Європейський комісар
Європе́йський коміса́р — один із 27 членів Європейської комісії на чолі з президентом Європейської комісії. Кожна держава-член Європейського Союзу має квоту на призначення одного комісара. Простіше кажучи, вони є еквівалентом міністрів уряду.
Кожен комісар призначається державою-членом ЄС у консультації з головою Європейської комісії. При цьому голова комісії самостійно розподіляє між призначеними комісарами напрями їх роботи. Після цього обрану команду обговорює Європейський парламент, який повинен або відхилити, або прийняти склад Комісії загалом. Якщо Європейський парламент заперечує проти якогось із кандидатів, президент Комісії зобов'язаний змінити напрямки роботи членів команди (перетасувати їх), або запросити нового кандидата від держави-члена. У парламенті не можуть голосувати проти окремих кандидатів. Щойно команду схвалить парламент, вона офіційно розпочинає виконання повноважень. Після того, як команда затверджена парламентом, вона офіційно призначається Європейською радою (стаття 17:7 ДЄС).
Хоча члени комісії розподілені між державами-членами, вони не представляють свої держави. Натомість, вони повинні діяти в європейських інтересах. Зазвичай, держава-член висуває кандидата з тієї ж політичної партії, що й та, яка формує чинний уряд. Є винятки, такі як член Комісії Річард Берк (від партії «Фіне Гейл»), якого висунув прем'єр-міністр Чарльз Гоґі (від партії «Фіанна Файл»). У минулому, коли більші держави мали два місця, вони часто отримували дві основні партії, як, наприклад, у Сполученому Королівстві.
Дванадцять із 27 нинішніх членів – жінки. Першими комісарками були Крістіан Скривенер[en] та Вассо Папандреу[en] в Комісії Делора 1989 року. Пітер Мандельсон (з 2004 року по жовтень 2008 року)[1] був першим відкритим геєм-комісаром.
Президент Європейського парламенту Єжи Бузек у 2010 році запропонував, щоб комісари обиралися безпосередньо, державами-членами, які розміщують свого кандидата на початку списків для голосування на європейських виборах. Це надало б їм окремо та органу в цілому демократичний мандат.[2]
Європейський комісар із юстиції, свободи і безпеки повинен дати присягу перед судом Європейського Союзу у формі Урочистої декларації перед Судом Європейського Союзу. Після набуття чинності в грудні 2009 року Хартією основних прав Європейського Союзу, єврокомісарка з юстиції, свободи і безпеки[en] Вів'єн Редінг запропонувала положення про присягу кожним комісаром. Другий склад комісії (Комісія Баррозу) дав 3 травня 2010 першу таку присягу поряд із Комісаром із юстиції, свободи та безпеки перед Судом Європейського Союзу[3][4]:
|
Будучи призначеним членом Європейської комісії Європейської Ради, після надання згоди голосуванням Європейського парламенту я урочисто зобов'язуюсь: поважати договори і Хартії основних прав Європейського Союзу при виконанні всі моїх обов'язків, бути повністю незалежним у виконанні своїх обов'язків, заради загальних інтересів Союзу; при виконанні моїх завдань, ані шукати, ані отримувати вказівки від будь-якого уряду або з будь-якого іншого закладу, особи, офісу або юридичної особи; утримуватися від будь-яких дій, несумісних із моїми обов'язками або виконанням моїх завдань.
Я офіційно відзначаю зобов'язання кожної держави-члена поважати цей принцип і не намагатися впливати на членів Комісії при виконанні ними своїх завдань. Я також зобов'язуються поважати, під час і після мого терміну повноважень, обов'язки, що випливають із моїх зобов'язань, і, зокрема обов'язок поводитися чесно і розсудно щодо прийняття, після того як я перестав обіймати цю посаду, визначених призначень або вигод. |
|
До 2004 року більші держави-члени (від Іспанії до Іспанії) висували двох комісарів, а менші – одного. Оскільки розмір органу збільшувався з розширенням, більші держави втратили свого другого комісара після розширення 2004 року, коли нова Комісія Баррозу була призначена відповідно до Ніццького договору.
Ніццький договір також уточнив, що як тільки кількість членів досягне 27, кількість комісарів має бути зменшена до «менше, ніж кількість держав-членів». Точна кількість комісарів має бути визначена одноголосним голосуванням Європейської ради, а членство буде розподілятися порівну між державами-членами. Після вступу Румунії та Болгарії в січні 2007 року це положення набуло чинності для наступної комісії (призначеної після європейських виборів 2009 року).[5]
Невдалий проєкт Європейської конституції перший пропонував, аби кількість уповноважених дорівнювала двом третинам від загальної кількості держав-членів ЄС. Ця кількість може бути змінена шляхом голосування в Європейській раді, у разі, якщо в майбутньому кількість держав-членів буде занадто висока. Конституцію не ратифікували держави-члени ЄС, тож на зміну йому прийшов Лісабонський договір. Однак Лісабонський договір не ратифікували ірландські виборці. Одна з причин невдачі ратифікації — небажання втратити ірландського комісара. Ірландці на повторному волевиявленні підтримали угоду з істотною умовою — збереження ірландського комісара.
У 2009 році, за так званою формулою 26+1, було запропоновано (щоб відповідати положенню Ніццького договору про те, що комісарів має бути менше, ніж членів), замість комісара посаду високого представника мала б займати одна держава-член.[6] У 2007 році обговорювалася ідея створення молодших членів для менших держав.[7] У 2004 році було запропоновано створити посаду «суперкомісара», який би був віцепрезидентом Комісії та «зміг би втручатися у всі рішення щодо проєктів ЄС, що впливають» на економічні показники ЄС.[8]
Ще одна зміна Лісабонських угод пропонувала створення посади Високого представника Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки шляхом злиття посад Європейського комісара зі зовнішніх зв'язків та Високого представника із зовнішньої політикою та політики безпеки. Крім того, Верховний представник буде віцеголовою Європейської комісії і головою Ради Європейського Союзу, під час зустрічей міністрів іноземних справ[9][10].
Окрім затвердження нової комісії, Європейський парламент має право в будь-який час відправити у відставку весь склад комісії висловленням вотуму недовіри. Рішення має підтримати не менше ніж дві третіх парламентарів, які взяли участь у голосуванні, однак не менше половини від загального числа членів парламенту. Хоча Європарламент ніколи не використовував цю можливість, він загрожував використати її проти комісії на чолі з Жаком Сантер 1999 року у зв'язку із звинуваченнями у корупції. У відповідь на це комісія пішла у відставку за власним бажанням.
Базова місячна зарплата комісара встановлена на рівні 112,5% від найвищої посади публічного службовця.[11] Станом на червень 2023 року вона становить €25 910,19 на місяць.[12] Президентка отримує 138% (€27 436,90 на місяць), віцепрезиденти — 125% (€24 852,26 на місяць)[11], а Високий представник — 130% (€25 846,35 на місяць).[11] Окрім цих цифр, існують додаткові надбавки, включаючи допомогу на домашнє господарство, допомогу на дитину та суттєву допомогу на експатріацію (де це застосовується).[11]
Склад та розподіл портфелів визначаються головою Комісії та не завжди відповідають департаментам (генеральним директоратам) комісії. Хоча деякі з них були досить послідовними у складі між кожною Комісією, деякі щойно були створені або працюють у парі з іншими. З рекордною кількістю членів у 2007 році (28) портфелі стали дуже розрідженими, навіть попри те, що обов'язки комісії зросли.[13]
Комісар може перебувати під значним впливом персоналу, який він контролює. Європейська публічна служба є постійною, тоді як комісар зазвичай обіймає посаду лише п'ять років. Отже, саме ця служба знає, як працює комісія, і має довгострокові інтереси. Сильне лідерство комісара, який знає роботу свого портфеля, може подолати владу служби. Прикладом може бути Паскаль Ламі; однак найкращих людей зазвичай утримують їхні національні уряди, що призводить до того, що роботу отримують менш надійні кандидати.[14]
Комісари повинні залишатися поза національною політикою під час виконання своїх обов'язків у Комісії, але зазвичай беруть участь у діяльності своєї політичної партії європейського рівня. Однак вимога триматися осторонь від національної політики де-факто поступово зникає. Під час роботи Комісії Проді Анна Діамантопулу (єврокомісарка з питань соціальних прав[en]) залишила комісію для участі у виборах у Греції 2004 року та подала у відставку, коли виграла місце, незважаючи на поразку своєї партії. Романо Проді брав участь у передвиборчій кампанії на виборах у Італії 2001 року, ще будучи президентом.[15]
Луї Мішель (розвиток та гуманітарна допомога[en]) оголосив, що піде у неоплачувану відпустку для участі у виборах до Бельгії 2007 року.[16] Хоча він позиціонував себе так, щоб не бути обраним, комітет Європейського парламенту з питань розвитку[en] звернувся до юридичної служби Парламенту з проханням оцінити, чи порушує його участь договори.[17] Мішель стверджував, що політизація такого роду є частиною відновлення зв'язку Союзу з його громадянами. Комісія переглянула свій кодекс поведінки для комісарів, дозволивши їм «бути активними членами політичних партій або профспілок». Для участі у виборчій кампанії вони повинні «відійти від роботи Комісії на час кампанії».
Це ставить під сумнів їхню незалежність, коли політик залишає свою національну сцену на один або два терміни та повертається туди для нової роботи.[18] Більшість, по суті, завдячують своїми посадами висуванню та підтримці лідерів національних партій та партій, з якими вони були пов'язані; зазвичай вони прагнуть повернутися до партійно-політичної боротьби.[19]
Політизація зайшла так далеко, що комісари підтримують національних кандидатів, наприклад, Нілі Кроес (конкуренція) підтримала Анґелу Меркель на виборах у Німеччині 2005 року, а Марґот Валльстрем (інституційні відносини та комунікаційна стратегія) підтримала Сеґолен Руаяль на виборах у Франції 2007 року.[20] Валльстрем захищала це, стверджуючи, що ЄС має стати більш політичним, оскільки це відіграє життєво важливу роль у комунікації комісії.[21] Валльстрем відзначилася своєю участю в дебатах та політиці: вона була першою комісаркою, яка започаткувала власний блог.[22]
Однак їхня політична природа також може створювати проблеми через їхню звичку залишати роботу достроково в останні роки роботи комісії, щоб обійняти нові національні посади. Прагнучи забезпечити собі місце після Комісії, вони можуть підірвати роботу комісії.[23] Після виборів на Кіпрі комісар Кіпріану пішов, щоб стати міністром закордонних справ Кіпру.[24] Аналогічно, комісар Фраттіні пішов, щоб зробити те саме після виборів в Італії.[25] Під час попередньої Комісії Проді Педро Сольбес пішов, щоб стати міністром фінансів Іспанії, Мішель Барньє пішов, щоб стати міністром закордонних справ Франції, Ерккі Лійканен пішов, щоб очолити Банк Фінляндії, а Анна Діамантопулу також достроково пішла у відставку. Навіть президент Проді розпочав передвиборчу кампанію на італійських виборах до закінчення терміну його повноважень на посаді голови комісії.[23]
Призначення до комісії має наслідком усунення політичного діяча з країни на певний період часу, і це порівнюють із давньою атенською практикою остракізму.[26]
Тьєррі Бретон пішов у відставку з посади єврокомісара з питань процвітання та промислової стратегії 16 вересня 2024 року, звинувативши Урсулу фон дер Ляєн у підриві його авторитету.[27]
- ↑ 'Proud' Mandelson back in cabinet. 3 жовтня 2008 — через BBC News.
- ↑ EP president wants future EU commissioners directly elected. EUobserver. 23 березня 2010.
- ↑ Reding says member states 'must show' they're applying EU charter. Архів оригіналу за 20 лютого 2012. Процитовано 28 жовтня 2013.
- ↑ [1] [Архівовано 18 червня 2012 у Wayback Machine.] EU commission: Wording of the oath.
- ↑ See the attached Protocol, Article 4
- ↑ Smyth, Jamie (5 вересня 2009). Rejection may undermine EU's effectiveness, warns Swedish premier. The Irish Times. Архів оригіналу за 3 січня 2013. Процитовано 15 вересня 2009.
- ↑ EU divided by plan for 'second-class' commissioners [Архівовано 1 May 2007 у Wayback Machine.] ft.com 7 January 2007
- ↑ 'Big three' strike deal on super commissioner, French VAT cuts, 1% ceiling. 19 лютого 2005. Архів оригіналу за 21 вересня 2017. Процитовано 20 вересня 2017.
- ↑ The Union's institutions: Commission. Europa (web portal). Архів оригіналу за 19 серпня 2007. Процитовано 6 липня 2007.
- ↑ Council of the European Union (20 червня 2007). Brussels European Council 21/22 June 2007: Presidency Conclusions (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 27 червня 2007. Процитовано 22 червня 2007.
- ↑ а б в г Council Regulation (EU) 2016/300 of 29 February 2016 determining the emoluments of EU high-level public office holders. Архів оригіналу за 15 листопада 2018. Процитовано 19 березня 2018.
- ↑ Base salary of grade 16, third step is €23,031.28: 2023 intermediate update of the remuneration and pensions of the officials and other servants of the European Union and the correction coefficients applied thereto. Архів оригіналу за 26 листопада 2023. Процитовано 26 листопада 2023.
- ↑ Prodi to Have Wide, New Powers as Head of the European Commission [Архівовано 27 January 2008 у Wayback Machine.] iht.com 16 April 1999
- ↑ Former EU Mandarin Spills the Beans on Commission Intrigue [Архівовано 23 December 2007 у Wayback Machine.] Deutsche Welle
- ↑ EU commissioner backs Royal in French election [Архівовано 10 February 2012 у Wayback Machine.] euobserver.com
- ↑ Commissioner Louis Michel to stand in the Belgian parliamentary elections [Архівовано 29 February 2012 у Wayback Machine.] europa.eu
- ↑ POLITICO – European Politics, Policy, Government News. Архів оригіналу за 23 вересня 2021. Процитовано 25 травня 2007.
- ↑ Hix, Simon (1999) "The political system of the European Union" MacMillan, Basingstoke, p5
- ↑ Hix Simon (1999) "The political system of the European Union". p5
- ↑ EU commissioner backs Royal in French election [Архівовано 10 February 2012 у Wayback Machine.] euobserver.com
- ↑ Brussels struggles with communication policy [Архівовано 23 October 2007 у Wayback Machine.] euobserver.com 9 May 2007
- ↑ http://blogs.ec.europa.eu/wallstrom [Архівовано 15 October 2009 у Wayback Machine.]
- ↑ а б Mahony, Honor (4 березня 2008). EU commission musical chairs begins in Brussels. EU Observer. Архів оригіналу за 10 березня 2008. Процитовано 5 березня 2008.
- ↑ Latham, Mark (10 квітня 2008). Parliament backs Vassiliou as health commissioner. European Voice. Архів оригіналу за 11 травня 2013. Процитовано 15 квітня 2008.
- ↑ Igra, Daniel (15 квітня 2008). Berlusconi victory confirms Frattini's departure. European Voice. Архів оригіналу за 16 січня 2009. Процитовано 15 квітня 2008.
- ↑ Cartledge, Paul (July 2006). Ostracism: selection and de-selection in ancient Greece. History & Policy. United Kingdom: History & Policy. Архів оригіналу за 16 квітня 2010. Процитовано 9 грудня 2010.
- ↑ French European Commissioner Thierry Breton resigns, attacks von der Leyen for ‘questionable governance’. Politico. 16 вересня 2024. Процитовано 16 вересня 2024.
- Commission's website [Архівовано 28 травня 2014 у Wayback Machine.] ec.europa.eu
- Commissioners code of conduct [Архівовано 24 квітня 2010 у Wayback Machine.] ec.europa.eu
 Вальтер Гальштайн (1958—1967) • .svg){kind=small} Жан Рей (1967—1970) •  Франко Марія Мальфатті (1970—1972) •  Сіко Мансголт (1972—1973) •  Франсуа-Ксав'є Ортолі (1973—1977) • .svg){kind=small} Рой Дженкінс (1977—1981) •  Гастон Торн (1981—1985) • Жак Делор (1985—1995) • Жак Сантер (1995—1999) •  Мануель Марін (в.о., 1999) • Романо Проді (1999—2004) •  Жозе Мануел Баррозу (2004—2014) • Жан-Клод Юнкер (2014—2019) • Урсула фон дер Ляєн (з 2019) |  | ||