Закон відкритого складу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Закон відкритого складу — закон, за яким звуки в межах складу розташувалися за принципом висхідної звучності із голосним чи р, л у кінці або ж склад містив один складотворчий сонант[1].

Наприклад, стѣ-на, сто-лъ, зр-но, го-р-дъ.

Загальний опис

Тенденція до відкритого складу виникла в спільнослов'янській мові ще в ранній період її розвитку. Вона проявилася в зміні складотворчих сонантів [r], [l], [n], [m] і перетвореннях давніх сполучень із [j]. Однак тоді цей процес не набув значення загального закону. Пізніше він охопив усі зміни, пов'язані зі структурою складу (переміщення приголосних на межі складу, втрата кінцевого приголосного в слові (що, зокрема, призвела до нерозрізнення форм називного і знахідного відмінків у деяких іменників), монофтонгізація дифтонгів, розвиток протези, спрощення в групах приголосних, поява носових голосних), перетворившись на універсальний фонетичний закон праслов'янської мови.

Дослідженнями займалися мовознавці А. Мейе, Г. Півторак, С. Бернштейн тощо. Останній зазначав, що тенденція до відкритого складу діяла як безумовний закон, що не знав винятків[2].

Див. також

Примітки

  1. Крижанівська О. І. Історія української мови: Історична фонетика. Історична граматика: навч.посіб./О. І. Крижанівська. — К.:ВЦ «Академія»,2010. — 248с.
  2. Бернштейн С. Б. Очерк сравнительной грамматики славянских языков. — М.,1961

Література

  • Супрун А. Е., Скорвид С. С. Славянские языки // Языки мира: Славянские языки. М., 2005.