Відмінності між версіями «Українська етнічна територія»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[перевірена версія][перевірена версія]
(оформлення)
 
(Не показано одну проміжну версію цього користувача)
Рядок 59: Рядок 59:
 
=== Польсько-українська етнічна межа ===
 
=== Польсько-українська етнічна межа ===
 
[[Файл:Map of Northwestern Ukraine, Korduba, 1917.jpg|міні|Карта північно-західної України за [[Кордуба Мирон Михайлович|Мироном Кордубою]], 1917 рік.]]
 
[[Файл:Map of Northwestern Ukraine, Korduba, 1917.jpg|міні|Карта північно-західної України за [[Кордуба Мирон Михайлович|Мироном Кордубою]], 1917 рік.]]
Протягом багатьох століть аж до середини XIX століття дана межа була доволі стабільною і збігалась із західним кордоном [[Київська Русь|Київської Русі]] і [[Галицько-Волинське князівство|Галицько-Волинського князівства]], пізніше — з західною межею [[Руське воєводство|Руського]], [[Берестейське воєводство (Велике князівство Литовське)|Берестейського]] і [[Підляське воєводство (1513—1795)|Підляського]] воєводств. Збігалася з північною межею Західної [[Лемківщина|Лемківщини]] (від [[Щавниця|Щавниці]] до [[Дукля (Підкарпатське воєводство)|Дуклі]]), західними межами [[Надсяння]] (західний край річкових долин [[Віслок]]а і [[Сян]]у до [[Нисько|Ниська]]), [[Холмщина|Холмщини]] і [[Підляшшя]]. За наступні 100 років просунулася на схід за рахунок лівобережного Надсяння і західної Холмщини.
+
Протягом багатьох століть аж до середини XIX століття дана межа була доволі стабільною і збігалась із західним кордоном [[Київська Русь|Київської Русі]] і [[Галицько-Волинське князівство|Галицько-Волинського князівства]], пізніше — з західною межею [[Руське воєводство|Руського]], [[Берестейське воєводство (Велике князівство Литовське)|Берестейського]] і [[Підляське воєводство (1513—1795)|Підляського]] воєводств. Збігалася з північною межею Західної [[Лемківщина|Лемківщини]] (від [[Щавниця|Щавниці]] до [[Дукля (Підкарпатське воєводство)|Дуклі]]), західними межами [[Надсяння]] (західний край річкових долин [[Віслок]]а і [[Сян]]у до [[Нисько|Ниська]]), [[Холмщина|Холмщини]] і [[Підляшшя]]. За наступні 100 років просунулася на схід за рахунок лівобережного Надсяння і західної Холмщини. Після [[Перша світова війна|Першої світової війни]] українсько-польська етнічна межа згідно з даними польського перепису населення 1931 року починалася від міста [[Щавниця]] над річкою [[Дунаєць (річка)|Дунаєць]] і проходила на північ від [[Горлиці]], на південь від [[Ясло]], далі поблизу населених пунктів [[Грибів]], [[Дукля (Підкарпатське воєводство)|Дукля]], [[Романів (Перемишлянський район)|Романів]], [[Сянік]], перетинала річку [[Сян]] і тяглася на північний схід до міста [[Ярослав (місто)|Ярослава]] і далі по річці Сян аж до гирла річки [[Танев|Танва]]. У східному напрямку ця межа по річці Танві продовжувалася на південь від [[Томашів|Томашова]]. Потім круто повертала на північ уздовж [[Західний Буг|Західного Бугу]] до [[Дорогичин]]а і Лісної над Нарвою.
   
  +
За [[Грушевський Михайло Сергійович|Михайлом Грушевським]] початково східно-слов'янська колонізація на заході обіймала басейн [[Західний Буг|Західного Бугу]] та [[Сян]]у, місцями наближаючись до річки [[Вісла|Вісли]], й зустрічалася з польською колонізацією на вододілах [[Вепр (річка)|Вепра]] та Сяну, утворюючи мішані території понад [[Віслок]]ом і між Вепром і Віслою{{sfn|Сергійчук|2008|p=433}}. З часом польська колонізація цих країв посилювалась й межа зміщувалась на схід{{sfn|Сергійчук|2008|p=433}}. Виняток становили гірські території, що залишались за українцями{{sfn|Сергійчук|2008|p=433}}.
Після [[Перша світова війна|Першої світової війни]] українсько-польська етнічна межа згідно з даними польського перепису населення 1931 року починалася від міста [[Щавниця]] над річкою [[Дунаєць (річка)|Дунаєць]] і проходила на північ від [[Горлиці]], на південь від [[Ясло]], далі поблизу населених пунктів [[Грибів]], [[Дукля (Підкарпатське воєводство)|Дукля]], [[Романів (Перемишлянський район)|Романів]], [[Сянік]], перетинала річку [[Сян]] і тяглася на північний схід до міста [[Ярослав (місто)|Ярослава]] і далі по річці Сян аж до гирла річки [[Танев|Танва]]. У східному напрямку ця межа по річці Танві продовжувалася на південь від [[Томашів|Томашова]]. Потім круто повертала на північ уздовж [[Західний Буг|Західного Бугу]] до [[Дорогичин]]а і Лісної над Нарвою.
 
  +
  +
За Іоакимовим літописом у 990 році [[Володимир Святославич|Володимир Великий]] розбив польського князя [[Мешко I|Мечислава]] й повернув до складу Київської Русі [[Червенські городи|5 західних міст]]{{sfn|Сергійчук|2008|p=433}}. За [[Греков Борис Дмитрович|Борисом Грековим]], етнічний склад червенських міст був українським{{sfn|Сергійчук|2008|p=435}}. За часів Київської Русі західна українська (руська) межа майже збігалася з тогочасним політичним кордоном{{sfn|Макарчук|2008|p=197}}, який за словами [[Ода Дітріхівна|Оди Дітріхівни]], вдови Мечислава, простягався до самого [[Краків|Кракова]]{{sfn|Сергійчук|2008|p=433-434}}. На думку А. Лонгинова польсько-руська етнічна межа в XI—XII століттях проходила по річці Вепр{{sfn|Сергійчук|2008|p=434}}. Найзахідніші удільні князівства (зокрема, [[Перемишльське князівство|Перемишльське]], [[Теребовлянське князівство|Теребовлянське]], [[Галицьке князівство|Галицьке]]) та пізніше утворене [[Галицько-Волинське князівство]] також зберігали свій руський національний характер{{sfn|Макарчук|2008|p=198}}. У XIII—XIV століттях етнічна межа майже збігалася з державною, яка проходила нижньою течією річки [[Нурець]] на півночі та західніше міст [[Дорогичин]], [[Межиріччя (місто)|Межиріччя]], [[Верещин]], [[Красностав (Польща)|Красностав]], [[Туробін]], [[Щебрешин]], [[Крешів]], [[Ряшів]], [[Тичин]], [[Березів]], [[Коросно (Польща)|Коросно]]{{sfn|Макарчук|2008|p=200}}. Виняток ставили південні українські поселення, розташовані в гірській місцевості західніше від русько-польського державного кордону{{sfn|Макарчук|2008|p=200}}.
  +
  +
Перші згадки про проникнення католицизму та початок польської колонізації на Русі з'являються в XIII столітті{{sfn|Макарчук|2008|p=199}}. Після включення Галицької Русі до складу Польського королівства на Галичині з'являються перші польські поселення{{sfn|Макарчук|2008|p=199}}, польська влада починає здійснювати активні заходи з [[окатоличення]] та [[спольщення]] завойованих теренів{{sfn|Сергійчук|2008|p=439}}.
  +
  +
Попри постійне посунення етнічної межі на схід, у середині XVII століття вважалося, що західна межа українського народу проходить по Віслі й сягає Кракова та [[Люблін]]а{{sfn|Сергійчук|2008|p=441}}. Межу по Віслі, зокрема, неодноразово проводив у перемовах з іноземними державами [[Богдан Хмельницький]], вона також згадується у договорі гетьмана [[Петро Дорошенко|Петра Дорошенка]] з Туреччиною{{sfn|Сергійчук|2008|p=441}}. Крайні західні поселення з православними церквами за даними польських податкових реєстрів: [[Межиріччя (місто)|Межиріч]], [[Вогинь]], [[Парчів]], [[Красностав (Польща)|Красностав]], [[Щебрешин]], [[Крешів]], [[Лежайськ]], [[Дубно (Підкарпатське воєводство)|Дубно]], [[Блажова]], [[Ясьонув (Підкарпатське воєводство)|Ясенів]], [[Дошно]], [[Брунари]], [[Королева Руська]], [[Верхомля Велика]], [[Шляхтова]]{{sfn|Макарчук|2008|p=201}}.
  +
  +
З часом західна українська етнічна межа змістилася на схід і замість Вісли нею стала річка Вепр, а на початку XX століття ще східніше — від Дорогичина на півночі на [[Сідлець]], [[Луків (Люблінське воєводство)|Луків]], [[Радинь]], від Коцка по Вепру до Красностава, [[Замостя (Польща)|Замостя]], Щебжешин, [[Білгорай]], [[Лежайськ]]{{sfn|Сергійчук|2008|p=444}}. Сильно на зміну етнічних меж вплинула проведена в 1915 році й мотивована наступом австрійської армії російська [[біженство|евакуація]] українського населення, яке проживало на захід від Західного Бугу, у внутрішні райони Російської імперії{{sfn|Сергійчук|2008|p=444-445}}.
   
 
=== Російсько-українська етнічна межа ===
 
=== Російсько-українська етнічна межа ===
Рядок 73: Рядок 81:
   
 
=== Словацько-українська та угорсько-українська етнічна межа ===
 
=== Словацько-українська та угорсько-українська етнічна межа ===
У V столітті групи різноетнічного населення проживали на теренах етноісторичного [[Закарпаття]] вже в умовах етнокультурного домінування слов'ян. В межах Закарпатської області виявлено понад п'ятдесят слов'янських поселень 6–9 ст., у тому числі вісім поселень VI—VII ст. У словацькій частині етноісторичного Закарпаття знайдено кілька десятків ранньослов'янських пам'яток, а в румунській частині — 25 слов'янських поселень VI–IX століть. Слов'яни басейну [[Тиса|Тиси]] та Семигорода перебували під владою [[Авари|аварів]] (VI—VIII століття), [[Перше Болгарське царство|Болгарського царства]] (IX століття).
+
У V столітті групи різноетнічного населення проживали на теренах етноісторичного [[Закарпаття]] вже в умовах етнокультурного домінування слов'ян. В межах Закарпатської області виявлено понад п'ятдесят слов'янських поселень 6–9 ст., у тому числі вісім поселень VI—VII ст. У словацькій частині етноісторичного Закарпаття знайдено кілька десятків ранньослов'янських пам'яток, а в румунській частині — 25 слов'янських поселень VI—IX століть. Слов'яни басейну [[Тиса|Тиси]] та Семигорода перебували під владою [[Авари|аварів]] (VI—VIII століття), [[Перше Болгарське царство|Болгарського царства]] (IX століття).
   
 
У 896 році угорські племена через [[Верецький перевал]] вдерлися на Закарпаття. Шлях від перевалу долиною Латориці позначений похованнями знатних угорських воїнів. У Верхньому Потиссі вже відомо понад тридцять розташувань таких одиничних і групових поховань. Біля села Земплин Словацького краю виявлено багато поховань угорських воїнів та могилу їхнього вождя Алмоша, який загинув при спробі взяти штурмом Земплинське укріплення. У 896 році угорською ордою зруйновано ужгородський замок, а у 903 році боржавське укріплення. У [[907]] та 972 роках [[білі хорвати]] згадуються як руське плем'я, яке бере участь у поході [[Олег Віщий|Олега]] на [[Константинополь]].
 
У 896 році угорські племена через [[Верецький перевал]] вдерлися на Закарпаття. Шлях від перевалу долиною Латориці позначений похованнями знатних угорських воїнів. У Верхньому Потиссі вже відомо понад тридцять розташувань таких одиничних і групових поховань. Біля села Земплин Словацького краю виявлено багато поховань угорських воїнів та могилу їхнього вождя Алмоша, який загинув при спробі взяти штурмом Земплинське укріплення. У 896 році угорською ордою зруйновано ужгородський замок, а у 903 році боржавське укріплення. У [[907]] та 972 роках [[білі хорвати]] згадуються як руське плем'я, яке бере участь у поході [[Олег Віщий|Олега]] на [[Константинополь]].
Рядок 314: Рядок 322:
 
|сторінки = 222-223
 
|сторінки = 222-223
 
|isbn = 978-966-346-409-1
 
|isbn = 978-966-346-409-1
|ref =
+
|ref = Макарчук
 
}}
 
}}
   

Поточна версія на 21:11, 14 лютого 2020

Частка українців по повітах Російської імперії, округах та комітатах Австро-Угорщини на кінець XIX століття

Украї́нська етні́чна терито́рія (етнічна територія українців, украї́нські зе́млі) — заселена переважно українцями частина Землі. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України. Фізичною (тектонічною) основою української етнічної території є Український щит східноєвропейської платформи та Дніпровсько-Донецька западина.

Термінологія[ред. | ред. код]

На позначення певних частин української етнічної території вживалося і вживається багато різних назв, термінів та словосполучень:

  • етнічна територія українців
  • національна українська територія
  • національна етнографічна територія
  • наша національна територія
  • суцільна українська територія
  • суцільна українська, так сказати матірна, територія
  • суцільна територія українського народу
  • українські землі
  • українські етнічні землі
  • український масив
  • українська етнографічна територія
  • українська національна територія
  • українські етнографічні землі

В залежності від того, за якою ознакою відокремлюють частину від цілого, утворюється й комбінація понять, наприклад: «етнічна територія українців на Північному Кавказі», «українська етнічна територія в межах Чехо-Словаччини», «зміни меж української етнічної території підросійської частини України в XIX—XX ст».

В українській науці кінця XIX — початку XX століття ототожнювались українські етнічні землі з українською національною територією, і всі вони, на думку національної еліти, мали стати територією майбутньої української держави. Зокрема, Степан Рудницький ототожнював територіальний зміст назви «Україна» і терміну «простір України» зі значенням термінів «українська національна територія», «суцільна територія українського народу», а також з іншими. У часи національно-визвольної боротьби «ми не клали належної ваги на етнографічні межі нашої суцільної території і підрізували тим чи не одиноку галузь, на котрій сидимо!», що українці не боронили «кожного кусня нашої національної території».

У часи СРСР відбулося вихолощення терміну «нація». Різниця між «етнічним» і «національним» не відчувалася.

У незалежній Україні у наукових текстах поняття «національний» та «етнічний» не мають однозначності[1]. Значення термінів «українська етнічна територія» та «українська національна територія» є різними. Українська національна територія дедалі частіше цілком природно ототожнюється з українською державною територією. Водночас, назва «Україна» набула державно-політичного значення на відміну від етнографічного, який існував до того часу.

Географія етнічної території[ред. | ред. код]

Формувався український етнос в умовах широколистянолісових (східноєвропейських та північних центральноєвропейських) і лісостепових (східноєвропейських) переважно рівнинних ландшафтів, меншою мірою (у західній частині) — складчастих флішових гірських та горбистих передгірських Альпійського поясу. Ці природні умови характерні для всієї північно-західної половини території України. Такі ландшафти поширені від центральних районів Німеччини (там вони вологіші) до Уральських гір (там вони посушливіші). На північ від сучасної української державної території ці ландшафти охоплюють район Підляшшя у Польщі, усю південну частину Білорусі (так зване Білоруське Полісся), Стародубщину й суміжні райони Брянської області, західно-південну частину Курської, центральні райони Білгородської, західно-південні райони Воронізької області Російської Федерації, на південь — майже всю Молдову та північно-східну частину Румунії.

Формування господарсько-культурних рис українців і окремих етнографічних груп, територіальне розміщення сучасної господарської інфраструктури і районна спеціалізація українського господарства зумовлені насамперед природним середовищем. Природа українських етнічних земель безпосередньо і опосередковано впливала на формування української духовності та є матеріальною основою життя українського народу

Землі, заселені українцями, мають сприятливі для інтенсивного сільськогосподарського виробництва агрокліматичні умови та великі й різноманітні мінерально-сировинні ресурси для промисловості. Ця обставина не раз розпалювала загарбницькі апетити чужинців.

Межі[ред. | ред. код]

Білорусько-українська етнічна межа[ред. | ред. код]

Українсько-білоруська мовна межа за даними мовознавців

Не збігається з державним кордоном через наявність за межами України українських етнічних земель Підляшшя і Берестейщина. Починається на території сучасної Польської Республіки від міста Дорогичин і йде лісовим масивом Біловезької пущі через кордон з Білоруссю, далі поблизу населених пунктів Пружани, Івацевичі, Лунинець, Столин і виходить на сучасний кордон.

Калмицько-українська етнічна межа[ред. | ред. код]

Молдавсько-українська етнічна межа[ред. | ред. код]

Динамічно змінювалася у процесі переселення предків молдаван з XIV сторіччя та наступній асиміляції українського населення, хоча історики зараховують Молдовське князівство до української історії. Зараз пролягає державним кордоном з Молдовою від річки Прут до річки Дністер, далі Дністром до Дністровського лиману, звідки сучасним кордоном до річки Прут, де фактично переходить на етнічний кордон з гагаузами.

Польсько-українська етнічна межа[ред. | ред. код]

Карта північно-західної України за Мироном Кордубою, 1917 рік.

Протягом багатьох століть аж до середини XIX століття дана межа була доволі стабільною і збігалась із західним кордоном Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, пізніше — з західною межею Руського, Берестейського і Підляського воєводств. Збігалася з північною межею Західної Лемківщини (від Щавниці до Дуклі), західними межами Надсяння (західний край річкових долин Віслока і Сяну до Ниська), Холмщини і Підляшшя. За наступні 100 років просунулася на схід за рахунок лівобережного Надсяння і західної Холмщини. Після Першої світової війни українсько-польська етнічна межа згідно з даними польського перепису населення 1931 року починалася від міста Щавниця над річкою Дунаєць і проходила на північ від Горлиці, на південь від Ясло, далі поблизу населених пунктів Грибів, Дукля, Романів, Сянік, перетинала річку Сян і тяглася на північний схід до міста Ярослава і далі по річці Сян аж до гирла річки Танва. У східному напрямку ця межа по річці Танві продовжувалася на південь від Томашова. Потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою.

За Михайлом Грушевським початково східно-слов'янська колонізація на заході обіймала басейн Західного Бугу та Сяну, місцями наближаючись до річки Вісли, й зустрічалася з польською колонізацією на вододілах Вепра та Сяну, утворюючи мішані території понад Віслоком і між Вепром і Віслою[2]. З часом польська колонізація цих країв посилювалась й межа зміщувалась на схід[2]. Виняток становили гірські території, що залишались за українцями[2].

За Іоакимовим літописом у 990 році Володимир Великий розбив польського князя Мечислава й повернув до складу Київської Русі 5 західних міст[2]. За Борисом Грековим, етнічний склад червенських міст був українським[3]. За часів Київської Русі західна українська (руська) межа майже збігалася з тогочасним політичним кордоном[4], який за словами Оди Дітріхівни, вдови Мечислава, простягався до самого Кракова[5]. На думку А. Лонгинова польсько-руська етнічна межа в XI—XII століттях проходила по річці Вепр[6]. Найзахідніші удільні князівства (зокрема, Перемишльське, Теребовлянське, Галицьке) та пізніше утворене Галицько-Волинське князівство також зберігали свій руський національний характер[7]. У XIII—XIV століттях етнічна межа майже збігалася з державною, яка проходила нижньою течією річки Нурець на півночі та західніше міст Дорогичин, Межиріччя, Верещин, Красностав, Туробін, Щебрешин, Крешів, Ряшів, Тичин, Березів, Коросно[8]. Виняток ставили південні українські поселення, розташовані в гірській місцевості західніше від русько-польського державного кордону[8].

Перші згадки про проникнення католицизму та початок польської колонізації на Русі з'являються в XIII столітті[9]. Після включення Галицької Русі до складу Польського королівства на Галичині з'являються перші польські поселення[9], польська влада починає здійснювати активні заходи з окатоличення та спольщення завойованих теренів[10].

Попри постійне посунення етнічної межі на схід, у середині XVII століття вважалося, що західна межа українського народу проходить по Віслі й сягає Кракова та Любліна[11]. Межу по Віслі, зокрема, неодноразово проводив у перемовах з іноземними державами Богдан Хмельницький, вона також згадується у договорі гетьмана Петра Дорошенка з Туреччиною[11]. Крайні західні поселення з православними церквами за даними польських податкових реєстрів: Межиріч, Вогинь, Парчів, Красностав, Щебрешин, Крешів, Лежайськ, Дубно, Блажова, Ясенів, Дошно, Брунари, Королева Руська, Верхомля Велика, Шляхтова[12].

З часом західна українська етнічна межа змістилася на схід і замість Вісли нею стала річка Вепр, а на початку XX століття ще східніше — від Дорогичина на півночі на Сідлець, Луків, Радинь, від Коцка по Вепру до Красностава, Замостя, Щебжешин, Білгорай, Лежайськ[13]. Сильно на зміну етнічних меж вплинула проведена в 1915 році й мотивована наступом австрійської армії російська евакуація українського населення, яке проживало на захід від Західного Бугу, у внутрішні райони Російської імперії[14].

Російсько-українська етнічна межа[ред. | ред. код]

Довжина українського етнічного кордону на території сучасної Російської Федерації становить приблизно 1500 км. Головною є етнічна межа між українцями та росіянами, проте є також частина українсько-білоруської та українсько-калмицької етнічної межі. За даними перепису СРСР 1926 року, українсько-російська етнічна межа пролягала північніше від Новгорода-Сіверського (приблизно між ним і Трубчевськом). Далі вона повертала на південь до Путивля, потім на схід і північний схід, продовжуючись вздовж річки Сейм аж до гирла річки Свапи. Відтак межа круто повертала на південний схід до Валуйок, а (на північ від цього міста) і широким клином заходила з південного заходу до суцільної російської етнічної території. Тут з обох боків цього клину розташовувалися значні ареали українців і росіян: на північному сході — українців, на південному заході — росіян (із загальним переважанням українців).

Далі, на північному сході, невеликим розгалуженням простягався регіон з переважанням українського населення: 30 км північніше від Чернянки російсько-українська етнічна межа повертала на південний схід аж до Дону (поблизу міста Лиски). Відтак межа простягалася на північний схід до річки Хопер (південно-західніше від Борисоглєбська), де круто повертала на південь, перетинала Дон і сягала міста Морозовськ. Вздовж Сіверського Дінця в українські етнічні землі врізалися клином російські, сягаючи території сучасного Міллеровського району. На північ від Луганська українсько-російська етнічна межа повертала до Ростова-на-Дону, йшла уздовж Дону на північний схід і через Тихорєцьк та Краснодар (на схід від міста) тяглася на південь, а західніше Майкопа повертала до Чорного моря (південно-західніше Геленджика).

Румунсько-українська етнічна межа[ред. | ред. код]

Словацько-українська та угорсько-українська етнічна межа[ред. | ред. код]

У V столітті групи різноетнічного населення проживали на теренах етноісторичного Закарпаття вже в умовах етнокультурного домінування слов'ян. В межах Закарпатської області виявлено понад п'ятдесят слов'янських поселень 6–9 ст., у тому числі вісім поселень VI—VII ст. У словацькій частині етноісторичного Закарпаття знайдено кілька десятків ранньослов'янських пам'яток, а в румунській частині — 25 слов'янських поселень VI—IX століть. Слов'яни басейну Тиси та Семигорода перебували під владою аварів (VI—VIII століття), Болгарського царства (IX століття).

У 896 році угорські племена через Верецький перевал вдерлися на Закарпаття. Шлях від перевалу долиною Латориці позначений похованнями знатних угорських воїнів. У Верхньому Потиссі вже відомо понад тридцять розташувань таких одиничних і групових поховань. Біля села Земплин Словацького краю виявлено багато поховань угорських воїнів та могилу їхнього вождя Алмоша, який загинув при спробі взяти штурмом Земплинське укріплення. У 896 році угорською ордою зруйновано ужгородський замок, а у 903 році боржавське укріплення. У 907 та 972 роках білі хорвати згадуються як руське плем'я, яке бере участь у поході Олега на Константинополь.

У другій половині 10 ст. етноісторичне Закарпаття перейшло до сфери впливу Руської держави. З того часу на Закарпатті закріплюється назва «Русь», руські люди, русини, русичі, що подекуди використовується і у нинішній час. Тривалий час кордони Русі, Угорщини та Польщі сходилися біля укріплення Саліс (Соляний град), тобто біля нинішнього міста Солнок в Угорщині. У 1031 році угорським королем Стефаном І було підкорено населені русинами території Нижнього й Середнього Потисся, що творили «Руську марку» («Marchia Ruthenorum»), і призначено свого сина Емерика намісником цих земель з титулом «Князь русинів» («dux Ruizorum»). До його володінь ще не входили території сучасної Закарпатської області та Пряшівщини. Остаточно етноісторичне Закарпаття захоплене Угорщиною у 13 ст. Так, у 1202 році було створено Списький, у 1214 — Земплинський і Ужанський, у 1227 — Шариський, у 1262 — Угочанський, у 1263 — Березький, а в 1303 — Марамороський комітати Угорщини.

У 1526 році в битві під Могачем об'єднану угорсько-чеську армію розгромили турки. Українське етноісторичне Закарпаття було поділене на дві частини. Марамороський, Угочанський та Березький комітати опинилися в складі Трансильванського князівства, а Ужанський, Списький, Земплинський і Шариський комітати відійшли до Австрії. Після поразки під Могачем на етноісторичне Закарпаття переселилася значна частина угорців, які осідали в селах і містах на рівнинних територіях. Саме після цієї битви сформувався угорський анклав у Закарпатській області та в Східній Словаччині. Крім того, протягом другої половини XVІ століття сюди переселялися німецькі ремісники, які невеликими групами розташовувалися в руських селах. Найбільше їх осіло в гірських селах Марамороського й Березького комітатів, у верхів'ях Тересви й Тиси, де вони опанували лісові промисли (Усть-Чорна, Німецька Мокра). Але основну роль в освоєнні гірських районів відігравали галицькі русини, які заселяли карпатське високогір'я від верхів'я Тиси на сході до річки Попрад на заході.

Кількість українців-русинів (у відсотках) по комітатах Угорщини:

Комітат 1720 1782 1795 1810 1820-і 1840-і 1857 1880 1891 1900 1910
Мараморош 68,7 65,1 87,4 46,4 44,6
Унґ 75 68,7 88,5 88,5 53,6 51 36,4 38,1
Берег 60 64,2 79,1 48,1 45,7 42,7
Угоч 61,5 42,5 39,3 37,5
Шарош 70,1 43,4 36,7 36,6 33,9 33,8 27,6 19,5 22,1
Земплін 56,1 41,8 42,7 41,8 42,7 36 29,4 10,6 11,4
Спиш (Ципс) 47,7 21,4 13,9 21,4 13,9 14,3 12,5 10,7 8,3 7,1
Абауй 14,4 9,1 0,14 0,19
Торна 21,4 5,4
Сабольч 19,6 3,8 0,8 0,1 0,1
Сатмар 7,2 5,2 0,0 0,0

Починаючи з 1825 року, угорська влада цілеспрямовано нав'язувала угорську мову, підтасовуючи дані переписів та записуючи угорцями русинів-українців, що володіли угорською мовою чи належали до католицької церкви. Офіційна статистика постійно штучно занижувала показники щодо кількості україномовного населення. Процес мадяризації русинів-українців зумовив появу тут мадярів греко-католиків.

У 1930 році в складі Угорщини налічувалося 201 тис. мадярів, які сповідували греко-католицизм. Водночас на сусідніх територіях провадилася словакізація русинів-українців, яка спричинила появу значної кількості словаків греко-католиків.

За даними офіційних переписів, у 1846 році у Східній Словаччині (Пряшівська Русь) мешкало 187 321, у 1870—140 324, у 1890 — 83 573, у 1900 — 82 666, у 1910 — 89 910 русинів-українців. У 1921 р. на цій території проживало 189,5 тис. греко-католиків, з них лише 84 272 особи назвали себе русинами-українцями.

Вивчення соматологічних, дерматогліфічних і одонтологічних ознак та аналіз груп крові доводять, що у формуванні українців карпатського антропологічного типу взяли активну участь гето-дакійські (давньофракійські) морфологічні компоненти з їх динарськими ознаками.

Анклави[ред. | ред. код]

Ексклави[ред. | ред. код]

Історія формування[ред. | ред. код]

Індоєвропейська, а згодом і протоєвропейська мовна спільнота (ще до розподілу її на давні мовні групи, що відповідають сучасним слов'янській, германській, романській тощо) розвивалися на землях, які ми тепер звемо українськими. Припускають, що частина території України (степова й лісостепова смуга) була ареалом формування індоєвропейської етнічної спільноти.

Однією з особливостей української етнічної території з-поміж величезних євразійських просторів усіх сучасних слов'яномовних народів є те, що саме на ній сформувалася праслов'янська етнічна спільнота, частина якої (та, що не мігрувала звідси) з часом еволюціонувала в сучасних українців.

Обриси і площа української етнічної території з плином часу змінювалися в залежності від конкретних історичних обставин. У степовій та лісостеповій смугах України етнічно українська людність під тиском кочових народів неодноразово рідшала й зовсім зникала, потім знову селилася з північних та західних українських земель. Степові чорноморсько-азовські землі українці остаточно опанували лише у XVIII—XIX століттях.

Через переселення і компактне розселення українців на сусідніх до української етнічної території та на віддалених землях (Казахстан, Південний Сибір, Далекий Схід, Канада, Аргентина) утворилася велика кількість українських етнічних островів різної площі та конфігурації. Розпорошене (дисперсне) розселення українців перешкоджало відтворенню української етнічної самобутності і призводило до етнічної асиміляції.

У XIX столітті і майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.

Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою Степана Рудницького становила від 905 тис. км.² до 1 млн. 56 тис. км.² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.

Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 рік — 932 тис. км.², у тому числі: 728,5 тис. км.² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.

Незважаючи на значні територіальні втрати (головним чином у 1930-х — 1940-х роках) українська етнічна територія продовжує залишатися найбільшою з-поміж усіх етнічних територій європейських народів (росіяни, як і турки, за географічним критерієм є євразійським народом). Вона охоплює близько 600 тис. км² і простягається приблизно на 1400 км із заходу на схід широкою смугою переважно від 300 до 700 км.

Українська етнічна територія межує з етнічними територіями росіян, білорусів, поляків, словаків, угорців, румунів, молдован та з етнічними островами болгар і гагаузів. Більша частина української етнічної території має виразно одноетнічний характер — етнічні українці становлять понад 80 % людності. Такі одноетнічні українські території переважають у 22 областях України, в Чернівецькій області — 3/4, в Одеській вони становлять близько 2/3 території, в Луганській області — близько половини, в Донецькій — більше половини. На Кримському півострові українців близько 1/4 населення, одноетнічність території спостерігається сьогодні як локальне явище і тенденція до збільшення частки кримськотатарського народу на більшості його території є визначальною.

У межах української етнічної території є одноетнічні та етнічно змішані острови (анклави) болгар, молдован, румунів, угорців, росіян, поляків, греків, циган, албанців, словаків, білорусів, та етнічних груп інших народів. Іншоетнічні домішки на територіях міст за чисельністю і питомою вагою значно більші, ніж у сільській місцевості (особливо на півдні і сході країни).

Поселення, де певна етнічна меншина становить понад 80 % людності зустрічаються серед сільських поселень прикордонних районів Закарпатської області (з Угорщиною й Румунією), Чернівецької області (з Румунією й Молдовою), Одеської області (з Молдовою й Румунією), та в низці районів Кримського півострова і східних областей. Близько 98-99 % представників етнічних спільнот інших країн, що є громадянами України, мешкають розпорошено на українській етнічній території, або змішано з народами України (етнічними українцями, кримськими татарами, караїмами, кримчаками) та з представниками інших зарубіжних народів (переважно Російської Федерації).

Праці про українську етнічну територію та дотичні[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]