Тишковичі (Іваничівський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 22:14, 30 квітня 2020, створена 5.173.17.59 (обговорення)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Тишковичі
Країна Україна Україна
Область Волинська область
Район/міськрада Іваничівський район Іваничівський район
Рада/громада Грядівська сільська рада
Код КОАТУУ 0721181204
Основні дані
Населення 585 (2001 рік)
Площа 8,1 км²
Густота населення 72,22 осіб/км²
Поштовий індекс 45322
Телефонний код +380 3372
Географічні дані
Географічні координати 50°43′17″ пн. ш. 24°12′13″ сх. д. / 50.72139° пн. ш. 24.20361° сх. д. / 50.72139; 24.20361Координати: 50°43′17″ пн. ш. 24°12′13″ сх. д. / 50.72139° пн. ш. 24.20361° сх. д. / 50.72139; 24.20361
Середня висота
над рівнем моря
223 м
Місцева влада
Адреса ради 45320, Волинська обл., Іваничівський р-н, с. Гряди, тел. 27-1-42
Карта
Тишковичі. Карта розташування: Україна
Тишковичі
Тишковичі
Тишковичі. Карта розташування: Волинська область
Тишковичі
Тишковичі
Мапа

CMNS: Тишковичі у Вікісховищі

Ти́шковичі (пол. Tyszkiewícze, рос. Ти́шковичи) — село в Україні в Іваничівському Районі Волинської Області. Населення 585 осіб.

Історія[ред. | ред. код]

Перша письмова згадка про село датується 31 грудня 1450 року — великий князь литовський Свидригайло у Луцьку надає довічно своєму слузі Миткові, небожу луцького старости Немирі Різановича, наступні угіддя: в Перемишльському повіті село Липа, а в Володимирському села: Будятичі, Тишковичі, Дубровицю, Лішню і Стяги.[1]

Перша згадка про рід луцького старости Немирі стосується 1413 року, коли у Городлі князь Литовський Витовт і король Польщі Ягайло підписали Городельську Унію, котра підтвердила відокремлення інституції «великого князя» у Литві, котрий вибирався за допомогою польських панів. Унія впровадила спільні польсько-литовські сейми і з'їзди, подібний адміністративний поділ, надання литовським боярам польських гербів. Між іншим джерела згадують, що староста луцький Немиря був прийнятий до гербу «Ястребець».

3 січня 1452 року у Вільні король Польщі Казимир IV Ягеллончик підтверджує надання Миткові тих же земель, виключаючи із них село Стяги.[2]

Наступний документ, у якому зазначені Тишковичі, датується 24 квітня 1490 року коли король Казимир IV, взамін за угіддя Тростяниця, котре було подароване князю Сангушку попереднім королем, дає його синам Олександру і Михайлу Сангушкам села: Фалемичі, Братулівське, Заєчичі, Камчинське та Тишковичі у Володимирському повіті.[3]

Із документу від 20 вересня 1521 року складеного у Володимирі відомо, що єпископ Володимирський і Брестейський Йона підтверджує, що його попередник владика Пахнотей обмінював із князем Василем Михайловичем Сангушком-Ковельським церковне село Сядмарти на батьківське село князя Тишковичі.[4] Два роки пізніше 12 квітня 1523 року Зигмунт І підтверджує заміну Тишкович на Сядмарти. У документі зазначається, що батьківське володіння Тишковичі із двадцятьма трьома мешканцями передається владиці Йоні у замін на село Сядмарти лише із трьома мешканцями і пустими землями.[5]

У 1710 році у Володимирський магістрат прибула сотня козаків на чолі з обозним Війська Запорозького, полковником Полтавського полку Григорієм Черняком. Він прибув з універсалом гетьмана України Івана Скоропадського про надання йому земельних угідь на Володимирщині. Так був започаткований «Черняківський фільварок». До земель якого входили села: Тишковичі і Стара Лішня. Дружиною Григорія була Євдокія, донька генерального хорунжого Івана Сулими.

Першу згадку про рід Черняків знаходимо у листі волинської шляхти до луцьких міщан у справі Луцького брацтва від 1619 року. Серед відомих діячів Волині таких як Лаврентій Древинський і Іван Виговський — майбутній гетьман України, значиться ім'я підчашника Григорія Черняка. Його нащадок Федір Черняк був соратником гетьмана Богдана Хмельницького і командував Чигиринським полком під час козацько-польської війни. Помер у 1650 році. Леонтій Черняк був командиром Полтавського полку протягом 1680—1682 та 1689 років.

Найвідоміший з цієї козацької родини був Іван Леонтійович Черняк, котрий також був полковником Полтавського полку в 1708—1714 та 1717 роках. Заповіт полковника полтавського Івана Леонтійовича Черняка був написаний 12 лютого 1722 році. В документі розподілив усі свої маєтності між рідними, при чому наперед визначив кому мало відійти майно, яке відписав дружині, тим самим позбавивши її права що-небудь продавати чи дарувати. В тому ж році заповідач помер беручи участь у будові Ладозького каналу, а ще у 1744 р. його дружина була жива й володіла 41 двором та 3 млиновими колами. Похований у Полтаві.

По тому командувачем полку став його син Яків Іванович Черняк. Разом із Яковом, також у чині полковника служив його родич, згаданий вище Григорій Черняк — власник Тишкович, котрий збудував у селі кам'яну Іоанно-Зачанівську церкву.

У 1865 році власником земель був Іван Іванович Черняк, якого царський уряд за причетність до польського повстання примусив продати частину земель російському надвірному раднику Олександрові Дунікову тім Тишковичі і Стару Лішню.

Останній з роду Черняків Іван Іванович мав дві доньки Євдокію та Юлію. Перша вийшла заміж за литовського поміщика Льва Станіславовича Фабриця і переїхала до Литви. Від так було вирішено продати земельні угіддя і осередок маєтку статському радникові Григорію Кириловичу Богуславському, що працював суддею у Володимирі-Волинському. Частину землі купили селяни, котрі переїхали сюди із Сокальського повіту. Так завилася колонія Нова Лішня.

Історичні Періоди[ред. | ред. код]

Тишковичі у різні історичні періоди перебували у межах різних територіальних одиниць, різних державних утворень:

Населення[ред. | ред. код]

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 516 осіб, з яких 234 чоловіки та 282 жінки.[6]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкала 581 особа.[7]

Мова[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[8]

Мова Відсоток
українська 99,32 %
російська 0,51 %
білоруська 0,17 %

Іоанно-Зачатівський храм[ред. | ред. код]

Іоанно-Зачатівська (Заготієвська) церква належить до храмових споруд кінця XVII початку XIX століття. Точна дата побудови невідома, можливо споруджена була на кошти полковника Полтавського полку Григорія Черняка. Храм є однією із небагатьох ротонд споруджених на Волині. Церква будувалася окремо від дзвіниці, що знаходилася на відстані 5 метрів від неї. У 1834 році Текля Черняк власними коштами збудувала стіни, завдяки чому церква і дзвіниця стали єдиним архітектурним ансамблем. Після смерті Григорій Черняк був похований у підземеллі храму, а його дружина, спорудивши Петропавлівську церкву у Новосілках була похована у ній.

Окрім цієї церкви, у документі від 9 грудня 1622 року згадується Спаська церква у Тишковичах, священиком якої був отець Ієремія.[9]

Споруді однонефна, однобанева. На висоті трьох метрів у ротондній частині з півночі і півдня знаходяться два вікна. У галереї, що утворена між дзвіницею і ротондою по парі вікон із кожної із сторін. Ззовні до ротонди із півночі і півдня примикають декоративні колони, із східного боку прибудовано прямокутну вівтарну частину. Дзвіниця храму двоярусна, перекрита восьмигранною покрівлею.

За часів УСРР та в роки «войовничого атеїзму» у храмі, хоч і не регулярно, але відбувалися богослужіння. Під час воєн споруда також не була пошкоджена.

До наших днів дійшли фрагменти старовинних царських воріт, виконаних у стилі бароко, котрі зараз служать як ікони на стінах. Можна припустити, що це фрагменти іконостасу встановленого тут ще за часів Григорія Черняка, так як у той чай в мистецтві переважав стиль «козацького бароко».

У 2002 році над входом до храму, на місці давньої фрески, був розміщений новий образ Івана-Хрестителя. У 2004 році проводився капітальний ремонт храму: відремонтовано перекриття, укладено нову підлогу, встановлено нові ікони.

Священнослужителі у храмі за час його існування змінювалися дуже часто. Найдовше службу у ньому провадив отець Володимир Понагайбо. Зараз настоятелем храму є отець Михайло Лагуняк.

У 2001 році церква перейшла під юрисдикцію Української Православної Церкви Київського Патріархату, а громада змінила свою назву на Святого Пророка Предтечі Хрестителя Господнього Іоана. Судова тяганина за храм тривала більше двох років.[10] Незначна кількість осіб, котрі були не задоволені таким рішенням, створили окрему Свято-Іоано-Зачатіївську громаду і проводять свої зібрання у іншому приміщенні.

Фотогалерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Архів князів Любартовичів Сангушків у Славуті Т.1 ст.45
  2. Архів князів Любартовичів Сангушків у Славуті Т.1 ст.47
  3. Литовська метрика № 4, ст. 77
  4. Архів князів Любартовичів Сангушків у Славуті Т.3 ст.210
  5. Архів князів Любартовичів Сангушків у Славуті Т.3 ст.248
  6. Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Волинська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення , Стать (1989(12.01)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 19 жовтня 2019. 
  7. Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Волинська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 19 жовтня 2019. 
  8. Розподіл населення за рідною мовою, Волинська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 19 жовтня 2019. 
  9. Н. Иванишевъ. О древнихъ сельскихъ общинахъ въ Югозападной Россіи / Изд. Кіев. Археограф. Коммиссіи. — К.: В тип. Федорова и Мин., 1863. — С. 68-72.
  10. Постанова Вищого Господарського Суду від 11.12.2002, Справа N 7/70-56[недоступне посилання з липень 2019]

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]