Відмінності між версіями «Християнсько-демократичний союз (Україна)»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[перевірена версія][очікує на перевірку]
м
 
(Не показано 24 проміжні версії 4 користувачів)
Рядок 1: Рядок 1:
 
{{Українська політична партія
 
{{Українська політична партія
| party_name = Християнсько-Демократичний Союз (ХДС)
+
| party_name = ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНИЙ СОЮЗ (ХДС)
  +
| president = ВЛАСІЙЧУК Петро-Андрій Михайлович
| party_logo = Logo of the Christian Democratic Union Ukraine.jpg
 
|розмір = 200px
 
| president = Петро-Андрій Власійчук
 
 
| foundation = 8 лютого 1997 року
 
| foundation = 8 лютого 1997 року
| headquarters = 00101 Україна, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького,
+
| headquarters = 00101 Україна, м. Київ, вул. ЛЕОНТОВИЧА, 5
| ideology = [[Християнська демократія]]
+
| ideology = [[Християнська демократія|християнська демократія]]<br>[[Націонал-консерватизм|націонал-консерватизм]]
| international = [[Центристський демократичний інтернаціонал]], Інтернаціонал народних і християнсько-демократичний партій, Європейський Християнський Політичний Рух
+
| international = Центристський демократичний інтернаціонал<br>Інтернаціонал народних і християнсько-демократичний партій<br>Європейський Християнський Політичний Рух
| colours = жовтий, синій
+
| colours = помаранч, білий
| members = 30 тисяч
+
| members = 3 000
 
| councilor = 0
 
| councilor = 0
| website= http://cdu.org.ua
+
| website= hcdu.org.ua
 
}}
 
}}
'''Християнсько-Демократичний Союз (ХДС)'''&nbsp;— українська [[політична партія]], створена [[8 лютого]] [[1997]] року в [[Київ|Києві]] під первісною назвою «Християнсько-Народний Союз».
+
'''ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНИЙ СОЮЗ'''&nbsp;— українська консервативна, права [[політична партія]], створена [[8 лютого]] [[1997]] року у [[Київ|Києві]].
  +
[[Файл:XDC без фону-01.png|міні|308x308пкс|ЛОГОТИП ПАРТІЇ (2020)]]
  +
Ідеолоґія Християнсько-Демократичного Союзу – унікальний симбіоз, який поєднав у собі класичні цінности Християнської демократії та особливости Українського консерватизму, породивши політичну течію, метою якої є об’єднання Українства в єдиний національний суспільно-духовний Український Світ.
   
  +
== УКРАЇНСЬКА ХРИСТИЯНСЬКА ДЕМОКРАТІЯ ==
У 2003 році відбувся VI позачерговий з'їзд, на якому до складу партії влились представники інших партій християнсько-демократичного спрямування, а саме Християнсько-демократичної партії України (ХДПУ), Української Християнсько-Демократичної партії (УХДП) і Всеукраїнського об'єднання християн (ВОХ). Делегати з'їзду ухвалили рішення про зміну назви партії на '''Християнсько-Демократичний Союз'''.
 
  +
=== УКРАЇНСЬКА ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ ===
  +
Українська Християнсько-Демократична Партія (УХДП) діяла з листопада 1988 до червня 2003. Була створена 1 листопада 1988 року у Долині, Івано-Франківська область, колишніми політв’язнями совєтських концтаборів Петром і Василем СІЧКАМИ як Український Християнсько-Демократичний Фронт (УХДФ) .Проголошення у листопаді 1988 року Програми і Статуту УХДФ стало першою спробою створити в Україні політичну силу, альтернативну КПРС.
   
  +
14 листопада 1988 року Василь СІЧКО подав Статут і Програму УХДФ для реєстрації ВР СРСР. У Проґрамі УХДФ зверталася увага на необхідність скасування Ради у справах реліґії при РМ УРСР. Також, порушувалися питання про вихід УССР зі складу СССР, створення Української Національної Армії, прийняття жовто-блакитного прапора і Тризуба як політичних символів, узаконення Просвіти й Пласту в Україні.
З [[1998]] року бере участь у парламентських та президентських виборах.
 
   
  +
У відповідь 4 січня 1989 ЦК КПСС констатував, що Християнська демократія – явище ідейно шкідливе, і запропонував УХДФ самоліквідуватися. Натомість 13 січня 1989 року у Львові УХДФ провів Установче Віче, на якому затвердив Проґраму і Статут, та обрав керівні органи політичної сили. До Центральної Ради УХДФ ввійшли В.СІЧКО, Т.КАРТИН, С.ЄДИНОРОЗ, М.ТОРКО, І.ШТУРМАК, Л.ЧЕКАЛЬСЬКА, В.КАСІЯН, Я.КОРНИЛЮК, П.СІЧКО та инші. Головою Центральної Ради УХДФ було обрано Василя СІЧКА. Установче Віче ухвалило рішення відродити при УХДФ молодіжну організацію Пласт, та доручило усім делеґатам і членам громад УХДФ розпочати активну діяльність роботу з відновлення Пласту. Там же ж було обрало керівника молодіжної організації УХД Фронту Т.КАРТИНА. Пізніше планувалося розділити Пласт на дві організації: підліткову – до чотирнадцяти років ( власне – Пласт ) і юнацьку – до двадцяти років ( Сокіл ). Було обговорено питання діяльности при УХДФ Просвіти. Головою Просвіти обрали Я.КОРНИЛЮКА. Згідно зі ухваленим Статутом, моральною основою УХДФ було визнано Біблію, у якій викладені основи Християнської моралі, а правовою базою діяльности УХДФ була визнана Загальна Декларація прав людини ухвалена Організацією Об’єднаних Націй 1948 року. У травні 1989 року, у десяту річницю загибелі Володимира ІВАСЮКА, УХДФ організував Панахиду на Личаківському цвинтарі у Львові, а 4 червня 1989 року – еколоґічний мітинґ у Калуші, Івано-Франківщина. 11 червня цього ж року – перший несанкціонований коммуністичною адміністрацією, еколоґічний мітинґ у Долині. 30 червня 1989 року за підтримки УХДФ було створено Християнську Спілку Української Молоді (ХСУМ). У програмних принципах якої наголошувалося, що вона «діє під ідейним впливом УХДФ і співпрацює із ним».Попри те, що УХДФ називав себе громадською організацією, його, як зазначав Василь СІЧКО, «у світі визнавали… як партію». Підтвердженням цього було те, що УХДФ за порівняно короткий час вдалося встановити контакти з рядом Християнських демократичних партій у світі, налагодити отримання від них організаційної, матеріальної та фінансової допомоги.
З 2001 року ХДС&nbsp;— активний учасник блоку «Наша Україна». У його складі в 2002 році представники партії потрапили до Верховної Ради України.
 
  +
У жовтні 1989 року УХДФ ухвалив рішення про зміну назви на – Українська Християнсько-Демократична Партія / УХДП. Чисельність партії на момент її утворення становила понад дві тисячі активних членів.21-22 квітня 1990 року у Львові відбувся ІІ З’їзд УХДФ/Установчий З’їзд УХДП, у якому брали участь 183 делеґати зі Львова і Львівської области, Івано-Франківська та Івано-Франківської области, Тернополя, Одеси, Києва. Були почесні гості з Німеччини, Польщі, Литви, Латвії, Ґрузії, Россії (Лєнінґрад /нині Санкт-Пєтєрбурґ, та Москва). З’їзд затвердив нову назву партії – Українська Християнсько-Демократична Партія, вніс зміни до Програми і Статуту, обрав Головою УХДП Василя СІЧКА.
  +
Міністерство юстиції України зареєструвало Українську Християнсько-Демократичну Партію 14 листопада 1991 року. Метою діяльності УХД Партія проголосила «побудову вільної, самостійної, Християнської України». У Статуті УХДП відзначалося, що методи діяльності УХДП є ненасильницькими, узгоджуються із Християнськими цінностями і демократичними принципами, та спираються на засади взаємодії парламентської демократії, і громадянські ініціятиви. Свою соціяльну базу УХДП вбачала насамперед у жителях Західної України.У преамбулі Проґрами було зафіксовано: «Ми - ґуманісти. Ми виникли як альтернатива коммуністичному тоталітаризму». У Проґрамі також зазначалося, що УХДП домагається «повної політичної незалежности України, ліквідації існуючої колоніяльної адміністративної структури, виведення іноземних військ із території України". У галузі економіки пропонувалося «ліквідувати колгоспи і радгоспи, а землю роздати селянам. Максимальне заохочення приватної ініціативи!». У духовній сфері УХДП пропонувала «моральне оздоровлення суспільства – на основі Християнської моралі й цінностей, як моралі загальнолюдських цінностей». З часом УХДП відкоригувала свої проґрамні документи відповідно до політичної ситуації, що складалася.
  +
На початку червня 1991 року на ім’я Першого заступника Голови УХДП М.БОЙКА прийшло запрошення з Австрійської політичної академії щодо направлення членів УХДП на навчання до Відня. На навчання відбули члени Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської обласних організацій УХДП, Івано-Франківської міської організації УХДП, а також викладач Львівського державного Університету Віктор ПИНЗЕНИК. Це було перше міжнародне визнання Християнських демократів України.Перед ІІІ З’їздом УХДП, який відбувся у квітні 1992 року, частина членів УХДПартії на чолі з В.ЖУРАВСЬКИМ проводила діяльність зі створення нової організаційної структури, яка у червні 1992 року оформилась у Християнсько-Демократичну Партію України (ХДПУ).Внутрішньопартійні протиріччя упродовж квітня-серпня 1992 року призвели до утворення трьох політичних партій Християнського демократичного спрямування: УХДП на чолі із Василем СІЧКОМ; УХДП, лідером якої був М.ВІТЕР ( ця партія так і не леґалізувала своєї діяльности ), і ХДПУ на чолі із Віталієм ЖУРАВСЬКИМ.У лютому 1993 року УХДП була перереєстрована Міністерством юстиції України.
  +
28 жовтня 1995 відбувся IV З’їзд УХДП. На ньому Василь СІЧКО попросив звільнити його від виконання обов’язків Голови УХДП. Новим Головою був обраний колишній політв’язень совєтських концтаборів, депутат Київської міської ради Олесь СЕРГІЄНКО. Також обрано Першого заступника М.БУЧАЦЬКОГО; Голову Секретаріату В.ЗАВАЛЬНЮКА. В.СІЧКО став Почесним Головою УХДП. З’їзд ухвалив резолюцію з приводу суспільно-політичної ситуації в Україні на той момент й Про становище в Українській Церкві та брутальне втручання владних структур у церковні справи; Про єдність національно-патріотичних сил в Україні; Про невідкладну реабілітацію Української Греко-Католицької Церкви і повернення їй церковного майна та храмів; инше.
  +
7 листопада 1997 у Києві відбувся V З’їзд УХДПї, який вніс зміни до Проґрами й Статуту УХДП.На парламентських виборах 1998 року УХДП входила до Виборчого блоку партій Вперед, Україно! За результатами виборів блок здобув 1,73 % голосів виборців. В одномандатних виборчих округах від виборчого блоку Вперед Україно не було обрано жодного Народного депутата України.
  +
7 листопада 2000 року головний офіс УХДП переїхав зі Львова в Київ.
  +
22 травня 2002 року на засіданні Головної Ради УХДП з посади Голови звільнили і позбавили членства у партії Олеся Сергієнка ( у зв’язку з переходом його в Українську Республіканську Партію Собор ).
  +
Рішенням Головної Ради від 22 грудня 2002 року в. о. Голови УХДП обрали Петра СІЧКА.
  +
8-9 березня 2003 року у Коломиї, що на Прикарпатті VII Всеукраїнський З’їзд УХДП обрав Головою Петра СІЧКА, а Володимира Січка – членом Головної Ради УХДП.
  +
УХДП підтримувала зв’язки зі Світовим Християнським Демократичним Інтернаціоналом.
  +
У ході перевірки Міністерство юстиції України у травні 2003 року виявило низку порушень Закону України Про політичні партії в Україні.
  +
11 червня 2003 року Верховний Суд України ухвалив рішення анулювати реєстраційне свідоцтво УХДП. Наказом Міністерства юстиції України від 27 червня 2003 року внесено відповідний запис у Реєстрі громадських формувань.
  +
=== ҐЕНЕЗА РОЗКОЛУ В УКРАЇНСЬКИХ ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНИХ ПАРТІЯХ ===
  +
Як уже зазначалося вище, першою в Україні спробою утворити альтернативу Коммуністичній партії було проголошення у листопаді 1988 року Проґрами та Статуту Українського Християнсько-Демократичного Фронту/УХДФ. Колишні політв’язні совєтських таборів Василь й Петро СІЧКИ зібрали у Долині, Івано-Франківщина, Збори, на яких оголосили про утворення Християнсько-демократичної партії. 14 листопада 1988 року Василь СІЧКО подав Статут і Програму УХДФ для реєстрації ВР СРСР.
  +
13 січня 1989 року уже у Львові відбувся Установчий з'їзд УХДФ, на якому було прийнято Проґраму і Статут УХД Фронту, а його Головою обрано Василя СІЧКА.
  +
На ІІ З'їзді УХДФ, що відбувся 21-22 квітня 1990 року у Львові, було змінено назву партії, яка відтепер стала називатися Українською Християнсько-Демократичною Партією (УХДП).
  +
На 1990 рік УХДП налічувала близько двох тисяч осіб. Більшість первинних організацій знаходилася у західних областях України.
  +
На початок 1991року організаційно і юридично оформились в УХДП такі організації: Івано-Франківська обласна, Івано-Франківська міська, Львівська обласна, Тернопільська крайова й міська. Ці організації складали основну чисельність партії – понад 80%. Инші організації, такі як Черкаська, Київська, Одеська, Вінницька, Хмельницька обласні мали лише до 15 членів партії.
  +
На цей період перед УХДП постають проблеми щодо організаційних навиків розбудови партійної структури. Засідання Головної Ради не проводились, єдиної політичної стратеґії партії не було визначено. Кожна організація УХДП проводила свою діяльність виходячи із потреби політичної доцільності свого реґіону. На початку червня 1991 року на ім’я Голови Львівської обласної організації УХДП, депутата Львівської обласної ради Миколи БОЙКА прийшло запрошення з Австрійської Політичної Академії щодо направлення членів УХДП на навчання до Відня. На навчання відбули члени Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської обласних організацій УХДП, Івано-Франківської міської організації УХДП, а також Віктор ПИНЗЕНИК, на той час викладач Львівського Національного Університету імени Івана ФРАНКА. Це було перше міжнародне визнання Українських Християнських Демократів. Але це й породило протистояння між головою УХДП Василем СІЧКОМ і головою Львівської обласної організації УХДП Миколою БОЙКОМ.
  +
З цього приводу В. СІЧКО одноосібно прийняв рішення Головної Ради партії, у якому звинуватив М. БОЙКА у перебиранні повноважень Голови партії: «Та найбільшим злочином перед партією з боку БОЙКА ( Голова Львівської обласної організації УХДП ), а також ПАХОЛЮКА ( Секретар Львівської обласної організації УХДП ) є перехоплення листів із-за кордону й запрошень від зарубіжних Християнсько-демократичних організацій. Є ще багато поступків цих осіб, спрямованих на шкоду партії». Згідно рішення Головної Ради УХДП Миколу БОЙКА і Тараса ПАХОЛЮКА було виключено з партії ( насправді Засідання Головної Ради УХДП не проводилось ). Таке рішення породило жорстке протистояння між членами Львівської обласної організації УХДП і Головою УХДП Василем СІЧКОМ.
  +
16 листопада 1991 року відбулась ІІІ звітно-виборча конференція Львівської обласної організації УХДП. Микола БОЙКО, як голова організації, добровільно складає повноваження Голови Львівської обласної організації УХДП. Голова УХДП Василь СІЧКО, який був присутнім на цій конференції, заявив про її незаконність, мотивуючи тим, що М. БОЙКО й Т. ПАХОЛЮК виключенні з партії та не мали права її організовувати. Конференція, не приймаючи до уваги заяви Голови УХДПУ Василя СІЧКА, продовжила свою роботу і обрала нове керівництво організації. Головою Львівської обласної організації УХДП обрано колишнього політв’язня совєтських концтаборів Михайла ВІТРА, а Секретарем – знову Тараса ПАХОЛЮКА .
  +
На цій конференції виступив колишній політв’язень совєтських концтаборів, на той час заступник Голови Львівської обласної Ради Іван ГЕЛЬ. У своїй промові Іван ГЕЛЬ піддав гострій критиці діяльність Василя СІЧКА. А також звернув увагу на те, що Василь СІЧКО відмовив у прийнятті у члени УХДП Степанови ХМАРІ, Михайлови ГОРИНЮ, Михайлу КОСІВУ, родинам КАЛИНЦІВ та КРИП’ЯКЕВИЧІВ. Іван ГЕЛЬ повідомив, що у липні 1991 року отримав запрошення від Генерального Секретаря Християнсько-демократичного Інтернаціоналу Андре Луї, де він просив, щоб у делеґацію для налагодження зв’язків не включати Василя СІЧКА. Ймовірно неґативно до СІЧКІВ ставиться також Блаженіший Мирослав Іван ЛЮБАЧІВСЬКИЙ[3]. Наостанок Іван ГЕЛЬ сказав: «Якби СІЧКИ не взяли у свої руки керівництво, то ми мали б дуже сильну партію, але, я чесно скажу, що СІЧКИ – не той рівень».
  +
Невизнання ІІІ звітно-виборчої конференції Львівської обласної організації УХДП Головою УХДП Василем СІЧКОМ привело до розколу організації.
  +
10 грудня 1991 року Тернопільська крайова організація УХДП проводить своє засідання Головної ради, на якій визнає леґітимність Львівської обласної організації УХДП й обрання Михайла ВІТРА головою Львівської обласної організації УХДП. А також, відзначає, що співпраця й міжпартійні відносини будуть відбуватись тільки з Львівською обласною організацією УХДП, яку очолює М. ВІТЕР.
  +
Відсутність чіткої організації у діяльності УХДП призвела до ініціювання Тернопільською крайовою організацією УХДП звернення до Головної Ради партії про необхідність проведення найближчим часом конференції УХДП, яка б виробила стратеґію і тактику дій УХДП за нових умов в Україні.
  +
У зверненні ІІІ звітно-виборчої конференції Львівської обласної організації УХДП зазначено: «У більшости виступів ситуація у партії була визнана кризовою. Тому конференція стверджує, що назріла потреба скликати з’їзд партії. Звертаємось до Головної Ради з вимогою скликати цей з’їзд не пізніше січня 1992 року.
  +
У цей період Василь СІЧКО налагоджує добрі відносини з колишнім співкурсником по Київському Національному Університету імени Тараса ШЕВЧЕНКА Віталієм ЖУРАВСЬКИМ. Віталій ЖУРАВСЬКИЙ за рекомендацією Василя СІЧКА стає членом УХДП і очолює Київську міську організацію УХДП. В. ЖУРАВСЬКИЙ активно включається у розбудову партійних структур у Києві і сприяє реєстрації партії у Міністерстві Юстиції України.
  +
Представники Київської та Івано-Франківської міських організацій, Тернопільської крайової та Львівської обласних організацій на початку 1992 року розпочинають роботу з підготовки до ІІ з’їзду УХДП. У цей період політичної діяльності В. ЖУРАВСЬКИЙ отримує запрошення від цілого ряду Християнських демократів відвідати їхні конференції.
  +
СІЧКО, відчувши ріст авторитету ЖУРАВСЬКОГО серед членів партії, проводить передчасно з’їзд УХДП ( 11 квітня 1992 року ), на якому ЖУРАВСЬКОГО виключено з партії. На з’їзд не було запрошено делеґатів від Львівської, Тернопільської, Київської обласних організацій та Івано-Франківської міської організації ХДПУ. З’їзд відбувся таємно.
  +
З цього приводу у Міністерство юстиції України було подано звернення Голів Івано-Франківської міської та Київської, Львівської, Тернопільської обласних організацій УХДП. «Просимо взяти до уваги заяву наради повноважних представників Київської, Львівської, Тернопільської обласних організацій та Івано- Франківської міської організації УХДП і у разі проведення з’їзду 11 квітня 1992 року розглянути питання про його чинність».
  +
Незважаючи на усі непорозуміння, в УХДП продовжується підготовка до проведення ІІ з’їзду у Києві. Проте, Львівська обласна організація УХДП висловила своє невдоволення членами УХДП від Дніпропетровської та Запорізької обласних організацій, що мали представляти делеґації на з’їзді. Це привело до чергового розколу УХДП.
  +
19 червня 1992 року проходить ІІ з’їзд УХДП у Львові. Присутній на з’їзді голова Василь СІЧКО, розуміючи, що з’їзд не обере його Головою, заявив: «Я партії не віддам!», а після цієї заяви покинув з’їзд.
  +
ІІ з’їзд обрав Головою Михайла ВІТРА, колишнього політв’язня совєтських концтаборів. З’їзд прийняв заяву, у якій розкрив протиріччя із київською групою Віталія ЖУРАВСЬКОГО: «Претендуючи на однакове представництво усіх областей України на з’їзді, вони виступили за вихолощення національно-патріотичного аспекту діяльности партії, за нівелювання морально-етичних і світоглядних засад християнської демократії». Частина членів УХДП на чолі з Віталієм ЖУРАВСЬКИМ розпочала роботу над створенням окремої політичної партії.
  +
20 червня 1992 року відбувся Установчий з'їзд Християнсько-Демократичної Партії України/ХДПУ, який обрав В.ЖУРАВСЬКОГО Головою новоутвореної партії.
  +
Отже, у період з квітня по серпень 1992 року з Української Християнсько-Демократичної Партії утворилось три політичні партії: УХДП на чолі із Василем СІЧКОМ; УХДП лідером якої було обрано Миколу ВІТРА ( партія не реєструвалась ); ХДПУ – Голова Віталій ЖУРАВСЬКИЙ.
  +
Процес тотального непорозуміння в УХДП призвів до того, що Тернопільська крайова організація УХДП 7 листопада 1992 року проводить ІІІ надзвичайну обласну конференцію з метою консолідації усіх Християнських демократів України. На цій конференції були присутні Голова УХДП В. СІЧКО, Голова ХДПУ В.ЖУРАВСЬКИЙ, делеґації Львівської, Івано-Франківської, Вінницької, Одеської, Черкаської обласних організацій УХДП. Львівська обласна й Івано-Франківська міська делеґації відмовились об’єднуватись із ХДПУ, а також перебувати в УХДП під керівництвом В.СІЧКА.
  +
У той же день вони провели установчу конференцію у готелі «Тернопіль» й проголосили створення Християнко-Народного Союзу/ХНС.
  +
ІІІ надзвичайна конференція Тернопільської крайової організації УХДП одноголосно ( 54 делеґати ) проголосувала за об’єднання з Християнсько-Демократичною Партією України, вважаючи себе правонаступницею ТКО УХДП, зберігаючи за собою всі юридичні права[20].
   
  +
Головні, вагомі причини розколу УХДП наступні:
З 2 грудня 2002 року ХДС&nbsp;— входить до Інтернаціоналу народних і християнсько-демократичних партій.
 
  +
*відсутність харизматичного лідера партії;
  +
*відсутність будь-яких знань та навиків у розбудові політичної партії;
  +
*небажання Василя СІЧКА створити демократичний механізм управління партією;
  +
*перебирання керівництвом партії на себе усіх зовнішньополітичних зв’язків із Европейськими Християнсько-демократичними партіями, що давало можливість отримувати фінансову допомогу від цих партій лише лідеру партії.
  +
З часу створення В.ЖУРАВСЬКИМ ХДПУ, партія одразу розвинула активну діяльність. Кількість її членів динамічно зростала: на листопад 1992 року – 1.1 тисяч, на листопад 1993 року – близько 12 тисяч, на січень 1996 року – близько 1З тисяч, на січень 1998 року – близько 26 тисяч осіб.
  +
Усі знають очевидну істину – економічна верхівка в Україні обов’язково підпорядковує собі політичну й прагне панувати і у духовній сфері. Капітал веде цілеспрямовану атаку на інститути влади. Використовуючи різні засоби – підкуп, залякування, фізичне знищення непоступливих політиків, компрометація й наклеп щодо окремих осіб і політичних організацій тощо. Одночасно промисловим і фінансовим колам потрібно леґалізувати свої механізми впливу, вони скуповують політичні й громадські організації, очолюють їх, проводять своїх представників у Парламент, Уряд, керівні органи у реґіонах. Якщо це не вдається зробити «напряму», то використовується один із традиційних методів політики, особливо громадських чи політичних партій. Суть цього методу полягає у формуванні окремих «груп захоплення» з відносно незалежних політиків або у середині громадських організацій, політичних партії, або вони вводяться до них з вузько праґматичною метою. Ця група формує оточення відвертої чи прихованої підтримки, обіцяючи посади, гроші. І потім іде на розкол або на витіснення «старого» керівництва. Ця група може передати контроль над організацією чи партією замовникам операції або слухняно виконувати їх волю. В Україні ці методики випробувані на кількох громадських рухах, політичних партіях ( НРУ, УРП, УСДП ). Не залишилась і осторонь ХДПУ. Спочатку були прямі пропозиції кількох фінансових структур про «співпрацю», а фактично про механізм контролю цих структур над партією. Отримавши відмову, вони обрали інший шлях, застосувавши «класичну» схему формування «групи захоплення», з наступним витісненням «старого» керівництва або розколу.
  +
Перша спроба розколоти партію сталася у 1995 році через екс Народного Депутата України, члена ХДПУ Ігоря ДЕРКАЧА. Замовниками і дириґентами були представники Євгена МАРЧУКА. Однак, це робилось так примітивно, що спроба із тріском провалилась. До речі, активні учасники нової спроби розколу В. ШИШКІН і В. Костицький наполягали на виключенні із партії І. ДЕРКАЧА ( що і було зроблено ), а потім це уже була одна команда.
  +
9 червня 1996 року проходило засідання Головної Ради ХДПУ, на якому розглядалось питання Про політичну діяльність ХДПУ. Свою точку зору на події, що відбувалися у партії після засідання Головної Ради 9 червня 1996 року подає у газеті «Час» Народний Депутат України, Віктор ШИШКІН[145]. За його словами, незважаючи на колеґіальне рішення Головної Ради від 9 червня, Голова партії 14 червня скликав сепаратне засідання керівного органу, яке не було леґітимним за відсутністю кворуму.
  +
З цього приводу Перший заступник Голови ХДПУ Михайло ГУТОР, Заступник Голови Віктор БЕДЬ, Голова Християнсько-Демократичної Спілки Молоді України Юрій ПАВЛЕНКО ( у майбутньому – один із активних діячів Партії Реґіонів, Опозиційного блоку За життя ), професор Іван ТИМОШЕНКО зазначили: «Нагадаємо, 14 і 21 червня ц.р. відбулися засідання статутної Головної Ради партії, обраної з’їздом 8-9 грудня 1994 року, на якому одноголосно було підтверджено рішення про виключення з партії В. СТРЕТОВИЧА, В. ШИШКІНА, В. КОСТИЦЬКОГО. Варто наголосити, що це рішення підтримали Житомирська, Київська, Закарпатська, Львівська, Тернопільська, Харківська, Донецька, Дніпропетровська, Херсонська, Сумська, Кіровоградська, Рівненська, Полтавська обласні організації та Київська міська, які налічують абсолютну більшість членів партії».
  +
Заяву Головної Ради ХДПУ, під керівництвом В.ЖУРАВСЬКОГО, від 21 червня 1996 року щодо розкольницької діяльності В. ШИШКІНА, В. СТРЕТОВИЧА та їхнього виключення із членів партії підтримали Народні Депутати України, члени ХДПУ: Валерій БАБИЧ, Сергій БУРЯК, Микола БАЙРАК, Сергій КИРИЧЕНКО, Григорій НЕДВИГА, Віктор ХУДОМАКА .
  +
Розкриваючи дії В.ШИШКІНА в ХДПУ, депутат Житомирської міської Ради народних депутатів, Голова Житомирської обласної організації ХДПУ Марат ЛИТВИНЕНКО зазначив: «…Вас вміло використовують, граючи на ваших амбіціях. Коли мене особисто 9 червня 1996 року аґітував п.СТРЕТОВИЧ підписати ГКЧП у ХДПУ, то твердо запевняв: «Те, що ШИШКІН росіянин, – мінус. Те, що він не володіє українською мовою, – два мінуси. Християн-демократів маю очолити я, Володимир СТРЕТОВИЧ! Головне сьогодні скинути ЖУРАВСЬКОГО!»
  +
Своє бачення причин розколу у ХДПУ у статті «Війна за Київ» подає доктор філософських наук Микола МИХАЛЬЧЕНКО: «Принципова політика партії, зокрема, у конституційному процесі, конструктивна опозиція до непрофесійного реформування економіки, нехтування інтересами народу з боку можновладців спричинили зростання авторитету партії й невдоволення певних політичних сил. Зрештою ХДПУ зазнала, як й инші демократичні партії, спроб розколоти її як із зовні, так і зсередини».
  +
18 липня 1996 року В.ШИШКІН, представляючи себе як виконуючий обов’язки Голови ХДПУ, поширює заяву нелеґітимної Головної Ради ХДПУ, у якій зокрема сказано: «Рішенням Головної Ради від 23.06.1996 року, на якій було 20 членів з 29 обраних згідно норм Статуту, В.ЖУРАВСЬКОГО за дії, спрямовані на розкол партії, усунено від виконання обов’язків Голови ХДПУ до остаточного вирішення цього питання з’їздом, який намічено провести у серпні – вересні ц.р.» . З приводу цієї заяви, 3 серпня 1996 року члени Головної Ради ХДПУ у кількости 19 чоловік звернулись до членів ХДПУ з відкритим листом про поширення наклепницької інформації про партію: «...переконливо закликаємо Вас не піддаватись на провокаційні дії колишніх членів ХДПУ, зокрема В.ШИШКІНА, В.КОСТИЦЬКОГО, В.СТРЕТОВИЧА, М.ПАЛЮХА, О.ПРОКОПЕНКА, Р.ГУРМАКА». Ця заява остаточно розвіяла міф В.ШИШКІНА та В.СТРЕТОВИЧА про підтримку обласних організацій і розкрила їхні провокативні дії.
  +
30 серпня 1996 року проводиться засідання Контрольно-Ревізійної Комісії ХДПУ, на якому було прийнято ухвалу: «Контрольно-Ревізійна Комісія, розглянувши представлені документи і керуючись Статутом ХДПУ, дійшла до висновку, що у одній і тій же партії не може бути двох керуючих органів, у тому числі дві Головні Ради. Враховуючи вищезазначене і керуючись наявними документами, підтверджуємо про дійсне обрання Головою партії В.ЖУРАВСЬКОГО і його Заступників М.ГУТОРА, В.БЕДЯ, трьох Секретарів ХДПУ В.ХУДОМАКИ, М.МИХАЛЬЧЕНКА та І.ХРОМЕНКА, а також Голів обласних організацій: М.ГУТОР – голова Тернопільської обласної організації; В.БЕДЬ – голова Закарпатської обласної організації; А.ТАРАСЕНКО – голова Харківської обласної організації; Б.КАПЦАН – голова Запорізької обласної організації; Б.РОЖАК – голова Львівської обласної організації; М.ЛИТВЕНЕНКО – голова Житомирської обласної організації; В.ІЛЬЧЕНКО – голова Дніпропетровської обласної організації; О.ЧЕЛЬНИК – голова Кіровоградської обласної організації; Б.СЛЮСАР – голова Сумської обласної організації; В.ШУБІН – голова Херсонської обласної організації; Ю.ГУЛЬЧУК – голова Рівненської обласної організації; М.ДЬОМІН – голова Київської обласної організації; В.БАБИЧ – голова Київської міської організації; М.СОЛОМЯНИЙ – голова Кримської республіканської організації ХДПУ, що підтверджує правочинність вказаної Головної Ради» .
  +
14-15 вересня 1996 року група людей очолювана В.СТРЕТОВИЧЕМ та В.ШИШКІНИМ, організувала й провела у Києві збори громадян на якому В.СТРЕТОВИЧА було обрано головою ХДПУ, і яким намагалась надати статус з’їзду ХДПУ. На запит Народних Депутатів України, членів ХДПУ С.КИРИЧЕНКА, В.БАБИЧА, В.ХУДОМАКИ, М.БАЙРАКА, Міністерством Юстиції України було повідомлено про відмову у легалізації цього політичного зібрання та його рішень.
  +
У той же час Фонд Конрада АДЕНАУЕРА разом з Центром Демократичних Реформ ( керівник – Роман ЗВАРИЧ) проводять по всій Україні семінари, на яких реґулярно представляють В.СТРЕТОВИЧА як Голову ХДПУ.
  +
У кінці 1996 року за кошти Фонду К.АДЕНАУЕРА В.СТРЕТОВИЧ відвідав Німеччину, де М.ЛОМАН (представник Фонду Конрада АДЕНАУЕРА в Україні) його представляв у політичних та державних колах як Голову Християнсько-Демократичної Партії України. З цього приводу на ім’я Президента України Л.КУЧМИ, Прем’єр-Міністра України П.ЛАЗАРЕНКА, посла Федеративної Республіки Німеччини Е.ХАЙКЕНА, Голови Правління Фонду Конрада АДЕНАУЕРА професора др. РІНШЕ було направлено листа від Народних Депутатів України: С.КИРИЧЕНКА, М.БАЙРАКИ, В.ХУДОМАКИ, В.БАБИЧА. У цьому листі зокрема сказано: «ХДПУ заявляє свій протест проти неправочинних дій представника Фонду Конрада АДЕНАУЕРА М.ЛОМАНА, які є прямим втручанням у внутріпартійні справи ХДПУ, а, таким чином, й у внутрішні справи Української держави. Подібні дії представника Фонду К.АДЕНАУЕРА наносять великої шкоди Християнсько-демократичному руху в Україні»
  +
16-17 листопада 1996 року під керівництвом В.ЖУРАВСЬКОГО відбувся з’їзд ХДПУ, на якому було підтверджено рішення Головної Ради партії про виключення із партії В.СТРЕТОВИЧА, В.ШИШКІНА і В.КОСТИЦЬКОГО.
  +
Після цього з’їзду почався судовий процес між ХДПУ, очолюваними В.ЖУРАВСЬКИМ і В.СТРЕТОВИЧЕМ. 17 голів обласних організацій ХДПУ, Київської та Севастопольської міської організації, під керівництвом В.ЖУРАВСЬКОГО, звернулись із позовними заявами до Старокиївського ( Шевченківського ) районного суду Києва. У заявах зазначалось, що подані документи до Міністерства Юстиції України ґрупою осіб на чолі з В.СТРЕТОВИЧЕМ є фальшиві й не відповідають дійсности . Рішенням Старокиївського районного суду Києва було визнано правочинність діяльності ХДПУ під керівництвом В.ЖУРАВСЬКОГО.
  +
=== ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНОГО СОЮЗУ ===
  +
У 2003 році відбувся VI позачерговий з'їзд партії Християнсько-Народний Союз (ХНС), на якому до складу партії влились представники инших партій Християнсько-демократичного спрямування, а саме Християнсько-демократичної партії України (ХДПУ), Української Християнсько-Демократичної партії (УХДП) і Всеукраїнського об'єднання Християн (ВОХ) .
  +
Делегати цього з'їзду ухвалили рішення про зміну назви партії на Християнсько-Демократичний Союз (ХДС) .
  +
З 1998 року ХДС бере участь у парламентських й президентських виборах в Україні.
  +
З 2001 року ХДС активний учасник передвиборчого блоку «Наша Україна». У його ж складі у 2002 році представники ХДС потрапили до Верховної Ради України, де створено депутатську ґрупу.
  +
З 2 грудня 2002 року ХДС входить до Інтернаціоналу народних і християнсько-демократичних партій.
  +
У 2006 році ХДС знову бере участь у парламентських виборах у складі виборчого блоку «Наша Україна».
  +
15 квітня 2007 року на міжпартійному з'їзді політичних партій «Народна Самооборона» і Християнсько-Демократичного Союзу був створений виборчий блок «Народна самооборона» Юрія Луценка. 5 липня 2007 року до блоку долучилися інші політичні сили і блок отримав назву «Наша Україна — Народна самооборона».
  +
12 червня 2009 року на 5-й Генеральній Асамблеї Європейського Християнського Політичного Руху/ECPM у Берні, Швайцарія, партію Християнсько-Демократичний Союз було прийнято до складу Європейського Християнського Політичного Руху
  +
Уперше самостійно ХДС взяв участь у місцевих виборах 2010 року. За результатами цих виборів, депутатами органів місцевого самоврядування стало близько 320 представників ХДС. В органах місцевого самоврядування ХДС представляли: два мера ( міста Біла Церква і Генічеськ), тридцять п’ять депутатів міськрад, шістдесят чотири депутати районних рад, сімнадцять сільських і селищних голів, двісті чотири депутати сільських й селищних рад.
  +
Друкований орган партії – ґазета «Християнський Демократ».
  +
ХДС також взяв участь у місцевих виборах 2015 року.
  +
У місцевих виборах 2020 року Християнсько-Демократичний Союз бере участь у ряді областей України.
  +
Друкований орган партії – ґазета «Християнський Демократ».
  +
== ХРИСТИЯНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ІДЕОЛОҐІЯ Й ПРОҐРАМНІ ЗАСАДИ СОЮЗУ ==
  +
=== СВІТОВА ХРИСТИЯНСЬКА ДЕМОКРАТІЯ ===
  +
Християнська демократія – автономний від Церкви політичний рух, що виступає за вирішення соціяльних та економічних проблемних суспільних питань на основі й при дотриманні Християнських цінностей, та демократичних принципів. ХД веде своє ідеолоґічне походження від реакції Католиків Італії, Німеччини й Франції на лібералізм, націоналізм і соціялізм дев’ятнадцятого сторіччя. Вважається, що саме дискусії другої половини дев’ятнадцятого століття між клерикальними та світськими партіями започаткували бурхливий розвиток Християнської демократичної думки.
  +
==== ІСТОРІЯ ====
  +
Ватикан уперше засуджує доктрину ліберальної демократії у праці «Syllabus Errorum» ( 1864 ) Римського Папи Пія IX. Його наступник, Лев XIII ( 1878-1903 ), визнає у своїй Енцикліці «Immortale Dei» ( 1885 ), що демократія може бути леґітимною формою правління. Головним внеском Папи Лева XIII у розвиток Християнської демократичної думки стає його Енцикліка «Rerum Novarum» ( 1891 ), що критикує як лібералізм, так і соціялізм та підтверджує право робітників на самоорганізацію, зауважуючи при цьому, що найефективнішою формою такого самоврядування мають стати Католицькі професійні спілки.
  +
У 1901 році Папа Лев XIII видав енцикліку «Graves de Communi Re» після якої доктрина й отримує остаточно назву – Християнська демократія. Енцикліка зазначила різницю у меті соціальних демократів й Християнських демократів.[1]
  +
Папа Римський Пій XI ( 1922-1939 ) зміцнює традицію християнської соціальної думки своєю Енциклікою «Quadragesimo Anno» ( 1931 ). Енцикліка повторює критику ліберального індивідуалізму та соціялістичного колективізму, зроблену Левом XIII, і підтверджує схвалення Папою Левом XIII права робітників на самоорганізацію. Найвпливовішим пасажем стає арґумент Папи Римського на користь принципу субсидіарности, який закликає державу до децентралізації соціальних функцій і сприяння асоціаціям нижчого рівня типу родини, професійних ґруп і місцевого самоврядування. Він гостро неґативно висловлюється з приводу як соціялізму, так й капіталізму, критикуючи останній за утвердження «міжнародного грошового імперіялізму», а перший – за протидію Християнським принципам.
  +
У Німеччині найвпливовішим представником Християнського демократичної думки у XIX сторіччі виступає Вільгельм Фон КЕТТЕЛЄР, Епископ міста Майнц. У своїх проповідях і листах КЕТТЕЛЄР критикує лібералізм за зниження робочої сили до статусу товару та іґнорування соціяльних обов’язків власности. Він також неґативно висловлюється на адресу соціялізму, критикуючи останній за принцип надання державі занадто великих повноважень та іґнорування переваг широкого запровадження приватної власности. Закликаючи до формування кооперативів й асоціацій робітників, КЕТТЕЛЄР переконує Католиків надати особливої уваги проблемам робітничого класу.
  +
Засновником першої в Европі Християнської демократичної партії, що була незалежною від Церкви і виступала за соціяльні реформи, у 1919 році став Італієць Луїджі СТУРЦО, Католицький священик й політичний активіст. Народна партія Італії (саме таку назву стало носити нове політичне утворення) отримує значну підтримку на виборах, зберігаючи популярність аж до свого примусового розпуску Ватиканом, який на той час неґативно ставився до участі Католиків у політичному житті. Народна партія Італії стає своєрідним ідеолоґічним підґрунтям для появи Італійської Християнської Демократичної Партії, що виникає незабаром після Другої Світової війни. Процес створення подібних партій широко розгортається в Европі й Латинській Америці.
  +
1924 року, після тріумфу Беніто МУССОЛІНІ, СТУРЦО змушений покинути Італію і перебуває у вигнанні, під час якого у Парижі засновує міжнародне політичне уґруповання, серед инших активістів якого лідерами стають Італієць Альчіде Де ҐАСПЕРІ, Француз Робер ШУМАН і Німець Конрад АДЕНАУЕР. Саме тоді, у 1920 роках, покладено початок дискусіям з приводу Европейської інтеґрації та можливости створення спільного Европейського ринку, як засобів запобігання подальшим війнам, що дає свої плоди аж у 1950-х.
  +
Заснування Европейського Економічного Співтовариства / ЕЕС утілює у життя мрії перших Християнських демократів.
  +
==== ЖАК МАРІТЕ І ПІСЛЯВОЄННА ЕВРОПА ====
  +
Теоретиком, який зробив найбільший внесок у чітке письмове формулювання Християнської демократичної філософської думки став Французький Католицький філософ Жак МАРІТЕ ( 1882-1973 ). Будучи на той час уже добре відомим завдяки працям на тему філософії Фоми Аквінського, МАРІТЕ розпочинає свої розробки у галузі політичної думки у другій половині 1930-х. Його найвідоміші праці з цієї теми: «Всеохоплюючий ґуманізм» ( 1936 ), «Християнство і демократія» ( 1942 ), «Права людини і природне право» ( 1943 ) і «Людина і держава» ( 1951 ) обстоювали принципи, як він це називав, персоналістської, комунітарної і плюралістичної соціально-політичної філософії, що базувалася на головних принципах Християнства як найміцнішої основи людської свободи.
  +
Персоналістська концепція людської природи, переконував МАРІТЕ, базована на погляді на людську особистість, яка переважає ліберальний індивідуалізм і соціялістичний колективізм. Демократія, на його глибоке переконання, є політичною структурою, що найбільше відповідає розвитку та вільному волевиявленню людської гідності та свободи, і саме тому краще, аніж инші форми правління, сприяє досягненню загального добробуту. Цей добробут передбачає реліґійний плюралізм і невтручання держави у різноманітні громадські ініціативи, поруч із такими загальновизнаними свободами, як свобода мислення, слова і зібрання, що є віддзеркаленням даної Богом свободи. Підтримуючи Аристотеля та Фому Аквінського, МАРІТЕ доводив, що приватна власність – не лише природне право, а й предмет соціальних зобов'язань.
  +
Отже, Християнські демократи засвоюють від МАРІТЕ принцип «відповідальности»: ідею, що особистість повинна розвиватися через відповідальність перед иншими людьми, особливо перед Сім'єю й найближчим оточенням (друзями/колєґами тощо).
  +
Християнські демократи відрізняються від консерваторів своїм принципом солідарности – переконанням, що лише утвердження солідарности, яка пронизує усі верстви суспільства, включаючи солідарність багатого з біднішим, уможливить повноцінний розвиток людства. Це означає працю над поліпшенням соціяльних умов і не в останню чергу визнання ролі профспілок. Більшість Християнських демократичних партій (за винятком хіба що Західної Німеччини) мають сильні профспілкові крила.
  +
На цей момент Европейська Народна Партія (European People's Party) – об’єднання Християнсько-демократичних партій Европейського Союзу – підтримує програми соціяльної дії ЕС.
  +
Инший принцип, сповідуваний Християнськими демократами – субсидарність/субсидіярність: ідея, що державна влада мусить бути децентралізованою якомога більшою мірою, але у той же час може сягнути найвищої концентрації, навіть наднаціонального рівня, якщо того потребує складна політична/економічна ситуація. Тому Европейські Християнські демократи завжди були федералістами.
  +
Праці МАРІТЕ воєнного періоду на політичні теми перекладаються багатьма мовами і відразу ж після Другої Світової війни стають джерелом натхнення для новостворених Християнських демократичних партій, які якраз переживають процес свого «другого народження», маючи шалену популярність на виборах в усі органи влади. Очевидний відгук нова течія має в країнах, де Християнські цінности найбільше постраждали від нацизму і де видавалась очевидною загроза «коммуністичного пришестя».
  +
Після краху коммуністичних режимів у 1989 році у країнах Центральної та Східної Европи Християнсько-демократичні партії з’являються на теренах колишнього СРСР ( при цьому значну вагу мають Балтійські країни, серед яких – Литва, де на сьогодні Християни демократи перебувають у правлячій коаліції із консерваторами ) та Східноевропейських країнах, особливо у Чеській Республіці, Угорщині ( де, до речі, подібні структури уже функціонували у короткому відрізку між звільненням у 1945 році й початком коммуністичного правління ), Румунії, Словаччині, Словенії.
  +
У цей же час створюється перша Християнська демократична партія і в Україні – Українська Християнсько-Демократична Партія (УХДП). Найдієвіші особи й міцні оргструктури цієї партії увійшли до складу Християнсько-Демократичного Союзу (ХДС).
  +
==== БАГАТОГРАННІСТЬ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ ====
  +
Незважаючи на плюралізм тенденцій і соціальну строкатість своїх прихильників, ХД рух, як правило, здійснював «центристську» соціальну й економічну політику, спрямовану на інтеґрацію усіх соціяльних верств в економічній системі.
  +
Конфронтуючи з ліберальним капіталізмом, ХД рух завжди виправдовував втручання державної влади з метою корекції економічних наслідків. У поєднанні з цим ХД рух підтримував й навіть організовував синдикати/профспілки і професійні асоціації, відкидаючи обмеження виробничих відносин індивідуальними взаємостосунками. Можна стверджувати, що на сьогодні Християнський демократичний рух приймає соціяльну ринкову економіку, що поєднує економічну свободу і соціяльну відповідальність.
  +
Ліве крило руху Християнських демократів – профспілкові (Італія, Німеччина, Бельґія) або ідеолоґічні, інтелектуалізованіші ліві елєменти, – уже не виявляють ворожого ставлення до питань приватної власности, обстоюючи принцип кращого розподілу благ і соціяльне законодавство, що сприяє суб’єктам найманої праці. Виходячи з реальної ситуації, консервативніші елєменти так само керуються цією ж метою.
  +
У Латинській Америці революційний клімат 60-70-х років минулого сторіччя, сплеск партизанських війн, спровокований впливом кубинської революції, та цілком посередні результати реформаторських політичних курсів пояснюють революційну, навіть соціялістичну мову Християнсько-демократичних партій на той час. На сьогодні це, за дуже рідкісними винятками, вже не відповідає реаліям, і партії, що користуються лівими настановами, посідають найнезначніші позиції.
  +
==== МАЙБУТНЄ: ВІД МІСТИКИ ДО ПОЛІТИКИ ====
  +
Християнський демократичний рух розпочався як протест проти лібералізму, соціялізму й націоналізму. Його видатні представники переконували, що Християнська традиція підтримує середню позицію, яка стоїть над лібералізмом своїм зацікавленням робочим класом і бідними, над соціялізмом – своїм акцентом на допоміжній роли держави та сприянні проміжних груп; і над націоналізмом – своїм схваленням ширших міжнародних структур.
  +
Цей рух спирався на студентство й інтелектуальну еліту як творчий відгук сучасности, який усе ще підтримував зв’язки із Західними реліґійними та філософськими традиціями. Там, де існували політичні тертя між право- та лівоцентристами після Другої Світової війни в Европі й Латинській Америці, Християнська демократія нерідко виступала ідеолоґічним та організаційним базисом для потужних масових партій, які будувалися на принципах демократії, поваги прав людини і плюралізму.
  +
Заперечуючи класовий підхід, Християнські демократи прагнуть представляти усі верстви суспільства, отримуючи свої голоси по суті від усіх соціальних груп, хоча їхній електорат серед промислових робітників порівняно невеликий.
  +
Суперечка між ідеалістами і праґматиками ще довго визначатиме майбутнє Християнського демократичного руху. Лівіше його крило і реліґійніше мотивовані його члени/учасники вважають, що ХД рух повинен залишатися вірним своєму походженню і не схилятись до консерватизму, лібералізму чи соціялізму, наполягаючи на тому, щоб реліґійне натхнення знову виконувало керівну роль. Вони покладають свої надії на Центральну та Східну Европу, де завершення понад п’ятдесятирічного панування коммуністичних / соціялістичних режимів відродило або сформувало нові Християнські політичні ґрупи.
  +
Опозиційний табір, включаючи більшість Німецьких Християнських демократів, відстоює ширший рух, який міг би охопити усю Европу. Німецький ХДС і його баварський союзник Християнсько-Соціальний союз / ХСС є праґматичною опорою Европейської Християнської демократії. І це пояснюється тим, що засновниками ХДС свого часу стали люди, які до 1933 року були лібералами, консерваторами або Християнськими демократами. Таким чином, це так зване «змішане походження» й визначає на сьогодні їхнє політичне обличчя. ХДС/ХСС не завжди збігаються у своїх поглядах, і розбіжности часто виникають саме на політичному ґрунті – баварці націоналістичніше налаштовані й менше захоплюються Европейською інтеґрацією.
  +
На сьогодні в Европейському Парламенті необхідність протистояння лівим змусила Европейську Народну Партію ( ЕРР ), що включає лише ХД партії Европейського Союзу, укласти союз з Ірландською Фіне Гел», Ґрецькою Новою демократією й Еспанською Народною партією, жодна з яких не має реліґійного забарвлення. Після останніх виборів до Европарламенту депутати від Британських консерваторів теж заявили про входження до фракції Европейської Народної Партії.
  +
Згадуючи інші міжнародні структури, що об’єднують у своїх лавах Християн демократів, варто назвати: Християнський демократичний Інтернаціонал ( CDI ) – всесвітню організацію Християнських демократичних партій; Молодіжну організацію Европейської Народної Партії ( YEPP ) – спілку молодіжних Християнсько-демократичних організацій; Міжнародну Асоціацію Християнських підприємців й Світову Конфедерацію Праці ( попередня назва – Міжнародна Федерація Християнських Профспілок ).
  +
В Україні історія Християнської демократії починається наприкінці 19 століття ( дивись – Християнсько Суспільний Союз ). З набуттям Україною незалежності почали з'являтися партії та молодіжні громадські організації Християнського демократичного спрямування про які детально йдеться вище.
  +
=== ІДЕОЛОҐІЧНІ ЗАСАДИ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ ===
  +
==== ДЕМОКРАТІЯ ====
  +
Християнські демократи виробили власні погляди на поняття демократії. Для нас демократія це не «демаґоґія», не примітивний популізм й не режим «роби, що хочеш». У центрі функціонування демократії лежить не лише персона, а Громада.
  +
Саме Громада є первинним середовищем існування персони, а вже об’єднання Громад творить суспільство. Оскільки Громада виникає на найнижчому рівні суспільної взаємодії, вона виступає розумним виразником впорядкованих інтересів людини-персони. Тому урахування інтересів Громади є головним завданням демократії на наше переконання.
  +
==== СОЛІДАРНІСТЬ ====
  +
Для досягнення органічної взаємодії інтеґраційних та координаційних дій у суспільстві, необхідна готовність до взаємодопомоги і взаєморозуміння. Християнські демократи пропаґують й сповідують солідарність у боротьбі з несправедливістю й нерівністю, яка полягає у взаємодії та співпраці, а не у ворожнечі й ненависти. Взаємодія, співпраця та солідарність є обов’язковими умовами миру і досягнення спільного блага.
  +
==== ПЕРСОНАЛІЗМ ====
  +
Людина – персона. Права і свободи людини є найвищою невід’ємною цінністю. Особливість персоналістської концепції полягає у тому, що надання людині рис персони наділяє її певними соціяльними обов’язками. Персоналізм пов’язує людину з її оточенням – соціумом. Персоналізм закладає основи для особливого розуміння «свободи людини», яка полягає у можливости здійснювати вільний вибір, але водночас, нести за нього відповідальність залишаючись послідовним.
  +
==== ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ====
  +
Оскільки людина є персоною у певному середовищі, то вона несе відповідальність за його збереження та розвиток. Відповідальність передбачає вищість спільного блага, заради якого часто треба поступатись власними амбіціями, а часом і свободою. Згідно з Християнською демократичною ідеолоґією – тільки ціннісні люди можуть бути відповідальними.
  +
==== СОЦІЯЛЬНА РИНКОВА ЕКОНОМІКА ====
  +
Розвиток людини, включає свободу вибору праці чи діяльности. Приватна власність – невід’ємна частина прав і свобод людини.
  +
Соціяльна ринкова економіка включає: забезпечення повної зайнятости Громадян; соціяльну безпеку, соціяльну справедливість і соціяльний проґрес (шляхом проведення державою заходів щодо перерозподілу благ у формі надання соціяльної допомоги, соціяльних пенсій та прирівняних платежів, субсидій, дотацій, проґресивної шкали прибуткового податку тощо, через систему соціяльного забезпечення: пенсійне, медичне страхування, страхування по безробіттю та по догляду, від нещасного випадку; через трудове і соціальне законодавство); приватну власність на засоби виробництва й вільне ціноутворення; створення умов для конкуренції та забезпечення конкуренції (шляхом антимонопольного законодавства, законів проти недобросовісної конкуренції); свідому політику зміцнення кон’юнктури економічного зростання; політику стабільної валюти (у тому числі через незалежний емісійний центр (національний банк)); свободу зовнішньої торгівлі, валютного обміну.
  +
==== СОЦІЯЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ ====
  +
Ідея соціяльної справедливости посідає важливе місце в ідеолоґії Християнської демократії. Вона є необхідною умовою досягнення спільного блага. Соціяльна справедливість спрямовується на Громади, а не на окремих персон. Вона не передбачає «соціяльне урівняння», а навпаки – спрямовується на ґармонійний розвиток суспільства у цілому. Для Християнських демократів, соціяльна справедливість – це не тільки необхідність надати кожній людині те, що їй належить, але й надавати те, що належить суспільству.
  +
==== КОММУНІТАРИЗМ ====
  +
Місія людини – не особиста конкуренція з іншими, чи виконання механічних функцій, а реалізація себе, як повноправного члена природних громад – сім’я, професія, служба. Ми вважаємо, що значну роль у цьому відіграють професійні й суспільні об’єднання, саме вони сприяють розвитку горизонтальних зв’язків між людьми та зміцненню «суспільної свідомости». Захист свободи й цілісности таких об’єднань від посягань та державного контролю – завдання Християнської демократії.
  +
==== СУБСИДІЯРНІСТЬ ====
  +
Цей принцип передбачає невтручання Держави у справи Громад, якщо немає звернень від них про необхідність такого державного втручання. Християнські демократи виходять із того, що на нижчих рівнях Держави, існує краще розуміння ситуації та існуючих проблемних питань. Саме тому Громада може ефективніше вирішити свої проблемні питання, ніж це зробить Держава. Християнська демократія заперечує централізоване управління, і загалом, неґативно ставиться до тотальної діяльности Держави, яка має бути обмежена до виключних сфер. Субсидіярність не відкидає можливість втручання Держави. Але таке втручання Держави може відбуватись тільки тоді, коли Громада не може вирішити своїх проблемних питань або ж звернулась з проханням про втручання чи допомогу. Тобто субсидіярність передбачає надання допомоги Державою, а не втручання у повсякденну діяльність органів управління Громади.
  +
==== РЕВОЛЮЦІЙНІСТЬ ====
  +
Християнські демократи добре розуміють, що політика часто служить місцем для безпринципної, нечесної й неморальної взаємної боротьби. Тому вони не тільки пропаґують власні цінности, а й вміють їх відстоювати і захищати. В умовах протистояння авторитарним й тоталітарним режимам та нерівномірному розподілу світових багатств, Християнські демократи мусять бути сильними, дієвими й революційними для досягнення ефективних результатів. Революційність у першу чергу означає прагнення швидких і докорінних суспільних змін. Перемога у протистоянні із авторитаризмом і тоталітаризмом вимагає, швидких реформ спрямованих на подолання бідности й відсталости, бо тільки за таких умов суспільство зможе прийняти демократію. Тим не менше, не слід путати революційність Християнських демократів із аґресією. Християнські демократи прагнуть зникнення аґресивних авторитарних чи тоталітарних режимів та прагнуть встановлення чесних правил політичної боротьби.
  +
==== ПОЗАКОНФЕСІЙНІСТЬ ====
  +
Цей принцип християнської демократії дає їй перспективи розвитку у будь-якій частині сьогоднішнього світу. Християнські демократи відмежовуються від прямого впливу реліґії на їхню діяльність. Для них є чітким розмежування на суспільне, політичне й реліґійне. Християнські демократи діють виключно у політичній площині, де намагаються створити усім Громадам, як і усім Громадянам, рівні можливости для самореалізації. У рамках Християнських демократичних політичних сил створюються сприятливі умови для участи представників усіх реліґійних конфесій та деномінацій. У міжконфесійних конфліктах, протистояннях – Християнські демократи обстоюють ідею примирення й порозуміння. Оскільки демократія створює сприятливі можливости для мирного вирішення будь-яких суспільних проблемних питань.
  +
=== ХРИСТИЯНСЬКЕ СОЦІАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ===
  +
Християнське соціальне вчення ( Християнська соціальна наука / Християнське суспільствознавство / Християнська соціальна доктрина / Християнська соціальна етика ) – наука про морально-правовий порядок суспільства як передумова самореалізації людини[1]. Як теолоґічна етика, Християнське соціальне вчення є або частиною моральної теології, або стоїть поруч із нею[2].
  +
Вивчає соціяльні й політичні відносини, структури та норми щодо загальних ідей розподільної, комутативної участи у справедливості й впливає на розробку рішень з огляду на дефіцит правосуддя. Однією з їх головних цілей є формування моральних суджень про соціальний вимір, у якому живуть люди, звідси їх головне питання: «Чи справедливі інституційні структури?»[3]
  +
У Католицькій теолоґії у основному говорять про Католицьке соціальне вчення через його характер. У реформованому Протестантизмі Кальвіністська трудова етика домінує над принципом виконання.
  +
==== КАТОЛИЦЬКА СОЦІАЛЬНА ДОКТРИНА ====
  +
Католицька соціальна доктрина включає позицію Апостольської Католицької Церкви щодо соціяльних питань й співіснування людини взагалі. Йдеться про благочестиве соціальне замовлення для забезпечення доброго життя на основі розуму й Божественного одкровення. Католицька соціальна доктрина базується на принципах персоналізму, солідарности й субсидіарности, а також загального / спільного блага.
  +
Вихідним пунктом сучасного Католицького соціального вчення стала Енцикліка «Rerum Novarum» Папи Лева XIII. З часом воно було оновлене, тож Апостольська Католицька Церква взяла до уваги демократію і відкрила свій ґоризонт для глобальних відносин.
  +
Загальна Декларація Прав людини була визнана у 1963 році в Енцикліці миру «Pacem in Terris». А «Laudato si'» розширив предмет соціального навчання на еколоґічну етику.
  +
Численні соціяльні асоціації підтримують поширення Католицького соціального вчення в економічній, соціяльній та політичній сферах, наприклад, Федерація Католицьких Підприємців.
  +
==== ПРАВОСЛАВНА СОЦІАЛЬНА ДОКТРИНА ====
  +
Православна соціальна доктрина набагато менш розвинена, ніж в инших конфесіях. Але вийшла на перший план, зокрема, після краху коммуністичного режиму на теренах колишнього Совєтського Союзу і Східної Европи.
  +
Синод Московської Патріархії у 2000 році оприлюднив «Основи соціяльної доктрини Русскої Православної Церкви».
  +
У червні 2016 року у РПЦ оприлюднили довгий розділ у документі Ради загального православного соціального вчення.
  +
==== ПРОТЕСТАНТСЬКА СОЦІАЛЬНА ЕТИКА ====
  +
Євангельська соціальна етика не має церковного тексту як у Католицькому розумінні.
  +
Із загальних тверджень щодо соціяльних й політичних питань у Євангельських Християн є описовий субстрат, що випливає із загальних вірувань та тверджень, й це формує Євангельську соціальну етику, завдяки чому орієнтація на Біблійну концепцію справедливости може розглядатися як спільна основа.
  +
Однак Протестантська теолоґія уже не вважає соціальне вчення неможливим, посилаючись на постійний ефект первородного гріха у всіх соціяльних сферах. Так був покинутий і квієтизм, і союз Престолу з вівтарем. До кінця Першої Світової війни Протестантизм у Німеччині був суворо монархічним, у цьому сенсі політично нешкідливим, на відміну від Католицизму, лише реліґйні меншини зверталися до соціяльного питання і проблем робітничого класу.
  +
Однак широкий рух, який офіційно не був написаний Церквою у сфері дияконії та внутрішньої місії, особливо із середини XIX століття мав значний вплив на соціяльно мислячих інтелектуалів у Німеччині та специфічну суспільно-політичну структуру у Німецькій імперії ( наприклад Теодор ЛОМАН ). Існували тісні особисті зв'язки, наприклад, між Євангелічним Соціяльним Конґресом й впливовим Союзом Соціяльної Політики.
  +
Засновником реліґійного соціялізму у Німеччині був протестантський богослов Крістоф БЛЮМХАРДТ ( 1842-1919 ), а у Швайцарії Леонард РАГАЗ. Швайцарський богослов Карл БАРТ, як найважливіший новатор Протестантизму у XX столітті, був студентом обох цих богословів і представляв Християнський соціялізм як раціональне рішення Християн для сучасного свідчення про вчення Христа. Він також вказав на схожість між біблійним проголошенням Ісуса Христа та марксизмом.
  +
На противагу цьому Макс ВЕБЕР підкреслював у праці «Протестантська етика і дух капіталізму» вплив Протестантської соцільної етики на капіталістичний соціяльний лад.
  +
==== ВПЛИВ НА СОЦІЯЛЬНУ РИНКОВУ ЕКОНОМІКУ ====
  +
Творців Католицького соціального вчення з радістю цитували у кількох політичних напрямках, наприклад Освальд фон НЕЛ-БРЕЙНІНҐ. На сьогодні уявлення про соціяльно орієнтовану ринкову економіку наближається до вимог своєї мети. Основи концепції соціальної ринкової економіки були створені під час нацистського режиму. Тісні зв’язки між колами Церкви і новими ліберальними концепціями (БОНХОФЕР, ТІЛІКЕ, ДІТЦЕ, ЛАМПЕ, РЬОПКЕ, БЬОМ й инші) вражають[8]. Тому справедливо можна говорити про коріння соціяльної ринкової економіки у Католицькому соціальному вченні й у Протестантській соціальній етиці.
  +
=== СОЦІЯЛЬНА ДОКТРИНА КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ===
  +
Соціяльне вчення Католицької Церкви / Соціяльна доктрина Католицької Церкви — корпус доктринальних текстів Апостольської Католицької Церкви, де розкрите питання соціяльної справедливости, включаючи жебрацтво, бідність і заможність ( матеріяльне багатство ), економіки, соціяльної організації та роль держави. Засноване Папою Левом XIII в Енцикліці Rerum Novarum ( 1891 ), у якій відстоювано економічний дистрибутизм, засуджено капіталізм і соціялізм, бере початки від праць Фоми Аквінського й Аврелія Августина. Бере початки з концепцій присутніх у Біблії й культурі Стародавнього Близького Сходу.
  +
Згідно з Папою Бенедиктом XVI, Католицьке соціяльне вчення «просто бажає внести вклад в очищення розуму й допомогти у тому, щоби визнати, а потім і здійснити, тут і зараз, те, що є справедливим. … (Церква) зобов'язана вступити у цю боротьбу (за справедливість) шляхом раціонального арґументування, і її борг – пробудити духовні сили, без яких справедливість … не може затвердитися й квітнути».
  +
Згідно з Папою Іоанном Павлом II, підстава цього вчення «спочиває на троїчній основі – людська гідність, солідарність та субсидіярність». Усе це відображає елементи юдейського закону і пророчих книг Старого Завіту, а також вчення Ісуса Христа, зафіксоване у Новому Завіті, наприклад, у твердженні, що «так як ви зробили одному з найменших цих братів Моїх, те вчинили Мені».
  +
Відмінною рисою Католицького соціяльного вчення є послідовна критика модерну, соціяльної та політичної ідеолоґії як лівих, так і правих. Лібералізм, комунізм, фемінізм, атеїзм, соціялізм, фашизм, капіталізм і нацизм були засуджені декількома Папами з кінця XIX століття.
  +
Католицьке соціальне вчення завжди намагалося знайти рівновагу між турботою про все суспільство, особливо про найслабших і бідних, з одного боку, і повагою до людської свободи, включаючи право на приватну власність, з іншого боку.
  +
Rerum Novarum, Quadragesimo anno, Centesimus annus та Caritas in Veritate є документами, які відстоюють справедливий розподіл доходів і заможности (матеріяльних благ).
  +
==== ЕНЦИКЛІКИ Й ИНШІ ОФІЦІЙНІ ДОКУМЕНТИ ====
  +
===== Лев XIII =====
  +
Firmissimam Constantiam ( 1937 ) про становище католицтва в Мексиці
  +
Diuturnum illud ( 1881 ) про походження цивільної влади
  +
Immortale Dei ( 1885 ) про християнський устрій державної системи
  +
Libertas praestantissimum ( 1888 ) про свободу людини
  +
Sapientiae christianae ( 1890 ) про соціальні обов'язки християн
  +
Rerum Novarum ( 1891 ) на положення робітничого класу
  +
Graves de Communi Re ( 1901 ) про християнську демократію
  +
===== Пій X =====
  +
E supremi apostolatus ( 1903 ) про оновлення всього у Христі
  +
Il fermo proposito ( 1905 ) про католицьку акцію в Італії
  +
===== Бенедикт XV =====
  +
Pacem Dei Munus Pulcherrimum ( 1920 ) про християнський мир і примирення
  +
===== Пій XI =====
  +
Ubi arcano Dei consillo ( 1922 ) про пошук миру у Христовому царстві
  +
Non abbiamo bisogno ( 1931 ) про католицьку акцію в Італії
  +
Quadragesimo Anno ( 1931 ) про оновлення соціального порядку
  +
Acerba animi anxitudo ( 1932 ) про прикру ситуацію католицизму в Мексиці
  +
===== Бенедикт XV =====
  +
Dilectissima nobis ( 1933 ) про несправедливе становище католицизму в Іспанії
  +
Mit brennender Sorge ( 1937 ) про становище Католицької Церкви у Німеччині
  +
===== Пій XII =====
  +
Summi Pontificatus ( 1939 ) про людську солідарність і тоталітарну державу
  +
Optatissima pax ( 1947 ) про заохочення молитися за соціальний мир та мир у світі
  +
Humani generis ( 1950 ) про деякі помилкові погляди, що загрожують основам католицького вчення
  +
===== Іван XXIII =====
  +
Mater et magistra ( 1961 ) про соціальний розвиток у світлі християнського вчення
  +
Pacem in terris ( 1963 ) за мир між усіма народами, заснований на правді, справедливості, любові та свободі
  +
===== II Ватиканський собор =====
  +
Gaudium et spes ( 1965 ) про церкву в сучасному світі
  +
Dignitatis humanae ( 1965 ) про свободу віросповідання
  +
===== Павло VI =====
  +
Populorum progressio ( 1967 ) про розвиток народів, і що економіка світу повинна слугувати людству, а не лише кільком особам
  +
Humanae Vitae ( 1968 ) про контроль над народжуваністю
  +
Octogesima adveniens ( 1971 ) до 80-річчя Rerum Novarum
  +
Evangelii nuntiandi ( 1975 ) про євангелізацію в сучасному світі
  +
===== Синод Епископів у Римі =====
  +
Справедливість у світі ( 1971 ) про справедливість у світі
  +
===== Синод Епископів у Пуебла =====
  +
Декларація конференції латиноамериканських єпископів ( 1971 )
  +
===== Іван Павло II =====
  +
Redemptor hominis ( 1979 ) на початку папського служіння
  +
Laborem exercens ( 1981 ) про працю людини до 90-річчя Rerum Novarum
  +
Familiaris consortio ( 1981 ) про завдання християнської родини у сучасному світі
  +
Sollicitudo rei socialis ( 1987 ) з нагоди 20-ї річниці Populorum Progressio
  +
Christifideles laici ( 1988 ) про миротворче покликання та місію у Церкві та світі через 20 років після II-го Ватиканського Собору
  +
Centesimus Annus ( 1991 ) до 100-ліття Rerum Novarum
  +
Катехізис Католицької Церкви ( 1992 )
  +
Veritatis splendor ( 1993 ) про деякі основні проблеми морального вчення Церкви
  +
Evangelium Vitae ( 1995 ) про цінність та цілісність життя людини
  +
===== Папська Рада Справедливості і Миру =====
  +
Компендіум соціального вчення Церкви ( 2004 )
  +
===== Бенедикт XVI =====
  +
Deus Caritas Est ( 2005 ) про християнську любов
  +
Caritas in Veritate ( 2009 ) про цілісний розвиток людини в любові та істині
  +
===== Франциск =====
  +
Evangelii Gaudium ( 2013 ) про проповідування Євангелія в сучасному світі
  +
Laudato si' ( 2015 ) про турботу за спільний будинок, екологію на планеті Земля
  +
Amoris laetitia ( 2016 ) про сімейну любов
  +
== ЛІДЕРИ ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНОГО СОЮЗУ ==
  +
Керівні статутні органи – З'їзд і Політична Рада Християнсько-Демократичного Союзу.
  +
Очолює Політичну раду Християнсько-Демократичного Союзу – Голова Християнсько-Демократичного Союзу.
  +
**Голова ХДС – Петро-Андрій ВЛАСІЙЧУК
  +
**Голова Виконавчого комітету ХДС – Володимир ЛУЦЬКИЙ
   
  +
{{Партії України}}
У 2006 році бере участь у парламентських виборах у складі [[Наша Україна (блок партій на виборах 2006 року)|виборчого блоку «Наша Україна»]]. До складу блоку також увійшли [[Наша Україна (партія)|партія Наша Україна]], [[Українська республіканська партія «Собор»]], [[Партія промисловців та підприємців]], [[Конгрес українських націоналістів]], [[Народний Рух України]]
 
  +
{{Бібліоінформація}}
   
[[15 квітня]] [[2007]] року на міжпартійному з'їзді політичних партій [[Політична партія «Народна Самооборона»|«Народна Самооборона»]] і Християнсько-Демократичного Союзу був створений виборчий блок «Народна самооборона» [[Юрій Луценко|Юрія Луценка]]. [[5 липня]] [[2007]] року до блоку долучилися інші політичні сили і блок отримав назву «[[Наша Україна — Народна самооборона]]».
 
 
12 червня 2009 року на 5-й Генеральній Асамблеї ECPM в м. Берн (Швейцарія) партію «Християнсько-Демократичний Союз» було офіційно прийнято до складу Європейського Християнського Політичного Руху<ref>[http://www.stretovych.org.ua/main/58-khds-prijjnjato-do-yekhpr.html ХДС прийнято до ЄХПР]{{Недоступне посилання|date=липень 2019 |bot=InternetArchiveBot }}</ref>
 
 
У місцевих виборах 2010 року партія ХДС вперше самостійно взяла участь у виборах. За результатами виборів, депутатами органів місцевого самоврядування стало близько 320 представників ХДС. Партія ХДС мала: 2 мера (м. Біла Церква і м. Генічеськ), 35 депутатів міськрад, 64 депутати райрад, 17 сільських і селищних голів, 204 депутати сільських і селищних рад.
 
 
Друкований орган партії&nbsp;— газета «[http://sd.net.ua/2011/02/28/arxiv-gazety-xristianskij-demokrat-2003-2010-god.html Християнський Демократ]».
 
 
На місцеві вибори 2015 року партія ХДС йде самостійно.
 
 
ХДС оголошує, що ідеологія партії «ґрунтується на християнському розумінні людини, що дає етичну основу християнсько-демократичній політиці».
 
 
== Основні програмні принципи ХДС ==
 
 
Політика ХДС ґрунтується на християнському розумінні людини, що дає етичну основу християнсько-демократичній політиці. Людина&nbsp;— найвища земна істота, створена по образу Бога, вмістилище світла Божого розуму. Саме особистість є центром нашої політичної філософії. Ми визнаємо кожну людину як унікальну та недоторканну особистість, незалежно від національності, політичних та релігійних переконань, матеріального статку. Кожна людина має гідність, свободу волі й морального вибору, несе відповідальність перед Богом, суспільством і собою. Нашими основними цінностями є '''Справедливість, Відповідальність, Солідарність'''. Ми вважаємо ці принципи важливими для Української Держави, суспільства, людини. Адже Справедливість&nbsp;— це творення рівних можливостей і умов для всіх і кожного в реалізації себе як особистості, в задоволенні прав та свобод людини. Відповідальність&nbsp;— як обов'язок відповісти за свої діяння. Солідарність&nbsp;— турбота та взаємодопомога.
 
 
'''Економіка:'''
 
* вільний ринок на основі приватної власності й чесної конкуренції;
 
* активне соціальне регулювання економіки. Не може бути ніякого росту в економіці без одночасного росту життєвого рівня населення. Збільшення добробуту населення як основний показник економічного зростання.
 
 
'''Соціальна політика:'''
 
* забезпечення права на безкоштовну освіту й медицину;
 
* розробка і впровадження заходів щодо боротьби з безробіттям;
 
* гарантія збереження кількості робочих місць як одна з основних умов при проведенні приватизації підприємства;
 
* залежність розміру пенсії від стажу й умов праці, зняття обмежень у розмірі пенсій;
 
* різноманітні програми адресної допомоги.
 
 
'''Міжнародна політика''':
 
* вступ України до Європейського Союзу;
 
* розширення співробітництва України з НАТО як ефективного способу європейської і світової безпеки, безпеки України і її активної участі у світовій політиці.
 
 
== Керівництво партії ==
 
 
Керівні органи партії&nbsp;— З'їзд та Політична рада партії ХДС. Очолює Політичну раду&nbsp;— Голова партії.
 
* Голова ХДС&nbsp;— Власійчук Петро-Андрій Михайлович
 
 
== Виноски ==
 
{{reflist}}
 
 
== Посилання ==
 
* [https://web.archive.org/web/20090925134533/http://www.ecpm.info/en/ Європейський Християнський Політичний Рух&nbsp;— European Christian Political Movement]
 
 
; Ідеологічні документи
 
* [http://hds.org.ua/data/files/files/documents/cdu_program_ua.pdf Програма Християнсько-демократичного союзу]{{Недоступне посилання|date=липень 2019 |bot=InternetArchiveBot }}
 
* [http://sd.net.ua/manifest_christianskih_demokratov_ukrainy.html Маніфест християнських демократів України]
 
 
; Сайти обласних організацій
 
* [http://www.hds.mykolayiv.com Миколаївська обласна організація партії ХДС]
 
* [https://web.archive.org/web/20140119040641/http://hds.od.ua/ Одеська обласна організація партії ХДС]
 
* [https://web.archive.org/web/20090812210900/http://hds.lviv.ua/ Львівська обласна організація партії ХДС]
 
* [https://web.archive.org/web/20110527025227/http://hds-chernivtsi.org/ Чернівецька обласна організація партії ХДС]
 
* [https://web.archive.org/web/20110207053007/http://hds.te.ua/ Тернопільська обласна організація партії ХДС]
 
* [http://hds.lutsk.ua/ Волинська обласна організація партії ХДС]{{Недоступне посилання|date=травень 2019 |bot=InternetArchiveBot }}
 
* [https://web.archive.org/web/20101023140007/http://www.cdu.rv.ua/ Рівненська обласна організація партії ХДС]
 
 
{{Бібліоінформація}}
 
 
[[Категорія:Політичні партії, засновані 1997]]
 
[[Категорія:Політичні партії, засновані 1997]]
 
[[Категорія:Сучасні політичні партії України]]
 
[[Категорія:Сучасні політичні партії України]]

Поточна версія на 11:33, 17 березня 2021

ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНИЙ СОЮЗ (ХДС)
Заснована / зареєстрована 8 лютого 1997 року
Штаб-квартира 00101 Україна, м. Київ, вул. ЛЕОНТОВИЧА, 5
Політична ідеологія християнська демократія
націонал-консерватизм
Членство у міжнародних організаціях Центристський демократичний інтернаціонал
Інтернаціонал народних і християнсько-демократичний партій
Європейський Християнський Політичний Рух
Очільник партії ВЛАСІЙЧУК Петро-Андрій Михайлович
Кольори помаранч, білий
Кількість членів 3 000
Кількість депутатів у ВР[1] 0
Веб-сторінка hcdu.org.ua
Політика України
Політичні партії
Вибори

ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНИЙ СОЮЗ — українська консервативна, права політична партія, створена 8 лютого 1997 року у Києві.

ЛОГОТИП ПАРТІЇ (2020)

Ідеолоґія Християнсько-Демократичного Союзу – унікальний симбіоз, який поєднав у собі класичні цінности Християнської демократії та особливости Українського консерватизму, породивши політичну течію, метою якої є об’єднання Українства в єдиний національний суспільно-духовний Український Світ.

УКРАЇНСЬКА ХРИСТИЯНСЬКА ДЕМОКРАТІЯ[ред. | ред. код]

УКРАЇНСЬКА ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ[ред. | ред. код]

Українська Християнсько-Демократична Партія (УХДП) діяла з листопада 1988 до червня 2003. Була створена 1 листопада 1988 року у Долині, Івано-Франківська область, колишніми політв’язнями совєтських концтаборів Петром і Василем СІЧКАМИ як Український Християнсько-Демократичний Фронт (УХДФ) .Проголошення у листопаді 1988 року Програми і Статуту УХДФ стало першою спробою створити в Україні політичну силу, альтернативну КПРС.

14 листопада 1988 року Василь СІЧКО подав Статут і Програму УХДФ для реєстрації ВР СРСР. У Проґрамі УХДФ зверталася увага на необхідність скасування Ради у справах реліґії при РМ УРСР. Також, порушувалися питання про вихід УССР зі складу СССР, створення Української Національної Армії, прийняття жовто-блакитного прапора і Тризуба як політичних символів, узаконення Просвіти й Пласту в Україні.

У відповідь 4 січня 1989 ЦК КПСС констатував, що Християнська демократія – явище ідейно шкідливе, і запропонував УХДФ самоліквідуватися. Натомість 13 січня 1989 року у Львові УХДФ провів Установче Віче, на якому затвердив Проґраму і Статут, та обрав керівні органи політичної сили. До Центральної Ради УХДФ ввійшли В.СІЧКО, Т.КАРТИН, С.ЄДИНОРОЗ, М.ТОРКО, І.ШТУРМАК, Л.ЧЕКАЛЬСЬКА, В.КАСІЯН, Я.КОРНИЛЮК, П.СІЧКО та инші. Головою Центральної Ради УХДФ було обрано Василя СІЧКА. Установче Віче ухвалило рішення відродити при УХДФ молодіжну організацію Пласт, та доручило усім делеґатам і членам громад УХДФ розпочати активну діяльність роботу з відновлення Пласту. Там же ж було обрало керівника молодіжної організації УХД Фронту Т.КАРТИНА. Пізніше планувалося розділити Пласт на дві організації: підліткову – до чотирнадцяти років ( власне – Пласт ) і юнацьку – до двадцяти років ( Сокіл ). Було обговорено питання діяльности при УХДФ Просвіти. Головою Просвіти обрали Я.КОРНИЛЮКА. Згідно зі ухваленим Статутом, моральною основою УХДФ було визнано Біблію, у якій викладені основи Християнської моралі, а правовою базою діяльности УХДФ була визнана Загальна Декларація прав людини ухвалена Організацією Об’єднаних Націй 1948 року. У травні 1989 року, у десяту річницю загибелі Володимира ІВАСЮКА, УХДФ організував Панахиду на Личаківському цвинтарі у Львові, а 4 червня 1989 року – еколоґічний мітинґ у Калуші, Івано-Франківщина. 11 червня цього ж року – перший несанкціонований коммуністичною адміністрацією, еколоґічний мітинґ у Долині. 30 червня 1989 року за підтримки УХДФ було створено Християнську Спілку Української Молоді (ХСУМ). У програмних принципах якої наголошувалося, що вона «діє під ідейним впливом УХДФ і співпрацює із ним».Попри те, що УХДФ називав себе громадською організацією, його, як зазначав Василь СІЧКО, «у світі визнавали… як партію». Підтвердженням цього було те, що УХДФ за порівняно короткий час вдалося встановити контакти з рядом Християнських демократичних партій у світі, налагодити отримання від них організаційної, матеріальної та фінансової допомоги. У жовтні 1989 року УХДФ ухвалив рішення про зміну назви на – Українська Християнсько-Демократична Партія / УХДП. Чисельність партії на момент її утворення становила понад дві тисячі активних членів.21-22 квітня 1990 року у Львові відбувся ІІ З’їзд УХДФ/Установчий З’їзд УХДП, у якому брали участь 183 делеґати зі Львова і Львівської области, Івано-Франківська та Івано-Франківської области, Тернополя, Одеси, Києва. Були почесні гості з Німеччини, Польщі, Литви, Латвії, Ґрузії, Россії (Лєнінґрад /нині Санкт-Пєтєрбурґ, та Москва). З’їзд затвердив нову назву партії – Українська Християнсько-Демократична Партія, вніс зміни до Програми і Статуту, обрав Головою УХДП Василя СІЧКА. Міністерство юстиції України зареєструвало Українську Християнсько-Демократичну Партію 14 листопада 1991 року. Метою діяльності УХД Партія проголосила «побудову вільної, самостійної, Християнської України». У Статуті УХДП відзначалося, що методи діяльності УХДП є ненасильницькими, узгоджуються із Християнськими цінностями і демократичними принципами, та спираються на засади взаємодії парламентської демократії, і громадянські ініціятиви. Свою соціяльну базу УХДП вбачала насамперед у жителях Західної України.У преамбулі Проґрами було зафіксовано: «Ми - ґуманісти. Ми виникли як альтернатива коммуністичному тоталітаризму». У Проґрамі також зазначалося, що УХДП домагається «повної політичної незалежности України, ліквідації існуючої колоніяльної адміністративної структури, виведення іноземних військ із території України". У галузі економіки пропонувалося «ліквідувати колгоспи і радгоспи, а землю роздати селянам. Максимальне заохочення приватної ініціативи!». У духовній сфері УХДП пропонувала «моральне оздоровлення суспільства – на основі Християнської моралі й цінностей, як моралі загальнолюдських цінностей». З часом УХДП відкоригувала свої проґрамні документи відповідно до політичної ситуації, що складалася. На початку червня 1991 року на ім’я Першого заступника Голови УХДП М.БОЙКА прийшло запрошення з Австрійської політичної академії щодо направлення членів УХДП на навчання до Відня. На навчання відбули члени Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської обласних організацій УХДП, Івано-Франківської міської організації УХДП, а також викладач Львівського державного Університету Віктор ПИНЗЕНИК. Це було перше міжнародне визнання Християнських демократів України.Перед ІІІ З’їздом УХДП, який відбувся у квітні 1992 року, частина членів УХДПартії на чолі з В.ЖУРАВСЬКИМ проводила діяльність зі створення нової організаційної структури, яка у червні 1992 року оформилась у Християнсько-Демократичну Партію України (ХДПУ).Внутрішньопартійні протиріччя упродовж квітня-серпня 1992 року призвели до утворення трьох політичних партій Християнського демократичного спрямування: УХДП на чолі із Василем СІЧКОМ; УХДП, лідером якої був М.ВІТЕР ( ця партія так і не леґалізувала своєї діяльности ), і ХДПУ на чолі із Віталієм ЖУРАВСЬКИМ.У лютому 1993 року УХДП була перереєстрована Міністерством юстиції України. 28 жовтня 1995 відбувся IV З’їзд УХДП. На ньому Василь СІЧКО попросив звільнити його від виконання обов’язків Голови УХДП. Новим Головою був обраний колишній політв’язень совєтських концтаборів, депутат Київської міської ради Олесь СЕРГІЄНКО. Також обрано Першого заступника М.БУЧАЦЬКОГО; Голову Секретаріату В.ЗАВАЛЬНЮКА. В.СІЧКО став Почесним Головою УХДП. З’їзд ухвалив резолюцію з приводу суспільно-політичної ситуації в Україні на той момент й Про становище в Українській Церкві та брутальне втручання владних структур у церковні справи; Про єдність національно-патріотичних сил в Україні; Про невідкладну реабілітацію Української Греко-Католицької Церкви і повернення їй церковного майна та храмів; инше. 7 листопада 1997 у Києві відбувся V З’їзд УХДПї, який вніс зміни до Проґрами й Статуту УХДП.На парламентських виборах 1998 року УХДП входила до Виборчого блоку партій Вперед, Україно! За результатами виборів блок здобув 1,73 % голосів виборців. В одномандатних виборчих округах від виборчого блоку Вперед Україно не було обрано жодного Народного депутата України. 7 листопада 2000 року головний офіс УХДП переїхав зі Львова в Київ. 22 травня 2002 року на засіданні Головної Ради УХДП з посади Голови звільнили і позбавили членства у партії Олеся Сергієнка ( у зв’язку з переходом його в Українську Республіканську Партію Собор ). Рішенням Головної Ради від 22 грудня 2002 року в. о. Голови УХДП обрали Петра СІЧКА. 8-9 березня 2003 року у Коломиї, що на Прикарпатті VII Всеукраїнський З’їзд УХДП обрав Головою Петра СІЧКА, а Володимира Січка – членом Головної Ради УХДП. УХДП підтримувала зв’язки зі Світовим Християнським Демократичним Інтернаціоналом. У ході перевірки Міністерство юстиції України у травні 2003 року виявило низку порушень Закону України Про політичні партії в Україні. 11 червня 2003 року Верховний Суд України ухвалив рішення анулювати реєстраційне свідоцтво УХДП. Наказом Міністерства юстиції України від 27 червня 2003 року внесено відповідний запис у Реєстрі громадських формувань.

ҐЕНЕЗА РОЗКОЛУ В УКРАЇНСЬКИХ ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНИХ ПАРТІЯХ[ред. | ред. код]

Як уже зазначалося вище, першою в Україні спробою утворити альтернативу Коммуністичній партії було проголошення у листопаді 1988 року Проґрами та Статуту Українського Християнсько-Демократичного Фронту/УХДФ. Колишні політв’язні совєтських таборів Василь й Петро СІЧКИ зібрали у Долині, Івано-Франківщина, Збори, на яких оголосили про утворення Християнсько-демократичної партії. 14 листопада 1988 року Василь СІЧКО подав Статут і Програму УХДФ для реєстрації ВР СРСР. 13 січня 1989 року уже у Львові відбувся Установчий з'їзд УХДФ, на якому було прийнято Проґраму і Статут УХД Фронту, а його Головою обрано Василя СІЧКА. На ІІ З'їзді УХДФ, що відбувся 21-22 квітня 1990 року у Львові, було змінено назву партії, яка відтепер стала називатися Українською Християнсько-Демократичною Партією (УХДП). На 1990 рік УХДП налічувала близько двох тисяч осіб. Більшість первинних організацій знаходилася у західних областях України. На початок 1991року організаційно і юридично оформились в УХДП такі організації: Івано-Франківська обласна, Івано-Франківська міська, Львівська обласна, Тернопільська крайова й міська. Ці організації складали основну чисельність партії – понад 80%. Инші організації, такі як Черкаська, Київська, Одеська, Вінницька, Хмельницька обласні мали лише до 15 членів партії. На цей період перед УХДП постають проблеми щодо організаційних навиків розбудови партійної структури. Засідання Головної Ради не проводились, єдиної політичної стратеґії партії не було визначено. Кожна організація УХДП проводила свою діяльність виходячи із потреби політичної доцільності свого реґіону. На початку червня 1991 року на ім’я Голови Львівської обласної організації УХДП, депутата Львівської обласної ради Миколи БОЙКА прийшло запрошення з Австрійської Політичної Академії щодо направлення членів УХДП на навчання до Відня. На навчання відбули члени Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської обласних організацій УХДП, Івано-Франківської міської організації УХДП, а також Віктор ПИНЗЕНИК, на той час викладач Львівського Національного Університету імени Івана ФРАНКА. Це було перше міжнародне визнання Українських Християнських Демократів. Але це й породило протистояння між головою УХДП Василем СІЧКОМ і головою Львівської обласної організації УХДП Миколою БОЙКОМ. З цього приводу В. СІЧКО одноосібно прийняв рішення Головної Ради партії, у якому звинуватив М. БОЙКА у перебиранні повноважень Голови партії: «Та найбільшим злочином перед партією з боку БОЙКА ( Голова Львівської обласної організації УХДП ), а також ПАХОЛЮКА ( Секретар Львівської обласної організації УХДП ) є перехоплення листів із-за кордону й запрошень від зарубіжних Християнсько-демократичних організацій. Є ще багато поступків цих осіб, спрямованих на шкоду партії». Згідно рішення Головної Ради УХДП Миколу БОЙКА і Тараса ПАХОЛЮКА було виключено з партії ( насправді Засідання Головної Ради УХДП не проводилось ). Таке рішення породило жорстке протистояння між членами Львівської обласної організації УХДП і Головою УХДП Василем СІЧКОМ. 16 листопада 1991 року відбулась ІІІ звітно-виборча конференція Львівської обласної організації УХДП. Микола БОЙКО, як голова організації, добровільно складає повноваження Голови Львівської обласної організації УХДП. Голова УХДП Василь СІЧКО, який був присутнім на цій конференції, заявив про її незаконність, мотивуючи тим, що М. БОЙКО й Т. ПАХОЛЮК виключенні з партії та не мали права її організовувати. Конференція, не приймаючи до уваги заяви Голови УХДПУ Василя СІЧКА, продовжила свою роботу і обрала нове керівництво організації. Головою Львівської обласної організації УХДП обрано колишнього політв’язня совєтських концтаборів Михайла ВІТРА, а Секретарем – знову Тараса ПАХОЛЮКА . На цій конференції виступив колишній політв’язень совєтських концтаборів, на той час заступник Голови Львівської обласної Ради Іван ГЕЛЬ. У своїй промові Іван ГЕЛЬ піддав гострій критиці діяльність Василя СІЧКА. А також звернув увагу на те, що Василь СІЧКО відмовив у прийнятті у члени УХДП Степанови ХМАРІ, Михайлови ГОРИНЮ, Михайлу КОСІВУ, родинам КАЛИНЦІВ та КРИП’ЯКЕВИЧІВ. Іван ГЕЛЬ повідомив, що у липні 1991 року отримав запрошення від Генерального Секретаря Християнсько-демократичного Інтернаціоналу Андре Луї, де він просив, щоб у делеґацію для налагодження зв’язків не включати Василя СІЧКА. Ймовірно неґативно до СІЧКІВ ставиться також Блаженіший Мирослав Іван ЛЮБАЧІВСЬКИЙ[3]. Наостанок Іван ГЕЛЬ сказав: «Якби СІЧКИ не взяли у свої руки керівництво, то ми мали б дуже сильну партію, але, я чесно скажу, що СІЧКИ – не той рівень». Невизнання ІІІ звітно-виборчої конференції Львівської обласної організації УХДП Головою УХДП Василем СІЧКОМ привело до розколу організації. 10 грудня 1991 року Тернопільська крайова організація УХДП проводить своє засідання Головної ради, на якій визнає леґітимність Львівської обласної організації УХДП й обрання Михайла ВІТРА головою Львівської обласної організації УХДП. А також, відзначає, що співпраця й міжпартійні відносини будуть відбуватись тільки з Львівською обласною організацією УХДП, яку очолює М. ВІТЕР. Відсутність чіткої організації у діяльності УХДП призвела до ініціювання Тернопільською крайовою організацією УХДП звернення до Головної Ради партії про необхідність проведення найближчим часом конференції УХДП, яка б виробила стратеґію і тактику дій УХДП за нових умов в Україні. У зверненні ІІІ звітно-виборчої конференції Львівської обласної організації УХДП зазначено: «У більшости виступів ситуація у партії була визнана кризовою. Тому конференція стверджує, що назріла потреба скликати з’їзд партії. Звертаємось до Головної Ради з вимогою скликати цей з’їзд не пізніше січня 1992 року. У цей період Василь СІЧКО налагоджує добрі відносини з колишнім співкурсником по Київському Національному Університету імени Тараса ШЕВЧЕНКА Віталієм ЖУРАВСЬКИМ. Віталій ЖУРАВСЬКИЙ за рекомендацією Василя СІЧКА стає членом УХДП і очолює Київську міську організацію УХДП. В. ЖУРАВСЬКИЙ активно включається у розбудову партійних структур у Києві і сприяє реєстрації партії у Міністерстві Юстиції України. Представники Київської та Івано-Франківської міських організацій, Тернопільської крайової та Львівської обласних організацій на початку 1992 року розпочинають роботу з підготовки до ІІ з’їзду УХДП. У цей період політичної діяльності В. ЖУРАВСЬКИЙ отримує запрошення від цілого ряду Християнських демократів відвідати їхні конференції. СІЧКО, відчувши ріст авторитету ЖУРАВСЬКОГО серед членів партії, проводить передчасно з’їзд УХДП ( 11 квітня 1992 року ), на якому ЖУРАВСЬКОГО виключено з партії. На з’їзд не було запрошено делеґатів від Львівської, Тернопільської, Київської обласних організацій та Івано-Франківської міської організації ХДПУ. З’їзд відбувся таємно. З цього приводу у Міністерство юстиції України було подано звернення Голів Івано-Франківської міської та Київської, Львівської, Тернопільської обласних організацій УХДП. «Просимо взяти до уваги заяву наради повноважних представників Київської, Львівської, Тернопільської обласних організацій та Івано- Франківської міської організації УХДП і у разі проведення з’їзду 11 квітня 1992 року розглянути питання про його чинність». Незважаючи на усі непорозуміння, в УХДП продовжується підготовка до проведення ІІ з’їзду у Києві. Проте, Львівська обласна організація УХДП висловила своє невдоволення членами УХДП від Дніпропетровської та Запорізької обласних організацій, що мали представляти делеґації на з’їзді. Це привело до чергового розколу УХДП. 19 червня 1992 року проходить ІІ з’їзд УХДП у Львові. Присутній на з’їзді голова Василь СІЧКО, розуміючи, що з’їзд не обере його Головою, заявив: «Я партії не віддам!», а після цієї заяви покинув з’їзд. ІІ з’їзд обрав Головою Михайла ВІТРА, колишнього політв’язня совєтських концтаборів. З’їзд прийняв заяву, у якій розкрив протиріччя із київською групою Віталія ЖУРАВСЬКОГО: «Претендуючи на однакове представництво усіх областей України на з’їзді, вони виступили за вихолощення національно-патріотичного аспекту діяльности партії, за нівелювання морально-етичних і світоглядних засад християнської демократії». Частина членів УХДП на чолі з Віталієм ЖУРАВСЬКИМ розпочала роботу над створенням окремої політичної партії. 20 червня 1992 року відбувся Установчий з'їзд Християнсько-Демократичної Партії України/ХДПУ, який обрав В.ЖУРАВСЬКОГО Головою новоутвореної партії. Отже, у період з квітня по серпень 1992 року з Української Християнсько-Демократичної Партії утворилось три політичні партії: УХДП на чолі із Василем СІЧКОМ; УХДП лідером якої було обрано Миколу ВІТРА ( партія не реєструвалась ); ХДПУ – Голова Віталій ЖУРАВСЬКИЙ. Процес тотального непорозуміння в УХДП призвів до того, що Тернопільська крайова організація УХДП 7 листопада 1992 року проводить ІІІ надзвичайну обласну конференцію з метою консолідації усіх Християнських демократів України. На цій конференції були присутні Голова УХДП В. СІЧКО, Голова ХДПУ В.ЖУРАВСЬКИЙ, делеґації Львівської, Івано-Франківської, Вінницької, Одеської, Черкаської обласних організацій УХДП. Львівська обласна й Івано-Франківська міська делеґації відмовились об’єднуватись із ХДПУ, а також перебувати в УХДП під керівництвом В.СІЧКА. У той же день вони провели установчу конференцію у готелі «Тернопіль» й проголосили створення Християнко-Народного Союзу/ХНС. ІІІ надзвичайна конференція Тернопільської крайової організації УХДП одноголосно ( 54 делеґати ) проголосувала за об’єднання з Християнсько-Демократичною Партією України, вважаючи себе правонаступницею ТКО УХДП, зберігаючи за собою всі юридичні права[20].

Головні, вагомі причини розколу УХДП наступні:

  • відсутність харизматичного лідера партії;
  • відсутність будь-яких знань та навиків у розбудові політичної партії;
  • небажання Василя СІЧКА створити демократичний механізм управління партією;
  • перебирання керівництвом партії на себе усіх зовнішньополітичних зв’язків із Европейськими Християнсько-демократичними партіями, що давало можливість отримувати фінансову допомогу від цих партій лише лідеру партії.

З часу створення В.ЖУРАВСЬКИМ ХДПУ, партія одразу розвинула активну діяльність. Кількість її членів динамічно зростала: на листопад 1992 року – 1.1 тисяч, на листопад 1993 року – близько 12 тисяч, на січень 1996 року – близько 1З тисяч, на січень 1998 року – близько 26 тисяч осіб. Усі знають очевидну істину – економічна верхівка в Україні обов’язково підпорядковує собі політичну й прагне панувати і у духовній сфері. Капітал веде цілеспрямовану атаку на інститути влади. Використовуючи різні засоби – підкуп, залякування, фізичне знищення непоступливих політиків, компрометація й наклеп щодо окремих осіб і політичних організацій тощо. Одночасно промисловим і фінансовим колам потрібно леґалізувати свої механізми впливу, вони скуповують політичні й громадські організації, очолюють їх, проводять своїх представників у Парламент, Уряд, керівні органи у реґіонах. Якщо це не вдається зробити «напряму», то використовується один із традиційних методів політики, особливо громадських чи політичних партій. Суть цього методу полягає у формуванні окремих «груп захоплення» з відносно незалежних політиків або у середині громадських організацій, політичних партії, або вони вводяться до них з вузько праґматичною метою. Ця група формує оточення відвертої чи прихованої підтримки, обіцяючи посади, гроші. І потім іде на розкол або на витіснення «старого» керівництва. Ця група може передати контроль над організацією чи партією замовникам операції або слухняно виконувати їх волю. В Україні ці методики випробувані на кількох громадських рухах, політичних партіях ( НРУ, УРП, УСДП ). Не залишилась і осторонь ХДПУ. Спочатку були прямі пропозиції кількох фінансових структур про «співпрацю», а фактично про механізм контролю цих структур над партією. Отримавши відмову, вони обрали інший шлях, застосувавши «класичну» схему формування «групи захоплення», з наступним витісненням «старого» керівництва або розколу. Перша спроба розколоти партію сталася у 1995 році через екс Народного Депутата України, члена ХДПУ Ігоря ДЕРКАЧА. Замовниками і дириґентами були представники Євгена МАРЧУКА. Однак, це робилось так примітивно, що спроба із тріском провалилась. До речі, активні учасники нової спроби розколу В. ШИШКІН і В. Костицький наполягали на виключенні із партії І. ДЕРКАЧА ( що і було зроблено ), а потім це уже була одна команда. 9 червня 1996 року проходило засідання Головної Ради ХДПУ, на якому розглядалось питання Про політичну діяльність ХДПУ. Свою точку зору на події, що відбувалися у партії після засідання Головної Ради 9 червня 1996 року подає у газеті «Час» Народний Депутат України, Віктор ШИШКІН[145]. За його словами, незважаючи на колеґіальне рішення Головної Ради від 9 червня, Голова партії 14 червня скликав сепаратне засідання керівного органу, яке не було леґітимним за відсутністю кворуму. З цього приводу Перший заступник Голови ХДПУ Михайло ГУТОР, Заступник Голови Віктор БЕДЬ, Голова Християнсько-Демократичної Спілки Молоді України Юрій ПАВЛЕНКО ( у майбутньому – один із активних діячів Партії Реґіонів, Опозиційного блоку За життя ), професор Іван ТИМОШЕНКО зазначили: «Нагадаємо, 14 і 21 червня ц.р. відбулися засідання статутної Головної Ради партії, обраної з’їздом 8-9 грудня 1994 року, на якому одноголосно було підтверджено рішення про виключення з партії В. СТРЕТОВИЧА, В. ШИШКІНА, В. КОСТИЦЬКОГО. Варто наголосити, що це рішення підтримали Житомирська, Київська, Закарпатська, Львівська, Тернопільська, Харківська, Донецька, Дніпропетровська, Херсонська, Сумська, Кіровоградська, Рівненська, Полтавська обласні організації та Київська міська, які налічують абсолютну більшість членів партії». Заяву Головної Ради ХДПУ, під керівництвом В.ЖУРАВСЬКОГО, від 21 червня 1996 року щодо розкольницької діяльності В. ШИШКІНА, В. СТРЕТОВИЧА та їхнього виключення із членів партії підтримали Народні Депутати України, члени ХДПУ: Валерій БАБИЧ, Сергій БУРЯК, Микола БАЙРАК, Сергій КИРИЧЕНКО, Григорій НЕДВИГА, Віктор ХУДОМАКА . Розкриваючи дії В.ШИШКІНА в ХДПУ, депутат Житомирської міської Ради народних депутатів, Голова Житомирської обласної організації ХДПУ Марат ЛИТВИНЕНКО зазначив: «…Вас вміло використовують, граючи на ваших амбіціях. Коли мене особисто 9 червня 1996 року аґітував п.СТРЕТОВИЧ підписати ГКЧП у ХДПУ, то твердо запевняв: «Те, що ШИШКІН росіянин, – мінус. Те, що він не володіє українською мовою, – два мінуси. Християн-демократів маю очолити я, Володимир СТРЕТОВИЧ! Головне сьогодні скинути ЖУРАВСЬКОГО!» Своє бачення причин розколу у ХДПУ у статті «Війна за Київ» подає доктор філософських наук Микола МИХАЛЬЧЕНКО: «Принципова політика партії, зокрема, у конституційному процесі, конструктивна опозиція до непрофесійного реформування економіки, нехтування інтересами народу з боку можновладців спричинили зростання авторитету партії й невдоволення певних політичних сил. Зрештою ХДПУ зазнала, як й инші демократичні партії, спроб розколоти її як із зовні, так і зсередини». 18 липня 1996 року В.ШИШКІН, представляючи себе як виконуючий обов’язки Голови ХДПУ, поширює заяву нелеґітимної Головної Ради ХДПУ, у якій зокрема сказано: «Рішенням Головної Ради від 23.06.1996 року, на якій було 20 членів з 29 обраних згідно норм Статуту, В.ЖУРАВСЬКОГО за дії, спрямовані на розкол партії, усунено від виконання обов’язків Голови ХДПУ до остаточного вирішення цього питання з’їздом, який намічено провести у серпні – вересні ц.р.» . З приводу цієї заяви, 3 серпня 1996 року члени Головної Ради ХДПУ у кількости 19 чоловік звернулись до членів ХДПУ з відкритим листом про поширення наклепницької інформації про партію: «...переконливо закликаємо Вас не піддаватись на провокаційні дії колишніх членів ХДПУ, зокрема В.ШИШКІНА, В.КОСТИЦЬКОГО, В.СТРЕТОВИЧА, М.ПАЛЮХА, О.ПРОКОПЕНКА, Р.ГУРМАКА». Ця заява остаточно розвіяла міф В.ШИШКІНА та В.СТРЕТОВИЧА про підтримку обласних організацій і розкрила їхні провокативні дії. 30 серпня 1996 року проводиться засідання Контрольно-Ревізійної Комісії ХДПУ, на якому було прийнято ухвалу: «Контрольно-Ревізійна Комісія, розглянувши представлені документи і керуючись Статутом ХДПУ, дійшла до висновку, що у одній і тій же партії не може бути двох керуючих органів, у тому числі дві Головні Ради. Враховуючи вищезазначене і керуючись наявними документами, підтверджуємо про дійсне обрання Головою партії В.ЖУРАВСЬКОГО і його Заступників М.ГУТОРА, В.БЕДЯ, трьох Секретарів ХДПУ В.ХУДОМАКИ, М.МИХАЛЬЧЕНКА та І.ХРОМЕНКА, а також Голів обласних організацій: М.ГУТОР – голова Тернопільської обласної організації; В.БЕДЬ – голова Закарпатської обласної організації; А.ТАРАСЕНКО – голова Харківської обласної організації; Б.КАПЦАН – голова Запорізької обласної організації; Б.РОЖАК – голова Львівської обласної організації; М.ЛИТВЕНЕНКО – голова Житомирської обласної організації; В.ІЛЬЧЕНКО – голова Дніпропетровської обласної організації; О.ЧЕЛЬНИК – голова Кіровоградської обласної організації; Б.СЛЮСАР – голова Сумської обласної організації; В.ШУБІН – голова Херсонської обласної організації; Ю.ГУЛЬЧУК – голова Рівненської обласної організації; М.ДЬОМІН – голова Київської обласної організації; В.БАБИЧ – голова Київської міської організації; М.СОЛОМЯНИЙ – голова Кримської республіканської організації ХДПУ, що підтверджує правочинність вказаної Головної Ради» . 14-15 вересня 1996 року група людей очолювана В.СТРЕТОВИЧЕМ та В.ШИШКІНИМ, організувала й провела у Києві збори громадян на якому В.СТРЕТОВИЧА було обрано головою ХДПУ, і яким намагалась надати статус з’їзду ХДПУ. На запит Народних Депутатів України, членів ХДПУ С.КИРИЧЕНКА, В.БАБИЧА, В.ХУДОМАКИ, М.БАЙРАКА, Міністерством Юстиції України було повідомлено про відмову у легалізації цього політичного зібрання та його рішень. У той же час Фонд Конрада АДЕНАУЕРА разом з Центром Демократичних Реформ ( керівник – Роман ЗВАРИЧ) проводять по всій Україні семінари, на яких реґулярно представляють В.СТРЕТОВИЧА як Голову ХДПУ. У кінці 1996 року за кошти Фонду К.АДЕНАУЕРА В.СТРЕТОВИЧ відвідав Німеччину, де М.ЛОМАН (представник Фонду Конрада АДЕНАУЕРА в Україні) його представляв у політичних та державних колах як Голову Християнсько-Демократичної Партії України. З цього приводу на ім’я Президента України Л.КУЧМИ, Прем’єр-Міністра України П.ЛАЗАРЕНКА, посла Федеративної Республіки Німеччини Е.ХАЙКЕНА, Голови Правління Фонду Конрада АДЕНАУЕРА професора др. РІНШЕ було направлено листа від Народних Депутатів України: С.КИРИЧЕНКА, М.БАЙРАКИ, В.ХУДОМАКИ, В.БАБИЧА. У цьому листі зокрема сказано: «ХДПУ заявляє свій протест проти неправочинних дій представника Фонду Конрада АДЕНАУЕРА М.ЛОМАНА, які є прямим втручанням у внутріпартійні справи ХДПУ, а, таким чином, й у внутрішні справи Української держави. Подібні дії представника Фонду К.АДЕНАУЕРА наносять великої шкоди Християнсько-демократичному руху в Україні» 16-17 листопада 1996 року під керівництвом В.ЖУРАВСЬКОГО відбувся з’їзд ХДПУ, на якому було підтверджено рішення Головної Ради партії про виключення із партії В.СТРЕТОВИЧА, В.ШИШКІНА і В.КОСТИЦЬКОГО. Після цього з’їзду почався судовий процес між ХДПУ, очолюваними В.ЖУРАВСЬКИМ і В.СТРЕТОВИЧЕМ. 17 голів обласних організацій ХДПУ, Київської та Севастопольської міської організації, під керівництвом В.ЖУРАВСЬКОГО, звернулись із позовними заявами до Старокиївського ( Шевченківського ) районного суду Києва. У заявах зазначалось, що подані документи до Міністерства Юстиції України ґрупою осіб на чолі з В.СТРЕТОВИЧЕМ є фальшиві й не відповідають дійсности . Рішенням Старокиївського районного суду Києва було визнано правочинність діяльності ХДПУ під керівництвом В.ЖУРАВСЬКОГО.

ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНОГО СОЮЗУ[ред. | ред. код]

У 2003 році відбувся VI позачерговий з'їзд партії Християнсько-Народний Союз (ХНС), на якому до складу партії влились представники инших партій Християнсько-демократичного спрямування, а саме Християнсько-демократичної партії України (ХДПУ), Української Християнсько-Демократичної партії (УХДП) і Всеукраїнського об'єднання Християн (ВОХ) . Делегати цього з'їзду ухвалили рішення про зміну назви партії на Християнсько-Демократичний Союз (ХДС) . З 1998 року ХДС бере участь у парламентських й президентських виборах в Україні. З 2001 року ХДС активний учасник передвиборчого блоку «Наша Україна». У його ж складі у 2002 році представники ХДС потрапили до Верховної Ради України, де створено депутатську ґрупу. З 2 грудня 2002 року ХДС входить до Інтернаціоналу народних і християнсько-демократичних партій. У 2006 році ХДС знову бере участь у парламентських виборах у складі виборчого блоку «Наша Україна». 15 квітня 2007 року на міжпартійному з'їзді політичних партій «Народна Самооборона» і Християнсько-Демократичного Союзу був створений виборчий блок «Народна самооборона» Юрія Луценка. 5 липня 2007 року до блоку долучилися інші політичні сили і блок отримав назву «Наша Україна — Народна самооборона». 12 червня 2009 року на 5-й Генеральній Асамблеї Європейського Християнського Політичного Руху/ECPM у Берні, Швайцарія, партію Християнсько-Демократичний Союз було прийнято до складу Європейського Християнського Політичного Руху Уперше самостійно ХДС взяв участь у місцевих виборах 2010 року. За результатами цих виборів, депутатами органів місцевого самоврядування стало близько 320 представників ХДС. В органах місцевого самоврядування ХДС представляли: два мера ( міста Біла Церква і Генічеськ), тридцять п’ять депутатів міськрад, шістдесят чотири депутати районних рад, сімнадцять сільських і селищних голів, двісті чотири депутати сільських й селищних рад. Друкований орган партії – ґазета «Християнський Демократ». ХДС також взяв участь у місцевих виборах 2015 року. У місцевих виборах 2020 року Християнсько-Демократичний Союз бере участь у ряді областей України. Друкований орган партії – ґазета «Християнський Демократ».

ХРИСТИЯНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ІДЕОЛОҐІЯ Й ПРОҐРАМНІ ЗАСАДИ СОЮЗУ[ред. | ред. код]

СВІТОВА ХРИСТИЯНСЬКА ДЕМОКРАТІЯ[ред. | ред. код]

Християнська демократія – автономний від Церкви політичний рух, що виступає за вирішення соціяльних та економічних проблемних суспільних питань на основі й при дотриманні Християнських цінностей, та демократичних принципів. ХД веде своє ідеолоґічне походження від реакції Католиків Італії, Німеччини й Франції на лібералізм, націоналізм і соціялізм дев’ятнадцятого сторіччя. Вважається, що саме дискусії другої половини дев’ятнадцятого століття між клерикальними та світськими партіями започаткували бурхливий розвиток Християнської демократичної думки.

ІСТОРІЯ[ред. | ред. код]

Ватикан уперше засуджує доктрину ліберальної демократії у праці «Syllabus Errorum» ( 1864 ) Римського Папи Пія IX. Його наступник, Лев XIII ( 1878-1903 ), визнає у своїй Енцикліці «Immortale Dei» ( 1885 ), що демократія може бути леґітимною формою правління. Головним внеском Папи Лева XIII у розвиток Християнської демократичної думки стає його Енцикліка «Rerum Novarum» ( 1891 ), що критикує як лібералізм, так і соціялізм та підтверджує право робітників на самоорганізацію, зауважуючи при цьому, що найефективнішою формою такого самоврядування мають стати Католицькі професійні спілки. У 1901 році Папа Лев XIII видав енцикліку «Graves de Communi Re» після якої доктрина й отримує остаточно назву – Християнська демократія. Енцикліка зазначила різницю у меті соціальних демократів й Християнських демократів.[1] Папа Римський Пій XI ( 1922-1939 ) зміцнює традицію християнської соціальної думки своєю Енциклікою «Quadragesimo Anno» ( 1931 ). Енцикліка повторює критику ліберального індивідуалізму та соціялістичного колективізму, зроблену Левом XIII, і підтверджує схвалення Папою Левом XIII права робітників на самоорганізацію. Найвпливовішим пасажем стає арґумент Папи Римського на користь принципу субсидіарности, який закликає державу до децентралізації соціальних функцій і сприяння асоціаціям нижчого рівня типу родини, професійних ґруп і місцевого самоврядування. Він гостро неґативно висловлюється з приводу як соціялізму, так й капіталізму, критикуючи останній за утвердження «міжнародного грошового імперіялізму», а перший – за протидію Християнським принципам. У Німеччині найвпливовішим представником Християнського демократичної думки у XIX сторіччі виступає Вільгельм Фон КЕТТЕЛЄР, Епископ міста Майнц. У своїх проповідях і листах КЕТТЕЛЄР критикує лібералізм за зниження робочої сили до статусу товару та іґнорування соціяльних обов’язків власности. Він також неґативно висловлюється на адресу соціялізму, критикуючи останній за принцип надання державі занадто великих повноважень та іґнорування переваг широкого запровадження приватної власности. Закликаючи до формування кооперативів й асоціацій робітників, КЕТТЕЛЄР переконує Католиків надати особливої уваги проблемам робітничого класу. Засновником першої в Европі Християнської демократичної партії, що була незалежною від Церкви і виступала за соціяльні реформи, у 1919 році став Італієць Луїджі СТУРЦО, Католицький священик й політичний активіст. Народна партія Італії (саме таку назву стало носити нове політичне утворення) отримує значну підтримку на виборах, зберігаючи популярність аж до свого примусового розпуску Ватиканом, який на той час неґативно ставився до участі Католиків у політичному житті. Народна партія Італії стає своєрідним ідеолоґічним підґрунтям для появи Італійської Християнської Демократичної Партії, що виникає незабаром після Другої Світової війни. Процес створення подібних партій широко розгортається в Европі й Латинській Америці. 1924 року, після тріумфу Беніто МУССОЛІНІ, СТУРЦО змушений покинути Італію і перебуває у вигнанні, під час якого у Парижі засновує міжнародне політичне уґруповання, серед инших активістів якого лідерами стають Італієць Альчіде Де ҐАСПЕРІ, Француз Робер ШУМАН і Німець Конрад АДЕНАУЕР. Саме тоді, у 1920 роках, покладено початок дискусіям з приводу Европейської інтеґрації та можливости створення спільного Европейського ринку, як засобів запобігання подальшим війнам, що дає свої плоди аж у 1950-х. Заснування Европейського Економічного Співтовариства / ЕЕС утілює у життя мрії перших Християнських демократів.

ЖАК МАРІТЕ І ПІСЛЯВОЄННА ЕВРОПА[ред. | ред. код]

Теоретиком, який зробив найбільший внесок у чітке письмове формулювання Християнської демократичної філософської думки став Французький Католицький філософ Жак МАРІТЕ ( 1882-1973 ). Будучи на той час уже добре відомим завдяки працям на тему філософії Фоми Аквінського, МАРІТЕ розпочинає свої розробки у галузі політичної думки у другій половині 1930-х. Його найвідоміші праці з цієї теми: «Всеохоплюючий ґуманізм» ( 1936 ), «Християнство і демократія» ( 1942 ), «Права людини і природне право» ( 1943 ) і «Людина і держава» ( 1951 ) обстоювали принципи, як він це називав, персоналістської, комунітарної і плюралістичної соціально-політичної філософії, що базувалася на головних принципах Християнства як найміцнішої основи людської свободи. Персоналістська концепція людської природи, переконував МАРІТЕ, базована на погляді на людську особистість, яка переважає ліберальний індивідуалізм і соціялістичний колективізм. Демократія, на його глибоке переконання, є політичною структурою, що найбільше відповідає розвитку та вільному волевиявленню людської гідності та свободи, і саме тому краще, аніж инші форми правління, сприяє досягненню загального добробуту. Цей добробут передбачає реліґійний плюралізм і невтручання держави у різноманітні громадські ініціативи, поруч із такими загальновизнаними свободами, як свобода мислення, слова і зібрання, що є віддзеркаленням даної Богом свободи. Підтримуючи Аристотеля та Фому Аквінського, МАРІТЕ доводив, що приватна власність – не лише природне право, а й предмет соціальних зобов'язань. Отже, Християнські демократи засвоюють від МАРІТЕ принцип «відповідальности»: ідею, що особистість повинна розвиватися через відповідальність перед иншими людьми, особливо перед Сім'єю й найближчим оточенням (друзями/колєґами тощо). Християнські демократи відрізняються від консерваторів своїм принципом солідарности – переконанням, що лише утвердження солідарности, яка пронизує усі верстви суспільства, включаючи солідарність багатого з біднішим, уможливить повноцінний розвиток людства. Це означає працю над поліпшенням соціяльних умов і не в останню чергу визнання ролі профспілок. Більшість Християнських демократичних партій (за винятком хіба що Західної Німеччини) мають сильні профспілкові крила. На цей момент Европейська Народна Партія (European People's Party) – об’єднання Християнсько-демократичних партій Европейського Союзу – підтримує програми соціяльної дії ЕС. Инший принцип, сповідуваний Християнськими демократами – субсидарність/субсидіярність: ідея, що державна влада мусить бути децентралізованою якомога більшою мірою, але у той же час може сягнути найвищої концентрації, навіть наднаціонального рівня, якщо того потребує складна політична/економічна ситуація. Тому Европейські Християнські демократи завжди були федералістами. Праці МАРІТЕ воєнного періоду на політичні теми перекладаються багатьма мовами і відразу ж після Другої Світової війни стають джерелом натхнення для новостворених Християнських демократичних партій, які якраз переживають процес свого «другого народження», маючи шалену популярність на виборах в усі органи влади. Очевидний відгук нова течія має в країнах, де Християнські цінности найбільше постраждали від нацизму і де видавалась очевидною загроза «коммуністичного пришестя». Після краху коммуністичних режимів у 1989 році у країнах Центральної та Східної Европи Християнсько-демократичні партії з’являються на теренах колишнього СРСР ( при цьому значну вагу мають Балтійські країни, серед яких – Литва, де на сьогодні Християни демократи перебувають у правлячій коаліції із консерваторами ) та Східноевропейських країнах, особливо у Чеській Республіці, Угорщині ( де, до речі, подібні структури уже функціонували у короткому відрізку між звільненням у 1945 році й початком коммуністичного правління ), Румунії, Словаччині, Словенії. У цей же час створюється перша Християнська демократична партія і в Україні – Українська Християнсько-Демократична Партія (УХДП). Найдієвіші особи й міцні оргструктури цієї партії увійшли до складу Християнсько-Демократичного Союзу (ХДС).

БАГАТОГРАННІСТЬ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ[ред. | ред. код]

Незважаючи на плюралізм тенденцій і соціальну строкатість своїх прихильників, ХД рух, як правило, здійснював «центристську» соціальну й економічну політику, спрямовану на інтеґрацію усіх соціяльних верств в економічній системі. Конфронтуючи з ліберальним капіталізмом, ХД рух завжди виправдовував втручання державної влади з метою корекції економічних наслідків. У поєднанні з цим ХД рух підтримував й навіть організовував синдикати/профспілки і професійні асоціації, відкидаючи обмеження виробничих відносин індивідуальними взаємостосунками. Можна стверджувати, що на сьогодні Християнський демократичний рух приймає соціяльну ринкову економіку, що поєднує економічну свободу і соціяльну відповідальність. Ліве крило руху Християнських демократів – профспілкові (Італія, Німеччина, Бельґія) або ідеолоґічні, інтелектуалізованіші ліві елєменти, – уже не виявляють ворожого ставлення до питань приватної власности, обстоюючи принцип кращого розподілу благ і соціяльне законодавство, що сприяє суб’єктам найманої праці. Виходячи з реальної ситуації, консервативніші елєменти так само керуються цією ж метою. У Латинській Америці революційний клімат 60-70-х років минулого сторіччя, сплеск партизанських війн, спровокований впливом кубинської революції, та цілком посередні результати реформаторських політичних курсів пояснюють революційну, навіть соціялістичну мову Християнсько-демократичних партій на той час. На сьогодні це, за дуже рідкісними винятками, вже не відповідає реаліям, і партії, що користуються лівими настановами, посідають найнезначніші позиції.

МАЙБУТНЄ: ВІД МІСТИКИ ДО ПОЛІТИКИ[ред. | ред. код]

Християнський демократичний рух розпочався як протест проти лібералізму, соціялізму й націоналізму. Його видатні представники переконували, що Християнська традиція підтримує середню позицію, яка стоїть над лібералізмом своїм зацікавленням робочим класом і бідними, над соціялізмом – своїм акцентом на допоміжній роли держави та сприянні проміжних груп; і над націоналізмом – своїм схваленням ширших міжнародних структур. Цей рух спирався на студентство й інтелектуальну еліту як творчий відгук сучасности, який усе ще підтримував зв’язки із Західними реліґійними та філософськими традиціями. Там, де існували політичні тертя між право- та лівоцентристами після Другої Світової війни в Европі й Латинській Америці, Християнська демократія нерідко виступала ідеолоґічним та організаційним базисом для потужних масових партій, які будувалися на принципах демократії, поваги прав людини і плюралізму. Заперечуючи класовий підхід, Християнські демократи прагнуть представляти усі верстви суспільства, отримуючи свої голоси по суті від усіх соціальних груп, хоча їхній електорат серед промислових робітників порівняно невеликий. Суперечка між ідеалістами і праґматиками ще довго визначатиме майбутнє Християнського демократичного руху. Лівіше його крило і реліґійніше мотивовані його члени/учасники вважають, що ХД рух повинен залишатися вірним своєму походженню і не схилятись до консерватизму, лібералізму чи соціялізму, наполягаючи на тому, щоб реліґійне натхнення знову виконувало керівну роль. Вони покладають свої надії на Центральну та Східну Европу, де завершення понад п’ятдесятирічного панування коммуністичних / соціялістичних режимів відродило або сформувало нові Християнські політичні ґрупи. Опозиційний табір, включаючи більшість Німецьких Християнських демократів, відстоює ширший рух, який міг би охопити усю Европу. Німецький ХДС і його баварський союзник Християнсько-Соціальний союз / ХСС є праґматичною опорою Европейської Християнської демократії. І це пояснюється тим, що засновниками ХДС свого часу стали люди, які до 1933 року були лібералами, консерваторами або Християнськими демократами. Таким чином, це так зване «змішане походження» й визначає на сьогодні їхнє політичне обличчя. ХДС/ХСС не завжди збігаються у своїх поглядах, і розбіжности часто виникають саме на політичному ґрунті – баварці націоналістичніше налаштовані й менше захоплюються Европейською інтеґрацією. На сьогодні в Европейському Парламенті необхідність протистояння лівим змусила Европейську Народну Партію ( ЕРР ), що включає лише ХД партії Европейського Союзу, укласти союз з Ірландською Фіне Гел», Ґрецькою Новою демократією й Еспанською Народною партією, жодна з яких не має реліґійного забарвлення. Після останніх виборів до Европарламенту депутати від Британських консерваторів теж заявили про входження до фракції Европейської Народної Партії. Згадуючи інші міжнародні структури, що об’єднують у своїх лавах Християн демократів, варто назвати: Християнський демократичний Інтернаціонал ( CDI ) – всесвітню організацію Християнських демократичних партій; Молодіжну організацію Европейської Народної Партії ( YEPP ) – спілку молодіжних Християнсько-демократичних організацій; Міжнародну Асоціацію Християнських підприємців й Світову Конфедерацію Праці ( попередня назва – Міжнародна Федерація Християнських Профспілок ). В Україні історія Християнської демократії починається наприкінці 19 століття ( дивись – Християнсько Суспільний Союз ). З набуттям Україною незалежності почали з'являтися партії та молодіжні громадські організації Християнського демократичного спрямування про які детально йдеться вище.

ІДЕОЛОҐІЧНІ ЗАСАДИ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ[ред. | ред. код]

ДЕМОКРАТІЯ[ред. | ред. код]

Християнські демократи виробили власні погляди на поняття демократії. Для нас демократія це не «демаґоґія», не примітивний популізм й не режим «роби, що хочеш». У центрі функціонування демократії лежить не лише персона, а Громада. Саме Громада є первинним середовищем існування персони, а вже об’єднання Громад творить суспільство. Оскільки Громада виникає на найнижчому рівні суспільної взаємодії, вона виступає розумним виразником впорядкованих інтересів людини-персони. Тому урахування інтересів Громади є головним завданням демократії на наше переконання.

СОЛІДАРНІСТЬ[ред. | ред. код]

Для досягнення органічної взаємодії інтеґраційних та координаційних дій у суспільстві, необхідна готовність до взаємодопомоги і взаєморозуміння. Християнські демократи пропаґують й сповідують солідарність у боротьбі з несправедливістю й нерівністю, яка полягає у взаємодії та співпраці, а не у ворожнечі й ненависти. Взаємодія, співпраця та солідарність є обов’язковими умовами миру і досягнення спільного блага.

ПЕРСОНАЛІЗМ[ред. | ред. код]

Людина – персона. Права і свободи людини є найвищою невід’ємною цінністю. Особливість персоналістської концепції полягає у тому, що надання людині рис персони наділяє її певними соціяльними обов’язками. Персоналізм пов’язує людину з її оточенням – соціумом. Персоналізм закладає основи для особливого розуміння «свободи людини», яка полягає у можливости здійснювати вільний вибір, але водночас, нести за нього відповідальність залишаючись послідовним.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ[ред. | ред. код]

Оскільки людина є персоною у певному середовищі, то вона несе відповідальність за його збереження та розвиток. Відповідальність передбачає вищість спільного блага, заради якого часто треба поступатись власними амбіціями, а часом і свободою. Згідно з Християнською демократичною ідеолоґією – тільки ціннісні люди можуть бути відповідальними.

СОЦІЯЛЬНА РИНКОВА ЕКОНОМІКА[ред. | ред. код]

Розвиток людини, включає свободу вибору праці чи діяльности. Приватна власність – невід’ємна частина прав і свобод людини. Соціяльна ринкова економіка включає: забезпечення повної зайнятости Громадян; соціяльну безпеку, соціяльну справедливість і соціяльний проґрес (шляхом проведення державою заходів щодо перерозподілу благ у формі надання соціяльної допомоги, соціяльних пенсій та прирівняних платежів, субсидій, дотацій, проґресивної шкали прибуткового податку тощо, через систему соціяльного забезпечення: пенсійне, медичне страхування, страхування по безробіттю та по догляду, від нещасного випадку; через трудове і соціальне законодавство); приватну власність на засоби виробництва й вільне ціноутворення; створення умов для конкуренції та забезпечення конкуренції (шляхом антимонопольного законодавства, законів проти недобросовісної конкуренції); свідому політику зміцнення кон’юнктури економічного зростання; політику стабільної валюти (у тому числі через незалежний емісійний центр (національний банк)); свободу зовнішньої торгівлі, валютного обміну.

СОЦІЯЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ[ред. | ред. код]

Ідея соціяльної справедливости посідає важливе місце в ідеолоґії Християнської демократії. Вона є необхідною умовою досягнення спільного блага. Соціяльна справедливість спрямовується на Громади, а не на окремих персон. Вона не передбачає «соціяльне урівняння», а навпаки – спрямовується на ґармонійний розвиток суспільства у цілому. Для Християнських демократів, соціяльна справедливість – це не тільки необхідність надати кожній людині те, що їй належить, але й надавати те, що належить суспільству.

КОММУНІТАРИЗМ[ред. | ред. код]

Місія людини – не особиста конкуренція з іншими, чи виконання механічних функцій, а реалізація себе, як повноправного члена природних громад – сім’я, професія, служба. Ми вважаємо, що значну роль у цьому відіграють професійні й суспільні об’єднання, саме вони сприяють розвитку горизонтальних зв’язків між людьми та зміцненню «суспільної свідомости». Захист свободи й цілісности таких об’єднань від посягань та державного контролю – завдання Християнської демократії.

СУБСИДІЯРНІСТЬ[ред. | ред. код]

Цей принцип передбачає невтручання Держави у справи Громад, якщо немає звернень від них про необхідність такого державного втручання. Християнські демократи виходять із того, що на нижчих рівнях Держави, існує краще розуміння ситуації та існуючих проблемних питань. Саме тому Громада може ефективніше вирішити свої проблемні питання, ніж це зробить Держава. Християнська демократія заперечує централізоване управління, і загалом, неґативно ставиться до тотальної діяльности Держави, яка має бути обмежена до виключних сфер. Субсидіярність не відкидає можливість втручання Держави. Але таке втручання Держави може відбуватись тільки тоді, коли Громада не може вирішити своїх проблемних питань або ж звернулась з проханням про втручання чи допомогу. Тобто субсидіярність передбачає надання допомоги Державою, а не втручання у повсякденну діяльність органів управління Громади.

РЕВОЛЮЦІЙНІСТЬ[ред. | ред. код]

Християнські демократи добре розуміють, що політика часто служить місцем для безпринципної, нечесної й неморальної взаємної боротьби. Тому вони не тільки пропаґують власні цінности, а й вміють їх відстоювати і захищати. В умовах протистояння авторитарним й тоталітарним режимам та нерівномірному розподілу світових багатств, Християнські демократи мусять бути сильними, дієвими й революційними для досягнення ефективних результатів. Революційність у першу чергу означає прагнення швидких і докорінних суспільних змін. Перемога у протистоянні із авторитаризмом і тоталітаризмом вимагає, швидких реформ спрямованих на подолання бідности й відсталости, бо тільки за таких умов суспільство зможе прийняти демократію. Тим не менше, не слід путати революційність Християнських демократів із аґресією. Християнські демократи прагнуть зникнення аґресивних авторитарних чи тоталітарних режимів та прагнуть встановлення чесних правил політичної боротьби.

ПОЗАКОНФЕСІЙНІСТЬ[ред. | ред. код]

Цей принцип християнської демократії дає їй перспективи розвитку у будь-якій частині сьогоднішнього світу. Християнські демократи відмежовуються від прямого впливу реліґії на їхню діяльність. Для них є чітким розмежування на суспільне, політичне й реліґійне. Християнські демократи діють виключно у політичній площині, де намагаються створити усім Громадам, як і усім Громадянам, рівні можливости для самореалізації. У рамках Християнських демократичних політичних сил створюються сприятливі умови для участи представників усіх реліґійних конфесій та деномінацій. У міжконфесійних конфліктах, протистояннях – Християнські демократи обстоюють ідею примирення й порозуміння. Оскільки демократія створює сприятливі можливости для мирного вирішення будь-яких суспільних проблемних питань.

ХРИСТИЯНСЬКЕ СОЦІАЛЬНЕ ВЧЕННЯ[ред. | ред. код]

Християнське соціальне вчення ( Християнська соціальна наука / Християнське суспільствознавство / Християнська соціальна доктрина / Християнська соціальна етика ) – наука про морально-правовий порядок суспільства як передумова самореалізації людини[1]. Як теолоґічна етика, Християнське соціальне вчення є або частиною моральної теології, або стоїть поруч із нею[2]. Вивчає соціяльні й політичні відносини, структури та норми щодо загальних ідей розподільної, комутативної участи у справедливості й впливає на розробку рішень з огляду на дефіцит правосуддя. Однією з їх головних цілей є формування моральних суджень про соціальний вимір, у якому живуть люди, звідси їх головне питання: «Чи справедливі інституційні структури?»[3] У Католицькій теолоґії у основному говорять про Католицьке соціальне вчення через його характер. У реформованому Протестантизмі Кальвіністська трудова етика домінує над принципом виконання.

КАТОЛИЦЬКА СОЦІАЛЬНА ДОКТРИНА[ред. | ред. код]

Католицька соціальна доктрина включає позицію Апостольської Католицької Церкви щодо соціяльних питань й співіснування людини взагалі. Йдеться про благочестиве соціальне замовлення для забезпечення доброго життя на основі розуму й Божественного одкровення. Католицька соціальна доктрина базується на принципах персоналізму, солідарности й субсидіарности, а також загального / спільного блага. Вихідним пунктом сучасного Католицького соціального вчення стала Енцикліка «Rerum Novarum» Папи Лева XIII. З часом воно було оновлене, тож Апостольська Католицька Церква взяла до уваги демократію і відкрила свій ґоризонт для глобальних відносин. Загальна Декларація Прав людини була визнана у 1963 році в Енцикліці миру «Pacem in Terris». А «Laudato si'» розширив предмет соціального навчання на еколоґічну етику. Численні соціяльні асоціації підтримують поширення Католицького соціального вчення в економічній, соціяльній та політичній сферах, наприклад, Федерація Католицьких Підприємців.

ПРАВОСЛАВНА СОЦІАЛЬНА ДОКТРИНА[ред. | ред. код]

Православна соціальна доктрина набагато менш розвинена, ніж в инших конфесіях. Але вийшла на перший план, зокрема, після краху коммуністичного режиму на теренах колишнього Совєтського Союзу і Східної Европи. Синод Московської Патріархії у 2000 році оприлюднив «Основи соціяльної доктрини Русскої Православної Церкви». У червні 2016 року у РПЦ оприлюднили довгий розділ у документі Ради загального православного соціального вчення.

ПРОТЕСТАНТСЬКА СОЦІАЛЬНА ЕТИКА[ред. | ред. код]

Євангельська соціальна етика не має церковного тексту як у Католицькому розумінні. Із загальних тверджень щодо соціяльних й політичних питань у Євангельських Християн є описовий субстрат, що випливає із загальних вірувань та тверджень, й це формує Євангельську соціальну етику, завдяки чому орієнтація на Біблійну концепцію справедливости може розглядатися як спільна основа. Однак Протестантська теолоґія уже не вважає соціальне вчення неможливим, посилаючись на постійний ефект первородного гріха у всіх соціяльних сферах. Так був покинутий і квієтизм, і союз Престолу з вівтарем. До кінця Першої Світової війни Протестантизм у Німеччині був суворо монархічним, у цьому сенсі політично нешкідливим, на відміну від Католицизму, лише реліґйні меншини зверталися до соціяльного питання і проблем робітничого класу. Однак широкий рух, який офіційно не був написаний Церквою у сфері дияконії та внутрішньої місії, особливо із середини XIX століття мав значний вплив на соціяльно мислячих інтелектуалів у Німеччині та специфічну суспільно-політичну структуру у Німецькій імперії ( наприклад Теодор ЛОМАН ). Існували тісні особисті зв'язки, наприклад, між Євангелічним Соціяльним Конґресом й впливовим Союзом Соціяльної Політики. Засновником реліґійного соціялізму у Німеччині був протестантський богослов Крістоф БЛЮМХАРДТ ( 1842-1919 ), а у Швайцарії Леонард РАГАЗ. Швайцарський богослов Карл БАРТ, як найважливіший новатор Протестантизму у XX столітті, був студентом обох цих богословів і представляв Християнський соціялізм як раціональне рішення Християн для сучасного свідчення про вчення Христа. Він також вказав на схожість між біблійним проголошенням Ісуса Христа та марксизмом. На противагу цьому Макс ВЕБЕР підкреслював у праці «Протестантська етика і дух капіталізму» вплив Протестантської соцільної етики на капіталістичний соціяльний лад.

ВПЛИВ НА СОЦІЯЛЬНУ РИНКОВУ ЕКОНОМІКУ[ред. | ред. код]

Творців Католицького соціального вчення з радістю цитували у кількох політичних напрямках, наприклад Освальд фон НЕЛ-БРЕЙНІНҐ. На сьогодні уявлення про соціяльно орієнтовану ринкову економіку наближається до вимог своєї мети. Основи концепції соціальної ринкової економіки були створені під час нацистського режиму. Тісні зв’язки між колами Церкви і новими ліберальними концепціями (БОНХОФЕР, ТІЛІКЕ, ДІТЦЕ, ЛАМПЕ, РЬОПКЕ, БЬОМ й инші) вражають[8]. Тому справедливо можна говорити про коріння соціяльної ринкової економіки у Католицькому соціальному вченні й у Протестантській соціальній етиці.

СОЦІЯЛЬНА ДОКТРИНА КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ[ред. | ред. код]

Соціяльне вчення Католицької Церкви / Соціяльна доктрина Католицької Церкви — корпус доктринальних текстів Апостольської Католицької Церкви, де розкрите питання соціяльної справедливости, включаючи жебрацтво, бідність і заможність ( матеріяльне багатство ), економіки, соціяльної організації та роль держави. Засноване Папою Левом XIII в Енцикліці Rerum Novarum ( 1891 ), у якій відстоювано економічний дистрибутизм, засуджено капіталізм і соціялізм, бере початки від праць Фоми Аквінського й Аврелія Августина. Бере початки з концепцій присутніх у Біблії й культурі Стародавнього Близького Сходу. Згідно з Папою Бенедиктом XVI, Католицьке соціяльне вчення «просто бажає внести вклад в очищення розуму й допомогти у тому, щоби визнати, а потім і здійснити, тут і зараз, те, що є справедливим. … (Церква) зобов'язана вступити у цю боротьбу (за справедливість) шляхом раціонального арґументування, і її борг – пробудити духовні сили, без яких справедливість … не може затвердитися й квітнути». Згідно з Папою Іоанном Павлом II, підстава цього вчення «спочиває на троїчній основі – людська гідність, солідарність та субсидіярність». Усе це відображає елементи юдейського закону і пророчих книг Старого Завіту, а також вчення Ісуса Христа, зафіксоване у Новому Завіті, наприклад, у твердженні, що «так як ви зробили одному з найменших цих братів Моїх, те вчинили Мені». Відмінною рисою Католицького соціяльного вчення є послідовна критика модерну, соціяльної та політичної ідеолоґії як лівих, так і правих. Лібералізм, комунізм, фемінізм, атеїзм, соціялізм, фашизм, капіталізм і нацизм були засуджені декількома Папами з кінця XIX століття. Католицьке соціальне вчення завжди намагалося знайти рівновагу між турботою про все суспільство, особливо про найслабших і бідних, з одного боку, і повагою до людської свободи, включаючи право на приватну власність, з іншого боку. Rerum Novarum, Quadragesimo anno, Centesimus annus та Caritas in Veritate є документами, які відстоюють справедливий розподіл доходів і заможности (матеріяльних благ).

ЕНЦИКЛІКИ Й ИНШІ ОФІЦІЙНІ ДОКУМЕНТИ[ред. | ред. код]

Лев XIII[ред. | ред. код]

Firmissimam Constantiam ( 1937 ) про становище католицтва в Мексиці Diuturnum illud ( 1881 ) про походження цивільної влади Immortale Dei ( 1885 ) про християнський устрій державної системи Libertas praestantissimum ( 1888 ) про свободу людини Sapientiae christianae ( 1890 ) про соціальні обов'язки християн Rerum Novarum ( 1891 ) на положення робітничого класу Graves de Communi Re ( 1901 ) про християнську демократію

Пій X[ред. | ред. код]

E supremi apostolatus ( 1903 ) про оновлення всього у Христі Il fermo proposito ( 1905 ) про католицьку акцію в Італії

Бенедикт XV[ред. | ред. код]

Pacem Dei Munus Pulcherrimum ( 1920 ) про християнський мир і примирення

Пій XI[ред. | ред. код]

Ubi arcano Dei consillo ( 1922 ) про пошук миру у Христовому царстві Non abbiamo bisogno ( 1931 ) про католицьку акцію в Італії Quadragesimo Anno ( 1931 ) про оновлення соціального порядку Acerba animi anxitudo ( 1932 ) про прикру ситуацію католицизму в Мексиці

Бенедикт XV[ред. | ред. код]

Dilectissima nobis ( 1933 ) про несправедливе становище католицизму в Іспанії Mit brennender Sorge ( 1937 ) про становище Католицької Церкви у Німеччині

Пій XII[ред. | ред. код]

Summi Pontificatus ( 1939 ) про людську солідарність і тоталітарну державу Optatissima pax ( 1947 ) про заохочення молитися за соціальний мир та мир у світі Humani generis ( 1950 ) про деякі помилкові погляди, що загрожують основам католицького вчення

Іван XXIII[ред. | ред. код]

Mater et magistra ( 1961 ) про соціальний розвиток у світлі християнського вчення Pacem in terris ( 1963 ) за мир між усіма народами, заснований на правді, справедливості, любові та свободі

II Ватиканський собор[ред. | ред. код]

Gaudium et spes ( 1965 ) про церкву в сучасному світі Dignitatis humanae ( 1965 ) про свободу віросповідання

Павло VI[ред. | ред. код]

Populorum progressio ( 1967 ) про розвиток народів, і що економіка світу повинна слугувати людству, а не лише кільком особам Humanae Vitae ( 1968 ) про контроль над народжуваністю Octogesima adveniens ( 1971 ) до 80-річчя Rerum Novarum Evangelii nuntiandi ( 1975 ) про євангелізацію в сучасному світі

Синод Епископів у Римі[ред. | ред. код]

Справедливість у світі ( 1971 ) про справедливість у світі

Синод Епископів у Пуебла[ред. | ред. код]

Декларація конференції латиноамериканських єпископів ( 1971 )

Іван Павло II[ред. | ред. код]

Redemptor hominis ( 1979 ) на початку папського служіння Laborem exercens ( 1981 ) про працю людини до 90-річчя Rerum Novarum Familiaris consortio ( 1981 ) про завдання християнської родини у сучасному світі Sollicitudo rei socialis ( 1987 ) з нагоди 20-ї річниці Populorum Progressio Christifideles laici ( 1988 ) про миротворче покликання та місію у Церкві та світі через 20 років після II-го Ватиканського Собору Centesimus Annus ( 1991 ) до 100-ліття Rerum Novarum Катехізис Католицької Церкви ( 1992 ) Veritatis splendor ( 1993 ) про деякі основні проблеми морального вчення Церкви Evangelium Vitae ( 1995 ) про цінність та цілісність життя людини

Папська Рада Справедливості і Миру[ред. | ред. код]

Компендіум соціального вчення Церкви ( 2004 )

Бенедикт XVI[ред. | ред. код]

Deus Caritas Est ( 2005 ) про християнську любов Caritas in Veritate ( 2009 ) про цілісний розвиток людини в любові та істині

Франциск[ред. | ред. код]

Evangelii Gaudium ( 2013 ) про проповідування Євангелія в сучасному світі Laudato si' ( 2015 ) про турботу за спільний будинок, екологію на планеті Земля Amoris laetitia ( 2016 ) про сімейну любов

ЛІДЕРИ ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНОГО СОЮЗУ[ред. | ред. код]

Керівні статутні органи – З'їзд і Політична Рада Християнсько-Демократичного Союзу. Очолює Політичну раду Християнсько-Демократичного Союзу – Голова Християнсько-Демократичного Союзу.

    • Голова ХДС – Петро-Андрій ВЛАСІЙЧУК
    • Голова Виконавчого комітету ХДС – Володимир ЛУЦЬКИЙ
  1. Депутатські фракції і групи IX скликання. rada.gov.ua. Процитовано 2020-11-26.