Російський шансон

Російський шансон — лексема, неологізм, яким позначають як самостійну гілку різні жанри російської популярної музики в російській масовій культурі: блатні пісні, російський міський романс (міський російський шансон), бардівська пісня, емігрантські, воєнні та деякі естрадні пісні.

Термін

Назва представляє собою лексему з двох слів, яку можна розглядати як ідіоматичну фразу, що разом утворюють самостійну значеннєву одиницю в семантичній системі мови, яку неможливо зрозуміти шляхом аналізу її частин, оскільки сполучення слів із певним значенням складають певну абстрактну одиницю. Назва поняття «Російський шансон» представлена і заснована неологічною назвою на честь французького шансону. Російське вторинне утворення, вторинна неологія терміну «шансон» не є російським еквівалентом французького шансону, не є представленням французького терміну іншою мовою, а є перенесенням і новим уявленням та обробленням на власний лад у відповідності до стандартів і специфіки російського соціуму. Поняття «російський шансон» охоплює неологічну назву на честь французького шансону, і має розвиток в основному російською мовою і в російському музичному середовищі, та здебільшого позначає такі поняття в російській масовій культурі, як «блатна музика», «бардівська пісня», «міський романс» і подібні. Щодо об'єднувальної риси російського і французького шансону є лише один аспект — їх розповідний характер. Тому такий наївний пуризм підходить лише для випадкового або ігрового контексту, і не існує еквівалентності між терміном іншомовного походження та справжнім варіантом, а використання в одному тексті може призвести до плутанини у використанні один одного. Визначення цього терміну методом «вторинної неології» призвело до великого залучення різноманітної громадськості та призвело до дуже захоплюючих дискусій. Вперше слово «шансон» саме у зв'язку із російським уявленням, обробленням та застосуванням у власній презентації було вжито в 1994 році на аудіоносіях із записами вищезазначених жанрів авторської пісні (пісенний жанр, що виник у середині XX століття в СРСР) в російському музичному середовищі, які переважно представляли «блатну» або «тюремну» музику. Хоча у мовленні воно функціонувало переважно у словосполученні «російський шансон», але однозначно сприймалося як жанр французької пісні, оскільки слово «шансон» має французьке походження (фр. chanson). Переважна більшість мовленнєвих фактів указує на побутування слова «шансон» у значенні, яке здебільшого позначає такі поняття, як «блатна музика», «бардівська пісня», «міський романс», і подібні. Щодо історичного визначення «російського шансону», то в цьому терміні поєднуються різні форми російської пісенної традиції, від стилізованої блатної лірики до сучасного аранжування традиційних каторжних пісень та радянської дворової пісні, від естрадних переробок авторської пісні і до заокеанського шансону, — а у роки пізнього "застою", "перебудови" та раннього пострадянського часу — це стосується і жанрів естрадної, танцювальної музики та, до певної міри, авторської, бардівської пісні. У російській мові термін «шансон» був перейнятий в кінці XX століття та представлений і заснований широким колом пісень, які пов'язані із тематикою кримінального світу.

«Російський шансон» — це збірний термін, під яким з початку 1990-х розуміють цілу низку різнорідних поетико-музичних і художньо-побутових явищ, що належать до різних пластів постфольклорної і масової музичної культури. Декотрі автори намагаються це назвати жанром, одночасно заявляючи, що жанр не піддається чіткому визначенню, що походження жанру є еклектичним, і що історичний розвиток простежується важко. Тому інші автори "Російський шансон" характеризують як "аморфний жанр", або «гібридний жанр». Іншою частиною тлумачів термін «шахрайські пісні» сприймається як образливий, тому вони віддають перевагу терміну «російський шансон». Деякі виконавці російського шансону наполягають на тому, що жанр перевершує кримінальні пісні і охоплює таких попередників як Олександра Вертинського, так і Аллу Баянову.

Цей музичний жанр має розвиток в основному російською мовою і в російському музичному середовищі, але зважаючи на постійний культурний взаємообмін, це явище поширене й має прихильників і в українському соціумі, а відтак і в мовленні.

Історія

До витоків «російського шансону», насамперед, зараховують блатну пісню. Вона була офіційно заборонена або офіційно не заохочувалась, і існувала лише в підпіллі аж до розвалу СРСР. До попередників «російського шансону» зараховують бардівську пісню, російський міський романс (початок XX століття) тощо. Музичний стиль старих російських пісень кримінального середовища, нагадує російські бардівські пісні, сильно впливає на класичний російський жанр романсу XIX століття, відомого як російський міський романс. Пісні російського міського романсу рідко мають хор, слідують досить усталеній послідовності акордів (Am, Dm і E, іноді з додаванням C і G). Шаблон також передбачуваний: це або марш, або повільний шаблон вальсу з трьома рівнями. Такі романтичні пісні традиційно відтворювали на російській гітарі, оскільки її настройка полегшує відтворення цих акордів. Пісня російського шансону типово соціального характеру, часто виконується від першої особи.

У музичному плані стиль сягає своїм корінням у романси 19 століття. Пісні, співані кріпаками та політв'язнями царської доби, дуже схожі за змістом до пісень, що звучали в Радянському Союзі, його трудових таборах, та сьогодні звучать у Російській Федерації. Мільйони в'язнів примусових робіт, звільнених під час хрущовської відлиги, ефективно поширювали музику по Радянському Союзу. Однак радянська система не сприймала музику в'язнів, її виконували лише на приватних заходах і розповсюджували підпільно на касетах. В часи Радянського Союзу стиль змінювався, і пісні стали частиною культури самвидаву та інакомислення. Лірика часто романтизує в'язниці та злочинців. Стиль також відомий як «блатна пісня» (рос. «блатная песня»), що означає пісні про злочинців («злодійська пісня»). «Російський шансон» часто порівнюють із гангста-репом. Він також звернувся до набагато більшої аудиторії, ніж справжній злочинний світ.

Олександр Розенбаум відомий як бард — виконавець російського шансону

Термін з'явився в 1990-ті роки, коли згадані елементи музики стали з'являтися на сцені, радіо і телебачення.

Згодом, популяризаторами цього жанру в Росії виступила радіостанція «Шансон», яка 2001 року започаткувала премію «Шансон року», церемонія вручення якої щорічно відбувається в державному Кремлівському палаці (Росія); багато років існував московський звукозаписний лейбл «рос. Русского шансона», «Доросле радіо», спеціальні програми та такі серійні музичні видання, як «Легенди російського шансону», «Ніштяк, браток!», «Чисто за життя», «Калина червона» і т.п.

«Радіо Шансон», московська версія для легкого звучання, займає третє місце на ринку. Олександр Розенбаум (який виступав у Сполучених Штатах десятки разів з початку 1990-х років), на сцені співає про самотніх вовків і бандитів уночі, забиваючи зали по всій країні, а поза кулісами він є депутатом російського парламенту як член пропутінської партії «Єдина Росія». Окрім цього, він є народним артистом РФ, нагороджений преміями «Золотий грамофон», «Шансон року» і т.д.

Коли Михайло Круг, якого часто називають «королем російського шансону», був убитий у 2002 році, на його похорон прийшли сотні тисяч людей.

Поява, становлення і представлення заснованого російського шансону

Загалом, зародження явища масової культури пов'язане з Заходом, і є нерозривно пов'язане з музикою, яка була найбільш зручним засобом її поширення, адже вона презентує разом з собою і певний стиль поведінки, і зовнішній вигляд, і, найголовніше, — певні стереотипи. А в умовах жорстких ідеологічних установок консервативної комуністичної ідеології тоталітарної держави хоча культурну сферу і було ізольовано від світу, проте навіть найменші міжнародні контакти давали змогу поширювати масову культуру у радянське суспільство. Наприкінці 1950-х років, почали з'являтися іноземці у Ленінграді, у 1970–1980-х роках було розпочато міжнародний туризм, обмежений рамками СРСР, Східної Європи та країнами соціалістичної орієнтації — Сирією, Кубою. В інших випадках спосіб проникнення західної масової культури відбувався, в тому числі, і через провідників поїздів, стюардес, працівників готелів, людей, спеціальності котрих зв'язані з морем (капітани, матроси, помполіти, коки) і відрядженнями, фарцуванням і самвидавом. Оскільки західні впливи викликали явну неприховану протидію керівництва СРСР, деякі види музики оголошувались ідеологічно ворожими чи ідеологічною диверсією, а жанри з більш легким ідейним навантаженням дозовано допускались до громадян, або, в центральній боротьбі, дуже часто створювався подібний радянський продукт. Заборонені жанри західної масової культури, які були презентовані в основному рок-музикою, все ж підпільно розвивались і СРСР. Тенденція зближення рок-музики з бардівською піснею, часто маючи вимушений характер, започатковується з метою пом'якшення звучання та наповнення її в певних аспектах радянським світоглядним змістом для легалізації рок-напрямку, що стане власним сценарієм першого і початкового етапу архетипної автаркії у російській масовій культурі. Схожа послідовність має місце у формуванні російської мови одеситів — одеського міського койне, а також арго моряків чи комерсантів, де переміщення елементів блатного арго (феня) найпомітніше в періоди економічних та соціальних криз. Цим пояснюється і те явище, коли саме в період революції та громадянської війни російський міський романс перетворюється на блатну пісню, а на початку 1990-их років зазнає другого народження виходом на естраду.

Культурні обмеження будуть зняті лише після розпаду Радянського Союзу. Медійний простір почне наповнюватися різними масовими культурами — західними, і власне російською. І це буде дебютом так званого «російського шансону» в суто російській популярній музиці в російській масовій культурі, з одночасною комерціалізацією його. Опис офіційної назви використовується для апелювання до французької пісенної традиції.

Цей жанр розважальної індустрії охоплює різні шари сенсів, і глибоким корінням сягає часів франкофілії (галоманія) дореволюційної Росії, а частково  — Радянського Союзу часів НЕПу. Напочатку, цей жанр не є популярним серед бомонду (фр. beau monde) як у випадку Франції, а переважно зводиться до кримінальних кіл. Через притаманну варіативність пісенних текстів та мелодій, наповненість арго, жаргонізмами та ненормативною лексикою, до кінця 1980-х років пісенний продукт все ще не виходить за межі своїх безпосередніх авторів та споживачів. І лише ринкові перетворення та романтизація фінансової успішності кримінальних кіл, дадуть поштовх до популяризації «російського шансону» серед широких мас російського населення. Цей народно-авторський жанр має фольклорне коріння у російських ментально-світоглядних установках, у своїй простоті, у потребі жити за аморфними правилами, які все ж в будь-який момент можна цинічно порушити, а також відображають ідеалізацію культу сили. Продукт охоплює протестні пісні майбутніх більшовицьких вождів, ув'язнених у царських в'язницях, відстежує всі відповідні соціальні чи культурні явища, включно з кривавим періодом громадянської війни та націоналізації, за яким слідує нова економічна політика з коротким, хаотичним періодом лібералізації, Сталінські репресії та табори, наступну посттоталітарну девальвацією моральних принципів, інші економічні негаразди, політичний хаос у Росії, включає нахабно-романтичний погляд на злочин і покарання, тюремну культуру, виходить далеко за межі справжніх злочинців злочинного світу, а також сприяє утвердженню цього продукту маргінальної культури серед пересічних громадян. Деякі виконавці російського шансону в сучасній Росії заробляють найбільші зарплати на вечірках і весіллях для російських багатих і знаменитостей, деякі чиновники і банкіри не приховують цього, декотрі виконавці зведені до рангу культових особистостей, твори яких навіть намагаються глорифікувати через систему освіти. Колискою російського шансону у 1970-х роках був також нью-йоркський Брайтон-Біч. Ці гірко-солодкі спогади про радянське життя та домівку з емігрантських кругів потрапляли і до Росії. Михайло Шуфутинський, Віллі Токарєв — декілька з прикладів такої зірки емігрантського жанру.

Блатна пісня

Традиційні мелодії запозичені в тому числі і з ресторанних пісень і куплетів, що складалися і виконувалися єврейськими артистами в Одесі на початку XX століття, — мелодика та аранжування яких випробовували сильний вплив клезмеру, який простежується в жанрі до сих пір.

У 1923 році в Одесі місцевий композитор Оскар Строк написав на вірші журналіста і кінодраматурга Якова Ядова пісню «Мурка» в стилі класичного танго. У наступні роки вона стала народною, слова пісні змінювалися невідомими авторами, які додавали жаргонізми. Мелодія пісні виконується в злодійському притоні головним героєм художнього фільму «Місце зустрічі змінити не можна», дія якого розгортається восени 1945 року в Москві.

Вперше блатні пісні на грамплатівках були видані в 1930-і роки. Виконував їх відомий радянський композитор і джазмен, уродженець Одеси Лазарь Вайсбейн (сценічний псевдонім «Леонід Утьосов»). Одна з таких пісень — «Гоп зі смиком», написана в стилізації пісень одеситів. У ті ж роки Лазарь Вайсбейн на прохання Йосипа Сталіна виконав під час прийому в Кремлі разом зі своїм оркестром пісню «З одеського кічману». Сталін, який мав кримінальне минуле, аплодував після виступу.

В радянські часи блатні пісні були офіційно заборонені для публічного виконання і знаходились у «культурному підпіллі». Після розпаду СРСР на початку 1990-х цей пласт культури виходить з підпілля і швидко завойовує популярність в деяких країнах СНД, зокрема й Україні. Оскільки такі пісні не мали раніше своєї загальної назви (слово «блатняк» відбивало лише частину їх), за ними історично закріпилося словосполучення «російський шансон».

Характеристика

Основні риси блатної пісні — сюжетність пісень; тісний зв'язок з конкретними життєвими ситуаціями, позиціями й переживаннями людей злочинного світу; невибаглива мелодійність; прості й доступні аранжировки; використання у віршах стилістики розмовної мови з її оборотами й жаргонізмами; непоставлені академічно, часто неспівочі речитативні, голоси «людей з народу». Як правило блатний фольклор не оспівує ні жорстокість, ні вбивства, в піснях автори намагаються виправдати представників кримінального світу, розповідаючи про їх страждання і людські почуття, наприклад, про любов до матері.

В блатних піснях російського шансону присутній герой злочинного світу, чий образ розкривається в пісні шляхом реалізації «типового» для цього набору дій, висловлювань, оцінок — «типовими» вони повинні бути з точки зору носія (виконавця/слухача). Причому уявлення носіїв про те, яка саме поведінка є «типовою», можуть варіюватися. По-друге, для того, щоб реалізувати «типові» для кримінального світу дії, герой повинен знаходиться у відповідній ситуації, тобто, як правило, на волі. У вузькому розумінні блатна пісня опиняється в одному ряду з такими тематичними групами, як табірні, сирітські, ковбойські, піратські і т.д. пісні. Коли на початку 30-х в Росії виростає покоління безпритульних, яке долучається до блатної культури, блатна пісня і стає цілком сформованим явищем, що увійшов у кров і плоть кримінального світу, та й не тільки його, але і всієї низової культури того часу. Кодифікуються норми «блатної» поведінки, мова. Блатна пісня стає візитною карткою персонажа, що став з художнього реальним.

Тематика в основних сюжетах

 — романтизація фінансової успішності кримінальних кіл;

 — любов у контексті кримінального життя;

 — звернення до емоцій відносно близьких або коханих, часто приводячи до незаконного або морально суперечливого життя;

 — прославлення архетипу «веселий злодій» (часто встановлюються в місті Одесі, де єврейська мафія характеризувалася як особливо весела і барвиста; часто розповідають про весілля та вечірки, іноді засновані на реальних подіях). На лексичному рівні показниками-маркерами такої одеської пісні є: злодійський жаргон (арготизми), обсценна лексика та просторіччя; нейтральна (пов'язана зі злочинами) або спеціальна (пов'язана із морською справою) лексика, яка допомагає створити одеський колорит у піснях, використання одеських топонімів;

 — прості світоглядні установки в потребі жити за аморфними правилами, які все ж в будь-який момент можна цинічно порушити;

 — ідеалізація культу сили;

 — російський «пошук свободи» проти західної «боротьби за свободу», що дає можливість ставати чи не ставати опозиційною частиною до російських політичних реалій російської автократії та не втрачати в переважній більшості лояльне до влади російське суспільство;

 — військові та патріотичні теми (військовий шансон), пісні про війну, військовий героїзм.

 — політична сатира різних форм;

 — Біла гвардія (антикомуністична сторона громадянської війни Росії)

 — побутові романси;

Предмет відображає проблеми людини, її біди; відображає російську ментальність, характер «російської душі», її сутність.

Вибрані представники жанру

До найвідоміших представників масової культури, пов'язаних з музикою, належать: Арркадій Північний (рос. Аркадий Северный), Булат Окуджава, Володимир Висоцький, Михайло Круг (якого часто називають королем російського шансону), Гарік Кричевський, Олександр Розенбаум, Сергій Трофiмов, Михайло Шуфутинський, Сергій Наговіцин, Віллі Токарєв, Беломорканал, Бутырка, Михайло Шелег, Олександр Новіков, Іван Кучин, гурт «Воровайки», гурт «Лесоповал», Гурт «Бутирка», Любов Успенська, Віка Циганова, Анатолій Днєпров, Михайло Гулько, Слава Медяник, Вікторія Циганова, Єфрем Амірамов, гурт «Бумєр», Анатолій Полотно, Олександр Дюмін, Катерина Голіцина, Станіслав Михайлов, Денис Малигін (Мафік), Євгеній Григорьєв (Жека), Олександр Маршал (лауреат премій «Шансон року» («Радіо Шансон»), і ін. ).

Більш пізнім художником, який грає шансон з рок-музикою, є Григорій Лепс. Олена Ваєнга — ще одна нещодавно популяризована співачка, актриса та автор пісень, яка співає в стилях російського шансону, народної музики та народного року.

Посилання

• Энциклопедия русского шансона [Архівовано 14 березня 2022 у Wayback Machine.] (рос.)

Див. також

• Російський міський романс
• Блат
• Злодій в законі
• Духовні скрепи
• Феня
• Естрада