Чудь заволоцька

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 14:19, 17 березня 2020, створена Taromsky (обговорення | внесок)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Чудь заволоцька — літописна назва фіно-угорського населення Заволоччя, що вперше згадується в Повісті временних літ. Однозначної думки щодо етнічного складу заволоцької чуді серед дослідників немає. Народи, що згадані під цією назвою тепер повністю асимільовані серед вепсів, росіян, а також комі.

Історія згадок[ред. | ред. код]

У країнах же Яфета сидять русь, чудь і різні народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печера, ям, угра, литва, зимігола, корсь, летгола, ліви.

Повість временних літ[1]

Етнічний склад[ред. | ред. код]

Ще в XIX сторіччі багатьма дослідниками висловлювалися гіпотези про етнічну приналежність давніх мешканців Заволоччя:

  • Андрій Шегрен і Матіас Кастрен вважали їх предками обонезької чуді й єднали з ємью;
  • Петро Єфименко, грунтуючись на авторитеті Даніеля Європеуса, ототожнював їх з югрою;
  • І. П. Барсов вважав, що заволоцька чудь — узагальнене позначення всіх народів, що населяли Заволоччя .

У руських літописах екзоетнонім «чудь» традиційно застосовувався до двох фіно-угорським народам: естів і вепсів. Саме вепсів (а точніше — літописну весь) багато вчених вважають наймовірнішим етносом заволоцької чуді. Зокрема, В. В. Піменов вважав, що саме весь, що зайняла до кінця I тисячоріччя Заволоччя, була зустрінута там слов'янами в IX — X сторіччях[2]. Раніше аналогічну гіпотезу висловлював Дмитро Бубріх, який також вважав весі, що володіла західним і південно-західним проходом у Заволоччя складала конкуренцію меря, що рухалася з півдня річкою Юг[3].

Ймовірно, що чудь біла високого зросту для слов'ян, бо у давнину "чудом", "чуддю" позначали велетнів.[4][5]

Археологічні пам'ятки[ред. | ред. код]

У народній пам'яті зберігалися відомості про належність білооцькій чуді залишків земляних фортець, могильників і поселень. Вони мали назви з прикметником «чудський», наприклад, урочище, де колись стояла фортеця могли називати «Чудський городок». Саме такого роду вказівки і служать підказкою археологам.

Однозначно пов'язати з чудью до теперішнього часу можна досить невелике число пам'яток: над Сухоною і її притоках це Усть-Пуя, Корбала, Мар'їнська, Кудрино; в верхів'ях Лузи — Лойма і Вєкшор.

За результатами розкопок чудська матеріальна культура мала примітивну гончарну майстерність, без застосування кола, з прикрасою кераміки ямочно-гребінчастим орнаментом, характерним для фінно-угрів. Настільки ж характерною прикрасою були «гучні» підвіски з бронзи у вигляді качечки або коника. З одягу можна відзначити плащі з фібулами у чоловіків, довгі лляні сорочки, косоклинні глухі сарафани і обручі з накладкою з берести у жінок. Виявлено численні бронзові жіночі прикраси й нечисленні прикраси можна віднести до чоловічих. Крім полювання і рибальства було поширене землеробство. Головним об'єктом торгівлі були шкурки хутрових тварин.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Повесть временных лет. Архів оригіналу за 2010-11-27. Процитовано 2010-11-13. 
  2. Кругляшова В.П. Жанры несказочной прозы уральского горнозаводского фольклора. Уральская библиотека. Архів оригіналу за 2015-12-08. Процитовано 2010-11-13. 
  3. Бубрих, Д.В. {{{Заголовок}}}. — Петрозаводск, 1947.
  4. А. Комогорцев. Таинственная Чудь // "Тайны. Открытия. Приключения". — 2009. — № 2.
  5. Словарь церковно-славянскаго языка / Подъ ред. А. Х. Востокова. — С.-Петербургъ: Второе отдѣление Императорской Академіи Наукъ, 1861. — Т. II. — С. 570.

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Рябинин Е. А. Финно-угорские племена в составе Древней Руси. СПб.: Изд-во СПбГУ, 1997. 260 с.

Посилання[ред. | ред. код]