Відмінності між версіями «Колісники (Ніжинський район)»

'''Колі́сники'''  — [[село]] в Україні, в [[Ніжинський район|Ніжинському районі]] [[Чернігівська область|Чернігівської області]]. Населення становить 530 осіб. Орган місцевого самоврядування  — Колісниківська сільська рада. Україна. Так багато приємного і рідного вміщено у цьому слові. І не випадково, адже це наша Батьківщина з неосяжними лісами, полями, ріками та озерами. Кожен українець з гордістю в душі говорить, що він громадянин України. А той невеличкий куточок рідної землі, де він народився, виріс, змужнів, став справжньою людиною, назавжди вкарбовується в пам`ять його серця і зігріває душу все життя. Батьківська хата, від якої веде стежка у широкий світ, рідна вулиця, на якій знайомий кожен закуток, рідна школа – це те найдорожче, що становить маленьку батьківщину кожного з нас.

Людина дуже дивна істота, яка живе, любить… Але найголовніша якість людини - — це здатність пам’ятатипам'ятати серцем. Де б ми не були, завжди з нами подорожують «очі материнські та білява хата». Це те святе місце, з яким пов’язаніпов'язані найкращі спогади дитинства і юності. І в кожної людини окреме місце в серці відведене рідній школі. Адже саме тут ти дізнався, що світ навколо тебе такий великий, навчився читати і писати, саме звідси пролягла твоя стежка у самостійне життя. Коли згадую рідну школу, то якась невідома струна натягується в душі. Згадується перша вчителька, рідний клас, парта, друзі-однокласники. Але сьогодні мені хочеться поринути у давнину, і відновити в пам`'яті історію виникнення школи. Отож, збираємо слово до слова і нанизуємо разок коштовних перлів-спогадів людських про історію виникнення і життя рідної Колісниківської школи, до якої ми теж безпосередньо причетні.

Історичні документи повідомляють, що Колісники в середині ХVII  ст. належали ніжинському війтові Цурковському, а пізніше його зятеві Забілі Т. П., входили до другої ніжинської сотні Ніжинського полку.

Але всі хто володів селом мали добру душу і гарно ставились до людей. Найтісніше історія пов’язуєтьсяпов'язується з поміщиком Петром Парфеновичем Парпуриним, якого народ називав Пампура. Його маєток був розташований на території сучасної Колісниківської ЗОШ І-ІІ ступенів. Панські хороми розташовувались на місці нинішнього Будинку культури, а там де нині знаходиться школа, стояла панська клуня. Пан добре платив людям за їх працю, навіть дітлахи і ті заробляли в нього на солодощі. Але у 1918 році пана застрелили, коли той повертався з Ніжина до свого маєтку. Хто це був? Невідомо. Відомо лише те, що його могила знаходиться десь поблизу липової алеї, між Будинком культури і школою.

Сьогодні у часи демократії про сліди життя пана нагадує лише липова алея, яка і досі своїм шелестом навіює спогади минулого. Завбачливий господар хотів, щоб про нього пам’яталипам'ятали наступні покоління, заварюючи липовий чай. Проходять роки, століття, а липи залишаються невід’ємнимневід'ємним компонентом, що поєднує цілі епохи.

Коли розпочалась Німецько-радянська війна, село тільки почало спинатись на ноги. Найсильніші і найсправніші господарі, які звикли працювати на рідній землі, змушені були взятися за зброю і стати на її захист. Ті ж, що залишилися, завзято боролись проти нацистів на окупованій території. Уже в вересні-жовтні 1941 року Іван Костюченко створює в селі підпільну групу, яка спільно діяла з партизанським загоном «За Батьківщину». Багато сімей пішло в ліси до партизанів, щоб швидше прискорити день перемоги. Їх подвиг - — це неоціненний вклад у наше безхмарне і мирне майбутнє. Сьогодні, коли вже згуки війни відійшли далеко в минуле, учні та жителі села вшановують пам’ятьпам'ять воїнів, які віддали своє життя за мир і злагоду в наших оселях. Їх прізвища викарбовані не тільки на гранітових плитах, але і в серцях кожного з нас. Частинку цієї історії намагались передати учням Колісниківської ЗОШ І-ІІ ступенів наші дорогі ветерани. Зі слів Полуляха Івана Антоновича відомо, що не тільки німці заподіювали шкоду людям, але і поліцаї часто робили обшуки і побори населення. Вони забирали харчі і все, що траплялось під руку. Але найбільше їм дошкуляло те, що люди підтримували партизан. Так під час одного з чергових набігів поліцаїв згоріла старенька дерев’янадерев'яна школа. У вересні 1943 році, коли село звільнили від німців, діти знову сіли за шкільні парти. Школою їм слугувала звичайна сільська оселя. Навчання відбувалося в дві зміни. Скрізь відчувалася бідність, породжена війною: не було зошитів, підручників, столів, навіть лав, на яких сиділи тодішні школярі. Та й самим учням у холодну пору року ні в що було вдягтися і взутися, щоб дійти до школи. Але жага до знань, прагнення „вибитись«вибитись в люди”люди» спонукала дітлахів до навчання.

Школа – — це серце Колісників. Вона завжди пульсує життям. На подвір’їподвір'ї відчуваєш себе у новому світі, долучаєшся до минувшини: чути шелест і запах лип, до навчання долучається дух пана Пампури...Пампури…

Школа завжди красива і ошатна, наповнена дитячим сміхом, радо вітає всіх своїх випускників. Належному стану школи ми завдячуємо мудрим її керманичам. Їх імена варто пам’ятатипам'ятати: Пінчук Петро Якович, Ставицький Петро Данилович, Кравченко Василь Дмитрович, Рабінович Борис Ізарович, Коворотна Валентина Олександрівна, адже вони долучились до шліфування нас як особистостей. У 2003 році відбулось злиття Григорівської та Колісниківської шкіл в одну дружню єдину родину. Стало ще веселіше і цікавіше.

У 2011-20122011—2012 навчальний рік школа вступила у складі 34 учнів та учительського колективу з 8-ми фахівців. Учнівський колектив маленький, проте дружній. Завжди гучно в школі проходять святкові вечори. Майже все село об’єднуєоб'єднує школа у своїх стінах на Покровський ярмарок, Андріївські вечорниці, Новий рік, 8 Березня та інші свята. Учні завжди активно беруть участь у районних олімпіадах, спортивних змаганнях, різних конкурсах.