Шельфовий льодовик Росса: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[перевірена версія][очікує на перевірку]
Немає опису редагування
Мітки: Візуальний редактор перше редагування
 
Рядок 11: Рядок 11:
{{Legend|#2b5d0a|'''Вілкінса''' ({{formatnum:13680}} km²)|border=#8aa678}}]]
{{Legend|#2b5d0a|'''Вілкінса''' ({{formatnum:13680}} km²)|border=#8aa678}}]]
[[Файл:Ross Ice Shelf 1997.jpg|thumb|250px|Шельфовий льодовик Росса в 1997 році.]]
[[Файл:Ross Ice Shelf 1997.jpg|thumb|250px|Шельфовий льодовик Росса в 1997 році.]]
'''Бар'є́р Ро́сса''' — стрімкий, часто прямовисний обрив краю [[шельф]]ового [[льодовик]]а, що спускається з [[Антарктида|Антарктиди]] в південній частині [[море Росса|моря Росса]] і між 77°30' і 78° пд. ш. протягом близько 800 км утворює його берег. Висота бар'єру Росса в середньому 30—40 м, місцями до 73 м. Площа зайнятої льодовиком мілководної частини моря Росса досягає 400 000 км².
'''Бар'є́р Ро́сса''' — стрімкий, часто прямовисний обрив краю [[шельф]]ового [[льодовик]]а, що спускається з [[Антарктида|Антарктиди]] в південній частині [[море Росса|моря Росса]] і між 77°30' і 78° пд. ш. протягом близько 800 км утворює його берег. Висота бар'єру Росса в середньому 30—40 м, місцями до 73 м. Площа зайнятої льодовиком мілководної частини моря Росса досягає 400 000 км². Він є найбільшим шельфовим [[Глетчерний лід|глетчером]] в Антарктиді, носить ім'я знаменитого англійського дослідника Арктики і Антарктиди - [[Джеймс Кларк Росс|Джеймса Кларка Росса]].

== Історія дослідження ==
У 1831 Джеймс Кларк Росс встановив розташування [[Північний магнітний полюс|Північного магнітного полюса]] і наступні кілька років намагався знайти морський шлях до південного. У січні 1841 експедиція англійського адміралтейства на кораблях "Erebus" і "Terror" зі спеціально укріпленими дерев'яними корпусами пройшли через Паковий лід в Тихому океані і через чотири дні вийшли до відкритого моря. Однак плани Росса не збулися, і 11 січня експедиція виявила на своєму шляху величезну брилу льоду. Пізніше декілька географічних об'єктів у цьому районі отримали ім'я Росса, а два вулкана ( Еребус і Терор) були названі іменами кораблів експедиції.

Для перших антарктичних дослідників, що прагнуть досягти Південного полюса, шельфовий льодовик Росса став відправною точкою. У першій розвідці району Роберт Фалкон Скотт провів значні дослідження шельфу та його околиць. Ці дані були представлені на лекції 7 червня 1911, а потім опубліковані <ref>{{Cite book
|url=http://dx.doi.org/10.5962/bhl.title.105207
|title=Scott's last expedition /
|last=Scott
|first=Robert Falcon
|last2=Huxley
|first2=Leonard
|date=1913
|publisher=Smith, Elder,
|location=London :
}}</ref>. У Китової бухті розташовувалася дослідницька база Фрамхейм норвезької експедиції Роальда Амундсена.

Амундсен і Скотт на шляху до Південного полюса в 1911 році перетнули шельф. Полярна експедиція Скотта, яка стартувала з острова Росс, згодом загинула на зворотному шляху в 1912.

У період 1929 - 1959 роки у східній частині шельфового льодовика Росса перебувала група баз Літл-Америка антарктичної експедиції США. У цей час на західному кордоні льодовика розташовується велика американська станція Мак-Мердов.

Дослідження дозволили висунути нові цікаві точки зору. Одна з таких теорій, запропонована в 2006, виходячи з даних геологічної розвідки, стверджує, що раніше шельфовий льодовик вже руйнувався, можливо несподівано, і що цей процес може повторитися.

На території льодовика вчені виявили скам'янілі рештки тварин і рослин, що свідчить про те, що Антарктида була колись частиною давнього континенту [[Гондвана|Гондвани]].

Льодовик Бірдмора й кілька інших великих льодовиків, спускаючись з Трансантарктичних гір, тиснуть на льодовик Росса і збільшують його масу. Тому він постійно рухається до моря з середньою швидкістю від 1,5 до 3 метрів у день. У міру просування лід тане знизу, утворюючи холодні придонні течії.


Живлення льодовика відбувається за рахунок сповзання [[льодовикові маси|льодовикових мас]] з прилеглих до [[море|моря]] частин [[материк]]а і частково за рахунок [[сніг]]у, що лежить на самій поверхні льодовика; [[лід]] видаляється внаслідок відокремлення від краю льодовика льодових гір&nbsp;— [[айсберг]]ів, що виносяться вітром та течіями на північ у відкритий океан.
Живлення льодовика відбувається за рахунок сповзання [[льодовикові маси|льодовикових мас]] з прилеглих до [[море|моря]] частин [[материк]]а і частково за рахунок [[сніг]]у, що лежить на самій поверхні льодовика; [[лід]] видаляється внаслідок відокремлення від краю льодовика льодових гір&nbsp;— [[айсберг]]ів, що виносяться вітром та течіями на північ у відкритий океан.

== Тріщини глетчера ==
Зовнішній край [[Льодовиковий щит|льодовикового щита]] піддається дії штормів, припливів і відпливів, тому тут він і розтріскується. Розломи і тріщини тягнуться на багато кілометрів, часто утворюючи широкі промоїни. Але вони характерні лише для крайової зони цієї монолітної брили. Загалом на шельфових льодовиках немає тріщин, і рухатися ними простіше, ніж льодами Антарктиди.


== Література ==
== Література ==

Поточна версія на 17:27, 29 грудня 2021

Найбільші шельфові льодовики Антарктиди.
   Росса (472 960 km²)
   Ронне-Фільхнера (422 420 km²)
   Еймері (62 620 km²)
   Ларсена (48 600 km²)
   Рісер-Ларсена (48 180 km²)
   Фімбул (41 060 km²)
   Шеклтона (33 820 km²)
   Георга VI (23 880 km²)
   Західний (16 370 km²)
   Вілкінса (13 680 km²)
Шельфовий льодовик Росса в 1997 році.

Бар'є́р Ро́сса — стрімкий, часто прямовисний обрив краю шельфового льодовика, що спускається з Антарктиди в південній частині моря Росса і між 77°30' і 78° пд. ш. протягом близько 800 км утворює його берег. Висота бар'єру Росса в середньому 30—40 м, місцями до 73 м. Площа зайнятої льодовиком мілководної частини моря Росса досягає 400 000 км². Він є найбільшим шельфовим глетчером в Антарктиді, носить ім'я знаменитого англійського дослідника Арктики і Антарктиди - Джеймса Кларка Росса.

Історія дослідження[ред. | ред. код]

У 1831 Джеймс Кларк Росс встановив розташування Північного магнітного полюса і наступні кілька років намагався знайти морський шлях до південного. У січні 1841 експедиція англійського адміралтейства на кораблях "Erebus" і "Terror" зі спеціально укріпленими дерев'яними корпусами пройшли через Паковий лід в Тихому океані і через чотири дні вийшли до відкритого моря. Однак плани Росса не збулися, і 11 січня експедиція виявила на своєму шляху величезну брилу льоду. Пізніше декілька географічних об'єктів у цьому районі отримали ім'я Росса, а два вулкана ( Еребус і Терор) були названі іменами кораблів експедиції.

Для перших антарктичних дослідників, що прагнуть досягти Південного полюса, шельфовий льодовик Росса став відправною точкою. У першій розвідці району Роберт Фалкон Скотт провів значні дослідження шельфу та його околиць. Ці дані були представлені на лекції 7 червня 1911, а потім опубліковані [1]. У Китової бухті розташовувалася дослідницька база Фрамхейм норвезької експедиції Роальда Амундсена.

Амундсен і Скотт на шляху до Південного полюса в 1911 році перетнули шельф. Полярна експедиція Скотта, яка стартувала з острова Росс, згодом загинула на зворотному шляху в 1912.

У період 1929 - 1959 роки у східній частині шельфового льодовика Росса перебувала група баз Літл-Америка антарктичної експедиції США. У цей час на західному кордоні льодовика розташовується велика американська станція Мак-Мердов.

Дослідження дозволили висунути нові цікаві точки зору. Одна з таких теорій, запропонована в 2006, виходячи з даних геологічної розвідки, стверджує, що раніше шельфовий льодовик вже руйнувався, можливо несподівано, і що цей процес може повторитися.

На території льодовика вчені виявили скам'янілі рештки тварин і рослин, що свідчить про те, що Антарктида була колись частиною давнього континенту Гондвани.

Льодовик Бірдмора й кілька інших великих льодовиків, спускаючись з Трансантарктичних гір, тиснуть на льодовик Росса і збільшують його масу. Тому він постійно рухається до моря з середньою швидкістю від 1,5 до 3 метрів у день. У міру просування лід тане знизу, утворюючи холодні придонні течії.

Живлення льодовика відбувається за рахунок сповзання льодовикових мас з прилеглих до моря частин материка і частково за рахунок снігу, що лежить на самій поверхні льодовика; лід видаляється внаслідок відокремлення від краю льодовика льодових гір — айсбергів, що виносяться вітром та течіями на північ у відкритий океан.

Тріщини глетчера[ред. | ред. код]

Зовнішній край льодовикового щита піддається дії штормів, припливів і відпливів, тому тут він і розтріскується. Розломи і тріщини тягнуться на багато кілометрів, часто утворюючи широкі промоїни. Але вони характерні лише для крайової зони цієї монолітної брили. Загалом на шельфових льодовиках немає тріщин, і рухатися ними простіше, ніж льодами Антарктиди.

Література[ред. | ред. код]


  1. Scott, Robert Falcon; Huxley, Leonard (1913). Scott's last expedition /. London :: Smith, Elder,.