Відмінності між версіями «Таррар»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[перевірена версія][перевірена версія]
Рядок 45: Рядок 45:
 
Попри виділений чотирикратний раціон, він як і раніше проводив весь вільний час у гарячкових пошуках їжі{{sfn|Millingen|1839|p=197}}: то рився в стічних ринвах, то копирсався серед баків зі сміттям{{sfn|Bondeson|2004|p=276}}, наминав недоїдки за іншими пацієнтами; одного разу пробрався у госпітальну аптеку й поласував припарками<ref name="LMPJ1919 203" />. Аби довідатись про причину такого хворобливого апетиту, хірург 9-го гусарського полку доктор Курвіль ({{lang-fr|Courville}}; в деяких джерелах&nbsp;— Комвіль, {{lang-fr|Comville}}<ref name="LMPJ1919 204">{{citation|editor=T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson|title=Polyphagism|journal=London Medical and Physical Journal|url=https://books.google.com/books?id=4e0EAAAAQAAJ|volume=42|year=1819|publisher=J. Souter|location=London|page=204.|accessdate=29 березня 2020|archiveurl=https://web.archive.org/web/20191006124650/https://books.google.com/books?id=4e0EAAAAQAAJ|archivedate=6 жовтня 2019|deadurl=no}}</ref>) і головний лікар шпиталю Жорж Дідьє, барон Персі ({{lang-fr|George Didier, Baron Percy}}){{sfn|Bondeson|2004|p=276}} залишили Таррара в лазареті для участі в розробленому ними курсі фізіологічних експериментів.
 
Попри виділений чотирикратний раціон, він як і раніше проводив весь вільний час у гарячкових пошуках їжі{{sfn|Millingen|1839|p=197}}: то рився в стічних ринвах, то копирсався серед баків зі сміттям{{sfn|Bondeson|2004|p=276}}, наминав недоїдки за іншими пацієнтами; одного разу пробрався у госпітальну аптеку й поласував припарками<ref name="LMPJ1919 203" />. Аби довідатись про причину такого хворобливого апетиту, хірург 9-го гусарського полку доктор Курвіль ({{lang-fr|Courville}}; в деяких джерелах&nbsp;— Комвіль, {{lang-fr|Comville}}<ref name="LMPJ1919 204">{{citation|editor=T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson|title=Polyphagism|journal=London Medical and Physical Journal|url=https://books.google.com/books?id=4e0EAAAAQAAJ|volume=42|year=1819|publisher=J. Souter|location=London|page=204.|accessdate=29 березня 2020|archiveurl=https://web.archive.org/web/20191006124650/https://books.google.com/books?id=4e0EAAAAQAAJ|archivedate=6 жовтня 2019|deadurl=no}}</ref>) і головний лікар шпиталю Жорж Дідьє, барон Персі ({{lang-fr|George Didier, Baron Percy}}){{sfn|Bondeson|2004|p=276}} залишили Таррара в лазареті для участі в розробленому ними курсі фізіологічних експериментів.
   
Якось біля воріт закладу накрили стіл з частуванням, розрахованим «для п'ятнадцяти німецьких робітників». Санітари силою стримували Таррара, який рвався до трапези. Курвіль вирішив скористатися нагодою, щоб дослідити травні можливості пацієнта, й дозволив тому безперешкодно добратися до столу{{sfn|Bondeson|2004|p=276}}. Таррар вкинув у рот весь обід: два чималих пироги з м'ясом, дві тарілки соленого [[Смалець|смальцю]], чотири галони (близько 18 л) згущеного молока, не полишаючи навіть хлібні крихти, і негайно заснув<ref name="LMPJ1919 204" /><ref name="Gould & Pyle" />. Лікар відзначав, що черево у нього стало тугим та надутим, неначе «величезна повітряна куля»<ref name="LMPJ1919 204" />{{sfn|Bondeson|2004|p=276}}. Іншим разом йому принесли великого живого кота{{sfn|Percy|1805|p=93}}. Він зубами розірвав живіт нещасної тварини, висмоктав кров й з'їв її повністю, за винятком кісток, а через пів години «немов хижий птах» відригнув куски шкіри із залишками шерсті<ref name="Gould & Pyle" />. Свідком цієї дивної сцени став і генерал Жозе Адам Лоренц ({{lang-fr|Joseph Adam Lorentz}}), головний лікар Рейнської армії{{sfn|Millingen|1839|p=197}}. В низці наступних експериментів піддослідному пропонували живих змій, ящірок і цуценят; Таррар з'їдав все, ні від чого не відмовляючись{{sfn|Bondeson|2004|p=277}}. Під час одного досліду він засмоктав, навіть не пережовуючи, живого [[Вугроподібні|вугра]], попередньо розчавивши його голову зубами<ref name="Gould & Pyle" />.
+
Якось біля воріт закладу накрили стіл з частуванням, розрахованим «для п'ятнадцяти німецьких робітників». Санітари силою стримували Таррара, який рвався до трапези. Курвіль вирішив скористатися нагодою, щоб дослідити травні можливості пацієнта, й дозволив тому безперешкодно добратися до столу{{sfn|Bondeson|2004|p=276}}. Таррар вкинув у рот весь обід: два чималих пироги з м'ясом, дві тарілки соленого [[Смалець|смальцю]], чотири галони (близько 18 л) згущеного молока, не полишаючи навіть хлібні крихти, і негайно заснув<ref name="LMPJ1919 204" /><ref name="Gould & Pyle" />. Лікар відзначав, що черево у нього стало тугим та надутим, неначе «величезна повітряна куля»<ref name="LMPJ1919 204" />{{sfn|Bondeson|2004|p=276}}. Іншим разом йому принесли великого живого кота{{sfn|Percy|1805|p=93}}. Він зубами розірвав живіт нещасної тварини, висмоктав кров й повністю її з'їв, за винятком кісток, а через пів години «немов хижий птах» відригнув куски шкіри із залишками шерсті<ref name="Gould & Pyle" />. Свідком цієї дивної сцени став і генерал Жозе Адам Лоренц ({{lang-fr|Joseph Adam Lorentz}}), головний лікар Рейнської армії{{sfn|Millingen|1839|p=197}}. В низці наступних експериментів піддослідному пропонували живих змій, ящірок і цуценят; Таррар з'їдав все, ні від чого не відмовляючись{{sfn|Bondeson|2004|p=277}}. Під час одного досліду він засмоктав, навіть не пережовуючи, живого [[Вугроподібні|вугра]], попередньо розчавивши його голову зубами<ref name="Gould & Pyle" />.
   
 
=== Секретний кур'єр ===
 
=== Секретний кур'єр ===

Версія за 06:23, 1 серпня 2020

Таррар
Tarrare
Mémoire sur la polyphagie I.jpg
Замітки Барона Персі із описом медичної історії Тарраре, Mémoire sur la polyphagie (1805)
Народився бл. 1772
в околиці міста Ліон, Королівство Франція
Помер 1798 (25—26 років)
Версаль, Перша Французька республіка
·туберкульоз
Громадянство
(підданство)
Flag of France (1790–1794).svg Перша французька республіка
Діяльність вуличний актор, військовик
Знання мов французька
Учасник Війна першої коаліції

Тарра́р (фр. Tarrare, Tarare; близько 1772 року, околиці Ліона, Королівство Франція — 1798, Версаль, Перша Французька республіка) — французький вуличний актор і солдат XVIII століття, що став відомим завдяки надзвичайному ненажерству.

Уже в підлітковому віці Таррар вирізнявся непомірним апетитом, й батьки, не спроможні прогодувати сина, вигнали його з дому. З того часу він поневірявся Францією в гурті злодіїв та повій, заробляючи на життя жебрацтвом і крадіжками, щоб утамувати голод; демонстрував гастрономічні фокуси на вуличних виступах, під час яких ковтав пробки, каміння, живих тварин і яблука в неймовірних кількостях.

З початком війни першої коаліції Таррар долучився до французької армії. На службі він продовжив страждати від постійного болісного голоду, хоча йому давали чотирикратний військовий пайок. Солдат вишукував поживу у сміттєвих баках і ринвах. Зрештою, Таррар опинився у лазареті міста Сульц-О-Рен у стані сильного виснаження. Лікарі стали проводити над ним медичні досліди. Якось він вжив за раз трапезу, розраховану на 15 осіб. Коли йому принесли живу кішку, той з'їв тварину цілком. Йому згодовували змій, ящірок і собачат, одного разу він засмоктав цілого вугра.

Генерал Олександр Богарне вирішив використати незвичайні можливості Таррара для військових потреб у ролі секретного воєнного кур'єра. Передбачалося, що він, проковтнувши футляр з повідомленням, перейде лінію фронту, й по прибутті в безпечне місце випорожнить його. Втім, при виконанні вже першого завдання Таррара схопили пруські військові, після інсценованої страти його жорстоко побили й випровадили геть.

Зазнавши тяжкої психологічної травми, Таррар повернувся в шпиталь й погодився на застосування щодо нього будь-якої процедури, яка б зарадила хворобі. Його лікували ладаном, винним оцтом, тютюновими таблетками й відварними яйцями, але це не дало результатів. Таррар повсякчас втікав з лікарні, шукаючи недоїдки. Були випадки, коли він пив кров пацієнтів після кровопускання, їв частини трупів з лікарняного моргу. Після зникнення 14-місячної дитини Таррара запідозрили у канібалізмі і вигнали зі шпиталю. Через чотири роки, хворий важкою формою туберкульозу, Таррар з'явився у Версалі, але невдовзі помер від затяжного приступу ексудативної діареї.

Дитинство та юність

Вигляд на площу перед Собором Паризької Богоматері. З правого боку — стара будівля центрального столичного шпиталю Отель-Дьйо. Гравюра початку XIX століття.

Таррар народився близько 1772 року в сільській місцевості в околицях Ліона[1][2]. Точна дата народження невідома; лікарі, що оглядали його тіло після смерті встановили вік у 26 років[1][2]. Залишається невідомим і те, чи було звернення «Таррар» його справжнім іменем, чи просто кличкою[3].

Юнак з дитинства володів ненаситним апетитом, а підлітком міг з'їсти впродовж дня чверть туші корови, рівної за вагою йому самому[4][5]. Батьки, не здатні прогодувати його, зрештою виставили сина за поріг[1][6]. Декілька років Таррар поневірявся Францією у гурті грабіжників, шльондр і волоцюг[7], жебракував і крав їжу[1], а відтак підрядився виступати вуличним клоуном на пару з мандрівним шарлатаном[8][6]. Таррар незмінно привертав увагу глядачів здатністю ковтати то пробки від пляшок, то камені, навіть живих тварин й цілі кошики яблук, поглинаючи їх одне за одним[1][6]. Несамовито накидаючись на будь-який поживок, він мав особливу пристрасть до зміїного м'яса[2][8].

В 1788 році Таррар оселився в Парижі й продовжив заробляти на день прийдешній подібними номерами, але вже як самостійний виконавець. Один із трюків, що зазвичай проходив без жодних труднощів, ледве не коштував йому життя, позаяк неочікувано викликав гостру кишкову непрохідність. Кількоро людей із юрби віднесли Таррара на руках в центральний паризький шпиталь Отель-Дьйо (фр. Hôtel-Dieu), де він пройшов курс лікування сильнодійним проносним. Цілковито одужавши, пацієнт заявив особистому лікарю п. Жиро (фр. M. Giraud), що готовий продемонструвати свої здібності, наприклад, проковтнути його годинник на ланцюжку. Хірург попередив, що якщо той справді доведе свій задум до кінця, то він, Жиро, без зволікання розітне його черево, аби дістати годинника назад[8][6].

Зовнішність і поведінка

Попри вроджений патологічний апетит, Таррар мав худорляву статуру й середній зріст[9]. У віці 17 років його вага становила заледве 100 фунтів, себто 45 кілограмів[1][5]. Зазначалось, що він мав незвичайно м'яке світле волосся, непропорційно широкий рот з ледь помітними губами[10][5] й чорними зубами. Коли Таррар довго не їв, шкіра з живота звисала складками таким чином, що він міг обернути її навколо власної талії[11][9]. Після доброго наїдку живіт у нього навпаки розбухав неначе «величезна повітряна куля»[6]. Шкіра в області щік була зморщеною і в'ялою; розтягуючи її, француз міг умістити в роті до дванадцяти яєць чи яблук[10][12].

Таррарове тіло було гарячим на дотик, надмірно пітливим й смерділо[10][9], очевидці зауважували, що через сморід, який постійно оточував його, «неможливо було підійти ближче 20 кроків»[10]. Після кожного приймання їжі гидотний запах помітно посилювався[10][11], очі й щоки наливалися кров'ю[9], від тіла виходила пара. Засинаючи, Таррар, час від часу голосно відригував і робив «ковтальні рухи» щелепами. Екскременти поліфага, який до того ж страждав хронічною діареєю, були «зловонні за межами будь-якої уяви»[10]. Незважаючи на колосальні масштаби поглинаного їдла Таррар ніколи не скаржився на нудоту й не набирав ваги. Коли справа йшла не про їжу, він не проявляв ні дивної поведінки, ні ознак розумового розладу[13]. Очевидці вказували хіба що на вкрай апатичний склад характеру, який виражався у «повній відсутності сил та ідей»[10][14].

Етіологія неприборканого апетиту Таррара невідома. Збереглись документально завірені свідчення про кількох його сучасників, що страждали такою ж формою поліфагії, зокрема про відомого француза польського походження Шарля Домері, проте тіло жодного із них після смерті, на відміну від Таррара, патологоанатоми не оглядали. На переконання шведсько-британського ревматолога й історика медицини Яна Боундсона (англ. Jan Bondeson) такий стан могли обумовити пошкодження мигдалеподібного тіла чи ядра гіпоталамуса; встановлено, що подібна травма здатна викликати поліфагію у піддослідних тварин[15]. Іншою причиною розвитку патологічного апетиту на тлі швидкої втрати ваги міг стати гіпертиреоїдизм, підвищена активність щитоподібної залози. В медичній історії Нового часу не зафіксовано жодного достеменного випадку поліфагії, який можна було б зіставити з розладом Таррара[16].

Військова служба

«Собаки і кішки тікали в жаху при його появі, наче передчуваючи долю, яку він їм приготував»[17]

Барон Персі

З початком війни Першої коаліції Таррар вступив на службу до французької революційної армії[4]. На його прикрість, військовий пайок аж ніяк не вдовольняв постійну потребу в харчах[6]. В обмін на порції інших солдат Таррар погоджувався виконувати їхні доручення, зчаста рився на смітниках у пошуках недоїдків[5], але і це не могло зарадити його становищу[1]. Через певний час рядового доставили у лазарет міста Сульц-О-Рен у стані сильного фізичного виснаження[1].

Попри виділений чотирикратний раціон, він як і раніше проводив весь вільний час у гарячкових пошуках їжі[8]: то рився в стічних ринвах, то копирсався серед баків зі сміттям[6], наминав недоїдки за іншими пацієнтами; одного разу пробрався у госпітальну аптеку й поласував припарками[1]. Аби довідатись про причину такого хворобливого апетиту, хірург 9-го гусарського полку доктор Курвіль (фр. Courville; в деяких джерелах — Комвіль, фр. Comville[18]) і головний лікар шпиталю Жорж Дідьє, барон Персі (фр. George Didier, Baron Percy)[6] залишили Таррара в лазареті для участі в розробленому ними курсі фізіологічних експериментів.

Якось біля воріт закладу накрили стіл з частуванням, розрахованим «для п'ятнадцяти німецьких робітників». Санітари силою стримували Таррара, який рвався до трапези. Курвіль вирішив скористатися нагодою, щоб дослідити травні можливості пацієнта, й дозволив тому безперешкодно добратися до столу[6]. Таррар вкинув у рот весь обід: два чималих пироги з м'ясом, дві тарілки соленого смальцю, чотири галони (близько 18 л) згущеного молока, не полишаючи навіть хлібні крихти, і негайно заснув[18][2]. Лікар відзначав, що черево у нього стало тугим та надутим, неначе «величезна повітряна куля»[18][6]. Іншим разом йому принесли великого живого кота[19]. Він зубами розірвав живіт нещасної тварини, висмоктав кров й повністю її з'їв, за винятком кісток, а через пів години «немов хижий птах» відригнув куски шкіри із залишками шерсті[2]. Свідком цієї дивної сцени став і генерал Жозе Адам Лоренц (фр. Joseph Adam Lorentz), головний лікар Рейнської армії[8]. В низці наступних експериментів піддослідному пропонували живих змій, ящірок і цуценят; Таррар з'їдав все, ні від чого не відмовляючись[9]. Під час одного досліду він засмоктав, навіть не пережовуючи, живого вугра, попередньо розчавивши його голову зубами[2].

Секретний кур'єр

Коли минуло кілька місяців, які Таррар провів в шпиталі на правах піддослідного, військове командування зажадало повернення рядового на чинну службу. Доктор Курвіль, прагнучи за будь-яку ціну продовжити досліди гастрономічних можливостей поліфага, запропонував французькому генералу Олександру де Богарне використати незвичайні здібності Таррара на добробут держави. За розпорядженням лікаря він проковтнув дерев'яний футляр з документом всередині, який через два дні вийшов разом із екскрементами у цілком задовільному стані[18]. На думку Курвіля, Таррар міг би у такий спосіб проносити донесення через ворожу територію без ризику бути викритим при затриманні чи обшуку[9].

Солдата викликали до заінтригованого Богарне для показу своїх умілостей перед генералітетом Рейнської армії. Успішно проковтнувши футляр, він одержав у винагороду теліжку з 30 фунтами (близько 14 кг) сирих бичачих легенів і печінки[2], й без зволікання їх з'їв на очах у здивованої публіки. Історик Ян Боундсон зазначає, що серед присутніх міг опинитися й сам Наполеон Бонапарт, але підкреслює, що така обставина видається малоймовірною[9][20].

Таррара офіційно зарахували на посаду шпигуна при Рейнській армії. Генерал наочно переконався у фізичних можливостях незвичайного солдата, але вагаючись у питанні стану психічного здоров'я, не став доручати кур'єру доставку справді цінних документів[21]. На своє перше завдання Таррар отримав наказ доправити лист французькому полковнику, ув'язненому у фортеці поблизу Нойштадта[9]. Його запевнили, що документ начебто має стратегічно важливе значення. Насправді Богарне написав просту записку, в якій просив полковника підтвердити, що повідомлення дійшло за адресою, й при можливості вказати будь-яку потенційно корисну інформацію про переміщення армії супротивника[21].

Під покровом темряви Таррар, одягнутий як німецький селянин, перетнув кордон з Пруссією. Незнанням німецької мови й дивною поведінкою він швидко накликав на себе підозри місцевих мешканців[11]. Ті своєю чергою донесли на нього військовим, й незабаром француза схопили на околиці Ландау. Прусаки обшукали полоненого і, не знайшовши нічого підозрілого, відшмагали. Таррар тримався мужньо й не видав таємниці. На допиті у тамтешнього команданта, генерала Цойглі (нім. Zoegli), він також відмовився говорити, і, як наслідок, потрапив у карцер. Доба під вартою остаточно зламала його волю, і він врешті-решт розповів Цойглі про своє завдання. Полоненого посадили на ланцюг в туалеті й не випускали до тих пір, поки дерев'яний футляр не вийшов із екскрементами — через 30 годин після того, як опинився у шлунку[18]. Виявивши, що документ — всього-на-всього символічна записка де Богарне, розлючений прусський генерал наказав повісити шпигуна. За іншими даними, Цойглі розгнівався через те, що Таррар навпаки наважився дістати футляр із власного посліду й тутечки проковтнув його знову[18][5]. Полоненого відвели до шибениці, дозволили помолитися Всевишньому й вже було накинули зашморг на шию, проте в останню хвилину командант змилосердився і скасував страту. Таррара зняли із ешафота, жорстоко відлупцювали й відпустили неподалік французьких позицій[21].

Спроби лікування

Після згаданого випадку Таррар став відчайдушно ухилятися від подальшої військової служби. Він повернувся в шпиталь і заявив барону Персі, що готовий випробувати будь-яку терапію, аби лиш вона дала ефект[21]. Назначений курс лікування опієм, винним оцтом і тютюновими пілюлями зазнав невдачі[18][21]. Спроби вгамувати апетит великими порціями «левантійських яєць», зварених круто, також не увінчалися успіхом. Всі зусилля утримати Таррара в межах дієти виявилися марними. Він повсякчас утікав зі шпиталю, вишукував їстівні недогризки на задніх дворах довколишніх м'ясних крамниць. Інколи, снуючи підворіттями чи порпаючись у стічних ринвах й сміттєвих звалищах у пошуках падалі, Таррар вступав в сутички з вуличними собаками[18][22][2]. Декілька разів його заставали при питті крові пацієнтів, яким проводили процедуру кровопускання, ба навіть при споживанні трупів у покійницькій[2]. Частина лікарів відверто вважали поліфага божевільним й вимагали передати його в психіатричний притулок. Утім, Персі наполягав на продовженні дослідів, й Таррар міг надалі користуватися заступництвом головного лікаря[22].

Невдовзі у лікарні безслідно зникла 14-місячна дитина, й на Таррара очікувано впала підозра у канібалізмі. За таких обставин барон Персі не захотів чи не зміг відстояти свого підопічного, й того остаточно вигнали з медичного закладу[18][22].

Смерть

В 1798 році лікар версальської лікарні п. Тессьє (фр. M. Tessier) сповістив барона Персі, що його бажає бачити один із пацієнтів. Ним виявився Таррар — на цей раз зовсім знесилений й прикутий до ліжка. Він повідомив Персі, що двома роками раніше проковтнув крадену золоту виделку, котра, як він стверджував, застрягла в його нутрощах, спричинила нинішнє недомагання, і тепер сподівається, що він зможе якимось чином дістати її з тіла. Натомість, лікар діагностував у Таррара термінальну стадію туберкульозу. Місяцем пізніше, після тривалого приступу ексудативної діареї, Таррар помер[22].

Труп дивного пацієнта почав розкладатися надзвичайно швидко, й хірурги попервах відмовлялися робити розтин. Тессьє, одначе, прагнув з'ясувати, наскільки сильно структура його нутрощів різнилася від норми; водночас, його цікавило питання, чи справді Таррар проковтнув золоту виделку[22]. Розтин засвідчив, що його стравохід був аномально розширений: розсунувши щелепи, хірурги помітили широкий канал, що тягнувся аж до самого шлунку[23]. Все тіло заповнював гній. Печінка і жовчний міхур були патологічно збільшені[18]; більшу частину черевної порожнини заповнював величезний шлунок, вкритий виразками[11][22]. Золотої виделки так і не знайшли[24].

Див. також

Примітки

  1. а б в г д е ж и к T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson, ред. (1819). Polyphagism. London Medical and Physical Journal (London: J. Souter) 42: 203. Архів оригіналу за 6 жовтня 2019. Процитовано 29 березня 2020. 
  2. а б в г д е ж и к Gould, George M.; Pyle, Walter L. (1896). Anomalies and Curiosities of Medicine. Архів оригіналу за 11 листопада 2012. Процитовано 30 січня 2020. 
  3. Bondeson, 2004, с. 275
  4. а б Lord, 1839, с. 111
  5. а б в г д Good, 1864, с. 80
  6. а б в г д е ж и к л Bondeson, 2004, с. 276
  7. Bondeson, 2006, с. 305
  8. а б в г д Millingen, 1839, с. 197
  9. а б в г д е ж и Bondeson, 2004, с. 277
  10. а б в г д е ж T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson, ред. (1819). Polyphagism. London Medical and Physical Journal (London: J. Souter) 42: 205. Архів оригіналу за 6 жовтня 2019. Процитовано 29 березня 2020. 
  11. а б в г Millingen, 1839, с. 198
  12. Lord, 1839, с. 113
  13. Bondeson, 2004, с. 281
  14. Bondeson, Jan (October 2001). The Cat Eaters. Fortean Times (Dennis Publishing). 
  15. Bondeson, 2006, с. 313
  16. Bondeson, 2006, с. 312
  17. Percy, 1805, с. 92—93
  18. а б в г д е ж и к л T. Bradley, Samuel Fothergill & William Hutchinson, ред. (1819). Polyphagism. London Medical and Physical Journal (London: J. Souter) 42: 204. Архів оригіналу за 6 жовтня 2019. Процитовано 29 березня 2020. 
  19. Percy, 1805, с. 93
  20. Lord, 1839, с. 112
  21. а б в г д Bondeson, 2004, с. 278
  22. а б в г д е Bondeson, 2004, с. 279
  23. Bondeson, 2004, с. 280
  24. Bondeson, 2006, с. 310

Джерела

  • Bondeson, Jan (2006). Freaks: The Pig-Faced Lady of Manchester Square & Other Medical Marvels. Stroud: Tempus Publishing. ISBN 0-7524-3662-7. 
  • Bondeson, Jan (2004). The Two-Headed Boy. Ithaca, NY: Cornell University Press. ISBN 0-8014-8958-X. 
  • Good, John Mason (1864). The Study of Medicine (вид. 15). New York: Harper & Brothers. 
  • George M. Gould, Walter L. Pyle (1896). Anomalies and Curiosities of Medicine. 
  • Lord, Perceval B. (1839). Popular Physiology (вид. 2). London: John W. Parker / Society for Promoting Christian Knowledge. 
  • Millingen, J. G. (1839). Curiosities of Medical Experience (вид. 2). London: Richard Bentley. OCLC 15518. 
  • Percy, M. le Pr (1805). Mémoire sur la polyphagie. Journal de médecine, chirurgie, pharmacie (Paris) (9): 90–99.