Єжи Александер Любомирський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Єжи Aлександр Любомирський
пол. Jerzy Aleksander Lubomirski
Portret księcia Jerzego Aleksandra Lubomirskiego.jpg
Єжи Aлександр Любомирський
Народився біля 1669
Помер 14 жовтня 1735(1735-10-14)
Варшава
Національність поляк
Титул князь
Посада воєвода сандомирський
Конфесія католицизм
Рід Любомирські
Батько Александер Міхал Любомирський
Мати Катерина Ганна Сапіга
У шлюбі з Іоанна Кароліна фон Штарцгаузен
Тереза Анеля з Мішковських
Діти Анна Кароліна
Станіслав
Юзеф
Нагороди
Орден Білого Орла
Герб

Єжи Александр Любомирський (пол. Jerzy Aleksander Lubomirski, біля 1669 — 14 жовтня[1] / листопада 1735, Варшава) — польський князь (предки — шляхтичі), державний діяч Корони Польської у Речі Посполитій, сандомирський воєвода, великий землевласник на Смілянщині.

Біографія[ред. | ред. код]

Єжи був найстаршим сином старости сандецького та переяславського Александра Міхала Любомирського[2] та Катерини Ганни з Сапіг (донька Павла Яна Сапіги[3]). Його батько помер молодим 1675 р. Сильний уплив на небожа мав стрийко Ієронім Августин, який 1694 р. представив його у королівському дворі вже як сандецького старосту.

На виборах в 1697 р. виступав за княжича Конті Франца Людвіка, але згодом погодився з кандидатурою Августа II. Єжи був призначений послом сейму від Краківського воєводства 1701 року. Був учасником зимової кампанії 1703 року проти козаків Семена Палія, в якій розбив полк Дубини.[1] 1704 р. намагався підтримати вибір Станіслава Лещинського, але зі своїми військами запізнився на виборче поле. 17 листопада 1704 року, як інші Любомирські, був допущений поцілувати руку Августа II. Після смерті стрия, 1706 р. перейшов у протилежний табір. Також став противником Августа II після його реставрації. Неодноразово був послом на Сеймі від Сандомирського воєводства. 9 травня 1729 р. став воєводою сандомирським, залишаючись в опозиції до короля.

Посади: обозний коронний (з 12 лютого 1703 р.), староста ягорліцький з 1722, сандомирський воєвода (з 9 травня[1] 1729 р.).[2]

В 1730 році став кавалером ордену Білого Орла, в 1735-му — кандидат на булаву польного коронного гетьмана.

Був двічі одружений: вперше — із баронесою Йоганною Кароліною фон Зарцгавзен, вдруге — з Терезою Анелею з Міховських.[2] Від першого шлюбу мав доньку Анну Кароліну та синів Станіслава та Юзефа.

У 1713 р. до сандецького старости Є. А. Любомирського перейшов Шаргород від брацлавського каштеляна — Леонарта Конецпольського. Любомирський був власником лабунських маєтностей (нині територія України). У 20-х роках на дуже вигідних умовах придбав від Валевських — спадкоємців Конецпольського — маєтності на Рівненщині. У 1722 р. купив палац Денгоффа у Варшаві.[1] 1723 р. надумавши прибрати до рук величезні володіння Смілянщини, що залишились після Конецпольських і перейшли до його родичів — Александра і Францішека Валевських, не зупинився перед справжнісінькою аферою.[4] Суть її полягала в тому, що Любомирські знайшли однофамільця Валевських — незаможного міщанина Александра Валевського, який і придбав для Любомирських такі бажані ними землі.

У 1723 р. став дідичем: Гуляйполя, Рівного, Язловця (купив у серадзького мечника Александра Валевского).[5]

Цікаві факти[ред. | ред. код]

  • Відомо, що 12 квітня 1701 р., перебуваючи в стані сп'яніння, стріляв по кареті посла Франції дю Герона, після чого влаштував бійку з людьми князя Януша Вишневецького.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г Giеrowski Józef. Lubomirski Jerzy Aleksander h. Szreniawa (ok. 1669—1735)… S. 22
  2. а б в Lubomirscy (01) (пол.)
  3. Sapiehowie (02) (пол.)
  4. Польські магнати Любомирські — володарі Сміли та Смілянських земель
  5. Підставка Р., Рибчинський О. Язловець — 640. Історія, архітектура, туризм. — Збараж, 2013. — С. 55.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Giеrowski J. Lubomirski Jerzy Aleksander h. Szreniawa (ok. 1669—1735) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1973. — T. ХVIII/1, zeszyt 76. — S. 21—23. (пол.)