Євреї в Україні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Євреї в Україні
Шолом Алейхем
Соня Делоне
Хавкін Володимир
Йоффе Абрам
Голда Меїр
Горовиць Володимир
Гройсман Володимир
Міла Куніс
Лев Троцький
Коломойський Ігор
Карцев Роман
Гурвіц Едуард
Доліна Лариса
Утьосов Леонід
Кобзон Йосип
Йоель Едельштейн
Людвіг фон Мізес
Бронштейн Давид Іонович
Іцхак Бен-Цві
Пінчук Віктор Михайлович
Кількість Ізраїль Ізраїль 420 000
США США 80 000
Україна Україна 67 000
Росія Росія 20 000
Мова Україна Україна рос., українська, іврит, їдиш
Ізраїль Ізраїль іврит, російська, українська, їдиш
США США англійська, їдиш, російська
Релігія Ізраїль Ізраїль юдаїзм
Україна Україна юдаїзм, атеїзм, християнство

Євреї в Україні — представники різних субетносів єврейського народу (ашкеназі, сефарди, кримчаки), які протягом останніх 2 тис. років проживали на територіях сучасної України. Більшість євреїв України історично відносилися до ашкеназів, нащадків вихідців із середньовічної Німеччини та східно-європейських країн. Мовою більшості євреїв України до XX ст. був їдиш, що виник на основі верхньонімецьких діалектів у взаємодії з семітськими (давньоєврейським) і слов'янськими елементами.

Історія[ред.ред. код]

Євреї на території сучасної України проживали з давніх часів. Перші згадки про них датуються 4-м сторіччям до н. е., коли вони з'явилися у Криму і грецьких колоніях на північно-східному узбережжі Чорного моря. У 8-10 ст. з Візантії, Кавказу, Багдадського халіфату, франкських та іспанських земель євреї мігрували до Хозарії, де серед еліти був поширений юдаїзм. Частина євреїв на території України тих часів розмовляла єврейсько-слов'янськими діалектами, т.з. кнааніт,серед них зустрічалися і тюркські імена. Після завоювання Каганату в 964 р. київським князем Святославом Ігоревичем, євреї звідти розселилися в Києві.[1]

В XIII—XV ст. у Західній Європі під проводом Інквізиції поширювалась боротьби за чистоту віри й сповідань, наслідком чого стало вигнання юдеїв з держав і міст західної та центральної Європи та їх масова міграція на схід, до Австрії, Угорщини, Богемії, Польщі та Османської імперії. Наприкінці XV ст. євреї з Польщі та Німеччини почали прибувати на територію України, що перебувала під владою Литви. Найпоширенішимим ареалом їхнього розселення тоді було Підляшші та міста Волині. Звідти вони переселялися до Києва та на Поділля. Київ став одним з найбільших осередків єврейської релігійної освіти.[1]

У XVII ст. євреї постраждали під час Визвольного повстання під проводом Богдана Хмельницького. У багатьох містах, особливо на Поділлі, Волині та Лівобережній Україні, єврейське населення було майже повністю винищене. За умовами Зборівського договору року особам, що сповідували юдаїзм, заборонялося мешкати в козацькій Україні.[2] Під час Хмельниччини в Україні вперше відбувся найбільший спалах антисемітизму, викликаний боротьбою пригнобленого народу з католиками, шляхтою та євреями, які займали панівне становище в економіці Речі Посполитої.[3][4] Єврейський літописець — очевидець Натан Ганновер у праці «Глибокий мул» оцінював кількість загиблих понад 100 000.

Синагога Золота Роза синагога у Львові

Значних втрат зазнало юдейське населення під час повстання Коліївщина. Біля 20 тисяч поляків і євреїв загинуло час «уманської різанини».

Після другого поділу Польщі у 1793 р., до Російської імперії відійшли Волинь, Поділля та Київщина з чисельним єврейським населенням. У 1794 р. була розширена смуга осілості — євреям з колишніх польських земель було дозволено селитися і на лівобережжі — у Чернігівській, Полтавській та Київській (без Києва) губерніях, але тільки у містах та містечках. Смуга осілості для євреїв проіснувала до 1915 року.[5]

XX століття[ред.ред. код]

Після жовтневого перевороту 1917 р. та ліквідації «смуги осілості» євреї стали переселятися на лівобережжя та у найбільші міста України і Росії. За даними перепису 1926 р., в УРСР налічувалося 1,75 млн євреїв, на західній Україні — більше 1 млн. У містах УРСР у 1926 р. проживало вже 77 % всіх євреїв, у 1939 р. — 86 %, тоді як у 1897 — менше 40 %. У рамках політики «коренізації» у 1920-х були утворені єврейські сільради та національні райони, де організовувалися єврейські школи та заклади культури, а їдиш був офіційною мовою діловодства та навчання. З середини 1930-х, після зупинки «коренізації», єврейські національні райони були розформовані, а більшість громадських організацій та періодичних видань ліквідовані.[6]

Перед війною на території України мешкало 2,5-2,7 млн євреїв, що становило більше 6 % населення. Порівняно з 1926 р. кількість євреїв дещо скоротилась, переважно внаслідок міграції у великі міста Росії. Більше половини єврейського населення України загинули під час війни, переважно були розстріляні або знищені у концтаборах. Багато українських євреїв загинули і у рядах Червоної армії та партизан.[7]

За переписом 1959 року в Україні мешкало 840 тис. євреїв, втричі менше ніж до війни. У містах проживало 98 % євреїв. Єврейське культурне і релігійне життя вже не відновилося у довоєнних масштабах, частково внаслідок зменшення чисельності єврейського населення, частково — внаслідок політики радянської влади. Наростав процес асиміляції, якщо у 1959 р. серед євреїв тільки 25-30 % шлюбів, були укладені з особами іншої національності, то у 1970 р. — бл. 50 %, 1978 р. — 57 %. За 19681988 рр. за кордон (переважно у Ізраїль та США) емігрувало близько 100 тис. українських євреїв, 12-13 % їх загальної кількості.[8]

У другій половині 1980-х., після початку політики Перебудови в Україні, як і у інших республіках, стали створюватися єврейські культурні товариства та громадські організації, з'явилися єврейські періодичні видання. Наприкінці 1980-х в Україні мешкало майже пів мільйона євреїв. З 1989 р. почалась масштабна еміграція євреїв з республік СРСР до Ізраїлю, США та Європи. За 19891991 рр. з України виїхало бл. 149 тис. євреїв, за 19922000 рр. ще більше 250 тис. За переписом 2001 року в Україні налічувалося бл. 100 тис. євреїв, що проживали переважно у найбільших містах (Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Харків). З 1990-х років в Україні діє розгалужена мережа єврейських навчальних закладів, організацій та товариств, що існують у більшості місць проживання євреїв. Проте єврейське населення України характеризується надзвичайним постарінням та міграційним відтоком єврейського населення, що призводить до зменшення чисельності єврейського населення та поступового зникнення єврейського культурного життя.[9]

Культура[ред.ред. код]

З 1989 в Києві діє Бібліотека імені Ошера Шварцмана — бібліотека єврейської літератури.

Наука[ред.ред. код]

Чисельність та питома вага євреїв серед наукових співробітників[10] УРСР у 1926—1987 рр., %[11]

рік чисельність частка
1926 16,8 %
1929 20,8 %
1939 4 530 28,6 %
1947 5 234 26,4 %
1960 5 080 10,9 %
1965 8 097 8,9 %
1970 9 583 7,4 %
1977 9 857 5,5 %
1982 9 586 4,7 %
1987 8 935 4,2 %

Демографія[ред.ред. код]

Розселення[ред.ред. код]

До XVIII ст.[ред.ред. код]

Першими місцями, про які є згадки щодо проживання євреїв, на території України були грецькі міста Пантікапей, Херсонес та Ольвія на території північного причорномор'я. У єврейських середньовічних джерелах згадуються міста Криму та Придніпров'я у яких мешкали євреї: Алупка (Алубіка), Алушта (Алус), Гурзуф, Керч (Керц), Мангуп, Партеніт, Судак (Сугда), Старий Крим (Солхат), Феодосія (Кафа), Київ, Чернігів та деякі інші. Єврейська громада у Києві з'явилася не пізніше поч. X ст. Згодом євреї почали з'являтись і у інших містах правобережжя, у XI—XII ст. їх присутність зафіксована у деяких містах Волині та Поділля.[1]

У другій пол. XIII ст. збільшилось єврейське населення Галицько-Волинської землі, куди після захоплення Києва ханом Батиєм втекли багато євреїв з Придніпров'я. Мігрували туди і євреї з німецьких земель, Болгарії та Угорщини. Великі єврейські громади існували у Галичі, Володимирі-Волинському, Львові, де вони мали певні привілеї та релігійну автономію.[1]

У 14-15 ст. на українські землі, які переживали період швидкого економічного відновлення, активно переселялись євреї-ашкенази з Польщі, Австрії, Угорщини, Богемії та Моравії. Саме у цей час почалося домінування ашкеназів серед єврейського населення у Галичині та Волині. У першій половині 16 ст. євреям дозволили селитися у тих частинах України, де раніше не було єврейського населення, зокрема на Поділлі. У 1532—1551 єврейські громади виникли у Вінниці, Барі, Брацлаві.[1]

Міграція євреїв у степові, малозаселені райони півдня та Придніпров'я інтенсифікувалася після Люблінської унії 1569 року. У цей час польські королі почали роздавати шляхті маєтки на території сучасних Черкаської, Полтавської, Сумської, Чернігівської областей, що створило умови для виникнення там «магнатських» міст, містечок та сіл, які притягували єврейське населення з Польщі, Галичини та Волині. За деякими оцінками чисельність євреїв на території материкової України становила наприкінці 16 ст. бл. 12 тис. осіб, менше 1 % населення. У Криму, згідно з турецьким переписом, в сер. 16 ст. проживало від 500 до 700 кримських євреїв (кримчаків). До 1640-х років єврейське населення України зросло до 51 тис. осіб.[1]

Незважаючи на значні втрати під час Хмельниччини (до 2/3 єврейського населення) та Коліївщини, чисельність євреїв на українських землях до середини 1760-х років зросла до понад 280 тис. осіб, що становило 3-4 % всього населення. Проживали вони майже виключно на території Правобережної України, підпорядкованої Польщі, тоді як на Лівобережжі єврейське населення було практично відсутнє ще з часів Хмельниччини. Лише з 1730-х років євреям стали давати дозвіл на торгівлю на території Лівобережжя, проте права на постійне проживання вони не мали. За переписом 1738 року на Лівобережжі нараховувалося всього бл. 600 євреїв, більшість з яких мешкали у селах — маєтках знаті та духовенства.[1]

На території східної Галичини під час її приєднання до Австрії у 1773 р. мешкало 151 тис. євреїв (бл. 10 % населення), переважно у шляхетських та магнатських містечках. На території Буковини у 1821 р. жили 7 тис. євреїв, у 1857 р. — 25 тис. (8 % населення). У Північній Буковині основними місцями проживання євреїв були Чернівці а також містечка Садагора та Вижниця. На Закарпатті євреї мешкали переважно у містах Мукачеве та Ужгород.[1]

Політика по відношенню до євреїв на Лівобережжі змінилася під час правління Катерини II, коли євреї отримали можливість селитися на незаселених землях півдня, у новоствореній Новоросійській губернії. У 1793 році до складу Росії увійшли українські землі з чисельним єврейським населенням (Волинь, Поділля та Київщина). У 1797 р. на території підросійської України мешкало бл. 200 тис. євреїв. У 1794 р. євреям з колишніх польських земель було дозволено селитися на Лівобережжі (Чернігівській, Полтавській та Київській губерніях).[5]

XIX ст.[ред.ред. код]

Частка євреїв у населенні, кін. ХІХ ст.
Розселення євреїв в УРСР за переписом 1926 р.

На початку XIX ст. царською владою вживалися заходи для обмеження прав єврейського населення. У 1804 р. була остаточно оформлена смуга осілості, територія 15 губерній імперії, де дозволялося жити євреям. До смуги осілості входила більша частина території України, за винятком Харківської губернії. Євреям було заборонено жити у селах, і хоча перші спроби виселити їх з сільських поселень (1808—1809 рр.) були безрезультатними, вже у 1821 р. євреї були виселені з сіл Чернігівської губернії, 1822 р. — Полтавської, 1830 р. — Київської. Під час правління Миколи I був виданий указ, згідно з яким євреям заборонялося жити у 50-верстовій смузі вздовж державного кордону, який в межах України припадав тоді на південь Волинської та захід Подільської губерній. У 1835 р. зі складу смуги осілості були виключені такі міста як Київ, Миколаїв та Севастополь а також всі казенні села, проживання євреїв тут заборонялося. Під час правління Олександра I частина дискримінаційних указів була скасована. У 1858 р. — євреям було дозволено жити у прикордонній смузі, у 1859 р. єврейським купцям дозволили селитися у Миколаєві та Севастополі, у 1860 р. — у Ялті, 1861 р. — у Києві. До кінця 1870 р. це право було надано всім євреям з вищою освітою, ремісникам та солдатам.[5]

Наприкінці XIX ст. на території сучасної України мешкало 2590 тис. євреїв (9,0 % населення), що становило майже чверть єврейського населення світу. Євреї були другим за чисельністю народом після українців (72,0 %), випереджаючи росіян (8,8 %) і поляків (4,4 %). За переписом 1897 р. на території українських губерній Російської імперії мешкало 1908 тис. єврейськомовних, що становило 8 % всього населення і 42 % єврейського населення Російської імперії. Найбільша питома вага євреїв у населенні була зафіксована у губерніях Правобережжя (понад 12 %), найменша — у Харківській губернії, яка не входила до смуги осілості (0,5 %). Близько 80 % євреїв проживали у містах та містечках. На території Східної Галичини у 1900 р. налічувалося 540 тис. юдеїв, що становило 13,1 % населення, на північній Буковині 70 тис. (15,2 %), на Закарпатті 75 тис. (14,2 %).[5][12]

ХХ ст.[ред.ред. код]

На рубежі 1920 — 30-х років на території України налічувалося бл. 2654 тис. євреїв (6,5 % населення), зокрема в УРСР та Криму — 1730 тис. (5,4 %), Східній Галичині — 493 тис. (10,4 %), Західній Волині — 212 тис. (9,7 %), Закарпатті — 103 тис. (14,1 %), Північній Буковині — 75 тис. (13,6 %), українській частині Бесарабії — 41 тис. (5,2 %).[12]

На початку 20 ст. продовжувалася урбанізація єврейського населення, особливо швидко їх чисельність зростала у великих містах на сході та півдні. У 1926 р. у містах проживало 77,4 % євреїв УРСР (середній показник — 18,5 %). Євреями були 22,7 % всього міського населення УРСР і тільки 1,5 % сільського. Найбільші єврейські громади на території України у 1926—1931 рр. знаходилися у Одесі (153,2 тис., 36,7 %), Києві (140,3 тис., 27,4 %), Львові (99,6 тис., 31,9 %), Харкові (81,1 тис., 19,5 %). Євреї становили абсолютну більшість населення Бердичева (55,5 % з 55,6 тис.), відносну більшість населення Кременчука (49,3 % з 58,7 тис.), Житомира (39,2 % з 76,6 тис.) та багатьох інших міст і містечок, особливо на Правобережжі.[6]

Розселення євреїв за регіонами УРСР
(перепис 1939 р.)[13]
область чисельність євреїв частка
Одеська 233 155 14,19 %
Київська 297 409 8,35 %
Житомирська 125 007 7,39 %
Кам'янець-Подільська 121 335 6,98 %
Молдавська АРСР 37 035 6,18 %
Вінницька 141 825 6,05 %
Дніпропетровська 129 439 5,69 %
Миколаївська 60 402 5,45 %
Харківська 136 746 5,37 %
Запорізька 43 321 2,71 %
Кіровоградська 26 419 2,25 %
Сталінська 65 556 2,11 %
Полтавська 46 928 2,10 %
Чернігівська 31 887 1,79 %
Ворошиловградська 19 949 1,08 %
Сумська 16 363 0,96 %
Українська РСР 1532 776 4,95 %

Внаслідок еміграції починаючи з 1920-х років чисельність євреїв на території України постійно скорочувалася. У 1939 р. єврейське населення УРСР зменшилось порівняно з 1926 р. на 12,4 % (218 тис.) до 1532,8 тис., переважно внаслідок відтоку українських євреїв у Москву, Ленінград та інші великі міста Росії. Рівень урбанізації єврейського населення зріс до 85,6 %. Проте внаслідок прискореної урбанізації інших національностей, питома вага євреїв серед міського населення УРСР скоротилася до 11,7 % (1926 р. — 22,7 %). Найбільші єврейські громади УРСР були у Києві (224,2 тис., 26,5 %), Одесі (201,0 тис., 33,3 %), Харкові (130,3 тис., 15,6 %). У Криму в 1939 р. мешкало 65,5 тис. євреїв (5,8 % населення). На території Західної України та частини Буджаку і Бесарабії налічувалося бл. 900 тис. євреїв, найбільше — у Львові (109,5 тис., 30 %). Загалом на території сучасної України наприкінці 1930-х років мешкало 2527 тис. євреїв, на них припадало бл. 5,9 % всього населення.

У 1959 р. в Україні налічувалося проживало 840,3 тис. євреїв (2 % населення), що було приблизно на 1,7 млн менше ніж перед війною. Найбільше єврейське населення було у Києві (153,5 тис., 13,8 %) та Одесі (106,9 тис., 16,2 %) Найбільша питома вага євреїв у населенні серед найбільших міст була зафіксована у Чернівцях (25,6 %) та Могильові-Подільському (21,2 %). У Тульчині євреї становили 18,4 % населення, Коростені 17,9 %, Олевську 16,5 %, Овручі 16,2 %, Житомирі 13,9 %, Козятині (13,4 %), Вінниці (13,1 %), Новограді-Волинському (12,0 %), Бердичеві (11,8 %), Балті (11,2 %), Жмеринці (10,9 %), Славуті (10,9 %), Хмельницькому (10,4 %). Найменше євреїв (менше 1 %) було зафіксовано у західних та центрально-лівобережних областях.[14]

У 1970 р. кількість євреїв зменшилась до 777,1 тис. (1,6 % населення), переважно внаслідок асиміляції та міграції в Москву-Ленінград. Їх кількість і питома вага зменшилась в усіх областях, особливо сильно у правобережних. У Києві кількість євреїв залишилась стабільної, але їх частка у населенні зменшилась з 13,9 % до 9,3 %. У Одесі їх частка зменшилась порівняно з 1959 р. з 16,3 % до 12,1 %, у Чернівцях з 25,6 % до 18,5 %. Містами з понад 10 % євреїв у населенні залишались Чернівці (18,5 %), Могилів (16,9 %), Томашпіль (16,3 %), Бершадь (15,8 %), Тульчин (13,7 %), Овруч (12,3 %), Коростень (11,1 %) та деякі інші менші населені пункти.[14]

У 70-х роках до факторів асиміляції та міжреспубліканської міграції додався потужний фактор еміграції за кордон. Перепис 1979 року показав різке прискорення скорочення єврейського населення України: за 9 років воно зменшилось на 143 тис. (18,4 %), до 634,2 тис., 1,3 % населення. Особливо активно відбувалась еміграція з західних областей. У Чернівцях частка євреїв скоротилась за 9 років з 18,5 % до 9,5 %, Львові з 4,4 % до 2,7 %, Франківську з 2,1 % до 1,0 %, Ужгороді з 3,1 % до 1,7 %. Найвища частка євреїв була зафіксована у Шаргороді (22,9 %), Могильові (12,5 %) та Бершаді (11,9 %).[14]

У 80-і роки єврейське населення продовжувало скорочуватись, за 1979—1989 — на 149 тис. (23,3 %). За переписом 1989 р. євреїв налічувалось 486,3 тис. (0,9 % населення). Кожен п'ятий єврей України проживав у Києві (всього 100,7 тис.), кожен сьомий у Одеській обл. (69,1 тис.), кожен десятий у Дніпропетровській та Харківській областях (50,1 тис. та 49,0 тис. відповідно). Серед найбільших міст у 1989 р. найвища питома вага євреїв була зафіксована у Могильові-Подільському (9,4 %), Чернівцях (6,1 %), Одесі (5,8 %), Вінниці (4,1 %), Києві та Бердичеві (по 3,9 %), Житомирі (3,7 %), Дніпропетровську (3,2 %), Харкові (3,0 %). У 5 облцентрах західної України, а також у Сумах та Полтаві євреїв було менше 1 %.[14]

Загалом, за 1959—1989 рр. кількість євреїв в Україні зменшилась на 353 тис. осіб (42,1 %), при цьому внесок внутрішніх факторів (природного скорочення, асиміляції та міжреспубліканської міграції) оцінюється у 243 тис. осіб, внесок еміграції за межі СРСР — у 110 тис. осіб.[11]

Розселення євреїв в Україні за даними переписів населення
Jews1959ua.png
Jews1970ua.png
Jews1979ua.png
Jews1989ua.png
Jews2001ua.png
1959 р. 1970 р. 1979 р. 1989 р. 2001 р.

XXI століття[ред.ред. код]

За 1989—2001 р. єврейське населення України зменшилось майже у 5 разів, з 486,3 тис. до 103,6 тис. (за даними перепису 2001 року). Тільки 3 100 з них назвали своєю рідною мовою ідиш. За оцінками лідерів єврейських організацій, реально в країні проживають від 200 до 400 тисяч євреїв, просто багато хто не показали або приховали свою етнічну приналежність.[15]

Міграційне скорочення єврейського населення України за цей період оцінюється у приблизно 285 тис. осіб, природне скорочення — у 80 тис. осіб[16]

Найбільша питома вага євреїв була зафіксована у Києві (0,7 % населення) та Одеській області (0,5 %). Серед найбільших міст більше 1 % євреїв було у Одесі (1,2 %), Могильові-Подільському (1,1 %), Дніпропетровськ (1,0 %), найбільші єврейські громади знаходилися у Києві (17,9 тис.), Одесі (12,4 тис.), Дніпропетровську (11 тис.). У містах проживали 98,5 % єврейського населення України.[14]

Середній вік євреїв України — понад 50 років. Уже зараз цей фактор може привести до різкого скорочення громади.[15]

Крім євреїв-ашкеназі, в Україні живуть невеликі групи кримчаків (700), а також бухарських (середньоазійськихи — 13 осіб), гірських (166 осіб) і грузинських (108 осіб) євреїв.[15]

Крім того, існує невелика громада кримських караїмів (834 особи, за даними перепису 2001 року, з них 671 осіб — в Автономній республіці Крим). Кримчаки і караїми — автохтонні єврейські етнографічні групи, які офіційно віднесені до небагатьох «корінних» народів України. Керівництво більшості українських караїмських організацій (в першу чергу, Асоціації кримських караїмів «Кримкарайлар», Вищої ради кримських караїмів України і Духовного управління караїмів України) відмовляються визнавати караїмів частиною єврейського народу, роблячи акцент на тюркських елементах національної культури. По дорозі «тюркизації» національної самосвідомості пішли і лідери деяких організацій кримчаків.[15]

Урбанізація[ред.ред. код]

Традиційним місцем проживання більшості євреїв на території України до початку 20 ст. були містечка. Ці поселення напівміського типу виникли на території Речі Посполитої у 15-16 ст., коли шляхта та магнати заохочували євреїв переселятися до власних сіл і міст та створювали для них відносно сприятливі умови. У таких містечках єврейські громади мали самоуправління та можливість встановлювати власні правила проживання та звичаї.[17]

У 19 ст. у Російській імперії були прийняті дискримінаціні закони щодо євреї, які забороняли селитися за межами смуги осілості та у сільській місцевості. Це призводило до значного перенаселення та збідніння містечок та активної міграції єврейського населення до великих міст смуги осілості (Одеси, Києва, Дніпропетровська). Так, єврейське населення Києва збільшилось з 3 тис. у 1863 р. до 81,3 тис. у 1913 р.; Одеси — з 17 тис. у 1855 р. до 139 тис. у 1897 р.; Дніпропетровська — з 1,7 тис. у 1847 р. до 41,2 тис. у 1897 р.[17]

Після революції 1917 року та скасування обмежень на проживання темпи еміграції єврейського населення до великих міст пришвидшились. Частка міських жителів серед євреїв порівняно з 1897 р. зросла з 40 % до 77,4 % у 1926 р. та до 85,6 % у 1939 р. У населених пунктах які були містечками за переписом 1897 р. у 1926 р. мешкало 24,8 % єврейського населення, у 1939 — 22,5 %.[11]

Найбільші єврейські громади на території України за даними переписів населення:[11]

  • 1897/1900 — Одеса 138,9 тис. (30,8 %), Львів 45,0 тис. (26,5 %), Катеринослав 40,0 тис. (35,4 %)
  • 1926/1931 — Одеса 153,2 тис. (36,7 %), Київ 140,3 тис. (27,4 %), Львів 99,6 тис. (30,0 %)
  • 1939 — Київ 224,2 тис. (26,5 %), Одеса 201,0 тис. (33,3 %), Харків 130,3 тис. (15,6 %)
  • 1959 — Київ 153,5 тис. (13,9 %), Одеса 108,9 тис. (16,2 %), Харків 81,5 тис. (9,1 %)
  • 1970 — Київ 152,0 тис. (9,3 %), Одеса 108,1 тис., Харків 74,6 тис. (6,1 %)
  • 1979 — Київ 132,2 тис. (6,2 %), Одеса 86,0 тис., Харків 62,8 тис. (4,4 %)
  • 1989 — Київ 100,5 тис. (3,9 %), Одеса 64,9 тис., Харків 47,9 тис. (3,0 %)
  • 2001 — Київ 17,9 тис. (0,7 %), Одеса 12,4 тис., Дніпропетровськ 11,0 тис. (1,0 %)

Природний рух[ред.ред. код]

Мова[ред.ред. код]

Рідна мова євреїв України за даними переписів населення[11]
рік єврейська російська українська
1897[18] ~98,5 ~1,4
1926[19] 76,1 ~23,8
1939[19] 45,3 41,3 4,0
1959 16,9 79,9 2,8
1970 13,2 84,2 2,3
1979 9,0 88,9 2,0
1989 7,1 90,4 2,1
2001 3,1 83,0 13,4

Історичними мовами євреїв України були їдиш та іврит, кожна з яких виконувала свою функцію. Розмовною мовою був їдиш, тоді як письмовою — іврит. Крім того, євреї (особливо чоловіки) зазвичай володіли мовою населення серед якого вони проживали. З початку 20 ст. на території починається процес занепаду використання традиційних мов серед євреїв України, вони витісняються російcькою, польською (на Галичині) та угорською (на Закарпатті). Після Другої світової війни домінуючою мовою євреїв України стала російська.[20]

Їдиш[ред.ред. код]

Поширеність єврейської мови (їдиш) як рідної серед євреїв за переписом 1926 р.

Абсолютна більшість євреїв України починаючи з кінця XIV ст. відносилась до субетносу ашкеназі, які розмовляли мовою їдиш. Вона виникла у Середні віки на основі верхньонімецьких діалектів та давньоєврейської лексики, а пізніше зазнала впливу слов'янських мов, серед носіїв яких жили євреї. Від самого початку їдиш забезпечував лише комунікативні функції, тоді як мовою культури та релігії серед євреїв Європи був іврит.[20]

Євреї України розмовляли переважно східним діалектом їдишу, який охоплював всю територію проживання євреїв у східній Європі і поділявся на 3 великі групи говірок: північно-східну, центральну та південно-західну. Більша частина території України належала до південно-західних говорів, за винятком частини східної Галичини та Закарпаття, що знаходились під впливом центральних говірок, якими розмовляли євреї Польщі та Угорщини.[20]

Їдиш як рідна мова єврейського населення Української РСР (за віковими когортами)[21][11]
вік 1926 1959 1989
0-9 70,9 % 7,9 % 3,4 %
10-14 72,6 % 6,8 % 2,7 %
15-19 71,6 % 4,7 % 3,7 %
20-29 70,3 % 9,3 % 4,0 %
30-39 76,3 % 12,6 % 4,3 %
40-49 83,5 % 16,4 % 4,2 %
50-59 88,7 % 22,2 % 5,7 %
60-69 93,2 % 32,4 % 9,7 %
70+ 95,6 % 45,7 % 14,6 %
всього 76,0 % 16,9 % 7,1 %

Занепад їдишу як розмовної мови євреїв розпочався у Західній Європі ще у XVIII ст., проте у Східній Європі його позиції довго залишалися міцними. До початку XX ст. їдиш абсолютно домінував як рідна та розмовна мови євреїв на території України. За переписом 1897 року, серед юдейського населення дев'яти південно-західних губерній Російської імперії 98,5 % назвали рідною мовою їдиш, а у Волинській, Подільській, Київській, Полтавській та Чернігівській губерніях — понад 99 %.[22]

Наприкінці ХІХ ст. у великих містах почав прискорюватися процес мовної асиміляції єврейського населення України. Так, у Одесі, де проживала найбільша на території України єврейська громада, вже у 1897 р. 10,2 % юдеїв назвали рідною мовою російську (їдиш — 89,5 %). У 1926 р. вже 45,4 % одеських євреїв назвали рідною мовою російську, тоді як частка їдишу зменшилась до 54,0 %. В цілому по УРСР перепис 1926 р. показав істотне зменшення поширеності їдишу серед єврейського населення. За 1897—1926 рр. частка російськомовних євреїв зросла з 2 % до 23 %, поширеність їдишу зменшилась з 98 % до 76 %. Це було наслідком припинення передачі їдиша дітям серед єврейського населення великих міст. Їдиш був рідним для понад 95 % євреїв літнього віку, та менше ніж для 72 % молоді.[21]

За даними перепису 1939 року тільки 45,3 % євреїв УРСР (без Західної України) назвали рідною мовою їдиш. Найсильнішим ударом по їдишу був Голокост, від якого найбільше постраждали євреї Правобережної України, серед яких поширеність мови їдиш була найвищою. За переписом 1959 року тільки 16,9 % євреїв України назвали рідною мовою їдиш, тоді як російську майже 80 %. Порівняно з передвоєнним часом кількість єврейськомовних євреїв на території України зменшилась з понад 1 млн до 142 тис. у 1959 р., 102 тис. у 1970 р., 57 тис. у 1979 р., 35 тис. у 1989 р.

За переписом 1989 р. тільки 7,1 % євреїв України назвали рідною мовою ідиш. При цьому у Чернівецькій та Закарпатській областях таких було 25-27 %, у Вінницькій, Івано-Франківській та Тернопільській 15-17 %, тоді як у більшості східних та південних областей менше 5 %. Ще 4,0 % євреїв України заявили про володіння їдиш не як рідною, загалом тільки 1/9 частина євреїв УРСР вільно володіла цією мовою.[23][11]

За останнім українським переписом населення у 2001 р. рідною мовою назвали єврейську (фактично — їдиш) всього 3,1 % євреїв України (3,2 тис. з 103,6 тис.), від 20,6 % у Чернівецькій області до 0,1 % у Севастополі.[24][25]

Іврит[ред.ред. код]

У часи переселення євреїв з центральної Європи на українські землі, мова іврит вже майже тисячу років не використовувалася як розмовна серед євреїв, проте залишалася основною мовою єврейської літератури, науки, освіти та релігії.

Інші мови[ред.ред. код]

У середні віки серед євреїв на українських землях були поширене і використання інших мов (слов'янських, тюркських, грецької та угорської). Історичні джерела свідчать, що у середні віки частина євреїв розмовляла слов'янською мовою (т. зв. «кнааніт»).[1]

Релігія[ред.ред. код]

Історична релігія євреїв України — юдаїзм. У 1730-х роках на території України виник хасидизм, містична течія в юдаїзмі. Засноваником цього руху був подільський цадик Баал Шем Тов. Хасидизм швидко набув широкого поширення на українських та східноєвропейських землях.

Зайнятість[ред.ред. код]

Соціально-професіональна структура єврейського населення Української РСР у 1926—1989 рр., %[11]

1926 1939 1959 1970 1979 1989
Партійно-державний апарат 0,3 1,3 0,4 0,3 0,3 0,3
Керівники середньої ланки 2,0 8,3 8,7 8,5 7,6 8,3
Науковці та викладачі ВНЗ 0,1 0,8 1,2 2,1 3,0 3,7
Інші спеціалісти вищої кваліфікації 6,5 12,8 20,1 26,5 31,9 33,0
Спеціалісти середньої кваліфікації 5,4 16,6 20,0 21,2 18,9 17,2
Молодші службовці 6,2 10,2 9,2 7,3 6,0 5,5
Робітники сфери торгівлі та послуг 21,0 11,4 8,4 7,2 6,2 5,1
Кваліфіковані робітники 35,0 24,2 25,7 21,7 21,3 21,4
Некваліфіковані робітники 11,4 11,2 5,8 5,0 4,7 5,3
Робітники сільського господарства 11,9 3,2 0,6 0,3 0,2 0,2

Відомі євреї, народжені в Україні[ред.ред. код]

Діячі культури, науки, спорту та бізнесу[ред.ред. код]

Релігійні діячі[ред.ред. код]

Політики[ред.ред. код]

Політики та дипломати Ізраїлю[ред.ред. код]

Військовики[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к Евреи на территории Украины до конца 18 в. // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  2. Орест Субтельний. Історія України. стор. 599. Торонтський Університет. 1994 р. ISBN 0-8020-0591-0.
  3. Аренда // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  4. Хмельницкий Богдан // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  5. а б в г Евреи в населенных украинцами регионах Российской и Австрийской империй (конец 18 в. — 1914 г.) // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  6. а б Евреи Украины между двумя мировыми войнами (1920-39) // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  7. Евреи Украины в годы Второй мировой войны (1939-45) // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  8. Евреи в послевоенной Советской Украине (1945-91) // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  9. Евреи в независимой Украине (с 1991) // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  10. включно з викладачами вищих навч. закладів
  11. а б в г д е ж и Вячеслав Константинов. Еврейское население бывшего СССР в двадцатом веке
  12. а б Чорний С. «Національний склад населення України», Киів, «Картографія», 2001
  13. Всесоюзная перепись населения 1939 г. Распределение городского и сельского населения областей союзных республик по национальности и полу
  14. а б в г д Особливості етнодемографічного розвитку єврейського населення України у другій половині XX століття
  15. а б в г История еврейской общины Украины (російською). 
  16. Иосиф Зисельс. Динамика численности еврейского населения Украины
  17. а б Местечко // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  18. без Галичини, Закарпаття та північної Буковини
  19. а б без західної України, Бесарабії та Криму
  20. а б в Їдиш // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  21. а б Всесоюзная перепись населения 1926 года. Том .XI-XIII Украинская ССР — М.: Изд-е ЦСУ Союза ССР. 1929
  22. "Первая всеобщая перепись населения Российской Империи, 1897 г. — Под редакцией Н. А. Тройницкого, ЦСК МВД, 1904
  23. Розподіл населення за національністю та рідною мовою за переписом 1989 року
  24. Советский Союз. Этническая демография советского еврейства // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  25. Всеукраїнський перепис населення 2001 року. Розподіл населення за національністю та рідною мовою
  26. Короткі біографічні відомості
  27. Альбом ізраїльської скульпторки Юлії Сегаль видано «Духом і Літерою»
  28. Дещо про скульпторку
  29. Інтерв'ю зі скульпторкою
  30. Анастасия Багалика и Андрей Куликов побеседовали с израильским скульптором Юлией Сегаль на Громадском радио

Джерела[ред.ред. код]

  • І. В. Туров. Юдаїзм в Україні // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 646. — ISBN 966-00-0610-1.
  • Єврейська громадсько-політична думка ХХ — початку ХХІ сторіччя в Україні: монографія / авт. кол. М. М. Гон, О. В. Заремба, О. В. Козерод та ін. — К. : ІПіЕД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2011. — 362 c.
  • Покидченко Л. А. История украинского еврейства в документальных и печатных источниках Государственного архива Сумской области: Путеводитель. — Сумы: СОТ изд-во «Козацький вал», 2001. — 166 с.

Посилання[ред.ред. код]