Відмінності між версіями «Соціалістичний реалізм»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
[перевірена версія][очікує на перевірку]
м (Особливості соціалістичного реалізму: стильові правлення за допомогою AWB)
м
 
(Не показані 7 проміжних версій 5 користувачів)
Рядок 1: Рядок 1:
 
[[Файл:Пам'ятник Вітчизні-матері в Києві.jpg|thumb|250px|[[Батьківщина-Мати (Київ)|«Батьківщина-Мати»]] в Києві, виконана в дусі соціалістичного реалізму]]
 
[[Файл:Пам'ятник Вітчизні-матері в Києві.jpg|thumb|250px|[[Батьківщина-Мати (Київ)|«Батьківщина-Мати»]] в Києві, виконана в дусі соціалістичного реалізму]]
'''Соціалісти́чний реалі́зм''' (скорочено '''соцреалі́зм''', {{lang-ru|Социалистический реализм}})&nbsp;— термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що являє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства»<ref>[http://slovari.yandex.ru/~книги/БСЭ/Социалистический%20реализм/ Социалистический реализм в БСЭ]</ref>. Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в [[СРСР]] «творчим методом» літератури і мистецтва.
 
   
Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників [[Максим Горький|М.Горького]], [[Володимир Маяковський|В.&nbsp;В.&nbsp;Маяковського]], [[Шолохов Михайло Олександрович|М.&nbsp;О.&nbsp;Шолохова]], з театром [[Костянтин Станіславський|К.&nbsp;С.&nbsp;Станіславського]], кінематографічними роботами [[Ейзенштейн|С.&nbsp;М.&nbsp;Ейзенштейна]], [[Пудовкін|В. І. Пудовкіна]], [[Олександр Довженко|О.&nbsp;П.&nbsp;Довженко]], музикою [[Сергій Прокоф'єв|С.&nbsp;С.&nbsp;Прокоф'єва]] (головним чином радянський період творчості) та [[Дмитро Шостакович|Д.&nbsp;Д.&nbsp;Шостаковича]] (з другої половини 1930-х років), живопис Б.&nbsp;В.&nbsp;Йогансона, А.&nbsp;А.&nbsp;Дейнеки, Б.&nbsp;И.&nbsp;Пророкова, П.&nbsp;Д.&nbsp;Корина, скульптура С.&nbsp;Т.&nbsp;Коненкова, В.&nbsp;И.&nbsp;Мухіної, драматургія В.&nbsp;В.&nbsp;Вишневського.
 
  +
'''Соціалісти́чний реалі́зм''' (скорочено '''соцреалі́зм''', {{lang-ru|Социалистический реализм}})&nbsp;— термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві для позначення художнього методу та стилю, що панував у [[СРСР]] з 1930-х.
   
== Витоки ==
 
  +
В соцреалізмі вбачали «естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства»<ref>[http://slovari.yandex.ru/~книги/БСЭ/Социалистический%20реализм/ Социалистический реализм в БСЭ]</ref>, тому він був єдиним офіційно дозволеним в Радянському Союзі «творчим методом» літератури і мистецтва.
   
Попередниками соціалістичного реалізму вважають революційних поетів [[19 століття]] (Г.-Л. Веєр, [[Ежен Потьє|Е. Потьє]]), російських революційних демократів ([[Бєлінський Віссаріон Григорович|Віссаріон Бєлінський]], [[Чернишевський Микола Гаврилович|Микола Чернишевський]], [[Добролюбов Микола Олександрович|Микола Добролюбов]]). До певної міри до таких попередників в українській літературі зараховують штучно названих теж «революційними демократами»&nbsp;— [[Франко Іван Якович|І. Франка]], [[Леся Українка|Лесю Українку]], [[Михайло Коцюбинський|М. Коцюбинського]].
 
  +
Фактично соціалістичний реалізм був радянським варіантом [[монументалізм]]у, стилю, притаманного й іншим тоталітарним державам.
   
Тим, хто ще перед 1917 заклав основи соціалістичного реалізму, а за радянського часу був головним його творцем, визнають М. Горького. Поки шукання уніфікованого стилю вивершилося в соцреалізмі, в Україні теоретики ВУСПП (Б. Коваленко) пропагували «пролетарський реалізм».
 
  +
Про появу нового методу першим заявив [[Луначарський Анатолій Васильович|Анатолій Луначарський]], який ще у [[1906]] році назвав його «пролетарським реалізмом». В Україні «пролетарський реалізм» пропагували теоретики ВУСПП (Б. Коваленко). В [[1924]] році [[Толстой Олексій Миколайович|Олексій Толстой]] запропонував інший термін&nbsp;— «монументальний реалізм»<ref>Зеленська А.&nbsp;В.&nbsp;Монументалізм як основа мистецтва сталінської доби</ref>. У 1932 році з ініціативи Івана Гронського з'явилася й назва «соціалістичний реалізм». Автори усіх трьох термінів наголошували на тому, що новий художній стиль продовжує традиції [[реалізм]]у XIX сторіччя, і є таким чином альтернативою [[модернізм (некласичне мистецтво)|модерністським]] течіям&nbsp;— таким як [[символізм]], [[експресіонізм]], [[абстракціонізм]], [[конструктивізм]] тощо. Проте насправді реалістична складова в соцреалізмі не була визначальною. [[Синявський Андрій Донатович|Андрій Синявський]] розглядав радянське мистецтво швидше як своєрідне переосмислення [[класицизм]]у<ref>[http://antology.igrunov.ru/authors/synyavsky/1059651903.html Абрам Терц (А. Синявский). Что такое социалистический реализм]</ref>. Ганс Ґюнтер виокремлює як окремі риси стилю ще й [[народність]], героїзм та [[монументальність]]<ref>Гюнтер Х. Тоталитарное государство как синтез искусств// «Соцреалистический канон».&nbsp;— СПб, 2000.&nbsp;— с.7-15</ref>(звідси й загальна назва стилю&nbsp;— монументалізм).
   
== Становлення ==
 
  +
Найвизначнішими представниками «соціалістичного реалізму» вважають письменників [[Максим Горький|М.Горького]], [[Володимир Маяковський|В.&nbsp;В.&nbsp;Маяковського]], [[Шолохов Михайло Олександрович|М.&nbsp;О.&nbsp;Шолохова]], режисерів [[Костянтин Станіславський|К.&nbsp;С.&nbsp;Станіславського]], [[Ейзенштейн|С.&nbsp;М.&nbsp;Ейзенштейна]], [[Пудовкін|В.&nbsp;І.&nbsp;Пудовкіна]], [[Олександр Довженко|О.&nbsp;П.&nbsp;Довженко]], композиторів [[Сергій Прокоф'єв|С.&nbsp;С.&nbsp;Прокоф'єва]] (головним чином радянський період творчості) та [[Дмитро Шостакович|Д.&nbsp;Д.&nbsp;Шостаковича]] (з другої половини 1930-х років), живописців Б.&nbsp;В.&nbsp;Йогансона, А.&nbsp;А.&nbsp;Дейнеки, Б.&nbsp;И.&nbsp;Пророкова, П.&nbsp;Д.&nbsp;Корина, скульпторів С.&nbsp;Т.&nbsp;Коненкова, В.&nbsp;И.&nbsp;Мухіної, драматургія В.&nbsp;В.&nbsp;Вишневського.
   
Термін «Соціалістичний реалізм» у радянській пресі вперше з'явився в [[1932]] році («Літературна газета», 23 травня) і було закріплено на 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників ([[1934]]), на якому [[Максим Горький|М.Горький]] говорив про новий метод як про творчу програму, спрямовану на реалізацію гуманістичних ідей:
 
  +
== Утвердження стилю ==
  +
Термін «Соціалістичний реалізм» було закріплено на 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників ([[1934]]), на якому [[Максим Горький|М.Горький]] говорив про новий метод як про творчу програму, спрямовану на реалізацію гуманістичних ідей:
   
 
{{text|«Соціалістичний реалізм стверджує буття як діяння, як творчість, мета якого - безперервний розвиток найцінніших індивідуальних здібностей людини заради перемоги його над силами природи, заради його здоров'я й довголіття, заради великого щастя жити на землі<ref>Первый Всесоюзный съезд советских писателей. Стенографический отчёт, 1934, с. 17</ref>}}
 
{{text|«Соціалістичний реалізм стверджує буття як діяння, як творчість, мета якого - безперервний розвиток найцінніших індивідуальних здібностей людини заради перемоги його над силами природи, заради його здоров'я й довголіття, заради великого щастя жити на землі<ref>Первый Всесоюзный съезд советских писателей. Стенографический отчёт, 1934, с. 17</ref>}}
Рядок 21: Рядок 21:
   
 
== Особливості соціалістичного реалізму ==
 
== Особливості соціалістичного реалізму ==
 
 
Насправді ці засади в конкретному тлумаченні розуміються дуже тенденційно. «Правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики [[КПРС]], видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «[[антирадянська пропаганда]] й агітація». Звідси такі відомі в радянській літературі і мистецтві явища, як «лакування дійсності» і «теорія безконфліктності», тобто зображення дійсності в рожевих фарбах. Боротьба проти цих явищ, що часом спалахує за періодів відносної лібералізації режиму (хрущовська «відлига»), не дає жаданих наслідків, бо вони органічно прикметні соціалістичному реалізму.
 
Насправді ці засади в конкретному тлумаченні розуміються дуже тенденційно. «Правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики [[КПРС]], видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «[[антирадянська пропаганда]] й агітація». Звідси такі відомі в радянській літературі і мистецтві явища, як «лакування дійсності» і «теорія безконфліктності», тобто зображення дійсності в рожевих фарбах. Боротьба проти цих явищ, що часом спалахує за періодів відносної лібералізації режиму (хрущовська «відлига»), не дає жаданих наслідків, бо вони органічно прикметні соціалістичному реалізму.
   
Рядок 34: Рядок 33:
 
'''За [[німецько-радянська війна|війни]]''' у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура, у літературі&nbsp;— патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського «старшого брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у зв'язку з «возз'єднавчими» святкуваннями ([[1954]]): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (І&nbsp;— II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві&nbsp;— «Переяславська Рада» М. Дерегуса (1952), «Навіки з Москвою&nbsp;— навіки з російським народом» М. Хмелька (1951&nbsp;— 54) тощо. Відтоді тема звеличення російського народу в українській соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною, з виразною тенденцією дальшого посилення.
 
'''За [[німецько-радянська війна|війни]]''' у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура, у літературі&nbsp;— патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського «старшого брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у зв'язку з «возз'єднавчими» святкуваннями ([[1954]]): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (І&nbsp;— II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві&nbsp;— «Переяславська Рада» М. Дерегуса (1952), «Навіки з Москвою&nbsp;— навіки з російським народом» М. Хмелька (1951&nbsp;— 54) тощо. Відтоді тема звеличення російського народу в українській соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною, з виразною тенденцією дальшого посилення.
   
Характерно, що й літературно-мистецька творчість відродження 50&nbsp;— 60-их pp. [[20 століття]] переслідувана за несполучність з канонами соціалістичного реалізму і, всупереч статутним твердженням про свободу вибору стилів, під виглядом «формалізму», «абстракціонізму», «модернізму» було заборонено все нове в творчості як несполучне з методою соціалістичного реалізму.
+
Характерно, що й літературно-мистецька творчість відродження 50&nbsp;— 60-х pp. [[20 століття]] переслідувана за несполучність з канонами соціалістичного реалізму і, всупереч статутним твердженням про свободу вибору стилів, під виглядом «формалізму», «абстракціонізму», «модернізму» було заборонено все нове в творчості як несполучне з методою соціалістичного реалізму.
   
 
'''В останній стадії''' свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці «ревізіонізму» західних комуністичних теоретиків («Realiste sans rivages» P. Ґароді й ін.).
 
'''В останній стадії''' свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці «ревізіонізму» західних комуністичних теоретиків («Realiste sans rivages» P. Ґароді й ін.).
   
Теоретики соціалістичного реалізму посилаються на висловлювання [[Карл Маркс|К. Маркса]], [[Фрідріх Енгельс|Ф. Енґельса]], [[Ленін Володимир Ілліч|В. Ленін]]а, резолюції з'їздів [[КПРС]] і на [[Брежнєв|Л. Брежнєва]]. Численна література про Соціалістичний реалізм, створена за останні десятиліття радянської доби, відзначається крайнім догматизмом і зводиться до коментування штучно дібраних цитат із зазначених джерел.
+
Теоретики соціалістичного реалізму посилаються на висловлювання [[Карл Маркс|К. Маркса]], [[Фрідріх Енгельс|Ф. Енґельса]], [[Ленін Володимир Ілліч|В. Леніна]], резолюції з'їздів [[КПРС]] і на [[Брежнєв|Л. Брежнєва]]. Численна література про Соціалістичний реалізм, створена за останні десятиліття радянської доби, відзначається крайнім догматизмом і зводиться до коментування штучно дібраних цитат із зазначених джерел.
   
Український маляр, член [[Національна спілка художників України|Спілки художників України]] [[Луцик Степан|Степан Луцик]] дав наступне визначення напрямові: «Соцреалізм явився штучним витвором немистецького походження, «методом» - як офіційно названо його, - для перестроєння мистецтва всіх народів Совєтського Союзу на рейки соціалістичного будівництва та большевицької пропаганди з виключною орієнтацією на всеросійське мистецтво. З другого боку, це засіб нищення національно відрубних мистецьких культур поодиноких народів».<ref>Луцик С. Українські мистці у зіткненні з соцреалізмом// Наші дні. - 1942. - ч. 3, с. 8</ref>
+
Український маляр, член [[Національна спілка художників України|Спілки художників України]] [[Луцик Степан|Степан Луцик]] дав наступне визначення напрямові: «Соцреалізм явився штучним витвором немистецького походження, „методом“&nbsp;— як офіційно названо його,&nbsp;— для перестроєння мистецтва всіх народів Совєтського Союзу на рейки соціалістичного будівництва та большевицької пропаганди з виключною орієнтацією на всеросійське мистецтво. З другого боку, це засіб нищення національно відрубних мистецьких культур поодиноких народів».<ref>Луцик С. Українські мистці у зіткненні з соцреалізмом// Наші дні.&nbsp;— 1942.&nbsp;— ч. 3, с. 8</ref>
   
 
== Контроль за літературою ==
 
== Контроль за літературою ==
  +
Від початку створення СРСР, радянська влада приділяла значну увагу контролю за ідейно-політичним змістом художньої літератури, творів мистецтва, матеріалів радіопередач. Ще в 1922 в СРСР з'явилися спецфонди бібліотек, призначені для зберігання «ворожих» і «шкідливих» видань<ref name="ретроспект">[http://buklib.net/component/option,com_jbook/task,view/Itemid,99999999/catid,74/id,7151/ ''Гриневич В. А., Даниленко В. М., Кульчицький С. В., Лисенко О. Є.'' Україна і Росія в історичній ретроспективі. Том.2. Ч.3.5, "Провінціалізація української культури]</ref>.
   
Від початку створення СРСР, радянська влада приділяла значну увагу контролю за ідейно-політичним змістом художньої літератури, творів мистецтва, ­матеріалів радіопередач. Ще в 1922&nbsp;р. в СРСР з'явилися спецфонди бібліотек, призначені для зберігання «ворожих» і «шкідливих» видань <ref name="ретроспект">[http://buklib.net/component/option,com_jbook/task,view/Itemid,99999999/catid,74/id,7151/ ''Гриневич В. А., Даниленко В. М., Кульчицький С. В., Лисенко О. Є.'' Україна і Росія в історичній ретроспективі. Том.2. Ч.3.5, "Провінціалізація української культури]</ref>.
 
  +
У 1930 Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення «''звільнити центральний апарат Головліту від роботи з попереднього перегляду друкованого матеріалу''». Для цього був створений інститут уповноважених Головліту при державних і суспільних видавництвах, радіомовних організаціях, телеграфних агентствах, поштамтах і митницях. З [[1931]] року за пропуск до друку секретних, «''антирадянських або викривляючих радянську дійсність''» матеріалів уповноважені несли відповідальність аж до карної.<ref>Александр Данилов. [http://news2000.org.ua/print?a=%2Fpaper%2F44137 Главукрцензура] // 2000 : еженедельник.&nbsp;— 2007.&nbsp;— №&nbsp;39 (383).</ref> Як відзначає Г.Жирков, «уперше в практиці держави, так ще соціалістичного, була уведена одночасно й гласно попередня й наступна цензура»<ref>Жирков, Геннадий Васильевич. [http://www.pseudology.org/Tsenzura/TsetzuraHistory/library_view_bookb98b.html?chapter_num=39&bid=79 Партийный контроль над цензурой и ее аппаратом] // История цензуры в России XIX—XX&nbsp;вв. Учебное пособие.&nbsp;— М.: АСПЕКТ ПРЕСС, 2001.&nbsp;— 358 с.&nbsp;— ISBN 5-7567-0145-1</ref>.
   
У 1930 році Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення «''звільнити центральний апарат Головліту від роботи з попереднього перегляду друкованого матеріалу''». Для цього був створений інститут уповноважених Головліту при державних і суспільних видавництвах, радіомовних організаціях, телеграфних агентствах, поштамтах і митницях. З [[1931]] року за пропуск до друку секретних, «''антирадянських або викривляючих радянську дійсність''» матеріалів уповноважені несли відповідальність аж до карної.<ref>Александр Данилов. [http://news2000.org.ua/print?a=%2Fpaper%2F44137 Главукрцензура] // 2000 : еженедельник. — 2007. — № 39 (383).</ref> Як відзначає Г.Жирков, «уперше в практиці держави, так ще соціалістичного, була уведена одночасно й гласно попередня й наступна цензура»<ref>Жирков, Геннадий Васильевич. [http://www.pseudology.org/Tsenzura/TsetzuraHistory/library_view_bookb98b.html?chapter_num=39&bid=79 Партийный контроль над цензурой и ее аппаратом] // История цензуры в России XIX—XX вв. Учебное пособие. — М.: АСПЕКТ ПРЕСС, 2001. — 358 с. — ISBN 5-7567-0145-1</ref>.
 
  +
Заборонені цензурою книги вилучалися з бібліотек і знищувалися. Так, за спогадом [[Арлен Блюм|А.Блюма]], протягом липня 1935 «500 перевірених комуністів Ленінграда перевірили 1078 бібліотек і книгарень, вилучили близько 20 тисяч книг, які були спалені на сміттєспалювальній станції». У 1948&nbsp;р. органи цензури в рамках контролю за діяльністю бібліотек зобов'язали вилучити 1,1&nbsp;млн примірників «політично шкідливої» літератури. З читацького обігу вилучалися книги емігрантів, репресованих авторів, видання релігійного змісту, а також книжки, в яких містилися фотографії, цитати з праць, позитивні згадки про «ворогів народу».<ref name="ретроспект"/>
   
Заборонені цензурою книги вилучалися з бібліотек і знищувалися. Так, за спогадом [[Арлен Блюм|А.Блюма]], протягом липня 1935 року «500 перевірених комуністів Ленінграда перевірили 1078 бібліотек і книгарень , вилучили близько 20 тисяч книг, які були спалені на сміттєспалювальній станції». У 1948 р. органи цензури в рамках контролю за діяльністю бібліотек зобов'язали вилучити 1,1 млн примірників "політично шкідливої" літератури. З читацького обігу вилучалися книги еміг­рантів, репресованих авторів, видання релігійного змісту, а та­кож книжки, в яких містилися фотографії, цитати з праць, позити­вні згадки про "ворогів народу".<ref name="ретроспект"/>
 
  +
== Контроль музичної культури ==
  +
Ідеологічний контроль поширювався і на сферу музичної творчості. Так, згідно зі статутом Спілки композиторів СРСР, на цю організацію покладалось завдання «утвердження в радянській музичній творчості принципів соціалістичного реалізму». Стаття в газеті «Правда» «[[Сумбур замість музики]]» (1936), в якій було піддано критиці [[Дмитро Шостакович|Д.&nbsp;Шостаковича]], а пізніше&nbsp;— [[Постанова ЦК ВКПб про оперу «Великая Дружба» Мураделі]] стали знаковими документами комуністичної епохи.
  +
  +
Разом з тим примножувались музичні твори, присвячені радянським вождям або соціалістичному способу життя. Серед перших опер на радянську тематику - «Тихий Дон» [[Дзержинський Іван Іванович|І.Дзержинського]] (1932), «Червоний мак» [[Глієр|Р. Глієра]] (1927). Низку творів було присвячено особисто В.І. Леніну, данину лідеру більшовиків склали і українські композитори - В. Філіпенко («Прославим слово Леніна»), [[Леся Дичко|Л.Дичко]] (кантата «Ленін») та інші.
  +
  +
В хоровому мистецтві соцреалістичний підхід влучно описав [[Михайло Кречко|М.Кречко]]:
  +
{{цитата|...завдання нашого хорового виконавства було таким же, як всіх інших жанрів мистецтва - возвеличувати адміністративну систему, славити успіхи, яких не було. Звідси нав'язлива пристрасть до показової монументальності. Чим більше хорів на сцені, тим гучніше гасла, які вони проголошували. Зміст і форма такого співу вимагали відповідної виконавської манери - гімнічно-святкової. Режисери таких, з дозволу сказати, концертів і в столиці, і на периферії змагалися між собою за так звану масовість і доступність, забувши про національні традиції хорового виконавства. Хорова класика, (а я вже не кажу про симфонічну музику) та народна пісня, в цих концертах були бідною Попелюшкою, якщо взагалі були. Як не дивно і не прикро, такий «масовий» спів приймався за еталон, він оволодівав умами районних і обласних керівників, а це вже ставало Божою кармою хорового виконавства<ref>Кречко М. Червоний олівець та нігілізм / Михайло Кречко // [[Культура і життя]]. - 1990. - 14 січ.</ref>}}
   
 
== Переслідування інакодумців ==
 
== Переслідування інакодумців ==
Рядок 54: Рядок 60:
 
Утвердження соціалістичного реалізму в літературі й мистецтві супроводжувалося [[Репресії|репресіями]], у висліді яких фізично ліквідовано або вилучено з літератури іншими заходами близько 300 письменників: ліквідовано найвизначніших українських митців ([[Бойчук Михайло Львович|М. Бойчук]], [[Налепинська-Бойчук|С. Налепинська-Бойчук]], [[Седляр|В. Седляр]], [[Падалка|І. Падалка]] і багато ін.), а їх твори знищено, як знищено багато творів і тих, хто пережив репресії (наприклад, велику серію портретів А. Петрицького).
 
Утвердження соціалістичного реалізму в літературі й мистецтві супроводжувалося [[Репресії|репресіями]], у висліді яких фізично ліквідовано або вилучено з літератури іншими заходами близько 300 письменників: ліквідовано найвизначніших українських митців ([[Бойчук Михайло Львович|М. Бойчук]], [[Налепинська-Бойчук|С. Налепинська-Бойчук]], [[Седляр|В. Седляр]], [[Падалка|І. Падалка]] і багато ін.), а їх твори знищено, як знищено багато творів і тих, хто пережив репресії (наприклад, велику серію портретів А. Петрицького).
   
Такої самої руїни під гаслами утвердження соціалістичного реалізму зазнав театр: фактична ліквідація «Березоля» і фізичне знищення його творця [[Лесь Курбас|Л. Курбаса]], як і головного драматурга цього театру [[Куліш Микола Гурович|М. Куліша]], заслання найкращих акторів (Й. Гірняк). Видатний новатор театру [[Мейерхольд Всеволод Емільйович|В.&nbsp;Е.&nbsp;Мейєрхольд]] за свої надзвичайні стилістичні винаходи був несправедливо засуджений і страчений у тюрмі.
+
Такої самої руїни під гаслами утвердження соціалістичного реалізму зазнав театр: фактична ліквідація [[Березіль|«Березоля»]] і фізичне знищення його творця [[Лесь Курбас|Л. Курбаса]], як і головного драматурга цього театру [[Куліш Микола Гурович|М. Куліша]], заслання найкращих акторів (Й. Гірняк). Видатний новатор театру [[Мейерхольд Всеволод Емільйович|В.&nbsp;Е.&nbsp;Мейєрхольд]] за свої надзвичайні стилістичні винаходи був несправедливо засуджений і страчений у тюрмі.
  +
  +
В музичній культурі найтрагічніше склалася доля діячів кобзарського мистецтва, з яких, за різними підрахунками, [[Репресовані бандуристи|від 200 до 337 чоловік стали жертвами радянського терору]], зокрема був розстріляний [[Гнат Хоткевич]].
   
 
== Примітки ==
 
== Примітки ==
Рядок 74: Рядок 80:
 
* [http://www.aup.iatp.org.ua/litplus/lit2.php Віра Агеєва. Чи буде постмодерн золотим віком Класики?]
 
* [http://www.aup.iatp.org.ua/litplus/lit2.php Віра Агеєва. Чи буде постмодерн золотим віком Класики?]
 
* [http://www.philosophy.ru/edu/ref/rudnev/b286.htm В.Руднев «Словарь культуры ХХ в.»]
 
* [http://www.philosophy.ru/edu/ref/rudnev/b286.htm В.Руднев «Словарь культуры ХХ в.»]
* [http://familytimes.com.ua/realizm-totalitaryzm.html В. Єфремова «Соціалістичний реалізм і тоталітаризм», журнал «Справи Сімейні» №7, 2010]
+
* [http://familytimes.com.ua/realizm-totalitaryzm.html В. Єфремова «Соціалістичний реалізм і тоталітаризм», журнал «Справи Сімейні» №&nbsp;7, 2010]
   
 
[[Категорія:Реалізм]]
 
[[Категорія:Реалізм]]

Поточна версія на 09:43, 28 листопада 2017

«Батьківщина-Мати» в Києві, виконана в дусі соціалістичного реалізму

Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм, рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві для позначення художнього методу та стилю, що панував у СРСР з 1930-х.

В соцреалізмі вбачали «естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства»[1], тому він був єдиним офіційно дозволеним в Радянському Союзі «творчим методом» літератури і мистецтва.

Фактично соціалістичний реалізм був радянським варіантом монументалізму, стилю, притаманного й іншим тоталітарним державам.

Про появу нового методу першим заявив Анатолій Луначарський, який ще у 1906 році назвав його «пролетарським реалізмом». В Україні «пролетарський реалізм» пропагували теоретики ВУСПП (Б. Коваленко). В 1924 році Олексій Толстой запропонував інший термін — «монументальний реалізм»[2]. У 1932 році з ініціативи Івана Гронського з'явилася й назва «соціалістичний реалізм». Автори усіх трьох термінів наголошували на тому, що новий художній стиль продовжує традиції реалізму XIX сторіччя, і є таким чином альтернативою модерністським течіям — таким як символізм, експресіонізм, абстракціонізм, конструктивізм тощо. Проте насправді реалістична складова в соцреалізмі не була визначальною. Андрій Синявський розглядав радянське мистецтво швидше як своєрідне переосмислення класицизму[3]. Ганс Ґюнтер виокремлює як окремі риси стилю ще й народність, героїзм та монументальність[4](звідси й загальна назва стилю — монументалізм).

Найвизначнішими представниками «соціалістичного реалізму» вважають письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. О. Шолохова, режисерів К. С. Станіславського, С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженко, композиторів С. С. Прокоф'єва (головним чином радянський період творчості) та Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років), живописців Б. В. Йогансона, А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, скульпторів С. Т. Коненкова, В. И. Мухіної, драматургія В. В. Вишневського.

Утвердження стилю[ред.ред. код]

Термін «Соціалістичний реалізм» було закріплено на 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934), на якому М.Горький говорив про новий метод як про творчу програму, спрямовану на реалізацію гуманістичних ідей:

«Соціалістичний реалізм стверджує буття як діяння, як творчість, мета якого - безперервний розвиток найцінніших індивідуальних здібностей людини заради перемоги його над силами природи, заради його здоров'я й довголіття, заради великого щастя жити на землі[5]

Діячі інших ділянок мистецтва (театр, образотворче мистецтво, кіно, музика), теж об'єднані в «єдиних творчих спілках», слідом за письменниками визнали соціалістичний реалізм як основну творчу методу в мистецтві. Згідно з ухвалою І з'їзду письменників СРСР,

«Соціалістичний реалізм вимагає від митця правдивого історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності мусять сполучатися з завданням ідейної переробки і виховання трудящих у дусі соціалізму. Соціалістичний реалізм забезпечує мистецькій творчості виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів»
.

Особливості соціалістичного реалізму[ред.ред. код]

Насправді ці засади в конкретному тлумаченні розуміються дуже тенденційно. «Правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС, видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «антирадянська пропаганда й агітація». Звідси такі відомі в радянській літературі і мистецтві явища, як «лакування дійсності» і «теорія безконфліктності», тобто зображення дійсності в рожевих фарбах. Боротьба проти цих явищ, що часом спалахує за періодів відносної лібералізації режиму (хрущовська «відлига»), не дає жаданих наслідків, бо вони органічно прикметні соціалістичному реалізму.

Потреба маскувати фальш у змісті витворила специфічні мистецькі особливості, притаманні всій літературі і мистецтву соціалістичного реалізму. У літературі — перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних прикрасах з перевагою епітетів і порівнянь (типові з цього погляду і твори найкращих прозаїків — О. Гончара, П. Загребельного й ін.), при одночасному збідненні літературної мови до обсягу газетної лексики, штучний пафос, іноді з ухилом у сентиментальність (романи М. Стельмаха, біографічні повісті й оповідання Ю. Мартича тощо), дидактизм і моралізаторство.

В образотворчому мистецтві теж пафос, виписування до фотографічної точності образів, з наче застиглими на моментальній фотографії позами й жестами, замилування пишними мундирами й інтер'єрами тощо.

Відповідно до змін, яких зазнавала в своєму розвитку радянська система, можна розрізнити кілька етапів і в історії соціалістичного реалізму, на огляді яких легко помітити, що твердження, ніби він «забезпечує виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів», — не відповідає дійсності.

За першого періоду соціалістичного реалізму (1934 — 41) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам'ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати.

За війни у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура, у літературі — патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського «старшого брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у зв'язку з «возз'єднавчими» святкуваннями (1954): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (І — II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві — «Переяславська Рада» М. Дерегуса (1952), «Навіки з Москвою — навіки з російським народом» М. Хмелька (1951 — 54) тощо. Відтоді тема звеличення російського народу в українській соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною, з виразною тенденцією дальшого посилення.

Характерно, що й літературно-мистецька творчість відродження 50 — 60-х pp. 20 століття переслідувана за несполучність з канонами соціалістичного реалізму і, всупереч статутним твердженням про свободу вибору стилів, під виглядом «формалізму», «абстракціонізму», «модернізму» було заборонено все нове в творчості як несполучне з методою соціалістичного реалізму.

В останній стадії свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці «ревізіонізму» західних комуністичних теоретиків («Realiste sans rivages» P. Ґароді й ін.).

Теоретики соціалістичного реалізму посилаються на висловлювання К. Маркса, Ф. Енґельса, В. Леніна, резолюції з'їздів КПРС і на Л. Брежнєва. Численна література про Соціалістичний реалізм, створена за останні десятиліття радянської доби, відзначається крайнім догматизмом і зводиться до коментування штучно дібраних цитат із зазначених джерел.

Український маляр, член Спілки художників України Степан Луцик дав наступне визначення напрямові: «Соцреалізм явився штучним витвором немистецького походження, „методом“ — як офіційно названо його, — для перестроєння мистецтва всіх народів Совєтського Союзу на рейки соціалістичного будівництва та большевицької пропаганди з виключною орієнтацією на всеросійське мистецтво. З другого боку, це засіб нищення національно відрубних мистецьких культур поодиноких народів».[6]

Контроль за літературою[ред.ред. код]

Від початку створення СРСР, радянська влада приділяла значну увагу контролю за ідейно-політичним змістом художньої літератури, творів мистецтва, матеріалів радіопередач. Ще в 1922 в СРСР з'явилися спецфонди бібліотек, призначені для зберігання «ворожих» і «шкідливих» видань[7].

У 1930 Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення «звільнити центральний апарат Головліту від роботи з попереднього перегляду друкованого матеріалу». Для цього був створений інститут уповноважених Головліту при державних і суспільних видавництвах, радіомовних організаціях, телеграфних агентствах, поштамтах і митницях. З 1931 року за пропуск до друку секретних, «антирадянських або викривляючих радянську дійсність» матеріалів уповноважені несли відповідальність аж до карної.[8] Як відзначає Г.Жирков, «уперше в практиці держави, так ще соціалістичного, була уведена одночасно й гласно попередня й наступна цензура»[9].

Заборонені цензурою книги вилучалися з бібліотек і знищувалися. Так, за спогадом А.Блюма, протягом липня 1935 «500 перевірених комуністів Ленінграда перевірили 1078 бібліотек і книгарень, вилучили близько 20 тисяч книг, які були спалені на сміттєспалювальній станції». У 1948 р. органи цензури в рамках контролю за діяльністю бібліотек зобов'язали вилучити 1,1 млн примірників «політично шкідливої» літератури. З читацького обігу вилучалися книги емігрантів, репресованих авторів, видання релігійного змісту, а також книжки, в яких містилися фотографії, цитати з праць, позитивні згадки про «ворогів народу».[7]

Контроль музичної культури[ред.ред. код]

Ідеологічний контроль поширювався і на сферу музичної творчості. Так, згідно зі статутом Спілки композиторів СРСР, на цю організацію покладалось завдання «утвердження в радянській музичній творчості принципів соціалістичного реалізму». Стаття в газеті «Правда» «Сумбур замість музики» (1936), в якій було піддано критиці Д. Шостаковича, а пізніше — Постанова ЦК ВКПб про оперу «Великая Дружба» Мураделі стали знаковими документами комуністичної епохи.

Разом з тим примножувались музичні твори, присвячені радянським вождям або соціалістичному способу життя. Серед перших опер на радянську тематику - «Тихий Дон» І.Дзержинського (1932), «Червоний мак» Р. Глієра (1927). Низку творів було присвячено особисто В.І. Леніну, данину лідеру більшовиків склали і українські композитори - В. Філіпенко («Прославим слово Леніна»), Л.Дичко (кантата «Ленін») та інші.

В хоровому мистецтві соцреалістичний підхід влучно описав М.Кречко:

« ...завдання нашого хорового виконавства було таким же, як всіх інших жанрів мистецтва - возвеличувати адміністративну систему, славити успіхи, яких не було. Звідси нав'язлива пристрасть до показової монументальності. Чим більше хорів на сцені, тим гучніше гасла, які вони проголошували. Зміст і форма такого співу вимагали відповідної виконавської манери - гімнічно-святкової. Режисери таких, з дозволу сказати, концертів і в столиці, і на периферії змагалися між собою за так звану масовість і доступність, забувши про національні традиції хорового виконавства. Хорова класика, (а я вже не кажу про симфонічну музику) та народна пісня, в цих концертах були бідною Попелюшкою, якщо взагалі були. Як не дивно і не прикро, такий «масовий» спів приймався за еталон, він оволодівав умами районних і обласних керівників, а це вже ставало Божою кармою хорового виконавства[10]  »

Переслідування інакодумців[ред.ред. код]

Утвердження соціалістичного реалізму в літературі й мистецтві супроводжувалося репресіями, у висліді яких фізично ліквідовано або вилучено з літератури іншими заходами близько 300 письменників: ліквідовано найвизначніших українських митців (М. Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, В. Седляр, І. Падалка і багато ін.), а їх твори знищено, як знищено багато творів і тих, хто пережив репресії (наприклад, велику серію портретів А. Петрицького).

Такої самої руїни під гаслами утвердження соціалістичного реалізму зазнав театр: фактична ліквідація «Березоля» і фізичне знищення його творця Л. Курбаса, як і головного драматурга цього театру М. Куліша, заслання найкращих акторів (Й. Гірняк). Видатний новатор театру В. Е. Мейєрхольд за свої надзвичайні стилістичні винаходи був несправедливо засуджений і страчений у тюрмі.

В музичній культурі найтрагічніше склалася доля діячів кобзарського мистецтва, з яких, за різними підрахунками, від 200 до 337 чоловік стали жертвами радянського терору, зокрема був розстріляний Гнат Хоткевич.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Социалистический реализм в БСЭ
  2. Зеленська А. В. Монументалізм як основа мистецтва сталінської доби
  3. Абрам Терц (А. Синявский). Что такое социалистический реализм
  4. Гюнтер Х. Тоталитарное государство как синтез искусств// «Соцреалистический канон». — СПб, 2000. — с.7-15
  5. Первый Всесоюзный съезд советских писателей. Стенографический отчёт, 1934, с. 17
  6. Луцик С. Українські мистці у зіткненні з соцреалізмом// Наші дні. — 1942. — ч. 3, с. 8
  7. а б Гриневич В. А., Даниленко В. М., Кульчицький С. В., Лисенко О. Є. Україна і Росія в історичній ретроспективі. Том.2. Ч.3.5, "Провінціалізація української культури
  8. Александр Данилов. Главукрцензура // 2000 : еженедельник. — 2007. — № 39 (383).
  9. Жирков, Геннадий Васильевич. Партийный контроль над цензурой и ее аппаратом // История цензуры в России XIX—XX вв. Учебное пособие. — М.: АСПЕКТ ПРЕСС, 2001. — 358 с. — ISBN 5-7567-0145-1
  10. Кречко М. Червоний олівець та нігілізм / Михайло Кречко // Культура і життя. - 1990. - 14 січ.

Література[ред.ред. код]

  • Трипільський А. Про красу мистецтва. К. 1959;
  • Крижанівський С. Соціалістичний реалізм — творчий метод радянської літератури. К. 1961;
  • Питання соціалістичного реалізму, зб. І — V. К. 1961 — 75;
  • Довженко О. Твори в п'яти томах, т. IV, К. 1965;
  • Матеріали до вивчення укр. літератури, т. V, ч. 2. К. 1966;
  • Овчаренко О. Соціалістичний реалізм і сучасний літературний процес. К. 1971;
  • Шамота М. Гуманізм і Соціалістичний реалізм. К. 1976.
  • Роготченко О. Соціалістичний реалізм і тоталітаризм. К. 2007
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.

Посилання[ред.ред. код]