Відмінності між версіями «Японська мова»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[неперевірена версія][неперевірена версія]
м (робот змінив: lad:Lingua japonesa)
Рядок 764: Рядок 764:
   
 
== Джерела та література ==
 
== Джерела та література ==
*築島裕『国語学』 ([[Цукісіма Хіросі]]. ''Японське мовознавство'') 東京大学出版会, 1964.
+
*築島裕『国語学』 ([[Цукішіма Хіроші]]. ''Японське мовознавство'') 東京大学出版会, 1964.
   
 
== Посилання ==
 
== Посилання ==

Версія за 18:28, 13 січня 2009

Японська мова
Yaponska mova-1.svg
Поширена в Японія Японія[1]
Регіон Східна АзіяАмерикаАвстралія
Носії 130 мільйонів осіб[2]
Місце 9
Писемність кандзі, кана, катакана і хіраґана
Класифікація Ізольовані мови
 Японсько-рюкюські мови
   Японська мова
Офіційний статус
Державна Японія Японія (де-факто)[3]
Офіційна Японія Японія (де-факто)[4]
Палау Палау (штат Ангаур)
Регулює Міносвіти Японії (де-факто)[5]
Коди мови
ISO 639-1 ja
ISO 639-2 jpn
ISO 639-3 jpn
SIL JPN

Япо́нська мо́ва (яп. 日本語, にほんご, にっぽんご, Аудіо ніхон-ґо, ніппон-ґоопис файлу[6]) — мова, якою розмовляють японці, мешканці Японського архіпелагу, а також японці в еміграції. Належить до японо-рюкюської групи мов. Є рідною мовою практично усіх жителів Японії, за виключенням натуралізованих іноземців. Юридично не має статусу офіційної мови, але фактично є такою. В системі японської освіти вивчається як «державна мова»[7].

Кількість носіїв мови в Японії і світі складає близько 130 мільйонів осіб. Займає 9 місце в світі для кількості мовців[8]

Перші документальні свідчення, які підтверджують існування японської мови датуються 8 століттям.

Японська мова графічно виражається трьома складовими елементами — двома силабічними абетками кана, хіраґана і катакана, а також ієрогліфами. Крім цього інколи використовується латинська абетка ромадзі для передачі японських фонем.

Словник японської мови нараховує більше мільйона слів. Він зазнав сильного впливу китайської мови. Після Другої світової війни має місце активне запозичення англійських слів.

Особливості

Фонеми в японській мові, за винятком подвоєння приголосних (っ) та фонеми «н» (ん), мають відкриті склади, що закінчуються на голосні, а також мають мори в літературній мові та діалектах. Наголос в японській мові є тоновим.

Для автентичних японських слів, позбавлених іноземних нашарувань, характерні наступні риси:

  1. Слова не починаються зі звуку «р», тобто силабів стовпчика «ра» (ら行)[9].
  2. Слова не починаються з дзвінких приголосних[10].
  3. Голосні звуки в корні слова не збігаються один з одним[11].[12]

Речення будується за схемою «підметозначенняприсудок». Означення передує означуваному слову. Під час відмінювання іменників замість зміни порядку слів у реченні або закінчень іменника, використовується функціональне слово, частка-афікс, яка виконує граматичну функцію і додається до закінчення іменника. Відповідно, в лінгвістичній типології за особливостями будови речення японську мову відносять до мов типу SOV, а за особливостями морфології до аглютинативних мов.[13] Словниковий запас японської мови, окрім автентичних японських слів, містить багато запозичень з письмової китайської мови, а також слів з європейських мов.[14]

В японській мові існують граматично і лексично багаті категорії ввічливості, систематизовані у так званій «шанобливій мові»[15]. Гоноративні й адресивні словоформи мають різні відтінки, покликані забезпечити належний рівень розмови осіб різного соціального статусу.[16]

Діалекти японської мови поділяються на західнояпонський, східнояпонський і рюкюський. Вони мають більш детальну класифікацію за регіонами на субдіалекти та наріччя. Стандартною або літературною японською мовою вважається діалект середніх і вищих класів Токіо 2-ї половини 19 століття, так звана «мова Яманоте»[17].[18]

Особливостями, які вирізняють японську мову від іннших є, насамперед, японська писемність. В ній використовуються чотири системи — китайські ієрогліфи, силабічні абетки хіраґана і катакана, та латинка ромадзі. Ієрогліфи мають подвійне використання — як логограми і як фонограми.[19] Другою особливістю є велика кількість займенників для позначення особи[20], а також розвинені гоноратив і адресив.[21]

Іншими особливостями є сталість фонем, що мають форму «приголосний + голосний», 5 голосних звуків, протистояння прямих і палаталізованих звуків, наявність 2 мор в 1 складі, одзвінчування голосних, зміна тонового наголосу в складених словах, тощо.[22]

Поширення

Японська мова використовується в основному в Японії. Точних підрахунків кількості носіїв цієї мови не проводилося а ні на Японських островах, а ні закордоном, тому, зазвичай, ця кількість ототожнюється з чисельністю населення Японії.

В Японії немає прямого закону, який би визначав статус японської мови як офіційної або державної мови, проте в японському законодавстві є поодинокі непрямі згадки, які свідчать що де-факто такий статус вона має. Зокрема, в статті 47 Закону про суди від 1947 року[23] зазначено, що в японських судах повинна використовуватися японська мова, а в статтях 3 і 9 Закону про сприяння культурі писемності та друку від 2005 року[24] терміни «японська мова» і «державна мова» виступають синонімами. Крім цього інші закони Японії базуються на тій аксіомі, що саме японська, а не будь-яка інша мова, є офіційною і державною мовою в країні. Усі офіційні тексти записуються японською, а в японських школах години вивчення японської мови називаються уроками «державної мови».

За межами Японії японська мова використовується в АмериціКанаді, США (особливо Гаваях), Мексиці, Бразилії, Перу, Болівії, Домініканській республіці, Аргентині, Чилі, Парагваї. Уругваї, Венесуелі, Колумбії, Еквадорі та Кубі —, а також Австралії і Великій Британії, де проживає японська діаспора.[25]Нею розмовляють переважно літні мешканці. Третє і четверте покоління нащадків японських мігрантів практично не володіє мовою пращурів.[26]. Також японську мову знають і пам'ятають в країнах та регіонах, які буди під контролем Японської імперії до Другої світової війни — на Тайвані, Кореї, Маньчжурії, Сингапурі, Філіппінах, прибережних регіонах Китаю, Сахаліні та територіях Південноморського мандату Японії: Північних Маріанських островах, Палау, Маршаллових островах і Мікронезійській федерації[27].Зокрема, на Тайвані представники різних аборигенних не-китайських племен досі використовують японську мову в розмовах у приватних бесідах[28], а в штаті Ангаур держави Палау вона визнана офіційною мовою, хоча й не має достатньої кількості мовців[29].

Чимало людей вивчає японську мову закордоном. В Азійсько-тихоокеанському регіоні їх нараховується до 2,35 мільйонів осіб — 900 тисяч в Південній Кореї, 400 тисяч в КНР і 400 тисяч в Австралії[30]. Загалом, японську студіюють на всіх континентах, в 120 країнах світу. В самій Японії кількість осіб, які вивчають місцеву мову складає 130 тисяч, серед яких 100 тисяч — вихідці з Азії[31].


Yaponska mova.svg
Карта поширення японської мови у світі
  
— Японія •
  
— Україна •
  
— країни, де вживається японська мова •
  
— решта країн світу


  




Класифікація

Проблема класифікації японської мови залишається невирішеною у світовій лінгвістиці. Існує декілька теорій щодо походження цієї мови та її класифікації. Через відсутність узгодженості серед науковців японську мову відносять до ізольованих мов[32] [33].

Теорія, згідно якою японська мова належить до алтайських мов, була популярною з початку 20 століття[34]. Її основними доказами були наявність в алтайських та старояпонській мовах плавного приголосного, при якому слова не починаються з «р», та наявність сингармонізму[35]. Однак ступеню спорідненості з конкретними мовами алтайської групи не визначено по сьогодні[36].

Науковці, які класифікують японську мову як одну з австронезійських мов, вказують на її фонетичну і лексичну подібність з цими мовами[37]. Проте через велику кількість припущень та недостатню кількість прикладів, австронезійська теорія не в змозі довести зв’язок цієї групи мови з японською.

У 1980-х роках на підставі схожості лексики і граматики японської та тамільської мови висловлювалась гіпотеза, що японська є однією з мов дравідійської мовної сім’ї[38]. Проте ця методи побудови цієї гіпотези були розкритиковані лінгвістами[39].

Японська мова пов'язана з китайською мовою, від якої вона перейняла систему письма та багато неологізмів. Проте базова японська лексика, граматика і фонетика сильно відрізняються від китайських аналогів, тому японську мову не зараховують до сіно-тибетської мовної сім’ї.

Айнська мова подібна до японської за синтаксисом, але відрізняється граматично, морфологічно і фонетично. Це полісинтетична мова, фонетична структура якої не знає поділу на дзвінкі та глухі звуки, а також має багато закритих складів. Науковці відзначають схожість базової лексики айнської і японської мов[40], але прикладів цієї схожості, так само як і джерел для підтвердження спорідненості обох мов, не вистачає. Крім цього подібність айнських слів до японської обумовлена численними мовними запозиченнями з боку айнів.

Корейська мова є найбільш близькою японській мові з точку зору граматики, але дуже відрізняється лексикою. Для корейської фонетики притаманні наявність плавного приголосного та сингармонізм в автентичних корейських словах, що є спільною рисою японської та ряду алтайських мов, але, водночас, в ній багато закритих складів і подвоєння приголосних, чужих японській мові. Деякі дослідники вказують на лексичну подібність старояпонської і когурьоської мови, мертвої мови вершників півночі Корейського півострова[41], проте остання досліджена погано, тому висновки про зв’язок обох мов є передчасними.

У 2-й половині 20 століття існували гіпотези спільного походження японської мови з мовою лепча та івритом, але вони були відкинуті сучасними лінгвістами як такі псевдонаукові.

Єдиною мовою, що споріднена з японською граматично, синтаксично, морфологічно є рюкюська мова, яка поширена на островах Рюкю, на півдні Японського архіпелагу. Обидві мови об’єднують в так звану японсько-рюкюську мовну групу. Залежно від політичних чи наукових уподобань дослідників рюкюську класифікують як окрему мову, споріднену з японською, або як південний діалект японської мови.

Фонетика

Фонетична система

В японській мові слова складаються зі складів і мор[42]. Склади є фонетичними одиницями, а мори — фонологічними. Наприклад, слово «іппон» (一本, いっぽん[43]) поділяється на 2 склади — [ip̚.poɴ] та 4 мори — «і-п-по-н» (い・っ・ぽ・ん).

Мори в японській мові можуть бути систематизовані за японською силабічною абеткою каною. У словах «іппон» (いっぽん, [ip̚poɴ]) або «маттаку» (まったく, [mat̚takɯ][44]) подвоєння приголосної, що записується малим знаком «цу» (っ), вважається окремою морою, хоча фонетично не становить окремого звуку. На противагу цьому, знак «н» (ん), який фонетично змінюється на [ɴ] [m] [n] [ŋ] після наступного звуку, усвідомлюється мовцями як один звук, тому з точки зору фонології вважається однією морою.

Як правило в японській усі мори закінчуються на голосний звук. Через це в мові багато відкритих складів. Виняток становлять мори «цу» (っ) та «н» (ん), які не мають голосних.

В японській мові існує близько 111 мор, що подані нижче. Проте їхній підрахунок різниться між науковцями. Звуки стовпчика «ґа» (が行) в середині або в закінченні слова назалізуються, перетворюючись на звуки стовпчика «нга» (か゜行), проте в мові молодих людей різниця між ними втрачається. Якщо підрахувати кількість мор за винятком звуків стовпчика «нга» (か゜行), їх кількість дорівнюватиме 103. Крім цього, якщо зараховувати звуки іноземного походження, представлені в Таблиці 1, такі як «сє», «тє», «ца», «це», «фа» та інші, то кількість мор буд змінена[45]. На письмі часто зустрічається запис звуку «в» (ヴ), але в японській мові він не вважається самостійною фонемою.

Мори[46]
прямий звук (голосні)
/a/ /i/ /u/ /e/ /o/
прямий звук (приголосний + голосний) палаталізований звук
/ka/ ki/ /ku/ /ke/ /ko/ /kia/ きゃ /kiu/ きゅ /kio/ きょ чистий звук
/sa/ /si/ /su/ /se/ /so/ /sia/ しゃ /siu/ しゅ /sio/ しょ чистий звук
/ta/ /ti/ /tu/ /te/ /to/ /tia/ ちゃ /tiu/ ちゅ /tio/ ちょ чистий звук
/na/ /ni/ /nu/ /ne/ /no/ /nia/ にゃ /niu/ にゅ /nio/ にょ чистий звук
/ha/ /hi/ /hu/ /he/ /ho/ /hia/ ひゃ /hiu/ ひゅ /hio/ ひょ чистий звук
/ma/ /mi/ /mu/ /me/ /mo/ /mia/ みゃ /miu/ みゅ /mio/ みょ чистий звук
/ɽa/ /ɽi/ /ɽu/ /ɽe/ /ɽo/ /ɽia/ りゃ /ɽiu/ りゅ /ɽio/ りょ
/ga/ /gi/ /gu/ /ge/ /go/ /gia/ ぎゃ /giu/ ぎゅ /gio/ ぎょ дзвінкий звук
/ŋa/ か゜ /ŋi/ き゜ /ŋu/ く゜ /ŋe/ け゜ /ŋo/ こ゜ /ŋia/ き゜ゃ /ŋiu/ き゜ゅ /ŋio/ き゜ょ назалізований дзвінкий звук
/za/ /zi/ /zu/ /ze/ /zo/ /zia/ じゃ /ziu/ じゅ /zio/ じょ дзвінкий звук
/da/ /de/ /do/ дзвінкий звук
/ba/ /bi/ /bu/ /be/ /bo/ /bia/ びゃ /biu/ びゅ /bio/ びょ дзвінкий звук
/pa/ /pi/ /pu/ /pe/ /po/ /pia/ ぴゃ /piu/ ぴゅ /pio/ ぴょ напівдзвінкий звук
прямий звук (напівприголосний + голосний)
/ja/ /ju/ /jo/
/wa/
особливі мори
/ɴ/ назальний звук
/Q/ подвоєння
/R/ подовження

Для пояснення звукової системи японської мови часто використовується ґодзюон — система упорядкування знаків абетки кани. Ця система відрізняється від таблиці мор, оскільки виникла у 11 столітті і містить знаки для позначення звуків, що не використовуються в сучасній японській мові.[47]

Голосні

Положення 5 основних голосних звуків при артикуляції. Схематичне зображення ротової порожнини людини оберненої вліво. Чим лівіше розміщений звук, тим сильніше язик виступає вперед, а чим вище положення звук займає, тим рот стає вужчим. Під час вимови звуку [o] губи округляються.

В японській мові існує 5 голосних звуків. У фонології їх фонеми позначаються таким чином:

З позиції фонетики ці 5 голосних звуків записуються так:

В японських текстах ці голосні записуються наступними літерами японської абетки кана:

  • あ ・ い ・ う ・ え ・ お

В японській мові важливе місце займає довгота голосних. На письмі вона позначається знаком довготи (ー) або відповідними літерами для позначення голосних. В фонології її вважають особливою морою[49] і записують окремою фонемою:

  • /R/

Фонетично довгота не є окремим звуком, тому її позначають знаком [ː], який додають після голосної:

  • [aː] [iː] [ɯː] [eː] [oː]

Залежно від довготи голосного значення слів міняється. Наприклад:

  • /tori/ → [tori] (鳥, とり, торі, «птах»)
  • /toRri/ → [toːri] (通り, とおり, то:рі, «вулиця»)

У сучасній літературній японській мові подовжено вимовляються сполучення /еі/ (えい) та /оu/ (おう) — як довге «е» ([eː]) та довге «о»([oː]). Наприклад:

  • /eien/ → [eːen] (永遠, えいえん, ейен, «вічність»)
  • /ou/ → [oː] (王, おう, о:, «ван», «король»)

Функцію подовження попереднього голосного у сполученні з іншими знаками абетки кана так само виконують /і/ (い) та /u/ (う). Наприклад:

  • /tokеi/ → [tokeː] (時計, とけい, токей, «годинник»)
  • /sougi/ → [soːgi] (葬儀, そうぎ, соґі, «похорон»)

Винятком з цього правила є регіональна японська мова, зокрема говори західних та південних районів Кюсю та Сікоку, де сполучення /ei/ (えい) вимовляється як «еі» ([ei]), а також окремі слова на зразок «ей» (海鷂魚, えい[50]), в яких присутні подвійний голосний. Крім цього, в мові японців, які чітко вимовляють усі літери, або під час співу, де виспівуються кожна мора, сполучення /еі/ (えい) також звучить як [ei].

Закриті голосні /і/ (い) та /u/ (う) наприкінці слова або в позиції між глухими приголосними часто редукуються. Наприклад:

  • /desu/ → [desɯ̥] (です, дес, службова частка в кінці речення)
  • /masu/ → [masɯ̥] (ます, мас, службова частка в кінці дієслова наприкінці речення)
  • /kiku/ → [kʲi̥kɯ] (菊, きく, кіку, «хризантема»)
  • /tikara/ → [ʨi̥kaɾa] (力, ちから, тікара, «сила»)
  • /hukai/ → [ɸɯ̥kai] (深い, ふかい, фукай, «глибокий»)
  • /hanatu/ → [hanaʦɯ̥] (放つ, はなつ, ханацу, «випускати»)
  • /aki/ → [akʲi̥] (秋, あき, акі, «осінь»)

Мора, на яку припадає тоновий наголос, як правило не редуціюється. Проте в живій розмовній мові правило редукції голосних не завжди виконується; це залежить від стилю, швидкості та умов мовлення. В діалекті регіону Кінкі редукція голосних практично відсутня.

Голосні, які передують приголосному звуку «н» (ん) мають тенденцію до назалізації.

Приголосні

В японській мові існують наступні приголосні звуки, яких з позиції фонології існує 14. Фонеми цих звуків записуються наступним чином.

З позиції фонетики система приголосних є більш складною.

білабіальний альвеолярний ретрофлексний альвеолярно-палатальний палатальний велярний увулярний глотковий
проривний p    b t    d       k   ɡ    
назальний m n       ŋ ɴ  
одноударний   ɾ ɽ          
фрикативний ɸ s    z   ɕ    ʑ ç     h
апроксимант         j ɰ    
африкат   ʦ    ʣ   ʨ    ʥ        
латеральний апроксимант    l            

На письмі ці звуки передаються літерами силабічної абетки кана з відповідних стовпчиків: /ka/, /ga/, /sa/, /za/, /ta/, /da/, /na/, /ha/, /ba/, /ba/,/ma/, /ja/, /ɽa/, /wa/ (か ・ が ・ さ ・ ざ ・ た ・ だ ・ な ・ は ・ ば • ぱ • ま ・ や ・ ら ・ わ行)

стовпчики
/ka/ /ga/ /sa/ /za/ /ta/ /da/ /na/ /ha/ /ba/ /pa/ /ma/ /ɽa/ /ja/ /wa/ /ɴ/
/ki/ /gi/ /si/ /zi/ /ti/ /di/ /ni/ /hi/ /bi/ /pi/ /mi/ /ɽi/
/ku/ /gu/ /su/ /zu/ /tu/ /du/ /nu/ /hu/ /bu/ /pu/ /mu/ /ɽu/ /ju/
/ke/ /ge/ /se/ /ze/ /te/ /de/ /ne/ /he/ /be/ /pe/ /me/ /ɽe/
/ko/ /go/ /so/ /zo/ /to/ /do/ /no/ /ho/ /bo/ /po/ /mo/ /ɽo/ /jo/

Зазвичай для фонетичного запису знаків стовпчика /ka/ використовується звук [k], для /sa/ — [s] (інколи [θ][51]), для /ta/ — [t], для /da/ — [d], для /na/ — [n], для /ha/ — [h], для /ba/ — [b], для /pa/ — [p] і для /ma/ — [m].

Приголосні стовпчика /ra/ на початку слова вимовляються подібно до [d] і є слабопроривним[52]. Деякі мовці вимовляють його як [l]. Точного фонетичного знаку для позначення цього звуку немає, але інколи його записують як дзвінкий ретрофлексний проривний [ɖ][53]. У середині та наприкінці слова приголосні стовпчика /ra/ перетворюються на одноударний [ɾ] або [ɽ].

Приголосний звук /wa/ як правило позначається велярним [ɰ] (не плутати з [ɯ] («у»)), але деякі японці його часто вимовляють як лабіалізований велярний [w]. Цим фонетичним знаком позначають також звуки, що потрапили з японської мови в іноземну, такі як [wi], [we], [wo], однак багато мовців промовляють їх як [ɯi], [ɯe], [ɯo].

Приголосні стовпчика /za/ на початку слова або після знаку «н» (ん) записуються як африкат [ʣ], а в середині слова — як фрикативний [z]. Частина мовців, незалежно від позиції голосного, завжди послуговується африкатом, але у словах зі складною вимовою інколи міняє його на фрикативний приголосний. Звуки старояпонської мови, які записувалися знаками /di/ (ぢ) і /du/ (づ) зі стовпчика /da/, вимовляються у сучасній мові однаково з знаками /zi/ (じ) та /zu/ (ず).

При додаванні голосної /і/ до приголосних звуків стовпчиків /ka/ і /ma/, відбувається їх «пом'якщення», так зване явище палаталізації. Наприклад:

  • /ki/ → [kʲ] (き, кі)
  • /mi/ → [mʲ] (み, мі)

Якщо після палаталізованого приголосного слідує голосний /а/, /u/, /о/, то він записується наступним чином:

  • /kiа/ → [kʲа] (きゃ, кя)
  • /kiu/ → [kʲɯ] (きゅ, кю)
  • /kiо/ → [kʲо] (きょ, кьо)

У японських словах іншомовного походження до палаталізованих приголосних інклои додаеться /e/:

  • /kie/ → [kʲt] (きぇ, кє)

На письмі йотовані склади утворюються шляхом додавання до приголосного рядку /і/ напів-приголосних стовпчику /ja/ маленького розміру:

  • き + ゃ /kiа/ → [kʲа] (きゃ, кя)
  • み + ゅ /miu/ → [ьʲɯ] (みゅ, мю)
  • り + ょ /ɽiо/ → [rʲо] (りょ, рьо)

При додаванні голосної /і/ до приголосних звуків стовпчиків /sa/, /za/, /ta/, /da/, /ha/, вони не просто палаталізуються, а набувають ознак нового звуку. Наприклад:

  • /si/ → [ɕi] (し, між сіші)[54]
  • /ti/ → [ʨi] (ち, між тічі)[55]
  • /zi/ → [ʥі] на початку слова і після «н» (ん); [ʑі] в середині слова (じ, між дзіджіжі)[56]
  • /di/ → так само як /zi/ (ぢ) [57]
  • /hi/ → [çі] (ひ, хі)

Залежно від мовця, приголосні зі стовпчиків /nа/, /ɽa/ і /ta/ можуть вимовлятися двояко:

  • /ni/ → [nʲ] або [ɲʲ] (に, ні)
  • /ɽi/ → [rʲ] або [ɽʲ] (に, рі або лі)
  • /ti/ → [tʲ] або [cʲ] (に, тічі або ці)

У стовпчику /ha/ приголосний мори /hu/ (ふ) звучить як глухий білабіальний фрикатив [ɸ]. Він вважається рудиментом старої звукової системи японської мови, в якій приголосні стовпчику /ha/ еволюціонували у порядку [p] → [ɸ] → [h]. Приголосний фонеми /tu/ (つ) стовпчика /tа/ відповідає звуку [ʦ]. В автентичних японських словах звуки [ɸ] і [ʦ] передують лише звуку [ɯ]:

  • /hu/ → [ɸɯ] (ふ, фу)
  • /tu/ → [ʦɯ] (つ, цу)

Для передачі іншомовних звуків /fa/, /fs/, /fe/, /fo/ до знаку ふ додаються малі літери ぁ, ぃ, ぇ, ぉ так само як при утворенні йотованих складів. Для написання звуків [t] [tu] [du] використовуються знаки トゥ і ドゥ.

Особливі мори подвоєння, що записується у вигляді маленького /tu/ (っ), і назального звуку «н» (ん) зображаються в фонології як /Q/ і /N/ відповідно. В фонетиці мора подвоєння записується у вигляді подвоєння голосно зі знаком [ ̚ ]. Наприклад:

  • [-k̚k-] • [-s̚s-] • [-ɕ̚ɕ-] • [-t̚t-] • [-t̚ʦ-] • [-t̚ʨ-] • [-p̚p-]

Мора /N/, яка назалізуєься перед голосними, записується різними фонемами залежно від положення у слові:

  • [ɴ] — наприкінці слова або коли самостійно виступає окремим словом.
  • [m] — перед приголосними /p/ • /b/ • /m/.
  • [ŋ] — перед приголосними /k/ • /g/.
  • [n] — перед приголосними /t/ • /d/ • /n/
  • [ṉ] — перед приголосною /ɽ/.

Наголос

В японській мові, за винятком деяких діалектів, присутній тоновий наголос, який також називають музичним або плаваючим. Він визначається вистою звуку у слові. Наголос, одиницею якого є мора, вказує на високу або низьку тональність тіє чи іншої мори. Оскільки японська мова має багато омонімів, тоновий наголос є одним із засобів їх розрізнення. Його записують за допомогою формул комбінуванням слів «високий (В) / низький (Н)» наголос, а також стрілочок, які вказують на висоту наголосу.

Наприклад, у токійському діалекті слова «дощ» (雨) і «льодяник» (飴) звучать однаково — «аме», проте саме наголос дозволяє відрізнити їх:

  • /áme/ → 「ア↘メ゜」 (雨, «дощ») — наголос має формулу «В — Н». Стрілка ↘ показує зниження висоти звуку після першої мори.
  • /аmé/ → 「ア↗メ゜」 (飴, «льодяник») — наголос має формулу «Н — В». Стрілка ↗ показує зростання висоти звуку після першої мори.

Службові відмінкові частки «ґа» (が), «ні» (に), «о» (を) та інші не мають власного наголосу, однак вони приймають його від слова, що передує ним. Наприклад, за відсутності часток наступні омоніми «хасі» мають такий наголос:

  • /hasi/ → 「ハ↗シ」 (端, «край») «Н — В».
  • /hasі́/ → 「ハ↗シ↘」 (橋, «міст») «Н — В».
  • /hа́si/ → 「ハ↘シ」 (箸, «палички для їжі») «В — Н».

Однак при додаванні до них частки «ґа», вона приймає наголос:

  • /hasiga/ → 「ハ↗シカ゜」 (端が) «Н — В — В».
  • /hasі́ga/ → 「ハ↗シ↘カ゜」 (橋が) «Н — В — Н».
  • /hа́siga/→ 「ハ↘シカ゜」 (箸が) «В — Н — Н».

В літературній японській мові наголос розрізняється тим, що обов'язково змінюється з високого на низький після певної мори. Мора, після якої понижується наголос називається називається «ядром наголосу» (アクセント核), а місце де цей наголос понижається називається «зниженням» (下がり目) або «спадом наголосу» (アクセントの滝). Наприклад, в омонімах «хасі» ядро наголосу припадає на наступні мори:

  • /hasi/ → 「ハ↗シ」 (端, «край») — ядро наголосу відсутнє.
  • /há/ → 「ハ↗シ↘」 (橋, «міст») — ядро наголосу припадає на 2 мору.
  • /́si/ → 「ハ↘シ」 (箸, «палички для їжі») — ядро наголосу припадає на 1 мору.

Залежно від наявності ядра наголосу наголос поділяється на дві групи, які в свою чергу поділяються на типи, відповідно до положення ядра:

  • Монотонний наголос (平板式) — ядро наголосу відсутнє.
    • Монотонний тип (平板型)
  • Хвилеподібний наголос (起伏式) — ядро наголосу присутнє.
    • Передній високий тип (頭高型) — ядро наголосу припадає на першу мору.
    • Середній високий тип (中高型) — ядро наголосу припадає на мори між першою і останньою морами.
    • Задній високий тип (尾高型) — ядро наголосу припадає на останню мору.

Зазвичай, в словах ядро наголосу відсутнє або знаходиться лише в одному місці слова. Якщо високий наголос понижається один раз, він не може стати високим вдруге. Відповідно, високий наголос може припадати на одну або більше суміжних мор, але не може існувати в двох або більше місцях одного і того ж слова. Тому в японській мові відсутні слова, форма наголосу яких записується як «високий — низький — високий» або «низький — високий — низький — високий — високий». Крім цього, в літературній японській мові існує правило, за яким висота наголосу першої і другої мори слова обов'язково різна, тому слів, що мають формулу наголосу «низький — низький» або «високий — високий —низький», не існує. Відповідно, коли у слові відоме місце спаду наголосу, його висота визначається автоматично для кожної мори, а також слів-часток, що слідують за іменниками.

Наголос в японській мові сильно різниться залежно від діалекту. Загалом виділяють дві великі системи наголосу — токійську та кіотсько-осацьку. Наголос в першій визначається місцем спаду наголосу, а в другій — місцем спаду та вистою наголосу в першій морі. Кіотсько-осацька система наголосу поширена в регіоні Кінкі та частині Сікоку, а токійська система є домінантною практично по всій Японії. Літературна японська мова базується токійському діалекті, тому послуговується токійською системою наголосу. Японські лінгвісти вважають, що розмаїття систем наголосів мало одну основу — кіотсько-осацьку систему[58], яка оформилася 11 — 12 століттях, і в середині 14 століття дала розвиток регіональним системам наголосу, в тому числі токійській. Різницю між обома системами та взаємозалежність зміни наголосу в них можна побачити на прикладах:

Токійська
Кіотосько-осацька
/hanága/ → 「ハ↗ナ↘ガ」  «Н — В — Н»   /hánaga/ → 「ハ↘ナガ」  «В — Н — Н»    (花が, хана-ґа, «квітка»)
/jamága/ → 「ヤ↗マ↘ガ」  «Н — В — Н»   /jámaga/ → 「ヤ↘マガ」  «В — Н — Н»   (山, яма-ґа, «гора»)
/kazega/ → 「カ↗ゼガ」   «Н — В — В»   /kazega/ → 「カゼガ」  «В — В — В»   (風が, кадзе-ґа, «вітер»)
/mátsuga/ → 「マ↘ツガ」  «В — Н — Н»; &nbsp /matsuga/ → 「マツ↗ガ」  «Н — Н — В»   (松が, мацу-ґа, «сосна»)

Крім цих двох систем, оригінальними системами наголосу послуговуються жителі заходу і півдня Кюсю, а також частини островів Рюкю. У деяких районах регіону Тохоку та центральній частині Кюсю використання наголосу взагалі не унормоване.


Граматика

Будова речення

Речення в японській мові належать до типу ПДД: підмет + додаток + присудок. Наприклад, речення «я читаю книгу» виглядатиме наступним чином:

  • 私は本を読む。 — ватасі ва хон о йому. — Підмет (я) + частка (-)+ додаток (книгу) + частка (-) + присудок (читаю).

Присудком можуть виступати як дієслова так і прикметники. Наприклад,

  • 私は(が) 社長だ。 — ватасі ва (ґа) сятьо да. — я — директор підприємства.
  • 私は(が) 行く。 — ватасі ва (ґа) іку. — я йду.
  • 私は(が) うれしい。 — ватасі ва (ґа) уресій. — я радий.

Для японського речення також притаманна конструкція «тема + група присудка». Тему (題目 • 題目語), або ядро висловлювання, часто плутають з підметом (主語), проте в японській мові це різні поняття. Підмет виділяється часткою-суфіксом (ґа) і позначає предмет, ознака якого виражається присудком, а тема виділяється часткою-суфіксом і позначає те, про що буде вестися розмова — те, заради чого будується і функціонує речення. Тема може виступати в ролі підмета і додатка. В обох випадках вони оформлюються часткою-суфіксом . Наприклад:

  1. 大きい。 — дзо ва о:кій. — слон великий
  2. おりに入れた。 — дзо ва орі ні ірета. — слона посадили в клітку.
  3. えさをやった。 — дзо ва еса о ятта. — дала слону їжу.
  4. 鼻が長い。 — дзо ва хана ґа наґай. — у слона хобот довгий .

В усіх прикладах слово «слон» (дзо) є темою. В прикладі 1 тема виступає виступає в ролі підмета, тому は можна замінити на が (ґа). Проте в інших трьох реченнях тема виступає в роді додатка: в прикладі 2 частку は можна замінити на частку знахідного відмінку (о), в прикладі 3 — на частку давального відмінку (ні), а в прикладі 4 — на суфікс (но), що перетворить іменник «слон» у прикметник «слоновий». У всіх прикладах тема は позначає не якийсь відмінок, а лише те, що мовець говорить про слона[59].

Система письма в Японії

Японська писемність послуговується ієрогліфами запозиченими з Китаю — кандзі, двома силабічними абетками кана, що були створені в Японії, — катакана і хіраґана, а також пізнішими запозиченнями — латинською абеткою й арабськими цифрами. Кожний з цих видів письма має свою сферу застосування у сучасній писемності. Виключення якогось з зазначених вище видів письма або заміна одного іншим у нетрадиційний спосіб перетворює текст на важко зрозумілий потік інформації.

В японській літературі і засобах масової інформації зазвичай використовується змішаний стиль написання — ієрогліфами і каною. Майже всі слова з певним лексичним змістом пишуться ієрогліфами, а допоміжні слова — каною. Іменники, займенники й числівники записуються ієрогліфами. Стосовно відмінюваних частин мови (тобто прикметників і дієслів), то їх лексичний зміст передається ієрогліфами, а змінювана частина або закінчення — силабічною абеткою.

З такого сполучення ієрогліфів і кани виходить так званий "змішаний текст з ієрогліфів і абетки" (漢字かな混じり文 кандзі кана мадзірібун). Він є нормою сучасного японського письма, у якому основне місце належить безсумнівно ієрогліфам.

Хіраґана використовується в основному для запису суфіксів і закінчень слів. Нею також видається література для дітей-дошкільнят. Хіраґана часто застосовується з метою полегшити прочитання слів, тим хто не знає ієрогліфів. Зокрема назви станцій, які містять рідкісні сполучення ієрогліфів часто записують цієї абеткою.

Катакана вживається переважно для запису іноземних імен і взагалі іноземних запозичень (крім запозичень із китайської і частково корейської мов). Крім цього, катакана може використовуватися у тому випадку, коли традиційне ієрогліфічне написання заміняється каной — у назвах рослин і тварин. Вона також застосовується замість хіраґани задля виділення тієї чи іншої частини тексту на зразок курсиву, або акцентування на тому чи іншому терміні. Катакана використовується й у тексті телеграм в межах Японії (однак адреса завжди записується ієрогліфами).

Латинська абетка ромадзі застосовується у міжнародних телеграмах японською мовою, а іноді в електронній пошті. У Японії існує рух за відмову від традиційної писемності і повний перехід на латиський шрифт. Існує невелика кількість книг, газет і журналів які виходять лише на ромадзі.

Напрямок письма

Традиційно японці використовували китайський спосіб написання — ієрогліфи-символи писалися згори донизу, а стовпчики (рядки) розміщувалися справа наліво. Цей спосіб досі широко використовується у художній літературі та газетах. Однак, у науковій літературі найчастіше застосовується європейський спосіб письма — зліва направо, зверху вниз. Це пов'язане з тим, що в наукових текстах дуже часто доводиться вставляти іншомовні слова й фрази, а також математичні, хімічні та інші формули.

Офіційно горизонтальне письмо європейського зразка зліва на право було прийняте лише у 1959 році. До цього більшість текстів набиралися справа наліво. Проте, навіть зараз можна зустріти горизонтальне письмо, знаки якого розміщені справа наліво. Таке написання є підвидом вертикального традиційного письма, у якому кожний стовпчик (рядок) складається всього з одного знака.

Приклад вертикального письма
Приклад горизонтального письма


Приклад

«Заповіт» Тараса Шевченка японською мовою:

『遺言』
わたしが死んだら
なつかしい ウクライナの
ひろい丘の上に
うめてくれ
かぎりない畑と ドニェプルと
けわしい岸辺が 見られるように
しずまらぬ流れが 聞けるように

ドニェプルが ウクライナから
すべての敵の血潮を
青い海へ 押し流すとき
わたしは 畑も 山も
すべてを捨てよう
神のみなもとに かけのぼり
祈りもしよう だがいまは
神の ありかを知らない

私を埋めたら
くさりを切って 立ち上がれ
暴虐な 敵の血潮と ひきかえに
ウクライナの自由を
かちとってくれ
そしてわたしを 偉大な 自由な
あたらしい家族の ひとりとして
忘れないでくれ

Писемність

Характер писемності

Особливості писемної мови

Писемна мова є одним з різновидів мови, який співіснує з усною мовою. Вважається, що спочатку виникає усна мова, а на її основі формується писемна. У японській лінгвістиці і історії японської мови склалася традиція за якою писемна мова домінувала над усною, тобто живою мовою. Цієї традиції притримувалися від впровадження у країні ієрогліфічної писемності до поразки у другій світовій війні. Сьогодні, завдяки поширенню засобів масової інформації, зокрема, радіо і телебачення, розмовна японська мова посіла рівний статус з писемною.

Особливостями писемної японської мови по відношенню до усної є наступні:

  1. Знаки письма відіграють роль посередника між мовцем і адресатом;
  2. Між мовцем і адресатом існує часова і просторова прірва;
  3. Вирази ввічливості не обов'язкові;
  4. Акценти і інтонації не відображаються, а замість діалектів використовується унормована загальноприйнята мова;
  5. Прочитання знаків письма не завжди усталене, присутнє використання різних символів і додаткових позначок.

Перевагами письмової японської мови над усною є:

  1. зберігання послань і висловів для пізніших епох, на відміну від усної мови;
  2. передача послань і виразів до віддалених місць;
  3. використання над-діалектичної унормованої загальноприйнятої мови;
  4. відображення складних за змістом і суттю явищ, речей і ідей шляхом знаків письма і графіків;
  5. легкість масового відтворення послань і виразів завдяки друкарству.

Недоліками письмової японської мови по відношенню до усної є:

  1. потреба багаторічного навчання для опанування усієї системи знаків письма;
  2. неможливість передавати тонкощі волі, почуттів і настрою.

Як правило, писемна мова зазнає менше трансформацій ніж усна мова впродовж свого історичного розвитку. Особливо у Японії, де існував культ писемності, писемна мова зазнавала мало змін через консервативність культурної еліти. Відповідно японська писемна мова була дуже близькою до розмовної мови часів Асука і Нара, однак відставала від усної мови пізніших епох. Таку прірву між писемною і розмовною мовою було подолано у 19 столітті. Сучасна писемна мова відносно добре відображає розмовну.

Класифікація писемності

Японська писемність складається зі знаків ідеографічного і фонетичного письма. До першої групи відносять ієрогліфи, які прив'язані до передачі змісту поняття, а до другої ромадзі і абетки канахіраґана і катакана, які прив'язані до передачі звуку чи звуків.

У свою чергу фонетичне письмо поділяється на складове і буквене. До першого відносять абетки хіраґана і катакана, а до другої — латиницю ромадзі.

У сучасній Японії на письмі використовують переважно три види знаків — ієрогліфи і абетки канахіраґана і катакана. Рідше вживають ромадзі та інші знаки письма. Ієрогліфи потрапили до Японії з Китаю. Згодом на їх основі були розроблені хіраґана і катакана. Вважається що до появи на островах ієрогліфіки, японці не мали своєї системи письма.

Існує гіпотеза, за якою перед залученням ієрогліфів з Китаю, в Японії існувала своя оригінальна "писемність ери богів" або дзіндай модзі (神代文字). Однак перші згадки про неї датуються пізнім середньовіччям, що змушує більшість лінгвістів Світу і Японії сумніватися у її достовірності.

Ієрогліфи

Примітки

  1. Детальніше дивіться:Поширення
  2. «Японська». Мови світу. Переглянуто 3 вересня 2008. [1](англ.)
  3. В Японії відсутній закон про державну мову.
  4. В Японії відсутній закон про офіційну мову.
  5. Рада відділу державної мови при Агенції в справах культури зазначеного Міністерства
  6. Транскрипція за МФА: /[nʲiɦoŋŋo], [nʲippoŋŋo]
  7. Японською: кокуґо (国語).
  8. Для порівняння українська мова займає 26 місце. 30 найбільших мов // Сайт «Етнологія». Переглянуто 3 вересня 2008.
  9. Японські слова «раку» (楽, веселість), «раппа» (喇叭, труба), «рінґо» (林檎, яблуко) не є словами японського походження.
  10. Японські слова «даку» (抱く, обнімати), «доре» (どれ, який з), «ба (場, місце) або «бара» (薔薇, троянда) є пізніми модифікаціями.
  11. Японські слова, що сьогодні вимовляються як «ао» (青, синява) або «каї» (貝, мушля) в давнину вимовлялися як «аво» ([awo]) та «капі» ([kapi, kaɸi]).
  12. Дивіться детальніше Походження та Фонетика
  13. Дивіться детальніше Граматика
  14. Дивіться детальніше Лексика
  15. Японською: кейґо (敬語)
  16. Дивіться детальніше Категорії ввічливості
  17. Японською: яманоте котоба (山の手言葉)
  18. Дивіться детальніше Діалекти
  19. Зазвичай в япономовних текстах використовується не більше як 3 системи письма.
  20. Наприклад першої особи однини використовуються займенники різних відтінків «ватакусі» (わたくし), «ватасі» (わたし), «боку» (ぼく), «оре» (おれ), «сореґасі» (それがし), «дзібун» (じぶん) та багато інших.
  21. Дивіться детальніше Писемність та Лексика
  22. Дивіться детальніше Писемність та Фонетика
  23. Закон Японії № 59 від 16 квітня 1947 року про суди [2]
  24. Закон Японії № 91 від 29 липня 2005 року про сприяння культурі писемності та друку [3].
  25. 見坊 豪紀 (1964) 「アメリカの邦字新聞を読む」 『言語生活』 157.
    井上 史雄 (1971) 「ハワイ日系人の日本語と英語」 『言語生活』 236.
    本堂 寛 (1996)「ブラジル日系人の日本語についての意識と実態―ハワイ調査との対比から」『日本語研究諸領域の視点 上』.
  26. Результати дослідження Хондо (1996) з опитування японської діаспори в Бразилії показали, що серед осіб японського походження, які народилися до 1950 року японською вільно володіють 20,6%, а серед народжених після 1950 року — лише 8.3%.
  27. 真田 信治 (2002) 「ポナペ語における日本語からの借用語の位相―ミクロネシアでの現地調査から」 『国語論究』 9-25.
    Згідно Санади (2002) особливого поширення японська має в Мікронезії, де сучасне покоління інколи спілкується з батьками японською, а місцеві мови запозичили чимало японських слів.
  28. 青柳 森 (1986) 「台湾山地紀行」 『東京消防』 1986.10. [4].
  29. 矢崎幸生 (2001) 『現代先端法学の展開』 信山社. 10-11.
  30. Дані Японського Фонду [5] (2003) (яп.).
  31. Дані Агенції в справах культури при Міністерстві освіти та культури Японії [6] (2004) (яп.).
  32. 亀井 孝 他 [編] (1963) 『日本語の歴史1 民族のことばの誕生』 (平凡社).
  33. 大野 晋・柴田 武 [編] (1978) 『岩波講座 日本語 第12巻 日本語の系統と歴史』 (岩波書店).
  34. 藤岡 勝二 (1908) 「日本語の位置」 『國學院雑誌』14.
  35. 有坂 秀世 (1931) 「国語にあらはれる一種の母音交替について」『音声の研究』 第4輯 (1957年 『国語音韻史の研究 増補新版』(三省堂)).
  36. 北村 甫 [編] (1981) 『講座言語 第6巻 世界の言語』 (大修館書店) 121.
  37. 泉井 久之助 (1952) 「日本語と南島諸語」 『民族学研究』 17-2 (1975年の『マライ=ポリネシア諸語 比較と系統』(弘文堂)).
  38. 大野 晋 (1987) 『日本語以前』 (岩波新書)
    大野 晋 (2000) 『日本語の形成』 (岩波書店).
  39. 家本 太郎・児玉 望・山下 博司・長田 俊樹 (1996) 「「日本語=タミル語同系説」を検証する―大野晋『日本語の起源 新版』をめぐって」 『日本研究(国際文化研究センター紀要)』 13/大野 晋 (1996)「「タミル語=日本語同系説に対する批判」を検証する」『日本研究』15/山下 博司 (1998)「大野晋氏のご批判に答えて―「日本語=タミル語同系説」の手法を考える」『日本研究』17.
  40. 服部 四郎 (1959) 『日本語の系統』 (岩波書店、1999年に岩波文庫).
  41. 新村 出 (1916) 「国語及び朝鮮語の数詞に就いて」 『芸文』 7-2・4 (1971年の『新村出全集 第1巻』(筑摩書房)).
  42. 服部 四郎 (1950) «Phoneme, Phone and Compound Phone» 『言語研究』 16 (1960 『言語学の方法』 (岩波書店)).
  43. Переклад: один.
  44. Переклад: зовсім.
  45. 松崎 寛 (1993)「外来語音と現代日本語音韻体系」 『日本語と日本文学』18. За Мацудзакі кількість мор разом зі звуками іноземного походження дорівнює 129.
  46. 編:国際音声学会;訳:竹林滋、神山孝夫『国際音声記号ガイドブック―国際音声学会案内』大修館書店 / 2003年 (ISBN 4469212776)
    斎藤純男『日本語音声学入門』三省堂 / 1997年 (ISBN 4385345864)
    //:ja:Wiktionary:日本語の発音表記|Wiktionary:日本語の発音表記//.
  47. Дивіться детальніше: Історія вивчення.
  48. Всі голосні в японській мові відповідають аналогам в українській, за винятком «у» ([ɯ]), яке на відміну від українського «у» ([u]) не є огубленим (лабіалізованим) звуком.
  49. 金田一 春彦 (1950) 「「五億」と「業苦」―引き音節の提唱」 『国語と国文学』 27-1 (1967年 「「里親」と「砂糖屋」―引き音節の提唱」『国語音韻の研究』(東京堂出版)).
  50. Переклад: скат.
  51. 徳川 宗賢 [編] (1989) 『日本方言大辞典 下』 (小学館).
  52. 服部 四郎 (1984) 『音声学』 (岩波書店).
  53. 斎藤 純男 (1997) 『日本語音声学入門』 (三省堂、2006年に改訂版).
  54. Палаталізований /sі/ позначається як [sʲ]. Цей звук відсутній в японській мові. Його записуть японською абеткою як スィ (сі, си) і використовують у словах іншомовного походження.
  55. Палаталізований /tі/ позначається як [tʲ]. Цей звук відсутній в японській мові. Його записуть японською абеткою як ティ (ті, ти) і використовують у словах іншомовного походження.
  56. Палаталізований /zі/ позначається як [ʣʲ] або [zʲ]. Цей звук відсутній в японській мові. Його записуть японською абеткою як ズィ (дзі, дзи) і використовують у словах іншомовного походження.
  57. Палаталізований /zі/ позначається як [ʣʲ] або [dʲ]. Цей звук відсутній в японській мові. Його записуть японською абеткою як ディ (ді, ди) і використовують у словах іншомовного походження.
  58. 服部 四郎 (1951) 「原始日本語のアクセント」 『国語アクセント論叢』 (法政大学出版局).
    金田一 春彦 (1954) 「東西両アクセントのちがいができるまで」 『文学』 22-8.
    奥村 三雄 (1955) 「東西アクセント分離の時期」 『国語国文』 20-1.
  59. 三上 章 『象は鼻が長い ― 日本文法入門』, くろしお出版, 1960.

Джерела та література

Посилання

Дивіться також

Вікіпедія

Вікіпедія має розділ
японською мовою
日本語

Шаблон:Link FA Шаблон:Link FA Шаблон:Link FA

Шаблон:Link FA