Українські євреї

Українські євреї
Шолом-Алейхем Соня Делоне Володимир Хавкін Абрам Йоффе Голда Меїр Володимир Горовиць Володимир Зеленський Міла Куніс Лев Троцький Ігор Коломойський Роман Карцев Дмитро Гордон Тіна Кароль Леонід Утьосов Йоель Едельштейн Людвіг фон Мізес Давид Бронштейн Іцхак Бен-Цві Віктор Пінчук Володимир Гройсман Володимир Жаботинський
Регіон	Київ, Дніпро, Одеса, Харків
Кількість	Ізраїль 150 000 — 400 000 (з урахуванням другого/третього покоління)  США 80 000 — 100 000 (перше покоління мігрантів)  Аргентина 50 000 — 70 000 (вихідці та їх нащадки)  Німеччина 40 000 — 60 000 (без урахування нащадків)  Україна 35 000 — 40 000  Канада 20 000 — 30 000  Бразилія 20 000 — 25 000 (вихідці та їх нащадки)  Росія 20 000
Раса	європеоїди
Походження	Ашкеназі (переважна більшість)
Близькі до	єврейські субетнічні групи (зокрема польські євреї)
Входить до	єврейська діаспора
Мова	українська, російська (історично також їдиш та іврит)
Релігія	Юдаїзм (ортодоксальний, хасидизм, прогресивний), значна частина — світські та християни
Українські євреї у Вікісховищі

Украї́нські євре́ї, євреї в Україні (івр. יהודים אוקראינים, їд. אוקראַינישע ייִדן) — єврейська етнорелігійна спільнота, яка історично проживає на території сучасної України. Становить невіддільну частину українського суспільства та є однією з найдавніших і культурно найбагатших єврейських громад у світі. Більшість українських євреїв належить до субетнічної групи ашкена́зі, проте історично в Україні також сформувалися та проживають інші специфічні групи єврейського походження: караї́ми, кримчаки́.

Відомі на території українського Криму з IV століття до н. е. Традиційно сповідують юдаїзм. Від часів середньовіччя складали суттєву частину українського міщанства. Мешкали у єврейських містечках, зберігаючи свою конфесійно-національну окремішність. Займалися переважно торгівлею, фінансами, ремісництвом, урядовим адмініструванням. Через релігійні й соціальні розбіжності мали складні стосунки з християнським українським населенням, насамперед козаками і селянством. Постраждали внаслідок Хмельниччини (1648—1657), Гайдамаччини, Голокосту (1939—1945). Були творцями хасидизму та унікальної літературної традиції, написаної мовою їдиш. До ХІХ ст. переважно говорили на їдиш, польською та українською. За російсько-радянської доби, внаслідок русифікації, перейшли на російську мову, частково асимілювалися з місцевим населенням, відійшли від юдаїзму. Частина українських євреїв мігрували до США, країн Західної Європи та Ізраїлю через антисемітизм в Російській імперії та СРСР. Відомими представниками українського єврейства є письменник Шолом-Алейхем, ізраїльський провідник Голда Меїр, комуністичний діяч Лев Троцький та інші.

Історія

Синагога Золота Роза у Львові

Київська Русь

Євреї як частина зростаючої діаспори Середземноморського басейну оселилися на території України протягом перших століть нашої ери. Перші євреї в Україні були купцями-мореплавцями, які разом із греками-колоністами засновували міста на узбережжі Чорного моря. Вони привозили товари з Китаю, Персії, Північної Африки, Північної Європи, а згодом — із Візантійської імперії. Кілька століть їхній осередок був у Криму, зокрема в районах сучасних Керчі, Севастополя (античного Херсонесу) та високогірного поселення Чуфут-Кале поблизу Бахчисарая. Мацевоти (традиційні надгробки), руїни синагог, мікви (ритуальні купальні) та інші археологічні артефакти свідчать про давню історичну присутність євреїв на півострові. Єврейське купецтво засновувало невеликі, але жваві громади з традиційною юдейською інфраструктурою: центром була синагога, навколо якої групувалися соціальні інститути. Там викладали класичні тексти — Писемну Тору (П’ятикнижжя) та Усну Тору, а релігійні обряди ґрунтувалися на рабиністичній традиції. Пізніше цих євреїв назвали «кримчаками». Їхні громади мирно існували до IX століття, поки їхніми сусідами не стали караїми.

Караїми були єврейською сектою з Персії, що через Землю Ізраїлю дісталася південного Криму й осіла у Теодозії (Феодосії) — майбутньому найбільшому порту Чорномор’я. Коли у 1475 році північне узбережжя перейшло під владу Османської імперії, нові правителі за ісламським звичаєм толерували обидві групи, проте розрізняли їх: місцевих кримчаків називали «євреями з пейсами», а караїмів, які відкидали рабиністичне право, — «євреями без пейсів». Також євреї розселялися на землях у сфері впливу Хозарського каганату. Популярна середньовічна легенда з твору «Кузарі» філософа Єгуди Галеві розповідає, що у VIII столітті хозарський цар Булан після дискусії між представниками трьох монотеїстичних релігій обрав юдаїзм як найраціональнішу віру. Згодом він нібито запросив рабинів і поширив юдейський вплив на все царство, перетворивши каганат на унікальну юдейську державу. Ця оповідь, заснована на пізніших свідченнях арабських мандрівників, є типовою середньовічною легендою про «вибір віри». Справді, групи єврейських купців мешкали на хозарських землях і займалися місіонерством, що було заборонено в тогочасній Європі. Проте, навіть якщо окремі представники еліти прийняли юдаїзм, сам Хозарський каганат ніколи не був юдейською державою.

Євреї прибули до Київської Русі з Центральної Європи, найімовірніше — з богемських і моравських земель (сучасна Чехія). Це були ашкеназі, чиєю розмовною мовою був їдиш. Їхня етнічна назва походить від старозавітного слова «Ашкеназ», яким середньовічні євреї називали німецькі землі. Хоча точний час їхньої появи невідомий, достеменно встановлено, що на початок XIII століття вже існували невеликі організовані громади ашкеназі в таких містах, як Острог, Володимир-Волинський та Чернігів.

Документів про ці найдавніші поселення вкрай мало. Відомості про них збереглися переважно у респонсах — рабиністичному листуванні, що мало статус правових рішень. Інші згадки містяться в літописах, наприклад, оповіді про ченців Києво-Печерського монастиря, які нібито вели нічні богословські диспути з юдеями. Проте сучасні науковці довели, що такі сюжети часто були лише літературним відображенням філософсько-полемічних тенденцій пізніших православних авторів, а не описом реальних зустрічей.

Давньослов’янські джерела свідчать про групу євреїв, які вже на початку Х століття мешкали в Києві на Подолі (Нижньому місті). Точне розташування цієї громади не встановлене, проте відомо, що її склад був строкатим: серед лідерів були вихідці з Центральної Європи, Хозарії та місцеві євреї. Останні були настільки інтегровані в руське суспільство, що дехто з них мав слов’янські імена.

Багатовимірне коріння цієї спільноти підтверджує «Київський лист» — унікальний документ, знайдений у Каїрській генізі (архіві застарілих рукописів). Цей рекомендаційний лист був написаний очільниками громади для київського єврея, який став жертвою грабунку і намагався зібрати кошти, щоб розплатитися з боргами.

Євреї Київської Русі підтримували тісні зв’язки з європейськими ашкеназі в інтелектуальній та релігійній сферах. У ХІІІ столітті єврей із Чернігова навчав старослов’янської грамоти християнського вченого в Лондоні. Інший волинянин вивчав Тору в Толедо (Іспанія), а ще один — у єшивах Німеччини. Складні релігійні питання місцеві громади адресували рабинам із руху «Хасидей Ашкеназ» — побожної еліти, що мешкала на прикордонні Німеччини та Польщі.

Хоча ранні поселенці мали різне походження (зокрема й слов’яномовне), до XV століття їдишомовні переселенці асимілювали місцеві групи. Саме їдиш став домінуючою мовою, а ашкеназі очолили релігійний, інституційний та культурний розвиток єврейської громади України на наступні століття.

Кримське ханство

Після розпаду Київської Русі євреї, як і етнічні слов’яни на українських землях, опинилися під владою трьох держав: Литви, Польщі та Кримського ханату. У мусульманському Криму євреї мали статус зіммі (араб. дхіммі) — захищеної релігійної меншини. Це давало право вільно сповідувати віру, займатися торгівлею, працювати лікарями та перекладачами при дворах. Натомість вони визнавали вищий статус ісламу, сплачували подвійні податки та дотримувалися певних обмежень. Євреям заборонялося володіти зброєю, їздити верхи чи публічно підкреслювати свій престиж. Попри це, єврейські та караїмські громади Каффи (Феодосії), Ґьозлеве (Євпаторії) та Чуфут-Кале процвітали протягом пізнього Середньовіччя.

Велике князівство Литовське та Польське Королівство

На землях під владою Литви та Польщі (Волинь, Галичина, Поділля) євреї мали статус servi camerae — підданих королівської скарбниці. Юридично вони вважалися власністю монарха, що, з одного боку, робило їх залежними від його волі, а з іншого — гарантувало захист. Згідно з привілеями XIII–XIV століть, напад на єврея прирівнювався до нападу на власність короля. Життя громад регулювалося системою privilegias (привілеїв), за зразком Богемії та Центральної Європи. Перші такі документи підписували Болеслав Побожний та Казимир III Великий. Ашкеназьке походження цих громад підтверджувалося використанням мови їдиш. Євреям дозволялося займатися кредитуванням, обміном валют, збором податків та торгівлею, а також гарантувалася повна релігійна свобода. На початку XV століття осередки з власною освітньою та юридичною інфраструктурою вже діяли у Львові, Луцьку, Острозі та Києві.

Річ Посполита

У XVI столітті, після створення Речі Посполитої (1569), міграція євреїв на схід посилилася. Однак через вплив Контрреформації та тиск християнських купців-конкурентів політика толерантності змінилася. Деякі королівські міста отримали право De non tolerandi Judaeis, що забороняло євреям селитися в межах міських мурів. Це змусило їх шукати кращих умов у володіннях магнатів. Польська аристократія, отримавши після Люблінської унії величезні малозаселені території України, була зацікавлена в економічному розвитку своїх латифундій. Магнати ігнорували релігійні обмеження та запрошували євреїв на управлінські посади. Так виникли численні магнатські містечка — Тульчин, Полонне, Корець, Шаргород. Євреї отримували виключні права на оренду млинів, збір мита, виробництво алкоголю (шинкарство) та торгівлю. До середини XVII століття понад сорок таких містечок, зокрема Умань, перетворилися на потужні економічні центри з розвиненою інфраструктурою, де єврейські ремісники та купці складали основу міського життя.

Умань та численні інші міста Волинського, Подільського, Брацлавського та Київського воєводств розбудовувалися в межах системи латифундій, встановленої польськими магнатами та впроваджуваної переважно євреями. Як і в інших частинах Речі Посполитої, євреї на українських землях мали високий рівень юридичної та громадської автономії.

Рада чотирьох земель (давньоєбр. Ваад Арба Арацот), що діяла з початку XVI століття до 1764 року, була центральним органом самоврядування, який об’єднував усі єврейські громади країни. Вона працювала за взірцем польського Сейму: представляла інтереси євреїв перед короною, відповідала за збір податків, захищала економічні та релігійні привілеї, а також видавала соціокультурні приписи, обов’язкові для виконання.

Кожна окрема громада керувалася кагалом — адміністративною інституцією під проводом місцевої фінансової та торгової еліти. Кагал контролював оподаткування, керував благодійними фондами, стежив за дотриманням релігійних норм, наймав рабинів та опікувався освітніми братствами. Через тісний економічний союз євреїв із польськими магнатами — на додачу до тогочасних християнських установок — православне сільське населення України часто сприймало євреїв як «чужинців».

Соціальне напруження іноді призводило до заворушень і насильства, у яких євреї ставали жертвами. Проте, попри ці конфлікти, українці та євреї протягом понад чотирьохсот років польсько-литовського панування перебували у складних симбіотичних відносинах. Це було співіснування, засноване на взаємовигідному економічному обміні між двома народами.

Безперервні суспільні та етнічно-релігійні сутички між місцевим православним населенням та панівною польською аристократією Речі Посполитої призвели до значних змін у житті євреїв протягом XVII століття. Найважливішим із цих протистоянь було повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке увійшло в єврейську пам’ять як «Ґзерот тах ве-тат» (Катастрофа 1648–1649 рр.). Війна між запорозькими козаками та польською шляхтою завдала найтяжчого удару східноєвропейській єврейській громаді за всю її попередню історію. Проте, всупереч описам Натана Ганновера у книжці «Безодня відчаю» (1653), козацька революція не знищила єврейське життя повністю.

Захищаючи свої привілеї та православну віру, козаки прагнули позбутися безпосередніх ворогів: аристократії, Римо-католицької та Греко-католицької церков. Водночас міське єврейське населення потерпало кожного разу, коли повстанці захоплювали міста. Більшість євреїв вважали польську владу легітимною, а козаків — варварами, тому часто пліч-о-пліч із поляками обороняли фортеці. Проте існували й винятки: дослідник Абрам Гаркаві виявив випадки, коли євреї ставали на бік козаків. Такі приклади амбівалентного ставлення згодом знайшли відображення в літературі, зокрема у Юрія Косача.

Тогочасні хроніки зафіксували трагічні епізоди: іноді шляхта видавала євреїв козакам на розправу заради обіцяного перемир’я, хоча це не рятувало самих поляків від подальшого знищення. У цих хаотичних обставинах було винищено громади Тульчина, Немирова, Полонного та інших міст. Із 80 тисяч євреїв Східної Польщі загинуло від 14 до 18 тисяч, близько тисячі було примусово охрещено, а ще кілька тисяч стали біженцями або потрапили в полон до кримських татар для продажу на невільничих ринках Стамбула.

Ці потрясіння глибоко змінили культурний код ашкеназі. Хоча хроністи, наслідуючи біблійний «Плач Єремії», подекуди перебільшували масштаби руйнувань, пам'ять про трагедію закріпилася у спеціальному пості 20 Сівана. Загиблі в народній пам'яті постали як мученики, що здійснили «Кідуш га-Шем» (освячення імені Бога через самопожертву). Яскравим прикладом є постать кабаліста Самсона з Острополя, чия слава мученика зрівнялася з авторитетом великих вчених. Зрештою, ці події та подальше перетворення Московського царства на Російську імперію у 1721 році змінили баланс сил у регіоні: Росія розширилася коштом територій Речі Посполитої, Криму та Османської імперії.

В XIII—XV ст.ст. внаслідок вигнання юдеїв з держав і міст Західної та центральної Європи та їх масова міграція на схід, до Австрії, Угорщини, Богемії, Польщі та Османської імперії. Наприкінці XV ст. євреї з Польщі та Німеччини почали прибувати на територію України, що перебувала під владою Литви. Найпоширенішим ареалом їхнього розселення тоді було Підляшшя та міста Волині. Звідти вони переселялися до Києва та на Поділля. Київ став одним з найбільших осередків єврейської релігійної освіти.

У XVII ст. євреї постраждали під час Визвольного повстання під проводом Богдана Хмельницького. У багатьох містах, особливо на Поділлі, Волині та Лівобережній Україні, єврейське населення було майже повністю винищене. За умовами Зборівського договору року особам, що сповідували юдаїзм, заборонялося мешкати в Гетьманщині. Під час Хмельниччини в Україні вперше відбувся найбільший спалах антисемітизму, викликаний боротьбою пригнобленого народу з шляхтою та євреями, які займали панівне становище в економіці Речі Посполитої. Єврейський літописець — очевидець Натан Ганновер у праці «Глибокий мул» оцінював кількість загиблих понад 100 000.

Значних втрат зазнало юдейське населення під час повстання Коліївщина. Близько 20 тис. поляків і євреїв загинуло під час Взяття Умані 1768 року.

1742 року російська імператриця Єлизавета Петрівна видала указ про вигнання з країни всіх євреїв, незалежно від їх віку, статі та становища. Залишатися дозволялося лише тим, хто погодиться прийняти православну віру.

Після другого поділу Речі Посполитої у 1793 р., до Російської імперії відійшли Волинь, Поділля та Київщина з чисельним єврейським населенням. У 1794 р. була розширена смуга осілості — євреям з колишніх польських земель було дозволено селитися і на лівобережжі — у Чернігівській, Полтавській та Київській (без Києва) губерніях, але тільки у містах та містечках. Смуга осілості для євреїв проіснувала до 1915 року.

XX століття

Після жовтневого перевороту 1917 р. та ліквідації «смуги осілості» євреї стали переселятися на лівобережжя та у найбільші міста України і Росії. За даними перепису 1926 р., в УРСР налічувалося 1,75 млн євреїв, на заході Україні — більше 1 млн. У містах УРСР у 1926 р. проживало вже 77 % усіх євреїв, у 1939 р. — 86 %, тоді як у 1897 — менше 40 %. У рамках політики «коренізації» у 1920-х були утворені єврейські сільради та національні райони, де організовувалися єврейські школи та заклади культури, а їдиш був офіційною мовою діловодства та навчання. З середини 1930-х, після зупинки «коренізації», єврейські національні райони були розформовані, а більшість громадських організацій та періодичних видань ліквідовані.

Перед Другою світовою війною на території України мешкало 2,5-2,7 млн євреїв, що становило більше 6 % населення. Порівняно з 1926 р. кількість євреїв дещо скоротилась, переважно внаслідок міграції у великі міста Росії. Більше половини єврейського населення України загинуло під час війни, переважно були розстріляні або знищені у концтаборах. Багато українських євреїв загинули і в рядах Червоної армії та партизанів.

За переписом 1959 року, в Україні мешкало 840 тис. євреїв, утричі менше ніж до війни. У містах проживало 98 % євреїв. Єврейське культурне і релігійне життя вже не відновилося у довоєнних масштабах, частково внаслідок зменшення чисельності єврейського населення, частково — внаслідок політики радянської влади. Наростав процес асиміляції, якщо у 1959 р. серед євреїв тільки 25-30 % шлюбів було укладено з особами іншої національності, то у 1970 р. — бл. 50 %, 1978 р. — 57 %. За 1968–1988 рр. за кордон (переважно в Ізраїль та США) емігрувало близько 100 тис. українських євреїв, 12-13 % їхньої загальної кількості.

У другій половині 1980-х, після початку "перебудови" в Україні, як і у інших республіках, стали створюватися єврейські культурні товариства та громадські організації, з'явилися єврейські періодичні видання. Наприкінці 1980-х в Україні мешкало майже пів мільйона євреїв. З 1989 р. почалась масштабна еміграція євреїв з республік СРСР до Ізраїлю, США та Європи. За 1989–1991 рр. з України виїхало близько 149 тис. євреїв, за 1992–2000 рр. ще більше 250 тис. За переписом 2001 року в Україні налічувалося близько 100 тис. євреїв, що проживали переважно у найбільших містах (Києві, Одесі, Дніпрі, Харкові). З 1990-х років в Україні діє розгалужена мережа єврейських навчальних закладів, організацій та товариств, що існують у більшості місць проживання євреїв. Проте єврейське населення України характеризується надзвичайним постарінням та міграційним відтоком єврейського населення, що призводить до зменшення чисельності єврейського населення та поступового зникнення єврейського культурного життя.

Культура

З 1989 року у місті Київ діє Бібліотека імені Ошера Шварцмана — бібліотека єврейської літератури. Бібліотека збирає та зберігає літературу на їдиші, івриті, а також переклади єврейських авторів та книги про єврейську культуру, історію, традиції українською, російською та іншими мовами. Її фонди є цінним ресурсом для дослідників, студентів та всіх, хто цікавиться єврейством. Існування та діяльність Бібліотеки імені Ошера Шварцмана є яскравим свідченням відродження єврейського життя в Україні після радянської доби та важких часів Голокосту.

Наука

Чисельність та питома вага євреїв серед наукових співробітників УРСР у 1926—1987 рр., %

рік	чисельність	частка
1926		16,8 %
1929		20,8 %
1939	4 530	28,6 %
1947	5 234	26,4 %
1960	5 080	10,9 %
1965	8 097	8,9 %
1970	9 583	7,4 %
1977	9 857	5,5 %
1982	9 586	4,7 %
1987	8 935	4,2 %

Демографія

Розселення

До XVIII ст.

Першими місцями, про які є згадки щодо проживання євреїв, на території України були грецькі міста Пантікапей, Херсонес та Ольвія на території Північного Причорномор'я. У єврейських середньовічних джерелах згадуються міста Криму та Придніпров'я у яких мешкали євреї: Алупка (Алубіка), Алушта (Алус), Гурзуф, Керч (Керц), Мангуп, Партеніт, Судак (Сугда), Старий Крим (Солхат), Феодосія (Кафа), Київ, Чернігів та деякі інші. Єврейська громада у Києві з'явилася не пізніше поч. X ст. Згодом євреї почали з'являтись і у інших містах правобережжя, у XI—XII ст. їх присутність зафіксована у деяких містах Волині та Поділля.

У другій пол. XIII ст. збільшилось єврейське населення Галицько-Волинської землі, куди після захоплення Києва ханом Батиєм втекли багато євреїв з Придніпров'я. Мігрували туди і євреї з німецьких земель, Болгарії та Угорщини. Великі єврейські громади існували у Галичі, Володимирі, Львові, де вони мали певні привілеї та релігійну автономію.

У XIV—XV ст. на українські землі, які переживали період швидкого економічного відновлення, активно переселялись євреї-ашкеназі з Польщі, Австрії, Угорщини, Богемії та Моравії. Саме у цей час почалося домінування ашкеназів серед єврейського населення у Галичині та Волині. У першій половині XVI ст. євреям дозволили селитися у тих частинах України, де раніше не було єврейського населення, зокрема на Поділлі. У 1532—1551 єврейські громади виникли у Вінниці, Барі, Брацлаві.

Міграція євреїв у степові, малозаселені райони півдня та Придніпров'я інтенсифікувалася після Люблінської унії 1569 року. У цей час польські королі почали роздавати шляхті маєтки на території сучасних Черкаської, Полтавської, Сумської, Чернігівської областей, що створило умови для виникнення там «магнатських» міст, містечок та сіл, які притягували єврейське населення з Польщі, Галичини та Волині. За деякими оцінками чисельність євреїв на території материкової України становила наприкінці XVI ст. близько 12 тис. осіб, менше 1 % населення. У Криму, згідно з турецьким переписом, в сер. XVI ст. проживало від 500 до 700 кримських євреїв (кримчаків). До 1640-х років єврейське населення України зросло до 51 тис. осіб.

Незважаючи на значні втрати під час Хмельниччини (до 2/3 єврейського населення) та Коліївщини, чисельність євреїв на українських землях до середини 1760-х років зросла до понад 280 тис. осіб, що становило 3-4 % всього населення. Проживали вони майже виключно на території Правобережної України, підпорядкованої Польщі, тоді як на Лівобережжі єврейське населення було практично відсутнє ще з часів Хмельниччини. Лише з 1730-х років євреям стали давати дозвіл на торгівлю на території Лівобережжя, проте права на постійне проживання вони не мали. За переписом 1738 року на Лівобережжі нараховувалося всього бл. 600 євреїв, більшість з яких мешкали у селах — маєтках знаті та духовенства.

На території східної Галичини під час її приєднання до Австрії у 1773 р. мешкало 151 тис. євреїв (бл. 10 % населення), переважно у шляхетських та магнатських містечках. На території Буковини у 1821 р. жили 7 тис. євреїв, у 1857 р. — 25 тис. (8 % населення). У Північній Буковині основними місцями проживання євреїв були Чернівці а також містечка Садагора та Вижниця. На Закарпатті євреї мешкали переважно у містах Мукачеве та Ужгород.

Політика по відношенню до євреїв на Лівобережжі змінилася під час правління Катерини II, коли євреї отримали можливість селитися на незаселених землях півдня, у новоствореній Новоросійській губернії. У 1793 році до складу Росії увійшли українські землі з чисельним єврейським населенням (Волинь, Поділля та Київщина). У 1797 р. на території підросійської України мешкало близько 200 тис. євреїв. У 1794 р. євреям з колишніх польських земель було дозволено селитися на Лівобережжі (Чернігівській, Полтавській та Київській губерніях).

XIX ст.

Частка євреїв у населенні, кін. ХІХ ст.

Розселення євреїв в УРСР за переписом 1926 р.

На початку XIX ст. царською владою вживалися заходи для обмеження прав єврейського населення. У 1804 р. була остаточно оформлена смуга осілості, територія 15 губерній імперії, де дозволялося жити євреям. До смуги осілості входила більша частина території України, за винятком Харківської губернії. Євреям було заборонено жити у селах, і хоча перші спроби виселити їх з сільських поселень (1808—1809 рр.) були безрезультатними, вже у 1821 р. євреї були виселені з сіл Чернігівської губернії, 1822 р. — Полтавської, 1830 р. — Київської. Під час правління Миколи I був виданий указ, згідно з яким євреям заборонялося жити у 50-верстовій смузі вздовж державного кордону, який в межах України припадав тоді на південь Волинської та захід Подільської губерній. У 1835 р. зі складу смуги осілості були виключені такі міста як Київ, Миколаїв та Севастополь а також всі казенні села, проживання євреїв тут заборонялося. Під час правління Олександра I частина дискримінаційних указів була скасована. У 1858 р. — євреям було дозволено жити у прикордонній смузі, у 1859 р. єврейським купцям дозволили селитися у Миколаєві та Севастополі, у 1860 р. — у Ялті, 1861 р. — у Києві. До кінця 1870 р. це право було надано всім євреям з вищою освітою, ремісникам та солдатам.

Наприкінці XIX ст. на території сучасної України мешкало 2590 тис. євреїв (9,0 % населення), що становило майже чверть єврейського населення світу. Євреї були другим за чисельністю народом після українців (72,0 %), випереджаючи росіян (8,8 %) і поляків (4,4 %). За переписом 1897 р. на території українських губерній Російської імперії мешкало 1908 тис. єврейськомовних, що становило 8 % всього населення і 42 % єврейського населення Російської імперії. Найбільша питома вага євреїв у населенні була зафіксована у губерніях Правобережжя (понад 12 %), найменша — у Харківській губернії, яка не входила до смуги осілості (0,5 %). Близько 80 % євреїв проживали у містах та містечках. На території Східної Галичини у 1900 р. налічувалося 540 тис. юдеїв, що становило 13,1 % населення, на північній Буковині 70 тис. (15,2 %), на Закарпатті 75 тис. (14,2 %).

ХХ ст.

На рубежі 1920 — 30-х років на території України налічувалося бл. 2654 тис. євреїв (6,5 % населення), зокрема в УРСР та Криму — 1730 тис. (5,4 %), Східній Галичині — 493 тис. (10,4 %), Західній Волині — 212 тис. (9,7 %), Закарпатті — 103 тис. (14,1 %), Північній Буковині — 75 тис. (13,6 %), українській частині Бессарабії — 41 тис. (5,2 %).

На початку XX ст. продовжувалася урбанізація єврейського населення, особливо швидко їх чисельність зростала у великих містах на сході та півдні. У 1926 р. у містах проживало 77,4 % євреїв УРСР (середній показник — 18,5 %). Євреями були 22,7 % всього міського населення УРСР і тільки 1,5 % сільського. Найбільші єврейські громади на території України у 1926—1931 рр. знаходилися у Одесі (153,2 тис., 36,7 %), Києві (140,3 тис., 27,4 %), Львові (99,6 тис., 31,9 %), Харкові (81,1 тис., 19,5 %). Євреї становили абсолютну більшість населення Бердичева (55,5 % з 55,6 тис.), відносну більшість населення Кременчука (49,3 % з 58,7 тис.), Житомира (39,2 % з 76,6 тис.) та багатьох інших міст і містечок, особливо на Правобережжі.

Розселення євреїв за регіонами УРСР
(перепис 1939 р.)

область	чисельність євреїв	частка
Одеська	233 155	14,19 %
Київська	297 409	8,35 %
Житомирська	125 007	7,39 %
Кам'янець-Подільська	121 335	6,98 %
Молдавська АРСР	37 035	6,18 %
Вінницька	141 825	6,05 %
Дніпропетровська	129 439	5,69 %
Миколаївська	60 402	5,45 %
Харківська	136 746	5,37 %
Запорізька	43 321	2,71 %
Кіровоградська	26 419	2,25 %
Сталінська	65 556	2,11 %
Полтавська	46 928	2,10 %
Чернігівська	31 887	1,79 %
Ворошиловградська	19 949	1,08 %
Сумська	16 363	0,96 %
Українська РСР	1 532 776	4,95 %

Внаслідок еміграції починаючи з 1920-х років чисельність євреїв на території України постійно скорочувалася. У 1939 р. єврейське населення УРСР зменшилось порівняно з 1926 р. на 12,4 % (218 тис.) до 1532,8 тис., переважно внаслідок відтоку українських євреїв у Москву, Ленінград та інші великі міста Росії. Рівень урбанізації єврейського населення зріс до 85,6 %. Проте внаслідок прискореної урбанізації інших національностей, питома вага євреїв серед міського населення УРСР скоротилася до 11,7 % (1926 р. — 22,7 %). Найбільші єврейські громади УРСР були у Києві (224,2 тис., 26,5 %), Одесі (201,0 тис., 33,3 %), Харкові (130,3 тис., 15,6 %). У Криму в 1939 р. мешкало 65,5 тис. євреїв (5,8 % населення). На території Західної України та частини Буджаку і Бессарабії налічувалося бл. 900 тис. євреїв, найбільше — у Львові (109,5 тис., 30 %). Загалом на території сучасної України наприкінці 1930-х років мешкало 2527 тис. євреїв, на них припадало бл. 5,9 % всього населення.

У 1959 р. в Україні налічувалося 840,3 тис. євреїв (2 % населення), що було приблизно на 1,7 млн менше ніж перед війною. Найбільше єврейське населення було у Києві (153,5 тис., 13,8 %) та Одесі (106,9 тис., 16,2 %) Найбільша питома вага євреїв у населенні серед найбільших міст була зафіксована у Чернівцях (25,6 %) та Могильові-Подільському (21,2 %). У Тульчині євреї становили 18,4 % населення, Коростені 17,9 %, Олевську 16,5 %, Овручі 16,2 %, Житомирі 13,9 %, Козятині (13,4 %), Вінниці (13,1 %), Новограді-Волинському (12,0 %), Бердичеві (11,8 %), Балті (11,2 %), Жмеринці (10,9 %), Славуті (10,9 %), Хмельницькому (10,4 %). Найменше євреїв (менше 1 %) було зафіксовано у західних та центрально-лівобережних областях.

У 1970 р. кількість євреїв зменшилась до 777,1 тис. (1,6 % населення), переважно внаслідок асиміляції та міграції в Москву-Ленінград. Їх кількість і питома вага зменшилась в усіх областях, особливо сильно у правобережних. У Києві кількість євреїв залишилась стабільною, але їх частка у населенні зменшилась з 13,9 % до 9,3 %. У Одесі їх частка зменшилась порівняно з 1959 р. з 16,3 % до 12,1 %, у Чернівцях з 25,6 % до 18,5 %. Містами з понад 10 % євреїв у населенні залишались Чернівці (18,5 %), Могилів (16,9 %), Томашпіль (16,3 %), Бершадь (15,8 %), Тульчин (13,7 %), Овруч (12,3 %), Коростень (11,1 %) та деякі інші менші населені пункти.

У 70-х роках до факторів асиміляції та міжреспубліканської міграції додався потужний фактор еміграції за кордон. Перепис 1979 року показав різке прискорення скорочення єврейського населення України: за 9 років воно зменшилось на 143 тис. (18,4 %), до 634,2 тис., 1,3 % населення. Особливо активно відбувалась еміграція з західних областей. У Чернівцях частка євреїв скоротилась за 9 років з 18,5 % до 9,5 %, Львові з 4,4 % до 2,7 %, Франківську з 2,1 % до 1,0 %, Ужгороді з 3,1 % до 1,7 %. Найвища частка євреїв була зафіксована у Шаргороді (22,9 %), Могильові (12,5 %) та Бершаді (11,9 %).

У 80-ті роки єврейське населення продовжувало скорочуватись, за 1979—1989 — на 149 тис. (23,3 %). За переписом 1989 р. євреїв налічувалось 486,3 тис. (0,9 % населення). Кожен п'ятий єврей України проживав у Києві (всього 100,7 тис.), кожен сьомий у Одеській обл. (69,1 тис.), кожен десятий у Дніпропетровській та Харківській областях (50,1 тис. та 49,0 тис. відповідно). Серед найбільших міст у 1989 р. найвища питома вага євреїв була зафіксована у Могильові-Подільському (9,4 %), Чернівцях (6,1 %), Одесі (5,8 %), Вінниці (4,1 %), Києві та Бердичеві (по 3,9 %), Житомирі (3,7 %), Дніпропетровську (3,2 %), Харкові (3,0 %). У 5 облцентрах західної України, а також у Сумах та Полтаві євреїв було менше 1 %.

Загалом, за 1959—1989 рр. кількість євреїв в Україні зменшилась на 353 тис. осіб (42,1 %), при цьому внесок внутрішніх факторів (природного скорочення, асиміляції та міжреспубліканської міграції) оцінювалася у 243 тис. осіб, внесок еміграції за межі СРСР — у 110 тис. осіб.

Розселення євреїв в Україні за даними переписів населення

1959 р.		1970 р.		1979 р.		1989 р.		2001 р.

XXI століття

За 1989—2001 р. єврейське населення України зменшилось майже у 5 разів, з 486,3 тис. до 103,6 тис. (за даними перепису 2001 року). Тільки 3 100 з них назвали своєю рідною мовою ідиш. За оцінками лідерів єврейських організацій, реально в країні, на той час, проживало від 200 до 400 тисяч євреїв, просто багато хто не показали або приховали свою етнічну приналежність.

Міграційне скорочення єврейського населення України за цей період оцінюється у приблизно 285 тис. осіб, природне скорочення — у 80 тис. осіб.

Найбільша питома вага євреїв була зафіксована у Києві (0,7 % населення) та Одеській області (0,5 %). Серед найбільших міст більше 1 % євреїв було у Одесі (1,2 %), Могильові-Подільському (1,1 %), Дніпропетровськ (1,0 %), найбільші єврейські громади знаходилися у Києві (17,9 тис.), Одесі (12,4 тис.), Дніпропетровську (11 тис.). У містах проживали 98,5 % єврейського населення України.

Бейс Штерн Шульман, Кривий Ріг. Збудована у 2010.

Середній вік євреїв України — понад 50 років. Уже зараз цей фактор може привести до різкого скорочення громади.

Згідно з результатами дослідження, проведеного демографом Єврейського університету в Єрусалимі, професором Серджіо Делла Пергола, станом на жовтень 2021 року, в Україні проживало 43 тис. євреїв.

Крім євреїв-ашкеназі, в Україні живуть невеликі групи кримчаків, що є одним із корінних народів України (700), а також бухарських (середньоазійських— 13 осіб), гірських (166 осіб) і грузинських (108 осіб) євреїв.

Крім того, існує невелика громада кримських караїмів (834 особи, за даними перепису 2001 року, з них 671 осіб — в Автономній республіці Крим). Кримчаки і караїми — автохтонні єврейські етнографічні групи, які офіційно віднесені до небагатьох корінних народів України. Керівництво більшості українських караїмських організацій (в першу чергу, Асоціації кримських караїмів «Кримкарайлар», Вищої ради кримських караїмів України і Духовного управління караїмів України) відмовляються визнавати караїмів частиною єврейського народу, роблячи акцент на тюркських елементах національної культури. По дорозі «тюркизації» національної самосвідомості пішли і лідери деяких організацій кримчаків.

За оцінками Інституту дослідження єврейського населення (JPR), станом на 2022 рік в Україні проживало близько 40 000 євреїв. Він також повідомляє, що за чисельністю основного єврейського населення Україна посідає 13 місце у світі. Найбільші осередки єврейського населення знаходяться в Києві, Дніпрі, Харкові, Одесі та Донецьку.

Урбанізація

Традиційним місцем проживання більшості євреїв на території України до початку XX ст. були містечка. Ці поселення напівміського типу виникли на території Речі Посполитої у XV—XVI ст., коли шляхта та магнати заохочували євреїв переселятися до власних сіл і міст та створювали для них відносно сприятливі умови. У таких містечках єврейські громади мали самоуправління та можливість встановлювати власні правила проживання та звичаї.

У XIX ст. у Російській імперії були прийняті дискримінаційні закони щодо євреїв, яким забороняли селитися за межами смуги осілості та у сільській місцевості. Це призводило до значного перенаселення та збідніння містечок та активної міграції єврейського населення до великих міст смуги осілості (Одеси, Києва, Дніпропетровська). Так, єврейське населення Києва збільшилось з 3 тис. у 1863 р. до 81,3 тис. у 1913 р.; Одеси — з 17 тис. у 1855 р. до 139 тис. у 1897 р.; Дніпропетровська — з 1,7 тис. у 1847 р. до 41,2 тис. у 1897 році.

Після революції 1917 року та скасування обмежень на проживання темпи еміграції єврейського населення до великих міст пришвидшились. Частка міських жителів серед євреїв порівняно з 1897 р. зросла з 40 % до 77,4 % у 1926 р. та до 85,6 % у 1939 р. У населених пунктах які були містечками за переписом 1897 р. у 1926 р. мешкало 24,8 % єврейського населення, у 1939 — 22,5 %.

Найбільші єврейські громади на території України за даними переписів населення:

• 1897/1900 — Одеса 138,9 тис. (30,8 %), Львів 45,0 тис. (26,5 %), Катеринослав 40,0 тис. (35,4 %)
• 1926/1931 — Одеса 153,2 тис. (36,7 %), Київ 140,3 тис. (27,4 %), Львів 99,6 тис. (30,0 %)
• 1939 — Київ 224,2 тис. (26,5 %), Одеса 201,0 тис. (33,3 %), Харків 130,3 тис. (15,6 %)
• 1959 — Київ 153,5 тис. (13,9 %), Одеса 108,9 тис. (16,2 %), Харків 81,5 тис. (9,1 %)
• 1970 — Київ 152,0 тис. (9,3 %), Одеса 108,1 тис., Харків 74,6 тис. (6,1 %)
• 1979 — Київ 132,2 тис. (6,2 %), Одеса 86,0 тис., Харків 62,8 тис. (4,4 %)
• 1989 — Київ 100,5 тис. (3,9 %), Одеса 64,9 тис., Харків 47,9 тис. (3,0 %)
• 2001 — Київ 17,9 тис. (0,7 %), Одеса 12,4 тис., Дніпропетровськ 11,0 тис. (1,0 %)

Мова

Рідна мова євреїв України за даними переписів населення

рік	єврейська	російська	українська
1897	~98,5	~1,4
1926	76,1	~23,8
1939	45,3	41,3	4,0
1959	16,9	79,9	2,8
1970	13,2	84,2	2,3
1979	9,0	88,9	2,0
1989	7,1	90,4	2,1
2001	3,1	83,0	13,4

Історичними мовами євреїв України були їдиш та іврит, кожна з яких виконувала свою функцію. Розмовною мовою був їдиш, тоді як письмовою — іврит. Крім того, євреї (особливо чоловіки) зазвичай володіли мовою населення,

серед якого вони проживали. З початку XX ст. на території починається процес занепаду використання традиційних мов серед євреїв України, вони витісняються російською, польською (на Галичині) та угорською (на Закарпатті). Після Другої світової війни домінуючою мовою євреїв України стала російська.

Їдиш

Поширеність єврейської мови (їдиш) як рідної серед євреїв за переписом 1926 р.

Абсолютна більшість євреїв України починаючи з кінця XIV ст. належала до субетносу ашкеназі, які розмовляли мовою їдиш. Вона виникла у Середні віки на основі верхньонімецьких діалектів та давньоєврейської лексики, а пізніше зазнала впливу слов'янських мов, серед носіїв яких жили євреї. Від самого початку їдиш забезпечував лише комунікативні функції, тоді як мовою культури та релігії серед євреїв Європи був іврит.

Євреї України розмовляли переважно східним діалектом їдишу, який охоплював всю територію проживання євреїв у східній Європі і поділявся на 3 великі групи говірок: північно-східну, центральну та південно-західну. Більша частина території України належала до південно-західних говорів, за винятком частини східної Галичини та Закарпаття, що знаходились під впливом центральних говірок, якими розмовляли євреї Польщі та Угорщини.

Їдиш як рідна мова єврейського населення Української РСР (за віковими когортами)

вік	1926	1959	1989
0-9	70,9 %	7,9 %	3,4 %
10-14	72,6 %	6,8 %	2,7 %
15-19	71,6 %	4,7 %	3,7 %
20-29	70,3 %	9,3 %	4,0 %
30-39	76,3 %	12,6 %	4,3 %
40-49	83,5 %	16,4 %	4,2 %
50-59	88,7 %	22,2 %	5,7 %
60-69	93,2 %	32,4 %	9,7 %
70+	95,6 %	45,7 %	14,6 %
всього	76,0 %	16,9 %	7,1 %

Занепад їдишу як розмовної мови євреїв розпочався у Західній Європі ще у XVIII ст., проте у Східній Європі його позиції довго залишалися міцними. До початку XX ст. їдиш абсолютно домінував як рідна та розмовна мови євреїв на території України. За переписом 1897 року, серед юдейського населення дев'яти південно-західних губерній Російської імперії 98,5 % назвали рідною мовою їдиш, а у Волинській, Подільській, Київській, Полтавській та Чернігівській губерніях — понад 99 %.

Наприкінці ХІХ ст. у великих містах почав прискорюватися процес мовної асиміляції єврейського населення України. Так, у Одесі, де проживала найбільша на території України єврейська громада, вже у 1897 р. 10,2 % юдеїв назвали рідною мовою російську (їдиш — 89,5 %). У 1926 р. вже 45,4 % одеських євреїв назвали рідною мовою російську, тоді як частка їдишу зменшилась до 54,0 %. В цілому по УРСР перепис 1926 р. показав істотне зменшення поширеності їдишу серед єврейського населення. За 1897—1926 рр. частка російськомовних євреїв зросла з 2 % до 23 %, поширеність їдишу зменшилась з 98 % до 76 %. Це було наслідком припинення передачі їдиша дітям серед єврейського населення великих міст. Їдиш був рідним для понад 95 % євреїв літнього віку, та менше ніж для 72 % молоді.

За даними перепису 1939 року тільки 45,3 % євреїв УРСР (без Західної України) назвали рідною мовою їдиш. Найсильнішим ударом по їдишу був Голокост, від якого найбільше постраждали євреї Правобережної України, серед яких поширеність мови їдиш була найвищою. За переписом 1959 року тільки 16,9 % євреїв України назвали рідною мовою їдиш, тоді як російську майже 80 %. Порівняно з передвоєнним часом кількість єврейськомовних євреїв на території України зменшилась з понад 1 млн до 142 тис. у 1959 р., 102 тис. у 1970 р., 57 тис. у 1979 р., 35 тис. у 1989 р.

За переписом 1989 р. тільки 7,1 % євреїв України назвали рідною мовою ідиш. При цьому у Чернівецькій та Закарпатській областях таких було 25-27 %, у Вінницькій, Івано-Франківській та Тернопільській 15-17 %, тоді як у більшості східних та південних областей менше 5 %. Ще 4,0 % євреїв України заявили про володіння їдиш не як рідною, загалом тільки 1/9 частина євреїв УРСР вільно володіла цією мовою.

За останнім українським переписом населення у 2001 р. рідною мовою назвали єврейську (фактично — їдиш) всього 3,1 % євреїв України (3,2 тис. з 103,6 тис.), від 20,6 % у Чернівецькій області до 0,1 % у Севастополі.

Іврит

У часи переселення євреїв з центральної Європи на українські землі, мова іврит вже майже тисячу років не використовувалася як розмовна серед євреїв, проте залишалася основною мовою єврейської літератури, науки, освіти та релігії.

Інші мови

У середні віки серед євреїв на українських землях були поширене і використання інших мов (слов'янських, тюркських, грецької та угорської). Історичні джерела свідчать, що у середні віки частина євреїв розмовляла слов'янською мовою (т. зв. «кнааніт»).

Синагога «Золота Роза» - найбільша синагога України

Релігія

Історична релігія євреїв України — юдаїзм. У 1730-х роках на території України виник хасидизм, містична течія в юдаїзмі. Засновником цього руху був подільський цадик Баал Шем Тов. Хасидизм швидко набув широкого поширення на українських та східноєвропейських землях.

Зустріч Президента України Володимира Зеленського з любавицькими рабинами України 6 травня 2019 р.

Усі течії юдаїзму в Україні створили релігійні об’єднання з метою організації єврейського релігійного життя в країні. Православні громади організовані під егідою Хабад Любавич, який складається з 123 зареєстрованих громад; Асоціація іудейських релігійних організацій України, до складу якої входять 84 громади та Всеукраїнський конгрес релігійних громад іудаїки, до складу якого входять 13 зареєстрованих громад.

Послідовники реформістського іудаїзму мають власну організацію Релігійне об’єднання громад прогресивного іудаїзму України, до складу якого входить 51 зареєстрована громада. Інші 26 офіційно зареєстрованих релігійних громад не входять до жодного всеукраїнського об'єднання і діють самостійно. Консервативний рух активно діє в Чернівцях, Бердичеві, Києві та інших містах.

З 1990 року Яків Блайх обіймає посаду головного рабина Києва та України, призначений його громадою Карлін-Століна. З моменту свого приїзду в Україну Блайх зіграв важливу роль у заснуванні Київської єврейської міської громади, Союзу єврейських релігійних організацій України, першої денної єврейської школи в Україні, першого в Україні єврейського дитячого будинку та школи-інтернату, товариства допомоги Хесед Авот. Києва, мережа соціальних служб України «Маген Авот» та низка інших організацій.

Частина українських євреїв асимілювалася і перейшла у християнство. Процеси асиміляції серед єврейського населення в Україні, як і в інших регіонах Європи, були складними і багатогранними. Вони включали не тільки зміну релігії, але й інтеграцію в неєврейське суспільство через мову, культуру, освіту та соціальні зв'язки.

Єврейська освіта

В Україні діє 37 денних єврейських шкіл, близько 60 недільних шкіл, одинадцять дитячих садків, вісім єшив і 70 ульпанів (інститутів), які відвідують загалом близько 10 000 дітей і дорослих. Крім того, тут діють духовні школи, які підтримує Карлін-Столінський фонд Орах Хаїм, мережа технологічних коледжів ОРТ та денна школа, заснована Консервативним рухом у Чернівцях. Ваад також керує єврейським освітнім центром.

Вищу освіту в галузі юдаїки надають декілька навчальних закладів України, зокрема Міжнародний Соломонів університет у Києві, який пропонує єврейську освітню програму та має угоду з Chais Center при Єврейському університеті в Єрусалимі, та Харківський державний університет, який має Ізраїльський центр академічних досліджень.

Єврейські ЗМІ

Практично всі великі регіональні єврейські громади України мають свої видання — загалом їх близько 30. До газет з найбільшим тиражем і географічним охопленням належать «Хадашот» , що видається з 1991 року Ваадом України; ВЕК, видання Всеукраїнського єврейського конгресу з 1997 р.; та «Еврейские вести» , які видає Єврейська рада України за фінансової підтримки Держнацрелігій.

Серед провідних журналів: «Єгупець» — літературно-публіцистичний альманах Київського інституту юдаїки; «Морія», науково-публіцистичний альманах Одеського громадського дому єврейських знань « Морія» ; Від серця до серця , ілюстрований журнал Єврейської громади Києва (Хабад, Синагога Бродського); та «Орах Хаїм» — ілюстрований журнал, який видає Асоціація іудейських релігійних організацій України.

Прізвища

Формування єврейських прізвищ на території сучасної України відбувалося переважно наприкінці XVIII та на початку XIX століття. Цей процес не був добровільним, а ініціювався владою Російської та Австро-Угорської імперій для полегшення оподаткування та рекрутського набору. До цього часу більшість євреїв використовували лише ім’я та по батькові (патроніми), наприклад, Шломо бен Іцхак. В указі російського імператора Олександра I від 1804 року «Положення про євреїв» містилася вимога до кожного єврея прийняти або зберегти постійне прізвище, яке мало передаватися у спадок.

Єврейські прізвища України можна класифікувати за кількома основними джерелами їх виникнення. Значна частина прізвищ має топонімічне походження, вказуючи на місто або містечко (штетл), звідки походив рід. Прикладами є Бродський (від Броди), Вінницький, Уманський, Бердичівський або Дніпровський. Часто суфікс -ський додавався до назв населених пунктів, створюючи форму, типову для української та польської антропонімії.

Інша велика група — це прізвища, похідні від професій та занять. Оскільки євреї в Україні відігравали значну роль у ремісництві та торгівлі, з'явилися такі прізвища як Кравець, Швець, Скляр, Шапошник, а також їхні аналоги на ідиші: Шнайдер (кравець), Шустер (швець) чи Фішман (торговець рибою). Особливе місце займають прізвища, пов'язані з релігійною службою, як-от Рабінович (син рабина), Кантор, Меламед (вчитель) або абревіатури на кшталт Кац (Коен Цедек — праведний жрець) та Маршак (Морейну Раббі Шломо Клугер).

Українські єврейські прізвища часто мають унікальні матронімічні корені, що виникли від жіночих імен. Це було пов’язано з високим соціальним статусом жінок у єврейських громадах, які нерідко вели родинні справи, поки чоловіки вивчали Тору. Так з'явилися прізвища Хаїкін (від Хая), Дворкін (від Двойра), Фрідман (від Фрейда) або Ривкін (від Ривка). Характерною рисою єврейських прізвищ у підросійській Україні стало використання слов’янських суфіксів -ин, -ов, -ук та -ський, що асимілювало їх до місцевого мовного середовища.

Протягом XX століття єврейська антропонімія в Україні зазнала значних трансформацій через процеси радянізації, міграції та Голокосту. Багато прізвищ були змінені або «обросійщені» з метою уникнення дискримінації, проте вони залишаються важливим пластом культурної спадщини та генеалогічним джерелом для вивчення історії єврейської громади України. Специфічне поєднання ідишу, івриту та української мови в цих прізвищах є відображенням багатовікового співіснування народів.

Зайнятість

Соціально-професіональна структура єврейського населення Української РСР у 1926—1989 рр., %

	1926	1939	1959	1970	1979	1989
Партійно-державний апарат	0,3	1,3	0,4	0,3	0,3	0,3
Керівники середньої ланки	2,0	8,3	8,7	8,5	7,6	8,3
Науковці та викладачі ВНЗ	0,1	0,8	1,2	2,1	3,0	3,7
Інші спеціалісти вищої кваліфікації	6,5	12,8	20,1	26,5	31,9	33,0
Спеціалісти середньої кваліфікації	5,4	16,6	20,0	21,2	18,9	17,2
Молодші службовці	6,2	10,2	9,2	7,3	6,0	5,5
Робітники сфери торгівлі та послуг	21,0	11,4	8,4	7,2	6,2	5,1
Кваліфіковані робітники	35,0	24,2	25,7	21,7	21,3	21,4
Некваліфіковані робітники	11,4	11,2	5,8	5,0	4,7	5,3
Робітники сільського господарства	11,9	3,2	0,6	0,3	0,2	0,2

Відомі євреї, народжені в Україні

Культура, мистецтво та література

• Ісак Бабель (1894–1940) — всесвітньо відомий письменник, новеліст, драматург, автор «Одеських оповідань». Народився в Одесі, репресований радянським режимом.
• Володимир Горовиць (1903–1989) — один із найвеличніших піаністів у світовій історії. Народився в Києві, закінчив Київську консерваторію.
• Василь Гроссман (справжнє ім'я — Йосип Гроссман; 1905–1964) — видатний письменник, військовий кореспондент. Народився на Житомирщині (Бердичів). Автор епічного роману «Життя і доля» та першого в історії документального нарису про Голокост «Треблінське пекло», який фігурував як доказ на Нюрнберзькому процесі.
• Лев Квітко (1890–1952) — видатний поет, класик дитячої літератури мовою їдиш. Народився на Поділлі (Голосків), тривалий час працював в Умані та Києві. Його дитячі вірші знали мільйони людей завдяки українським перекладам Максима Рильського та Павла Тичини. Розстріляний у 1952 році.
• Леонід Утьосов (справжнє ім'я — Лазар Вайсбейн; 1895–1982) — легендарний радянський артист естради, співак, кіноактор, керівник першого радянського джаз-оркестру (Теа-джаз). Народився, виріс і розпочав свою блискучу кар'єру в Одесі, яку палко любив і оспівував у своїх піснях протягом усього життя. Народний артист СРСР.
• Тіна Кароль (справжнє ім'я — Тетяна Ліберман; нар. 1985) — видатна українська співачка, акторка, телеведуча, народна артистка України. Має єврейське походження по батькові (вихідцеві з Чернівецької області). Представляла Україну на «Євробаченні-2006». Веде масштабну благодійну діяльність, є однією з ключових фігур сучасної української культури.
• Перец Маркіш (1895–1952) — визначний поет, прозаїк та драматург, один із лідерів єврейського літературного авангарду початку XX століття. Народився на Волині (Полонне), очолював єврейську секцію Спілки письменників України в Києві. Страчений радянською владою.
• Іцхак Лейбуш Перець (1852–1915) — видатний письменник, драматург, публіцист і громадський діяч. Вважається одним із трьох великих класиків літератури мовою їдиш (разом із Шолом-Алейхемом та Менделе Мойхер-Сфорімом). Довгий час жив і займався юридичною практикою на українських землях, де написав свої перші визначні оповідання.
• Шолом-Алейхем (Соломон Рабинович; 1859–1916) — видатний письменник, один із основоположників художньої літератури мовою їдиш. Народився на Київщині (Переяслав), тривалий час жив і працював у Києві.
• Хаїм Нахман Бялик (1873–1934) — видатний поет, есеїст, перекладач та редактор. Народився на Житомирщині (Івниця), тривалий час жив і працював в Одесі, де став лідером єврейського культурного відродження. Визнаний національним поетом Ізраїлю та одним із засновників сучасної поезії мовою іврит.

Наука, медицина та освіта

• Сергій Бернштейн (1880–1968) — видатний математик, академік, понад 20 років працював у Харківському університеті, де заклав основи сучасної теорії ймовірностей та математичного аналізу.
• Олександр Браунштейн (1902–1986) — видатний біохімік, академік, уродженець Харкова. Першовідкривач процесу переамінування амінокислот, що стало фундаментальним проривом у розумінні метаболізму та азотистого обміну в живих організмах.
• Володимир Векслер (1907–1966) — видатний фізик, засновник радянського прискорювального машинобудування, творець синхрофазотрона. Народився в Житомирі.
• Марко Крейн (1907–1989) — один із найвидатніших математиків XX століття, професор Одеського та Київського університетів. Засновник всесвітньо відомої одеської математичної школи функціонального аналізу. Лауреат премії Вольфа (1982).
• Лев Ландау (1908–1968) — геніальний фізик-теоретик, лауреат Нобелівської премії з фізики (1962). У 1932–1937 роках очолював теоретичний відділ Українського фізико-технічного інституту в Харкові.
• Володимир Хавкін (1860–1930) — видатний мікробіолог та бактеріолог. Народився в Одесі, учень Іллі Мечникова. Творець перших у світі ефективних вакцин проти чуми та холери.
• Абрам Йоффе (1880–1960) — легендарний фізик, «батько радянської фізики», академік. Народився на Сумщині (Ромни). Був ініціатором створення Українського фізико-технічного інституту (УФТІ) в Харкові, який став головним науковим центром України.

Спорт

• Давид Бронштейн (1924–2006) — видатний український шахіст, гросмейстер, претендент на звання чемпіона світу (1951). Народився в Білій Церкві.

Релігійні діячі

• Натан Ганновер (Натан Ната за покликом; 1610–1683) — видатний кабаліст, хахам, талмудист та рабин. Народився на Волині (в Острозі або Ізяславі), служив рабином у багатьох містах України. Автор знаменитої хроніки «Глибокий мул» («Йевен мецула»), яка є найважливішим історичним джерелом про події Хмельниччини 1648–1649 років очима єврейської громади.
• Баал Шем Тов (Ісраель бен Еліезер, абревіатура Бешт; 1698–1760) — видатний юдейський містик, засновник хасидизму. Народився на межі Поділля та Волощини, більшу частину життя провів і проповідував у містечку Меджибіж (нині Хмельницька область), де й похований. Його вчення докорінно змінило релігійну карту світового єврейства.
• Нахман із Брацлава (Рабі Нахман; 1772–1810) — правнук Баал Шем Това, засновник брацлавського хасидизму, один із найшанованіших єврейських духовних мислителів. Народився в Меджибожі, проповідував у Брацлаві, а похований в Умані (Черкаська область). Його могила є місцем щорічного всесвітнього паломництва десятків тисяч хасидів на свято Рош га-Шана.
• Дов Бер з Межиріча (Магід з Межиріча; 1704–1772) — найближчий учень Баал Шем Това, який став лідером хасидського руху після його смерті. Переніс центр хасидизму до містечка Межиріч (Рівненщина), створив першу системну школу хасидської філософії.
• Шнеур Залман із Лядів (Алтер Ребе; 1745–1812) — засновник інтелектуального напрямку хасидизму — Хабад-Любавич (найпотужніший хасидський рух сучасності). Його головна праця «Танія» є основою філософії Хабаду. Похований у місті Гадяч (Полтавська область).
• Рапопорт Соломон Єгуда Лейб (1790–1867) — видатний вчений-гебраїст, рабин, один із лідерів та засновників руху єврейського Просвітництва (Гаскала) та наукового дослідження юдаїзму (Wissenschaft des Judentums). Народився у Львові, довгий час служив рабином у Тернополі, де заклав основи модернізації єврейської освіти.
• Шломо Клугер (Магід з Бродів; 1783–1869) — найвидатніший знавець Тори, галахіст та проповідник у XIX столітті. Став рабином в Україні, майже 50 років обіймав посаду головного судді та магіда (проповідника) у місті Броди (Львівщина). Автор сотень релігійних праць та респондів.
• Вайсблат Нухим (1864–1925) — один із найвидатніших юдейських теологів свого часу. Народився, став рабином та все життя служив в Україні. Був головним рабином Києва на початку XX століття, автором унікальних теологічних трактатів та релігійного календаря. Помер і похований у Києві.
• Гельман Пінхас (1880–1921) — релігійний діяч, який став рабином в Україні. Очолював єврейську громаду Катеринослава (нині Дніпро) у найважчі роки Першої світової війни та визвольних змагань. Був активним прибічником релігійного сіонізму та брав участь в українському суспільно-політичному житті регіону.
• Цірелсон Лейб Мойсейович (1859–1941) — один із найбільших галахічних авторитетів XX століття, видатний релігійний та громадський діяч. Народився на Чернігівщині (в Козельці), тривалий час був головним рабином Прилук та Бахмута. Згодом став головним рабином Бессарабії та членом парламенту Румунії. Загинув на початку Другої світової війни.
• Менахем Мендл Шнеєрсон (Любавицький Ребе; 1902–1994) — 7-й і останній Любавицький ребе, один із найвпливовіших єврейських духовних лідерів XX століття, який перетворив Хабад на всесвітній рух. Народився в Миколаєві, дитинство та юність провів у Дніпрі, де його батько також був рабином.
• Яків Дов Блайх — Головний рабин Києва та України (від Об'єднання юдейських релігійних організацій України), один із засновників Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Народився в США (Бруклін, Нью-Йорк). У 1989 році переїхав до Києва, ставши першим постійним рабином у післярадянській Україні та ключовою фігурною відновлення єврейського релігійного й громадського життя. Послідовно представляє проукраїнську позицію на міжнародній арені.

Бізнесмени, промисловці та меценати

• Лазар Бродський — видатний український цукрозаводчик, філантроп і меценат. Керував найбільшим у Російській імперії цукровим синдикатом. Фінансував будівництво Бессарабського ринку, Хоральної синагоги (синагога Бродського), Політехнічного інституту та інституту електрозварювання в Києві.
• Лев Бродський — промисловець, брат Лазаря Бродського. Засновник і меценат численних лікарень, комерційних училищ та театрів у Києві.
• Яків Поляков — банкір, залізничний магнат і меценат. Засновник Донського земельного та Азовсько-Донського комерційного банків. Фінансував будівництво залізниць на Півдні України та розбудову інфраструктури Таганрога й Маріуполя.
• Віктор Пінчук — український бізнесмен та філантроп, засновник інвестиційно-консалтингової групи EastOne та благодійного фонду Victor Pinchuk Foundation. Засновник найбільшого в Східній Європі центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre та міжнародного форуму Ялтинська європейська стратегія (YES).
• Ігор Коломойський — український олігарх, співзасновник багатопрофільної фінансово-промислової групи «Приват» (до якої входив найбільший банк країни — «ПриватБанк»). Багаторічний президент Об'єднаної єврейської громади України.
• Геннадій Боголюбов — бізнесмен, мільярдер, головний бізнес-партнер Ігоря Коломойського та співзасновник групи «Приват». Головний меценат будівництва найбільшого у світі єврейського общинно-ділового центру «Менора» у Дніпрі.
• Ігор Суркіс — український підприємець, президент футбольного клубу «Динамо» (Київ). Разом із братом Григорієм Суркісом є однією з ключових фігур в українському спортивному бізнесі.

Українська Народна Республіка

• Арнольд Марголін — видатний правознавець, заступник міністра закордонних справ УНР, дипломат. Представляв Україну на Паризькій мирній конференції (1919) та очолював дипломатичну місію УНР у Великій Британії. Послідовно відстоював міжнародне визнання української незалежності.
• Мойсей Зільберфарб — політичний і державний діяч, генеральний секретар (міністр) із єврейських справ у першому уряді УНР. Один із авторів Закону про національно-персональну автономію.
• Пінхас Красний — політичний діяч, міністр єврейських справ в урядах УНР періоду Директорії (під керівництвом Симона Петлюри). Намагався протидіяти єврейським погромам та організовував допомогу постраждалим.

Радянський період (1919–1991)

• Лев Троцький (Бронштейн) — один із головних організаторів Жовтневого перевороту 1917 року, засновник Червоної армії та нарком військових справ СРСР. Народився в селі Береславка (Кіровоградщина). Попри те, що його діяльність була загальносоюзною, його постать мала колосальний (і руйнівний) вплив на долю України в часи радянсько-українських воєн.
• Мойсей Урицький — радянський революційний діяч, голова Петроградської ЧК. Народився в Черкасах, закінчив юридичний факультет Київського університету. Був одним із перших організаторів більшовицького «червоного терору».

Період незалежності (з 1991)

• Володимир Гройсман — 16-й Прем'єр-міністр України (2016–2019), перед цим — Голова Верховної Ради України (2014–2016) та міський голова Вінниці. Перший глава українського уряду, який відкрито декларував своє єврейське походження.
• Володимир Зеленський — 6-й Президент України (з 2019 року), Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України. Перший президент єврейського походження в історії країни (переміг із результатом 73% голосів).
• Олександр Фельдман — народний депутат України багатьох скликань, меценат, почесний президент Українського єврейського комітету.
• Геннадій Кернес — багаторічний міський голова Харкова (2010–2020), один із найвпливовіших лідерів місцевого самоврядування Східної України.
• Едуард Гурвіц — український політик, народний депутат України кількох скликань, двічі міський голова Одеси (1994–1998, 2006–2010). Відомий своєю послідовною проукраїнською позицією на Півдні України, протидією проросійському сепаратизму та активною підтримкою чеченського визвольного руху в 1990-х роках.
• Євген Червоненко — державний і політичний діяч. Один із керівників охорони Віктора Ющенка під час Помаранчевої революції, Міністр транспорту та зв'язку України (2005), голова Запорізької ОДА (2005–2007). Тривалий час обіймав посаду віцепрезидента Європейського єврейського конгресу.
• Геннадій Корбан — державний і політичний діяч, бізнесмен. У 2014–2015 роках — заступник голови Дніпропетровської ОДА, один із головних організаторів оборони Дніпропетровщини та створення перших добровольчих батальйонів. Очолював партію «УКРОП», згодом керував Центром тероборони Дніпра (у 2022 році).
• Ігор Райнін — державний діяч, голова Харківської ОДА (2015–2016), Керівник Адміністрації Президента України (2016–2019) за каденції Петра Порошенка. Згодом деякий час очолював Харківську обласну організацію партії «ОПЗЖ».

Політики та дипломати Ізраїлю

• Голда Меїр (уроджена Мабович) — 4-й прем'єр-міністр Ізраїлю (1969–1974), одна з підписантів Декларації незалежності Ізраїлю. Народилася в Києві. Вона також стала першим послом Ізраїлю в СРСР (1948).
• Леві Ешколь (уроджений Школьник) — 3-й прем'єр-міністр Ізраїлю (1963–1969). Народився в містечку Оратів (нині Вінницька область). Очолював країну під час доленосної Шестиденної війни 1967 року.
• Моше Шарет (уроджений Черток) — 2-й прем'єр-міністр Ізраїлю (1954–1955) та перший міністр закордонних справ країни. Народився в Херсоні. Ключова постать ізраїльської дипломатії часів заснування держави.
• Іцхак Бен-Цві (уроджений Шимшелевич) — 2-й Президент Ізраїлю (1952–1963), історик та державний діяч. Народився в Полтаві, де був одним із організаторів загонів єврейської самооборони під час погромів.
• Ефраїм Кацир (уроджений Качальський) — 4-й Президент Ізраїлю (1973–1978), всесвітньо відомий біофізик. Народився в Києві.
• Натан Щаранський — радянський дисидент, правозахисник, після репатріації — ізраїльський політик, міністр внутрішніх справ, міністр житлового будівництва, віцепрем'єр-міністр Ізраїлю та голова виконавчого комітету Єврейського агентства («Сохнут»). Народився в Донецьку.
• Йоель Едельштейн — ізраїльський політик, багаторічний Спікер Кнесету (парламенту Ізраїлю), міністр охорони здоров'я та міністр абсорбції. Народився в Чернівцях.

Військовики

• Соломон Ляйнберг — четар (поручник) УГА, військовий діяч, засновник і командир «Жидівського пробоєвого куреня». Організував єврейську самооборону, яка згодом стала регулярною частиною української армії.
• Семен Якерсон (Шимон Якерсон) — сотник Армії УНР. Кадровий офіцер, який воював у складі Окремої кінної сотні 1-ї Галицької бригади та 1-ї Запорозької дивізії.
• Людвік Розенберґ-Чорний — військовий діяч, сотник Української Галицької Армії (УГА) та Армії УНР. Уродженець Підгайців, кавалер австрійських нагород, один із організаторів українського військового руху в Галичині.
• Яків Насс — військовик, старший десятник (сержант) легіону Українських січових стрільців (УСС) та згодом УГА, який віддано воював у лавах українських національних формацій під час Першої світової війни та визвольних змагань.

Американські євреї українського походження

• Барбра Стрейзанд (нар. 1942) — американська співачка, акторка, композиторка та режисерка, володарка двох «Оскарів» та премії «Греммі». Її дідусь Ісаак Стрейзанд емігрував до США з Галичини (Тернопільщина), а родина матері також мала українсько-єврейське походження.
• Боб Ділан (Роберт Аллен Ціммерман; нар. 1941) — легендарний американський співак, поет і композитор, лауреат Нобелівської премії з літератури (2016). Його дідусь і бабуся по батьківській лінії, Зігман і Анна Ціммерман, емігрували до США з Одеси після погромів 1905 року.
• Дастін Гоффман — дворазовий лауреат премії «Оскар». Його дідусь і бабуся по батьківській лінії (Френк і Естер) емігрували до Чикаго з Білої Церкви (Київщина). Його діда згодом розстріляли більшовики, коли той повернувся назад, щоб забрати решту родини.
• Девід Духовни — актор, зірка серіалу «Цілком таємно». Його дідусь по батьківській лінії, Мойше Духовний, був єврейським емігрантом з Бердичева (Житомирська область).
• Джордж Гершвін — один із найвидатніших американських композиторів XX століття. Його батько, Мойсей Гершович, був євреєм з Одеси, який після переїзду до Нью-Йорка змінив прізвище на Гершвін.
• Джей Роберт Пріцкер (нар. 1965) — американський політик, мільярдер, губернатор штату Іллінойс. Представник однієї з найбагатших родин США — династії Пріцкер (власники мережі готелів Hyatt). Його прадідусь Микола Пріцкер емігрував до США з Києва у 1881 році.
• Джудіт Резнік — американська астронавтка (друга жінка-астронавт США) та інженерка, яка трагічно загинула під час катастрофи шатла «Челленджер» у 1986 році. Вона народилася в родині єврейських емігрантів з Києва.
• Ентоні Блінкен — американський державний діяч, державний секретар США. По батьківській лінії є правнуком єврейського письменника Меїра Блінкена, який народився в Переяславі (Київщина) і згодом емігрував до США. Його дід, Моріс Блінкен, народився вже в Києві.
• Зельман Ваксман (1888–1973) — американський біохімік і мікробіолог, лауреат Нобелівської премії з фізіології або медицини (1952) за відкриття стрептоміцину — першого ефективного антибіотика проти туберкульозу. Народився в містечку Нова Прилука (Вінницька область).
• Ісаак Стерн (1920–2001) — один із найвидатніших скрипалів XX століття. Народився в Кременці (Тернопільська область) в єврейській родині, у немовлячому віці був вивезений батьками до США.
• Максиміліан Левчин — американський веброзробник та підприємець, співзасновник електронної платіжної системи PayPal. Народився в Києві в єврейській родині відомого поета і драмаграфа Рафаеля Левчина. Емігрував до США у 1991 році, отримавши політичний притулок.
• Міла Куніс (Мілена Куніс; нар. 1983) — американська акторка кіно і телебачення. Народилася в Чернівцях у єврейській родині. У 1991 році разом із батьками емігрувала до Лос-Анджелеса. Разом із чоловіком Ештоном Кутчером активно збирає мільйони доларів на гуманітарну допомогу Україні під час війни.
• Мішель Трахтенберг — відома американська акторка (зірка серіалів «Пліткарка», «Баффі — винищувачка вампірів»). Її мати народилася в Одесі, емігрувавши до США у складі «радянської хвилі» міграції, тому Мішель вільно володіє російською мовою.
• Стівен Спілберг — один із найвпливовіших кінорежисерів в історії світового кіно. Його дідусь і бабуся по батьківській лінії емігрували до США з Кам'янця-Подільського, а по материнській лінії — з Одеси. У родині Спілберга часто розмовляли російською та їдишем, а сам режисер згадував, що в дитинстві засинав під українські колискові.
• Рут Бейдер Гінзбург — легендарна суддя Верховного суду США, феміністська ікона. Її батько, Натан Бейдер, емігрував до США з Одеси у підлітковому віці.
• Чак Шумер — американський політик, лідер демократів у Сенаті США. Його родина по батьківській лінії походить із містечка Чортків (Тернопільська область). Його предки емірували до США перед Першою світовою війною.

У філателії

У 2016 році Укрпошта в серії «Національні меншини в Україні. Євреї» випустила чотири марки: «Танець „Фрейлахс“», «Рош Гашана», «Синагога в м. Жовква», «Кравець».

• 
  Марка Укрпошти «Танець „Фрейлахс“» (2016)
• 
  Марка Укрпошти «Рош Гашана» (2016)
• 
  Марка Укрпошти «Синагога в м. Жовква» (2016)
• 
  Марка Укрпошти «Кравець» (2016)

Див. також

• Історія євреїв в Україні
• Антисемітизм в Україні
• Етнолінгвістичні групи євреїв
• Гірські євреї
• Українсько-ізраїльські відносини
• Єврейська автономна область

Джерела

• Украина // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.), Т. 8, кол. 1170.
• Туров І. В. Юдаїзм в Україні [Архівовано 15 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 646. — ISBN 966-00-0610-1.
• Гриневич Л. В., Гриневич В. А. ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ Електронний ресурс // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2005. — 672 с. [Архівовано 5 квітня 2013 у Wayback Machine.]
• Єврейська громадсько-політична думка ХХ — початку ХХІ сторіччя в Україні: монографія / авт. кол. М. М. Гон, О. В. Заремба, О. В. Козерод та ін. — К. : ІПіЕД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2011. — 362 c.
• Козерод О. В. Українське єврейство: політичні ідеї, орієнтири, настанови // Політична наука в Україні. 1991—2016: у 2 т. — Т. 1. Політична наука: західні тренди розвитку й українська специфіка. — К. : Парлам. вид-во, 2016. — 640 с. — C. 299—318.
• Покидченко Л. А. История украинского еврейства в документальных и печатных источниках Государственного архива Сумской области: Путеводитель. — Сумы: СОТ изд-во «Козацький вал», 2001. — 166 с.
• Сусленський Я. М. Справжні герої: Про участь громадян України у рятуванні євреїв від фашистського геноциду / Ін-т національних відносин і політології АН України, Міжнар. т-во «Україна-Ізраїль», Т-во єврейської культури України; Ред. І. Ф. Курас. — К.: Т-во «Україна», 1993. — 147, [1] с.: іл. — (Праведники України; Вип. 1).

Література

• Єврейська культурна спадщина України: матер. Міжнар. наук. конф.; Київ; 26-27 жовтня 2016 р. / [наук. ред.та упоряд. О. Пашко]. — Київ: Дух і Літера, 2018. — 168 с. — (Бібліотека юдаїки). — ISBN 966-378-592-9

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Українські євреї

• Еврейская энциклопедия Брокгауза и Ефрона [Архівовано 26 березня 2022 у Wayback Machine.]
• Вячеслав Константинов. Еврейское население бывшего СССР в ХХ веке (социально-демографический анализ) [Архівовано 10 серпня 2014 у Wayback Machine.] — Издательство «Лира», Иерусалим, 2007
• Куповецкий М. С. Особенности этнодемографического развития еврейского населения Украины во второй половине XX века
• Юлія Кушнір. Книга як неможливий діалог. Бібліотека Центру юдаїки, зібрана Леонідом Фінбергом // Українська правда, 28 вересня 2016 [Архівовано 11 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
• Сайт Інституту юдаїки [Архівовано 19 вересня 2016 у Wayback Machine.]
• Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства [Архівовано 11 жовтня 2016 у Wayback Machine.]