Європейський Союз

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з ЄС)
Перейти до: навігація, пошук
Запит «ЄС» перенаправляє сюди; див. також ЄС (значення).
Європейський Союз
Прапор
Девіз: лат. In varietate concordia
(Єдність у різноманітті)
Гімн: нім. An die Freude (Ода радості)
«Інструментальна версія»
Розташування Європейського Союзу
Столиця Брюссель (де-факто)
Найбільше місто Лондон і Париж
Офіційні мови 24 мови
Державний устрій Політико-економічний союз
 - Президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер
 - Голова Європейської Ради Дональд Туск
 - Голова Європейського парламенту Мартін Шульц
Формування  
 - Римські договори 1 січня 1958 
 - Маастрихтський договір 1 листопада 1993 
Площа
 - Загалом 4 324 782 км² (7-ма)
 - Води (%) 3,08
Населення
 - оцінка 2015 р. 508 191 116[1] (3-тя)
 - Густота 115,8 чол/км²
ВВП (ПКС) 2015 р., оцінка
 - Повний $ 19,035 трлн.[2] (1-ша)
 - На душу населення $ 37 607[2] (19-та)
ВВП (номінальний) 2015 р., оцінка
 - Повний $ 16,449 трлн.[2] (2-га)
 - На душу населення $ 32 498[2] (16-та)
ІРЛП  (2011) 0.876 (дуже високий) (13-та)
Валюта
(ISO 4217)
Часовий пояс WET (UTC)[a]
CET (UTC+1)
EET (UTC+2)
 - Літній час WEST (UTC+1)
CEST (UTC+2)
EEST (UTC+3)
Домен інтернету .eu[b]

Європе́йський Сою́з (Євро́союз, ЄС, англ. European Union, EU) — економічний та політичний союз 28 держав-членів, що розташовані здебільшого у Європі. Веде свій початок від утворення Європейської спільноти з вугілля та сталі і Європейської економічної спільноти, що були засновані шістьма країнами в 1951 та 1958 роках відповідно. В сучасному вигляді існує на основі Договору про Європейський Союз, підписаному 7 лютого 1992 року і чинному з 1 листопада 1993.

ЄС діє через систему наднаціональних інституцій та спільно узгоджених рішень держав-членів. Інституціями ЄС є: Європейський Парламент, Європейська Рада, Рада Європейського Союзу, Європейська Комісія, Суд Європейського Союзу, Європейський суд аудиторів та Європейський центральний банк. Європейський Парламент обирається кожні 5 років громадянами Європейського Союзу. В ЄС діє єдиний ринок через стандартизовану систему законів, що діють у всіх державах-членах. У Шенгенській Зоні паспортний контроль відмінений. Політика ЄС направлена на забезпечення вільного пересування людей, капіталу, товарів та послуг. Монетарний союз був заснований у 1999 році і вступив в повну силу у 2002, коли були введені в обіг монети та банкноти євро. Станом на 2015 рік, у Єврозону входять 19 держав-членів, що використовують євро як свою національну валюту.

На сьогодні, Європейський Союз займає площу 4 324 782 км2 (7-ме місте в світі), з населенням більше 508 мільйонів людей (3-тє місце).[1] Загальний номінальний валовий внутрішній продукт складає більше 16 трлн. доларів США (2-ге місце), за паритетом купівельної спроможності — 19 трлн. доларів США (1-ше місце). Якщо вважати ЄС країною, то за доходом на душу населення він входив би в двадцятку найзаможніших країн світу.[2] Європейський Союз є повноправним членом Світової організації торгівлі, має представництва в ООН, «Великій Сімці», «Великій двадцятці» та постійні дипломатичні місії по всьому світу. ЄС не має власних збройних сил але сприяє військовому співробітництві його країн-членів більшість яких є членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний вплив, Європейський Союз розглядають однією з потенційних наддержав.

Де-факто столицею Європейського Союзу є Брюссель.

Зміст

Мета ЄС[ред.ред. код]

Створення економічного союзу з найвищим рівнем інтеграції економік держав (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці, а також спільна валюта) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.

Відповідно до п.1 ст. 3 Лісабонського договору мета Союзу – підтримувати мир, свої цінності та добробут своїх народів. В той же час у ст. 2 цього договору зазначено, що Союз засновано на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини, зокрема осіб, що належать до меншин. Ці цінності є спільними для всіх держав-членів у суспільстві, де панує плюралізм, недискримінація, толерантність, правосуддя, солідарність та рівність жінок і чоловіків.

Історія[ред.ред. код]

Перші витоки[ред.ред. код]

Ідеї щодо створення єдиного союзу європейських держав царювали в свідомості правителів та народів цих держав протягом довгого часу.

Ідеологічною передвісницею Євросоюзу є Стародавня Греція яка вважається батьківщиною демократії і західної цивілізації.

Не варто шукати витоки Європейського Союзу у Римський імперії хоча б тому, що остання географічно мала центр довкола Середземного моря і простягалася на терени Африки і Азії, не включаючи Німеччину, Скандинавські країни, Шотландію, Ірландію та Центрально-Східну Європу. Римська Імперія розширювалася силою, була контрольована центральною державою і не поділяла ідеалів і принципів на яких сьогодні розбудовується ЄС.

Митний союз 1800-х років часів Наполеона може розглядатися як передвісник економічної складової Європейського Союзу.

Одна з перших публічних пропозицій об'єднати країни на принципах рівності членів і кооперації була зроблена Віктором Гюґо у 1851 р.

Передісторія (1945-1957)[ред.ред. код]

Робер Шуман, один з співзасновників Європейського Союзу

Вперше ці ідеї почали реалізовуватись після Другої світової війни, коли всі держави Європи зрозуміли те, що вони не можуть існувати відокремлено один від одного, що спільними зусиллями вони зможуть досягти значних висот. Ці думки були підкріплені перемогою над нацизмом та фашизмом, яка була досягнута завдяки єдності держав Європи і їх спільними зусиллям. У післявоєнний період на континенті з'явився цілий ряд організацій — Рада Європи, Західноєвропейський союз, НАТО.

9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Робер Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою «план Шумана»). Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини, а також недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішим засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією — вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись «вищим органом» (прообразом Європейської Комісії).

18 квітня 1951 року «план Шумана» було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція («європейська шістка», яка в подальшому стала «локомотивом» європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

27 травня 1952 року країни «європейської шістки» підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). 10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору. Однак ані ЄОС, ані ЄПС, так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС. Таким чином, на початку 50-х років країнам "європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній. Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни «європейської шістки» домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому).

Римські договори (1957-1992)[ред.ред. код]

На початку 1957 року керівники урядів «європейської шістки» вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). 23 березня 1957 року у Римі відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом). Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті — створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою «Римські договори». 8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий — Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств. У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.

На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС. 1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія. 1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція. 1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.

1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.

Маастрихтський договір (1992–дотепер)[ред.ред. код]

Падіння Залізної завіси у 1989 відкрило шлях до подальшого розширення ЄС

7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (інша назва - Маастрихтський договір; саме поняття «Європейський Союз» з'явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні «три колони» Європейського Союзу:

  • «перша колона» — Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви «Європейське Економічне Співтовариство»). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить «наднаціональний феномен»;
  • «друга колона» — спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);
  • «третя колона» — співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п'ятий — найвищий рівень економічної інтеграції). 1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.

2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамська угода внесла зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграв вступ у силу Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу (укладена 1985 року).

26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього договору набрали чинності 1 лютого 2003 року.

Банкноти Євро. З часу запровадження у 2002 році, валютою стало користуватися 19 країн.

1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС — євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС — найвищого етапу інтеграції. Станом на 2015 рік, євро перебуває в обігу на території 19 країн-членів ЄС. Велика Британія та Данії вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, усі інші країни раніше чи пізніше зобов'язані приєднатися до Єврозони.

1 травня 2004 року відбулося найбільше за усю історію розширення Європейського Союзу. Новими членами стали одразу десять країн: Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія.

17-18 червня 2004 року на Самміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Конституції Європейського Союзу. 29 жовтня 2004 року Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі. Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов'язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації. 29 травня і 1 червня 2005 року населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референдумів спричинили паузу у прийнятті Європейської конституції.

В жовтні 2005 ЄС починає переговори про вступ з Туреччиною та Хорватією. 1 січня 2007 року до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію. Європейській Союз налічує 27 членів.

Підписанти Лісабонської угоди, 13 грудня 2007. Лісабонська угода внесла деякі нововведення в основоположний Договір про Європейський Союз

У грудні 2007 року глави держав і урядів ЄС підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009). Він поставив ЄС на нову договірну основу і зробив його демократичнішим, прозорішим і ефективнішим. Прийняття рішень ЄС було полегшено за рахунок того, що в багатьох випадках відпала потреба в одностайному голосуванні. Рішення, що приймаються кваліфікованою більшістю, поширюються тепер на багато інших сфер. Починаючи з 2014 року, для прийняття рішень Ради ЄС принципово необхідна «подвійна більшість». Відповідно до цього, для прийняття рішення Європейського Союзу у Раді міністрів потрібна більшість у 55 відсотків країн-членів, що налічують 65 відсотків населення (перехідне положення до 2017 року). Крім того, з'явилася посада «Високого представника Євросоюзу з питань політики безпеки й зовнішньої політики», який відповідає за зовнішні відносини євроспільноти.

У 2012 році Європейський Союз отримав Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини у Європі». [3]

1 липня 2013 року 28-м членом ЄС стала Хорватія.[4]

Хронологія формування[ред.ред. код]


Європейський Союз – історія, підвалини, договори та угоди
1951 1957 1965 1986 1992 1997 2001 2007
Європейські спільноти Європейський Союз  
Європейська спільнота з вугілля та сталі
Європейська економічна спільнота (ЄЕС) Європейська Спільнота
Правосуддя та внутрішні справи Європейського Союзу
Європейська політична співпраця Спільна зовнішня політика та політика питань безпеки
Європейська спільнота з атомної енергії (Євратом)
Париж Рим Брюссель Люксембург/Гаага Маастрихт Амстердам Ніцца Лісабон

Хронологія розширення[ред.ред. код]

Анімація розширення ЄС, з 1957 по 2013 рр.
Рік Країна Загальна
кількість
членів
1957 Бельгія Бельгія Італія Італія Люксембург Люксембург Нідерланди Нідерланди Франція Франція Німеччина ФРН 6
1973 Велика Британія Велика Британія Данія Данія Ірландія Ірландія 9
1981 Греція Греція 10
1985 Ґренландія Ґренландія (автономна територія Данії) покинула союз 10
1986 Іспанія Іспанія Португалія Португалія 12
1990 Flag of East Germany.svg НДР (Об'єдналась із ФРН, надалі як єдина Німеччина) 12
1995 Австрія Австрія Фінляндія Фінляндія Швеція Швеція 15
2004 Естонія Естонія Кіпр Кіпр Латвія Латвія Литва Литва Мальта Мальта Польща Польща Словаччина Словаччина Словенія Словенія Угорщина Угорщина Чехія Чехія 25
2007 Болгарія Болгарія Румунія Румунія 27
2013 Хорватія Хорватія 28

Географія[ред.ред. код]

Країни[ред.ред. код]

ЄС-28
Українська назва Оригінальна назва Скорочення ISO 3166-1 Столиця Населення Площа, км2
Австрія Австрія Österreich AT Відень 8,623,073 83,879
Бельгія Бельгія België / Belgique / Belgien BE Брюссель 11,190,845 30,528
Болгарія Болгарія България BG Софія 7 205 677 110,994 
Велика Британія Велика Британія United Kingdom GB Лондон 64,511,000 242,495 
Греція Греція Ελλάδα GR Афіни 10,815,197 131,957 
Данія Данія Danmark DK Копенгаген 5,699,220 42,915.7 
Естонія Естонія Eesti EE Таллінн 1,313,271 45,339
Ірландія Ірландія Éire / Ireland IE Дублін 4,609,600 70,273 
Іспанія Іспанія España ES Мадрид 46,439,864 505,990
Італія Італія Italia IT Рим 60,795,612 301,338 
Кіпр Кіпр Κύπρος / Kıbrıs CY Нікосія 1,141,166 9,251 
Латвія Латвія Latvija LV Рига 1,997,500  64,589 
Литва Литва Lietuva LT Вільнюс 2,893,336 65,300 
Люксембург Люксембург Lëtzebuerg / Luxemburg / Luxembourg LU Люксембург 562,958 2,586.4 
Мальта Мальта Malta MT Валлетта 445,426 316 
Нідерланди Нідерланди Nederland NL Амстердам 16,971,452 41,543 
Німеччина Німеччина Deutschland DE Берлін 81,083,600 357,168 
Польща Польща Polska PL Варшава 38,483,957  312,679 
Португалія Португалія Portugal PT Лісабон 10,427,301 92,212
Румунія Румунія România RO Бухарест 19,942,642 238,391 
Словаччина Словаччина Slovensko SK Братіслава 5,415,949 49,035 
Словенія Словенія Slovenija SI Любляна 2,061,085 20,273 
Угорщина Угорщина Magyarország HU Будапешт 9,877,365 93,030
Фінляндія Фінляндія Suomi / Finland FI Гельсінкі 5,489,097 338,424 
Франція Франція France FR Париж 67,128,000  643,801 
Хорватія Хорватія Hrvatska HR Загреб 4,284,889 56,594 
Чехія Чехія Česko CZ Прага 10,541,466 78,866 
Швеція Швеція Sverige SE Стокгольм 9,816,666 450,295 

Політика[ред.ред. код]

Виконавча влада Законодавча влада Законодавча влада Судова влада
Європейська Комісія Рада Європейського Союзу Європейський парламент Суд Європейського Союзу
Європейська Комісія
Опис зображення
Рада Європейського Союзу
Опис зображення
Європейський парламент
Опис зображення
Європейський суд
Опис зображення
  • вирішує законодавчі та бюджетні питання
  • заключає міжнародні договори
  • вирішує законодавчі та бюджетні питання
  • контролює Комісію
  • забезпечує одноманітність у інтерпретації європейських законів


Складність та багатогранність Європейського Союзу як наднаціонального об'єднання породжує необхідність створення потужної та розгалуженої системи управління та координації дій, для досягнення поставлених цілей Союзу. Країни-члени Європейського Союзу передають повноваження у вирішенні деяких питань незалежним інститутам, які представляють інтереси Союзу, його держав і громадян. Європейська Комісія захищає інтереси Союзу в цілому, кожен національний уряд представлений в Раді Міністрів (Раді), а члени Європейського Парламенту безпосередньо обираються громадянами ЄС. Таким чином, демократія і верховенство закону — наріжний камінь цієї структури.

Основні чотири інститути Європейського Союзу закладено ще в 1952 році, коли було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі, а ідея Європейської Ради ще навіть не була видимою. Ці інститути, а саме: Асамблея, Рада, Комісія і Суд — по суті своїй з тих пір не змінювалися. Асамблея перетворилася на наднаціональний парламент, а Європейський Суд — в суперарбітра. В той же час роль Ради, що складається з представників урядів держав-членів, дещо знизилася, а роль Європейської Комісії як виконавського органу істотно не змінилася. Такі зміни пояснюються тим, що спочатку ідея об'єднання країн в Європейське Економічне Співтовариство, а нині — в Європейський Союз, носила наднаціональний характер. Відповідно ті інститути, які додавали до свого статусу наднаціональності, ставали впливовішими.

Основні інститути влади[ред.ред. код]

Європейська Комісія[ред.ред. код]

Європейська Комісія — виконавчий орган Європейського Союзу, що складається з 28 членів (рахуючи президента), які призначаються на п'ять років національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків. Склад Комісії затверджується Європейським Парламентом. Кожен член Комісії відповідає за певну сферу політики ЄС і очолює відповідний Генеральний Директорат.

Європейський Парламент[ред.ред. код]

Європейський Парламент — зібрання з 751 депутата, що безпосередньо обираються громадянами країн-членів ЄС строком на п'ять років. Голова Європарламенту обирається на два з половиною роки. Депутати Європарламенту вивчають законопроекти і затверджують бюджет. Вони приймають спільні рішення з Радою Міністрів з конкретних питань і контролюють роботу Рад ЄС і Європейській Комісії. Європарламент проводить пленарні засідання в Страсбурзі (Франція) і Брюсселі (Бельгія).

Рада Європейського Союзу (Рада міністрів)[ред.ред. код]

Рада міністрів — в ЄС — основний орган ухвалення рішень, який збирається на рівні міністрів національних урядів, і його склад міняється залежно від обговорюваних питань: Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів економіки і так далі В рамках Ради представники урядів держав-членів обговорюють законодавчі акти ЄС і приймають або відкидають їх шляхом голосування.

Європейська Рада[ред.ред. код]

Європейська Рада — регулярні зібрання глав держав ЄС. Раду скликають 4 рази на рік з метою визначення порядку денного Союзу і спонукати подальшу інтеграцію. Президент Ради є відповідальним за розвиток вищого політичного органу ЄС.

Європейський Суд[ред.ред. код]

Суд Європейського Союзу — судовий орган ЄС вищої інстанції, регулюючий розбіжності:

  • між державами-членами ЄС;
  • між державами-членами ЄС і самим Європейським Союзом;
  • між інститутами ЄС;
  • між ЄС і фізичними або юридичними особами

Суд аудиторів[ред.ред. код]

Європейський суд аудиторів — орган Європейського Союзу, створений з метою проведення аудиторської перевірки бюджету ЄС і його інститутів.

Європейський Омбудсмен[ред.ред. код]

Займається скаргами європейських приватних і юридичних осіб на інститути і установи ЄС.

Фінансові структури[ред.ред. код]

Європейський центральний банк (ECB)[ред.ред. код]

  • визначає валютну політику країн ЄС;
  • встановлює ключові процентні ставки;
  • управляє офіційними резервами Європейської системи Центральних Банків (ESCB), головним завданням якої є підтримка стабільності цін;
  • має право санкціонувати емісію банкнот в межах валютного союзу.

Європейський інвестиційний банк (EIB)[ред.ред. код]

Європейський інвестиційний банк — орган ЄС, заснований в 1959 р. Європейським Союзом для сприяння розвитку, інтеграції і співпраці шляхом надання інвестиційних позик. Позики надаються під однаковий відсоток, що забезпечує збалансованість управління позикою в частині погашення заборгованості. Позики надаються для розвитку відсталих європейських регіонів і реалізації проектів, що представляють спільний інтерес.

Консультативні органи[ред.ред. код]

Економічний і соціальний комітет[ред.ред. код]

Економічний і соціальний комітет — консультативний орган ЄС, що спостерігає за функціонуванням єдиного внутрішнього ринку. Комітет складається з 317 членів, які представляють різні сфери економіки і соціальні групи і незалежні у виконанні своїх обов'язків.

Комітет регіонів[ред.ред. код]

Комітет регіонів — консультативний орган Ради ЄС і Комісії, розробляючий висновки з усіх питань, що зачіпає інтереси регіонів. Комітет складається з 317 членів — представників регіональних і місцевих органів, повністю незалежних у виконанні своїх обов'язків

Закордонна політика[ред.ред. код]

В грудні 2007 року, Лісабонською угодою була нова пасада «Верховного представника Євросоюзу з питань закордонних справ і політики безпеки» що призначається кваліфікованою більшістю від складу Європейської Ради за погодженням з Президентом Європейської Комісії та Європейським парламентом.

Відповідно до статей 18 і 27 Договору про Європейський Союз, Верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки:

  • проводить спільну зовнішню політику Євросоюзу і політику безпеки;
  • вносить пропозиції щодо її розвитку;
  • головує в Раді закордонних справ;
  • є одним з віце-президентів Комісії;
  • забезпечує узгодженість Союзу з питань зовнішнього впливу;
  • несе відповідальність в рамках покладених на нього в області зовнішніх зв'язків і координації інших аспектів зовнішньої діяльності Союзу повноважень;
  • представляє Союз з питань, що належать до спільної зовнішньої політики і політики безпеки;
  • веде політичний діалог з третіми особами та країнами від імені Союзу та висловлює позицію Союзу в міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях.

З 1 листопада 2014 року, Верховним представником Європейського союзу із питань закордонних справ є Федеріка Могеріні.

Гуманітарна допомога[ред.ред. код]

ЄС є найбільшим постачальником гуманітарної допомоги у світі

Європейський Союз загалом (Комісія та країни-члени) наразі є найбільшим постачальником гуманітарної допомоги у світі.

Останнім часом надання гуманітарної допомоги як частина зовнішньої діяльності Європейської Спільноти набуло особливого значення. Це пов'язано зі збільшенням кількості кризових ситуацій на планеті та прагненням Співтовариства відігравати провідну роль у міжнародних гуманітарних місіях. З цією метою 1992 року був створений Офіс гуманітарної допомоги Європейської Комісії (англ. European Commission's Humanitarian Aid Office, ECHO). Його завданням є надання термінової допомоги (продуктів, матеріалів та практичної участі) жертвам природних і суспільних катастроф і конфліктів за межами Союзу. Надання такої допомоги базується на принципах недискримінації, неупередженості та гуманності. Вона розподіляється партнерами Офісу, а саме, недержавними організаціями, агенціями гуманітарної допомоги ООН та інших міжнародних організацій.

Культура[ред.ред. код]

Мови[ред.ред. код]

Серед багатьох мов та діалектів, ЄС має 24 офіційні і робочі мови: болгарська, хорватська, чеська, датська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, італійська, ірландська, латиська, литовська , мальтійський, польська, португальська, румунська, словацька, словенська, іспанська, та шведська. Важливі документи перекладаються кожною офіційною мовою.

Європейський парламент забезпечує переклад на всі мови документів і своїх пленарних засіданнь. Деякі установи використовують тільки декілька мов для внутрішньої роботи. Каталонська, галісійська, баскська, шотландська і валлійська не є офіційними мовами ЄС, але мають напівофіційний статус в тому, що офіційні переклади договорів виконані в них і громадяни ЄС мають право на листування цими мовами з установами, що використовують їх.

Мовна політика є обов'язком держав-членів, але інститути ЄС сприяють вивченню інших мов. Англійська є найбільш поширеною мовою в ЄС. Німецька є найбільш широко розповсюдженою рідною мовою. 56% громадян ЄС можуть брати участь у розмові іноземними мовами. Більшість офіційних мов ЄС належать до індо-європейської мовної сім'ї, за винятком Естонії, Фінляндії та Угорщини, які належать до уральської мовної сім'ї, і Мальти, яка використовує семітську мову. Більшість офіційних мов ЄС базуються на латинському алфавіті, крім Болгарії, яка користується кирилицею, і Греції з грецьким алфавітом.

Крім 24 офіційних мов, існує близько 150 регіональних і міноритарних мов, якими розмовляють до 50 мільйонів осіб. Хоча програми ЄС підтримують регіональні мови і мови меншин, захист мовних прав різний у окремих держав-членів. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин ратифікована більшістю країн ЄС надає загальні керівні принципи, якими держави можуть користуватись, щоб захистити свою мовну спадщину.

Європейський день мов проводиться щорічно 26 вересня і спрямований на заохочення вивчення мов по всій Європі.

Кількість людей, що володіють мовами Європейського Союзу
Мова Кількість етнічних мовців Загальна кількість мовців
Англійська 13% 51%
Німецька 18% 32%
Французька 12% 26%
Італійська 13% 16%
Іспанська 9% 15%
Польська 9% 10%
Нідерландська 5% 6%
Грецька 3% 3%
Чеська 2% 3%
Шведська 2% 3%
Угорська 2% 2%
Португальська 2% 2%
Словацька 1% 2%
Данська 1% 1%
Фінська 1% 1%
Литовська 1% 1%
Словенська 1% 1%
Естонська <1% <1%
Ірландська <1% <1%
Латиська <1% <1%
Мальтійська <1% <1%
Опубліковано в 2006 році, до входження в ЄС Румунії, Болгарії та Хорватії.


Подальше розширення[ред.ред. код]

   Країни-члени
   Розцінюються ЄС як потенційні кандидати, які ще не подали заявку на членство: Боснія і Герцеговина, Косово (частково визнана).[5]
   Відкликана або заморожена заявка: Ісландія, Норвегія, Ліхтенштейн, Швейцарія
   Країни які підписали Угоду про асоціацію з Європейським Союзом та визнані Європейським союзом як такі що мають перспективу членства у разі виконання відповідних критеріїв: Україна, Молдова, Грузія[6]

Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 року. У червні 2006 р. чільники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС 2010 року (заява про вступ надійшла 21 лютого 2003 р.). 10 червня 2011 президент Євросоюзу Ж. М. Барозу заявив, що Хорватія буде прийнята до членів Євросоюзу у 2012-му році. 1 липня 2013 року Хорватія офіційно вступила до ЄС. Країна стала 28-м членом Євросоюзу[7][4]

з 14 квітня 1987 р. Туреччина офіційно звернулась до ЄС із пропозицією набуття членства, однак тільки в 1999 році вона отримала статус країни-кандидата (англ. Applicant country, candidate country). Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 року, коли у Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005-го року. Туреччина має здійснити деякі необхідні соціальні і економічні реформи. Інша проблема те, що лише 3% території Туреччини належить до Європейської частини світу, хоча формально, відповідно до Копенгагенських критеріїв географічних вимог немає (при цьому є прецедент входження до ЄС країни, територія якої фізико-географічно повністю знаходиться в Азії — Республіки Кіпр).

Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Однак і без членства ці країни досить тісно інтегровані з ЄС, зокрема в рамках Європейської асоціації вільної торгівлі та Шенгенської угоди. Сюди ж можна зарахувати Швейцарію, яка офіційно притримується нейтралітету але фактично також досить тісно інтегрована з ЄС.

Республіка Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 року.

Чорногорія отримала статус офіційного кандидата 17 грудня 2010 року.

Сербія отримала статус офіційного кандидата 1 березня 2012.[8] Лідери ЄС погодились почати переговори з Сербією щодо її членства до січня 2014.[9]

Албанія отримала статус офіційного кандидата 24 червня 2014.[10]

Косово та Боснія і Герцеговина офіційно визнані потенційними кандидатами, які ще не подали заявку на членство.[5]

Україна, Молдова та Грузія підписали Угоду про асоціацію з Європейським Союзом та визнані Європейським союзом як такі що мають перспективу членства у разі виконання відповідних критеріїв.[6]

Вимоги до кандидатів[ред.ред. код]

Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії — критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принцип правової держави (ст. 6, ст. 49 Договору про Європейський союз). Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка і повинні визнаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу.

Україна і ЄС[ред.ред. код]

У жовтні 2005 р. президент Єврокомісії Жозе Мануел Дурау Баррозу заявив, що майбутнє України — у ЄС. Проте 9 листопада 2005 року в опублікованій новій стратегії ЄС було сказано, що вступ Румунії, Болгарії, Хорватії й інших країн колишньої Югославії може блокувати можливість майбутнього вступу України, Білорусі і Молдови. Комісар ЄС з розширення Оллі Рен заявив, що ЄС має бути обережним з надто великим розширенням і що наразі план розширення виглядає вкомплектованим. Очевидно, що відсутність формальної ініціативи самої України (і, відповідно, відсутність взаємних документальних зобов'язань щодо вступу України до ЄС) впливає на тональність європейських посадовців.

2005 року Президент України Віктор Ющенко заявив, що членство в ЄС є стратегічною метою зовнішньої політики України. Всі фракції у Верховній Раді України 5-го скликання 2006–2007 років (окрім комуністів — 5% місць) підтримують найшвидше приєднання до ЄС, зокрема перехід до тісніших форм інтеграції (перший крок — створення зони вільної торгівлі відразу після вступу до СОТ, що було запропоновано ЄС у 2006). Деякі європейські політики та політологи вважають 2020 ймовірним роком вступу України до ЄС.

12 липня 2007 Європарламент у Страсбурзі ухвалив рішення висловити підтримку надання Україні перспективи членства в Євросоюзі. Відповідне рішення було прийняте за результатами обговорення доповіді депутата Міхала Томаша Камінські щодо мандату на переговори з Україною про нову поглиблену угоду.[11]

27 лютого 2014 року, після подій Євромайдану, Європарламент ухвалив резолюцію у якій вперше йдеться про те, що Україна має право стати повноправним членом Євросоюзу. У ній зазначено, що підписання Угоди про асоціацію не є кінцевою метою партнерства з Києвом і відповідно до Статуту ЄС всі європейські країни, включаючи Україну, «мають довгострокову можливість подавати заявку на членство в ЄС».[12]

Угода про асоціацію та Порядок денний асоціації[ред.ред. код]

5 березня 2007 розпочато переговори про укладення нової угоди, яка має замінити Угоду про партнерство та співробітництво. Представники ЄС наполягали на укладанні стратегічних відносин з Україною як з країною сусідом.[13] Під час паризького Саміту Україна-ЄС (вересень 2008) досягнуто компромісного рішення щодо назви цієї угоди як Угоди про асоціацію.

Важливою складовою частиною нової Угоди є створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка передбачає максимально глибоку економічну інтеграцію на основі домовленостей, досягнутих під час двосторонніх переговорів з ЄС щодо вступу України до СОТ. Проведено сім раундів переговорів, наступний раунд заплановано на 5 — 9 жовтня 2009 року.

16 червня 2009 р. під час засідання Ради з питань співробітництва Україна — ЄС політично схвалено «Порядок денний асоціації Україна — ЄС для підготовки та сприяння імплементації Угоди про асоціацію», який є новим практичним інструментом на заміну Плану дій Україна-ЄС, що, за оцінкою громадських експертів, не виправдав покладених на нього сподівань в окремих сферах співпраці[14], для підготовки Сторін до реалізації Угоди про асоціацію до моменту набуття нею чинності.

Документ підготовлено на принципах:

  • політичної асоціації та економічної інтеграції,
  • спільної участі, спільної відповідальності та спільної оцінки.

Передбачено щорічний перегляд та запровадження механізму моніторингу його реалізації.

Моніторинг того, як Україна виконує свої зобов'язання в рамках Порядку денного асоціації, здійснює як Європейська Комісія, так і українське громадянське суспільство.

Європейська Комісія слідкує за результатами (передусім щодо реалізації реформ) в рамках традиційного щорічного аналізу поступу в межах Європейської політики сусідства — ENP Progress Report[15]. Доповідь за 2009 опублікована англійською[16] та українською[17] мовами.

Українське громадянське експертне середовище проводить власну оцінку виконання зобов'язань в рамках Порядку денного асоціації. У травні 2010 року в Україні стартував Громадський моніторинг Порядку денного асоціації Україна-ЄС. Проте 20 листопада 2013 року, президент України В. Янукович припинив підписання угоди ЄС. Тим самим викликавши спротив населення.

Україна 21 березня 2014 року підписала політичну частину асоціації з метою подальшого вступу в ЄС, а 27 червня 2014 р. економічну — тобто Угоду в повному обсязі. В майбутньому членство в ЄС розглядається також такими країнами як Молдова і Грузія.

Суспільна думка[ред.ред. код]

За даними соціологічних опитувань, станом на 2007 рік абсолютна більшість українців (55%) підтримують вступ України до Європейського Союзу. При цьому 25% проти вступу України до ЄС, а 20% не змогли визначитись щодо цього питання.

За даними дослідження проведенного у 2011 році, більшість жителів України підтримують підписання угоди про Зону вільної торгівлі з Євросоюзом. Згідно з результатами дослідження 56% опитаних українців підтримують підписання угоди про ЗВТ з Євросоюзом. В той же час, 30% українців одночасно підтримують підписання угоди про ЗВТ з Євросоюзом і вступ України в Митний союз. Проте, респонденти оцінюють, що підписання угоди про ЗВТ вигідніше (39%), ніж вступ до ТЗ (34%)[18].

За результатами опитування проведеного в січні 2016 року, 59% громадян України підтримують вступ України до ЄС, проти висловилися 22%, решта (19%) або не визначилися або не брали б участі в референдумі на на таке питання.[19]

За даними опитування проведеного в 2007 році, 55% респондентів у Німеччині, Франції, Великобританії, Італії, Іспанії та Польщі підтримували вступ України до ЄС якщо Україна виконає необхідні для цього умови. 34% проти вступу України до ЄС. Вступ до ЄС Росії, Туреччини та Марокко підтримували відповідно 45%, 40% та 35% респондентів.[20]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Не включаючи заморські території
  2. .eu представляє в цілому ЄС; країни-члени також мають свої домени.
  1. а б Eurostat - Population on 1 January 2015 Європейська комісія, процитовано: 20 серпня 2015
  2. а б в г д IMF World Economic Outlook Database, April 2015 Міжнародний валютний фонд, процитовано: 26 квітня 2015
  3. Євросоюз став лауреатом Нобелівської премії миру-2012 Deutsche Welle, 12.10.2012
  4. а б Хорватія офіційно вступила в Євросоюз rbc.ua, 01.07.2013
  5. а б в EU Enlargment. Процитовано 2014-04-28. 
  6. а б European Parliament resolution of 17 July 2014 on Ukraine Європейський парламент
  7. Croatia cleared for EU membership in 2013 bbc.co.uk, 10 June 2011
  8. Сербія отримала статус кандидата в члени Євросоюзу
  9. ЄС погодився почати переговори з Сербією щодо її членства
  10. Албанія отримала статус кандидата на членство в ЄС
  11. Європарламент виступив за надання Україні перспективи членства в ЄС novynar.com.ua
  12. Європарламент надав Україні право у майбутньому вступити в ЄС Українська правда, 27 лютого 2014
  13. EurAktiv: EU und Ukraine beginnen Kooperationsgespräche 6. März 2007 (нім.)
  14. Оцінка виконання Плану дій Україна-ЄС: довкілля та сталий розвиток / Під ред. Н.Андрусевич. Львів. 2009. 104 с.
  15. http://ec.europa.eu/world/enp/documents_en.htm#3
  16. http://ec.europa.eu/world/enp/pdf/progress2010/sec10_524_en.pdf
  17. http://ec.europa.eu/delegations/ukraine/documents/press_releases/report_enp_2009_ukraine_uk.doc
  18. Українці одночасно хочуть і до Європи і до союзу з Росією — опитування
  19. Опитування: 59% українців хочуть в ЄС, 47% - у НАТО korrespondent.net, 04.02.2016
  20. Україна залишається кандидатом № 1 на вступ до ЄС — у громадській думці європейців. Січень 2007, Ялтинська Європейська Стратегія

Джерела[ред.ред. код]

  1. Європейський Союз. Консолідовані договори. — К.: Port-royal, 1999.
  2. (рос.) Ильин Ю. Д. История и право Европейского Союза. — Харьков, «Консум»,1998.
  3. Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу (Лісабонський договір).

Посилання[ред.ред. код]


Ісландія ІсландіяАтлантичному океані) Норвегія Норвегія Росія Росія
Канада Канада
Flag of the United States.svg США (обидва через Атлантичний океан)
Gray compass rose.svg Білорусь Білорусь
Україна Україна
Молдова Молдова
Грузія Грузія (через Чорне море)
Латинська Америка
(через Атлантичний океан)
Африка (через Середземне море) та Захід Балканського півострова (анклав) Туреччина Туреччина