіе препятствія имъ не дѣлали…
 4-е. Когда шляхта въ своихъ спорахъ и недоразумѣніяхъ … отличныхъ и совѣтныхъ лицъ вмѣсто себя прошу за судей Василія Забродского и Венедикта Гринцевича, которыя обязаны тѣмъ заняться чтобы между жителями хранилось спокойствіе и приличіе, а какіе возникнутъ между ними недоразумѣнія обязаны обращаться къ судьямъ избраннымъ. Тѣ же саме судьи обязаны заняться взысканіемъ чинша для предоставленія въ срокъ и расписываться на томъ же контрактѣ … обязаны уплату чинша акуратно и собственноручно подписать а такъ же шляхта своимъ подписомъ утверждаетъ.
      Апрѣля 3 Дня 1859-го. Домъ въ Калиновке (на подлинномъ подписано) 
 также Казимиръ Загурскій
 и слѣдующія шляхтичи: Василій Забродскій, Венедиктъ Гринцевичъ, Ѳома Забродскій, Михаилъ Забродскій, Тодоръ Забродскій, Григорій Зиневичъ, Шимонъ Зиневичъ, Гаврило Дидковській, Іосифъ Ринкевичъ, Матвѣй Гринцевичъ, Яковъ Корбутъ, Андрей Зиневичъ, Иванъ Кулаковскій, Михаилъ Забродскій, Антонъ Янковскій, Игнатъ Гринцевичъ, Вдова Ивашкевичка[41] 

Наголошую, що згідно з контрактом, на 1859 рік, в слободі Вислоцькій числилося 20 осілих господарів чи 20 хат, а контракт підписали тільки 17 шляхтичів – 17 господарів. Чому не підписали ще 3 осілих господаря? Можливо вони купили свої ділянки землі у Згурського. При цьому в контракті відсутні роди Васьковських, Вербицьких, Голубів, Недашківських, Пількевичів, Чижевських, які проживали в другій половині ХІХ століття в Слободі Вислоцькій.

З переказів, старожилів Слободи, відомо, що до слободи Вислоцького, пізніше інших, перебралися місцеві вільні роди, уродженці Овруцького повіту (уѣзда), а саме: Васьковські, Голуби, Дідківські, Недашківські.[К 11] Тобто в контракті відсутні підписи представників родів Вербицьких, Пількевичів та Чижевських.

На початку 60-х років ХІХ століття в церковних статистичних документах спостерігаючий священик Калинівської Покровської церкви Іаков Дусиневич (Душневич) вказує, що в слободі Калинівській (Вислоцького) проживають дворяни — 128 чоловік та селяни казенного відомства — 20 чоловік.[6] Щодо навколишніх поселень, то в церковних документах також згадуються дворяни, які проживали в селі Недашки — 914 чоловік та в дєрєвне Любарка — 3 чоловіки.[42] Насправді, офіційно, російськими дворянами рахувались тільки кілька родів з Недашок, які пройшли легітимацію, тобто отримали рішення дворянських депутатських зібрань про визнання своєї дворянської гідності та імена яких були внесені до дворянської родословної книги губернії. Інша переважна більшість місцевої шляхти впродовж 1832—1868 років, владою Російської Імперії, була декласована, тобто юридично позбавлена шляхетського і дворянського статусів (привілеїв) та записана до громадян, міщан і одновірців. А щодо записів приходських священиків, то вірогідніше за все, в документах православної церкви Московського патріархату, вони записували сім'ї шляхтичів (суспільний привілейований соціальний стан) Речі Посполитої на російський манер — дворяни.

З вищенаведеної інформації можна зробити висновок, що мешканці, поселень Вислоцького були вільними людьми (шляхтичами), які брали у пана Вислоцького, а пізніше у пана Згурського великі ділянки землі на правах чиншового користування, тобто відносились до чиншової шляхти.

«Въ Литовськихъ і Польськихъ законахъ слово шляхта, шляхетство не имѣло опредѣлительного значенія. Принадлежащими къ нему считались и назывались: князь, паны, духовные и свѣтскіе, паны хоругвенные, земляне, рыцарская шляхта, и т. п. Всѣ эти званія, большею частью почетныя, входили в составъ шляхты. Она раздѣлялась вообще на осѣдлую и неосѣдлую; къ первой принадлежали всѣ владѣльцы имѣній вотчинныхъ и коронныхъ; къ послѣдней — всѣ прочіе: чиновники частные, должностные, чиншевники и т. п.» [43]

Походження пращурів мешканців села Слобода

Васьковські, Дідківські, Недашківські

Землі історичного Заушшя (сучасна мапа)

Заушшя біля Коростеня на Житомирщині — одна з найбільших шляхетських околиць в Україні. Тут обабіч річки Уж, яка колись звалася Ушою (звідси й назва), розташовано понад 40 сіл, заселених нащадками дрібної шляхти — Вигів, Недашки, Скурати, Мелені, Бехи, Каленське, Білошиця, Чоповичі, Васьковичі, Ходаки, Дідковичі тощо.[44]

Перші шляхетські села у центральній частині Українського Полісся виникають у давньоруський період (ХІ — ХІІІ ст.). Вже тоді тут існують Мелені (басейн Тетерева, р. Ірша), Білка, Дідковичі, Недашки (басейн Ужа), Сингаї, Бехи, Михайлівка, Васьковичі (басейн Прип'яті), Левковичі (Овруцький кряж, басейн р. Словечни і Норині).[45]

Кандидат історичних наук, директор школи з міста Малина Житомирської області Тимошенко В. пише:

«Вчені в цілому сходяться на думці, що овруцька околична шляхта — це боярство XIV ст. (цим терміном позначався увесь спектр соціальних рівнів), віддані слуги останніх київських князів, які на нижчих ієрархічних щаблях вельми нагадували дружину колишнього Київського князівства, а переживши монгольську навалу, володіли на момент переходу під руку великого князя литовського більшою чи меншою земельною ділянкою. Київський князь Володимир Ольгердович (1363—1394) розселив її в одному місці, виділивши землі, призначені під ординську службу. Зауські шляхтичі під час військових походів були зобов'язані ставити намети для київського воєводи.»[46]

З історичних документів «Архіву Південно-Західної Росії», що був виданий тимчасовою комісією для розгляду давніх актів «высочайше учрежденною» при Київському, Подільському і Волинському генерал-губернаторі в 1867 році маємо відомості стосовно овруцької околичної шляхти:

«Околицами или околичными селами называли свои поселенія сами, населявшіе ихъ, шляхтичи, какъ это видно из многихъ приведенныхъ историческихъ актовъ. Отличительныя черты околичной шляхты состоятъ в настоящемъ какъ и в прошедшемъ въ слѣдующемъ: они раздѣляются на роды, носящіе отдѣльныя фамиліи, при чемъ каждый родъ, иногда очень многочисленный, занимаетъ отдѣльное село, носящее названіе общее съ фамиліею, населяющаго это село, дворянскаго рода. По происхожденію эти дворянскіе роды принадлежатъ къ числу самыхъ древнихъ дворянскихъ родовъ юго-западнаго края, но рѣзко отличаются и отличались въ продолженіи нѣсколькихъ столѣтий отъ другихъ русскихъ дворянскихъ родовъ этого края тѣмъ, что ни когда не поддавались польско-католической пропагандѣ и въ минуту самаго сильнаго ея напора оставались вѣрны русской народности и православной вѣрѣ. Вотъ перечень тѣхъ родовъ околичной шляхты, о которыхъ свѣденія болѣе или менѣе подробныя находятся въ актовыхъ книгахъ: Барановскіе, Бехи, Болсуновскіе, Булгаки, Бѣлоцкіе, Бѣлошицкіе, Васьковскіе, Верповскіе, Волковскіе, Выговскіе, Геевскіе, Гошовскіе, Дидковскіе, Закусилы, Каленскіе, Кобылинскіе, Кончаковскіе, Коркушки, Костюшковскіе, Левковскіе, Макаревичи, Меленевскіе, Мошковскіе, Можаровскіе, Невмержицкіе, Недашковскіе, Пашинскіе, Сынгаевскіе, Толкачи, Ущаповскіе, Ходаковскіе, Чоповскіе, Швабы, Шкуратовскіе. Во время литовскаго владычества всѣ роды эти принадлежали к сословію дружинному: т. е. къ боярамъ — всѣ дипломы, выданные околичнымъ шляхтичамъ великими князьями литовскими на право владѣній и на разныя преймущества, упоминаютъ о томъ, что они даются за военныя заслуги.»[47]
Герб Великого князівства Литовського «Погоня». (Зображення з гербовника «Stemmata Polonica», сер. XVI ст.)

З перебігом часу, за литовських князів, древнє руське боярство почало розпадатися на кілька категорій, з—поміж нього виділилися: «земяне», «слуги ординскіе» і «слуги замковые». Різниця між цими категоріями полягала в наступному: зем'яни — це були члени князівської дружини, які отримали маєток (землю) і зобов'язані нести земську повинність з цієї землі на користь князя. Повинність ця була прив'язана до спадкового володіння маєтком і складалася з обов'язку бути, особисто, або, залежно від величини маєтку, виставляти ще певну кількість людей на війну «конно и оружно» за призовом князя. Вони повинні були «ехати на послугу господарскую при воеводѣ, якъ ихъ обошлетъ». Повинність ця називалася «господарскою, военною, земскою, службою, конемъ» і крім її зем'яни не несли ніяких інших повинностей, не підпорядковувалися суду княжих замків і їх старостам, а судилися або перед особою самого князя, або його воєводи, або-ж комісіями, котрі призначаються князем спеціально для кожного окремого випадку. Зем'яни овруцького повіту почали виділятися з—поміж боярства, як окремий стан, що користується окремими правами і прівілеями на рубежі XV-XVІ століть.

Інша категорія, що виділилася з середовища стародавнього боярства, складалася з так званих «слугъ ордынскихъ». Слуги ординскі володіли також ділянками землі і за те зобов'язані були відправляти «есачную повинность» тобто вони повинні були по черзі з’являтися на «полную (полевую) сторожу» или «на недѣлю чернобыльскую» до сторожових стоянок, влаштованих на кордонах Полісся і степної України, на «татарскихъ шляхахъ», тобто на дорогах, якими зазвичай вривалися татари в області Великого князівства Литовського, для того, щоб попереджати жителів Полісся та державців королівських замків про татарський набіг. Такі «полныя сторожи» підвідомчі Овруцькому замку знаходилися: одна в 30 милях від нього «за Ходорковымъ полемъ у Каменя на Вили рецѣ» стерегли—же ее по четыре человика отъ святого Юря, свята вешняго, до Покровы святыя Богородицы». Інша в Чорнобилі, не далеко від гирла Прип'яті до Дніпра. Крім того ординські слуги зобов'язані були «при послахъ и гонцахъ господарскихъ ѣздити до орды» тобто становили озброєний конвой, у разі відправлення великокнязівського посольства або гінця до Криму. Також під час війни вони повинні були «при старостѣ на службу господарскую конно и збройно ехати». Понад те ординські слуги повинні були «подводы и стаціи посламъ и гонцамъ давати, также воеводѣ кіевскому, коли черезъ Овручій ѣдетъ, также подводы и стаціи винны давати вси урочисто, то есть: яловицу, вепря, а зъ дыму по курицы; овса, сѣна въ потребу».

Герб Речі Посполитої. (загальний зразок, не пов'язаний з конкретним часовим періодом.)

Нарешті слуги замкові або путні, володіючи невеликими ділянками землі, зобов'язані були за них відправляти «послугу замковую». З цієї служби замкової найважливіший обов'язок становила «сторожа», тобто обов'язок по черзі нести варту біля воріт замку, до послуг замкової відносилася ще «погонъ», тобто виконання адміністративних розпоряджень державця або старости і «оповеданіе вѣстей», тобто розвезення листів, пакетів і оповіщень за наказом старости або державця. Внаслідок останнього обов'язку бояри замкові і отримали надалі назву «путныхъ». Крім того вони платили на користь замку «поплаты и пошлины». Як ординські так і путні слуги в адміністративних та судових відносинах були підпорядковані «зверхности замковой», тобто владі старости або державця, який керував тим замком, до якого вони були приписані.

Після Люблінської унії 1569 року король Сигізмунд ІІ Август у березні 1569 року видав універсал про приєднання Підляського й Волинського воєводств до Польського королівства. По новому адміністративному поділу Овручський повіт ввійшов до Київського воєводства Малопольської провінції Речі Посполитої. Внаслідок цього на цих територіях було введено польське законодавство і жителів Волині почали приписувати до суспільних станів, що існували у Польщі. В ХVІ столітті у королівстві Польському склалися такі суспільні стани: пануюча верхівка (магнати, шляхта), духовенство (православне, уніатське та католицьке), міщани, селянство (вільне – службові та чиншові селяни; напівзалежне – ординці, сотенні люди; залежне – кріпаки). Тому різна доля спіткала руське боярство овруччини, що розпалося, в свій час, на частини. Тим часом зем'яни були визнані польською шляхтою і в силу цього визнання, отримали право участі в сеймах і сеймиках, голос в політичному управлінні, звільнилися від обов'язку земської військової служби, заміненої обов'язком брати участь в шляхетських поголовних ополченнях («посполите рушення»), отримали вибірних земських чиновників, міскі суди і трибунали, безмежну судову, економічну і адміністративну владу над селянами і т. д.

При тому околичні шляхтичі зустріли сильних супротивників — овруцьких старост, що мали особистий інтерес в недопущенні їх до шляхетства. Останні розуміли, що якщо їм вдасться приписати околичну шляхту до числа бояр овруцького староства, то вони збільшать майже в десятеро свої доходи. Внаслідок цього зав'язалася запекла боротьба, часом юридична, а часом і збройна між околицями і овруцькими старостами. Ще до люблінської Унії овруцькі старости намагалися було кілька разів підпорядкувати своєму суду, забрати землі або примусити до замкової служби то ту, то іншу околицю.

Походження та становлення околичної шляхти на теренах Овруцького повіту Київського воєводства Великого князівства Литовського (до 1569 р.), а пізніше Речі Посполитої підтверджується історичними актами «Архіву Південно-Західної Росії»[48]:

 Великій князь Витольдъ (1392—1430 г.) за военныя заслуги даровалъ «выслуженныя земли» между рѣками Ушью и Жеревію Васьковичамъ и Ущапамъ, а разныя другія земли въ овруцкомъ повѣтѣ Мошковцамъ, Волковичамъ, Пашинскимъ, Болсуновичамъ и Барановичамъ. Право на владѣніе этими землями было подтверждено имъ слѣдующими документами: 
 Великое княжество Литовское :
 * листами князя Олелька Владиміровича (около 1454 г.), Симеона Олельковича (1454—1461 г.) и великаго князя Казимира (1467 г.), въ которыхъ поименованы были земли, принадлежавшія каждому роду;
 * граничнымъ листомъ, выданнымъ кіевскимъ воеводою Мартыномъ Гаштольдовичемъ Ушапамъ и Васьковичамъ на раздѣл между ними земель (около 1471 г.); 
 * двумя листами великаго князя Александра, выданными въ 1508 году Сидору Васьковичу, Ивану Ушапу, Мартину Пашиничу и Андрею Волковичу на право владѣнія землями, упомянутыми въ листахъ;
 * листомъ Сигизмунда І 1518 г., въ которомъ подтверждаются предъидущія права на владѣніе землями всѣмъ поименованнымъ родамъ, при чемъ упомянуто, что они освобождаются отъ замковой повинности и обязываются только къ земской военной службѣ. 
 * судными листами кіевскихъ воеводъ: Юрія Николаевича Радзивиловича (1511—1514 г.) и Андрея Яковлевича Немировича (1514—1539 г.);
 * грамотою Сигизмунда І, писанною 1535 г. къ овруцкому старостѣ, Тихону Гринковичу Козинскому, о увольненіи всѣхъ упомянутыхъ родовъ отъ замковыхъ повинностей;
 * подтвердительною грамотою Сигизмунда І 1540 г.; 
 * двумя подтвердительными грамотами, выданными Сигизмундомъ ІІ въ 1544 и 1547 годахъ подтверждающими земскія права всѣмъ вообще упомянутымъ родамъ и въ особенности охраняющими отъ насилій овруцкихъ старостъ Ушаповскихъ и Мошковскихъ; 
 * суднымъ листомъ, выданнымъ королевскими коммисарами 1546 г. по поводу тяжбы околичныхъ шляхтичей съ овруцкимъ старостою, Кмитичемъ. 
 ​Рѣчь​ ​Посполитая​ :
 * листомъ Сигизмунда ІІ къ кіевскому воеводѣ Константину Константиновичу Острожскому о предохраненіи околичной шляхты отъ посягательствъ оврускаго старосты, Филона Кмиты; 
 * подтвердительною грамотою короля Стефана 1581 г.;
 * люстраціями, произведенными въ кіевскомъ воеводствѣ въ 1616 и 1683 годахъ;
 * двумя подтвердительными грамотами Сигизмунда ІІІ 1600 и 1616 годахъ; 
 * декретомъ кіевскаго гродскаго суда (1617 г.) по дѣлу околичныхъ шляхтичей съ овруцкимъ старостою, Павломъ Рудницкимъ.
 Всѣ эти документы представляютъ почти въ непрерывной связи слѣды происхождения: Мошковскихъ, Ушаповскихъ, Болсуновскихъ, Пашинскихъ, Волковскихъ, Васьковскихъ, Барановских.[49]

Згідно історичних документів — «Великій князь Витольдъ (1392—1430 г.) за военныя заслуги даровалъ «выслуженныя земли» …» Мошковським, Ушаповським, Болсуновским, Пашинським, Волковським, Васьковським, Барановським і іншим. Тобто для отримання земель та привілеїв, вище згадані бояри повинні були брати участь у війнах, котрі вів Великий князь Литовський Вітовт, та ще й відзначитися в битвах, проявивши виняткову хоробрість, мужність, стійкість і т. д. А Вітовт вів безперервні війни з внутрішніми і зовнішніми ворогами. А саме:

  • в 1392 році похід на Поділля і його перемоги над князем Федором Коріатовичем.
  • військові походи у глиб татарської території. Литовська армія спочатку перейшла Дон і завдала поразки татарської орди поблизу Волги, взявши тисячі полонених. У 1397 році Вітовт з'явився в Криму, де знову здобув перемогу над татарами.
  • в 1397 році похід на Рязанське князівство.
  • в 1399 році би́тва на Во́рсклі — битва між військами Золотої Орди та східноєвропейського союзу в складі сил Литовсько-Руської держави, Польщі, Тевтонського Ордену, Молдавії і Волощини, а також татар Тохтамиша.
  • в 1404 році похід на Смоленськ.
  • в 1406—1408 роках тричі втручався в межі Московського князівства.
  • в 1424 році війська великого князя завдали вирішальної поразки претенденту на трон Золотої Орди Худайдату, який здійснив напад на Одоєвське князівство.
  • в 1409—1411 роках участь у Великій війні (військовий конфлікт між лицарями Тевтонського ордена з одного боку і Великим князівством Литовським в союзі з Королівством Польським з іншого).
  • в 1410 році Грюнвальдська битва.
  • в 1414, 1422 роках збройні конфлікти Литви з Тевтонським орденом.

Тому немає ніяких сумнівів, щодо участі цих бояр, якщо не в усіх то у більшості вище згаданих війнах та битвах.

Нижче, представлені історичні та судові акти, що в якійсь мірі дозволяють відкрити особливості суспільного укладу життя, традицій і менталітету околичної шляхти Овруцького повіту в ХVІ-ХVІІІ століттях:

* 1494 г. Апрѣля 24. Дельчій листъ, выданный великимъ княземъ литовскимъ Александромъ земянамъ кіевскимъ: Сидору Юхновичу Васьковичу и Ивану Гапоновичу Ущапу, подтверждающій дѣлежъ между ними земель, какъ выслуженныхъ ихъ предками у великаго князя Витольда, такъ и отчизныхъ, произведенный кіевскимъ воеводою, Мартыномъ Гаштолдовичемъ.[50]
* 1518 г. Іюля 6. Подтвердительная грамота Сигизмунда I, выданная кіевскимъ земянамъ Василію Гапоновичу Ущапу, Конову Хиневичу-Васьковцу, Яцку Семеновичу Мошковцу, Ѳедьку Ивановичу Волковичу, Герасиму Тереховичу Пашиничу, Прокопу Антоновичу Болсуновичу и Степану Андреевичу Барановичу. Король Сигизмундъ, разсмотрѣвъ представленныя ими грамоты: князя Александра (Олелька) Владиміровича, В.К. Витольда, короля Казимира, также раздѣльный актъ, составленный воеводами: виленскимъ, Юріемъ Николаевичемъ Радзивиловичемъ и кіевскимъ, Андреемъ Якубовичемъ Немировичемъ, подтверждаетъ имъ право на потомственное владѣніе землями, съ обязанностью служить конемъ военную господарскую земскую службу, на равне съ другими земянами кіевской земли и съ освобожденіемъ ихъ отъ всякихъ другихъ повинностей.[51]
* 1546 г. Іюня 26. Рѣшеніе суда, наряженнаго Сигизмундомъ Августомъ, для разсмотрѣнія дѣла объ обидахъ, причиненныхъ земянамъ кіевскимъ: Мошковичамъ, Болсуновичамъ и Барановичамъ овруцкимъ старостою, Криштофомъ Кмитичемъ. Судъ, разсмотрѣвъ жалобу, представленную истцами, грамоту Сигизмунда I приказалъ Кмитичу не принуждать истцевъ къ боярской земской службѣ, считать ихъ земянами и уплатить имъ 20 рублей штрафу за то, что онъ самопроизвольно сажалъ ихъ въ тюрьму и причинилъ имъ потерю документовъ. Сигизмундъ подтвердилъ это рѣшеніе 1547 г. Апрѣля 6. При дѣлѣ приложена копія грамоты Сигизмунда I, который освобождаетъ, на основаніи предъявленныхъ ему документовъ, кіевскихъ земянъ: Ущаповскихъ, Хиневичей-Васьковскихъ, Пашничей, Волковичей и братію ихъ отъ повинностей путныхъ бояръ овруцкого замка и приказываетъ овруцкому старостѣ, Тыхну Гринковичу Козинскому, считать ихъ земянами. 1535 г. Марта 13. [52]
* 1615 г. Февраля 30. Извлеченіе изъ люстраціи кіевскаго воеводства, подтверждающее права на земли и на дворянское званіе дворянъ Ущаповскихъ и Васьковскихъ и свидѣтельствующее о томъ, что у нихъ люстраторы видѣли грамоты, данныя ихъ предкамъ всѣми великими князьями литовскими и королями польскими, начиная съ В. К. Витольда и до Сигизмунда III.[53]
* 1617 г. Генваря 19. Рѣшеніе кіевскаго земскаго суда по дѣлу между овруцкимъ старостою, Павломъ Руцкимъ и дворянами: Васьковскими, Ущаповичами, Барановичами, Гошовскими, Болсуновичами, Чорногубовскими и Мошковскими, о томъ, что овруцкій староста, желая принудить упомянутыхъ дворянъ къ отправленію службы замковой и къ признанію надъ собою власти и суда старосты, послалъ въ заселенныя ими сѣла отрядъ своихъ, которымъ приказалъ разогнать ихъ и заграбить ихъ скотъ. Кіевскій земскій судъ, на основаніи представленныхъ ему истцами документовъ признаетъ ихъ дворянами, свободными отъ зависимости отъ овруцкого староства и обязанными только отправлять земскую военную службу на равне съ другими дворянами кіевскаго воеводства. Староста же по приговору суда долженъ уплатить истцамъ, подъ опасеніемъ банниціи, стоимость заграбленного скота и штрафовъ за насиліе.[54]
* 1651 г. Генваря 23. Жалоба дворянина Ивана Свидерскаго, о томъ, что во время козацкаго востанія погибли документы Свидерскаго, бывшіе на сохраненіи у дворянина Ивана Недашковскаго и что, пользуясь смутами, дворяне: Иванъ, Андрей и Мишко Недашковскіе захватили земли, принадлежавшія Свидерскому.[55]
* 1651 г. Сентября 20. Жалоба отъ имени королевскаго ротмистра, Богуслава Гораина на дворянъ Выговскихъ и Васьковскихъ о томъ, что они составили вооруженный отрядъ подъ начальствомъ Самуила Лазаревича Выговскаго, напали на сѣло Гораина — Карабачинъ и грабили оное; когда же слуги Гораина, дворяне: Самуилъ Лозинскій и Иванъ Туръ догнали ихъ, и стали требовать возврата добычи, то обвиненныя, не только ея не возвратили, но убили Тура.[56]
* 1651 г. Октября 10. Жалоба дворянина Ивана Искоростынскаго на дворянъ Выговскихъ, Васьковскихъ и другихъ, о томъ, что они напали вооруженныя на Искоростенского и поранили его.[57]
* 1651 г. Октября 16. Жалоба дворянина Степана Ласка на дворянина Криштофа Выговскаго, о томъ, что онъ, поступивъ въ званіи сотника въ козацкое войско, захватилъ въ Овруче сестру истца, Марыну Ласковну и заставилъ ея насильно повѣнчаться съ собою.[58]
* 1680 г. Сентября 2. Жалоба дворянина Ивана Блоцкаго и жены его, Анны, на ея братьевъ: Реміяна и Ивана Меленевскихъ и на жены ихъ о томъ, что они, долго живя съ Блоцкими миролюбиво, и мирно раздѣлившись имуществомъ, разсорились съ ними во время крещенія ребенка Блоцкого (католическимъ ксензомъ), нанесли Блоцкимъ побои, устрашали ихъ угрозами и хотѣли выбросить ребенка на съѣденіе собакамъ, чтобы предотвратить, какъ они выражались, размноженіе въ своей семьѣ «лядского народа».[59]
* 1681 г. Генваря 28. Жалоба езуитской ксаверовской коллегіи на дворянъ Дидковскихъ о томъ, что они, пользуясь бѣгствомъ езуитовъ во время козацкой войны, завладѣли участкомъ земли въ селѣ Дидковцахъ, принадлежащимъ коллегіи и переловили рыбу и бобровъ въ ксаверовскихъ озерахъ.[60]
* 1681 г. Іюля 30. Жалоба дворянина Михаила Кузьменка Дидковскаго на дворянъ: Ѳому, Луку, Василія и Ѳедора Дидковскихъ о томъ, что они въ отсутствіи истца, служившаго во время козацкихъ войнъ въ коронномъ войскѣ, захватили его имущество и выгнали изъ его дома его жену и дочь.[61]
* 1682 г. Іюля 7. Жалоба дворянъ: Романа, Михаила, Петра и Прокопа Левковскихъ на дворянина Франциска Потоцкаго о томъ, что онъ, пригласивши въ свой домъ Романа Левковского, приказалъ слугамъ своимъ изрубить его, при чѣмъ угрожалъ поступить со всѣми Левковскими такъ, какъ поступилъ его отецъ съ Антоніемъ Невмирицкимъ, котораго онъ убилъ, волочилъ трупъ, привязавъ къ хвосту лошади, домъ его сжегъ и имѣніе присвоилъ себѣ. Потомъ Потоцкій обвинилъ несправедливо Левковскихъ въ укрывательствѣ бѣглыхъ крестьянъ, и наконецъ дозволилъ своему управляющему, Хмельовскому, похитить жену Прокопа Левковского, отказался выдать ея мужу и когда Прокопъ Левковский явился съ требованіемъ въ имѣніе Потоцкаго, Веледники, то по приказанію Хмельовского былъ посаженъ въ тюрьму, а потомъ избитъ до полусмерти.[62]
* 1682 г. Ноября 18. Жалоба дворянина Григорія Ущаповскаго на дворянъ: Степана и Евтуха Васьковскихъ и Василія и другого Василія Дидковскихъ о томъ, что они, встрѣтившись съ истцомъ на поминальномъ обѣдѣ у вдовы, Авраамовой Ущаповской, и замѣтивъ, что Григорій Ущаповскій, какъ католикъ, отказывается ѣсть скромное въ субботу, назвали его язычникомъ, а потомъ, послѣ ухода изъ обѣда, напали на его домъ, вырубили двери, нанесли ему сильныя побои, и защищавшихъ его, родственниковъ поранили.[63]
* 1682 г. Февраля 19. Разводный листъ, выданный Оришкою Федоровичовною, урожденною Мошковскою, ея мужу Ѳедору Скирине о томъ, что, вслѣдствіе невозможности ужиться, испросивъ разрѣшеніе родственниковъ, они по обоюдному согласію рѣшились разойтись. Жена разрѣшаетъ мужу вступать во вторичный бракъ.[64]
* 1682 г. Сентября 23. Жалоба дворянина Луки Дидковского на дворянъ: Якова Дидковского, Кондрата и Тышка Ходаковскихъ и другихъ о томъ, что они напали на домъ истца съ вооруженною толпою, въ день Рождества Пресвятыя Богородицы, когда всѣ почти жители сѣла Дидковецъ и другихъ околичныхъ сѣлъ находились въ церкви, избили всѣхъ тѣхъ, кого застали въ домѣ и причинили опасную болѣзнь женѣ Луки Дидковского.[65]
* 1683 г. Іюня 16. Приговоръ крупнаго суда, состоявшаго изъ дворянъ: Пашинскихъ, Дидковскихъ, Кубылинскихъ, Ходаковскихъ, Закусиловъ, Барановскихъ и другихъ, также ихъ мѣщанъ изъ городовъ: Народичъ и Вязовки и изъ крестьянъ сосѣднихъ сѣлъ. Копа уличила дворянина Матвѣя Артюховича Мошковского въ томъ, что онъ съ помощью жены, зятя и кузнеца, жившаго въ Вязовке, укралъ котелъ въ вязовской церкви, также нѣсколько котловъ и другіе вещи у евреевъ въ Народичахъ и мед изъ бортей у дворянъ: Дмитрія и Никона Науменковъ Мошковскихъ и Сѣмена Игнатенка Мошковского. Копный судъ приговорилъ виновнаго, Матвѣя Мошковского, къ смертной казни черезъ повѣшеніе, а его жену и зятя къ возвращенію украденныхъ вѣщей или къ уплатѣ ихъ стоимости.[66]
* 1684 г. Генваря 27. Жалоба дворянина Ивана Волковскаго на дворянъ, Ивана и Якова Пашинскихъ о томъ, что еще отецъ ихъ Даніилъ Пашинскій, сообща съ козаками участвовали въ убіеніи и разореніи Ѳомы Волковскаго, брата Ивана; что Иванъ и Яковъ Пашинскіе выгнали изъ церкви Ивана Волковскаго, похитили церковное имущество, присвоили себѣ сѣно, принадлежащее Волковскому и т. п.[67]
* 1685 г. Іюля 22. Жалоба дворянина Павла Кайенскаго на дворянина Савву Сергіенка Ущаповского о томъ, что онъ, встрѣтившись съ сыномъ истца, Михаиломъ Каленскимъ въ церкви, въ селѣ Чоповичахъ, куда съѣхались многіе околичныя шляхтичи на праздникъ св. Троицы, сначала оскорбилъ его въ церкви, а потомъ, находясь вмѣстѣ въ гостяхъ у Самуила Чоповского, и стрѣляя будто бы въ цѣль, убилъ его выстрѣломъ изъ ружья.[68] 
* 1685 г. Декабря 3. Жалоба дворянъ Левковскихъ и Невмержицкихъ на польскую татарскую хоругвь стародубского маршала Литава о томъ, что явившись въ сѣла: Левковичи и Невмерицкое, жолнеры, служившія въ этой хоругви, начали грабить скотъ и истязать жителей; они нанесли сильныя побои Петру Левковскому, предъявившему начальнику хоругви охранныя гетманскія универсалы, другихъ Левковскихъ и Невмерицкихъ, гоняли по улицамъ, рубили и стрѣляли въ нихъ, многимъ, мужчинамъ и женщинамъ, нанесли смертельныя раны, остальныхъ осадили въ монастырѣ, который пытались взять приступомъ, потомъ расположившись лагеремъ въ селѣ, ограбили всѣ дома, перебили скотъ и уничтожили найденный хлѣбъ.[69] 
* 1685 г. Декабря 7. Жалоба польской татарской хоругви стародубовского маршала Криштофа Литава на дворянъ Левковскихъ и Невмерицкихъ о томъ, что они, загородивъ улицы, не пропускали хоругвъ пройти черезъ свои сѣла, и начали въ нея стрѣлять, многимъ жолнерамъ нанесли смертельныя раны, остальныхъ продержали цѣлыя сутки въ осадѣ въ ихъ таборѣ, отняли у нихъ нѣсколько лошадей и наконецъ подали противъ хоругви ложную и исполненную клеветы жалобу.[70] 
* 1686 г. Августа 12. Жалоба дворянина Ивана Волковскаго на дворянъ: Якова и Ивана Пашинскихъ о томъ, что они, пользуясь всеобщимъ бѣгствомъ отъ татарскаго набѣга, похитили колокола и кресты, пожертвованныя предками Волковскаго въ церковь въ селѣ Пашинахъ; потомъ Пашинскіе присвоили себѣ наслѣдство, слѣдующее Волковинскому послѣ смерти его родственниковъ: Павла Волковинского и Ивана Пашинскаго.[71] 
* 1687 Апрѣля 26. Жалоба дворянъ: Самуила Домашевского и жены его Овдотіи на дворянъ: Михаила и Николая Ходаковскихъ, о томъ, что они, находясь въ связи съ козаками и, пользуясь бѣгствомъ Домашевской и перваго ея мужа, Сѣмена Закусила, захватили ихъ домъ и земли въ селѣ Закусилахъ. Потомъ, когда Домашевскіе пріѣхали на родину, Ходаковскіе наносили имъ разныя обиды и побои, между прочимъ, выучились, неприличному шляхтскому званію, медицинскому искусству, и, желая умертвить Домашевского, разлили на пути его какой-то ядъ; наконецъ, обвинивъ его ложно въ похищеніи косы, собирали купу, для того, чтобы судить его, не обращая вниманія на то, что такіе сборища, даютъ поводъ къ крестьянскимъ волненіямъ.[72] 
* 1687 г. Іюня 17. Жалоба дворянина Игнатія Невмержицкого на дворянъ: Богдана, Сѣмена и Кирика Барановскихъ о томъ, что они убили тестя его, Ивана Барановского, подозрѣвая его въ томъ, что онъ указалъ козакамъ мѣсто, въ которомъ обвиненные спрятали свои пожитки.[73]
* 1688 г. Марта 2 Протестъ дворянъ: Меленевскихъ, Дидковскихъ, Выговскихъ, Ходаковскихъ, Мошковскихъ, Чоповскихъ и Волковинскихъ противъ постановленія сеймика кіевскаго воеводства, по которому предписано было депутатамъ, отправленнымъ на сеймъ отъ дворянъ кіевскаго воеводства, хлопотать о раздачѣ шляхтичамъ имѣній, принадлежащихъ Кіево-Печерскому и другимъ кіевскимъ монастырямъ.[74] 
* 1688 г. Апрѣля 29. Жалоба Якова Пржыборовского, капитана-лейтенанта пѣхотнаго полка литовскаго канцлера на дворянъ Левсковскихъ и Невмержицкихъ о томъ, что они, озлобившись за постой въ ихъ селѣ одной роты полка его, обѣщали убивать каждаго, попавшегося имъ, солдата этой роты, и что они дѣйствительно захватили въ своемъ селѣ, и убили одного изъ солдатъ — Якова Гудзевича.[75] 
* 1688 г. Іюня 26. Жалоба дворянина Александра Беха на дворянина Радіона Дидковского о томъ, что онъ захватилъ земли, принадлежавшія Беху, вырылъ изъ земли закрытыя Бехомъ вещи, напалъ на его домъ вмѣстѣ съ козаками и нанесъ побои ему и его семейству.[76]
* 1688 г. Августа 30. Жалоба дворянки Евфросиніи Редчичевой, урожденной Подгаецкой, на дворянъ: Ѳедора и Ивана Думинскихъ о томъ, что они, во время козацкой войны, вмѣстѣ съ покойнымъ ихъ отчимомъ, Ѳедоромъ Думинскимъ, нападали на дворы шляхетскія, опустошали ихъ и шляхтичей убивали. Между прочимъ грабежами, они вырыли изъ земли и присвоили себѣ мѣдныя котлы, зарытые родителями истицы, бѣжавшими въ Литву отъ козаковъ. Не смотря на многократныя требованія со стороны Редчичевой, они не хотѣли ея удовлетворить, наносили ей побои и разныя другіе обиды.[77]
* 1689 г. Мая 21. Жалоба регента гродского кіевскаго, Степана Ивановича Дидковского отъ имени многихъ другихъ Дидковскихъ на дворянъ: Іосифа, Даніила и Степана Даниловаича Дидковскихъ о томъ, что они, бывая въ Кіевѣ, получали книги и подарки для церкви, находившейся въ селѣ Дидковцахъ, отъ разныхъ духовныхъ лицъ и не доставляли ихъ по принадлежности; также о томъ, что Степанъ Даниловичъ Дидковскій ворвался въ домъ священника, завладѣлъ ключемъ отъ церкви и похитилъ изъ ней «Тріодъ постную» пожертвованную въ эту церковь Иннокентіемъ Гизелемъ.[78]
* 1689 Мая 21. Жалоба дворянина Кирила Закусила на дворянина Григорія Закусила о томъ , что послѣдній, поступивъ въ кіевскій козацкій полкъ въ 1651 году, и сдѣлавшись въ нем сотникомъ, захватилъ земли истца и, пользуясь оплошностью его опекуна, удержалъ ихъ въ своемъ владѣніи.[79] 
* 1689 г. Октября 29. Жалоба игумена Левсковского монастыря, Арсенія Терпиловского на дворянина Василія Супруненка Левковского о томъ, что послѣдній, явившись въ нетрезвомъ видѣ на поминальный обѣдъ, устроенный послѣ похоронъ Василія Левковского оскорбилъ словомъ и побоями отца Іону, іеромонаха Левковского монастыря, приглашеннаго для освѣщенія обѣда.[80]
* 1690 г. Генваря 9. Жалоба дворянъ: Василія Меленевскаго, сына его, Степана, и зятя, Ивана Блоцкаго, на многихъ дворянъ: Меленевскихъ и Недашковскихъ и на родственниковъ ихъ, людей посполитыхъ: Гришка Нестратенка, Іосифа и Павла Татуровичей о отомъ, что обвиненные наносили истцамъ многократныя обиды: производили буйства въ домахъ ихъ, поносили ихъ словами публично на праздникахъ, крестбинахъ и т. п. и наконецъ нанесли имъ жестокіе побои.[81]
* 1690 г. Іюня 13. Королевскій мандатъ, требующій въ задворный, ассесорскій судъ дворянъ: Мошковскихъ, Болсуновскихъ, Пашинскихъ, Волковинскихъ, Васьковскихъ, Барановскихъ, Ущаповскихъ и другихъ вслѣдствіе иска противъ нихъ овруцкого старосты, Франциска Потоцкого, который обвинилъ ихъ въ томъ, что они незаконно присвоили себѣ дворянское званіе и отказались отъ подсудности старостѣ и отъ боярскихъ повинностей въ пользу овруцкого замка.[82]
* 1690 г. Сентября 2. Жалоба дворянина Георгія Ущаповского на дворянъ: Михаила, Артемія, Григорія и Евѳимія Ущаповскихъ и на Василису и Марину Васьковскихъ о томъ, что обвиненныя отняли въ церкви у дочери истца, Анны, крашеное яйцо и ея побили, называя ея родителей «недоверками». Потомъ они безпрестанно преслѣдовали истца и его семью, наносили имъ побои, разоряли хозяйство и т. п.[83]
* 1690 г. Сентябяръ 22. Жалоба дворянина Радіона Шкуратовского на дворянъ: Евѳимія, Василія и Романа Шкуратовскихъ и Ѳедора Барду-Ходаковского о томъ, что они во время «кануна» въ селѣ Шкуратахъ, будучи въ пьяномъ видѣ, поносили истца неблагопристойными словами среди многочисленнаго собранія околичныхъ шляхтичей, съѣхавшихся въ Шкураты на канунъ. Потомъ обвиненныя ворвались въ домъ истца и нанесли сильныя побои ему и его женѣ.[84]
* 1692 г. Марта 13. Жалоба панцырной хоругви кіевскаго подчашія, Степана Гурского, на бояръ Мошковскихъ о томъ, что послѣдніе, вмѣстѣ съ козаками изъ полка Василія Искрицкого, напали на хоругвъ, проходившую черезъ сѣло Мошки, стрѣляли въ солдатъ, многихъ опасно поранили и изувѣчили нѣсколько лошадей.[85]
* 1694 г. Іюля 5. Жалоба намѣстника панцырной хоругви, Петра Горьковскаго и его сослуживцевъ на дворянъ: Невмержицкихъ, Левковскихъ и Кубылинскихъ, о томъ, что они, во время ярмарки въ мѣстечкѣ Веледникахъ, напали сначала на слугъ, а потомъ на самыхъ истцевъ, нанесли имъ тяжелыя побои и раны, опрокинули съ коней и пограбили у нихъ разныя вещи.[86]
* 1695 г. Сентября 15. Жалоба дворянъ: Адама и Ѳедора Недашковскихъ на езуитовъ овруцкихъ о томъ, что они захватили утварь, принадлежавшую Недашковскимъ, и потомъ позволили крестьянамъ своимъ вмѣстѣ съ козаками Палія напасть на домъ Недашковскихъ, нанести имъ побои и насильно отобрать волы, заграбленные у этихъ же крестьянъ Недашковскими.[87]
* 1696 г. февраля 9. Жалоба подстаросты гродского овруцкого, Михаила Ставецкого и постолія овруцкого, Ѳеодора Павши на дворянъ: Мошковскихъ, Васьковскихъ, Болсуновскихъ, Пашинскихъ, Волковинскихъ, Гошовскихъ и другихъ, живущихъ въ околичныхъ селахъ, о томъ, что они, по наущенію регента гродского кіевскаго, Стефана Дидковского, собравшись вооруженныя въ селѣ Мошкахъ, недопустили истцевъ бранію и угрозами въѣхать въ это сѣло; истцы же ѣхали въ Мошки въ качествѣ королевскихъ коммисаровъ, съ цѣлью исполнить королевскій приговоръ, состоявшійся по дѣлу между отвѣтчиками и овруцкимъ старостою.[88]
* 1699 г. Декабря 30. Королевскій мандатъ, требующій въ королевскій ассессорскій судъ дворянъ: Мошковскихъ, Болсуновскихъ, Пашинскихъ, Васьковскихъ, Ущаповскихъ и другихъ, вслѣдствіе жалобы на нихъ овруцкого старосты, Франциска Потоцкого о томъ, что они отказываются отъ повиновенія овруцкому старостѣ и отъ исполненія боярскихъ повинностей, подаютъ, исполненныя клеветы, жалобы на старосту, присваиваютъ себѣ право судить и казнить смертью другъ друга, нападаютъ и разбиваютъ хоругви короннаго войска, прогоняютъ съ оружіемъ въ рукахъ королевскихъ коммиссаровъ, истязаютъ старостинскихъ слугъ и осмѣливаются подымать руку на самаго старосту.[89]
* 1702 г. Ноября 21. Жалоба дворянъ: Мошковскихъ, Бовсуновскихъ, Васьковскихъ, Пашинскихъ и другихъ на овруцкого старосту, Франциска Потоцкого, и на ловчаго брацлавского, Бенедикта Жабокрицкого, о томъ, что, когда истцы отправились въ ополченіе воеводства кіевскаго, то Потоцкій и Жабокрицкій напали съ вооруженными людьми на ихъ жилища, родственниковъ ихъ изранили и имущество пограбили.[90]
* 1702 г. Ноября 24. Позовъ, требующій въ военный судъ воеводства волынскаго дворянъ: Григорія Дидковскаго и Ивана Егерскаго, вслѣдствіе жалобы на нихъ купцовъ изъ мѣстечка Поклоннаго, евреевъ: Марка Іовелевича и Мошка Шлемовича о томъ, что когда евреи эти бѣжали во время казацкаго возстанія, то они наняли Дидковскаго и Егерскаго, бывшихъ тогда въ ополченіи волынскаго воеводства, проводить ихъ обозъ; но Дидковскій и Езерскій завели ихъ на ложный путь, въ лѣсъ, и тамъ ограбили.[91]
* 1706 г. Февраля 1. Жалоба дворянина Гавріила Ступницкого на дворянъ: Якова Краковскаго, Григорія Васьковского, Самуила и Григорія Ходаковскихъ, о томъ, что они нанесли ему разныя оскорбленія въ то время, когда онъ пріѣхалъ въ сѣло Чотыробоки для поимки бѣглаго своего крестьянина.[92]
* 1712 г. Ноября 6. Мандатъ требующій въ королевскій ассессорскій судъ дворянъ: Мошковскихъ, Болсуновскихъ, Ущаповскихъ, Васьковскихъ, Гошовскихъ и другихъ, вслѣдствіе жалобы на нихъ овруцкого старосты Іосифа-Антонія Бржуховского о томъ, что они незаконно присвоили себѣ шляхетское званіе и отложились отъ повиновенія овруцкимъ старостамъ.[93]
* 1715 г. Октября 9. Объявленіе банниціи на дворянъ: Петра, Ивана и Михаила Закусиловъ вслѣдствіе жалобы на нихъ дворянъ: Ивана, Прокопа и Николая Закусиловъ, о томъ, что они не исполнили приговора третейскаго суда, по которому должны были подвергнуться тюремному заключенію и уплатить въ Закусиловскую церковь штрафъ, за самовольное похищеніе изъ церкви воска и церковной утвари.[94]
* 1717 г. Іюня 20. Жалоба овруцской езуитской коллегіи на дворян Недашковскихъ о томъ, что они вытѣснили езуитовъ изъ принадлежавшей послѣднимъ части села Недашковъ, захватили другія езуитскія имѣнія и не смотря на рѣшеніе люблинскаго трибунала, не возвращаютъ этихъ имѣній и стараются ихъ разорить.[95]
* 1718 г. сентября 20. Жалоба дворянъ: Дмитрія и Григорія Невмержицкихъ на дворянъ Верповскихъ и Ярмолинскихъ о томъ, что обвиненныя присвоили себѣ земли истцевъ, наносятъ имъ побои и оскорбленія и портятъ ихъ хлѣбъ чарами, завивая его.[96]
* 1719 г. Февраля 25. Духовное завѣщаніе дворянки Татьяны Пригарницкой изъ рода Ходаковскихъ. Завѣщательница отказываетъ сыновьямъ и внуку свое имѣніе и требуетъ, чтобы наслѣдники похоронили ея тѣло «обычаемъ греко-русскимъ» при церкви въ селѣ Ходакахъ, гдѣ покоятся всѣ ея предки.[97]
* 1719 г. Ноября 16. Жалоба дворянъ Василія и Павла Волковскихъ на дворянина Юрія Ходаковского о томъ, что онъ вызывалъ истцевъ дважды на поединокъ во время «кануновъ», бывшихъ на праздникахъ: Воздвиженія въ селѣ Выгове и «Покровцы» въ селѣ Ходаковъ. Когда же Волковинскіе отказались принять вызовъ, то Ходаковскій нанесъ имъ побои.[98]
* 1735 г. Декабря 15. Жалоба дворянина Самуила Дидковскаго на дворянина Северина Аслановича о томъ, что онъ заграбилъ имущество истца, служившаго у него прикащикомъ, подъ тѣмъ предлогомъ, что изъ хозяйства Аслановича пропали два цѣнныя коня. Кони эти, по словамъ Дидковскаго, были уведены казаками во время нападенія ихъ на сѣло Ляховцы, при чѣмъ они заключили истца подъ арестъ.[99]
* 1745 г. Декабря 9. Позовъ, требующій въ кіевскій гродскій судъ князя Іосифа Чарторыйского, вслѣдствіе жалобы на него дворянъ: Павла Ходаковского и Ивана Прегарлинского о томъ, что князь Чарторыйскій, въ сопровожденіи вооруженныхъ людей, напалъ на сѣло Ходаки, убилъ дворянина Степана Ходаковского и двое малолѣтнихъ дѣтей Прегарлинского, многихъ же другихъ Ходаковскихъ самовольно заключилъ въ тюрьму.[100]

Наголошую, що вище викладені акти розбирала комісія Російської імперії в період (після польських повстань 1830—1831 рр. та 1863—1864 рр.) шаленої боротьби царизму з шляхетськими устоями та традиціями на територіях, що входили в свій час до Речі Посполитої. І саме слово та поняття «шляхтич» було заборонене. Тому в описах документів Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої російські історики називають шляхтича – дворянином.

5 грудня 1838 р. волинський генерал-губернатор О. Маслов після ревізійної поїздки по краю направив рапорт царю про шляхту, про існування якої в столиці Російської імперії майже нічого не знали: не про чиншову шляхту, яка сплачує податок землевласнику, а про околичну, яка живе з заробітку власного клаптика землі. Цар пише на полях: «Строго изучить», — і відразу ж, 19 січня 1839 р., міністр внутрішніх справ О. Строганов вимагає пояснень від київського генерал-губернатора. У донесенні О. Маслова цареві говорилося:

«На ​Волыни​ ​есть​ много бѣдныхъ шляхтичей, ​которыя​ въ отличіе отъ остальныхъ, живутъ цѣлыми селами, ​которыя​ называются околицами. Грустно смотрѣть на этихъ людей, ​которыя​ не отличаются отъ крестьянъ ни ментальностью, ни способомъ жизни, не платятъ налоговъ, не подлежатъ государственной службѣ, пользуясь дворянскими привилегіями. ​Эти​ люди говорятъ по ​малороссійски​, однако, несмотря на бѣдность, живутъ достойно и чисто.» [101]

З вище наведених документів можливо зробити висновок, що слобідські родини Васьковських, Дідківських, Недашківських належать до древніх та славних родів Овруцької (заушської) околичної шляхти. Всі вони, в свій час, виїхали з своїх родових околиць (сел) — з Васковичів, Дідковичів і Недашок та згодом, після 1859 року, осіли в Слободі Вислоцькій.

Голуби

У збірнику СЬПІС ШЛЯХЕЦКІХ РОДАЎ (білорус.), що проживали у Білорусі (до 1780-х — Велике князівство Литовське) згадується шляхетське прізвище (білорус. мовою): Голуб[102]

Вербицькі, Гринцевичі, Забродські, Зіневичі, Івашкевичі, Корбути, Кулаківські, Пількевичі, Ринкевичі, Чижевські, Янковські

Достовірних відомостей, щодо країв з яких вийшли роди Вербицьких, Гринцевичів, Забродських, Зіневичів, Івашкевичів, Корбутів, Кулаківських, Пількевичів, Ринкевичів, Чижевських, Янковських, що оселилися в поселенні Вислоцького у старожилів Слободи не збереглося. За свідченнями багатьох нащадків цих родів відомо, тільки те, що це були вільні люди (шляхтичі) і переселенці десь з півночі. При цьому вони були гонимі чи від когось втікали. Одні казали, що наші пращури приїхали з Литви, другі — з Білорусі, треті — з Великого князівства Литовського, а деякі, що десь з Польщі. Але, всі стверджували одне — ми не поляки. Як би там не було, ще й донині деякі вихідці із Слободи, за переказами старших поколінь, називають себе литвинами. Так називали у свій час мешканців чи переселенців з земель Великого князівства Литовського.

На даний час ми маємо тільки одну розповідь про Батьківщину наших пращурів, яка була розказана в слобідській хаті, за столом, коли господар пригощав гостей з Житомира та Недашок. Розповідь ця була викликана наступними обставинами, — мешканці слободи дуже поважали оселедець, його возили з міст та містечок їх родичі, але в дуже малій кількості. Тому, після кількох чарок за столом, кимось з старожилів слободи була розказана історія, яку розповідав йому його дід, який почув її від свого діда: «В ті часи коли наші пращури жили ще на прабатьківщині, вони їздили торгувати на великий ярмарок, який знаходився в місті, десь недалеко від моря чи великого озера. Для безпеки збирались в валки (окремі групи підвід з вантажем). Та добре озброювались тому, що базар знаходився за кілька днів шляху від їхніх поселень і ночувати часто приходилося в лісі чи в полі. А навкруги водилося багато дикого звіра, а ще більше було грабіжників. Продавши на базарі свій товар вони купували необхідні речі та продукти, в тому числі солену рибу (оселедець) в бочках».[К 12]

Слобода Борщівська, слобода Коростелівка, сільце Ляхова, село Чайківка, сільце Фортунатівка (Буда Фортунатівка). (Спеціальна мапа Європейської Росії І. А. Стрельбицького, 10 верст в дюймі, надр.1915 р.)

Інша історія, про пращурів, була викликана спогадами старих слобожан про свого діда, який ввечері після роботи розповідав їм про старовину. Він говорив, що наші пращури ніколи не були у кріпацтві, вони завжди були вільними людьми, володіли землями, мали зброю і ходили на військову службу до гетьмана чи якогось князя, де брали участь у багатьох війнах. Як казав дід — «…багато наших прадідів жили з війни…». У деяких слобідських хатах, до революції, на стінах висіла старовинна зброя прадідів, що передавалася з давніх часів від батька до старшого сина. В основному це були шаблі, менше пістолі та кинджали. Під час тяжких потрясінь першої половини ХХ століття (роки революції, громадянської війни, розкуркулювання та репресій) вони були втрачені.[К 13]

Остання прадідівська шабля в Слободі збереглася в сім'ї Пількевичів. По розповідям, родичів, вона висіла на килимі у хаті діда Андроня ще наприкінці 50-х чи на початку 60-х років ХХ століття.[К 14] В 70-х роках в хаті Пількевичів можливо було побачити стару фотографію, на якій був зображений, ще молодий, дід Андронь з багато оздобленою шаблею.[К 15] На жаль ні шабля ні фотографія не збереглися.

В ті далекі часи, коли в поселення Вислоцького приїхали пращури сучасних жителів Слободи, на території Радомишльського повіту Київського воєводства Речі Посполитої (пізніше Радомишльського повіту (уѣзда) Волинської губернії Російської імперії) в поселеннях:

осіли і інші вільні роди переселенців близькі жителям слободи Вислоцької за походженням.[К 16]

Скоріш за все, що деякі слобідські роди, спочатку, осіли в одному з цих поселень, а вже потім перебралися в поселення Вислоцького.

Слобода Жміївка, слобода Полідаровка. (Спеціальна мапа Європейської Росії І. А. Стрельбицького, 10 верст в дюймі, надр.1915 р.)

Історик і краєзнавець Чернецький Є.А. в своїй роботі — «Історико-демографічний аналіз походження та розміщення шляхти на теренах Радомишльського повіту Київської губернії» зазначає, що на 1834 рік у вище згаданих поселеннях проживала шляхта, що носила прізвища: Барановські, Братковські, Березовські, Василевські, Волотовські, Жебровські, Житкевичі, Забродзькі, Загоровські, Занєвичі, Зінєвичі (Зєнєвичі), Грінцевичі, Корбути, Корзуни, Кособуцькі, Круковські, Кулаковські, Лапіцькі, Левковичі, Маковецькі, Мохорти, Муровіцькі, Островські, Панькевичі, Пількевичі, Прилуцькі, Реути, Севруки, Смоличі, Старжинські (Старшинські), Тарінські, Тичини, Тишкевичі, Черепанські, Чернишевичі, Шуляковські, Шуневичі, Якубовські, Ярмоліцькі та інші. Також, на 1834 рік, в поселеннях Радомишльського повіту, а саме в селі Забілоччя проживали Вербіцькі, в селі Вирлоок — Кулевські, в селі Райовецька Гута — Янковські. Всі ці роди відносились до білоруської і литовської шляхти, яка в кінці XVIII та в першій треті ХІХ століть вже проживала на території Радомишльського повіту Київської губернії (на 1834 р. —1126 осіб). За походженням білоруська і литовська шляхта Радомишльського повіту була родом з Мінської (996 осіб — 88,4%), Віленської (52 особи — 4,6%), Могилівської (40 осіб — 3,6%), Гродненської (28 осіб — 2,5%), і Вітебської (10 осіб — 0,9%) губерній.[103]

Території цих губерній, в свій час, входили до складу Великого князівства Литовського. Тому справедливо, що старожили слободи називають себе литвинами.

У збірнику СЬПІС ШЛЯХЕЦКІХ РОДАЎ (білорус.), що проживали у Білорусії (до 1780-х — Велике князівство Литовське) згадуються шляхетські прізвища (білорус. мовою): Віслоцкі, Вярбіцкі (Вяржбіцкі), Голуб, Грынцэвіч, Забродзкі (Заброцкі), Івашкевіч, Корбут, Кулакоўскі, Кулеўскі, Пількевіч, Рынкевіч, Чыжэўскі, Янкоўскі.[104]

Ще одна розповідь старожилів слободи була почута під час їх розмови про дітей, які поїхали до міста навчатись та працювати. Батьки жалілися, як тяжко дітям на чужині далеко від рідної хати. Інші сміялися — вісім годин відпрацювали в місті, нема городу, нема худоби … і чого жалітися. І тут, слобідський старий дід згадав свого діда, який розповідав йому, що був час коли наші прадіди кочували, як цигани, від села до села з батьками та малими дітьми. На підводах везли домашній скарб, за підводами йшла вся сім’я, з собою вели худобу (коні, воли, корови, свині). Їхали і в спеку і в холод і в дощ. На ніч розбивали табори та виставляли охорону. Ні хто з них не знав де їх родини оселяться і як їх там, на чужині, приймуть.[К 17] Можливо ця розповідь про ті часи коли пращури слобожан переселялися з своєї Батьківщини до Радомишльського повіту, а потім і в поселення Вислоцького.

В роботах Анатолія Васильовича Стецкевича-Чебоганова з генеалогічних досліджень білоруського дворянства згадуються родоначальники шляхецьких родів Забродських, Івашкевичів і Пількевичів. Відомості про ці роди є в ревізьких казках, справах Мінського дворянського депутатського зібрання, Слуцького земського повітового суду і в інших документах.

Герб «Прус ІІ»

Забродські.[105] У постанові Мінського дворянського депутатського зібрання від 1 вересня 1802 року про дворянське походження роду Забродських сказано:

 «…представленный выводъ фамиліи рожденныхъ Забродскихъ, изъ котораго оказалось, что фамилія, что имѣла гербъ «Прусъ II» (въ красномъ полѣ двѣ бѣлые косы, остріемъ другъ къ другу повернуты такъ, что ихъ концы вверху другъ за друга заходятъ, внизу связанъ золотой связкой такъ, что конецъ ея виситъ сверху, между концами косъ полтора такого креста, который ѣсть въ гербѣ Прусъ І, въ шлемѣ согнута въ локтѣ вооруженная мечомъ рука…) съ древнихъ польскихъ ихъ поръ, защищенное шляхетскимъ происхожденіемъ, остается до сихъ поръ, взявъ за протопластъ (основоположника) своего рода Станислава Забродского настоящаго и неоспоримаго польскаго шляхтича».
Крилатий гусар. (Страж гетьмана. Вацлав Павлишак. 1866—1905 рр.)

Станіслав був гусарським ротмістром, за військові заслуги 5 липня 1588 року король Сигізмунд III видав йому привілей на маєток Сцяклін в Липеньській землі.

За свідченням товариства військ коронних і Великого Князівства Литовського відомо, що Станіслав Забродський був узятий в смоленський полон російськими військами близько Мстиславля, «чимало страждав» і повернувся з полону лише у 1603 році. Сини Станіслава, Олександр і Йоахим, володіли маєтком Острів з селянами. Через деякий час, 8 травня 1666 року Станіслав Забродський свою частину зазначеного маєтку передав синові Роману. А Роман в свою чергу 3 квітня 1716 року по «віковічному запису» залишив Острів синам Казимиру, Яну і Лукашу. Син Лукаша Марцін, і його син Владислав, крім цього маєтку, володіли маєтком Косичі з селянами в Оршанському повіті. 2 березня 1778 року, як відомо з документів, Владислав продав маєток Косичі Якову Лепковскому.

У Владислава Забродського в 1762 році народилася дочка Єфросинія, яка вийшли заміж за дворянина Федора Михайловича Некрашевича. Жили вони в застінку Сухаліссі, були прихожанами Царавскої Іоанно-Богословської церкви. Єфросинія була хрещеною матері в чотирьох дітей своїх родичів Олександра Матвійовича і Катерини Олександрівни Кулевских. З цього древнього роду походила Заріна Володимирівна Кулевска, дружина Данила Міцкевича, сина Якуба Коласа.

У родині Єфросинії і Федора народилися п'ятеро синів і дочка Агафія, яка через деякий час стала дружиною Гервазія Тичини.[106]

Герб «Гоздава»
Передовий дозор панцирної хоругви. (Владислав Шернер. 1836—1915 рр.)

Івашкевичі.[107] За легендою, рід Івашкевичів бере початок від Івашки приблизно з 1430 року. У Івашки був син Войтах (1465 — 1506), який володів маєтком Чакіняни Ошмянського повіту. З архівних документів випливає, що у Войтаха була дружина Альжбета. Сина Войтаха і Альжбети, який був боярином, звали Яном. Народився він приблизно у 1485 році. Син Яна, також Ян, боярин ошмянський, народився у 1511 році, по привілеям 1550 року володів маєтками Студзянець і Петрищава Радошковичської парафії Мінського воєводства. Зазначені маєтку перейшли у володіння до Янового сина Базиля, оршанського боярина, який був учасником Лівонської війни (1558 — 1583) і за військові заслуги отримав герб «Газдава». Марцін, син Базиля Івашкевича, був генералом Мінського воєводства. З привілея короля польського і Великого Князівства Литовського Владислава Четвертого, активованого 8 квітня 1648 року в Мінському земському суді, нам відомо, що Марцін Івашкевич володів маєтками в парафії, був відомою і авторитетною людиною.

Шляхта в той час добре знала свої права і вміло їх відстоювала. Так сини Марціна Івашкевича Ян, Філон і Василь разом з іншими шляхтичами зверталися до короля Яна-Казимира, щоб підтвердити своє володіння маєтками в Радошковичському старостві, на що отримали привілей короля:

«Маєтки ці різними податками обтяжені, а податки не відповідають повинностям. Тому вищезгадані шляхтичі вимагають розібратися з нагальною несправедливістю і повідомляють, що володіння їх подаровані по древньому праву і належать до староства Радошковичського на тій підставі, що хоча ці права після навали військ ворога на Велике Князівство Литовське забрані, але оригінальні документи в канцелярію нашу були представлені Яном Шимкевічем, з яких видно, що покійним Сигізмундом Августом I, після смерті княжни Верейской Гінтовт, останньої Радошковичської старастянки, в 1550 році маєтки ці віддані предкам тих осіб, які згадані в цьому привілеї за військову службу, заслуги і доблесть, виявлену в боях і в битвах.
Тому, ми, король, рядні пани і чиновники, визнаючи прохання вищезгаданого спадкового права їх, забезпечуємо маєтки ці та погоджуємося, що вони підлягають тільки військовій службі і ніяким судом не мають права піддаватися і вимогам не підлягають, але піддаються тільки міському і земському судам, як шляхтичі, як вони, так і нащадки їх, що належать до шляхетського лицарського стану. Маєтками своїми мають право володіти без втручання наших королівських посередників, а також мають право віддати, подарувати, закласти, передати храму, відмовити без жодної претензії з боку Радошковичських старост, виконувати військовий обов'язок нарівні з іншими обивателями воєводства і податки, сеймом встановлені, платити.
У чому, власноруч підписавши, печатку Великого Князівства Литовського докласти наказали. 
Дано в Мінську 08.05.1664 <…> прикладена печатка велика Великого Князівства Литовського, а підпис королівськими словами: Ян-Казимир, король. Другий підпис тими словами: Андрій-Казимир Гелгуд, королівський секретар».

Син Яна Івашкевича Самуїл, разом з братами Адамом і Василем, купив 12 січня 1729 року у Яна і Павла Симоновичів Неронську землю в застінку Селище Зазовських Новогрудського воєводства, а потім переїхав в Тростенець Слуцького повіту.

А тепер звернемося до постанови Мінського дворянського депутатського зібрання про дворянське походження роду Івашкевичів від 10 грудня 1802 року, де сказано:

 «Фамилія эта имѣетъ гербъ «​Гоздава​» (въ красномъ ​полѣ​ двѣ лиліи: одна вверхъ, а другая внизъ обращены, такъ соединены между собой кореньями, что кажутся одной лиліей; повязка ихъ желтая, на шлемѣ пять павлиньихъ перьевъ, а надъ ними такая же лилія), съ древнѣйшихъ временъ, будучи защитой клейнодовъ шляхетности, пользовалась всѣми правами, этими привилегіями и прерогативами…[108] 
Герб «Рогаля» — роду Пількевичів

Пількевичі.[109] Звернемося до постанови Мінського дворянського депутатського зібрання, де про дворянське походження роду Пількевичів герба «Рогаля» говориться:

 «Родъ этотъ, который используетъ гербъ «Рогаля» (щитъ этого герба раздѣленъ на двѣ части линіей, по правую сторону ея долженъ быть оленій рогъ красный по бѣлому полю, по лѣвую сторону по красному полю — рогъ буйвола сѣрый, на шлемѣ тѣ же самыя рога) съ древнихъ временъ, о чѣмъ свидѣтельствуютъ польскія писатели, оставаясь въ достоинствѣ дворянскаго происхожденія и преимуществахъ, этому званію присущихъ… » 

У документі стверджується, що родоначальником є Філон Пількевич, який був справжнім і безперечним дворянином, товаришем панцирної хоругви. Він купив в 1697 році, в день святого Юрія, у Петра Забродського землю в маєтку Радково Слуцького князівства.

Останнім часом вдалося знайти відомості, що дозволили заглибитися в вивченні роду Пількевичів ще на одне покоління. Стало відомо, що батьком Філона був Яків, хорунжий мінський, власник маєтку Гласкавшчизна Мінського воєводства. У Філона був також двоюрідний брат Антон Пількевич, Ошмянський ротмістр. Філон мав сімох синів: Семена, Владислава, Василя, Данила, Степана, Тимофія та Якова.

З книг Головного Литовського Трибуналу слід, що Филон Пількевич, піклуючись про виконання волі покійного батька, передав Антону Пількевичу права на володіння маєтком Гласкавшчизна Мінського воєводства «з усією спорудою двору і гумном, городами хмельовими, сіножатями, заростями, вигонами, водами і лісами, також з підданими обох статей, які належали до того маєтку з давніх-давен, словом, з тим всім, що знаходиться в тому маєтку, у всіх проведених межах позначених та інвентарем описаних».

Товариш панцирної хоругви

Антон Пількевич в свою чергу зобов'язався виплатити як батьківські борги, так і посагову суму сестри, «її милості діві Ганні Якубовській 25 тисяч злотих польських». А також передав Філону «у власні руки 6000 злотих польських».

Знайшовся і заповіт Антона від 8 лютого 1758 року:

«В ім'я Отця і Сина і Святого Духа, амінь. І збудеться на вічну пам'ять. Я, Антон Пількевич, ротмістр ошмянський в присутності розуму, але слабкий здоров'ям, при старості років моїх і тому чекаючи з дня на день, з часу на час покинути цей поділ печалі, допустити здійснення останньої волі моєї розпорядження наступне: вотчинні маєток Гласкавшчизну, що знаходиться в Мінському воєводстві, куплений за мої власні гроші, як свою власність заповідав на вічні часи найближчим моїм родичам Семену, Владиславу, Василю, Даниїлу, Степану, Тимофію та Якову, синам Філона, двоюрідного брата мого, Пількевичам, вони ж, любимі родичі мої, матимуть право отримати відразу після кончини моєї увесь цей маєток з селянами, землями, домашніми запасами, худобою, хлібом в зерні, рухливістю, кіньми, екіпажами, міддю, оловом, сріблом і всім тим, що тільки в цьому маєтку відшукати можуть, це все в рівний розділ відписати. Капітал же, який залишається на руках у пана Антона Корбута, монетою 10 000 злотих польських, залишаю для розрахунків з кредиторами моїми, з інших же на користь Мінських бернардинок 1000 злотих, на похорон тіла мого, панахиди за упокій душі моєї в користь парафіяльного католицького костелу, жебраком роздати 500 злотих. І так розподіливши видобутий власною працею моєю надбання, душу мою грішну віддаю Всевишньому Господу Богу, Творцю моєму, Ісусу Христу Спасителю роду людського, Пресвятої Богородиці і всіх святих і благаю про прощення гріхів моїх і прощаюся з вами, любі мої рідні і друзі, і коли кому чим не догодив, прошу пробачити…»

У цьому документі серед семи синів Філона Пількевича згадується Данило, чия дочка Євдокія, стала дружиною Григорія Некрашевича. Повінчав молодих 12 липня 1798 року священик Старобінської Миколаївської церкви Гавриїл Бабарікін. Жили вони в застінку Сицянец, мали сімох дітей. Одна з них, Матрона, вийшла заміж за Якова Тичину.

Зазначу, що маєток Гласкавшчизна був проданий братами Пількевичами. Як свідчить виписка з книги Мінського міського суду від 24 червня 1790 року за свій маєток вони отримали від пана Гілярия Тарковського 16200 польських злотих.

28 лютого 1816 року Мінські дворянські депутатські збори на підставі грамот 1785 року, «​всемилостивѣйше​ пожалованныхъ» дворянам, розглянувши докази походження роду, визнав Пількевичів справжніми польськими дворянами і вніс в першу частину дворянської родовідної книги.[110]


Не виникають сумніви і щодо шляхетського походження інших сімей Слободи Вислоцької, а саме Вербицьких, Гринцевичів, Зіневичів, Корбутів, Кулаківських, Ринкевичів, Чижевських, Янковських. Але визначення родоначальників та гербів цих родів потребує додаткових архівних досліджень.

Щодо належності слобідських родин до дворянського стану то для отримання дворянства, предкам слобожан, необхідно було мати документи, які підтверджували б право шляхтича на спадкові землі, населені кріпаками, або приналежність їх роду до шляхти за часів Речі Посполитої. Однак дуже багато шляхтичів не мали на руках ніяких документів або грошей для оплати відповідних розшуків в архівах, копіювання, переклад на російську мову і підтвердження архівних виписок. При цьому, якщо архівні документи знаходилися в інших регіонах, до основних витрат додавалася ще і оплата дороги чи пересилання архівних виписок. Ще більша проблема вставала перед тими шляхетськими родинами, архівні матеріали яких пропали (багато архівів горіли в пожежах і війнах, папір не витримував умов зберігання в архівах і т. д.). Тому значна більшість найбідніших шляхтичів, хоч і походила з давніх родів, так і не змогла підтвердити свого дворянства і згодом була позбавлена родових прав. Отримали дворянство тільки більш заможні представники шляхецьких родів. Тобто конкретні родини, імена яких були внесені до дворянської родословної книги губернії. І часто окремі представники одного і того ж роду підтверджували своє дворянство в різних губерніях та в різні часи.

В Слободі Вислоцькій від старих людей іноді можна було почути: «…наші пра-прадіди переселилися на Волинь тому, що вони від когось чи від чогось тікали та були гонимі (переслідувані)…» Цілком можливо, що деякі з пращурів слобожан брали участь в національних повстаннях проти нових окупаційних порядків Російської імперії, встановлених в Білорусії (Великому князівстві Литовському) після розділів Речі Посполитої в 1772, 1793 і 1795-их роках. Це повстання Костюшко 1794 року, участь у війні 1812 року — Наполеона проти Росії, польське повстання 1830—1931 років і т. п. У шляхичів, які брали участь у повстаннях, царизм конфісковував володіння і висилав їх до Сибіру. А можливо деякі з пращурів слобожан, які відкрито показували своє невдоволення діями російського окупаційного режиму, що забирав у них шляхецькі привілеї та руйнував традиційні устої життя литвинів, потрапили до списків групи осіб, запідозрених в підтримці повстанців та не лояльності до царської влади. В будь-якому випадку ці родини були вимушені тікати з своєї Батьківщини на чужину рятуючись від переслідувань російської окупаційної влади.

З вище згаданої інформації можемо зробити висновок, що в кінці ХVІІІ та на початку ХІХ століття, в своїй більшості, обідніла та безземельна частина нащадків славних шляхетських родів Великого Князівства Литовського, які жили в основному в Мінському воєводстві (губернії), переселилися до Радомишльського повіту Київської губернії. А потім з 1824 року почали переїжджати і в слободу Вислоцького Овруцького повіту Волинської губернії.

Природа в часи заснування та заселення поселення Вислоцького

Згідно офіційних описів, ще в 1850 році північна частина Волинської губернії (Волинське Полісся), в яку входив Овруцький повіт, являла собою:

«Сѣверная половина губерніи, представляя обширную равнину, имѣет поверхность плоскую, низменную, покрытую болотами и дремучими лѣсами. Открытыя болота, пахотныя поля и песчаныя пространства, встрѣчаются здѣсь, какъ исключенія; главный характеръ мѣстности составляютъ непроходимыя болота, поросшія дремучими лѣсами. Болота эти сохраняются вѣками, единственно по причинѣ горизонтальности мѣстоположенія, противупоставляющей непреодолимыя препятствія, всякому искусственному осушенію этихъ обширныхъ пространствъ.
Неизбѣжнымъ слѣдствіемъ того есть невозможность разпространенія земледѣлія; а этимъ самымъ, сохраняются лѣса неподверженныя истребленію, даже и отъ пожаровъ; ибо они растутъ здѣсь, или на самыхъ болотахъ, или на весьма мокрой почвѣ.- Къ этому, присоединяется еще бѣдность населенія (около 15 душъ на квадратную версту).
Вообще, возвышеннѣйшіе мѣста этой части губерніи находятся въ пространствахъ расчищенныхъ отъ лѣсовъ подъ селенія и пахотныя поля; но они, будучи разобщены болотами, представляются взору въ видѣ острововъ, различной величины и очертаний.
Весь Овручскій уѣздъ, съ весьма малым изключеніемъ, покрытъ болотами, … Лѣсъ также, почти сплошной, во всемъ уѣздѣ, и преймущественно сосновый.
Вообще, всѣ болота описываемой части губерніи, по мѣрѣ приближенія къ сѣверной границѣ, а вособенности тамъ, где они не поросши лѣсомъ, имѣютъ много камышу, возвышающагося надъ болотами, выше роста человѣка, или покрыты мхомъ.
Почва чрезвычайно благопріятствуетъ здѣсь произрастанію лѣсовъ: нива, невспаханная одинъ годъ, зарастаетъ въ теченіи 5 лѣтъ, и скоро даетъ дровяной лѣсъ, который, часто сжигаютъ на нивахъ, для удобрѣнія полей пепломъ. Изъ различныхъ родовъ деревьевъ, преимуществено растутъ: сосна, дубъ и береза. Сосновый лѣсъ встрѣчается болѣе другихъ родовъ и въ нѣкоторыхъ мѣстахъ растетъ обширными полосами. Есть также много мѣшаного, а лиственный находится только мѣстами и въ весьма маломъ количествѣ.»
«Вообще, почва земли Волынской губерніи глинистая или песчаная, а въ иныхъ мѣстахъ каменистая.
Всѣ маленькіе рѣчки и ручьи, составлящіе ихъ притоки, заросли камышомъ и лапухою (большая трава съ большими листьями), текутъ въ неопредѣленныхъ берегахъ и часто теряются въ болотахъ.
Таковой характеръ рѣкъ, усугубляетъ непроходимость страны, лишенной, и безъ того, удобныхъ сообщеній.»[111]
«Въ сѣверной половинѣ, только однѣ почтовыя и весьма немногія изъ проселочныхъ дорогъ, могутъ считаться постоянно въ хорошемъ состояніи; прочія же проселочныя дороги дурны и весьма затруднительны, даже для обыкновеннаго сообщенія жителей смѣжныхъ деревень. Большая часть ихъ проложена через болота настилкою бревенъ; вообще всѣ изрыты частыми канавами; имѣютъ много мостовъ и мостиковъ, а еще болѣе бродовъ. Въ направленіяхъ менѣе болотистыхъ, дороги пролегаютъ глубокими песками, и потому, тоже весьма затруднительны. Во время разливовъ рѣкъ, въ сѣверной половинѣ губерніи, сообщеніе прекращается на недѣли иногда на двѣ и болѣе, … Тогда, большая часть дорогъ заливается водами, выступившими из береговъ рѣкъ и соединившимися съ болотами.»[112]
Військово-топографічна мапа західної частини Російської імперії (3 версти в дюймі, надр.1867 р.)

Весь цей опис в повній мірі характеризує і навколишню місцевість села Слобода за давніх часів. Це підтверджує «Військово-топографічна мапа західної частини Російської імперії», що була складена в 46—63-х роках ХІХ століття. На мапі видно, що слобода «Вислоцкаго» (назва того часу) стоїть на сухому місці — острові, серед болот та заболочених вікових лісів.

Збереглися розповіді і старожилів села Слобода про навколишню природу за давніх часів, що вони чули від своїх дідів та прадідів. В старі часи місцевість навкруги слободи Вислоцького вражала могутніми віковими лісами. Найбільш величними були широко-листяні ліси (дубові та дубово-грабові). Діброви тяглися від річки Кам'янки, проходили між селом Калинівка і слободою Вислоцького, огортаючи останню з південного заходу, заходу (займали територію сучасного лісу Виробок) та північного заходу і доходили до сучасного лісу Кондратова. Стовбури деяких дубів-велетнів досягали до двох метрів у поперек. За переказами найбільший та найстаріший дуб «Вежа», височів десь біля сучасного соснового лісу Бор, приблизно за 600—700 метрів від слободи, з його верхніх гілок добре проглядалася вся навколишня місцевість, тому його використовували при нагоді жителі слободи Вислоцького, як оглядову вежу. Єдиний віковий дуб, що залишився з давніх часів, це дуб Двоян, віком більше трьохсот років, який знаходиться в районі сучасного лісу Язвинки.[К 18]

З південного сходу до Великого Болота, а з сходу та з північного сходу до самої слободи Вислоцького, підступали великі соснові ліси, як казали старожили — корабельні ліси. Вони починалися від містечка Ксаверів і села Савлуки, проходили між слободами Вислоцького і Ігнатівка та доходили до Родинського болота і заболоченого лісу Мохи. На північ від слободи, навкруги болот, росли великі вільхові ліси, а за ними до Любарки та Великих Кліщів соснові ліси.[К 19]

Місцевість навкруги слободи Вислоцької була покрита численними озерцями, болотами, болітцями, річечками, струмками. Так, з північного сходу, на відстані півтора кілометри від слободи, знаходились важкопрохідні болота, що не мали між собою чіткого розмежування. Вони займали загальну площу сучасного урочища Родинське болото та численних в наш час і розрізнених болот в лісі Мохи.[К 20]

З півдня і південного сходу під саму слободу підходило болото, назване жителями слободи «Велике», що завжди славилося великою кількістю риби. В старі часи це болото справді було велике і займало великі площі — в тому числі сучасне Ріпине болото.[К 21] Згідно мапи Ф. Ф. Шуберта 1867 року Велике болото на півночі межувало з околицею слободи, а з півдня доходило до сучасного урочища Злодійське.

З Великого болота брала початок річечка, названа слобожанами Околиця. Вона протікала через все село, проходила біля південної межі садиби Пількевичів і в болоті у дубняку, на північному заході від села, зливалася з другою річечкою … . Ця, друга, річечка брала свій початок десь в болотах сучасного лісу Мохи, та протікала з півночі від села. По заболоченим руслам цих річок пізніше були викопані канали.[К 22]

Ці дві річечки і є початком невеличкої річки Лозниця (на мапі І. А. Стрельбицького 1868 року — Лозвица), що далі протікала біля хутора Долгоборка (знаходився в лісі за 3—4 кілометри від слободи в сторону с. Любарка), через села Любарка, Лозниця, Гутка-Ганновська і впадала в річку Кам'янку.

З заходу, на відстані, приблизно 1,4 кілометра від слободи, з лівої сторони від дороги на Калинівку, серед вікового дубового лісу, знаходилося озеро, в наш час болото, назване жителями слободи Буда. Назване так тому, що в цій місцевості, колись стояла буда — підприємство, на якому з деревної маси, пращури слобожан, виробляли поташ, дьоготь, деревне вугілля. З озера Буда брав свій початок однойменний струмок, що протікав через село Калинівка.[К 23]

Після великих дощів та весною, коли танув сніг, всі дороги, що вели до слободи Вислоцького заливало водою і слобода опинялась відрізаною від зовнішнього світу. В цей час виїхати з слободи та заїхати в слободу на підводах (підвода — запряжений кіньми або волами віз, візок) було дуже тяжко. Тому в період сильного бездоріжжя, при необхідності, слобожани виїжджали за територію слободи верхи на конях.[К 24]

Вивчаючи Спеціальну мапу Європейської Росії та Військово-топографічну мапу західної частини Російської імперії можливо зробити висновок, що в 60-х роках ХІХ століття вікові ліси навколо слободи Вислоцького та інших сусідніх поселень ще стояли.

В ті далекі часи, коли в ці місця приїхали пращури сучасних жителів Слободи, у навколишніх пралісах водилася сила-силенна диких тварин. Так ще у 1868 році в лісах Овручського повіту (уѣзда), в великій кількості, водилися: дикі кози, дикі свині, куниці, борсуки, тхори, зайці, білки. Рідко зустрічалися і тільки в Овручському повіті (уѣзде) росомахи. Вздовж численних струмків будували свої греблі бобри, в болотах та озерах жили видри. З великих хижаків досить багато було рисей, вовків, лисиць. В лісах Овручського повіту жили ведмеді.[113] Цей, останній, факт підтверджує розповідь, старожилів Слободи, що передавалась з покоління у покоління, в якій говорилося, що у старі часи (при наших пра-прадідах) навколо слободи Вислоцької зустрічалися ведмеді. Про це свідчить і назва лісу біля слободи, який пращури слобожан назвали Медвіденець.[К 25]

Птахів в Овручському повіті (уѣзде) нараховувалося 64 роди, це: орли, соколи, кречети, дрохви, коршаки, яструби, тетерева чорні, тетерева глухі, філіни-пугачі, сови, рябчики, куропатки, перепілки, голуби, чайки, деркачі, дупелі, бекаси, кулики, журавлі, чаплі, курочки, водяні качки різних видів та багато інших порід.[114]

«Изъ всего видно, что Овручскій уѣздъ болѣе всѣхъ отличается разнообразіем и изобиліемъ дикихъ звѣрей и птицъ, а потому его приходится признать мѣстомъ самымъ благопріятнымъ для развитія охотничьяго дѣла на правильныхъ основаніяхъ.»[115]

У болотах і озерах в великій кількості водилися щука, пічкур, жовтий карась, в'юн. Отруйні змії у навколишній місцевості слободи Вислоцького не зустрічались, але дуже було багато вужів, а також ящірок.

Тварин було настільки багато, що слобожани зустрічали їх постійно в повсякденному житті і в полі, і в лісі, і біля своїх садиб. На луках, узліссях разом з свійськими коровами і свинями слобожан паслися лосі, козулі і навіть сім'ї диких свиней.[К 26]

Серед дерев та кущів, плоди яких збирали в ті часи місцеві жителі в лісах, можна назвати ліщину, бузину чорну, яблуню лісову, грушу дику (в слободі — «гниличка»). Багаті навколишні місця були і на ягоди, це: чорниця, брусниця, журавлина, лохина, малина, ожина, суниця, горобина і інші. У великій кількості в лісах росли різноманітні гриби, це білі гриби, підберезники (в слободі — «бабки»), підосиновики (в слободі — «краснюки»), польські гриби, грузді, лисички, маслюки, решітки, моховики, опеньки та багато інших.

Білих грибів в навколишніх лісах було настільки багато, що слобожани в основному брали тільки їх, рідше бабки та краснюки. Інших грибів слобожани не визнавали. Грибами слобожани називали тільки білі гриби, а інші (бабки та краснюки) — «губяками».[К 27]

Життя та традиції мешканців слободи Вислоцької на початку ХІХ століття

Адміністративний устрій

Австрійська топографічна мапа (надр.1910 р.)

В ході селянської реформи 1861 року в Російській імперії був введений поділ губерній на волості, тому з 1866 року в Волинській губернії існувала чотириступенева система адміністративно-територіального управління (центр — губернія — повіт — волость).

На 1897 рік Волинська губернія займала територію у 71,7 тис. км². Вона була поділена на 12 повітів (уѣздов): Житомирський, Володимир-Волинський, Дубенський, Заславський, Ковельський, Кременецький, Луцький, Новгород-Волинський, Овруцький, Острозький, Рівненський і Старокостянтинівський.[116]

Овручський повіт (уѣзд), в свою чергу, був поділений на 16 волостей, це: Базарська (волосне правління — мѣстечко Базаръ), Білокуровичська (село Бѣлокоровичи), Велико-Фосенська (село Великая Фосня), Гладковичська (село Гладкивичи), Іскоростенська (мѣстечко Іскорость), Кисаричська (село Кисаричи), Лугинська (село Лугины), Народичська (мѣстечко Народичи), Ново-Вороб'ївська (село Новые-Воробьи), Норинська (мѣстечко Норинскъ), Олевська (мѣстечко Олевскъ), Покалівська (село Покалевъ), Словечанська (містечко Словечна), Татарновичська (село Татарновичи), Христинівська (село Христиновка), Юровська (село Юрова).[117]

Слобода «Выслоцкая» входила до Базарської волості, Овручського повіту (уѣзда), Волинської губернії, та мала:

  • в 1906 році — 47 дворів у яких проживало 286 мешканців чоловічої і жіночої статі.[8]
  • на 1 січня 1910 року — 52 двори, у яких проживало 305 жителів чоловічої та жіночої статі.[9]

Слобода «Выслоцкая» мала поштову адресу — «город Овручъ» та знаходилась[8]:

  • від повітового (уѣздного) міста, на відстані 44 версти,
  • від волосного управління — 9 верст.

Слобода Вислоцька відносилась до дільниць[9]:

  • станового пристава 5 стану (поліцейської дільниці) Овручського повіту, що знаходився в містечку Ксаверів,
  • мирового посередника 2 дільниці Овручського повіту, що знаходився в містечку Веледники,
  • мирового судді 2-ї судової дільниці Овручського повіту, що знаходився в містечку Народичі,
  • судового слідчого 3-ї дільниці Овручського повіту, що знаходився в містечку Іскорость.

Найближчі станції знаходились від слободи Вислоцької на відстані[9]:

  • залізнична станція «Малин» — 28 верст,
  • поштова станція в містечку Базар — 10 верст,
  • телеграфна станція в містечку Малин — 30 верст.

Кілька десятків громад (тобто сіл) становили одну волость, в адміністративному центрі якої діяла волосна управа. Волосне управління складали волосний схід, волосний старшина з волосним правлінням і волосний селянський суд. Сільський схід і сільський староста складали сільське самоуправління. Посади селянського самоуправління переобиралися в результаті виборів кожні три роки. Окрім виборів посадових осіб, сільський схід вирішував питання про користування громадською землею, питання суспільних потреб, благоустрою, піклування, вчення грамоти членів сільського суспільства, здійснював розкладку казенних податей, грошових зборів і таке інше. Сільський староста наділявся обширними повноваженнями по суспільних справах в межах компетенції сільської самоврядності, а також по адміністративно-поліцейських справах: охорона громадського порядку, безпека осіб і майна, паспортний контроль. У відсутність сільського старости вирішення сільського сходу не мали законної сили.[118]

З початку заселення слободи Вислоцької переселенцями та до 30-х рр. ХІХ століття, в повсякденному житті (між собою), слобожани називали слободою ту, більшу, частину поселення, що знаходилося між Оселицею та озером Ковальове (на цьому місті, біля хутору (фільварку) Вислоцького оселилися перші переселенці). А інші, менші, частини поселення, що стояли окремо називали хуторами. Слобідські хутори стояли біля доріг на Калинівку, на Любарку, на Базар, на Недашки. Кожний хутір мав свою назву. Збереглося тільки кілька назв хуторів, це: Дальній застінок (Новий застінок), Околиця (Околичний), Піддубки.[К 28]

Релігійні вірування слобожан

З архівних документів відомо, що слобода Вислоцька (тобто вже поселення з вільними поселенцями) в першій половині ХІХ століття відносилась до Овруцького деканату Луцько-Житомирської римо-католицької духовної консисторії та була приписана до костьолу Св. Теклі містечка Народичі, Овруцького повіту. До костьолу Св. Теклі були також приписані мешканці м-ка Базар, с. В'язівка, с. Гута Ксаверівська, с. Гута Мар'ятинська, с. Любарка, с. Мар'ятин, с. Мединівка, с. Обиходи, с. Рудня Базарська, с. Рудня Калинівська, с. Сухарівка, с. Хрипля та інші.[119] Тобто мешканці чи частина мешканців цих поселень сповідували римо-католицьку віру.

Вивчаючи документи Овруцької околичної шляхти, до якої відносились роди Васьковських, Дідківських, Недашківських відомо, що протягом всієї своєї історії вони ревностно відносились до православної віри і при нагоді збройно боронили її. Тому парафіянами римо-католицької церкви могли бути тільки слобожани, чи їх частина, що була по походженню з Великого Литовського князівства, тобто литвини. А саме Вислоцькі, Вербицькі, Голуби, Грінцевичі, Забродські, Зіневичі, Івашкевичі, Корбути, Кулаківські, Пількевичі, Ринкевичі, Чижевські, Янковські.

Після польських повстань 1830—1831 рр. та 1863—64 рр. вийшла низка царських указів, направлених на знищення Римо-католицької церкви. На Волині почалися утиски на католицьку віру — закривали монастирі, костели, школи, парафіян римо-католицької церкви приписували до російської православної церкви. Скоріш за все, в той час, коли закрили костел Св. Теклі в містечку Народичі і слобожан-католиків приписали до російської православної церкви.

Якось біля слобідської лавки (магазину), старі люди розказували, що наші пращури (литвини) в свій час тікали і були гонимі..., що вони постраждали також і за свою віру, віру своїх дідів.

В історичних документах за 1859[6] та 1888[120] роки згадується дєрєвня Слобода Вислоцька, що вже приписана до православної церкви Покрова Пресвятої Богородиці села Калинівка.

Своєї церкви слобода Вислоцька не мала тому була приписана до приходу православної калинівської церкви. Але жителі слободи не любили калинівців, тому на церковні свята та в неділю на церковну службу їздили, в основному, в церкву Святого Миколая села Великі Кліщі. В церкві, під час служби, слобожани завжди тримались окремою групою.[К 29]

Храм в слободі Вислоцькій святкували на Казанську (день Казанської ікони Божої Матері) — 4 листопада.[К 30]

До революції слобода Вислоцька не мала своїх могилок (кладовища) і тільки після революції громаді слободи надали дозвіл на їх влаштування. Місце під слобідські могилки було вибране біля дороги на Калинівку в лісі Бор. В центрі могилок, слобожани, встановили великий хрест, такий же, що стояв в той час в центрі Слободи Вислоцької.[К 31]

В кінці 20-х та на початку 30-х років, церкви в селах Великі Кліщі та Калинівка закрили, священників репресували.

Після Німецько-радянської війни почали відкривати храми російської православної церкви. Громада віруючих Слободи Вислоцької була приписана до в церкви Святого Миколая села Великі Кліщі. Старостою цієї церкви був обраний слобожанин Гринцевич Йосиф Лукич (в селі дід Юзеп).[К 32]

Власні імена слобожан

Найбільш поширенішими іменами, які в старі часи традиційно носили чоловіки в слободі Вислоцького були: Адам, Андронь, Антось (Антосік), Базиль, Варфоломій, Галляш (Ілько), Давид, Домінік, Ендрусь, Євгень, Костусь (Костючок), Лексій, Лукаш, Миколай, Митро, Михал, Онуфрій, Пятро, Павло, Паларій, Ригор, Стефан, Ригор, Тилимон, Тодор, Томаш, Трохим, Шимон, Юзеп (Юзік), Юхим, Якуб (Якубцьо), Ян (Янчик, Ясь), та інші. Жінки носили імена: Авдоця (Дотя, Євдоха), Варка, Ганна, Домна, Лукеря, Людзмила (Люсія), Маланя, Мар'яна, Маня (Мар'я), Мотреня, Надзія, Настазія, Ніна, Оксеня, Ольга (Люся), Параска, Раїна (Ярина), Текля (Текла), Тодора, Юстиня, та інші.

Пізніше, коли слободу Вислоцького приписали до православної Калинівської церкви, священики при хрещенні почали давати слобідським дітям імена в православній канонічній формі московського патріархату (в традиційно російській формі). І хоча в церковних метричних та сповідних книгах імена слобожан почали записувати на російський манер, в побуті слобожани продовжували зверталися один до одного за традиційною формою імені успадкованої від своїх пращурів. Тобто при хрещенні, сповіданні, вінчанні і т. д. чоловіка в церковних книгах записували, як Андрей (по російськи), а в слободі за старими звичаями його все одно називали Андрусь (Ендрусь), російського Андроника називали Андронь, Антона (рос.) - Антось (Антосік), Алексея (рос.) — Лексій, Василия (рос.) — Базиль, Григория (рос.) — Ригор, Дамиана (Демьяна) (рос.) — Домінік, Димитрия (рос.) — Митро, Евгения (рос.) — Євгень, Захара (рос.) — Захарцьо, Иоанна (рос.) — Ян (Ясь), Илию (Илью) (рос.) — Галляш, Иосифа (рос.) — Юзеп (Юзік), Константина (рос.) — Костусь (Костючок), Луку (рос.) — Лукаш, Михаила (рос.) — Михал, Симеона (Семёна) (рос.) — Шимон, Степана (рос.) — Стефан, Тимофея (рос.) — Томаш, Феодора (рос.) — Тодор, Филимона (рос.) — Тилимон, Якова (рос.) — Якуб і інші. Жінку в церковних книгах записували, як Анастасию (рос.), а в слободі її називали Настазія, Евдокию (рос.) — Авдоця (Дотя, Євдоха), Варвару (рос.) — Варка, Ирину (рос.) — Ярина (Раїна, Ірена), Гликерию (рос.) - Лукеря, Людмилу (рос.) — Людзмила (Люсия, Люся), Мариамну (рос.) — Мар'яна (Маня, Марися), Марию (рос.) — Маня (Мар'я, Маруся), Меланию (рос.) — Маланя, Матрону (рос.) — Мотря (Мотреня), Надежду (рос.) — Надзія, Ксению (Оксану) (рос.) — Оксеня, Параскеву (рос.) — Параска, Феодору (рос.) — Тодора, Феклу (рос.) — Текля (Текла), Устинью (рос.) — Юстиня і т. д.

В слобідській родині традиційно шанували діда та бабу, тата і маму, звертались до них на «Ви». Це означало, що діти шанують батьків і весь свій рід. Казали: «Діду, ви будете вечеряти?», «Це мені мама розказували», «Тато поїхали на ярмарок» тощо.

До старших за віком, в слободі Вислоцькій, зверталися на «Ви» по імені, та додавали дід, баба, дядько, тітка. Тобто казали: «Дід Юзеп ви …», «Баба Тодора ви …», «Дядько Андронь ви …», «Тітка Параска ви …» тощо.

До рівного по віку та до молодших зверталися на «Ти» по імені. Казали: «Томаш ти …», «Михал ти …», «Раїна ти …», «Маня ти …» тощо.

Якщо в розмові згадували когось з слобожан то називали його (її) по імені та додавали ім'я батька чи діда (рідше прізвище). Казали: Давид Ясьовський, Миколай Базильовський, Данило Тодорчин, Ян Онухреїв, Галляш Іванишин, Трохим Кулаківський, Вера Демінюкова, Мар'яна Янчикова, Феня Захаровська і т. д. У випадку, коли слобожани носили ім'я, що було єдине в слободі тоді їх згадували по імені. Казали: Андронь, Деменік, Юзеп і т. д. Коли згадували заміжніх жінок, то часто додавали ім'я (прізвисько) чоловіка чи називали по імені чоловіка. Казали: Мотреня Шимонова, Ліза Якубцьова, Тодора Андроньова, Галя Михелікова, Варка Томашова, Раїна Адамишина, Антосіха, Стьопиха, Галяшиха, Григориха, Давидиха, Петриха тощо.

Господарство

Жителі слободи Вислоцької своїм способом життя і побутом мало чим відрізнялися від жителів навколишніх сіл: спілкувалась українською мовою, мали сильні релігійні традиції. Основним заняттям було землеробство, сіяли, жито, пшеницю, гречку, овес, ячмінь, просо, горох, льон, коноплю. Садили картоплю, буряки, капусту, цибулю, гарбузи, кукурудзу, моркву, квасолю, часник, … . На грядках росли огірки, кріп, петрушка, … . Біля кожної хати зеленіли садки, де росли фруктові дерева: сливи, вишні, черешні, яблуні, груші, шовковиці, а також кущі малини, смородини, … .

Для роботи слобожани мали воли, коні, держали в господарстві корови, свині, вівці, кури, гуси, качки.

В гарячу сільськогосподарську пору, тобто на посівну, на жнива, на молотьбу тощо, коли рук в сім'ї не вистачало, деякі слобожани, брали на роботу наймитів. Селяни приходили найматися на роботу в слободу Вислоцького з Великих Кліщів, Калинівки, Любарки, Савлуків, Сухарівки та інших навколишніх сел. Під час роботи наймита годували та поїли своїм коштом, за роботу платили поденно.[К 33]

Особливо важливе значення в житті слобожан мали дубняки (дубові ліси), там вони держали свої борті, дубняки використовували як пасовища для корів та свиней, галявини серед лісу давали багаті сінокоси, а сам ліс високоякісні будівельні матеріали. В слободі тримали багато свиней. Цьому сприяли багаті на корм дубняки. Традиційно обов'язки по випасанню свиней в слобідських сім'ях завжди лежали на підлітках. Тому влітку та в продовж всієї теплої пори року хлопці виганяли свиней, з ранку, на пасовисько у дубняки, а на ніч заганяли в свинарники.[К 34]

Для свиней на зиму слобожани, заготовляли жолуді, які збирали сім'ями та вивозили з дубняків в мішках підводами. Потім їх сушили та засипали у відсіки на зберігання до зими.[К 35]

Слобожани поважали бджільництво і мали в своїх господарствах пасіки. Частину бджолиних сімей вони тримали в садках у вуликах-колодах. Іншу частину в лісі у бортях (дуплах дубів) та вуликах-колодах закріплених високо на деревах. Вулики робили з товстих дубових стовбурів, висотою метра з півтора. Всередині стовбура видовблювали камеру для бджіл, а збоку два отвори: перший невеликий для вильоту бджіл — льоток, та другий для обслуговування бджолиної камери — лаз. Лаз закривався вертикальною дошкою на дерев'яних кілочках. Зверху вулики накривали дошками. Ці вулики називалися «колоди», вони слугували слобожанам не одне покоління і передавались від батька до сина.[К 36]

Одяг

В повсякденному житті слобожани взувалися в ликові постоли, носили одяг з домотканого полотна та сукна, зимою з хутра і тільки в церкву, на свята та на ярмарок одягали шкіряне взуття і багатий одяг. Повсякденну одежу, взуття, шапки, хустки в слободі Вислоцькій виготовляли своїми силами, а святкову купували на ярмарках та замовляли у євреїв-кравців і чоботарів (в слободі казали жидів) в містечках Ксаверів і Базар.[К 37]

Постоли плели чоловіки із липового, вербового чи лозового лика (кори дерев). На ноги намотували онучі з полотна, зверху одягали постоли і прив'язували їх до ноги «волоками», сплетеними з кінського волосіння, лляної або конопляної пряжі (ниток).[К 38]

Щодо святкового вбрання то в слободі Вислоцькій носити вишиванки було якось не прийнято. Носили, але рідко. В основному святковий одяг слобожани не шили самостійно, а купували на ярмарках фабричний чи заказували у кравців з фабричних тканин більш міського, панського покрою. По святковій одежі слобожани виділялись серед жителів навколишніх сел. В першу чергу жінки. Цей контраст був особливо разючим під час церковних служб в Калинівці чи в Великих Кліщах. Коли поруч з жінками в вишиванках стояли слобожанки в сукнях та костюмах іноземного покрою. Але з такими ж загорілими обличчями та почорнілими від роботи руками як і у інших жінок цих сел.[К 39]

Молоді слобідські хлопці, на свята, до церкви та на ярмарки, одягали в теплу пору білі сорочки-косоворотки, а в холодну пору ще костюми і жилетки. На ноги взували чоботи, рідше черевики. Штани заправляли у чоботи.[К 40]

Ткацтво

Найпоширенішим матеріалом для виготовлення одягу в слободі були домоткані лляні і конопляні полотна, рідше домотканне сукно з овечої вовни. Для отримання цих матеріалів в кожній слобідській хаті жінки та дівчата займались прядінням і ткацтвом. До цих занять дівчат привчали з раннього дитинства, тому, що уміння добре прясти та ткати було необхідним для дівчини на виданні. Сезон виготовлення тканин розпочинався восени коли закінчувалися польові роботи з процесу прядіння (виготовлення ниток). Лляні і конопляні волокна, овечу вовну пряли, як і по всій Україні, за допомогою веретена і прядки. Веретено — знаряддя ручного народного прядіння, яке виготовлялося в основному з дерева з видовженим загостреним верхнім кінцем, з потовщеною серединою і закінченням у вигляді головки на нижньому кінці. Прядка — домашній верстат, призначений для ручного прядіння, що приводився в рух ногою. Отриману «пряжу» (нитки) парили, золили, прали, вибілювали на сонці чи на морозі, а при потребі ще й фарбували. Після закінчення прядіння в хатах ставили ручні ткацькі верстати. В слободі використовували два види верстатів, це «кросна» і «верстат». У сусідів в селі Великі Кліщі ще «півверстат» або «став». На верстатах з пряжі ткали полотно та сукно для виготовлення одягу, а також рушники, скатертини, покривала (в слободі — «рядюжки» (клітчаті), «рябчуни» (полосаті)), килими, мішки тощо. Весною виткане полотно мочили в копанках і сажалках та вибілювали на сонці, розстеляючи його смугами просто неба. Щоб надати більшої цінності вовняному полотну, з якого мали шити верхній одяг, його мочили і «били» на спеціальних валюшах. Для фарбування пряжі та вже готової тканини використовували найрізноманітніші місцеві рослинні барвники (вільхову, березову і дубову кору, березове листя, лушпиння цибулі, гречану полову, соки різних ягід тощо), а також тваринні барвники (червень). До Великодня всі роботи в слободі Вислоцькій по ткацтву закінчувались, ткацькі верстати знімали і виносили з хати. Піч, стіни в хаті білили, прибиралися і починали готуватися до Пасхи. Сезон виготовлення тканин закінчувався. За весь цей час жінкам треба було напрясти й наткати стільки тканини, щоб забезпечити всю свою родину на наступний рік та ще й відкласти щось на продаж.[К 41]

Ярмарки

На ярмарок слобожани їздили, на підводах, до волосного містечка Базар та до містечка Ксаверів. На ярмарках вони продавали свою продукцію та купували все необхідне для сільського життя: підводи (вози), кінську збрую, сільськогосподарський реманент (плуги, борони, жатки, молотарки, січкарні, і інше), чоботи, одежу і т. д.[К 42]

Ярмарки у містечку Базар проводились 20 числа щомісяця, а у містечку Ксаверів — в понеділок після 1 і 15 числа кожного місяця.[121] З 1908 року ярмарки проводились у містечку Базар — в середу після 20 числа щомісяця, а у містечку Ксаверів — 15 числа щомісяця. Всі ярмарки, що приходилися на неділю та на святкові дні переносилися на наступні за ними буденні дні.[122]

На місцевому пивоварному заводі варили добре пиво. Тому після вирішення всіх справ на ярмарку слобожани любили попити пиво.[К 43]

В 1910 році у Рудні Базарській працювали винокурний завод В. І. Шперлина, та пивоварний завод Я. І. Шперлина.[123]

Всю торгівлю на ярмарках в Базарській волості євреї (в слободі казали — жиди) держали в своїх руках. Щоб заробити на селянах побільше грошей вони штучно занижували чи підіймали ціни на товари. Тому слобожани, возили свій товар (свою сільськогосподарську продукцію) до Києва, де його можна було продати більш вигідно. Це були: мед, віск, домоткані полотно, сукно, скатертини, покривала, килими, … та інше. Для поїздки заздалегідь визначали з попутниками дату виїзду та готували необхідну кількість товару. Товар везли на підводах (возах) запряжених конями та волами. Вигідніше було на волах, вони більш сильні і витривалі, тому товару могли везти більше. Їхали кілька днів. Під час поїздки їжу готували на вогнищі, на ніч лягали спати під підводами (возами). З ними часто їздили старі люди на паломництво в Києво-Печерську лавру. Продавши свій товар слобожани купували необхідні речі та продукти.[К 44]

Коли слобожани виїжджали на ярмарок в Київ чи в інше місце, за територію Волиньської губернії, їх там називали волинянами. Про Андроня (батько діда Андроня) казали — це Пількевич Андронь з Волині.[К 45]

Статки слобожан

Загалом в слободі Вислоцькій жили добре, але з точки зору слобожан в слободі були і багаті, були і бідні. Найбільш багатими вважалися господарства Забродського … , Кулаківського Луки … , Пількевича Якова … , Чижевського … . Вони мали багато землі, ліс, коні, воли і т. д. Пількевичі і Чижевські жили в хатах критих залізом. А деякі багаті родини їздили на бричках (пасажирський кінний візок на ресорах).[К 46]

Одним з бідних у слободі Вислоцькій вважався Голуб Григорій Петрович (в слободі Ригор Голубовський) і тей мав два горбатих (малорослих) коники.[К 47]

На 1913 рік найбільші землевласники в слободі Вислоцькій та навколишніх поселеннях володіли землями[124]:

cлобода Вислоцька

  • Забродський Григорій Федорович мав 711 десятин;

cело Любарка ­

  • Барсученко Ієроним Петрович мав 425 десятин;
  • Барсученко Григорій Петрович мав 285 десятин;
  • Медина Федір Михайлович мав 123 десятини;
  • Захар'яшевич Яков Костянтинович мав 112 десятин;
  • Ройт Ол. Костянтинович мав 102 десятини;

дєрєвня Сухаровка

  • Шпрингер Михайло Михайлович мав 170 десятин;

слобода Малинка

  • Андріяшин Володимир мав 147 десятин;
  • Андріяшин Сергій мав 147 десятин;

містечко Ксаверів і дєрєвня Савлуки

  • Семенов Карп Васильович мав 346 десятин;

дєрєвня Калинівка

  • Бергер Бол. Стан. мав 639 десятин;
  • Загурський Едуард Ад. мав 639 десятин;
  • Бехталовська Єлізавета Варфоломіївна мала 639 десятин.

Шлюби

Жителі слободи Вислоцької традиційно родичались (тобто сватали та видавали заміж наречених) з родинними поселеннями, де проживали сім'ї, які носили такі ж прізвища що і слобожани. За переказами, жителі, чи частина жителів цих поселень були вільними господарями (шляхтичами), такими ж переселенцями, що і жителі слободи Вислоцької, а також мали одні і ті ж корені за походженням. Всі ці поселення знаходились[К 48]:

в Київській губернії Радомишльського повіту (уѣзду):

в Волинській губернії Овручського повіту (уѣзду):

В ті далекі часи парубки та дівчата рідко одружувалися по любові. І хоча часто траплялося так, що хлопець і дівчина кохали один одного їх одруження все одно залежало від волі батьків. Рішення приймали зазвичай батьки, іноді навіть не враховуючи думку дітей. Як розповідали старі люди, вибір та сватання нареченої в ті часи складалися з тривалих, але обов'язкових традиційних етапів. Коли батьки парубка вирішували, що прийшов час його женити, рідня, в основному жінки (хрещена, тітки, матір хлопця), починали шукати йому наречену. Якщо в слободі Вислоцькій не було достойної пари, їхали в родинні села, до родичів і знайомих, де розпитували про незаміжніх дівчат, їх батьків, рідню, про господарство батьків, величину посагу й інше. Після того, як на родинній нараді, з сторони парубка, зупинялись на якійсь дівчині, то відправляли представника роду (в основному жінку) домовлятися про зустріч з батьками дівчини. З цього часу рідня нареченої починала наводити довідки про нареченого, його рід, господарство батьків і інше. Через деякий час, отримавши згоду батьків дівчини, представники рідні (батьки, хрещені, дядьки, тітки) парубка збиралися та їхали у гості до батьків майбутньої нареченої для знайомства з ріднею та оглядин дівчини. Їхали до будинку нареченої з дорогими подарунками. У батьків нареченої гостей приймали з усякого роду почестями та гостинно пригощали. Ці відвідини повторюватись ще кілька разів. Часто на цих відвідинах молоді бачили один одного вперше. Якщо наречена та її рідня сподобалась стороні парубка, батьки дівчини запрошувались на оглядини господарства та умов проживання майбутньої молодої сім'ї. І вже після взаємної згоди батьків парубка та дівчини засилались свати.[К 49]

В старі часи бувало так, що дружні заможні сім'ї проводили заручини своїх дітей ще в їх дитинстві. Старі слобожани розказували, що цей обряд проводився згідно всіх традицій — з священиком, рушниками і т. д. Тому деякі наші діди та прадіди знали своїх наречених з малку.[К 50]

Останній такий випадок стався в слободі Вислоцькій наприкінці 30-х років, коли дві заможні родини — Пількевича Андроня Андрійовича (в слободі Андроня) та Забродського Кирила Степановича (в слободі Кирила Степановського) заручили своїх дітей — Петра (нар. 1925) і Юлію (нар. 1927).[К 51]

Одруження з мужиками (кріпаками та нащадками кріпаків) в слободі Вислоцькій не допускалося.[К 52]

Відносини між жителями слободи Вислоцької та жителями навколишніх поселень

Спеціальна мапа Європейської Росії І. А. Стрельбицького (10 верст в дюймі, надр.1915 р.)

На рубежі ХІХ-ХХ століть навколо слободи Вислоцької знаходились наступні поселення: село Великі Кліщі, містечко Базар, сільце (рос. деревня) Сухарівка, село Недашки, слобода Ігнатівка (територіально колишня Ігнатівка займала невелику північно-західну частину сучасного села Недашки), слобода Малинка, містечко Ксаверів, сільце (рос. деревня) Савлуки, сільце (рос. деревня) Рудня-Калинівська, село Калинівка, поселення Довгоборка (знаходилося між слободою і селом Любарка), село Любарка.

Відносини слобожан з мешканцями навколишніх сел були неоднозначні. За переказами старожилів Слободи Вислоцької, що передавались від покоління до покоління, ще з перших зустрічей між жителями Слободи та Малінки виникли не дружні стосунки. Жителі Малінки — росіяни, вихідці з європейської півночі Росії, з так званого Помор'я, по віросповіданню належали до старообрядців-безпопівців, або, як вони казали до Древлеправославної поморської церкви. Малинці були переконані, що їх віра сама правильна, яка існувала з старих часів, і не була спотворена Ніконовською церковною реформою. Вони дотримувалися звичаїв, які існували до церковної реформи та нововведень царя Петра І, хрестились двома перстами, використовували релігійні книги і ікони старого писання, носили бороди до пояса, не курили, не пили алкогольних напоїв і т. д. Кожна сім'я мала свою баню, щосуботи вони милися і після обіду йшли молитися в часовою (так називалася їхня церква). Слобожан вони називали немитими хохлами, розкольниками, табакурами, послідовниками Петра І. А слобожани, в свою чергу, також не взлюбили малинців та називали їх кацапами.[К 53]

Також не склалися відносини і з жителями Калинівки. Слобожани були гордими і гоноровими людьми. Вони не були ніколи кріпаками, були вільними, мали свої наділи землі, держали воли, коні, худобу. Серед них було багато заможних хазяїв. А населення Калинівки — кріпаки — біднота, яка залежала від пана. Часто калинівці йшли до слобожан в найми. Оця нерівність і породила неприязнь один до одного. Калинівці називали чи обзивали слобожан ледачою шляхтою, ледачими дворянами. А слобожани калинівців — мужиками (тобто кріпаками).[К 54]

Калинівці дразнили Зіневича Івана Григоровича, в слободі Яна Грицьковського — шляхтою голопузою.[К 55]

В ті часи між жителями слободи Вислоцької та жителями Калинівки і Малінки виникали часті суперечки. Як казали тоді люди: «Свої багаті ліси Калиновці та Малинці прогуляли, а потім коли лісу не стало почали лізли в слобідські ліси». Слобожани берегли свої ліси (раніше ліси пана Вислоцького) і нікого туди не пускали, захищали їх і силою і зброєю. Тому і так напружені стосунки між слобожанами та жителями цих сел стали майже ворожими.[К 56]

Дійшло до того, що і калинівці і малинці почали боятися заходити в слободу, а обходили її по дорогам, що були прокладені ними по кордонам слобідських полів та лісів.[К 57]

А коли, після революції, Слободі Вислоцькій офіційно дозволили мати свої могилки (кладовище) то калинівці почали красти або палити хрести на могилах слобідських могилок.[К 58]

Міграція слобожан до Америки

Наприкінці XIX — на початку XX ст. перша хвиля міграційного руху українського населення охопила фактично всі українські землі. Звістки про великі можливості заробітку в Америці доходили і до жителів слободи Вислоцької. Деякі з них наважились залишити батьківщину та шукати кращої долі в далеких краях. Так в 1910 році виїхали в США і оселились в місті Чикаго брати Васьковські - Лукаш Варфоломійович і Іван Варфоломійович (старші брати Гринцевич (Васьковської) Варвари Варфоломіївни та Пількевич (Васьковської) Федори Варфоломіївни)[К 59]. Разом з ними поїхав і Забродський Іван Павлович (нар. 1892) (старший брат Забродського Арсенія Павловича). В Америці він здобув освіту, став інженером, працював на підприємстві Форда.[К 60] Згодом, до Першої сітової війни, до Америки поїхали і інші слобожани це два брати на прізвище Корбут по батьку Якубовичі.[К 61] А в 20-х роках ще і Забродський Василь Іванович (чоловік Забродської (…) Онисії Карпівни).[К 62]

Фотографії слобожан початку ХХ століття

Перша світова війна

Російський агітаційний плакат першої світової війни

19 липня (1 серпня) Німеччина та 24 липня (6 серпня) 1914 року Австро-Угорщина оголосили війну Росії. Російська імперія вступила в Першу світову війну.

З перших днів загальної мобілізації (17 (30) липня) слобожан визвали до 2-ї призивної дільниці Овручського повіту Волинської губернії, що знаходилася в містечку Народичі. Вони були зараховані до піхотного полку, що вже в кінці серпня — на початку вересня брав участь в бойових діях на фронті. Піхотний полк складався з чотирьох батальйонів, по чотири роти кожен.[К 63]

Вже в діючій армії, російські офіцери, сміялися з солдатів-українців та перекривляли їх «хохляцьку» мову, а солдати-українці, в той же час, нишком — між собою, сміялися над офіцерами-росіянами та солдатами-росіянами, які, часто, не розуміли один одного. Загалом руські з одного регіону Росії погано розуміли «слов'янську» мову руських з іншого регіону.[К 64]

Під час війни в російську армію були мобілізовані слобожани, це:

  • Гринцевич Йосиф Ілліч (нар. ?). Служив у складі 75 піхотного Севастопольського полку, звання — ратник, строк служби — з 1913 року, холостий, православний. 10 березня 1916 р., під час бою, на висоті 258 Австрійського фронту отримав поранення. Був направлений в дивізійний лазарет.[125] 75 Севастопольський піхотний полк (4 батальйона) 19-ї піхотної дивізії брав участь у Галицькій операції (Галич-Львівська операція 01.09.1914—15.09.1914, взяття Львова 03.09.1914—03.09.1914) у Брусиловському прориві (1-й Ковельський бій 15.07.1916—03.08.1916, 2-й Ковельський бій 26.07.1916—29.07.1916, Серпнева операція російського Південно-Західного фронту 31.08.1916—03.09.1916) та в Червневому наступі або «наступі Керенського» (Тарнопольська катастрофа 24.07.1917—24.07.1917).[126]
  • Гринцевич Йосиф Лукич (нар. 1892). Служив у складі 75 піхотного Севастопольського полку, звання — рядовий, 24 роки, холостий, православний. 9 березня 1916 р., під час бою, на Австрійському фронті отримав вогневе поранення в груди. 18 березня 1916 року Гринцевич Й. Л. надійшов до Тираспольського Лазарету Всеросійського Земского Союзу.[127] [128] 75 Севастопольський піхотний полк (4 батальйона) 19-ї піхотної дивізії брав участь у Галицькій операції (Галич-Львівська операція 01.09.1914—15.09.1914, взяття Львова 03.09.1914—03.09.1914) у Брусиловському прориві (1-й Ковельський бій 15.07.1916—03.08.1916, 2-й Ковельський бій 26.07.1916—29.07.1916, Серпнева операція російського Південно-Західного фронту 31.08.1916—03.09.1916) та в Червневому наступі або «наступі Керенського» (Тарнопольська катастрофа 24.07.1917—24.07.1917).[129]
  • Дідківський Данило Федорович (нар. ?). Служив у складі 75 піхотного Севастопольського полку, чин — рядовий, віросповідання — православний. 28 травня 1916 року вибув з лазарету службовців … Харківської губернії Охтирського повіту у відпустку на два місяці.[130]
Піхота на марші
  • Забродський Андрій Васильович (нар. 1892). Служив у складі 8 інженерної робочої дружини, чин — рядовий, селянин, 25 років, холостий. 8 червня 1917 року надійшов, з Брянського району, до госпіталю №1563 Московського міського суспільного управління з хворобою цинга.[131]
  • Забродський Антон Степанович (нар. ?). Служив у складі 309 піхотного Овручського полку, військове звання — єфрейтор. 13 березня 1916 року отримав сквозне поранення біля Штокмонгофа. 23 березня 1916 року поступив до лазарету Всеросійського земского союзу, що розташовувався в приміщенні духовного училища м. Сизрань.[132]
  • Забродський Арсеній Павлович (нар. 1894). У 1915 році визнаний придатним до військової служби і зарахований писарським учнем в команду писарів Управління Овруцького повітового Військового Начальника (м. Овруч Волинської губернії). У 1918 році був зарахований до Овруцького повітового військового комісаріату писарем, а в липні 1918 звільнений у запас.[К 65]
  • Забродський Варфоломій Григорович (нар. ?). Служив рядовим 647-го вьючного транспорту. 6 грудня 1916 року потрапив до лазарету для хворих та поранених військових при Каменецькій Губернській земській лікарні з діагнозом хронічне запалення середнього вуха.[133] 20 лютого 1917 року рядовий 15 запасного полку Забродський В. Г. поступив до 75-го евакуаційного госпіталю Курск з хворобою гнійний отит.[134] 9 червня 1917 року рядовий 15 запасного полку Забродський В. Г. поступив до 1 Київського Госпіталю Південно-Західного Обласного Земського Комітету за адресою вул. Дорогожицька,68 на лікування.[131]
  • Забродський Григорій Іванович (нар. ?). Служив писарем. В 1915 році проходив навчання в якості учня писаря в Володимирському Київському кодетському корпусі. 19 червня 1917 р. був направлений до Овручського лазарету червоного хреста у м. Овруч Волинської губернії з діагнозом запалення легенів. На цей час служив в Управл. Овруч. Уезд. Воинск. Нач., посада — писар учень.[131]
  • Забродський Іван Степанович (нар. 1889). В Першій світовій війні, дослужився до звання офіцера царської армії, згодом потрапив до польського полону. Після звільнення подався на рідну Україну, де вступив до Армії УНР. В Армії був старшиною Армії УНР у частині отамана Оскілка.[135]
Важка артилерія - 6-дюймова (152,4 мм) гармата зразка 1877 р.
  • Забродський Микола Васильович (нар. 1883). Служив у складі 40 місцевого важкої артилерії парку, звання — єфрейтор, вік — 33 р., віросповідання — православний, сімейне положення — жонатий. 07 лютого 1916 року надійшов, на лікування, до Смоленського барачн. госпіталю В,ЗС на ст. Вязьма.[136]
  • Зіневич Ілля Іванович (нар. ?). Служив у складі 75 піхотного Севастопольського полку, чин — рядовий, холостий, православний. 08 січня 1916 року отримав поранення на укріпленій висоті 258 на схід від д. Раранча. Відправлений до дивізійного лазарету.[137]
  • Зіневич Павло Онуфрійович (нар. ?). Служив у складі 57-го Карск. полку, звання — рядовий. 29 квітня 1917 року потрапив до Єкатеринославського лазарету Російського товариства Червоного Хреста, Єкатеринославської губернії.[138]
  • Зіневич Яков Онуфрійович (нар. ?). Служив у складі 98 Юріївського полку, звання — рядовий. 5 вересня 1916 року потрапив до Окремого лазарету ВЗС (Всеросійського Земськго союзу допомоги хворим і пораненим воїнам) м. Киржач з хворобою цинга.[139] 11 грудня 1916 року рядовий 98 Юріївського полку Зіневич Я. О. поступив до 1 Київського Госпіталю Південно—Західного Обласного Земського Комітету за адресою вул. Дорогожицька,68 на лікування.[140] 98 Юріївський полк у складі 1 бригади 25 дивізії брав участь у Східно-Пруській операції (Гумбиннен-Гольдапський бій (Битва при Гумбіннені 20.08.1914—20.08.1914, Битва при Танненбергу 26.08.1914—30.08.1914, Битва на Мазурських озерах 09.09.1914—15.09.1914), у Лансденській операції 10—ї російської армії на північний схід від Інстербурга 25.01.1915—07.02.1915, у Серпневій операції 08.02.1915—21.02.1915, у Віленській операції (втрата Литви) 22.08.1915—02.10.1915, у Брусиловському прориві (1-й Ковельський бій 15.07.1916—03.08.1916, 2-й Ковельський бій 26.07.1916—29.07.1916, Серпнева операція російського Південно—Західного фронту 31.08.1916—03.09.1916, Доброноуцький бій (Окненський прорив) 9—ї російської армії 09.06.1916—09.06.1916, Ковельський бій російського Південно—Західного фронту 16.09.1916—30.09.1916) у 2-й битві під Марашешті (Румунський фронт) 19.08.1917—22.08.1917.[141]
Газова атака
  • Кулаківський Трохим Лук'янович (нар. ?). Служив у складі 188 Тамбовської дружини, чин — рядовий. 20 вересня 1916 року потрапив до Єлисаветинського рухомого лазарету Російського товариства Червоного Хреста з травмою — забій гомілки суглоба. В жовтні 1916 р. відправлений до своєї частини.[142] В лютому 1916 року 188 Тамбовська дружина (200 чол.) входила до 8 Сибірської стрілкової дивізії та була розквартирована в с. Колодки Вілейского повіту Мінського намісництва, а її штаб знаходився в с. Королевці. Очікувалося на прибуття поповнення — ще 1300 дружинників.[143]
  • Недашківський Дмитро Юхимович (нар. ?).[К 66]
  • Пількевич Андронь Андрійович (нар. 1894). Першу світову війну пройшов з першого до останнього дня. Служив у складі піхотного полку (імовірно в 98 Юріївському полку), звання — рядовий. Брав участь в Східно-Пруській операції (17.08.1914—15.09.1914), Брусиловському прориві (4.06.1916—10.08.1916) та в боях на Румунському фронті (1917). Нагороджений: 1. Георгіївським хрестом IV ступеню (Східно-Пруська операція) за те, що сам маючи поранення визвався і привів підмогу до оточеної німцями в болотах російської військової частини, більшість якої складали поранені солдати і офіцери. 2. Георгіївською медаллю (операція Брусилівський прорив) за те, що разом з товаришем взяв у полон австрійського офіцера. Закінчив війну в 1918 році у м. Вінниця (був демобілізований).[К 67]
  • Ринкевич Григорій Іванович (нар. ?). Служив у складі 502-го піхотного Чистопольського полку, звання — рядовий. 21 грудня 1916 року надійшов до польового госпіталю №128 з діагнозом — бронхіт.[144]
  • Ринкевич Василь Захарович (нар. ?). В 1916 році служив у складі 4-ї роти 23-го армійського запасного батальйону. 22 червня 1916 року надійшов до лазарету Всеросійського Земськго союзу міста Горбатов Нижегородської губернії з діагнозом — ревматизм.[145] В 1917 році служив у складі 6-ї роти 293-го піхотного Іжорського полку, звання — рядовий, віросповідання — православний, сімейне положення — жонатий. 18 червня 1917 р., під час бою, в районі гори Утюг був контужений та отруєний газом. Направлений на лікування в лікувальний заклад.[146]
В окопах перед атакою
  • Дмитро (Митро) … (нар. 1893) (друг чи можливо брат Пількевича А. А.- Андроня). Загинув в … . Згідно переказів сталося це так. Під час одного з боїв, полк де служили слобожани, повели в штикову атаку. Полк, з криком — «Ура-а-а!», кинувся на німців. Солдати бігли вперед і вже могли розгледіти німців в касках, коли зненацька німці відкрили вогонь з кулеметів. Російських солдатів косило, як косою, солдати падали і падали, втрати були величезні. Під шквальним вогнем німців полк мусив був відступити. На полі залишилися багато вбитих та поранених солдатів. Був сонячний, дуже спекотний і задушливий день. Під відкритим сонцем, в полі, лежали поранені солдати, вони лаялися, плакали, звали мам, просили допомоги у бога, а німці все продовжували стріляти. Cолдати були приголомшені таким масовим розстрілом своїх товаришів. Вони сиділи в укритті (може в окопах) мовчки, слухали крики поранених, що доносились з поля, хтось з них голосно молився, а вони всі хрестилися. Вже в укритті виявилося, що в полі залишився і поранений друг (можливо брат) Пількевича А. А. слобожанин Митро. Згодом, Андронь ледь пізнав його далекий голос, що зливався з іншими криками, він кричав: «Андронь допоможи! … !». Дід Андронь згадував: «Боже, як поранені кричали… Серед цього смертельного гаму та стрільби було моторошно і дуже страшно. Тоді смерть добре погуляла по тому полю». До вечора поле затихло, багато поранених солдатів вже померло. Ніч була світла, на небі місяць, зорі і як на зло ні одної хмаринки. З сторони німців лунали тільки поодинокі постріли. Коли трохи стемніло, Андронь поповз шукати товариша. Вже на полі почав тихо кликати Митра, потім знову повз, знову кликав. І нарешті почув ледь чутну відповідь. Зрадів, що Митро живий. Потім вони почали перекликатись, а Андронь повз на голос. Коли він був вже поруч з другом то побачив, що з іншої сторони до нього повзуть німецькі солдати. Між Андроньом та німцями почалася перестрілка. У відповідь, по полю, знову почали стріляти німецькі кулемети. Серед цієї метушні Митро почав кричати: «Не кидай мене Андронь! … !». В цей час хтось з німців кинув гранату. Вона вибухнула прямо на тому місці де знаходився Митро. Коли, згодом, Андронь підповз до нього, то побачив, що тіло друга пошматовано вибухом — він був мертвий.[К 68]
  • та інші.

Під час війни, на фронт призвали багато слобожан, тому всю роботу по господарству, жінки і діти вимушені були брати на себе. Додатково на слобожан лягли ще й постійні військові реквізиції. В основному забирали коні та зерно. В слободу Вислоцьку, до старости, часто приїздив становий пристав — перевіряв чи не ховається хтось з чужих в слободі та в навколишніх лісах від мобілізації до армії. Слобожани самі слідкували, щоб на їхніх землях не було чужаків, для цього була створена слобідська дружина. Серед слобожан дезертирів не було.[К 69]

Фотографії учасників Першої світової війни

Окупація. Громадянська війна 1917—1921 роки

Під час Першої світової війни та Громадянської війни слободою Вислоцькою керував староста. Це був добрий хазяїн, мудра, порядна та віруюча людина. На даний час його прізвище не відоме, відомо тільки, що в 1930—1932 роках він був розкуркулений разом з іншими слобожанами. При ньому був організований загін самооборони слободи Вислоцької, а в найбільш небезпечні періоди ще й установлено спостереження за околицями слободи. В ті часи на території повіту вешталось дуже багато озброєних дезертирів і бандитів, а також загонів різних політичних напрямків, до слобожан доходили чутки про грабунки селян в повіті. Навколо слободи, в лісах та болотах, були облаштовані схованки для людей та худоби на випадок грабунків та реквізицій. Всі питання, щодо слобідських справ староста вирішував відкрито на сходах слобожан.[К 70]

В січні 1918 року в Базарі було проголошено Радянську владу. Але розпочати революційні перетворення трудящі Базара не встигли. У лютому 1918 року містечко окупували австро-німецькі війська. Почалися грабунки й переслідування мирного населення. Селяни стали збирати зброю, готувалися до боротьби за владу Рад. 24 червня 1918 року, коли т. зв. гайдамаки стали відбирати у населення Базару зброю, селяни вбили начальника варти, кинувши в нього бомбу. [147]

В травні та червні 1918 року багато слобожан повернувся з війни додому — в слободу Вислоцьку. Волинь на той час була під окупацією австро-німецьких військ. В Базарі знаходилась окупаційна управа (може комендатура) і стояли військові загони німців та гетьманців. Дід Андронь згадував, що чотири роки воював-воював. Спочатку з німцями, потім з австрійцями і ось прийшов до рідної хати, а вони тут хазяйнують.[К 71]

15 липня 1918 року урядом Гетьмана Скоропадського був прийнятий закон «Про передачу хліба врожаю 1918 року в розпорядження держави», який вводив на підконтрольній території режим хлібної монополії — для виконання зобов'язань перед австро-угорськими військами, по суті, що контролювали цю територію. Закон припускав обов'язкову здачу всієї сільгосппродукції, за винятком установлених урядом норм. За відмову від здачі передбачалася реквізиція.

У грудні 1918 року австро-німецькі окупанти залишили Базар, але владу в містечку прибрали до рук петлюрівці.[147]

В 1918 чи в 1919 році слобожани, якось, опинилися в Базарі в складі військового загону, який сформували з жителів волості (можливо це був загін самооборони волості). Одного дня до їх загону призначили нових, не місцевих, командирів (офіцерів) та наказали йти під Коростень чи Овруч. На той час там проходили бої, чи якісь військові заворушення. Селяни не хотіли йти далеко від своїх домівок, тим паче вони вкрай неохоче відносилось до війни, багато з них тільки-що вилізли з окопів Першої світової війни і застали своє господарство в занедбаному стані. По дорозі виник конфлікт солдатів з командирами (офіцерами), когось з офіцерів було поранено чи застрелено, інших роззброєно і всі солдати розійшлись по домівкам. Солдати з слободи Вислоцької ще деякий час ховалися в дубовому гаю біля слободи, бо побоювалися покарання. Вони вилазили на дуб «Вежу» та слідкували, що робиться навкруги слободи, чи нема в слободі чужих. А згодом поховали зброю і розійшлися по хатам.[К 72]

На початку 1919 урядом Петлюри були початі спроби по монополізації ринку хліба й інших продовольчих продуктів і їх розподілу. Інші збройні формування, що управляли різними районами України, у більшості випадків обмежувалися «звичайними вилученнями продовольства» — по суті, збройними грабунками.

На початку 1919 року Овруцький повіт, як і вся Волинь був охоплений епідеміями тифу, холери, іспанки та інших інфекційних хвороб. Підчас піку епідемій в Овруцькому повіті, на сході слободи було прийнято рішення про заборону виїзду слобожан за кордони слобідських земель.[К 73]

Наприкінці березня 1919 року загони Червоної Армії вигнали петлюрівців з Базару. Відразу ж було створено волосний ревком, який очолив боротьбу з бандитизмом і контрреволюцією, організовував допомогу Червоній Армії, заготовляв продовольство, розподіляв землю.[147]

12 квітня 1919 р. Раднарком УСРР видав наказ «Про розверстку надлишків врожаю 1918 і попередніх років». Ця система зобов'язувала селян здавати державі за твердими цінами надлишки (понад встановлені норми на особисті і господарські потреби) хліба та інших продуктів. Проводилася органами Наркомпроду, продзагонами, за участі частин Червоної армії, спільно з комбідами і місцевими Радами. Більшовицька влада встановлювала завдання губерніям, яке потім розверстувалось за повітами, волостями, селами та селянськими дворами. У 1918—1919 рр. насправді, розверстувався не лише хліб, м'ясо, картопля та інші продовольчі товари, а буквально всі види сировини тваринного і рослинного походження: пенька, щетина, кінське волосся, коров'яче волосся, копита, роги тощо.

Продовольство вилучалося в селян фактично безкоштовно, тому що грошові знаки, які пропонувалися в якості оплати були практично повністю знецінені. Крім цього найчастіше при визначенні розміру розверстки виходили не з фактичних надлишків продовольства в селян, а з потреб у продовольстві армії й міського населення, тому на місцях вилучалися надлишки, що не тільки були, але дуже часто весь насінний фонд і сільгосппродукти, необхідні для харчування самого селянина. Невдоволення й опір селян при вилученні продуктів пригнічувалися збройними загонами комітетів бідноти, а також частинами особливого призначення Червоної армії (ЧОН) і загонами Продармії.[148]

Не одна влада не оминула слободу Вислоцьку. Влади різні та поводили вони себе всі однаково — вимагали хліб, картоплю, худобу, птицю, яйця, і т. д. Найбільш нахабно поводилися червоні. Тому озброєні слобожани не пустили в слободу червоний продзагін. Ще починаючи з німцеької окупації слобожани почали ховати хліб у схованках, а худобу в навколишніх лісах та болотах.[К 74]

Під час Громадянської війни слобожани, на чолі з старостою, робили все, щоб не допустити озброєних чужаків в слободу та не доводити до реквізицій та грабунків. При нагоді вони захищали слободу чи намагалися вирішити всі питання на перемовинах мирно за межами слободи.[К 75]

В 1919 році каральний загін Червоної армії повністю спалив сусіднє село Сухарівку. Розповідали, що мешканці Сухарівки відкрито не підтримували радянську владу і скоріш за все через введену систему заготівель сільськогосподарських продуктів (продрозкладку). Зробивши свою справу в Сухарівці каральний загін попрямував до слободи Вислоцької. Слобода Вислоцька теж була в немилості у радянської влади. Старі люди в слободі згадували, що озброєні слобожани, в свій час, не пустили чи вигнали з слободи червоних (мабуть червоний продзагін). Звістка про події в Сухарівці миттєво долетіла до мешканців слободи. На краю слободи, біля дороги на Базар (дорога і на Сухарівку) стояли садиби: Івашкевича Миколи … (в слободі Миколая), Івашкевича Якова Левоновича (в слободі Якуба), Янківського Григорія … (в слободі Ригора Янковського), Гринцевича Йосипа … (в слободі Юзепа), Недашківського Єгора … , Забродського Василя … (в слободі Базиля). І коли кінний загін червоноармійців підійшов до околиці слободи, на зустріч йому вийшли старійшини цих сімей, швиденько організовані Івашкевичем Яковом Левоновичем (в слободі Якубом). Зустрічали червоноармійців з хлібом-сіллю, один з слобожан тримав червоний прапор, на іншому був надітий червоноармійський кашкет (може будьонівка). В цей час до околиці швидко збиралися мешканці слободи та хуторів. Був проведенний мітинг, слобожани говорили як вони щиро підтримують і люблять радянську владу та надали загону провіант і самогон. Тому каральний загін слободу Вислоцьку не зачіпив.[К 76]

Коли по хатам пролетіла звістка, що до слободи підходить червоний каральний загін люди швидко згуртувались і вийшли на зустріч. Частина слобожан були налаштовані збройно захищати свої сім'ї та садиби. Після війни майже в кожній хаті була зброя, казали, що десь на хуторах є навіть кулемет. Тим паче, що багато з слобожан пройшли війну і добре знали військову справу. Слава богу перемовини з червоним командиром пройшли мирно, до кровопролиття не дійшло, каральний загін минув слободу.[К 77]

Під час громадянської війни, в лісі Язвинки, що під слободою Вислоцькою, недалеко від слобідського хутору Гринцевича Тимофія Івановича (в слободі Томаша) отаборилася банда, що приїхала десь із-за Любарки. По іншій версії бандити заняли якийсь слобідський хутір. На світанку озброєні слобожани оточили табір, застали сплячих бандитів зненацька та вигнали їх за межі своюх земель. Іншого разу якась банда під'їхала до слободи з сторони Калинівки. Вони зупинились біля лісу Бор, навпроти садиби Забродського Івана Івановича (в слободі Івана Янкового). Трохи постояли, в слободу заходити не наважились, а об'їхали її навкруги — полями. Їх бачили біля слобідського хутору Забродського Кирила Степановича (в слободі Кирила Степановського), що в урочищі Злодійське.[К 78]

В серпні 1919 року петлюрівські банди знову вдерлися в містечко Базар. Наприкінці вересня 1919 року вони були розгромлені.[147]

Десь в 1919 році в слободі Вислоцькій був створений, спочатку, комбід (комітет бідноти), потім в 1920 році комнезам (комітет незаможних селян), куди збіглися всі слобідські ледацюги та авантюристи. Їх було мало. В основному люди так вірили старості, що по всім питанням тадиційно зверталися до нього. Фактично він продовжував керувати слободою.[К 79]

Під час Громадянської війни, до слободи, по дорозі від Малинки під'їхав кінний роз'їзд червоноармійців. Вони зупинилися біля крайніх садиб Зіневича Івана Григоровича (в слободі Яна Грицьковського) та Зіневича Дем'яна Даниловича (в слободі Демініка). Це були китайці чи якісь інші азіати. Вони мали добрі коні, були озброєні гвинтівками, шаблями та одягнуті в червоноармійську форму. В слободу не заходили, поговорили з господарями садиб та повернулися назад до Малинки.[К 80]

Наприкінці квітня 1920 року польські інтервенти захопили Базар і встановили тут режим нечуваного терору. В середині червня 1920 року 25-а стрілецька ім. В. І. Чапаєва дивізія у взаємодії з частинами 12-ї армії визволила Базар.[147]

Коли у Базарській волості з'явились великі військові регулярні частини червоних, комнезам повністю взяв владу в слободі в свої руки. Комнезам разом з червоноармійцями роззброїли слобожан, позабирали також і всю мисливську зброю. Потім почапи переділ в слободі орних земель та часткове вилучення у заможних слобожан сільськогосподарського реманенту. Члени комнезаму ходили по слободі озброєні гвинтівками та револьверами.[К 81]

Члени комбіду (комнезаму) активно допомагали червоним продзагонам вилучати у слобожан хліб та інші продукти. Вони знали у кого є запаси хліба, картоплі, фуражного зерна, скільки у хазяїв худоби, свиней, птиці і де це все заховано.[К 82]

В слободу періодично наїзджали червоні. Вони заходили в слободу і в одному дворі могли взяти, для своїх потреб, порося, в іншому курей, яйця, самогон, … і навіть особисті речі, що їм сподобались.[К 83]

Під час громадянської війни один з таких випадків — на світанку до хати Пількевича Андрія Андрійовича (в слободі Андроня) вдерлися троє озброєних червоноармійців, всі в формі, з зірками на кашкетах. Вони витягли його з хати босим, в нижній білизні і кинули під хлів та почали вимагати гроші — його били, лаялись, ставили під стінку і стріляли поверх голови. В цей час старший з них підійшов до переляканої дружини господаря Тодори, яка плакала та голосила біля хати і сказав: «Если не отдашь баба деньги, твоего мужика сейчас и кончат». Вона, перелякана, винесла із схованки всі збереження завернуті в хустку і віддала. В цій хусці були і георгіївські нагороди Андроня. Червоноармійці спокійно сіли на коней, до них приєдналися ще кілька чоловік і вони весело розмовляючи та регочучи поїхали в центр слободи.[К 84]

21 березня 1921 року продразверстка була замінена продподатком, що було основним заходом переходу до політики НЕПу. Продовольчий податок відрізнявся від продрозверстки тим, що був унормований відповідно до частки землі. Все, що залишалася у селян після його виконання, було їх власністю, якою вони могли розпоряджатися, як хотіли.

9—10 листопада 1921 р. під час Листопадового рейду через Слободу, Хриплю, Великі Кліщі, Рудню-Базарську, Базар, Межиліску теперішнього Народицького району проліг шлях Подільської групи (командувач Сергій Чорний) Армії Української Народної Республіки.[149]

17 листопада 1921 року поблизу села Малі Міньки, Овруцького повіту, Волинської губернії у ході другого Зимового походу в бою з радянськими військами зазнала поразки Волинська група Армії УНР під командуванням ген.-хорунжого Ю. Тютюника. В цьому бою 1000 виснажених вояків-повстанців протистояли кількатисячному, добре озброєному більшовицькому війську. 2-а і 3-я бригади 9-ї кавалерійської дивізії Котовського оточили українські сили. В запеклім бою, що став останнім боєм Повстанської армії, понад 400 вояків загинуло, до полону захоплено разом із пораненими 537 вояків, з яких до суду дожило лише 443. До найвищої міри покарання — розстрілу — засудили 360 повстанців, які 23.11.1921 в Базарі були розстріляні. Розповідали, що померли повстанці, співаючи гімн “Ще не вмерла Україна”. Що українські вояки чинитимуть саме так, Котовський не сумнівався, тому заздалегідь примусив селян викопати дві довжелезні ями. Ще 83 повстанця були відправлені до Києва для додаткового допиту, більшість із них було страчено. Тільки штаб, кінна сотня й важкопоранені числом до 120 осіб під керівництвом Тютюнника, пробиваючись через села теперішніх Овруцького й Олевського районів, 20 листопада перейшли на польську територію.

У грудні 1921 року котовці силою зброї збирають продподаток «на всі 100 %», залишаючи селян в сувору зиму без хліба. Якщо селяни до встановленого терміну не здавали зерно, вводилася «колективна відповідальність», коли все село піддавалося грабежу. Котовський розміщує полки на постій в селах, які не здали продподаток. Ці села повинні були повністю забезпечувати котовців продуктами і фуражем до того часу, поки не буде стовідсоткової здачі продподатку. 30 грудня 1921 року Котовський підписує наказ, в якому вимагає від командирів, політпрацівників і всіх бійців надавати всіляку допомогу повітовим, волосним і губернським Радам у зборі продподатку і додаткового податку для надання допомоги голодуючим Поволжя.[150]

Колективізація та розкуркулення 1929—1932 роки

Ілюстрація до радянських категорій селян: бідняки чи бідні селяни; середняки, або селяни із середнім рівнем доходу; куркулі, фермери з більшими доходами, які мали більші господарства, ніж більшість селян. 1926 рік

Рішенням XV з'їзду ВКП(б) у 1927 році передбачався повільний, поступовий, добровільний процес кооперації. Проте партійні лідери диктували більш швидкі темпи та більш жорсткі методи колективізації. І вже в листопаді 1929 року резолюцією пленуму ЦК ВКП(б) «Про сільське господарство України та про роботу на селі» було стверджено, що Україна має всі необхідні заходи, щоб прискореними темпами попереду інших республік йти у справі колективізації сільського господарства. А постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року передбачалося завершити колективізацію в Україні восени 1931 року або навесні 1932 року.

Колективізація передбачала створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150 %.

За переказами слобожан організацією колгоспу в селі Слобода Вислоцька займався комітет незаможних селян (КОМНЕЗАМ) при допомозі представників району (уповноважених райвиконкому) та голови колгоспу.[К 85]

Для проведення колективізації в Слободі Вислоцькій, базарським райвиконкомом, був направлений «двадцятип’ятитисячник» — машиніст-залізничник з міста Коростень на прізвище Бугай.[К 86] Ймовірно це Бугай Олександр Микитович, народився в 1888 році у м.Барановичі Мінської губернії. Білорус, член КП(б)У, освіта початкова, машиніст. Проживав на станції Коростень Житомирської області.[151] Двадцятип’ятитисячники це робочі-комуністи мобілізовані партією на проведення колективізації села.

Найбільш активним організатором слобідського колгоспу з місцевих активістів був Дідківський Іван Федорович. Йому активно допомагали: Гринцевич Адам Олексійович, Гринцевич Михайло Трохимович, Івашкевич Іван Михайлович, Забродський Іван Іванович, Забродський Петро Іванович, Зіневич (Непомнюща) Варвара … , Недашківський … , Ринкевич Паларій Іванович та інші.[К 87]

В слободі велась активна агітаційна робота, колгоспні активісти збирали сільські сходи, мітинги, по хатам (хуторам) проводили індивідуальні бесіди де агітували слобожан записуватися до колгоспу. Як казали в ті часи люди, що активісти з своїми розмовами не давали людині вийти і до вітру. І все одно колгосп сприймався жителями села з недовірою і нерозумінням.[К 88]

При вступі до колгоспу, потрібно було здати коні, воли, упряж, сільськогосподарські техніку та реманент (вози, плуги, борони, жатки, молотарки, січкарні, і т.д.). А з годом, додатково, ще й корови та свині.[К 89]

Після бандитських реквізицій під час Першої світової війни, австрійської окупації, громадянської війни, польської окупації, а потім ще і наїздів бійців дивізії Котовського, господарства слобожан зовсім занепали. В деяких дворах не було ні коней ні волів. Щоб дати раду своїм господарствам слобожанам впродовж багатьох років, в тому числі і старим і малим, прийшлося дуже тяжко працювати від зорі і до зорі. Сім’ї були вимушені, багато в чому, відмовляти собі та дітям, економити на харчах, одязі, взутті, … щоб придбати в двір коня, вола або сільськогосподарський реманент. А тепер все нажите їхньою тяжкою працею віддай. І як далі жити? І при цьому хто організовує та управляє колгоспом? Це люди, які не могли дати раду навіть своєму особистому господарству.[К 90]

Колективізація Слободи проходила тяжко, слобожани до колгоспу йти не хотіли. Тому, в поміч Бугаю … , з Базару був направлений уповноважений райвиконкому комуніст Лінкевич … , який періодично займав різні посади в комнезамі, сільраді та колгоспі Слободи Вислоцької. А згодом до сільради почав приїжджати ще один уповноважений на прізвище Марчук (може Макарчук). [К 91]

В 1930—1931 роках (вірогідніше в 1929—30 роках) в селі Слобода Вислоцька було організовано колгосп «Заповіт Ілліча». Сільські люди не розуміли, що таке колгосп – це було нове і незрозуміле слово, а пояснити толком не було кому. А тому і боялися організовуватися в колгосп. В селі вийшло розшарування населення. Заможні господарі це куркулі, середній прошарок – середняки, а третій прошарок – бідняки, вони і стали повноправними господарями села.[К 92]

Коли в селі Слобода Вислоцька було організовано колгосп «Заповіт Ілліча», до нього вступило, на перших порах, дуже мало дворів (сімей). Всі, хто проживав на хуторах до колгоспу не записувалися, бо згідно вимог правління колгоспу їхнім сім’ям треба було кидати обжиті місця та переселятися в село. Тобто розбирати та переносити хати і господарські будівлі в Слободу Вислоцьку. [К 93]

Першим головою слобідського колгоспу «Заповіт Ілліча» був призначений «двадцятип’ятитисячник» Бугай. Новостворений колгосп був розділений на дві бригади. Бригадирами були призначені Забродський Іван Іванович та Гринцевич Михайло Трохимович.[К 94]

Часто по вечорам проводили колгоспні збори, які селяни дуже не любили, де зачитували якісь директивні документи та газету «Колективіст», яка друкувалась в Базарі з 1930 року (деякі примірники збереглися по слобідським хатам до 80 років).

В колгоспі було не все так добре і дружно. Колгоспники відносились до роботи в колгоспі зовсім по різному. На колгоспних зборах постійно порушувалось питання щодо трудової дисципліни. Були випадки коли колгоспники під різними приводами не завжди виходили на роботу, а інші приходили з запізненням. Кожний вечір, після роботи, а іноді і в ночі, слобожани-колгоспники, тихесенько приходили до колгоспних конюшні та корівника щоб оглянути, почистити, підстелити свіжої соломи і підкормити «своїх» коней, волів та корів, які вже знаходились в колгоспі. Вони ночами спати не могли, поки не пересвідчаться, що з «їхньою» худобою все нормально. Були випадки коли за поганий догляд «своєї» худоби слобожани влаштовували лайку, яка іноді закінчувалися бійкою. Деякі слобожани в колгоспі не прижились, а після їх виходу з колгоспу, коні та воли, що належали їм до вступу в колгосп, не повернули.[К 95]

Під час чергових колгоспних зборів частина колгоспників, які були незадоволені правлінням колгоспу, підняли питання про призначення на посаду голови слобідського колгоспу чоловіка, що розуміється в сільському господарстві та побуті слобожан. Вони запропонували запросити на посаду голови колгоспу колишнього старосту слободи, до якого слобожани мали довіру і повагу. Колишній староста на той час був зарахований активістами до кулаків. При цьому багато колгоспників та одноосібників-слобожан, що були присутні на зборах цю пропозицію підтримали. Але голова та члени правління колгоспу залишилися на своїх посадах.[К 96]

Селяни здають хліб по державним податкам. Україна 1930 рік

Новостворений слобідський колгосп, в перший же рік, повністю виконав плани по заготівлі хліба, м’яса, картоплі, городини, … і т.д. Колгоспники були не дуже задоволені, що в них забрали майже весь урожай, але більш-менш спокійні за свої сім’ї. Розрахувались з державою по податкам і всі слобідські одноосібники. Село Слобода Вислоцька по виконанню господарських планів вийшло в передові і в першу чергу за рахунок одноосібників.[К 97]

Колгоспні активісти і далі проводили агітаційну роботу, вони ціленаправлено розколювали слободу на групи за майновою ознакою, що в результаті почали протистояти одна одній. Озброєна та агресивна меншість (активісти та колгоспники) почували себе повноправними господарями села. Спочатку вони намагалися переконати слобожан до вступу в колгосп, а з годом вже лаялися, ображали, залякували розкуркуленням та погрожували вислати до Сибіру чи розстріляти. А слобожан, які не бажали вступати до колгоспу, навіть не дуже багатих, записували до куркулів та підкуркульників. Голови слобідських колгоспу і сільради, уповноважені району та деякі активісти мали при собі зброю.[К 98]

В слобідському колгоспі справи були не дуже хороші. Багато слобожан було проти колгоспу, а деякі, що вступили до колгоспу почали з нього виходити. Щоб залякати слобожан, які не хотіли вступати до колгоспу, слобідська влада здала кількох слобожан-одноосібників в руки НКВД, як ворогів народу.[К 99]

Першою жертвою нової радянської політики, в Слободі Вислоцькій, став Ринкевич Лука Іванович 1896 року народження, українець, малописьменний, середняк. 20 лютого 1930 року він був заарештований. Обвинувачувався за ст. 54—6 (шпигунство), 80 КК УРСР. За постановою ОН при Колегії ДПУ УРСР від 22 березня 1930 року був висланий у Північний край.[152]

30 січня 1930 року Політбюро затвердило постанову ЦК ВКП(б) «Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Її автор В. Молотов заявив: «В особі куркуля ми маємо найхитрішого і все ще не розбитого ворога.» За нею розкуркулюванні ділилися на три категорії. До першої належав «контрреволюційний актив» — учасники антирадянських і антиколгоспних виступів (вони самі підлягали арештові і суду, а їхні сім’ї – виселенню у віддалені райони країни). До другої — «великі куркулі та колишні напівпоміщики», які активно виступали проти колективізації ( їх виселяли разом із сім’ями у віддалені райони). До третьої — «решта куркулів». Цій категорії виділяли земельні ділянки поза межами колгоспних земель.

Радянський агітаційний плакат «Геть куркуля з колгоспу». 1930 рік

1 лютого 1930 року вийшла постанова ЦВК РНК СРСР «Про ліквідацію оренди землі і боротьбу з куркульством.» 2 лютого 1930 року з'явився наказ ОДПУ СРСР № 44/21, який вимагав негайно провести операцію з ліквідації, «контрреволюційного куркульського підпілля, діючих контрреволюційних і повстанських організацій, а також найбільш злісних небезпечних соціальних елементів». А вже 13 березня 1930 року на позачерговому засіданні президії Базарського райвиконкому розглядалося питання про розкуркулення та виселення куркулів з району. Згідно протоколу № 1 позачергового засідання президії розкуркуленню підлягали жителі с. Базар, с. Великі Клещі, с. Голубієвичі, с. Великі Міньки, с. Малі Міньки, с. Недашки, … .

В результаті в Базарському районі на Житомирщині навесні 1930 року було розкуркулено і виселено за межі УРСР 6 селянських родин, за межі району — 54 родини, розкуркулили і залишили на місці 2 родини. Але цього було замало, тому президія Базарського райвиконкому прийняла постанову, в якій зобов’язала голів сільрад в терміновому порядку (так у документі) подати матеріали, яких не вистачає, на куркулів.[153] [154]

Тривожні вісті про перші випадки розкуркулення в сусідніх селах доходили і до жителів Слободи Вислоцької. Кожна така новина жваво обговорювалася на селі, адже з районів суцільної колективізації висилалися «куркулі» — класово чужі елементи, тобто заможні господарі, у яких забирали господарство та виселяли за межі району або у віддалені райони СРСР. Тому у багатьох жителів села виникало питання: «А ми хто такі ?»[К 100]

Коли в районі вже почалося масове розкуркулювання, представники заможних сімей села (куркулі, середняки), які були проти вступу до колгоспу, зібралися вночі на хуторі Гринцевича Тимофія Івановича, що стояв біля лісу Кондратова, за два кілометри від слободи. Зібрання проходило в хаті. В суперечках — чи вступати до колгоспу, чи захищати своє майно та пустити кров жидобільшовикам та їхнім активістам, доходило до лайки (слобожани після Першої світової війни та громадянської війни мали в схованках зброю). Висловлювалась ще одна пропозиція — розпродати своє господарство, зачинити хати, і на своїх конях, поки їх не забрали, податися працювати на якесь підприємство чи будівництво першої п’ятирічки. Цілу ніч просиділи — курили, трохи випивали та міркували, як далі жити. Але до єдиної думки так і не дійшли. Почало світати, слобожани ще трохи посперечались та розійшлись, а згодом деякі з них вступили до слобідського колгоспу.[К 101]

Багато років по тому, в розмові, учасники тих зборів казали, що не було сенсу тоді щось затівати бо серед слобідських господарів-одноосібників не було єдиної думки та взаємної підтримки. Одноосібники своєчасно розраховувалися по державним податкам і виконували необхідні суспільні роботи по розпорядженню голови сільради. Але до колгоспу іти не хотіли. Казали, що годувати лежнів не будуть. В слободі тоді ходила поговірка, щодо активістів — «Вилізла вдача та вся ледача» . І при цьому, коли в колгоспі виникла гостра проблема - потрібно було терміново побудувати якісь будівлі, то на сході села була оголошена толока і на будівництво, традиційно, вийшли всі слобожани, поруч працювали і колгоспники і «куркулі». В слободі, і серед «куркулів» і серед середняків, що не хотіли іти до колгоспу, були рішучі люди, які легко би взялися до зброї. Та більшість одноосібників були впевнені, що сусіди та родичі (активісти, колгоспники) їх сім’ї не зачіпатимуть. Бо слобода це була велика родина, всі сім’ї доводились одна одній, близькими чи далекими, родичами. Але, далі, що сталося то сталося. [К 102]

За іншою розповіддю розкуркулені слобожани, на час розкуркулювання, не були членами слобідського колгоспу.[К 103]

Можливо, так званих, куркулів та підкуркульників не прийняли до колгоспу. Чи, після вступу, виключили з колгоспу посилаючись на: Постанову РНК СРСР від 21 травня 1929 р. «Про ознаки куркульських господарств, в яких повинен застосовуватися кодекс законів про працю», Постанову Раднаркому УСРР від 13 серпня 1929 року «Про ознаки, які визначали селянське господарство як куркульське», Постанову ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року «Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». А пізніше ще вийшла Постанова ЦВК і РНК СРСР від 13 листопада 1930 року "Про недопущення кулаків і позбавленців в кооперацію". Згідно цих постанов, членами колгоспів, не могли бути куркулі та інші особи, позбавлені права обиратися до рад.

Розкуркулення селянина. Україна поч. 30-х років

Правління слобідської сільради вносило своїх односельців до списків куркулів і підкуркульників та подавало документи на розкуркулювання до райвиконкому, а президія Базарського райвиконкому, своїм рішенням, їх затверджувала. Тому впродовж 1930-1932 років були розкуркуленні: Гринцевич Василь Іванович, Гринцевич Степан Іванович, Гринцевич Тимофій Іванович, Забродський Степан … , Забродський Кирило Степанович, Забродський Павло Степанович, Забродський Северин … , Забродський Петро Северинович, Зіневич Іван Онуфрійович, Кулаківський Трохим Лукич, Кулаківський Степан Лукич, Кулаківський Іван Лукич, Кулаківський Василь Лукич, Пількевич Андронь Андрійович, Чижевський Василь … , Чижевський Михайло … (можливо ще Гринцевич Захар … ).[К 104]

Багатим (куркулем) був ще і Забродський Іван … (в слободі Ясь), але в кінці 20-х років він доволі швидко зорієнтувався в ситуації, що склалася в державі та розділив своє господарство (землю, худобу, реманент) на чотири частини (між 3 синами і собою) та поставив синам окремі хати. Всі вони стали середняками та вступили до колгоспу.[К 105]

Першими, в Слободі Вислоцькій, було вирішено розкуркулити Гринцевича Тимофія Івановича та Пількевича Андроня Андрійовича. Але вночі, перед розкуркуленням їх попередили, що на світанку в слободу з Базару (районного центру) приїдуть озброєні уповноважені райвиконкому для проведення розкуркулення. Гринцевич Т.І. і Пількевич А.А., були заможними господарями, у них працювали наймити, кожний з них мав коні, воли, корови, свині і різну сільськогосподарську техніку та реманент. Пількевичі тримали велику пасіку, їх хата була крита залізом. Гринцевичі мали свою механічну маслобойню (маслоробку). Під час НЕПу, всі вони, їздили торгувати до Києва. У обох господарів склалися напружені стосунки з головою колгоспу та деякими слобідськими активістами, які не раз погрожували згноїти їх в Сибіру та називали куркулями і контрами. А ще їм пригадали, що під час продрозверстки вони брали активну участь у збройному протистоянні слобожан з червоним продзагоном і не пустили його до слободи. Пількевичі і Гринцевичі розуміли, що при розкуркуленні все їхнє майно так і так заберуть, а якщо їх сім'ї ще вишлють до Сибіру то старі їх батьки та малі діти там і згинуть. Тому без довгих розмов вирішили втікати з слободи. Налякані люди кидали все – батьківські хати повні добра, господарство, худобу (коні, воли, корови, свині), брали з собою тільки старих батьків, дітей та найбільш необхідні речі.[К 106]

Розкуркулені селяни, яких виселили з села. Україна поч. 30-х років

Загальну картину, як проходило розкуркулення в Слободі Вислоцького можемо уявити з розповідей, що збереглися, про розкуркулення садиби Пількевичів. Колгоспні активісти з червоними прапорами та з піснями зайшли до двору Пількеквичів. Двері в хату були зачинені. Вони вибили вікно і влізли в хату. З хати винесли стіл і поставили серед двору. Голова сільради чи колгоспу зачитав постанову про розкуркулення Пількевича А.А. та сів складати документ щодо опису майна. Активісти, в цей час, по всій садибі почали проводити обшуки, - в хаті, в господарських приміщеннях, в садку і на городі. Ходили з загостреними металевими прутами і штиркали землю, стіни та підлогу будівель, стріху, сіно, … , то тут, то там копали ями та перевертали вулики в садку, лазили на горище хати, все шукали потаємні схованки. Обстежили також місцевість біля Андроньової копанки та залізли на віковий дуб, що стояв поруч. Хтось з активістів витягнув з хати пір’їну, яку під загальний регіт активістів роздерли. По всьому двору розлетілося пір’я (наголошую, що в слободі склалася традиція при кожному розкуркуленні роздирати пір’їну). З конюшні вивели коней і волів та запрягли у підводи на які завантажили сільськогосподарську техніку і реманент (сани, плуги, борони, жатки, косарки, молотарки, січкарні, коси, граблі, лопати, і т.д.). З комори для збіжжя вигребли все зерно (жито, пшеницю, пшоно, овес, ячмінь, …). Розкопали бурти та винесли картоплю, буряки, моркву, капусту, … . Всю сільгосподарську продукцію в мішках, діжках, коритах, ночвах, цебрах почали завантажувати на підводи. Підвод не вистачало, до двору заїхали нові підводи, потім ще. З хати виносили меблі, скрині з одягом, взуття, килими, подушки, ковдри, посуд, … , з погребу — харчові продукти, горілку, наливки, … , з ткацької майстерні — ткацькі верстати, прядки, рулони домотканого полотна, рядюжки, нитки, … . Розказували, що в хаті залишилися тільки брудна підлога та цвяхи на стінах. На останок з садиби вивезли сіно, солому, дрова та дошки, що вилежувались під накриттям. Навколо двору Пількевичів зібралося багато слобожан, це були і колгоспники і одноосібники. Вони згадували, що худобу (коні, воли, корови, свині), вози, упряж, сільсько-господарські техніку та реманент, всі посівні матеріали (зерно, насіння, плоди), забрали до колгоспу. Також дещо з меблів, одягу, … забрали на потребу сільради та колгоспу.[К 107]

Розпродаж майна розкуркуленого селянина на "червоному базарі". Україна 1930-1932 роки

Далі, серед слобожан, провели розпродаж майна, що вилучили у Пількевичів. Цей аукціон проходив, по одним розповідям, біля сільради, по іншим — в центрі слободи, на майдані біля хреста, саме на тому місці де проводились сходи села. На цих торгах, по суті розподілу між колгоспниками (в першу чергу активістами), майно розпродавалося за безцінь. Забирали за копійки побутові речі, меблі, килими, одяг, посуд, … , ткацькі верстати, прядки, … а також свині, кури і т.п. При цьому деребані вони ще й сварилися між собою. Згадували, що одна з суперечок розгорілася при продажі великого дзеркала та настінного годинника з елементами різьби по дереву. При цьому хто більший активіст (більш горлатий) набрав більше. Коли майно вже начебто «розпродали» виявилося, що не вистачає багато речей, що були вилучені при розкуркуленні Пількевичів. Також кудись поділися харчові продукти, горілка, наливки і т.п., а ще дрібні побутові та господарчі речі. Це викликало нові сутички з сварками і погрозами. Взагалі активісти та деякі колгоспники під час розкуркулень добре нахапалися. Не з пустими руками залишались і представники району.[К 108]

Розкуркулені сім’ї, разом з старими батьками та малими дітьми, виганяли з хати і виводили за межі села. А у випадку коли сім’ю виселяли у віддалені райони СРСР то, під охороною, супроводжували до залізничної станції де садили до товарного вагону.[К 109]

Розкуркулену сім'ю виганяють з дому. Україна близько 1932 року

Після втечі сімей Гринцевичів та Пількевичів активісти зробили висновки, тому за день, а то і за кілька до розкуркулювання біля садиб «куркулів» почали виставляти варту. Ці сексоти цілодобово ховалися десь біля двору та наглядали за господарями. А при наступному розкуркулюванні виявилося, що господарі на місці, а двір та хата "куркуля" напівпуста. Господарі теж зробили висновки з перших розкуркулень та вже встигли десь, чи у когось поховати частину речей та продати щось з худоби. Отримавши велику здобич після перших розкуркулень активісти, на цей раз, були розчаровані та дуже злі. Тому, слобідськими активістами, взагалі було введено слідкування за всіма слобожанами, що були занесені до переліку куркулів та підкуркульників. Слідкували що куди несуть, що куди везуть де знаходиться їх худоба і т.д. Найгірше, що до цього нагляду залучали дітей.[К 110]

Навесні 1932 року був заарештований, ще один противник колективізації, Забродський Арсеній Павлович, українець, письменний, одноосібник. Заарештований за ст. 54—10 — антирадянська пропаганда і агітація.[155]

В Овручі під час обшуку у одного з товаришів Арсенія Павловича по службі в армії, знайшли фотографії та листи зі зворотною його адресою. Цей товариш різко висловлювався проти колективізації, а Арсеній Павлович, в листах загалом, не заперечував ... Тому навесні 1932 року Арсеній Павлович Забродський після повернення додому був заарештований. На щастя Забродського А.П. в травні 1931 року з Америки в Ленінград в рамках супроводу устаткування виробництва компанії Ford, що поставлялося на Путилівський завод приїхав його рідний брат Іван Павлович Забродський. Відпрацювавши на заводі рік і отримавши відпустку, Іван Павлович вирішив відвідати рідні місця, покинуті понад двадцять років тому. Іммігрувавши в Америку разом з братами Васьковськими, він не тільки влаштувався на роботу на завод Форда, де отримав спеціальність і вищу інженерну освіту, але і взяв участь в створенні компартії США. Дізнавшись, що брат заарештований, Іван Павлович, скориставшись своїм становищем і статусом, «витягнув» Арсенія Павловича з «тюрми» ГПУ. 11 червня 1932 року Київським обласним відділом ДПУ УСРР справу було припинено.[156] Правда, радіти довго не довелося. В один з вечорів в кінці 1932 року Арсенія Павловича попередили, що вранці його прийдуть заарештовувати і розкуркулювати. Нашвидку зібравши необхідні пожитки, сім'я Забродських втекла з села.[К 111]

Всього протягом 1930—1933 рр. більшовицька влада розкуркулила в Україні понад 200 тисяч селянських родин.[157] Разом з усіма членами сімей це становило приблизно 1,2–1,4 млн людей. Понад половину з них — близько 860 тис. людей — виселили на Північ і до Сибіру. Ця безправна категорія населення називалася «спецпереселенцями», зазнавала нелюдських страждань, використовувалася на найважчих роботах. Багато з них, особливо літніх людей та дітей, загинуло.[158] Таким чином, у ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства України.

Топографічна мапа села Слобода Вислоцька в період кінця 30-х років ХХ століття

Після проведення розкуркулювання слобідський колгосп дуже розбагатів. На колгоспному подвір’ї швидко виростали нові господарчі будівлі, матеріали для будівництва яких використовували в основному з розкуркулених і опустілих сільських садиб та хуторів. З розкуркулених господарств було зібрано багато корів та свиней. В колгоспі були створені молочна та свинарна ферми. На місті садиби розкуркуленого Кулаківського Степана Лукича, побудували корівники, а його хату, яка стояла біля колгоспної молочної ферми задіяли під колгоспну молочну дільницю, в селі «молочну». Завідувачем ферми був призначений Гринцевич Адам Олексійович. До колгоспу перенесли хату розкуркулених братів Гринцевича Василя Івановича і Гринцевича Степана Івановича. Цю хату зайняло правління колгоспу. На подвір’ї розкуркуленого Пількевича Андрія Андрійовича, влаштували свинарну ферму. Всі господарські споруди задіяли під свинарники. Тільки велику комору для збіжжя розібрали та перенесли до колгоспу. Деякі сільські активісти так не «любили» Пількевича А.А., що в помсту задіяли під свинарник і його велику, під залізом, дідівську хату. Хоча, спочатку слобідська влада планувала, в цій хаті розташувати сільраду Слободи Вислоцької. Посаду завідувача ферми періодично займали Ринкевич Паларій Іванович та Недашківський … . Подвір’я та господарчі споруди розкуркуленого Кулаківського Трохима Лукича використали під обробку та зберігання льону, а в його хаті розташувалася колгоспна «тіпальня льону». [К 112]

Після розкуркулювання, по опустілих садибах і по навколишніх лісах залишилося багато безгосподарних бджолиних вуликів (дубових колод) і бортей, тому правлінням колгоспу було прийнято рішення про створення колгоспної пасіки. Всі вулики (колоди) та борті звезли в одне місце – на околицю села біля дороги на Великі Кліщі. Сюди ж була перенесена хата з хутору розкуркуленого Гринцевича Тимофія Івановича, слобожани її називали "пасічна". Завідувачем колгоспної пасіки було призначено Гринцевича Михайла Трохимовича.[К 113]

Хату розкуркуленого Кулаківського Івана Лукича задіяли під слобідський клуб та лавку (магазин). Хати розкуркулених братів Чижевських та розкуркуленого слобожанина … (будівля клубу 60–80-х років) були передані голові слобідського колгоспу Бугаю … і голові слобідської сільради Лінкевичу … . В хаті розкуркуленого Зіневича Івана Онуфрійовича оселилася слобідська активістка Зіневич (Непомнюща) Варвара … . Вона забрала її собі за пляшку самогонки, що принесла до сільради. В хаті розкуркуленого Забродського Северина … оселився слобідський активіст Гринцевич Михайло Трохимович.[К 114]

Пізніше, ще нову хату репресованого та розстріляного в 1937 році Гринцевича Івана Івановича задіяли під Слободо-Вислоцьку сільраду.[К 115]

Виїзд червоної валки з хлібом. Україна 1932 рік

Колгосп села Слобода Вислоцька в 1931 році повністю виконав політично-господарські плани і вийшов в передові, це підтверджує Постанова бюро РПК від 4 листопада 1931 року «Про організацію жовтневого буксиру»:

В кожному селі організувати буксир поміж дільницями та колгоспами.
Поставити завдання перед буксирними бригадами, партосередками та всіма районними й сільськими організаціями в дні 7—8 листопада організувати районну червону валку з хлібом, картоплею, городиною. Вся робота буксирних бригад має бути скерована на виконання планів хлібозаготівлі, оранки на зяб, мобілізації коштів, м’ясозаготівлі, заготівлі картоплі та городини; лісовивозка, підготовка до зимівлі худоби, організаційне зміцнення колгоспів тощо.
В селах, що передують у виконанні політично-господарських завдань, організувати буксирні бригади й відрядити їх до відсталих сіл і колгоспів. Кожна бригада повинна бути організована з 6—8 чоловік під керівництвом відповідального товариша. Бригади 5 листопада виїжджають до сіл й там перебувають до 10 листопада включно. Районний штаб рекомендує взяти на буксир такі села:
… до с. Калинівка відряджає бригаду с. Слобода Вислоцька (відповідає за організацію т. Макарчук), …[159]

27 грудня 1932 постановою ЦВК та РНК СРСР «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР і обов'язкової прописки паспортів» вводилася обов'язкова паспортизація населення. Слідом за союзною постановою аналогічний документ 31 грудня 1932 був ухвалений в УРСР. Головною особливістю цієї паспортної системи було те, що паспорти запроваджувалися лише для тих мешканців міст, робітничих селищ, радгоспів та новобудов, які досягли 16-річного віку. Колгоспники не отримували цей документ, завдяки чому опинялися у становищі, як за часів кріпосного права, прикріплених до місця проживання. Без дозволу влади (голови сільради та голови колгоспу) вони не мали права залишати колгоспи та свої села. Самочинний виїзд карався штрафом у розмірі до 100 рублів, повторне порушення встановлених правил тягло за собою кримінальну відповідальність (ст. 81—1 Карного кодексу УСРР) з позбавленням волі на строк до 3-х років.

Всі ці дії партійно-державних органів були спрямовані на те, щоб перетворити фактично неоплачену працю селян на основне джерело фінансування нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування була потрібна валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, насамперед зерно.

Відповідно до радянського законодавства вся сільська молодь, по досягненні 16 років, автоматично зараховувалася у члени колгоспу з відповідним обов'язком примусової праці у колгоспі. Іншого вибору вони не мали, їх чекало голодне і злиденне існування та часто безоплатна кріпацька праця.

До 1958 року селянин міг виїхати лише отримавши довідку від голови сільради чи голови колгоспу, від яких вимагали не відпускати селян із села. І тільки від лютого 1958 року місцевій владі було надане право видавати селянам тимчасові паспорти. Таким чином «Хрущов зробив велику справу — звільнив селянина від кріпосництва».[160]

Право на отримання постійних паспортів селяни отримали тільки в 1974 році, відповідно до постанови Ради міністрів СРСР № 677 від 28.08.1974 р.[161]

Розкуркулені слобідські родини

Згідно рішення президії Базарського райвиконкому на початку 30-х років були розкуркулені найбільш багаті та роботящі родини села Слобода Вислоцька. Це сім'ї[К 116]:

  1. Гринцевича Василя Івановича. Сім'я вислана з села. … . Восени чи взимку 1941 року, в період окупації, сім'я повернулася в село. Їх хата та господарські будівлі, після розкуркулення, були розібрані, а матеріали використані на потреби колгоспу. Тому згодом Гринцевичі поставили нову хату на новому місті — по вулиці «на Вигон».
  2. Гринцевича Степана Івановича. Сім'я вислана з села. Подальша доля цієї сім'ї невідома.
  3. Гринцевича Тимофія Івановича. Сім'я Гринцевичів була розкуркулена одна із перших. На світанку, перед розкуркуленням, Гринцевичі втекли з хутору. Після втечі, разом з розкуркуленою сім'єю Пількевича А. А., вирішили податися працювати на грабарку. Працювали в Київській, Дніпропетровській, Мінській областях. Голодний 1933 р. застав Гринцевичів в Київській області. Сім'я голодувала, але вижила. В другій половині 30-х років осіли в с. Гоголево Київської області. Гринцевич Т. І. влаштувався на роботу землевпорядником і отримав під житло хату розкуркуленого селянина чи репресованого сільського священика. Після війни сім'я переїхала до Києва.[К 117]
  4. Забродського Степана … . Сім'я вислана з села. Подальша доля цієї сім'ї невідома.
  5. Забродського Кирила Степановича. Сім'я вислана з села. … . Восени чи взимку 1941 року, в період окупації, сім'я повернулася в село. Свого хутору вони не знайшли - хата і господарські будівлі, після розкуркулення, були розібрані, а матеріали використані на потреби колгоспу. Тому згодом Забродські поставили нову хату в центрі села, біля старої лавки.
  6. Забродського Павла Степановича. Сім'я вислана з села. Подальша доля цієї сім'ї невідома.
  7. Забродського Северина … . Сім'я вислана з села. Подальша доля цієї сім'ї невідома.
  8. Забродського Петра Севериновича (старший син Забродського Северина). Сім'я вислана з села. Перед війною проживали в п. Юр'євець м. Дзержинськ Горьківської області.[162] Подальша доля цієї сім'ї невідома.
  9. Зіневича Івана Онуфрійовича (вдівець). Після розкуркулення Зіневич І. О. виїхав з села. Його п'ятилітній син Коля залишився в селі у молодшої сестри Дідківської (Зіневич) Марії Онуфріївни. А однолітню дочку Олю забрала до себе старша сестра Барановська (Зіневич) Ганна Онуфріївна (в селі Ганька Онухреїва), яка тоді жила з чоловіком в селі Королівка Базарського району. В сердині 30-х років Зіневич І. О. осів в селі … де женився вдруге (пішов в прийми).[К 118]
  10. Кулаківського Трохима Лукича. Сім'я вислана з села. В першій половині 30-х років працювали на грабарці в селі Ніпецово під Москвою. Восени чи взимку 1941 року, в період окупації, сім'я повернулася в село і оселилися в своїй хаті.
  11. Кулаківського Степана Лукича. Сім'я вислана з села. … . Восени чи взимку 1941 року, в період окупації, сім'я повернулася в село. На місті свого двору застали пустку - хату і господарські будівлі, перед їхнім приїздом, розібрали колишні колгоспні активісти, а матеріали розвезли по своїм садибам. Тому згодом Кулаківські поставили нову хату поруч з старим подвір'ям.
  12. Кулаківського Івана Лукича. Сім'я вислана з села. … . Восени чи взимку 1941 року, в період окупації, сім'я повернулася в село та оселилася в своїй хаті.
  13. Кулаківського Василя Лукича. Сім'я вислана з села. Подальша доля цієї сім'ї невідома.
  14. Пількевича Андроня Андрійовича. Сім'я Пількевичів була розкуркулена одна із перших. На світанку, перед розкуркуленням, Пількевичі втекли з села, покинувши все своє господарство. З собою взяли тільки цінні та найнеобхідніші речі, що могли нести в руках. Працювали на грабарці, разом з сім'єю Гринцевича Т. І., в Київській, Дніпропетровській, Мінській областях. Голодомор 1933 р. застав Пількевичів в Київській області. Сім'я голодувала — помер молодший син Міша. В другій половині 30-х років сім'я осіла у м. Києві. Пількевич А. А. з своєю парою коней влаштувався на роботу на один з Куренівських заводів. Від заводу отримав кімнату по вул. Куренівській (з 1939 р. вул. Фрунзе), поруч з трамвайним депо імені Красіна та Кирилівською церквою. Восени чи взимку 1941 року, в період окупації, Пількевичі повернулися в Слободу Вислоцьку. Вони застали своє господарство в спустошеному стані — до війни садиба та всі будівлі використовувалась під колгоспну свиноферму. Жити в загаженій, свинячим лайном, хаті було не можливо. Ще й, перед їхнім приїздом, колишні колгоспні активісти зняли залізо з покрівлі та повиймали вікна і двері з хати. Тому в невеличкій господарській будівлі (вістепці — 8 м2), що залишилась від старих будівель, прорізали вікно та поставили піч і там оселилися.[К 119]
  15. Чижевського Василя …. Сім'я вислана з села. Подальша доля цієї сім'ї невідома. Восени чи взимку 1941 року, в період окупації, в село повернувся тільки один представник роду Чижевських — Володимир … (в селі Чижевський) без ноги на протезі. Оселився в хаті своїх батьків.
  16. Чижевського Михайла … . Сім'я вислана з села. Подальша доля цієї сім'ї невідома.

В кінці 1932 року вирішено було розкуркулити ще і сім'ю:

  1. Забродського Арсенія Павловича. В один з вечорів в кінці 1932 року Арсенія Павловича попередили, що вранці його прийдуть заарештовувати і розкуркулювати. Нашвидку зібравши необхідні пожитки, сім'я Забродського Арсенія Павловича поїхала на одне з будівництв, де раніше він сезонно працював. До грудня 1933 року він працював грабарем в 3-му виконробському Тресті Стройконтори Дирекції Західної залізниці. З грудня 1933 року по серпень 1936 Арсеній Павлович працював робітником і бджолярем в радгоспі «Молоденки» (рос.) Епіфанського району Московської області. 20 січня 1935 року в сім’ї Забродських народився син Анатолій. 11 вересня 1935 року, під Москвою, помер батько Арсенія Павловича Забродський Павло Мартинович 1859 року народження. В одному з листів дядько Глікерії Лук'янівни (дружина Арсенія Павловича) Василь Вікторович Забродський запропонував переїхати жити на Кубань в Краснодар, де сам в той час вже проживав. 30 серпня 1936 року сім'я Забродського Арсенія Павловича приїхала в Краснодар.[К 120]

Голодомор 1932—1933 років

В період голодомору у 1932—1933 роках мешканці села Слобода Вислоцька голодували, але повального голоду не було.[К 121] І все ж у 33 році в Слободі Вислоцькій померли:

  1. Забродська Анастасія Іллівна, 64 роки, померла 3 серпня 1933 року, причина смерті — голод.[163]
  2. Зіневич Костянтин Олександрович, 40 років, помер 3 серпня 1933 року, причина смерті — голод.[163]
  3. Недашківська Євдокія Юхимівна, 65 років, померла 20 червня 1933 року, причина смерті — голод.[163]
  4. Івашкевич Степан Михайлович, … років.[К 122]

За межами Слободи Вислоцької в 1933 році померли слобожани:

  1. Барсук Адам Миколайович, віком — 27 років, хлібороб села Слобода Вислоцька Базарського району. Помер 24 березня 1933 року у м. Житомирі. Причина смерті — хронічне запалення нирок.[164]
  2. Мурга …, … років. (чоловік Мурги (Ринкевич) Ярини Іванівни, в селі баби Раїни) та четверо його синів. Під час голоду виїхали на батьківщину Мурги в с. Гуска, де і померли з голоду.[К 123]
  3. Пількевич Михайло Андрійович, віком — 5 років. Помер в 1933 році у Київській області.[К 124]

У навколишніх селах у 1932—1933 роках померли[165]:

  • в селі Малінка, що входило до складу Вислоцької сільради, за даними сільради, помер з голоду 41 людина (в Книзі пам'яті зазначено 44 померлих, але троє з них виявились мешканцями Слободи Вислоцької),
  • в селі Ксаверів за даними сільради загинуло 14 людей,
  • в селі Савлуки за даними сільради загинуло 18 людей,
  • в селі Недашки за даними сільради загинув 41 людина,
  • в селі Любарка за даними сільради загинуло 43 людини.

Мешканці села Слобода Вислоцька в період з кінця 20-х та до середини 40-х років XX століття

Топографічна мапа села Слобода Вислоцька в період другої половини 20-х років ХХ століття
Топографічна мапа села Слобода Вислоцька в період кінця 30-х років ХХ століття
Топографічна мапа села Слобода Вислоцька в період окупації 1941-1943 років

До 40-х років ХІХ століття, в повсякденному житті (між собою), старі слобожани називали слободою ту, більшу, частину поселення, що знаходилося між Оселицею та озером Ковальове, а інші, менші, частини, що стояли окремо — хуторами. Слобідські хутори стояли біля доріг на Калинівку, на Любарку, на Базар та на Недашки. Кожний хутір мав свою назву. Збереглося тільки кілька назв хуторів, це Дальній застінок (Новий застінок), Околиця (Околичний), Піддубки. В 40-х роках, молоде покоління слобожан, цю звичку втратило, та почало ділити село на вулиці.[К 125] Вулиці починалися від центального майдану Слободи, що мав назву Оселиця. Так вулиця, що починалася від Оселиці та закінчувалася дорогою на Базар (Великі Кліщі) отримала назву вул. Котовського. Вулиці на Калинівку та на Любарку назвали - одну з них вул. Жовтнева іншу вул. Ілліча. Вулиці на Недашки та на Вигон об'єднали в одну та назвали вул. Пролетарською.

На рубежі 20-х та 30-х років в центрі села, на полі Оселиця, ще стояв великий дубовий хрест. По спогадам старожилів слободи він мав висоту десь 6—8 метрів. Також відомо, що цей хрест був поставлений пращурами жителів Слободи, в ті далекі часи, коли вони тільки оселилися навколо хутору (фільварку) пана Вислоцького. Традиційно, біля хреста, громада слободи Вислоцької проводила сходи, а іноді і церковні служби. Хрест позначений на топографічних мапах «РККА» 1924 року[166]та 1931 року.[167] На початку 30-х років (після розкуркулення) слобідськими активістами хрест був знятий. Після війни, в 1947—1948 роках, на тому ж місці, слобожани встановили новий хрест. З Великих Клещів був запрошений батюшка і біля хреста, в присутності всього села, була проведена церковна служба. Цей хрест простояв 2—3 роки і знову, слобідською владою, був знятий.

В кінці 20-х років навколо слободи Вислоцької ще росли окремі вікові ліси. А над полями і болотами височіли одинокі величні багатовікові дуби, граби, липи, сосни. В продовж 30-х років слобідські сільрада і правління колгоспу, намагаючись виконувати та перевиконувати плани лісовивозки, вирізали всі старі дерева на слобідських землях. Ці події пережив єдиний віковий дуб, що залишився з давніх часів, це дуб "Двоян", віком більше трьохсот років, який знаходиться в районі сучасного лісу Язвинки. А також одна сосна, що мала назву "Цар сосна", по розповідям, висотою до 40 метрів. Вона росла в лісі Бор. В 60-х роках її зрізали калинівські колгоспники.

У 1928—1929 роках в Слободі Вислоцькій слобожани збудовали велику гарну школу. Школа мала два класи, вчительську кімнату та дві житлові кімнати для проживання вчителя.

В 1929—30 роках в селі Слобода Вислоцька було організовано колгосп «Заповіт Ілліча». Територіально колгосп розташувався на місці садиби розкуркуленого Кулаківського Степана Лукича, де побудували корівники та конюшні, а його хату, яка стояла біля колгоспної молочної ферми задіяли під колгоспну молочну дільницю, в селі «молочну». До колгоспу перенесли хату розкуркулених братів Гринцевича Василя Івановича і Гринцевича Степана Івановича. Цю хату зайняло правління колгоспу.

В 1930—1932 роках велику хату розкуркуленого Кулаківського Івана Лукича задіяли під слобідський клуб та лавку (магазин). Будівлю старої лавки стали використовувати для продажі керосину.

З початком окупації 1941 року колишні колгоспні активісти, почали активно ділити колгоспне майно. Між ними розгорілася ціла війна, з лайками, прокльонами… В результаті всі колгоспні будівлі були розібрані, поділені та розвезені по садибам. Колгоспний сільськогосподарський реманент (вози, плуги, борони, жатки, молотарки, січкарні, і т. д.) кожний з слобожан забрав свій, а інший теж поділили. Під час цього дерибану розібрали: хату розкуркуленого Кулаківського Степана Лукича, хату розкуркулених братів Гринцевичів - Василя Івановича і Гринцевича Степана Івановича, хату розкуркуленого Гринцевича Тимофія Івановича. А також зняли залізо з покрівлі та повиймали вікна і двері з хати розкуркуленого Пількевича Андрія Андрійовича.

З другої половини 20-х років та до середини 40-х років минулого століття в селі Слобода Вислоцька проживали наступніі сім'ї[К 126]:

(Садиби, що перераховані нижче позначені на мапі відповідними номерами)

Вулиця «на Любарку»

Непарна сторона вулиці «на Любарку»:


1. Лавка (Крамниця).

3. Хата розкуркуленого в 1930—1931 роках та виселеного з Слободи Вислоцької слобожанина …

Ймовірно, після розкуркулення господарів, в цій хаті проживав Голова слобідського колгоспу «Заповіт Ілліча» Бугай ... чи Секретар сільради Слободи Вислоцької Лінкевич … . Під час окупації 1941–1943 років в хаті розміщалася Слободо-Вислоцька сільська управа.

5. Мельник (Зіневич) Устиня Іванівна, в селі Юстиня (1898—?).

Діти:
  • Мельник Ганна Захарівна, в селі Ганька Юстинчина (1926—?);
  • Мельник Віра Захарівна, в селі Вера Юстинчина (1928—?).

11. Недашківська (…) Ярина Оксентівна, в селі Раїна … (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Недашківський Василь Григорович, в селі … (дати народження та смерті невідомі). Дружина Недашківська (…) …, в селі … (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• … .
  • Недашківський Євген Григорович, в селі Євгень (1911—?). Дружина Недашківська (Забродська) Марія Федорівна, в селі Євгеніха (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• Недашківська Валентина Євгенівна, в селі … (1936—?);
• Недашківський Анатолій Євгенович, в селі … (1937—?);
• Недашківський Іван Євгенович, в селі … (дати народження та смерті невідомі).
  • Недашківський Іван Григорович, в селі … (1914—1941). Дружина Недашківська (…) …, в селі … (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• ... .

13. Вербицька (…) … ,в селі … , (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Вербицький Кирило Іванович, в селі Кирило Вербицький (дати народження та смерті невідомі). Дружина Вербицька (Забродська) Оксана Петрівна, в селі Оксеня Кирилова (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• Вербицька Галина Кирилівна, в селі Галя Кирилова (1932—?);
• Вербицька Марія Кирилівна, в селі Маруся Кирилова (1935—?).
  • Вербицький Григорій Іванович, в селі Гришко Вербицький (дати народження та смерті невідомі). Дружина Вербицька (…) Ксенія Миронівна, в селі Оксеня Гришкова (дати народження та смерті невідомі).
Під час окупації сім'я Вербицького Г.І. приїхала в Слободу.

15. Млин.

Позначений на топографічній мапі «РККА» 1924 року.[166] На мапі «РККА» 1931 року вже відсутній.[167] Можливо під час колективізації млин розібрали та перенесли до колгоспу «Заповіт Ілліча».

Парна сторона вулиці «на Любарку»:


2. Забродський Антон Іванович, в селі Антось (1898—1943). Дружина Забродська (…) Ганна Михайлівна, в селі Антосіха (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродська Лідія Антонівна, в селі Ліда Антосішина (1924—?);
  • Забродський Григорій Антонович, в селі Гриша Антосішин (1935—?).
Після ліквідації хуторів, у 1939 році, сім'я переїхала з хутору в село та побудувала на цьому місті хату.

4. Пількевич Андронь Андрійович, в селі Андронь (1894—1976). Дружина Пількевич (Васьковська) Федора Варфоломіївна, в селі Тодора (1900—1973).

Діти:
  • Пількевич Степан Андронович, в селі Стьопа Андроньов (?—1925);
  • Пількевич Петро Андронович (Андрійович), в селі Петя Андроньов (1925—1979);
  • Пількевич Михайло Андронович, в селі Міша Андроньов (1927—1933).
В 1930 році сім'я попала під розкуркулення. Перед розкуркуленням, на світанку, вони втекли з села. Їх садибу конфіскували на користь колгоспу. Будівлі садиби: комору для збіжжя розібрали та перенесли до колгоспу, а хату, конюшню, корівник, свинарник, … використали під колгоспну свиноферму. Після початку війни, в 1941 р., сім'я Пількевичів повернулася в Слободу Вислоцьку з міста Києва. В хаті після свиней жити було не можливо тому поселилися у вістепці, що залишилася від старих будівель. У вістепці прорізали вікно та поставили піч.

6. Недашківський Павло Васильович, в селі Павло Лірник (1902—?) Дружина Недашківська (…) Олена Іванівна, в селі Лена Павлова (Лірникова) (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Недашківська Галина Павлівна, в селі Галя Лірникова (дати народження та смерті невідомі);
  • Недашківська Євгенія Павлівна, в селі Женя Лірникова (дати народження та смерті невідомі).

8. Вербицький Микола Іванович, в селі Микола Вербицький (дати народження та смерті невідомі). Дружина Вербицька (Гринцевич) Ольга Олексіївна, в селі Олька Вербицька (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Вербицька Надія Іванівна, в селі … (1932—?).
В середині 30-х років Вербицький М.І. помер. Ольга Олексіївна вийшла заміж вдруге за жителя с. Недашки — Недашківського ….
Діти від другого шлюбу:
  • Недашківський Анатолій … , в селі … (1938—?).

Вулиця «на Базар» (Великі Кліщі)

Непарна сторона вулиці «на Базар» (Великі Кліщі):


1. Гринцевич Адам Олексійович, в селі Адам (1900—?). Дружина Гринцевич (…) Ярина … , в селі Раїна Адамишина (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Гринцевич Микола Адамович, в селі Коля Адамов (1935—?);
  • Гринцевич Олексій Адамович, в селі Лексій Адамов (1937—?);
  • Гринцевич Ольга Адамівна, в селі Оля Адамова (1939—?).

3. Забродський Микола Васильович, в селі Миколай Базильовський (189…—?). Дружина Забродська (…) Євдокія … , в селі Євдоха Миколаєва (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродська Ганна Миколаївна, в селі Ганя Миколаєва (дати народження та смерті невідомі);
  • Забродська Ольга Миколаївна, в селі ... Миколаєва (дати народження та смерті невідомі);
  • Забродський Іван Миколайович, в селі ... Миколаєв (дати народження та смерті невідомі);
  • Забродський Григорій Миколайович, в селі Гришка Миколаєв (1918—?);
  • Забродська Ніла Миколаївна, в селі Нілка Миколаєва (1925—?).

5. Недашківський Василь Єгорович, в селі … (дати народження та смерті невідомі). Дружина Недашківська (…) Марія Іванівна, в селі Маня Васильова (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Недашківський Олексій Васильович, в селі ... (дати народження та смерті невідомі);
  • Недашківська Людмила Василівна, в селі ... (1925—?);
  • Недашківський Аркадій Васильович, в селі ... (1928—?);
  • Недашківський Михайло Васильович, в селі ... (1936—?);
  • Недашківський Іван Васильович, в селі ... (1938—?).
В 1939–1940 роках, під час фінської війни. Недашківський В.Є. загинув.

7. Гринцевич Йосип Лукич, в селі Юзеп (1892—?). Дружина Гринцевич (Зіневич) Тетяна Григорівна, в селі Тетянка (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Не було.

9. Ринкевич (Кулаківська) Марія Луківна, в селі Мар'яна Янчикова (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Ринкевич Ніна Іванівна, в селі Ніна Янчикова (1936—?).
Після ліквідації хуторів, у 1939 році, сім'я переїхала з хутору в село та побудувала на цьому місці хату.
Восени чи взимку 1941 року, в період окупації, повернулася в Слободу Вислоцьку, раніше розкуркулена сім'я: Забродський Кирило Степанович, в селі Кирило Степановський (дати народження та смерті невідомі). Дружина Забродська (Кулаківська) Євдокія Луківна, в селі Авдоця Кулаківська (дати народження та смерті невідомі). Дочка — Забродська Юлія Кирилівна, в селі Юля Степановська (1927—?). Свого хутору вони не знайшли - хата і господарські будівлі, після розкуркулення, були розібрані, а матеріали використані на потреби колгоспу. Тому Ринкевич М. Л. прийняла у себе сім'ю своєї рідної сестри. Згодом Забродські поставили нову хату в центрі села, біля старої лавки.

11. Дідківський Данило Федорович, в селі Данило Тодорчин (1896—?). Дружина Дідківська (…) Марія … , в селі Мар'яна Данилиха (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Дідківський Йосип Данилович, в селі Юзік (1924—?);
  • Дідківський Іван Данилович, в селі … (1927—?);
  • Дідківський Григорій Данилович, в селі … (1929—?);
  • Дідківська Ольга Данилівна, в селі … (1936—?);
  • Дідківська Марія Данилівна, в селі … (дати народження та смерті невідомі).
Після ліквідації хуторів, у 1939 році, сім'я переїхала з хутору в село та побудувала на цьому місці хату.

Парна сторона вулиці «на Базар» (Великі Кліщі):


2. Янківський Василь Григорович, в селі Янковський (1900—?). Дружина Янківська (Жебровська) Устиня Федорівна, в селі Юстиня Янковська (1901—?).

Діти:
  • Янківська Ольга Василівна, в селі Оля Янковська (1926—?);
  • Янківська Віра Василівна, в селі Віра Янковська (1928—?);
  • Янківська Надія Василівна, в селі Надя Янковська (1931—?);
  • Янківська Лідія Василівна, в селі Ліда Янковська (1943—?).

4. Івашкевич Яков Левонович, в селі Якуб (188…—?). Дружина Івашкевич (…) Юлія … , в селі Уліта (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Івашкевич Павло Якович, в селі Павло Якубов (дати народження та смерті невідомі);
  • Івашкевич Таїсія Яківна, в селі ... Якубова (дати народження та смерті невідомі);
  • Івашкевич Филимон Якович, в селі Муша (1907—?). Дружина Івашкевич (…) Ганна Панасівна, в селі Нюра (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• Івашкевич Анатолій Филимонович, в селі Толік Мушин (1930—?);
• Івашкевич Лідія Филимонівна, в селі Ліда Нюрина (1935—?);
  • Івашкевич Ольга Якубівна, в селі Олька Якубова (дати народження та смерті невідомі).

6. Івашкевичі:

  • Євдокія Миколаївна, в селі Авдоця Миколайчикова (1901—?).
Діти:
• Вербицька Ольга Кирилівна, в селі Олька Авдоціна (1930—?);
  • Анастасія Миколаївна, в селі Настя Миколайчикова (1919—?).

10. Забродський Петро Іванович, в селі Петро Ясьовський (1901—?). Дружина Забродська (Івашкевич) Тетяна Миколаївна, в селі Тетяна Миколайовська (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродський Михайло Петрович, в селі Міша Петра Ясьовського (Ясьовський) (1929—?);
  • Забродський Анатолій Петрович, в селі Толя Петра Ясьовського (Ясьовський) (1939—?).

Вулиця на «на Ксаверів»

Непарна сторона вулиці «на Ксаверів»:


1. Ткач Арсеній …, в селі Коваль (дати народження та смерті невідомі). Дружина Ткач (…) Оксана … , в селі Оксеня (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Ткач Юлій Арсенович, в селі Юлік (дати народження та смерті невідомі).
Наприкінці 20-х років сім'я приїхала в село і на цьому місті побудувала хату. Ткач А. працював ковалем у слобідській кузні.

3. Попруженко (…) Оксана Іванівна, в селі Оксеня Попруженчиха (1888—?).

Діти:
  • Попруженко Іван Сергієвич, в селі Попруженко (1913—?). Дружина Попруженко (…) Євгенія … , в селі Женя Попруженчиха (1914—?).
Діти:
• Попруженко Броніслав Іванович, в селі … (1934—?);
• Попруженко Наталія Іванівна, в селі … (1935—1943);
• Попруженко Марія Іванівна, в селі … (1937—?);
• Попруженко Віктор Іванович, в селі … (1940—1943).

5. Зіневич Степан …, в селі Мопсік (дати народження та смерті невідомі). Дружина Зіневич (…) Настасія … , в селі Мопсічка (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Зіневич Ілля Степанович, в селі Ілько (Мопсіков) (1919—?);
  • Зіневич Павло Степанович, в селі Павло Мопсіков (дати народження та смерті невідомі).

7. Логінська (…) …, в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Логінська Михаліна ... , в селі Михаліна (дати народження та смерті невідомі).

9. Зіневич Іван Онуфрійович, в селі Ян Онухреїв (дати народження та смерті невідомі). Дружина Зіневич (…) Надія … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Зіневич Микола Іванович, в селі Коля Безмен (1924—1946);
  • Зіневич Ольга Іванівна, в селі Оля Безмен (1929—?).
В 1930–1931 роках сім'я Зіневичів була розкуркулена. Зіневич І. О. виїхав з села. Садибу з хатою за пляшку горілки сільрада віддала слобідській активістці Зіневич (Непомнющій) Варварі Іванівні, в селі Куца Варка.

11. Голуб (…) Параскева Мамантівна, в селі Голубиха (188…—?).

Діти:
  • Голуб Василь Григорович, в селі Василь Голуб (1908—1972). Дружина Голуб (Кулевська) Меланія Семенівна, в селі Маланя Голубова (1907–1966).
Діти:
• Голуб Марія Василівна, в селі Маруся Голубова (1936—?);
• Голуб Василь Васильович, в селі Вася Голубов (1942—1998).
В 1937 році сім'я Голуба В. Г. втікла, від «щасливого колгоспного життя», на далекий Схід — у м. Владивосток. Місцевий клімат для Меланії не підійшов тому сім'я вимушена була повернутися в Україну. Вони оселилися на залізничній станції Біличі, що під Києвом. Після початку війни Голуб В. Г. був призваний в ряди Червоної Армії. Тому його брат Олексій та Ткач Арсеній, під час окупації, перевезли його сім'ю назад в Слободу Вислоцьку. Для проживання сім'ї Голуба В. Г. до хати прибудували вістепку (8—9 м2) і поставили в ній піч.
  • Голуб Олексій Григорович, в селі Лексій Голуб (1912—?). Дружина Голуб (Лаговська) Марія Олександрівна, в селі Маруся Лексієва (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• Голуб Михайло Олексійович, в селі Міша Голуб (1937—2016);
• Голуб Анатолій Олексійович, в селі Толя Голуба Лексія (дати народження та смерті невідомі);
• Голуб Любов Олексіївна, в селі Люба Голуба Лексія (1943—?).

13. Непомнющі:

  • Іван Іванович, в селі Іван Непомнющий (дати народження та смерті невідомі);
  • Варвара Іванівна, в селі Куца Варка (дати народження та смерті невідомі). Чоловік Зіневич Іван Онуфрієвич, в селі Іван Куцої Варки (1898—1944);
  • Марія Іванівна, в селі Мар'яна Непомнюща (1900—?).
Діти:
• … Любов … , в селі … (1926—?);
• … Галина … , в селі … (1932—?).

Парна сторона вулиці «на Ксаверів»:


2. Забродський Василь Іванович, в селі … (1911—?). Дружина Забродська (…) Онисія Карпівна, в селі Онися (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродський Михайло Васильович, в селі Міша Онисин (дати народження та смерті невідомі);
  • Забродська Зоя Василівна, в селі Зоя Онисина (1925—?);
  • Забродська Ольга Василівна, в селі Олька Онисина (1926—?).
В 20-х роках Забродський В.І. виїхав до Америки. Подальша доля його не відома.

4. Забродський Северин … , в селі Северин (дати народження та смерті невідомі). Дружина Забродська (…) … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродський Олексій Северинович, в селі Лексій Северинов (?—1943).
Старший син Забродського С. — Забродський Петро Северинович, в селі Петро Северинов жив з сім'єю на хуторі в ур. Злодійське.
В 1930—1931 роках сім'я Забродських була розкуркулена і вислана з села. Хату розкуркулених Забродських забрав собі слобідський активіст Гринцевич Михайло Трохимович, в селі Михал Трохимков.

Вулиця на «на Недашки» (Малинку)

Непарна сторона вулиці «на Недашки»:


1. Недашківський Антон Юхимович, в селі Антошка (188…—?). Дружина Недашківська (…) Ксенія …, в селі Каплярка (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Недашківський Петро Антонович, в селі Петро Антошков (1910—?). Дружина Недашківська (Івашкевич) Василина Антонівна, в селі Василина (1914—?);
  • Недашківський Леонід Антонович, в селі Льоня Антошков (1912—1943);
  • Недашківський Михайло Антонович, в селі Михайло Антошков (1920—?);
  • Недашківська Валентина Антонівна, в селі Валька Антошкова (1923—?).

3. Недашківський Дмитро Юхимович, в селі Митро Юхимів (дати народження та смерті невідомі). Дружина Недашківська (…) Марія … , в селі Метриха (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Недашківський Арсеній Дмитрович, в селі Арсень Митров (дати народження та смерті невідомі);
  • Недашківський Анатолій Дмитрович, в селі Толя Митров (дати народження та смерті невідомі);
  • Недашківська Ганна Дмитрівна, в селі Ганя Митрова (дати народження та смерті невідомі);
  • Недашківський Іван Дмитрович, в селі Іван Митров (1925—?);
  • Недашківська Лідія Дмитрівна, в селі Ліда Митрова (1928—?).

5. Івашкевич (Дідківська) Анастасія Федорівна, в селі Настазія (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Івашкевич Іван Михайлович, в селі Іван Левоновський (1902—?). Дружина Івашкевич (Дідківська) Ольга Павлівна, в селі Олька Левановська (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• Івашкевич Михайло Іванович, в селі Міша Левоновський (1928—?);
• Івашкевич Павло Іванович, в селі Павло Левоновський (1930—?);
• Івашкевич Любов Іванівна, в селі Люба Левоновська (1935—?);
• Івашкевич Зоя Іванівна, в селі Зоя Левоновська (дати народження та смерті невідомі).

7. Недашківський Василь …, в селі … (дати народження та смерті невідомі). Дружина Недашківська (Івашкевич) Марія … , в селі Мар'я Домніна (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Недашківська Ольга Василівна, в селі Оля Мар'ї Домніної (1928—?).

9. Майстренко (Зіневич) Анастасія …, в селі Майстренчиха (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Майстренко Володимир … , в селі Майстренко (1924—?). Дружина Майстренко (…) Євгенія … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).
Після війни виїхали на постійне місце проживання в село Жміївка.

13. Чижевські:

  • Василь … , в селі … (дати народження та смерті невідомі). Дружина Чижевська (…) … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).
Діти: … .
  • Михайло … , в селі … (дати народження та смерті невідомі). Дружина Чижевська (…) … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).
Діти: … .
В 1930—1931 роках були розкуркулені і вислані з села. Ймовірно, після розкуркулення господарів, в цій хаті проживав Голова слобідського колгоспу «Заповіт Ілліча» Бугай … чи Секретар сільради Слободи Вислоцької Лінкевич … . На початку війни, під час окупації, повернувся в Слободу тільки один представник роду Чижевських, без ноги на протезі - Чижевський Володимир … , в селі Чижевський (дати народження та смерті невідомі). і оселився в хаті своїх батьків. Працював кравцем. В період окупації женився на … . Після війни переїхав жити до дружини в с. Гуска.
Після від'їзду Володимира в хаті Чижевських оселились дві сім'ї Пржегарлинських, що приїхали в село в період окупації, це:
  • Пржегарлинський Микола Йосипович, в селі … (дати народження та смерті невідомі). Дружина Пржегарлинська (Зіневич) Софія Демянівна, в селі Санька Демінюкова (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• Пржегарлинська Клавдія Миколаївна, в селі … (1935—?);
• Пржегарлинський Володимир Миколайович, в селі … (1936—?);
• Пржегарлинський Михайло Миколайович, в селі Міша Санчин (1938—?);
  • Пржегарлинський Михайло …, в селі … (дати народження та смерті невідомі). Дружина Пшегарлинська (Івашкевич) Ольга Якубівна, в селі Олька Якубова (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• Пржегарлинський Григорій Михайлович, в селі … (1930—?);
• Пржегарлинська Світлана Михайлівна, в селі … (1936—?).

15. Івашкевич Степан Михайлович, в селі Стефан (?—1933). Дружина Івашкевич (Дідківська) Олександра Федорівна, в селі Лєксандра (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Івашкевич Ніна Степанівна, в селі Ніна Лєксандрова (1924—?);
  • Івашкевич Іван Степанович, в селі Іванеус (дати народження та смерті невідомі).
Під час голодомору, в 1933 році, Івашкевич С. М. помер.

17. Зіневич Іван Григорович, в селі Ян Грицьковський (189…—?). Дружина Зіневич (Дідківська) Антоніна … , в селі Антоніна Янова (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Зіневич Марія Іванівна, в селі Маня Янова (1918—?);
  • Зіневич Василь Іванович, в селі Вася Янов (1919—?);
  • Зіневич Микола Іванович, в селі Коля Янов (1924—?).

Парна сторона вулиці «на Недашки»:


2. Гринцевич Улян …, в селі … (дати народження та смерті невідомі). Дружина Гринцевич (…) … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Гринцевич Надія Улянівна, в селі Надя Улянкова (дати народження та смерті невідомі);
  • Гринцевич Михайло Улянович, в селі Міша Улянков (1922—?). Дружина Гринцевич (…) Люба … , в селі Люба … (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• Гринцевич Микола Михайлович, в селі Коля Улянков (1941—?);
• Гринцевич Володимир Михайлович, в селі Володя Улянков (1943—?).
  • Гринцевич Іван Улянович, в селі Іван Улянков(1929—?).

4. Гринцевич Трохим …, в селі … (дати народження та смерті невідомі). Дружина Гринцевич (Ринкевич) … , в селі баба Пружинька (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Гринцевич Михайло Трохимович, в селі Михал Трохимков (1907—1943). Дружина Гринцевич (…) Уляна Іванівна, в селі … (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• Гринцевич Іван Михайлович, в селі Ваня Трохимков (Михала Трохимкова) (1930—?);
• Гринцевич Микола Михайлович, в селі Коля Трохимков (Михала Трохимкова) (1937—?);
• Гринцевич Михайло Михайлович, в селі Міша Михала Трохимкова (дати народження та смерті невідомі).

6. Дідківський Іван Федорович, в селі Іван Тодорчин (1902—?). Дружина Дідківська (Зіневич) Марія Онуфріївна, в селі Мар'я Тодорчина (1900—?).

Діти:
  • Дідківська Ганна Іванівна, в селі Ганька Мар'ї Тодорчиної (1930—2013);
  • Дідківська Віра Іванівна, в селі Вера Мар'ї Тодорчиної (1932—2003).

8. Зіневич Костянтин Олександрович, в селі Костючок (1893—1933). Дружина Зіневич (…) … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Зіневич Микола Костянтинович, в селі Коля Костючков (1912—1944). Дружина Зіневич (…) Олександра Костянтинівна, в селі … (дати народження та смерті невідомі);
  • Зіневич Євдокія Костянтинівна, в селі Дотя (1914—?).
Діти:
• Зіневич Ольга Григорівна, в селі Оля Дотіна (1937—?);
  • Зіневич Василь Костянтинович, в селі Вася Костючок (1923—?);
  • Зіневич Ганна Костянтинівна, в селі Ганька Костючкова (дати народження та смерті невідомі).
Під час голодомору, у 1933 році, Зіневич К. О. помер.[168]

10. Зіневич Дем'ян Данилович, в селі Демінік (…—…). Дружина Зіневич (…) Єлизавета … , в селі Демінічиха (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Зіневич Софія Дем'янівна, в селі Соня Демінюкова (дати народження та смерті невідомі);
  • Зіневич Марія Дем'янівна, в селі Маша Демінюкова (дати народження та смерті невідомі). Чоловік Зіневич Георгій Мефедович, в селі Юра Машин (1916—1944).
Діти:
• Зіневич Анатолій Георгійович, в селі … (дати народження та смерті невідомі);
• Зіневич Аркадій Георгійович, в селі … (дати народження та смерті невідомі);
  • Зіневич Віра Дем'янівна, в селі Вера Демінюкова (1924—?);
  • Зіневич Любов Дем'янівна, в селі Люба Демінюкова (1927—?);
  • Зіневич Михайло Дем'янович, в селі Міша Демінюков (1929—?).

Вулиця на «на Вигон»

Непарна сторона вулиці «на Вигон»:


1. Забродський … , в селі … (дати народження та смерті невідомі). Дружина Забродська (…) Одарка … , в селі Даруся (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродська Ганна … , в селі … (дати народження та смерті невідомі);
  • Забродська Надія … , в селі Надя Дарусина (дати народження та смерті невідомі);
  • Забродський Антон … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).

3. Гринцевич Іван Іванович, в селі Іван Мельник (1884—?). Дружина Гринцевич (…) Ганна … , в селі Мельничка (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Гринцевич Надія Іванівна, в селі Надя Мельничина (1912—?);
  • Гринцевич Степан Іванович, в селі Стьопа Мельничин (1919—?);
  • Гринцевич Олександр Іванович, в селі Сашко Мельничин (1925—?).
В 1937 році Гринцевич І.І. був репресований — заарештований і в тому ж році розстріляний у м. Бердичів.[169] А його нову, тільки побудовану, хату забрали - в ній розмістилася слобідська сільрада. Сім'ю Гринцевича І.І. пересилили в стару хату, що стояла поруч.

5. Забродський Давид Іванович, в селі Давид (Ясьовський) (1895—?). Дружина Забродська (Лаговська) Катерина Петрівна, в селі Давидиха (1895—?).

Діти:
  • Забродська Марія Давидівна, в селі Маруся Давидова (1919—1941);
  • Забродський Василь Давидович, в селі Вася Давидов (1926—?).

7. Забродський Григорій Іванович, в селі Ригор Ясьовський (дати народження та смерті невідомі). Дружина Забродська (Зіневич) Ксенія Іванівна, в селі Григориха (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродський Ростислав Григорович, в селі Ростя Григоришин (1924—1966);
  • Забродська Ольга Григорівна, в селі Олька Григоришина (1930—2013).

9. Забродський Ілля Іванович, в селі Галляш Іванишин (1905—?). Дружина Забродська (Кулевська) Антоніна Семенівна, в селі Галіха (1902—?).

Діти:
  • Забродський Василь Ілліч, в селі Вася Галляшин (1937—1958);
  • Забродський Микола Ілліч, в селі Коля Галляшин (дати народження та смерті невідомі);
  • Забродський Григорій Ілліч, в селі Гриша Галляшин (1940—1993);
  • Забродський Іван Ілліч, в селі Іван Галляшин (1946—?).
В другій половині 30-х років Забродський Ілля Іванович одружився і побудував на цьому місці хату.

11. Забродський Федір … , в селі Тодор (дати народження та смерті невідомі). Дружина Забродська (…) … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродська Феня Федорівна, в селі Феня Тодорова (1912—?).
Діти:
• … Василь … , в селі Вася Фенін (1940—?).
  • Забродська Марія Федорівна, в селі Маня Тодорова (дати народження та смерті невідомі).

13. Забродські:

  • Василь Іванович, в селі Марціновський (1911—?). Дружина Забродська (…) Зінаїда … , в селі Зіна Марціновська (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• Забродська Валентина Василівна, в селі Валя Марціновська (1935—?);
• Забродська Галина Василівна, в селі Галя Марціновська (дати народження та смерті невідомі).
  • Ніна Іванівна, в селі Нінка Марціновська (1914—?).

15. Гринцевич Василь Іванович, в селі Михелік (дати народження та смерті невідомі). Дружина Гринцевич (Кулаківська) Ніна Трохимівна, в селі Нінка Михелікова (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Гринцевич Галина Василівна, в селі Галя Михелікова (1935—?).
В 1930–1931 роках сім'я Гринцевичів була розкуркулена. В 1941 році, в період окупації, сім'я повернулася в село. На місті своєї садиби застали пустку - їхня хата та господарські будівлі, після розкуркулення, були розібрані, а матеріали використані на потреби колгоспу. Тому на цьому місті вони побудували нову хату.

17. Кулаківський Степан Лукич, в селі Стьопа Кулаковський (1910—?). Дружина Кулаківська (Забродська) Ганна Іванівна, в селі Стьопиха (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Кулаківський Михайло Степанович, в селі Міша Стьопін (1935—?);
  • Кулаківський Василь Степанович, в селі Вася Стьопін (1937—?).
В 1930–1931 роках сім'я Кулаківських була розкуркулена. Восени чи взимку 1941 року, в період окупації, сім'я повернулася в село. На місті свого двору застали пустку - хату і господарські будівлі, перед їхнім приїздом, розібрали колишні колгоспні активісти, а матеріали розвезли по своїм садибам. Тому згодом Кулаківські на цьому місці побудували нову хату.

19. Кулаківський Степан Лукич, в селі Стьопа Кулаковський (1910—?). Дружина Кулаківська (Забродська) Ганна Іванівна, в селі Стьопиха (дати народження та смерті невідомі).

В 1930–1931 роках сім'я була розкуркулена і вислана з села. На території садиби розташувався слобідський колгосп «Заповіт Ілліча», а хату почали використовувати, як колгоспну молочну дільницю, в селі «Молочна». Всі будівлі колгоспу були розібрані, під час окупації, в 1941 році та розвезені колгоспниками по своїм садибам.

Парна сторона вулиці «на Вигон»:


2. Кулаківський Іван Лукич, в селі … (дати народження та смерті невідомі). Дружина Кулаківська (…) … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • ... .
В 1930–1931 роках була сім'я розкуркулена і вислана з села. В 1932–1941 роках в цій хаті розташувався слобідський клуб. Восени чи взимку 1941 року, в період окупації, сім'я Кулаківського І. Л. повернулися в село та оселилася в своїй хаті. Після війни сім'я Кулаківського І. В. переїхала на постійне місце проживання в рідне село дружини Голубієвичі. В хаті розташувалися слобідський клуб та лавка (магазин).

4. Корбут Олександра Констянтинівна, в селі Сашка Костючишина (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • ... Валентина ... , в селі Валя Сашкіна (1929—?).

6. Забродська (…) Надія …, в селі Галляшиха (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродський Михайло Ілліч, в селі Міша Галляшишин (Галенчик) (1918—1944). Дружина Забродська (Зіневич) Віра Дем'янівна, в селі Вера Демінюкова (1924—?);
  • Забродський Іван Ілліч, в селі Ваня Галляшишин (Галенчик) (1918—1941);
  • Забродський Василь Ілліч, в селі Вася Галляшишин (Галенчик) (1921—?);
  • Забродська Лідія Іллінішна, в селі Ліда Галляшишина (дати народження та смерті невідомі).

8. Кулаківський Трохим Лукич, в селі Трохим Кулаківський (дати народження та смерті невідомі). Дружина Кулаківська (Івашкевич) Мотря … , в селі Матреня Трохимова (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Кулаківська Олександра Трохимівна, в селі Лександра Трохимова (дати народження та смерті невідомі);
  • Кулаківська Ніна Трохимівна, в селі Ніна Трохимова (дати народження та смерті невідомі);
  • Кулаківський Григорій Трохимович, в селі Гриша Трохимов (1919—?);
  • Кулаківська Валентина Трохимівна, в селі Валя Трохимова (1923—?).
В 1930—1931 роках сім'я була розкуркулена і вислана з села. В цій хаті розташувалася колгоспна «тіпальня» для льону. В 1941 році, в період окупації, сім'я повернулася в село і оселилися в своїй хаті.

Вулиця «на Калинівку»

Непарна сторона вулиці «на Калинівку»:


1. Школа.

В 1929–1937 роках в кімнатах для вчителя проживав вчитель Дідківський Лука Федорович, в селі …, (дати народження та смерті невідомі). З 1937 року і до війни вчитель Рибачук Андрій Васильович, в селі … (дати народження та смерті невідомі)
Восени 1941 року в слободу з села Базар приїхала сім'я вчительки: Дідківської (Чорної) Єви Савівни, в селі Єва Савівна (1919—2011).
Діти:
  • Дідківська Олена Леонідівна, в селі ... (1937—2009);
  • Дідківська Ніна Леонідівна, в селі ... (1941—?).
Разом з Євою Савівною проживали: батько — Чорний Сава Романович, в селі дід Савка (1870—1948); мати — Чорна Марія Семенівна, в селі ... (1880—1965); сестра — Чорна Олександра Савівна, в селі Шура (1922—1976).

3. Гринцевич Григорій Олексійович, в селі Ригор Лексієв (1899—?). Дружина Гринцевич (…) … , в селі Харсоня (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Гринцевич Надія Григорівна, в селі Надя Ригорова (дати народження та смерті невідомі);
  • Гринцевич Ганна Григорівна, в селі Ганька Ригорова (дати народження та смерті невідомі);
  • Гринцевич Віра Григорівна, в селі Вера Ригорова (дати народження та смерті невідомі);
  • Гринцевич Михайло Григорович, в селі Міша Ригоров (1926—?).

5. Забродський Андрій Варфоломійович, в селі Андрусь Бортаківський (1902—1945). Дружина Забродська (Корбут) Анастасія Яківна, в селі Настя Бортаківська (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродська Валентина Андріївна, в селі Бортаківський (1930—?);
  • Забродський Михайло Андрійович, в селі Бортаківський (1936—?);
  • Забродська Ольга Андріївна, в селі Бортаківська (дати народження та смерті невідомі);
  • Забродська Лідія Андріївна, в селі Бортаківська (дати народження та смерті невідомі).

7. Гринцевичі:

  • Василь Іванович, в селі Михелік (дати народження та смерті невідомі). Дружина Гринцевич (Кулаківська) Ніна Трохимівна, в селі Нінка Михелікова (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• Гринцевич Галина Васильовна, в селі Галя Михелікова (1935—?).
  • Степан Іванович, в селі … (…-…). Дружина … (…) … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• … .
В 1930–1931 роках сім'ї були розкуркулені і вислані з села. Хату розібрали та перенесли до колгоспу, в ній розмістилося правління колгоспу. Господарські будівлі теж розібрали на потреби слобідського колгоспу.

9. Зіневич Яков Онуфрійович, в селі Якубцьо (дати народження та смерті невідомі). Дружина Зіневич (…) Ліза Антонівна, в селі Ліза Якубцьова (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Зіневич Марія Яківна, в селі Маруся Якубцьова (1927—?);
  • Зіневич Михайло Якович, в селі Міша Якубцьов (1929—?).
Після ліквідації хуторів, у 1939 році, сім'я переїхала з хутору в село та побудувала на цьому місці хату.

Парна сторона вулиці «на Калинівку»:


2а. Забродський Кирило Степанович, в селі Кирило Степановський (дати народження та смерті невідомі). Дружина Забродська (Кулаківська) Євдокія Луківна, в селі Авдоця Кулаківська (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродська Юлія Кирилівна, в селі Юльця (1927—?).
Восени 1941 року, в період окупації, сім'я повернулася в село. Свого хутору вони не знайшли — хата і господарські будівлі, після розкуркулення, були розібрані, а матеріали використані на потреби колгоспу. Тому, в 1942 році, Забродські на цьому місті поставили нову хату (між будівлею старої лавки (магазину) та двором Забродського П. В.). Після війни всі будівлі садиби розібрали на потреби колгоспу.

2. Забродський Павло Васильович, в селі Павло Базильовський (1904—1937). Дружина Забродська (…) Ольга … , в селі Олька Базильовська (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродська Марія Павлівна, в селі Маша Базильовська (1928—?);
  • Забродська Ірина Павлівна, в селі … (1930—?);
  • Забродський Андрій Павлович, в селі … (1935—?);
  • Забродський Петро Павлович, в селі … (?—1937).
В 1937 році Забродський П. В. був репресований — заарештований і в тому ж році розстріляний в м. Житомир.[170]

4. Забродський Андрій Васильович, в селі Андрій Базильовський (1891—?). Дружина Забродська (Недашківська) Федора Григорівна, в селі Тодора Андрієва (1899—?).

Діти:
  • Забродська Софія Андріївна, в селі Соня Андрієва (1925—?);
  • Забродський Михайло Андрійович, в селі Міша Андрієв (1927—2007);
  • Забродський Анатолій Андрійович, в селі Толя Андрієв (1941—?).

6. Забродський Петро …, в селі … (дати народження та смерті невідомі). Дружина Забродська (…) Анастасія Федорівна, в селі Петриха (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродська Ольга Петрівна, в селі Оля Петришина (1919—?);
  • Забродський Василь Петрович, в селі Вася Петришин (1920—?);
  • Забродський Валентина Петрівна, в селі Валя Петришина (1923—?);
  • Забродський Михайло Петрович, в селі Міша Петришин (1926—1945).

8. … можливо — Борсук (…) Агата …, в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • … Олександр … , в селі Сашко … (дати народження та смерті невідомі). Дружина … (Забродська) Ольга … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• … Олександр Олександрович, в селі … (дати народження та смерті невідомі).

10. Забродський Іван …, в селі Ясь (дати народження та смерті невідомі). Дружина Забродська (…) … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродський Василь Іванович, в селі Васильок Ясьовський (1904—?). Дружина Забродська (Гринцевич) Ольга Олексіївна, в селі Олька Текліна (дати народження та смерті невідомі).
Діти:
• Забродський Ростислав Васильович, в селі Ростя Васильков (1929—?);
• Забродський Михайло Васильович, в селі Міша Васильков (1937—?);
• Забродський Григорій Васильович, в селі Гриша Васильков (1939—?).

12. Мурга …, в селі … (?—1933). (родом з села Гуска Базарського району). Дружина Мурга (Ринкевич) Ярина Іванівна, в селі Раїна (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • син … (?—1933);
  • син … (?—1933);
  • син … (?—1933);
  • син … (?—1933).
В 1933 році, під час голодомору, сім'я виїхала на батьківщину Мурги … . Мурга … і його чотири сини під час голоду померли. В 1934 році Ярина Іванівна повернулася в Слободу Вислоцьку.

14. Ринкевич Василь Захарович, в селі Василь Захаровський (дати народження та смерті невідомі). Дружина Ринкевич (Дідківська) Ганна Федорівна, в селі Ганна Захаровська (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Недашківська (Ринкевич) Федора Василівна, в селі Феня Захаровська (1912—?). Чоловік Недашківський Василь … , в селі … (?—1943).
  • Ринкевич Михайло Васильович, в селі Міша Захаровський (дати народження та смерті невідомі).
В 1943 році Недашківського Василя вбили партизани-малинці біля урочища Слобідські могилки.

16. Івашкевич Іван Миколайович, в селі Іван Миколайчиков (дати народження та смерті невідомі). Дружина Івашкевич (…) Антоніна … , в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Івашкевич Віра Іванівна, в селі … (1928—?);
  • Івашкевич Наталія Іванівна, в селі … (1937—?).
Разом з сім'єю проживала небога (рідної сестри дочка) Івашкевича І. М. — Гринцевич Надія Захарівна, в селі Надя Захарцьова (1919-?).

18. Ринкевич Паларій Іванович, в селі Ладь (1901—1944). Дружина Ринкевич (Івашкевич) Таїсія Яківна, в селі Таїсія Лад'єва (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Ринкевич Анатолій Паларійович, в селі Толя Лад'єв (1925—?);
  • Ринкевич Марія Паларієвна, в селі Марія Лад'єва (1930—?).

20. Недашківська (Дідківська) Марія … , в селі Мар'ячка (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • … Василь … , в селі Вася Мар'ячкін (1930—?).

22. Забродський Іван Іванович, в селі Іван Янковий (дати народження та смерті невідомі). Дружина Забродська (…) Уляна Лук'янівна, в селі Іваниха (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродський Ілля Іванович, в селі Галляш Іванишин (1905—?);
  • Забродський Лука Іванович, в селі Лукаш Іванишин (1916—?);
  • Забродська Катерина Іванівна, в селі Катя Іванишина (1919—?);
  • Забродський Іван Іванович, в селі Іван Іванишин (Іванко) (1922—1944);
  • Забродська Ольга Іванівна, в селі Олька Іванишина (1924—?).
В 1935 році Забродський Ілля Іванович одружився і переїхав жити з дружиною до нової хати по вулиці «на Вигон».

Мешканці слобідських хуторів в 20-х та 30-х роках ХХ століття

Розташування хуторів навколо слободи Вислоцької у 20-30 рр. ХХ ст. (Топографічна мапа «РККА» надр. 1931 р.)

Згідно розповідей старожилів села Слобода, що передавались з покоління у покоління відомо, що ліси Медвіденець, Кондратова, Родин та урочище Злодійське в старі часи належали пану Вислоцькому, а пізніше — громаді слободи Вислоцької.[К 127] Тому, на цих землях могли знаходитись тільки ті хутори, господарі яких належали до громади слободи Вислоцької. Беручи до уваги вищевказане та враховуючи спогади слобожан, щодо мешканців хуторів, можливо визначити, що в 20-х та в 30-х роках ХХ століття навколо слободи Вислоцької стояли наступні хутори слобожан[К 128]:

(Нижче перераховані хутори позначені на мапі відповідними номерами)

Хутори по дорозі Любарку

1. Хутір ... . Знаходився з лівої сторони від дороги на Любарку, за 100 метрів від села Слобода Вислоцька.''

2. Хутір Гринцевича Тимофія Івановича, селі Томаша (1896—1971). Дружина Гринцевич (Васьковська) Варвара Варфоломіївна, в селі Варка Томашова (1898–1973).

Діти:
  • Гринцевич Михайло Тимофійович, в селі Міша Томашов (дати народження та смерті невідомі);
  • Гринцевич Павло Тимофійович, в селі Павло Томашов (1923—1997);
  • Гринцевич Іван Тимофійович, в селі Іван Томашов (1924—1994).
Знаходився біля лісу «Кондратова», з правої сторони від дороги на Любарку, приблизно за 1,5 кілометрів від Слободи Вислоцької. Це місце назване жителями села «Томашова поляна». В 1930–1931 роках сім'я потрапила під розкуркулювання і втекла з хутору.

3. Хутір ... . Знаходився в лісі Кондратова, з правої сторони від дороги на Любарку, за хутором Гринцевича Т.І.

4. Хутір Забродського Антона Івановича, в селі Антося (1898—1943). Дружина Забродська (…) Ганна Михайлівна, в селі Антосіха (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродська Лідія Антонівна, в селі Ліда Антосішина (1924—?);
  • Забродський Григорій Антонович, в селі Гриша Антосішин (1935—?).
Знаходився в лісі Медвіденець, недалеко від хутора Шимона. Після ліквідації хуторів у 1939 році сім'я переїхала з хутору в Слободу Вислоцьку.

5. Хутір Зіневича Семена Онуфрійовича, в селі Шимона (Онухреївого) (1895–1937). Дружина Зіневич (Пількевич) Мотря Андріївна, в селі Мотреня Шимонова (1898—?).

Діти:
  • Зіневич Любов Семенівна, в селі Люба Шимонова (1924—1994);
  • Зіневич Людмила Семенівна, в селі Люда Шимонова (1926—?).
Знаходився біля болота, на території лісу Медвіденець, приблизно за 2,3 кілометри від Слободи Вислоцької. Це болото назване жителями слободи — «Шимонове болото». У 1937 році Зіневича С. О. вбили в лісі під Чоповичами. Після ліквідації хуторів у 1939 році сім'я переїхала, з хутору в село Недашки, на постійне місце проживання.

Хутори по дорозі на Великі Кліщі

6. Хутір Забродського Івана Івановича, в селі Івана Ясьовського (1897–1937). Дружина Забродська (Пржегарлінська) Любов Йосипівна, в селі Люба Ясьовська (1898—...).

Діти:
  • Забродська Ольга Іванівна, в селі Люся Івана Ясьовського (1930—?);
  • Забродська Наталія Іванівна, в селі Наталя Івана Ясьовського (1936—?).
Знаходився з лівої сторони від дороги на Великі Кліщі, перед містком, за 400 метрів від Слободи Вислоцької. В 1937 році Забродський І.І. був репресований — заарештований і в тому ж році розстріляний у м. Житомирі.[171] В 60-х роках сім'я переїхала з хутору в Слободу.

7. Хутір Дідківського Данила Федоровича, в селі Данила Тодорчина (18…—?). Дружина Дідківська (…) Марія … , в селі Мар'яна Данилиха (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Дідківський Йосип Данилович, в селі Юзік (1924—?);
  • Дідківський Іван Данилович, в селі … (1927—?);
  • Дідківський Григорій Данилович, в селі Ригор Данилов (1929—?).
Знаходився з правої сторони від дороги на Великі Кліщі за урочищем Родин, приблизно за 900 метрів від Слободи. Ця місцевість названа мешканцями Слободи «Данилова поляна». Після ліквідації хуторів у 1939 році сім'я переїхала з хутору в Слободу Вислоцьку.

8. Хутір Гринцевича Захара … , в селі Захарцьо (дати народження та смерті невідомі). Дружина Гринцевич (Івашкевич) Марія Миколаївна, в селі Марія Миколайчикова (дати народження та смерті невідомі). року народження.

Діти:
  • Гринцевич Надія Захарівна, в селі Надя Захарцьова (1919—?);
  • Гринцевич Володимир Захарович, в селі Гемба (Володька Захарцьов) (1924—?).
Знаходився в східній частині урочища Родин, приблизно за 800 метрів від Слободи Вислоцької. Цей хутір мешканці Слободи називали «Родин». Подальша доля цієї сім'ї невідома. По розповідям слобожан їх начебто розкуркулили чи репресували. Відомо тільки те, що Гринцевич Надія Захарівна в другій половині 30-х років проживала в Слободі Вислоцькій у свого дядька Івашкевича Івана Миколайовича. А вже після війни в Слободу почали приходити запити, щодо кримінального авторитета на прізвисько Гемба

9. Хутір Ринкевича Івана Івановича, в селі Янчика (1896–1937). Дружина Ринкевич (Кулаківська) Марія Луківна, в селі Мар'яна Янчикова (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Ринкевич Ніна Іванівна, в селі Ніна Янчикова (1936—?).
Знаходився з сходу від урочища Родин та з півночі від Родинського болота, приблизно за 950 метрів від Слободи Вислоцької. Цей хутір мешканці Слободи називали «Шпиль». В 1937 році Ринкевич І.І. був репресований — заарештований і в тому ж році розстріляний у м. Житомирі.[172] Після ліквідації хуторів у 1939 році сім'я переїхала з хутору в Слободу Вислоцьку.

10. Хутір Зіневича Якова Онуфрійовича, в селі Якубцьо (дати народження та смерті невідомі). Дружина Зіневич (…) Ліза Антонівна, в селі Ліза Якубцьова (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Зіневич Марія Якубівна, в селі Маруся Якубцьова (1927—?);
  • Зіневич Михайло Якубович, в селі Міша Якубцьов (1929—?).
Знаходився під лісом Вільшняк та біля Торф'яного болота, приблизно за 1,1 кілометр від Слободи Вислоцької. Після ліквідації хуторів у 1939 році сім'я переїхала з хутору в Слободу Вислоцьку.

Хутори по дорозі на Ксаверів

11. Хутір Забродського Кирила Степановича, в селі Кирила Степановського (дати народження та смерті невідомі). Дружина Забродська (Кулаківська) Євдокія Луківна, в селі Авдоця Кулаківська (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродська Юлія Кирилівна, в селі … (1927—?).
Знаходився в урочищі «Злодійське», поруч з дорогою на Ксаверів, приблизно за 1,8 кілометри від Слободи Вислоцької. В 1930–1931 роках сім'я була розкуркулена і вислана з хутору і Слободи Вислоцької.

12. Хутір Забродського Павла Степановича, в селі Павла Степановського (дати народження та смерті невідомі). Дружина Забродська (…) Ганна Лукянівна, в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти:
  • Забродський Михайло Павлович, в селі … (1922—1942).
Знаходився в урочищі «Злодійське», поруч з дорогою на Ксаверів, приблизно за 2 кілометри від Слободи Вислоцької. В 1930–1931 роках сім'я була розкуркулена і вислана з хутору і Слободи Вислоцької.

13. Хутір …. Знаходився в урочищі «Злодійське».

14. Хутір …. Знаходився в урочищі «Злодійське».

15. Хутір …. Знаходився в урочищі «Злодійське».

16. Хутір …. Знаходився з південного-заходу від урочища Вигон.


Тепер час вже не відомо хто зі слобожан жив на хуторах позначених на мапі під номерами 1, 3, 13, 14, 15 та 16. Тому, можливо зробити тільки припущення, що на цих хуторах проживали сім'ї слобожан, місце мешкання яких, на той період, невідоме. А саме:

Забродський Павло Мартинович , в селі Павло Марцінов (1859—11.09.1935). Дружина Забродська (Корбут) Ганна Григорівна в селі Ганька Марцінова (18…—19…).

Діти:
  • Забродський Арсеній Павлович, в селі Арсень Марцінов (18.01.1894—03.10.1986). Дружина Забродська (Гринцевич) Гликерія Лук'янівна, в селі Лукеря Арсеньова (30.05.1902—17.07.1985).
Діти:
• Забродська Валентина Арсенівна, в селі Валя Арсеньова (17.11.1921—10.12.2009).
  • Забродська Катерина Павлівна, в селі Каця (Кася) Марцінова (1891—17.02.1972).
  • Забродський Григорій Павлович, в селі Ригор Марцінов (19.05.1901—08.08.1944). Дружина Забродська (Севрук) Анастасія Михайлівна, в селі Туня (06.12.1901—1986).
Діти:
• Забродська Марія Григорівна, в селі Маня Ригора Марцінового (1926—1943).
Забродський А. П. заарештований навесні 1932 р. за ст.54—10 КК УРСР (антирадянська пропаганда і агітація). Київським облвідділом ДПУ УРСР 11 червня 1932 р. справа припинена.[173] В кінці 1932 року сім'я Забродських втекла з села від розкуркулення. З грудня 1933 року проживали під Тулою, де у Арсенія Павловича народився син Анатолій (20.01.1935—13.08.2019). 11 вересня 1935 року, під Москвою, помер Забродський Павло Мартинович. У 1936 вся рідня Забродських перебралася в Краснодар. У 1937 році у Григорія Павловича народився син Михайло (19.07.1937—1943). У 1943 році при бомбардуванні Краснодара загинули діти Григорія Павловича, дочка Марія з молодшим братом Михайлом.[К 129]

Забродський Петро Северинович, в селі … (1899—1942). Дружина Забродська (…) Ганна Степанівна, в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти: * … .
В 1930—1931 роках сім'я була розкуркулена і вислана з Слободи Вислоцького.[К 130]

Забродський Степан … , в селі … (дати народження та смерті невідомі). Дружина Забродська (…) …, в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти: * … .
В 1930—1931 роках сім'я була розкуркулена і вислана з Слободи Вислоцької.[К 131]

Івашкевич Василь Іванович, в селі Офіцер (дати народження та смерті невідомі). Дружина Івашкевич (Шмиголь) Катерина Гнатівна, в селі Офіцериха (1906—?).

В 60-х роках ця сім'я проживала в Слободі Вислоцькій.

♦ два брати на прізвище Корбут по батьку Якубовичі.

До Першої сітової війни брати виїхали на постійне місце проживання в Америку.[К 132] Подальша їх доля невідома.

Ринкевич Лука Іванович, в селі Лукаш … (1896—?). Дружина Ринкевич (…) …, в селі … (дати народження та смерті невідомі).

Діти: * … .
В 1930 році Ринкевич Л.І. був репресований — заарештований і в тому ж році висланий у Північний край на 3 роки. [172] Подальша доля цієї сім'ї невідома.

Фотографії слобожан періоду 1920—1941 років

Слобожани, які були репресовані сталінським режимом

Репресії сталінського режиму не обминули і село Слобода Вислоцька, у 30-х та 40-х роках були репресовані:

  1. Забродський Іван Степанович (нар. 1889), уродженець сл. Вислоцька Базарського р-ну, житель м-ка Народичі Народицького р-ну Коростеньського окр. Українець, колишній прапорщик. За постановою Коростенського ОВ ДПУ УСРР від 20 березня 1930 р. як соціально небезпечний елемент висланий на Північ.[174]
  2. Ринкевич Лука Іванович (нар. 1896), сл. Вислоцька Базарської вол. Овруцького пов. Волинської губ. Українець, малописьменний, середняк. Проживав у сл. Вислоцька Базарського р-ну Коростеньського окр. Заарештований 20 лютого 1930 р. Обвинувачувався за ст. 54—6, 80 КК УРСР. За постановою ОН при Колегії ДПУ УРСР від 22 березня 1930 р. висланий у Північний край. Реабілітований у 1989 р.[172][175]
  3. Забродський Арсеній Павлович (нар. 1894)., сл. Вислоцька Базарської вол. Овруцького пов. Волинської губ. Українець, письменний, одноосібник. Проживав у сл. Вислоцька Базарського р-ну Житомирської обл. Заарештований навесні 1932 р. за ст. 54—10 КК УРСР. Київським облвідділом ДПУ УРСР 11 червня 1932 р. справа припинена. Реабілітований у 2000.[173]
  4. Гринцевич Іван Іванович (нар. 1884), сл. Вислоцька Базарської вол. Овруцького пов. Волинської губ. Поляк, малописьменний, колгоспник. Проживав у сл. Вислоцька Базарського р-ну Житомирської обл. Заарештований 22 жовтня 1937 р. Обвинувачувався за ст. 54—10 КК УРСР. За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 5 листопада 1937 р. розстріляний 12 листопада 1937 р. у м. Бердичів. Реабілітований у 1989 р.[176]
  5. Забродський Павло Васильович (нар. 1904), сл. Вислоцька Базарської вол. Овруцького пов. Волинської губ. Українець, малописьменний, конюх колгоспу. Проживав у сл. Вислоцька Базарського р-ну Житомирської обл. Заарештований 24 жовтня 1937 р. Обвинувачувався в а.-р. агітації. За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 27 листопада 1937 р. — розстріляний 3 грудня 1937 р. у м. Житомир. Реабілітований у 1963.[170]
  6. Ринкевич Іван Іванович (нар. 1896), сл. Вислоцька Базарської вол. Овруцького пов. Волинської губ. Поляк, малописьменний, колгоспник. Проживав у сл. Вислоцька Базарського р-ну Житомирської обл. Заарештований 25 жовтня 1937 р. Обвинувачувався в а.-р. агітації. За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 27 листопада 1937 р. — розстріляний у м. Житомир. Реабілітований у 1962 р.[172]
  7. Забродський Іван Іванович (нар. 1897), сл. Вислоцька Базарської вол. Овруцького пов. Волинської губ. Українець, малописьменний, колгоспник. Проживав у сл. Вислоцька Базарського р-ну Житомирської обл. Заарештований 29 жовтня 1937 р. Обвинувачувався за ст. 54—10 КК УРСР. За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 9 листопада 1937 р. розстріляний 15 листопада 1937 р. у м. Житомир. Реабілітований у 1989 р.[171] До арешту працював бригадиром в слобідському колгоспі «Заповіт Ілліча»[К 133]
  8. Забродський Олексій Васильович (нар. 1889), сл. Вислоцька Базарської вол. Овруцького пов. Волинської губ. Українець, освіта середня, інструктор-методист райвно. Проживав у с. Базар Базарського р-ну Житомирської обл. Заарештований 19 грудня 1937 р. Обвинувачувався за ст. 54—10 КК УРСР. За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 11 січня 1938 р. розстріляний 20 січня 1938 р. у м. Житомир. Реабілітований у 1989 р.[170] До арешту працював учителем в школі с. Базар.[К 134]
  9. Бугай … (нар. ?), голова слобідського колгоспу «Заповіт Ілліча». У 1937 році був знятий з посади голови колгоспу. Виїхав у м. Коростень, а згодом був заарештований і розстріляний.[К 135] Імовірно це Бугай Олександр Микитович (нар.1888), м. Барановичі Мінської губернії. Білорус, член КП(б)У, освіта початкова, машиніст. Проживав — ст. Коростень Житомирської області. Заарештований 28 квітня 1938 р. Обвинувачувався в причетності до ПОВ. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській області від 26 вересня 1938 р. розстріляний 1 жовтня 1938 р. Реабілітований у 1957 р.[177]
  10. Лінкевич … (нар. ?), секретар сільради Слободи Вислоцької. У 1937—1938 рр. був знятий з посади секретаря сільради. Виїхав у своє рідне село … , а згодом був заарештований і розстріляний.[К 136]
  11. Попруженко Іван Сергійович (нар. 1913), сл. Вислоцька Базарської вол. Овруцького пов. Волинської губ. Українець, освіта середня, вчитель. Проживав у с. Буда-Вороб'ївська Малинського р-ну Житомирської обл. Заарештований 12 жовтня 1938 р. за ст. 54—10, 54—11 КК УРСР. УНКВС по Житомирській обл. 22 грудня 1938 р. справа припинена.[178]
  12. Кулаківська (Івашкевич) Мотря … (нар. ?). Народилася у сл. Вислоцькій Базарської вол. Овруцького пов. Волинської губ. Ввечері 194… року Кулаківську Мотрю … , якій на той час було десь років 60, впіймав об'їждчик слобідського колгоспу коли вона збирала колоски, що залишилися на колгоспному полі після збирання врожаю. Базарським судом, що проходив в с. Слобода, вона була засуджена на 5 років виправних робіт за Постановою ЦВК и РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», більш відомий як закон «про п'ять колосків». Кулаківська Мотря … відпрацювала всі п'ять років у виправно-трудовому таборі в … і повернулася до Слободи Вислоцької.

Також були репресовані священики, до церков яких ходили слобожани, а саме:

Священик церкви Святого Миколая села Великі Кліщі Сіомук Микола Іванович, (нар. 1888), с. Торговище Мацеївської волості Ковельського повіту Волинської губернії. Українець, освіта середня, священик. Проживав у с. Великі Кліщі Базарського району Житомирської області. Заарештований 23 жовтня 1937 року. Обвинувачувався за ст.54—10 КК УРСР. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській області від 11 листопада 1937 р. ув'язнений до ВТТ на 10 років. Реабілітований у 1989 р.[179]
Священик церкви Покрова Пресвятої Богородиці села Калинівка Скуратівський Григорій Якович, (нар. 1896), с. Скурати Малинської волості Радомисльського повіту Київської губернії. Українець, освіта середня, священик. Проживав у с. Калинівка Базарського р-ну Київської обл. Заарештований 24 липня 1937 р. Обвинувачувався за ст.54—10 КК УРСР. За постановою трійки при УНКВС по Київській області від 27 серпня 1937;р. — розстріляний 7 вересня 1937 р. у м. Житомир. Реабілітований у 1987.[180]

Війна

22 червня 1941 року о 3 годині 30 хвилин 190 німецьких та союзних дивізій без оголошення війни вдерлися на територію Радянського Союзу. На боці Німеччини виступили Італія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія, Словаччина і Фінляндія.[181] Близько 5,5 млн солдатів і офіцерів почали боротьбу проти СРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р була оголошена мобілізація військовозобов'язаних, що народилися з 1905 по 1918 рік включно (від 18 до 36 років) в 14 військових округах з 17.[182]

В Слободу Вислоцьку з Базару приїхали на машині уповноважені. Один з них був у військовій формі. Вони спішно провели мітинг біля школи та роздали повістки військовозобов'язаним слобожанам. Перших слобожан відправили на фронт. Вже в перші дні війни кілька разів бомбардували Коростень. До слобожан доходили звістки, що є багато загинувших та поранених.[К 137]

3 липня 1941 року побачила світ директива ЦК КП(б)У та РНК УРСР, яка була інструкцією з евакуації худоби та майна колгоспів, МТС та радгоспів Правобережної України. Ця директива передбачала: — переганяння великої рогатої худоби та кінського молодняка за Дніпро; — забій свиней та свійської птиці колгоспних та радгоспних ферм.[183] Згодом, 22 липня 1941 року вийшла постанова ДКО (Державного Комітету Оборони) за № 239, якою наказувалося знищити всі колгоспні посіви шляхом косіння, витоптування худобою і іншими шляхами.[184]

В липні з Базару (району) був отриманий наказ, про термінове переганяння колгоспної худоби (коней, волів, корів) Слободи Вислоцької до Києва і далі за Дніпро та забій колгоспних свиней. Тоді, представники влади запевняли людей, що все це тимчасово, а відступ радянської армії спланований командуванням і військові частини відходять щоб зайняти оборонну лінію по Дніпру. А худобу всю, згодом, повернуть. Через Слободу Вислоцьку та навколишні поля почали спішно гнати худобу (коней, волів, корів, овечок) десь з заходу, із за Коростеня на Сухарівку та Базар і далі до Києва. Худоби було настільки багато, що тяжко вірилося, що її стільки може бути. А її все гнали і гнали, загалом десь протягом 10 — 15 днів. Впродовж цих днів у селі стояв сильний рев бідних тварин.[К 138]

З Базару прислали уповноважених, які на конях слідкували, щоб худобу гнали через колгоспні посіви. На очах собожан почали прискіпливо нищити результати їхньої тяжкої праці. Уповноважені району вели себе безцеремонно, нікого не слухали, нікого не бачили, при нагоді хапались за зброю. Слобожани обходили їх стороною. Між людьми поповзли тривожні слухи, що Червона армія відступає, вивозять, що можливо, з МТС вивозять всю техніку, з складів вивозять усе продовольство, що не можуть вивезти знищують, а їх селян кидають напризволяще під німця. В Слободі Вислоцькій не було паніки, але стояла якась тривога, психологічна напруга. Люди, оглядаючись, шептались між собою, всіх лякала невідомість. Навіть по вечорам в Слободі перестали співати.[К 139]

Худобу Слободо-Вислоцького колгоспу було доручено гнати Забродському Лукашу Івановичу (в селі Лукашу), Непомнющому Івану Івановичу (в селі Івану Непомнющому) та іншим. Коли «перегонщики» повернулися в Слободу, то розповідали, що дуже багато худоби задарма потонуло у Дніпрі. Мости через Дніпро були забиті відступаючими колонами, тому тварин просто заганяли у річку. Одна слобідська корова згодом сама повернулася додому.[К 140]

З книги Ф. Пігидо-Правобережного «Велика Вітчизняна війна»: З тієї худоби, яку зганяли більшовики зі всього Правобережжя за Дніпро, мало що попало в далекі тилові райони. Немало цієї худоби потонуло в Дніпрі при «організованих» переправах, частина передохла, трохи з'їли радянські солдати і «партизани», а значну частину розібрали селяни. Я не знаю, скільки цих трофеїв забрали і вивезли німці, але населення, особливо з прибережних районів, тоді худоби отримало багато".[185]

Звітна мапа генштабу РСЧА за 12.08.1941 р.

Фронт з кожним днем наближався, до Слободи вже доносився неясний і далекий гул канонади. Над селом все частіше пролітали літаки з німецькими хрестами. До Слободи дійшли слухи, що повтікало все районне начальство. З ними побігли і деякі слобідські активісти. В тому числі втік і активний організатор слобідського колгоспу та розкуркулювання слобожан — Дідківський Іван Федорович (в селі Іван Тодорчин). Він кинув дружину з двома доньками і в Слободу більше ніколи не повертався.[К 141]

Фронт наблизився до Базарського району, за Коростень йшли тяжкі, кровопролитні бої. В Слободу на підводах та машинах почали завозили поранених червоноармійців, яких по хатах, на лікування, забирали слобожани.[К 142]

Перед самою окупацією в Слободу Вислоцьку почали прибувати родичі слобожан з родинних сіл Радомисльського та Малинського районів. В основному йшли пішки, з торбами, з ручними возами, а деякі навіть без речей. Згодом населення села виросло майже вдвоє.[К 143]

В своєму нарисі «Кожному мила своя сторона …» Анатолій Дідківський згадує, що частина людей с. Фотрунатівка під час окупації були у «біженцях» у родичів у селі Слобода Вислоцька колишнього Базарського району.[186]

Як тільки слобожани зачули далекий гул канонади почали впорядковувати сімейні «бомбосховища» — кожна сім'я біля своєї хати викопала яму та накрила зверху колодами, стіни ями обшили дошками. Коли навкруги Слободи почали вибухати перші снаряди, слобожани забрали найбільш цінні речі та поховались по ямах. Під час артобстрілу в Слободу не влучив ні один снаряд.[К 144]

Радянська армія відступала по шосе через Недашки та по навколишнім ґрунтовим дорогам, які тягнулися уздовж шосе. Одна з колон рухалась з Ксаворова та Савлуків через Малинку на Сухарівку та Базар. Колона просувалась дуже повільно, в болотах між Малинкою та Сухарівкою грузли автомобілі та гармати. Німецька артилерія обстрілювала відступаючих з гармат, які стояли в районі села Ксаверів. Радянська артилерія відповідала (прикривала відступ) з лісу біля села Малинка. Деякі німецькі снаряди перелітали через Слободу і розривалися в лісах Родин, Кліщівському та Мохах. На щастя на Слободу не впав ні один снаряд, але в цій артилерійській дуелі дуже постраждав Ксаверів, в селі почалися пожежі.[К 145]

Між Малинкою та Ксаверовом (Савлуками) передові загони німців наздогнали відступаючу частину червоноармійців. Червоноармійці розвернулися в бойові шеренги і пішли на німців в штикову атаку. В цьому рукопашному бою загинуло багато і німців і червоноармійців. Після бою мертві німці та червоноармійці лежали в урочищі Злодійське, що під Слободою. В болоті Зибуче, що між Малинкою та Сухарівкою загрузло багато техніки, спочатку відступаючої Червоної Армії, а потім і наступаючої німецької. Ще довго після війни на місці рукопашного бою слобідські хлопчаки збирали зброю, в Малинському лісі копали артилерійський порох, а з загрузлої в болоті техніки знімали запчастини.[К 146]'

В 70-х роках, під час осушення Великого болота, були знайдені німецькі пістолет-кулемети МР 38/40 (в народі — шмайсери).[К 147] Можливо це та сама зброя, що була підібрана слобідськими хлопчаками на полі бою.

Після відступу Радянської армії в Слободу на конях заїхала німецька розвідка, німці об'їхали село і подалися по дорозі на Базар.[К 148]

Німецька топографічна мапа Osteuropa. 1941 р.

Згідно з архівними документами 22 серпня 1941 року німецькі війська окупували Базарський район Житомирської області,[187] а 23 серпня село Слободу Вислоцьку Базарського району.[188]

Для слобожан потяглися тяжкі і тривожні дні окупації. В селі окупаційна влада зібрала сход села і поставила питання вибору старости, селяни одноголосно назвали Забродського Кирила Степановича (в селі Кирила Степановського). Казали, що цю пропозицію він приймав без охоти. Але односельці настояли на його кандидатурі. Він був порядною людиною, нікого не кривдив, не бив, нікого не здавав на розправу мадярам. Поліцаїв в селі не було. Було кілька випадків коли партизани забирали його з собою. Куди і чого — цього ніхто не знав. Але кожного разу відпускали таємно, чутки, що в старости зв'язок з партизанами і він їм допомагає. Але це залишилося таємницею.[К 149]

В селі Слобода Вислоцька була створена Слободо-Вислоцька сільська управа[189], що увійшла до складу Базарського району, гебітскомісаріату «Овруч», генеральної округи «Житомир», Райхскомісаріату «Україна».

Допомагати старості в виконанні його обов'язків зголосився колишній голова слобідського колгоспу Ринкевич Паларій Іванович (в селі Ладь). Під Слободо-Вислоцьку сільську управу задіяли хату розкуркуленого в 1931—1932 роках слобожанина (сучасна будівля сільського клубу). Поруч з управою, по вулиці, яка йшла на Калинівку, слобідський староста побудував нову хату в якій оселився із своєю сім'єю.[К 150]

Плакат нацистської пропаганди надрукований для Райхскомісаріату України. 1942 р.

По розповідям в приміщенні управи стояв стіл накритий скатертиною. Над столом висів портрет Гітлера з надписом «Гітлер визволитель», а по стінах інші німецькі агітаційні плакати на яких українською мовою було написано, що Сталін, більшовики та жиди це банда злочинців, що німецька армія визволила українців, що кожному тепер буде надана своя земля, що потрібно всім братись за роботу і працювати для кращого майбутнього, і щось інше подібне. Біля управи вивішували «Звернення», «Накази» та «Оголошення» окупаційної влади.[К 151]

19 вересня 1941 р. комендант Базара зігнав місцевих жителів на площу і наказав за 24 години здати для німецької армії 200 кожухів, 100 пар валянок, 200 пар теплих рукавиць. Фашисти вбили вчителя Григоренка за те, що він посмів сказати, що селян і так уже пограбували.[38]

На початку зими всі слобожани та приїжджі, що на той час мешкали у Слободі Вислоцькій, були переписані та взяті на облік. З цього часу, кожний, хто виїжджав або прибував до села, повинен був зареєструватися у старости, а староста передавав ці відомості до району. Навіть, щоб піти до церкви в сусіднє село чи виїхати на ярморок необхідно було попередньо повідомити старосту.[К 152]

Окупаційна влада віддала слобожанам землю, якою вони володіли до колективізації. Всі слобожани добре знали межі своїх та сусідських земель, тому ніяких непорозумінь між сусідами при розділі та відновлені межових знаків не було.[К 153]

Сходи села вели староста Забродський Кирило Степанович (в селі Кирило Степановський) та його помічник Ринкевич Паларій Іванович (в селі Ладь). На одному із перших сходів села, колишні колгоспні активісти, почали активно ділити колгоспне майно. Між ними розгорілася ціла війна, з лайками, прокльонами… В результаті всі колгоспні будівлі були розібрані, поділені та розвезені по садибам. Колгоспний сільськогосподарський реманент (вози, плуги, борони, жатки, молотарки, січкарні, і т. д.) кожний з слобожан забрав свій, а інший теж поділили.[К 154]

Топографічна мапа села Слобода Вислоцька в період окупації 1941-1943 років

Восени та взимку 1941 року в Слободу Вислоцьку повернулися сім'ї, раніше розкуркулених: Гринцевича Василя Івановича (в селі Михеліка), Забродського Кирила Степановича (в селі Кирила Степановського), Кулаківського Івана Лукича (в селі …), Кулаківського Степана Лукича (в селі Стьопи Кулаковського), Кулаківського Трохима Лукича (в селі …), Пількевича Андрія Андрійовича (в селі Андроня) та приїхав один представник сім'ї Чижевських — Володимир … (в селі …) без ноги на протезі.[К 155]

Між сім'ями, що повернулися та частиною слобожан, що активно брали участь в їх розкуркулюванні, склалися напружені відносини. У колишніх активістів по хатах стояли шафи, столи, лавки, стільці, скрині, висіли годинники, килими, в шафах висіла одежа, стояв дорогий посуд, вони використовували сільськогосподарський реманент і т. д., все те, що було вилучено під час розкуркулювання та поділено серед сільських активістів та колгоспників. Частина слобожан зразу почала повертати речі їх господарям, а інша частина не бажала віддавати «вкрадені» речі та розпочала проти своїх односельців та родичів справжню війну.[К 156]

Найбільше тут дісталося сім'ї Пількевичів. Пількевич Андрій Андрійович (в селі Андронь) та Пількевич (Васьковська) Федора Варфоломіївна (в селі Тодора), що були в свій час розкуркулені, повернулися на Батьківщину з окупованого Києва. Вони застали своє господарство в спустошеному стані — до війни їхня садиба та всі будівлі використовувалась під колгоспну свиноферму. Жити в загаженій, свинячим лайном, хаті було не можливо. Тому в невеличкій господарській будівлі (вістепці — 8 м2), Пількевичі поставили піч і там оселилися. В розповідях слобожанам про своє життя на чужині Андронь обмовився, що вже воював — в рядах народного ополчення брав участь в обороні Києва. З чого все почалося не відомо, але делегація колишніх активістів прийшли до нього та пригрозили, щоб він сидів в своїй садибі тихо і не висовувся, бо вони донесуть на нього в поліцію, про те, що він воював проти німців і вбивав німецьких солдатів. Можливо з їх подачі мадярські солдати так не взлюбили Андроня. Його навіть кудись забирали, але згодом відпустили. А коли в село заходили партизани ці ж слобожани намовляли партизанам на Пількевичів, казали, що вони куркулі, що вони вороги радянської влади, вони зрадники і т. д. Але на щастя Пількевичів, їх завжди попереджували про це. Вони ховалися. Партизани приходили до садиби Пількевичів, бачили спустошене господарство, розвалені будівлі і не знайшовши господарів йшли. Так сім'я тихо в сраху і прожила всю окупацію.[К 157]

Восени 1941 року в Слободу Вислоцьку також повернулася сім'я Голуба Василя Григоровича (в селі Василя Голуба), що до війни проживала на залізничній зтанції Біличі, що під Києвом. Сам Василь в той час був в Червоній Армії, тому його сім'ю привезли на конях — брат Василя Голуб Олексій Григорович (в селі Лексій Голуб) та слобожанин Ткач Арсеній … (в селі Коваль).[К 158]

До зими 1941 року в Слободу Вислоцьку приїхала вчителька, з села Базар, Дідківська (Чорна) Єва Савівна, 1919 року народження, родом з села Бродник. Приїхала з старенькими батьками та сестрою Шурою, мала двоє дітей, чотирирічну Оленку і кількамісячну Ніну. Чоловік в цей час був на фронті (де і загинув). Поселили їх в школі в двох кімнатах пристосованих для проживання учителя. Так вони і пережили тяжкі часи окупації.[К 159]

Солдати угорської королівської армії. Україна.

Наприкінці листопада 1941 року на Україну стали прибувати угорські (мадярські) бригади для виконання виключно поліцейських функцій на окупованих територіях. У Києві розмістився штаб угорської «Окупаційної групи». Вже в грудні угорці стали активно притягуватися для проведення антипартизанських операцій.[190]

Німців в Слободі Вислоцькій не було. Періодично в село приїжджали на конях мадяри. Ходили по селу, проводили обшуки в садибах, шукали партизанів та перевіряли чи нема в селі червоноармійців, що відстали від своїх частин.[К 160]

На справді, мадяри, більше збирали (реквізирували) по селу продукти для своїх потреб чим робили перевірки та обшуки. Приходили до хати і казали: «Матка яйко, курка, млеко, водка, …».[К 161]

В Слободі Вислоцькій розстрілів не було. Мадяри кілька разів забирали слобожан, але кожного разу відпускали. Але слобожани, все ж побоювались мадяр, бо вони поводили себе в селі зухвало, безцеремонно, такі собі «господарі села». Тим більше до села доходили чутки про побиття, арешти, та розстріли, що проводили мадяри в навколишніх селах, тому на їх «прохання» давали їм по можливості все.[К 162]

Під час чергового наїзду мадярів стався цікавий випадок. Одного дня Голуб Меланія Семенівна (в селі Маланя Голубова) побачила, що по селу ходять озброєні мадяри і швиденько забрала дітей (Марусю та Васю) з двору та завела корову у хату (вістепку). Хліва в господарстві не було, тому вночі корову держали у хаті. Вона почала поратись біля печі, а діти сиділи на ліжку, коли до хати забіг Непомнющий Іван Іванович (в селі Іван Непомнющий), який повернувся з війни і ховався в Слободі від окупаційної влади. Він мовчки заліз на піч і сховався за занавіскою. Маланя дуже злякалась бо за переховування партизанів чи червоноармійців вирок був один — розстріл. А ще мадяри могли спалити хату залишаючи інших членів сім'ї без житла. Зненацька у хату відкрилися двері і на порозі з'явився товстий озброєний мадяр. У Малані похололо серце. Але тут виручила корова, яка стояла головою у хату, а хвостом до дверей. В цей момент вона почала опорожнятися. Мадьяр відскочив, скривився та невдоволено сказав: «Нехорошо Матка, нехорошо». Зачинив двері і пішов.[К 163]

Податки, запроваджені гітлерівським урядом були двох видів: натуральні та грошові. Характерним було те, що згідно з розпорядженням рейхскомісара Е. Коха (листопад 1941 р.) податкові норми, запроваджені за радянської влади, зберігалися, тобто селяни повинні були наприкінці сільськогосподарського року виконати постанови сталінського уряду про здачу натуральних податків, але на користь рейху. По натуральним податкам жителі cлободи Вислоцької здавали:

  • Зерно — вилучення зерна відбувалося двома шляхами: перший — податок за обмолот зерна, другий — виконання запланованих обсягів. Але після ретельного обліку наявних зернових запасів господарствам додавали нові плани здачі.
  • Яйця — по нормам здачі яєць, був встановлений мінімум: для громадських господарств — 20 шт., з селянських дворів — 40 шт. з кожної курки за квартал.
  • Молоко — В Житомирській області норми поставок молока становили 850 л., від однієї корови в рік. Як і до війни, слобожани, возили здавати молоко в Недашки, а сметану в Базарську Рудню.
  • М'ясо — сталих норм його поставок не існувало, вони залежали від конкретних потреб на певному етапі окупації. На село накладалася контрибуція, і з німецькою пунктуальністю розписувалося, скільки корів та птаства повинен здати кожний двір. За самовільний забій худоби німці оголосили смертну кару. Так, у зверненні рейхскомісара України Е. Коха до крайсляндвіртів від 29 липня 1942 р. на підставі розпорядження рейхсміністра А. Розенберга йшлося про те, що на приватний забій великої рогатої худоби необхідний дозвіл гебітскомісара (керівника округу (гебіту) з господарських питань).

По грошовим податкам жителі Cлободи Вислоцької змушені були виплачували:

  • за звільнення (від радянської влади);
  • подушний (накладався на кожну особу, старшу 16 років);
  • прибутковий;
  • на засоби пересування;
  • на худобу;
  • на собак;
  • та інші.

В середньому селяни рейхскомісаріату «Україна» виплачували грошима більше 12 видів податків. В селі податки сплачувалися старості сільської управи, який в свою чергу переводив гроші до районної каси, а звідти вони потрапляли до урядової каси при гебітскомісарі.

Додатково до виплати податків, окупаційна влада, періодично надавала рознарядки селу на сбір зимньої одежі для німецького війська — кожухи, фуфайки, валянки, носки, рукавиці, шапки, ковдри і. тд. Весь цей перелік розподілявся, на сходах села, серед слобожан. Часто, щоб виконати зобов'язання по рознарядці слобожани вимушені були щось продавати на ярмарку та купляти необхідні речі.[К 164]

Слобожани згадували, що якби там не було, а при окупації хліб в домашніх коморах був. З часів колективізації хоч при німцях хліба поїли. Після визволення в кожному дворі була корова.[К 165]

В кінці 1941 року стало зрозуміло, що фашистський план «бліцкригу» (нім. Blitzkrieg — блискавична війна) на Східному фронті провалився. Німеччина входила в тривалу позиційну війну і фронт вимагав додаткової мобілізації солдатів. Робочі місця в німецькій промисловості та сільському господарстві оголювались, економіка гітлерівського Рейху відчувала дедалі гострішу нестачу робочої сили.

Навесні 1942 року німецька окупаційна влада почала вивозити молодих людей з Слободи Вислоцької на роботу до Німеччини. В період окупації до Німеччини в примусовому порядку була вивезена майже вся молодь села Слобода Вислоцька старша 16 років. Залишились тільки жонаті і заміжні, яких не брали та кілька молодих людей за яких поїхали їх батьки.[К 166]

Згідно архівних документів окупантами було вигнано на каторжні роботи 34 слобожанина.[191] На даний час відомі прізвища тільки 26 з них. Можливо 8 чоловік, це молодь з родинних сел, що під час окупації проживали у родичів в Слободі Вислоцькій.

Також багато молодих людей у 1942—1943 роках було вивезено на примусові роботи до Німеччини з навколишніх сел[192]:

  • з Великих кліщів — 92 людини;
  • з Базару — 104 людини;
  • з Сухарівки — 12 людей;
  • з Бродника — 5 людей;
  • з Недашок — 208 людей;
  • з Малінки — 8 людей;
  • з Ксаверова — 117 людей;
  • з Савлуків — 73 людини;
  • з Калинівки — 125 людей;
  • з Любарки — 58 людей.

Ці робітники отримали назву «остарбайтери» (нім. оstarbeiter — східний робітник). Німецькі офіційні особи (у тому числі і безпосередній автор терміну Герман Герінг) позначали цим терміном виключно тих своїх «примусових робітників зі сходу», які були родом з окупованих Німеччиною територій, що до 17 вересня 1939 року входили до складу СРСР. Вивезену до Німеччини молодь використовували на промислових підприємствах у дрібному приватному секторі, сільському господарстві, на залізниці, на будівництві оборонних укріплень, бараків, на підземних роботах у шахтах, а також на роботах по розчищенню завалів вулиць міст і сіл після бомбардувань тощо. Жодних прав так звані остарбайтери не мали. Їх обов'язок — добросовісна «безкоштовна» праця. У переважній більшості випадків робота остарбайтерів була надзвичайно важкою, виснажливою та низькооплачуваною. Харчування і умови проживання були вкрай погані.

В неволі померли, не витримавши важкої роботи та нелюдських умов життя:

  • Гринцевич Олександр Іванович (в селі Сашко Мельничин);
  • Зіневич Ілля Степанович (в селі Ілько).[К 167]

На примусові роботи також забрали Голуба Олексія Григоровича (в селі Лексія Голуба), 1912 року народження та Забродського Василя Давидовича (в селі Васю Давидова), 1926 року народження. Але вони втекли від охорони коли їх, разом з іншими земляками, вели по дорозі з Базару на залізничну станцію Вільчу для відправлення до Німеччини. Лексій та Василь сховалися в Малих Кліщах у Лаговських (родичів дружини Лексія Голуба). Тому замість Васі Давидова на роботу до Німеччини забрали його батька Забродського Давида Івановича (в селі Давида Ясьовського). А замість Лексія, з його сім'ї, не взяли ні кого, бо не було вже кого брати — дома залишились мати та дружина з малими дітьми, тому до Німеччини відправили когось з іншої сім'ї.[К 168]

Німецька мапа Owrutsch. 1943 р.

Десь весною 1943 року остарбайтеру Зіневичу Миколі Івановичу (в селі Колі Безмену) якось вдалося втекти з електродної фабрики, що знаходилась у місті Фінстервальде району Ельба-Ельстер землі Бранденбург, на якій він працював. Невідомо як він добирався з Німеччини, але в кінці літа, того ж року, був вже в Слободі Вислоцькій де ховався, влітку, на Великому болоті, а взимку по хлівам на вишках.[К 169]

В першій половині листопада 1943 року в Слободу Вислоцьку на автомобілях зненацька заїхали німці і швидко по команді розсипались по всьому селу. Проводили облави по вулицям та околицям села. Прискіпливо обшукували хати, хліви, комори, городи, залазили на вишки хат і хлівів, штиками провіряли сіно та солому. Шукали партизанів. А через деякий час через село почали відступати з‘єднання вермахту.[К 170]

Перед відступом німецьких військ через Слободу Вислоцьку німці провели в Слободі облави та обшуки. Зіневич Микола Іванович (в селі Коля Безмен), який на той час ховався від окупаційної влади десь на території Слободи, попав під облаву. Його сховала в своїй хаті Попруженко Євгенія — він забіг в хату і заліз під ліжко, а вона швидко накидала на ліжко рядюжок і посадила зверху четверо малих дітей. На щастя німецькі солдати, які зайшли до хати, нічого не помітили.[К 171]

Відступаючи, німці шкоди слобожанам ніякої не заподіяли. Відступ був дуже швидким. Майже добу рухалась піхота, техніка і танки: Тигри, Пантери, Фердінанди і т. ін. Скрегіт гусениць, гуркіт моторів — все зливалося в один суцільний рев, здавалося, що гуло небо і земля. Після поразки під Києвом німці дуже поспішали до Коростеня, щоб зайняти нову оборонну лінію. Потім були тяжкі бої під Коростенем.[К 172]

Військова техніка і піхотні частини рухались з Великих Кліщів та Сухарівки на Калинівку більше доби. Рухались швидко не зупиняючись в селі, піхота йшла організовано строєм і так щільно, що між підрозділами та військовою технікою не можливо було перейти дорогу.[К 173]

Коли німці відступали, то з ними зник староста села. Ходили чутки, що він з калинівським старостою і ще кількома старостами з Коростеньського району поїхали з німцями.[К 174]

16 липня 1947 року в США в Українському щоденнику «Свобода» (Джерзі Сіті і Ню Йорк) в рубриці «Шукають своїх рідних» було надруковане оголошення в якому Забродський Кирило (в селі Кирило Степановський) розшукував Васьковських Івана і Луку з с. Вислоцька Слобода, Волинь.[193]

Через кілька років після закінчення війни від колишнього слобідського старости Забродського Кирила Степановича до його сім'ї надійшов лист з Австралії. Пізніше прийшла звістка і про колишнього калинівського старосту, який помер в Австралії. Діти його — 2 сини одержали спадщину, яку він заповідав їм. Що і скільки — цього ніхто не знає. Синів викликали в Москву, там їм видали документи і по тих документах вони одержували в Києві, в спеціальних магазинах, необхідні їм товари. Слобідський староста доживав свій вік в Австралії де і помер. Сім'ю слобідського старости, дружину і дочку, відправили на Донбасс, на відбудовчі роботи після воєнної розрухи.[К 175]

13 листопада 1943 р. воїни 336-ї стрілецької дивізії Першого Українського фронту визволили Базар від ворога. В боях за село загинуло 65 воїнів. В братській могилі поховані 320 патріотів і серед них — Герой Радянського Союзу І. П. Артамонов.[38]

Згідно з архівними документами 13 листопада 1943 року була визволена від фашистських загарбників також і Слобода Вислоцька.[194]

В Слободу Вислоцьку зайшов загін Червоної армії на чолі з командиром, який був на коні в папасі і бурці. В центрі біля школи було зібрано все населення села. Перші слова командира загону, який говорив не злізаючи з коня, були: «Ну, что продажные хохлы …».[К 176]

Після визволення, через Слободу Вислоцьку часто проходили військові частини Червоної армії. Якось одного дня коли в селі з'явився черговий військовий підрозділ, Ринкевич Василь Захарович (в селі Василь Захаровський) запросив командира цього підрозділу (капітана) до себе на вечерю, капітан залишився, а підрозділ пішов на ніч в Калинівку. За столом хазяїн умовив капітана взяти свого зятя Недашківського Василя … (в селі Базиль) до свого підрозділу. При цьому він приховав, що його зять був під час окупації деякий час поліцаєм. На світанку Зіневич Микола Іванович (в селі Коля Безмен) повіз на підводі капітана та Недашківського Василя в Калинівку. За слобідськими могилками в лісі їх зупинили кілька озброєних мешканців села Малинка, які мали з Василем якісь рахунки, може і за службу в поліції. Вони стягли його з воза та почали бити. Капітан намагався захистити його, як вже свого солдата, він потягнувся за пістолетом та його зразу застрелили, а потім після знущань вбили і Василя. Зіневича Миколу малинці відпустили. Капітана та Недашківського Василя поховали поруч на слобідських могилках.[К 177] Прізвище та ім'я капітана не збереглося, а його документи поклали в труну під час похорон.

Разом з визволителями в селі з'явився польовий військкомат, що проводив терміновий набір призовників і відправку їх на фронт. Чоловіки, які залишились в Слободі Вислоцькій були призвані в Червону армію. Частину їх відправили у військовий навчальний табір в село Великі Міньки. В таборі з призовників навколишніх сіл Базарського району були сформовані військові підрозділи, що відразу були кинуті в бій під Коростень, без елементарної військової підготовки (більшість з них навіть не вміли користуватися зброєю). Це були:

  • Гринцевич Михайло Трохимович, в селі Михал Трохимков (нар. 1907, Слобода Вислоцька)[195]
  • Забродський Антон Іванович, в селі Антось (нар. 1898, Слобода Вислоцька)[196]
  • Непомнющий Іван Іванович, в селі Іван Непомнющий (нар. ?, Слобода Вислоцька).
  • Дідківський Іван Іванович (нар. 1904, Недашки).[195]
  • Мистецький Йосиф Іванович (нар. 1912, Межеліска).[195]
  • і багато інших, які з якоїсь причини відсутні у військових архівах.

Загалом під Коростень було направлено десь з десяток слобожан. З Великих Міньок до Коростеня їх підрозділ проходив через Слободу Вислоцьку. Колони солдатів йшли строєм, рухаючись швидко не зупиняючись в селі. Коли слобожани дізналися, що серед солдатів перебувають їхні сини, брати, чоловіки вони кинулися наздоганяти їх. Слобожани бігли поруч з колоною, намагаючись знайти своїх та ще раз побачити їх. Деякі матері та дружини голосили, мабуть відчуваючи, що бачать своїх рідних в останній раз. Внаслідок ганебного відношення армійського керівництва до місцевих жителів вони там майже всі і загинули під німецькими кулеметами.[К 178]

Слобожани, які були примусово вивезені на роботи до Німеччини

Нашивка OST- оstarbeiter (нім.) — східний робітник.

Навесні 1942 року німецька окупаційна влада почала примусово вивозити молодих людей з села Слобода Вислоцька Базарського району Житомирської області на роботу до Німеччини. Згідно архівних документів окупантами було вигнано на каторжні роботи 34 слобожанина.[197] На даний час відомі прізвища тільки 26 з них, це[К 179]:

  1. Гринцевич Марія Олексіївна (нар. ?). Працювала …
  2. Гринцевич Ніна Олексіївна (нар. ?). Працювала …
  3. Гринцевич Надія Захарівна (нар. 1919). Працювала …
  4. Гринцевич Олександр Іванович (нар. 1925). Працював … Помер в неволі.
  5. Дідківський Йосип Данилович (нар. 1924). Працював на фабриці …
  6. Забродський Давид Іванович (нар. 1895). В Німеччину його забрали замість сина Василя, який втік … по дорозі до залізничної станції Вільча. Працював у хазяїна …
  7. Забродська Зоя Василівна (нар. 1925). Працювала …
  8. Забродська Катерина Іванівна (нар. 1919). Працювала …
  9. Забродська Ольга Іванівна (нар. 1924). Працювала на фабриці …
  10. Забродська Лідія Антонівна (нар. 1924). Працювала у хазяїна …
  11. Забродський Петро Іванович (нар. 1901). Працював … в поселенні Зольстед.
  12. Забродський Ростислав Григорович (нар. 1924). З червня 1942 року по квітень 1945 року працював різноробочим на електродній фабриці Kjellberg Elektroden & Maschinen GmbH в місті Фінстервальде району Ельба-Ельстер землі Бранденбург. На фабриці остарбайтерів утримували в таборі під охороною. 22 квітня 1945 року Червона армія зайняла місто Фінстервальде. Забродський Р. Г. був призваний в ряди Червоної армії.
  13. Забродська Софія Андріївна (нар. 1925). Працювала у хазяїна …
  14. Зіневич Василь Костянтинович (нар. 1923). З червня 1942 року працював різноробочим на електродній фабриці Kjellberg Elektroden & Maschinen GmbH в місті Фінстервальде району Ельба-Ельстер землі Бранденбург. На фабриці остарбайтерів утримували в таборі під охороною.[К 180]
  15. Зіневич Ілля Степанович (нар. 1919). З червня 1942 року працював різноробочим на електродній фабриці Kjellberg Elektroden & Maschinen GmbH в місті Фінстервальде (Finsterwalde) району Ельба-Ельстер землі Бранденбург. На фабриці остарбайтерів утримували в таборі під охороною. Вмер на фабриці від туберкульозу.[К 181]
  16. Зіневич (……) Ліза Антонівна (нар. ?). Поїхала замість своєї доньки Марусі. Працювала у хазяїна …
  17. Зіневич Микола Іванович (нар. 1924). З червня 1942 року працював різноробочим на електродній фабриці Kjellberg Elektroden & Maschinen GmbH в місті Фінстервальде (Finsterwalde) району Ельба-Ельстер землі Бранденбург. На фабриці остарбайтерів утримували в таборі під охороною. Весною 1943 року він втік з фабрики і влітку вже був в Слободі Вислоцькій.[К 182]
  18. Івашкевич Анастасія Миколаївна (нар. 1919). Працювала на фабриці …
  19. Івашкевич Ніна Степанівна (нар. 1924). Працювала на фабриці …
  20. Майстренко Володимир … (нар. 1924). Працював …
  21. Мельник Ганна Захарівна (нар. 1926). Працювала на фабриці …
  22. Недашківська Валентина Антонівна (нар. 1923). Працювала у хазяїна …
  23. Недашківський Іван Дмитрович (нар. 1925). Працював на фабриці …
  24. Непомнюща Марія Іванівна (нар. 1900). Поїхала замість своєї доньки Люби. Працювала у хазяїна …
  25. Пількевич Петро Андрійович (Андронович) (нар. 1925). З червня 1942 року по квітень 1945 року працював різноробочим на електродній фабриці Kjellberg Elektroden & Maschinen GmbH в місті Фінстервальде (Finsterwalde) району Ельба-Ельстер землі Бранденбург.[198] На фабриці остарбайтерів утримували в таборі під охороною. 22.04.1945 року Червона армія зайняла місто Фінстервальде. Пількевич П. А. був призваний в ряди Червоної армії.[199]
  26. Чорна Олександра Савівна (нар. 1922). Працювала …

Також до Німеччини була вивезена слобожанка, сім'я якої після ліквідації слобідських хуторів, у 1939 році переїхала з хутору в село Недашки на постійне місце проживання. Це:

  • Зіневич Любов Семенівна (нар.1924). Працювала на …

Фотографії слобожан періоду 1941—1945 років

Слобожани — учасники Німецько-радянської війни 1941—1945 років

У роки Німецько-радянської війни мешканці села Слобода Вислоцька стали бійцями Робочо-Селянської Червоної Армії (РСЧА), це[К 183]:

  1. Вербицький Кирило Іванович (нар. ?). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області в 1943 р.
  2. Голуб Василь Григорович (нар. 1908). До війни з сім'єю проживав на залізничній станції Біличі під Києвом. До Червоної Армії був призваний з першого дня оголошення загальної мобілізації.[К 184] Призваний в РСЧА Київським РВК в 1941 р. Воював у складі 535 армійського інженерного батальйону, 61 Армії, Брянського фронту (на травень 1942 р.). Військове звання — червоноармієць. Посада — сапер. Партійність — б/п. Нагороди — не має. Поранення і контузії — не має. Наказом від 23.05.1942 р. нагороджений медаллю «ЗА БОЕВЫЕ ЗАСЛУГИ» за те, що 30.03.1942 р. при проході в атаку наших танків під час наступу на д. Гринскі Двори (Калужська область), шлях танкам був перекритий ворожим мінним полем. Червоноармієць Голуб В. Г. помітив це, проявив ініціативу і не шкодуючи свого життя під сильним мінометним вогнем ворога швидко розмінував мінне поле, видаливши 12 мін. Цими діями відкрив шлях танкам і піхоті наступаючих наших частин.[200] Наприкінці 1942 р., під час бойових дій, Голуб В. Г. був поранений осколком в праву руку. Після госпіталю повернувся до своєї частини. З 1943 року член ВКПБ. Отримав військове звання — сержант. На війні Голуба В. Г. доля звела з акторами Ефимом Березиним (Штепсель) і Юрієм Тимошенко (Тарапунька). Він потоваришував з Юрієм Тимошенко і потім багато років листувався з ним. В кін. жовтня – поч. листопада 1943 року, підчас форсування ріки Дніпро та захопленні плацдарму на ворожому березі, Голуб В. Г. отримав осколкове поранення лівої ноги прямо посеред Дніпра. Вже на ворожому березі він зрозумів, що поранення серйозне. Вбитих та поранених солдатів було дуже багато. Німці сильно обстрілювали та бомбили переправу, тому поранених перевезли на наш берег тільки наступного дня, а ще через деякий час їх погрузили на поїзд (можливо на військово-санітарний поїзд) і відправили в тил. По дорозі з’ясувалося, що німці десь прорвали нашу оборону. Тому поїзд загнали на запасну колію — десь в ліс. Так вони простояли кілька днів. Потім їх довго везли в глиб Росії (до Волги). У Голуба В. Г. на пораненій нозі завелися хробаки. В госпіталь Голуба В. Г. привезли в поганому стані, почалася гангрена, його прооперували, але ногу зберегти не вдалося. Після операції він не подавав ознак життя. Його спустили в морг — підвал госпіталю. Згодом медсестра, що завозила у морг чергового покійника помітила, що серед гори трупів є живий, це був Голуб В. Г. Далі його ще раз прооперували і відрізали ще частину ноги. Лікарі не мали надії, що він виживе. Його відходила медсестричка, якій Василь був вдячний все своє життя. В результаті поранення залишився без ноги. В госпіталі був нагороджений медаллю «ЗА ОТВАГУ». Демобілізований по інвалідності в 1944 році. В 1944 році повернувся на Батьківщину в село Слобода Вислоцька.[К 185] Після закінчення війни наказом Президії ВР СРСР був нагороджений медаллю «ЗА ПОБЕДУ НАД ГЕРМАНИЕЙ.»[201]
  3. Голуб Олексій Григорович (нар. 1912). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області в 1943 р.
  4. Гринцевич Адам Олексійович (нар. 1900). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області в 1943 р.
  5. Гринцевич Василь Іванович (нар. ?).
  6. Гринцевич Іван Тимофійович (нар. 1924). До війни проживав в с. Гоголево Київської області. Під час окупації був забраний на примусові роботи до Німеччини. На території Білорусі, поїзд, на якому їх везли, був захоплений партизанами і всі полонені звільнені. Призваний в РСЧА Поставським РВК Вілейської області. У Вітчизняній війні — з лютого 1945 р. Воював у складі 3 роти 28-го гірського інженерно-саперного батальйону 4 ГИСКОК бригади.(4 Гірська інженеоно-саперна Карпатська ордена Кутузова ІІ ступеню бригада РГК) 4 Українського фронту. Військове звання — червоноармієць. Посада — сапер. Партійність — ВЛКСМ 1945 р. Нагороди — не має. Поранення і контузії — не має. Наказом від 28.03.1945 р. нагороджений медаллю «ЗА ОТВАГУ» за те, що 24 березня 1945 року під час будівництва мосту через р. Руда на підступах до міста Зорау в нейтральній полосі під ураганним кулеметно-автоматним вогнем супротивника виконував бойове завдання по будівництву мосту і не дивлячись на майже безпреривный обстріл місця роботи в укриття не йшов чим сприяв як найшвидшому завершенню будівництва мосту.[202]
  7. Гринцевич Йосип Лукич (нар. 1892). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області у 1943 р. Вював у інженерному підрозділі, будував бліндажі, переправи, мости, … . Військове звання — рядовий. Посада — невідомо. Партійність — б/п. Служив в одному підрозділі з Пількевичем Андрієм Андрійовичем (в селі Андроньом). Закінчив війну в Австрії у м. Відні. Нагороджений медаллю «ЗА ПОБЕДУ НАД ГЕРМАНИЕЙ».[К 186]
  8. Гринцевич Михайло Григорович (нар. 1926). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області в 1943 р. Воював у складі 4-ї стрілецької роти 482 стрілецького Нарвського полку 131 стрілецької Ропшинської Червонопрапорної дивізії Ленінградського фронту. Військове звання — червоноармієць. Посада — кулеметник. Партійність — б/п. Нагород не має. Наказом від 03.06.1945 р. нагороджений медаллю «ЗА ОТВАГУ» за те, що при форсуванні проток і висадки десанту на острів Езель будучи автоматником 593 стрілецького Нарвського полку, висадився на острів і сміливо рушив вперед, при зустрічі з противником з особистої зброї знищив двох німецьких солдатів.[203]
  9. Гринцевич Михайло Трохимович (нар. 1907). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області. Воював у складі 447 стрілецького полку 397 стрілецької дивізії. Військове звання — червоноармієць. Посада — стрілець. Партійність — б/п. Вбитий 29.12.1943 р. Похований — в братській могилі № 573 на цивільному кладовищі села Чигири, Коростеньського району, Житомирської області. Згідно архівних документів разом з Гринцевичем М. Т. 29.12.1943 р. загинули його земляки: • Дідківський Іван Іванович, 1904 р. н., з с. Недашки; • Мистецький Йосиф Іванович, 1912 р. н., з с. Межеліска.[204]
  10. Гринцевич Павло Тимофійович (нар. 1923). Призваний в РСЧА Броварським РВК Київської області у 1943 р.
  11. Гринцевич Степан Іванович (нар. 1919). У Червоній Армії з 1939 р. На фронті у Велику Вітчизняну війну із червня 1941 р. Командир відділення окремого розвідувального ескадрону 5-ї гвардійської кавалерійської дивізії (3-й гвардійський кавалерійський корпус, 4-та ударна армія, 3-й Білоруський фронт) гвардії сержант Гринцевич. • 24.11.1943 р. у с. Зезуля (13 км західніше м. Городок, Вітебської обл.) разом з бійцями вийшов у тил супротивника, що допомогло ескадрону виконати бойове завдання. При цьому був узятий «язик». 28.11.1943 р. нагороджений орденом «СЛАВИ ІІІ СТУПЕНЯ». • 28.06.1944 р. у районі с. Смоляни (Оршанський р-н Вітебська обл.) Гринцевич із кінним роз'їздом захопив автомобіль із 6 гітлерівцями. 30.06.1944 р. під м. Гродно полонив двох чоловік, які повідомили цінні відомості. 08.09.1944 р. нагороджений орденом «СЛАВИ ІІ СТУПЕНЯ». • 02.05.1945 р. гвардії старший сержант Гринцевич з кінним роз'їздом у районі м. Перлеберг (Німеччина) умілим маневром відрізав шлях відходу ворогові. Було захоплено кілька одиниць бойової техніки, знищене й полонене значне число гітлерівців, отримані коштовні розвідданні. 29.06.1945 р. нагороджений орденом «СЛАВИ І СТУПЕНЯ». • Також був нагороджений орденом «КРАСНОЙ ЗВЕЗДЫ», медалями.[205][206] Гринцевич Степан Іванович крокував на Параді Перемоги у Москвi.[207]
  12. Забродський Андрій Варфоломійович (нар. 1902). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області. Воював у складі 292 стрілецького Волжского полку 181 стрілецької Сталінградської ордена Леніна Червонопрапорної дивізії. Військове звання — червоноармієць. Посада — стрілець. Партійність — б/п. Польова пошта — 45422. Вбитий 24.02.1944 р. Похований — могила № 1 півд./схід. Кладовища с. Рудня Рожищенського району Волинської області, з ліва на право 2.[208] ЗАЛИШИВСЯ ЖИВИЙ !!!??? Далі воював у складі 197 ОШР (окремій штрафній роті) 5 Гвардійської армії. Військове звання — рядовий. Посада — стрілець. Партійність — б/п. Польова пошта — 93747. Вбитий 15.03.1945 р. Похований — х. Циндем 8 км півн./зах. м. Гродкау, Німеччина. Братська могила.[209]
  13. Забродський Антон Іванович (нар. 1898). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області 12.12.1943 р. Військове звання — рядовий. Посада — невідомо. Партійність — б/п. Загинув 28.12.1943 р.[210]
  14. Забродський Василь Іванович (нар. 1911) Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області. Воював у складі МСВ (медсанвзводу) 20 Мото-стрілецької Новоград-Волинської Червонопрапорної ордена Суворова бригади. Військове звання — червоноармієць. Посада — шофер медсанвзводу. Партійність — б/п. Участь в Вітчизняній війні з березня 1941 року. Має одне поранення — 21.07.1943 р. Нагороджень — не має. В травні 1945 року нагороджений медаллю «ЗА ОТВАГУ» за те, що чер-ць Забродський в МСВ з січня 1945 року, будучи водієм машини виявив велике старання і любов до своєї справи. У минулих операціях, незважаючи на тривалі марші, частенько в умовах бездоріжжя чер-ць Забродський з честю виводив свою машину. Чер-ць Забродський дисциплінований боєць, чим ще більше сприяв виконанню бойових завдань свого підрозділу. Він перевіз на своїй машині декілька сотень поранених бійців і офіцерів. Тов. Забродський вірний син Батьківщини.[211]
  15. Забродський Василь Ілліч (нар. 1921). Війну почав з бойової тривоги 22 червня 1941 року. (Розповідала: Столяр (Забродська) Ольга Іванівна в селі Люся Івана Ясьовського). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області в 1941 р. Участь у Вітчизняній війні — з жовтня 1941 року. Воював у складі ОРЕ (окремого розвід ескадрону) 5-ї Гвардійської, червонопрапорної і ордена Леніна кавалерійської дивізії 3 Гвардійського Кавалерійського Гродненського корпусу. Військове звання — гвардії сержант, посада — командир відділення. Партійність — член ВКПБ з червня 1944 р. Поранення і контузії — не має. Раніше нагороджений — орденом «СЛАВЫ ІІІ СТЕПЕНИ», пр.22/Н від 28.11.43 р. і медаллю «ЗА ОБОРОНУ СТАЛИНГРАДА». В серпні 1944 р. нагороджений орденом «ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ ІІ СТЕПЕНИ» за те, що 28.06.1944 року діючи в роз'їзді в районі «дер. Самоседовно» Вілейської області першим увірвався в село, вбив німецького шофера і викрав автомашину. 18.07.1944 року в районі «г. Литск», Белостоцької області діючи в роз'їзді попереду частин дивізії увірвався першим на окраїну міста і з автомата вбив 4-х німців, а одного унтер-офіцера узяв у полон, який надав цінні відомості про супротивника.[212] Воював разом з Гринцевичем Степаном Івановичем (в селі Стьопою Мельником).[К 187]
  16. Забродський Василь Давидович (нар. 1926). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області в 1943 р.
  17. Забродський Василь Петрович (нар. 1920). Війну почав з бойової тривоги 22 червня 1941 року воєнним льотчиком.[К 188]
  18. Забродський Григорій Миколайович (нар. 1918). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області в 1939 р. Воював у складі 440 армійського гарматного артилерійського полку. Військове звання — червоноармієць. Посада — тракторист 1 дивізіону. Партійність — член ВЛКСМ. Наказом від 9 серпня 1943 р. Забродський Г. М. нагороджений медаллю «ЗА БОЕВЫЕ ЗАСЛУГИ» за те, що він утримує свій трактор в зразковому стані, і не мав ні єдиної аварії. При переході полку з р-ну Холма в р-н Стара Русса т. Забродський на своєму тракторі з гарматою покрив відстань в 200 км і до місця прибув своєчасно, завдяки чому його батарея точно виконала поставлене перед нею завдання.[213]
  19. Забродський Іван Іванович (нар. 1922). Війну почав з бойової тривоги 22 червня 1941 року, воєнний льотчик.[К 189] Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області. Поступив до 2576 ЭГ (евакуаційного госпіталю). Військове звання — не відомо, частину не знає. 11.03.1944 року вмер від ран, а 13.03.1944 року був похований.[214]
  20. Забродський Іван Ілліч (нар. 1918). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області 10.12.1943 р. Воював у складі 342 Гвардійського стрілецького полку 121 стрілецької Гомельської Червонопрапорної дивізії. Військове звання — Гвардії червоноармієць, посада — стрілець. Вбитий 27.05.1944 р. Похований — Львівська об. Бродівський р-он, с. Суховоля.[215]
  21. Забродський Ілля Іванович (нар. 1905). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області в 1943 р.
  22. Забродський Лука Іванович (нар. 1916). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області в 1943 р.
  23. Забродська Марія Давидівна (нар. 1919). Призвана в РСЧА Трояновським РВК Житомирської області 22 червня 1941 р. Військове звання — не відомо. Посада в Радянській Армії — фельдшер. Зникла безвісти в липні 1941 року. ПОКАЗАННЯ СВІДКА — Я, громадянка Костюченко (дівоче прізвище Грищенко) Василина Максимівна 1920 року народження, проживаю в с. Головки Малинського р-на Житомирської обл., працюю в Головчанській медамбулаторії на посаді акушерки, знаю громадянку Забродську Марію Давидівну по спільній роботі в Троянівській райлікарні Житомирської обл. з липня 1938 року по 22 червня 1941 року де я працювала операційною сестрою, а Забродська М. Д. фельдшером. 22 червня 1941 року Трояновським РВК Житомирської обл. я і Забродська були призвані в ряди Радянської Армії і направлені в м. Житомир в Польовий пересувний госпіталь, котрий там формувався, номер зараз не пам'ятаю (22 чи 222). При евакуації Житомира в липні 1941 р. наш госпіталь був переведений в Київ, де був розвернутий в танковому училищі на Дегтярівській вул. та працював до залишення міста нашими військами. Після залишення Києва госпіталь був евакуйований в Бориспіль, де розвернувся для роботи. При бомбардуванні Борисполя госпіталь був зруйнований і особистий склад госпіталю, який залишився в живих разом з частинами Радянської Армії направлявся в сторону с. Борщів Київської обл. Між с. Борщів і с. Семенівкою ми потрапили в оточення. При артилерійському обстрілі Забродська М. Д. була тяжко поранена в ліве стегно і отримала наскрізне осколкове поранення плеча. Я сама зробила їй перев'язку. Від втрати крові вона знепритомніла. В такому стані вона була залишена в оточенні. Подальша доля Забродської М. Д. не відома.[216]
  24. Забродський Михайло Ілліч (нар. 1918). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області в 1943 р. Воював у складі 25 ГСП (гвардійського стрілецького полку) 6 ГСД (гвардійської стрілецької дивізії) 13-ї Армії. Військове звання — сержант, посада — командир відділення. Поранений надійшов до ХПГ 5204 (хірургічного пересувного госпіталю) 05.04.1944 р. Вмер від ран 10.04.1944 р. Похований — м. Дубно, в парку в/містр. 500 метрів зах. корп. 24 и 300 м східн. корп.№ 2. могила № 11 з східн. кр.3-й.[217]
  25. Забродський Михайло Павлович (нар. 1922). Призваний в РСЧА Калінінським РВК м. Дзержинськ. Зник безвісти в грудні 1942 р.[218] Згідно іменного списку: Забродський Михайло. Військове звання — червоноармієць. 03.12.1942 р. вмер в концентраційному таборі «Славута» в німецькому полоні. Похований — м. Славута. Всього по іменним спискам в концентраційних таборах «Славута» загинуло 8000 військовослужбовців Червоної Армії.[219]
  26. Забродський Михайло (в іменному списку Максим) Петрович (нар. 1926). Призваний в РККА Базарським РВК Житомирської області 18.06.1944 р. Воював у складі 385 стрілецької Кричевської Червонопрапорної ордена Суворова дивізії. Військове звання — рядовий. Посада — стрілець 1266 ст. Партійність — б/п. Вбитий 19.04.1945 р. Похований в центрі с. Ниппервидзе району Грайфенхаген, Німеччина.[220]
  27. Забродський Олексій Антонович (нар. 1922). Призваний в РСЧА Вовчанським РВК, Харківської обл., Української РСР 10.10.1941 р.[221] Серпень-вересень 1943 р.: звання — красноармієць, посада — навідник гармати 7 гв. вдап (7 гвардійського повітряно-десантного артилерійського полку) 9 гв. вдд (9 гвардійської повітряно-десантної дивізії) Вороніжського фронту, національність — українець, партійність — член ВЛКСМ. Наказом 10/н від 01.09.1943 р. нагороджений медаллю «За отвагу»[222] Жовтень-листопад 1943 р.: звання — гвардии червоноармієць, посада — навідник пушки 8 батареї 7 гв. вдап 9 гв. вдд Степного фронту, національність — українець, партійність — член ВЛКСМ, поранення — не має. Наказом 23/н від 01.11.1943 р. нагороджений орденом «Красной Звезды»[221] Січень-березень 1944 р.: звання — гвардии молодший сержант, посада — навідник 76 мм. пушки 7 гв. вдап 9 гвардійської Червонопрапорної Полтавської повітряно-десантної дивізії 33 гв. ск (Гвардійського стрілкового корпусу) 1 Українського фронту, національність — українець, партійність — член ВКП(б). Наказом 35/н від 04.10.1944 р. нагороджений орденом «Отечественной войны I степени»[223]
  28. Забродський Олексій Северинович (нар. ?). Загинув на фронті.[К 190]
  29. Забродський Петро Северинович (нар. 1899). Призваний в РСЧА Держинським РСЧА Горьковської обл. 17 січня 1942 року. Воював у складі 817 полку 239 дивізії. Військове звання — рядовий. Зник безвісти в березні 1942 року.[162]
  30. Зіневич Василь Іванович (нар. 1919). Призваний до РСЧА Ленінський РВК, м. Києва, Української РСР 01.01.1941 р.[224] Під час окупації був у партизанському загоні в Білоруських лісах.[К 191] 28.07.1944 р. рядовий Зіневич В.І. був відправлений з військово-пересильного пункту 202 ЗСП (запасний стрілецький полк) до штабу 39 А (армії)[224]
  31. Зіневич Василь Костянтинович (нар. 1923).
  32. Зіневич Георгій Мефедович (нар. 1916). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області. Військове звання — невідомо. Посада і спеціальність — невідомо. Партійність — член ВЛКСМ. Зник безвісти в березні 1944 р. Згідно архівних документів разом з Зіневичем Георгієм Мефедовичем в березні 1944 року зникли безвісти його земляки: • Присяжнюк Федір Степанович, 1919 р. н. з с. М. Кліщі; • Дмитренко Роман Харитонович, 1921 р. н. з с. Дуброво; • Смоленко Андрій Данилович, 1922 р. н. з м. Базар; • Мельник Іван Никипорович, 1920 р. н. з с. Ксаверів; • Захарченко Василь Олексійович, 1920 р. н. з с. Пятидубка.[225]
  33. Зіневич Іван Онуфрійович (Онопрійович) (нар. 1898). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області. Воював у складі 121 сд (стрілецької дивізії) 13 Армії. Військове звання — рядовий, посада — стрілець. Партійність — б/п. Вбитий 28.03.1944 р. Похований — Рівеньська область, Червоно-армійський район, дер. Батьково. Згідно Іменного списку разом з Зіневичем Іваном Онуфрієвичем під селом Батьково Червоно-армійського району Рівеньської області загинули його земляки з Базарського району: • Довгоборець Данило Іванович, 1898 року народження, з с. Калинівка; • Горай Володимир Данилович, 1917 р. н., з с. Гуска; • Єсенчук Федір Леонтійович, 1903 р. н., з с. Великі Кліщі; • Недашківський Степан Іванович, 1917 р. н., з с. Недашки; • Тимошенко Олексій Петрович, 1923 р. н., з с. Великі Міньки.[226]
  34. Зіневич Микола Іванович (нар. 1924). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області. З січня 1944 р. — на І українському фронті. Воював у складі 823 стрілецького Дембицького полку 302 стрілецької Тарнопольської Червонопрапорної дивізії. Військове звання — молодший сержант, посада — стрілець. Партійність — б/п. Нагороджений — нагород не має. Поранення і контузії — не має. Наказом від 25.02.1945 р. був нагороджений медаллю «ЗА БОЕВЫЕ ЗАСЛУГИ» за те, що працюючи зв'язковим при управлінні 302 стрілецької Тарнопольської Червонопрапорної дивізії, від 823 стрілецького полку, з листопада 1944 року, показав себе сміливим, рішучим бійцем по виконанню завдань командування і штабу дивізії. Тов. Зіневич, у будь-якій обстановці, не рахуючись ні з часом, ні з вогнем супротивника швидко доставляв і точно передавав накази і розпорядження командування і штабу дивізії командиру полку чи його начальнику штабу, чим забезпечував і сприяв бойовим успіхам полку.[227] Після війни Коля повернувся в Слободу. На фронті він був поранений і дуже мучився від отриманих на війні ран, тяжко хворів, потім зовсім зліг, кричав від болю і вдень і в ночі. Помер від ран в 1946 році — в 22 роки.[К 192]
  35. Зіневич Микола Костянтинович, (нар. 1912). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області. Воював у складі 337 г. с. п. (гвардійського стрілецького полку). Військове звання — рядовий, посада — мінометник. Поранений 06.08.1944 р. Діагноз — сліпе осколкове поранення лівого стегна з пошкодженням кістки, шок ІІІ, втрата крові. Вмер у 602 ВГ (військовому госпіталі) від шоку 06.08.1944 р. Похований — могила № 1, село Воля Барановська, Сандомирського р-ну, Краківської обл. на цивільному кладовищі.[228]
  36. Івашкевич Фелімон Якович (нар. 1907). Призваний в РСЧА Ленінградським РВК м. Москва 18.01.1944 р. та направлений до збірного пункту «Мосгорвоенкомата» для проходження військової служби. Звання — старшина роти бронебійник, партійність — б/п, національність — росіянин, цивільна спеціальність — слюсар, сімейний стан — жонатий, освіта — 7 клас., медкомісія — 17.01.1944 р. придатний до стройової.[229]
  37. Кулаківський Григорій Трохимович (нар. 1919). Пройшов війну з першого до останнього дня.[К 193]
  38. Кулаківський Степан Лукич (нар. 1910). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області в 1943 р.
  39. Недашківський Євген Григорович (нар. 1911). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області. Воював у складі 524 сп (стрілецького полку) 112 стрілецької Рильсько-Коростеньської Червонопрапорної Ордена Суворова дивізії. Військове звання — рядовий, посада — стрілець. Партійність — б/п. Вбитий 15.04.45 р. Похований 19.04.45 р. в с. Козель, Верхня Силезія, Німеччина.[230]
  40. Недашківський Іван Григорович (нар. 1914). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області в травні 1941 р. на перепідготовку. Воював у складі 573 полку 195 стрілецької дивізії. Військове звання — червоноармієць. Партійність — б/п. Зник безвісти 10.07.1941 р. в с. Чижовка, Ємель. р. (Ємільчинського району Житомирської області). Згідно Іменного списку разом з Недашківським Іваном Григоровичем 10 липня 1941 року під селом Чижовка зникли безвісти його земляки з Базарського району: • с. Васьковці — 1 чол.; • с. Вишев — 1 чол.; • с. Голубієвичі — 6 чол.; • с. Гуто Мар'ятин — 8 чол.; • с. Гуска — 1 чол.; • Гутовський — 1 чол.; • с. Дуброва — 15 чол.; • с. Звіздаль — 3 чол.; • с. Калинівка — 7 чол.; • с. В. Кліщі — 6 чол.; • с. М. Кліщі — 2 чол.; • с. Кліщі — 6 чол.; • с. Ксаверів — 5 чол.; • с. Колона — 1 чол.; • с. Любарка — 3 чол.; • с. М. Міньки — 4 чол.; • с. Міньки — 1 чол.; • с. Недашки — 6 чол.; • с. Рутвянка — 4 чол.; • с. Рубежівка — 6 чол.; • с. Рудня — 1 чол.; • с. Савлуки — 5 чол.; • с. Хрипля — 1 чол. Всього по 195 стрілецькій дивізії — 405 чоловік.[231]
  41. Недашківський Іван Дмитрович (нар. 1925). В 1942—1943 роках був примусово вивезений з Слободи Вислоцької на роботу до Німеччини. В 1945 році, після звільнення Червоною Армією з нациської неволі, був призваний в ряди РСЧА.[К 194]
  42. Недашківський Леонід Антонович (нар. 1912). В Червоній Армії з 1941 року. Воював у складі 2 стрілецького батальйону 625 стрілецького полку 221 стрілецької дивізії. Військове звання — старший лейтенант, посада — заступник по політичній частині командира 2 стрілецького батальйону. В серпні 1943 року зник безвісти.[232]
  43. Недашківський Лука Дмитрович (нар. ?). Загинув на фронті.[К 195]
  44. Недашківський Михайло Антонович (нар. 1920). Війну почав з бойової тривоги 22 червня 1941 року.[К 196] Воював у складі 7 кав. полку. Військове звання — лейтенант. 01.06.1942 р. потрапив у полон в районі міста Дорогобуш. З 09.09.1943 р. був увязнений у таборі для військополонених — Калварія (5,9.34 V. Offl. Kalvaria zum Stalag XIA verse zt). Мав номер військовополоненого в німецькому таборі — 5075.[233]
  45. Недашківський Петро Антонович (нар. 1910).
  46. Недашківський Павло Васильович (нар. 1902). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області. Воював у складі 112 СД (стрілецької дивізії) 13 Армії. Військове звання — рядовий, посада — стрілець. Партійність — б/п. 28.12.1943 р. зник безвісти. Згідно архівних документів разом з Недашківським Іваном Григоровичем 28 грудня 1943 року зникли безвісти і його земляки з Базарського району: • Степанчук Василь Миколайович, 1907 р. н. з с. М. Кліщі, • Вознюк Василь Данилович, 1903 р. н. з с. Мар'ятин.[234] СПРОСТУВАННЯ ЗНИКНЕННЯ БЕЗВІСТИ — За період з 10.01.44 р. по 20.01.44 р. рядовий Недашківський Павло Васильович, який значився зниклим безвісти, в дійсності повернувся в частину і був евакуйований по хворобі в ППГ-506 (польвий пересувний госпіталь).[235] На початку 1945 року воював у складі 128 Армійського Мінометного Перемишельського Червонопрапорного Ордена Богдана Хмельницького полку. Військове звання — червоноармієць, посада — хімінструктор 4-ї батареї. Наказом від 29.03.1945 р. був нагороджений медаллю «ЗА ОТВАГУ» за те, що він в районі Раудтен 09.02.1945 р. при відбиванні контратак супротивника замінив пораненого навідника і мінометним вогнем розсіяв і частково знищив до 30 солдатів і офіцерів супротивника.[236]
  47. Пількевич Андронь Андрійович (нар. 1894). До війни, з сім'єю, проживав у м. Києві на Куренівці. Після початку війни він був задіяний на роботах по будівництву оборонних укріплень Київського укріпленого району (скорочено КиУР). A з початком оборонних боїв за Київ, Пількевич А. А. був зачислений в загін народного ополчення. Скоріше за все в загін Петрівського (Подольського) району. З початку серпня його загін брав участь у запеклих та кровопролитних боях на ділянці південного сектора оборони Жуляни-Совки-Деміївка-Голосієво. Військову форму їхньому підрозділу не видавали і зброї на всіх не вистачало — одна гвинтівка іноземного зразка на 3—4 ополченця. Ополченці не мали достатньо зброї щоб відстрілюватися, тому коли німці йшли в атаку їх підіймали в контратаку, що закінчувалась рукопашним боєм. Після кожного бою на полі перед окопами залишалося багато вбитих ополченців. На перших порах і Пількевич А. А., ходив в атаку з палкою в руках. Згодом, в рукопашному бою, він здобув собі німецьку гвинтівку. Згадував, що дуже багато ополченців (цивільних киян) загинуло там за дарма. Як там тяжко не було, а свої рубежі ополченці відстояли і в Київ німців не пустили. Вночі з 18 на 19 вересня військові частини 37-ї армії, переправилися на лівий берег Дніпра і підірвали мости. А загони народного ополчення, в цей час, ще знаходились на лінії оборони — їх просто кинули напризволяще. Вдень 19 вересня німецькі війська увійшли до Києва. Щоб не потрапити у полон Пількевич А. А. та два його товариші, вночі, прокралися до Дніпра, де в районі села Корчувате вони переплили на лівий берег (скоріш за все тримаючись за якусь колоду). Наступного ранку з'ясувалося, що лівий берег вже зайнятий німцями. Згодом Пількевич А. А. пробрався до окупованого Києва, забрав свою сім'ю і повернувся на Батьківщину в село Слобода Вислоцька.[К 197] Другий раз в РСЧА був призваний в листопаді 1943 року Базарським РВК, після звільнення Слободи Вислоцької Червоною армією. В армію Пількевича А. А. забрали разом з парою його коней, тому служив їздовим на своїх конях в інженерному підрозділі, будував бліндажі, переправи, мости, … , а також підвозив боєприпаси на передову та забирав поранених. Мав військове звання — червоноармієць. Партійність — б/п.[К 198] Воював разом з Гринцевичем Йосипом Лукичем (в селі дідом Юзепом). Закінчив війну в Австрії у м. Відні. Нагороджений медаллю «ЗА ПОБЕДУ НАД ГЕРМАНИЕЙ».[К 199]
  48. Пількевич Петро Андрійович (Андронович) (нар. 1925). В червні 1942 року був примусово вивезений з Слободи Вислоцької на роботу до Німеччини. В Німеччині працював різноробочим на електродній фабриці Kjellberg Elektroden & Maschinen GmbH в місті Фінстервальде району Ельба-Ельстер землі Бранденбург.[198] 22 квітня 1945 року Червона армія зайняла місто Фінстервальде. В кінці квітня 1945 року польовим РВК при 161 зсп (запасному стрілецькому полку) Пількевич П. А. був призваний в ряди Червоної Армії. Першого травня прийняв присягу і був зарахований для проходження військової служби до 338-го гвардійського стрілецького полку, 117-ї гвардійської Бердичівської стрілецької дивізії, 24-го стрілецького корпусу, 13-ї армії, 1-го Українського фронту, на посаду «орудійного номера» полкової артилерійської батареї.[237] Поповнений новобранцями полк, у складі 117-а дивізії, був направлений для участі в Празькій операції, в якій ця дивізія виконувала завдання по звільненню міст Пласі і Пльзень.[238] Звістку про капітуляцію Германії Петро зустрів вночі (в 2.00) 9 травня під час маршу полку по території Чехії, а вдень прийшла звістка про звільнення Праги.[К 200] Для 117-ї дивізії 11 травня 1945 року стало останнім днем війни.
  49. Ринкевич Анатолій Паларійович (нар. 1925). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області в 1943 р.
  50. Ринкевич Михайло Іванович (нар. 1904). Призваний в РСЧА Київським МВК (міський військовий комісаріат) в 1926 р.[239]
  51. Ринкевич Михайло Васильович (нар. ?). Війну почав з бойової тривоги 22 червня 1941 року, воєнним льотчиком.[К 201]
  52. Ринкевич Паларій Іванович (нар. 1901). Призваний в РСЧА Базарським РВК Житомирської області. Воював у складі 3 сб. 292 Волжського сп (стрілецького полку) 181 Сталінградської ордена Леніна Червонопрапорної СД (стрілецької дивізії). Військове звання — сержант, посада — командир відділення. Вбитий 28.01.1944 р. Похований — північна окраїна с. Малий Стиден, Костопельського району, Рівеньської області.[240]
  53. Столяр Микола Пилипович (нар. 1927). Воював у складі 731 зап (зенітно-артилерійського полку).[К 202] Після звільнення Києва 731 зап 7-го корпусу ПВО прикривав залізничний міст через Дніпро від нальотів ворожої авіації. Про значення цього нашвидкоруч збудованого дерев'яного моста через Дніпро свідчить той факт, що командуючому сьомим корпусом Сталін особисто пригрозив штрафбатом, якщо фашистам вдасться вивести міст з ладу.[241]

Фотографії учасників Німецько-радянської війни

Фотографії слобожан періоду 1945—1960 років

В 60—70-х роках минулого століття в селі Слобода проживали сім'ї.

Фотографії Слободи та слобожан періоду 1961—1990 років