Уряд Української Народної Республіки в екзилі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Уряд Української Народної Республіки в екзилі
Загальна інформація
Країна Flag of the Ukrainian State.svg УНР
Попереднє відомство Генеральний секретаріат Української Центральної Ради
Рада народних міністрів УНР
Замінено на Україна Україна
Головний отаман (1921–1926) Симон Петлюра
Президент (1926–1954) Андрій Лівицький
Президент (1954-1965) Степан Витвицький
Президент (1967–1989) Микола Лівицький
Президент (1989–1992) Микола Плав'юк

Уряд Української Народної Республіки в екзилі (на еміграції, у вигнанні), або Державний центр Української Народної Республіки (ДЦ УНР)[1] — сукупність законодавчих та виконавчих українських органів влади, які внаслідок більшовицької агресії та утворення УСРР перебували спочатку частково (кінець 1919 року), а з кінця 1920 року цілком — поза межами УНР, на території Польської республіки в Тарнові (деякі установи в Ченстохові); згодом державні установи діяли в містах Варшава, Париж, Ваймар, Кісінген, Мюнхен, Філадельфія[2]. 10-та Надзвичайна сесія УНРади визнала правонаступником ДЦ УНР в екзилі державу Україна і ухвалила рішення про передачу повноважень та атрибутів державної влади новообраному Президентові України.[2]

Правова база

Правовою основою уряду УНР були «Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР» і «Закон про Державну Народну Раду», затверджені 12 листопада 1920 Директорією в Україні. Ці акти, базуючись на законах Трудового конгресу України, передали Державній народній раді законодавчі функції та контроль над урядом УНР.

Однак до скликання цієї Ради її функції було покладено на Раду Народних Міністрів, а голова Директорії виконував функції глави держави, затверджував закони, договори, призначення, представництво перед іноземними державами. Главу Директорії, на випадок неможливості виконувати обов'язки, заступала колегія, а в разі неможливості її скликати — голова Ради Народних Міністрів.

Структура

Керівники

Президенти

  1. Петлюра Симон Васильович — 1921–1926 (гол. отаман);
  2. Лівицький Андрій Миколайович — 1926–1954 (до 1944 — гол. отаман);
  3. Витвицький Степан Порфирович — 1954–1965;
  4. Довгаль Спиридон Микитович — 1966–1967 в.о.;
  5. Лівицький Микола Андрійович — 1967–1989;
  6. Плав'юк Микола Васильович — 1989–1992.

Голови Ради Народних Міністрів УНР

  1. Лівицький Андрій Миколайович — 1920-1921
  2. Пилипчук Пилип Каленикович — 1921–1922;
  3. Лівицький Андрій Миколайович — 1922–1926,
  4. Прокопович В'ячеслав Костянтинович — 1926–1939
  5. Шульгин Олександр Якович — 1939–1940;
  6. Прокопович В'ячеслав Костянтинович — 1940–1942;
  7. Яковлів Андрій Іванович — 1944–1945;
  8. Паньківський Костянтин Констянтинович — 1945–1948;
  9. Мазепа Ісаак Прохорович — 1948–1952;
  10. Баран Степан Іванович — 1952–1953;
  11. Довгаль Спиридон Микитович — 1954;
  12. Созонтів Симон Васильович — 1954–1957;
  13. Лівицький Андрій Миколайович — 1957–1966;
  14. Довгаль Спиридон Микитович — 1966–1967;
  15. Фіґоль Атанас Іванович — 1967–1969;
  16. Довгаль Спиридон Микитович — 1969–1972;
  17. Федорончук Василь Лукинович — 1972–1974;
  18. Леонтій Теофіл — 1974–1976;
  19. Кедрин-Рудницький Іван — 1976–1978;
  20. Леонтій Теофіл — 1978–1980;
  21. Рудницький Ярослав — 1980–1989;
  22. Самійленко Іван Матвійович — 1989–1992.

Під час другої світової війни уряд УНР не діяв, але Андрій Лівицький підписував документи як голова Директорії. Після закінчення війни реформовано склад уряду, до якого увійшли діячі деяких партій з Західної України й організованої громадськості з підрадянської України.

Голови УНРади

  1. Багряний Іван Павлович — 1948—1952 (голова);
  2. Багряний Іван Павлович — 1952—1954 (в.о.);
  3. Бойдуник Осип — 1954—1955 (в.о.);
  4. Ґловінський Євген Олексійович — 1955—1957 (в.о.);
  5. Багряний Іван Павлович — 1957—1961 (голова);
  6. Бойдуник Осип — 1961—1965 (голова);
  7. Довгаль Спиридон Микитович — 1966—1967 (в.о.);
  8. Маковецький Яків — 1967—1971;
  9. Белей Петро — 1971—1972 (в.о.)[3][4][5];
  10. Довгаль Спиридон Микитович — 1972—1975 (голова);
  11. Кедрин-Рудницький Іван Іванович — 1976—1978 (в.о.);
  12. Біляїв Володимир Іванович — 1979—1984;
  13. Лимаренко Павло Данилович — 1984—1989;
  14. Воскобійник Михайло Григорович — 1989—1992.

Місця розташування керівних органів ДЦ УНР: Тарнів (Польща) — 1921–23; Париж (Франція) — 1924–26; Варшава — 1926–39; Франція — 1940–44; Веймар, Бад-Кіссінген — 1944–46; Мюнхен (усі в ФРН) — 1946–76; Філадельфія (США) — 1976–92.

Діяльність

Внутрішня політика

Уряд УНР в екзилі діяв через різні міністерства й установи. На внутрішню відтінку через опозицію деяких партій до політики екзильного уряду УНР йому не вдалося створити координаційного політичного осередку, а державний центр часто трактовано як окрему партію («уенерівці»). Труднощі середовища УНР почалися з підписання Варшавського договору (справа Галичини), згодом дійшла орієнтація на Польську республіку (члени уряду вважали це за «орієнтацію на Західну Европу»). Критиковано також ставлення уряду УНР до боротьби українців під Польською республікою, Королівством Румунія і Чехословацькою республікою, бо він толерував окупацію й обмежувався вимогами задоволення «потреб української меншості». Внутрішнім ресортом керували О. Саліковський, О. Лотоцький, після Другої Світової війни — М. Ветухів (19451948). Підпорою екзильного уряду УНР була Українська Радикально-Демократична Партія (колишні есефи), яка давала більшість членів уряду. УСДРП до уряду УНР не входила, але лояльно ставилася до нього. Натомість УПСР під проводом М. Шаповала була рішуче проти екзильного уряду УНР. Те саме робили й гетьманці (Український Союз Хліборобів-Державників) та націоналісти (ОУН). Постава політичних угруповань Галичини, насамперед УНДО, зазнала еволюції від неґування (через Варшавський договір) до своєрідного толерування і навіть співпраці в конкретних політично-громадянських акціях.

Існування ДЦ УНР було символом продовження боротьби українського народу за свою національну незалежність. Центр всюди і за будь-яких обставин відстоював інтереси українського народу, проводив активну політичну і дипломатичну роботу, спрямовану на упорядкування внутрішнього життя українців на чужині, формував національну свідомість співвітчизників в Україні й поза її межами, координував національну, політичну, наукову, освітню, культурну діяльність українських осередків у світі. Діяльність центру була постійно діючою акцією боротьби української еміграції, яка звертала увагу цивілізованого світу на підневільний стан українського народу в СРСР і підтримувала в співгромадян невгасиму віру в перемогу і рішучість у боротьбі. ДЦ УНР виконав своє призначення, вписавши яскраві сторінки в історію українського народу.

Зовнішня політика

Зовнішню діяльність здійснювали А. Ніковський, згодом О. Шульгин (до 1946). Спершу існували українські дипломатичні місії УНР в поодиноких країнах: К. Мацієвич — у Румунії, А. Лівицький — у Польщі, М. Словінський — у Чехо-Словаччині, Р. Смаль-Стоцький — у Німеччині, М. Василько — у Швейцарії, В. Мурський — у Туреччині, О. Шульгин — у Франції та ін. Остання проіснувала найдовше, інших було ліквідовано на початку 1920-х років. О. Шульгин, як голова місії УНР у Парижі, пізніше як міністр закордонних справ, утримував зв'язок з Ліґою Націй, протестуючи проти більшовицької окупації України і проти виступів радянської дипломатії чи проти терору та голоду в Україні. Державний центр УНР підготував проект про визнання уряду УНР на еміграції, цей проект кілька сенаторів на чолі з Д.Копеляном запропонували вищому законодавчому органові США. Підтримував тісні контакти з панєвропейським рухом, проводячи думку про належність України до європейської спільноти. Засудив політику Німеччини, Франції, Італії і Великої Британії щодо вирішення проблеми Карпатської України. У вересні 1939 уряд УНР на чолі з В.Прокоповичем у Парижі задекларував свою солідарність із західними демократичними державами, засудивши тоталітарні режими в нацистській Німеччині та СРСР. Деяку міжнародну діяльність виявляв уряд УНР через Українське Товариство для Ліґи Націй. Окремою ділянкою праці закордонної політики уряду УНР була організація співробітництва «підрадянських» народів — Прометейський рух, в якому, крім українців, брали участь представники Кавказу, Дону, Кубані, Криму, Туркестану.

Військо

Спеціальну увагу уряд УНР звертав на військовий ресорт (який очолювали ген. М.Безручко, В.Петрів, В.Сальський, М.Омелянович-Павленко), керуючи вишколом військових кадрів та організацією колишніх комбатантів. Деяке число старшин УНР працювали контрактовими офіцерами в польській армії. Для популяризації військової справи уряд УНР організував Українське Військово-Історичне Товариство, видавав журнал «Табор», «За Державність» та іншу літературу.

Культура

[[|thumb| П'ята сесія, обкладинка]] Громадсько-культурна діяльність екзильний уряд УНР налагоджував через співзвучні громадянські формації, що існували в різних країнах: Союз українських еміграційних організацій у Франції, Український центральний комітет у Польщі, Громадсько-допомоговий комітет укранських емігрантів у Румунії, Українське об'єднання в Чехо-Словаччині та ін., працю яких координувала Головна еміграційна рада (голова Шульгин)[6]. У Парижі 1926 року засновано Бібліотеку ім. С.Петлюри, яка зберігала архівні матеріали УНР.

1938 року уряд УНР заснував Українську могилянсько-мазепинську академію наук.

Заходами уряду УНР польський уряд заснував Український науковий інститут у Варшаві.

Неофіційним органом уряду УНР був тижневик «Тризуб» у Парижі (1925—1940), відновлений 1959 року. Українське інформаційне бюро після кожної сесії Ради УНР видавало матеріали і документи.


Члени уряду

Уряд УНР в екзилі, обраний на десятій сесії УНРади 1989 року[7]

Реформація та розформування

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg Уряд УНР складає повноваження - 22.08.1992

В екзилі державний центр існував без законодавчого органу, тільки короткотривало 1921 року в Тарнові діяла Рада Республіки, представницький орган УНР у складі делегатів партій, проф. і культурних організацій. Після Другої світової війни голова Директорії А. Лівицький вирішив реорганізувати уряд УНР. Для цього створено 1947 Українську національну раду як передпарламент державного центру УНР в екзилі, що мав продовжувати ідейно і леґально традиції УНР з міжвоєнного часу.

22 серпня 1992 Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку. Це означало, що українська незалежна держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки.

Офіційна заява ДЦ УНР звучала так[8]:

Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки.

Дано в Києві, 22 серпня 1992 року.

За Державний Центр Української Народньої Республіки в екзилі

Микола Плав'юк
Президент УНР в екзилі,

Іван Самійленко
Голова Уряду УНР в екзилі

Михайло Воскобійник
Голова УНРади

Документальна спадщина

Документальна спадщина Уряду Української Народної Республіки в екзилі зберігається у фондах Центрального державного архіву зарубіжної україніки — ЦДАЗУ, ф.35 «Державний центр Української народної республіки в екзилі» та у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України — ЦДАВО України, ф.5235.

Примітки

Література

Посилання

Див. також