"Середнє" або "полтавське" л

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Історія[ред. | ред. код]

Ще на спільнослов'янському ґрунті виник так званий «середеній» [л.], на основі якого згодом утворилися іншні варіанти цього звука. У давньоруській мові йому відповідав твердий [л] і напівм'який [л.], а також м'який [л'], що виник з [j] після губних та зі сполук давнього [л] з [j]. Українська мова успадкувала всі три варіанта цього звука. У позиції перед [е] та [у] (подекуди і перед [і] ← [о]/[е]) «середній» [л.] зберігає свою напівпом'якшену вимову, він акустично сприймається як [л.]: .еў], [л.ипа], [пл.ід] тощо. У багатьох середньонаддніпрянських говорах, лівобережнополіських, а також у буковинських, гуцульських і закарпатських «середеній» [л.] поширився й на позиції перед голосівками заднього ряду та перед шелестівками: [дал.а], [л.гідно], [мол.око], [пол.ова], [сл.ухати], [гол.ка] тощо. Для тих самих говорів прикметне збереження [л.] у позиції перед колишнім [ь]: [сил.но] ← сильно, [віл.ний] ← вольный. Однак у більшості говорів української мови [л.] пом'якшився, що засвоїла літературна мова. Досі відбувається процес перетворення середнього [л.] і його диференціації на м'яку та тверду вимову. Така опозиція [л] — [л'] виявляється найпослідовніше та найвиразніше. Наразі деяку стійкість напівпом'якшена вимова [л.] зберігається лише в позиції перед [е] та [и]: .ел.ека], [л.ет'іти], [л.ипа], [л.ити].

Нинішнє становище[ред. | ред. код]

У ряді південно-східних говорів, а також у деяких суміжних із ними поліських звук [л] реалізується у своєрідному, напівм'якому звукові [л.], що характеризується альвеолярною чи заальвеолярною артикуляцією. Найчастіше такий звук подибуємо в полтавських говорах, де його маємо як перед нелабіалізованими голосівками переднього ряду, так і перед усіма голосівками заднього ряду, як-от: .ебід'], [кл.ен], [зел.ений], [кол.и], [бул.и], [бул.а], [бул.о], [мол.око], [пл.уг], [гол.ова], [пужал.но] тощо.

Альвеолярне [л.] поширене по багатьох карпатських, особливо закарпатських, говірках: [л.ипа], [м.ала], [л.ем] тошо[1].

Спорадично відмічається схильність до напівм'якої вимови [л] перед голосівками [е], [и], [о], [а] в черкаських говірках: [л.ебід'], [л.ист], [мол.око], [бул.а].

Щодо твердого [л], то в тих говорах, яким властива сильна веляризація, відбувся перехід [л] в [ł]: [łад], [поłова], [пłуг], [гоłка], [віł] або ж повна заміна у [в]: ківок ← кілок, стрівок ← стрілок, бувок ← булок тощо.

Перед [і] з [о], [е]

У південно-східних діалектах звука [л], що стоїть перед [і] з [о], [е], можуть вимовляти як напівм‘який [л.], оскільки [о] та [е] його не пом‘якшують. Тому в ряді говорів подибуємо вимову, як: .ій] — [лойу], [сл.іў] — [слово] .

Скрипниківка[ред. | ред. код]

У Харківськім правописі 1928 року зазначено, що: "Щодо живої вимови правописного ль, то воно далеко не скрізь буває м'яким. Так, перед твердими зубними (особливо перед н, с і ц) та перед шелестівками (ж, ч, ш, щ) ль завсіди вимовляється як «середнє л», а не м'яке (тобто так, як і перед е, и), наприклад, правописне сильний, щільно тощо вимовляються цілком так, як і істичилно [істичил.но], пужално [пужал.но].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Жилко, Федот (1955). "Нариси з діалектології української мови" (Українською). Київ: Державне учбово-педагогічне видавництво "Радянська школа". с. 141–142.