Франко Іван Якович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Іван Франко)
Перейти до: навігація, пошук
Іван Якович Франко
Іван Франко у 1898 році
Іван Франко у 1898 році
Псевдоніми, криптоніми Джеджалик, Живий, Кремінь, Мирон, Каменяр
Дата народження 27 серпня 1856(1856-08-27)
Місце народження Нагуєвичі, Дрогобицький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія
Дата смерті 28 травня 1916(1916-05-28) (59 років)
Місце смерті Львів, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія
Національність Українець
Підданство Австрійська імперія → Австро-Угорська імперія
Мова творів українська, польська, німецька, російська
Рід діяльності письменник, поет, публіцист, філософ, політичний діяч, громадський діяч, мовознавець, літературознавець, економіст, етнограф, перекладач
Роки активності: 1874—1916
Напрямок реалізм
Жанр вірш, повість, роман, новела, оповідання, п'єса
Премії

Премія Російської Академії наук імені О. Котляревського (1917)

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Іва́н Я́кович Франко́ (27 серпня 1856, с. Нагуєвичі — 28 травня 1916, Львів, Австро-Угорщина) — видатний український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906)[1][2].

Життєпис

Ранні роки

Іван Франко (дитяче фото)

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року[прим. 1] в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині заможного селянина-коваля Якова Франка. За однією з версій, в яку вірив і сам Іван Франко, рід Франків походив від німецьких колоністів, чим пояснюється незвичне прізвище[3]. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка[4].

Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862—1864), потім у так званій нормальній школі при василіянському монастирі Дрогобича (1864—1867).

Коли Іванові було дев'ять років (1865), помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Григорій Гаврилик (молодший за Марію на шість років), уважно ставився до дітей, фактично замінив їм батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом всього життя. Коли Іванові було 15 років, 1872 року, померла мати[5]. Вихованням дітей стала займатися мачуха.

Меморіальна дошка Івану Франку на корпусі Чернівецького університету, де він навчався

У 1864—1867 рр. вчився в Дрогобицькій головній школі отців василіян, навчання в якій велося німецькою мовою[6]. 1867 р. вступив до Дрогобицької державної гімназії імені Франца Йосифа I (яка саме тоді переходила на польську мову викладання). І. Франко писав про своїх учителів із гімназії у творах «Спомини — із моїх гімназійних часів», оповіданні «Гірчичне зерно» та інших. Згадує І. Франко о. О. Торонського, К. Охримовича, Е. Турчинського, Ю. Турчинського, Е. Міхонського та І. Верхратського. Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Франко жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці міста. Нерідко спав на стружках у домовинах, які виготовлялися у її столярній майстерні.[7][8]

Іван Верхратський, який був класним керівником Івана Франка, давав йому читати книги М. Драгоманова, П. Куліша, Т. Шевченка, твори інших українських письменників, організував у гімназії літературний гурток, до якого входили 12 учнів, у тому числі І. Франко. Про початок своєї літературної діяльності І. Франко розповів у листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890:[9]

Почав я писати віршем і прозою дуже вчасно, ще в нижчій гімназії. Вплив на вироблення у мене літературного смаку мали два вчителі: Іван Верхратський і Юлій Турчинський, оба писателі і поети…

1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца Йосифа (нині у кількох спорудах цієї гімназії розташований Дрогобицький педагогічний університет). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. Зі свого заробітку виділяє гроші на книжки для особистої бібліотеки.

У багатьох автобіографічних оповіданнях Івана Франка («Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben») художньо відтворено атмосферу тогочасної шкільної освіти з її схоластикою, тілесними покараннями, моральним приниженням учнів. З них довідуємося, наскільки важко було здобувати освіту обдарованому селянському хлопцеві. Він жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці Дрогобича, нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі; глибоко й на все життя засвоював зміст прочитаних книжок. Серед його лектури у цей час були твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Загалом особиста бібліотека Франка-гімназиста складалась з майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. У цей же час Франко починає перекладати твори античних авторів (Софокла, Евріпіда); під впливом творчості Маркіяна Шашкевича й Тараса Шевченка захоплюється багатством і красою української мови, починає збирати й записувати зразки усної народної творчості (пісні, легенди тощо).

Восени 1875 року Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Спочатку належав до москвофільського товариства.[10] У 1896 році Іван Франко писав:[11]

Щодо себе скажу, що по приїзді з Дрогобича, вступаючи на університет у Львові, я пристав до Акад[емического] кружка тільки для того, що там видавалася газета, при котрій я міг би працювати, і що там була бібліотека, якої не було в «Дружнім лихварі», а москвофільства у властивім значінню у мене ані тоді, ані пізніше не було ніякого.

Під час навчання матеріальну допомогу Івану Франку надавав Омелян Партицький.[12].

Перші літературні твори

Іван Франко. 1875
Іван Франко. Пам'ятна дошка, вул. Князя Романа, Львів

Першим твором Франка був написаний 1865 р. на смерть батька вірш «Великдень», який не зберігся. Наприкінці свого навчання в гімназії його вірші, драми та переклади складали декілька грубих зошитів, але публікуватися він певний час не поспішав[13]. Перші опубліковані літературні твори Франка — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані у студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична і видавнича діяльність, в тому числі з польськими соціалістами (зокрема, братами Адольфом[14] та Людвіком Інлендерами[15]), листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника[16] за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Після відбутого ув'язнення співпрацює з польською газетою «Праца» («Praca»), знайомиться з працями Карла Маркса, Фрідріха Енґельса, разом із Михайлом Павликом засновує 1878 року часопис «Громадський друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».

1880 року Франка вдруге заарештували, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після 3-місячного ув'язнення перебував під наглядом поліції, був змушений припинити навчання в університеті. Жив у крайній бідності, так що ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень у готелі він написав повість «На дні» й на останні гроші надіслав її до Львова. Після того три дні жив на 3 центи, знайдені на березі річки Прут — цих грошей вистачило на одну хлібину. А коли їх не стало, лежав без пам'яті, без сил. Врятував Франка від голоду старий служитель готелю.[8]

Перший період творчості

Перший період творчості Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора…» (1880) та ін., повісті Boa constrictor (1881), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882), низка літературознавчих, публіцистичних статей.

1881 року Франко став співвидавцем часопису «Сьвіт», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря», газеті «Діло» (1883—1885). Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким тощо); познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською, у травні 1886 року взяв з нею шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України.

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Видав один номер журналу «Товариш». Після невдалих спроб заснувати власний український часопис був змушений вдатися до співпраці з польською пресою, яка давала хоч невеликий, зате стабільний прибуток: був довголітнім співробітником польськомовної газети Kurjer Lwowski (протягом 1887—1897 років; цей період Франко назве пізніше «наймами у сусідів»), дописував до Przyjaciela Ludu, австрійської Die Zeit.

Завершення освіти. Докторат

Через «соціалістичний процес» 1877—1878 р. із Львівського університету Івана Франка виключили.

Меморіальна табличка на будинку у Відні, де у 1894 році жив Іван Франко

Професор Степан Смаль-Стоцький не радив Франку робити докторат у Львівському університеті (про це Франко писав у листі до дружини 10 серпня 1891 року). Задля наступного захисту докторату Франко один семестр провчився у Чернівецькому університеті, де викладав Смаль-Стоцький. Відтак Іван Франко поїхав до Віденського університету, де з відомим професором-славістом Ватрославом Ягичем узгодив тему докторату: «Варлаам і Йоасаф — старохристиянський духовний роман і його літературна історія», а також склав кандидатські іспити. Після цього він взяв відпустку у газеті «Kurjer Lwowski», де працював журналістом, і 7 жовтня 1892 прибув до Відня для написання дисертації. У травні 1893 дисертація була завершена. І.Франко склав іспити з відзнакою. 1 липня відбулася промоція (урочистий акт оголошення про присудження ступені доктора та вручення диплому)[17].

Політична діяльність

Будівля готелю «Версаль», у якому жив І. Я. Франко 1909 року. Одеса, Грецька вулиця, 42/5

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890 року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898[1]), підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890—1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й Галицького сейму (від Тернопільщини[18]), але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху.

На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «європейського політика», зокрема саме за його порадами й під його впливом була створена РУРП. Але після смерті останнього Франко змінив погляди й розійшовся з ним у поглядах на соціалізм та питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906).

1899 року Франко разом із частиною радикалів та більшістю народовців взяв участь у заснуванні Національно-демократичної партії, з якою співпрацював до 1904 року, після чого полишив активну участь у політичному житті.

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

Останні роки життя

Іван Франко у літньому віці

1908 року стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Студії над українськими народними піснями» (1913), здійснив багато перекладів з античних поетів. 1913 року вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.

Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин за неповний рік до смерті Франко створив 232 поетичні переклади й переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.

Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові. 31 травня відбулось кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Співорганізатором похорону був Кость Левицький, Зенон Носковський від імені УСС поклав вінок на могилу Каменяра.[19] Спочатку письменника поховали у чужому склепі (родини Мотичинських), через 5 років домовина з прахом Франка, розпізнана з допомогою Ольги Роздольської, була перенесена в окрему могилу, відому своїм пам'ятником (споруджено 1933 року), на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».

1917 року, виконуючи останню волю письменника, Карло Бандрівський передав його архів і бібліотеку до Наукового товариства імені Шевченка[20].

Родина

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувались у Влодзімежа Висоцького одразу після одруження на пораду польської письменниці Елізи Ожешко
  • дружина Ольга Франко (Хоружинська) (10.04.1864 — 17.07.1941), письменниця, перекладачка, громадська діячка;
  • син Андрій (16.07.1887 — 22.04.1913), український філолог, етнограф, перекладач; виконував функції секретаря і помічника, опікуна батька;
  • син Тарас (9.03.1889 — 13.11.1971), письменник, член Спілки письменників СРСР;
  • син Петро (21.06.1890 — 28.06.1941), український педагог і письменник;
  • донька Анна (9.08.1892 — 24.04.1988), українська письменниця, публіцист, мемуарист.

Творча спадщина

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби, Ренесансу. Був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

Поезія

За стилем Франко належить до перших реалістів української літератури, найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була друга збірка «З вершин і низин» (1887, поширена 1893), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші); революціонізувала молоде покоління, через що в Російській імперії була заборонена. Вершина інтимної лірики Франка збірка «Зів'яле листя» (1896). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). Драму власного життя Франко зобразив у збірці «Із днів журби» (1900). Програмова збірка Semper tiro (1906) є містичним кредо поета-борця. Велику майстерність виявив Франко і в широких епічних поемах «Панські жарти» (1887), «Сурка» (1890), «Смерть Каїна» (1889), «Іван Вишенський» (1900) й інших. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905), у якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.

Деякі твори були поетичною відповіддю на закиди інших громадських, політичних діячів, знайомих. Зокрема, вірш «Сідоглавому» — відповідь на статтю «Смутна поява» Юліяна Романчука в газеті «Діло»[21], вірш «Декадент» присвячений Василю Щурату[22], «О. Лунатикові» — Остапу Луцькому[23], «Антошкові» — Антонію Петрушевичу[24].

Прозова творчість

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел, 10 повістей, романів. Починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877 року), в якому Франко подав жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння, пролетаризація галицького села лягли в основу збірок «В поті чола» (1890), «Галицькі образки» (1897), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben», інші.

Вершини прози Франка: повість Boa constrictor (1878), соціальний роман «Борислав сміється» (1882, уперше зображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості).

На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882, зображено героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 року). До історичних творів належать «Герой поневолі» (1904, про революцію 1848 року у Львові), «Великий шум» (1907, про скасування панщини).

Особливе місце в творчості Івана Франка посідає соціально-психологічна повість «Перехресні стежки» (1899—1900). Назва твору символізує «перехрещені» життєві шляхи персонажів, серед них — представники різних статей, соціальних верств, професій, національностей. У цьому творі Франко порушує проблеми взаємостосунків українського селянства та інтелігенції, різних суспільних груп, влади і підлеглих, проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові, проблеми судочинства, подружніх стосунків, безправ'я жінки в суспільстві. Прототипом головного героя, Євгена Рафаловича, послужив Євген Олесницький — адвокат і громадський діяч.

Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині Франко присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892), «Основи суспільності» (1895). Повість «Лель і Полель» (1887) має дидактичний характер. Проза Франка відзначається жанровим багатством, реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.

Драматургія

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші спроби на цьому полі походять з гімназії: «Юґурта» (1873), «Три князі на один престол» (1874), інші. Найбільше п'єс Франко написав у 90-х роках. Найвизначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893), віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895). З більших п'єс відомі комедії «Рябина» (1886), «Учитель» (1896), з одноактівок «Останній крейцар» (1879), «Будка ч. 27» (1893), «Кам'яна душа» (1895), «Майстер Черняк» (1896), «Суд святого Миколая» (вперше вийшла 1920) У жанрі дитячої літератури Франко збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говорили» (1899), «Лис Микита» (1890), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (1895) тощо.

Наукова спадщина

Філософія

Філософсько-соціологічні, суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących» (1878), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881—1882), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895); студію «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897) Франко присвятив критиці «наукового соціалізму», матеріалістичної концепції історії; «Що таке поступ?» (1903) — оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави. 1904 року Франко написав наукову працю, відому під назвою «Сотворення світу».

На світогляд Франка вплинули позитивізм філософії Оґюста Конта, Герберта Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Чарльза Дарвіна, Ернста Геккеля (соціальний дарвінізм якого він, тим не менш, нещадно критикував у своїх праці «Що таке поступ?»[25]), теорії французьких, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Нікола Буало, Готгольда Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса, та ін. Проте Франко залишився собою, мав власний світогляд, увійшов у свідомість наступних поколінь як невтомний будівничий людських душ українського народу.

Теорія та історія літератури

Праці Франка з теорії й історії літератури, літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895) та габілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895), є цінним внеском в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифи і леґенди з українських рукописів» (1896—1910) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902—1904), «Карпато-руське письменство XVII—XVIII вв.» (1900), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906). З нової літератури Франко приділив увагу творчості Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Осипа Федьковича, Олександра Кониського, Лесі Українки, Степана Самійленка, Володимира Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янським літературам, особливо російській і польській, як також західноєвропейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904) у словнику Брокгауза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року» (1910). Теоретичні погляди на завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчости» (1898), «Теорія і розвій історії літератури» (1899), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак вихідною точкою його оцінки Франко вважав артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору.

Мовознавство

Франко приділяв увагу питанню літературної мови, написавши такі праці: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907), «Причинки до української ономастики» (1906) та ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західно-українськими говірками. За праці на відтинку філології Харківський університет 1906 року нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов'янських наукових товариств. Пропозиція Олексія Шахматова і Федора Корша про обрання Франка членом Російської АН не була здійснена через заборону царського уряду.

Етнографія

У ділянці фолкльору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку студій і статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах «Світ», «Друг», «Житє і Слово», «Зоря», «Кіевская старина», «ЗНТШ» та ін. З 1898 року Франко керував Етнографічною комісією НТШ (до 1913 року) і разом з Володимиром Гнатюком редагував «Етнографічний збірник». До найважливіших студій Франка з ділянки фольклору належать: «Дещо про Борислав» (1882), «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), «Jak powstają pieśni ludowe?» (1887), «Вояцька пісня» (1888), «Наші коляди» (1889), «Із уст народу» (1894—1895), «Eine ethnologische Expedition in das Bojkenland» (1905), «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст.» (1928). Капітальною фольклористичною працею є «Студії над українськими народними піснями» (три томи у «ЗНТШ»; окреме видання 1913 року), в яких Франко застосував історично-порівняльний метод.

Економіка

Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва: «Промислові робітники в східної Галичині й їх плата 1870 р.» (1881), «Про працю» (1881), а також селянства в Галичині: «Земельна власність у Галичині» (1887, 1914), «Еміґрація галицьких селян» (1892), «Селянський рух у Галичині» (1895), «Гримайлівський ключ в 1800 р.» (1900), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902), «Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784—1840 рр.» (1907).

Історія

Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними й економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові й революції 1848 року в Галичині та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: «Польське повстання в Галичині 1846 р.» (1884), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1898 і 1913), «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.», «Причинки до історії 1848 р.». До другої — «Дещо про стосунки польсько-руські» (1895), «Поляки й русини» (1897, німецькою й українською мовами), «Нові причинки до історії польського суспільності на Україні в XIX ст.» (1902), «Русько-польська згода й українсько-польське братання» (1906). Інститут історичної праці Франка: причинки до історії Церкви (2 розвідки про єпископа Йосифа Шумлянського, 1891 і 1898 рр.), «Хмельнищина 1648—1649 рр. У сучасних віршах» (1898), «Тен як історик французьської революції» (1908), «Стара Русь» (1906), «Причинки до історії України-Руси» (1912), статті зі старої історії України та багато ін.

Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості розмиваються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті «Що таке поступ?» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

Сходознавство

Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст»[26].

Психологія

Першу свою працю зі сфери психології Іван Франко опублікував 1881 року, через два роки після того, як Вільльгельм Вундт 1879 року відкрив у Лейпцигу психологічну лабораторію. Стаття називалася «Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта»[27].

Надалі в багатьох своїх публіцистичних та наукових працях Іван Франко користувався відомими на той час психологічними методами. Найкраще це виявляється в статті «З секретів поетичної творчости» (1898) (II розділ має назву — «Психологічні основи»), психологічних аналізах діяльності тогочасних суспільних діячів і психологічному аналізі персонажів із творчості відомих тоді класиків літератури.

«Літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетичною, значить, входить в обсяг психології, і мусить послуговуватися тими методами наукового дослідження, якими послуговується сучасна психологія» (з 1-го розділу статті «З секретів поетичної творчости», 1898).

Переклади

Перекладацьку діяльність Франко не припиняв усе своє життя. Він перекладав з 14 мов, серед інших Гомера, Данте, Шекспіра, Гете, Золя, Б'єрнсона. Зі слов'янських класиків Франко перекладав Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкевича, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших.

Серед його перекладів:

Погляди щодо релігії

У радянські часи Франка зображали як однозначного атеїста. На його атеїзм часто вказували також консервативні кола греко-католицької церкви, зокрема отець Макарій Каровець:

« Тут пригадуємо, що Франко майже від перших хвилин свого виступу аж до смерті був у нас головним пропагатором виразного атеїзму, що той атеїзм пропагував і в своїх популярно-наукових писаннях, і в своїй поезії. Пригадуємо, що атеїзм був увесь час головним стовпом його світогляду. Пригадуємо, що коли Франко умирав, відвідав його піп Теодозій Галущинський і умовляв помиритися з господом богом і з церквою, в котрій він, Франко, родився та котру поборював ціле своє життя. Та отримав від Франка відповідь: «А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?». Помер несповіданий і нерозкаяний[29].  »

Однак є факти, що свідчать і про інше. У споминах про Франка, виданих 1926 року у Львові отцем Волянським, отець пише: «При полемічній дебаті про віру Франко не забирав слова, а коли полеміка заходила до точки кипіння, тоді казав: „Лишім ми віру нашому народові, бо то є ще один амальґам, який його держить“».

Франків небіж Василь, син Онуфрія, свідчив, що «в одній кімнаті Франкового дому висів образ Богоматері, обвішаний вишиваними рушниками, перед ним стояла лямпадка».

Хори Онуфріївського монастиря і крилоси храмів поселень, які під час вакацій відвідував письменник, пам'ятають його милозвучний спів під час Божественних Літургій. Каменяр любив співати разом з дяками або стояти у церкві поміж місцевих ґаздів.[30] Очевидці згадували: «Зараз першої неділі той ославлений атеїст явився в церкві, зайняв місце поміж господарями, а коли почалася Служба Божа, підійшов до крилоса і співав разом з дяками… Поява Франка і проф. Грушевського в церкві викликувала велике враження на населення, яке вимальовувалося на його лицях та ще з більшою пошаною відносилися мої парафіяни до них за те, що не стидалися зайняти своїх місць у церкві між господарями, і так, стоячи поровень з ними під час Служби Божої…» («Спомини про Івана Франка», Львів, 1926, ст. 68).

Іван Франко чітко розмежовував релігію як різновид духовності і церкву як організацію віруючих, вказував на їхню різну роль у суспільному розвитку взагалі і в житті етносу зокрема. Уважав, якщо релігія, виражаючи ідеал людськості, загалом сприяє поступові, то вплив церкви є доволі суперечливим.[31] Франко писав: «Ми видали війну на смерть темноті і тлумаченню. Але ми твердо переконані, що розум і просвіта не суперечні релігії і правдивій релігійності, але противно, мусять бути їх головною основою".

1915 року греко-католицький священик, педагог і письменник, доктор філософії Йосип Застирець висунув І. Франка на здобуття Нобелівської премії.

Радянська інтерпретація постаті

За радянських часів в Україні культ Франка використовувався для політичних цілей, радянське франкознавство однобічно, тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.

В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ?», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.) Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах»[32].

З іншого боку, наголошувався вплив російських революційних демократів на Франка, одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.

Меморіальна дошка на будинку по вул. Б. Хмельницького, 11 в Києві. Тут у травні 1886 року в Павлівській церкві Колегії Павла Галагана Іван Франко взяв шлюб з Ольгою Хоружинською

Вшанування пам'яті

Нобелівська премія

Франко на сьогодні єдиний український поет, щодо номінування якого на здобуття Нобелівської премії з літератури[33] доступні відомості (інформація про номінантів є закритою впродовж 50 років)[34].

В архіві Шведської академії зберігається документ № 19 за 1915 рік, де Франко вказаний за № 4, однак лауреатом того року став Ромен Роллан[2]. Із номінацією виступив 25 листопада 1915 року священик УГКЦ доктор Йосип Застирець із Відня. Кандидатура Франка була підтримана доктором Гаральдом Г'єрне із Упсали.
Івана Франка 28 травня 1916 року не стало, тому його виключили зі списку претендентів. А нагорода у тому році дісталася шведському поетові Вернеру фон Гейденстаму[7].

Географічні об'єкти

На його честь 1962 року місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ, а також селище міського типу Янів було перейменовано в Івано-Франкове.

Також на вшанування Івана Франка названо вулиці та площі у багатьох містах України (зокрема, вулиці в Івано-Франківську, Києві, Львові, Тернополі, Черкасах, Хмельницькому, площа у Львові) та кількох населених пунктах Росії (Москва, Липецьк, Перм, Тула, Чебоксари), Казахстану й Канади.

На його честь названо астероїд 2428 Каменяр.

Пам'ятники

Пам'ятник Івану Франку в селі Нагуєвичі
Докладніше у статті Пам'ятники Іванові Франку

Пам'ятники Іванові Яковичу Франку є в різних містах України та за кордоном. Монументи Франкові — поету, письменнику, вченому-енциклопедистові, громадському діячеві встановлені переважно на заході України, де він жив і працював, однак є і в інших містах по всій країні й навіть за кордоном (Відень, Ліпік). А серед областей України чи не найбільше на Івано-Франківщині — названій на його честь.

В інституті германістики Віденського університету, в якому Іван Франко успішно захистив докторську дисертацію, 29 жовтня 1993 року встановлена меморіальна дошка. На Постгассе, 8 28 травня 1999 року встановлене погруддя письменникові. Пам'ятна дошка також встановлена на будинку, в якому жив письменник за адресою: Відень, Віпплінґерштрассе, 26.[8]

Фестивалі

27—29 липня 2012 року в Нагуєвичах відбувся «Франко Фест» — музично-мистецький фестиваль, присвячений Іванові Франку[35].

Музеї

Побачити та торкнутись аутентичних речей Івана Франка можна у будинку-музеї Франка у селищі Криворівня, Верховинського району. У цьому будинку окрім Франка надовго зупинялись Леся Українка і Михайло Грушевський. Ще один музей Франка розташований у селі Лолин. У Калуші відкритий Музей-оселя родини Івана Франка. У Львові діє Національний літературно-меморіальний музей Івана Франка (в будинку письменника).

Пасажирський лайнер

Пасажирський лайнер «Іван Франко»

У 1964 році в Німецькій Демократичній Республіці для Чорноморського морського пароплавства був побудований океанський лайнер «Іван Франко» (заводський номер 125, номер IMO 5415901). Порт приписки Одеса.

Восьмипалубне судно будувалося на верфі VEB Mathias Thesen Werft Wismar у Вісмарі, проект 301, німецьке позначення — Seefa 750 (нім. Seefahrgastschiff für 750 Passagiere — морське пасажирське судно на 750 пасажирів)[36].

Всього було побудовано п'ять лайнерів цього проекту «Іван Франко», «Олександр Пушкін», «Тарас Шевченко», «Шота Руставелі», «Михайло Лермонтов». Судно «Іван Франко» було головним, тому весь клас суден носить ім'я «Іван Франко».

У кінематографі

За його творами поставлено фільми:

Біографії Івана Франка присвячено кінокартину Тимофія Левчука «Іван Франко» (1956, актор Сергій Бондарчук), його образ створив Ярослав Геляс у фільмі «Родина Коцюбинських» (1970).

Про письменника знято науково-популярну стрічку «Іван Франко» (1956) та телефільм Е. Дмитрієва «Іван Франко» (1981), документальний телефільм «Іван Франко» в рамках проекту «Великі українці» телеканалу «Інтер» (2008)[37].

Примітки

  1. а б Щербак Л. Франко Іван Якович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 528. — ISBN 978-966-528-279-2.
  2. а б Блог історика: Івану Франку сьогодні 160. BBC Україна. 27 серпня, 2016 рік.
  3. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні, 2006, с. 51-52
  4. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні, 2006, с. 55
  5. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні, 2006, с. 66
  6. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні, 2006, с. 81-84
  7. а б Пасемко Іван. Іван Франко — кандидат на здобуття Нобелівської премії в 1916 році // «Українознавство». Рік: 2006, Число: #2(19)
  8. а б в 15 цікавих та маловідомих фактів про Івана Франка // Івано-франківський обласний тижневик «Репортер». 25 Вересня 2015
  9. http://en.calameo.com/books/004248948d98490e414d8
  10. І. Боднарук. Бучацький Парнас // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 101.
  11. Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. сл., прим. М. І. Гнатюка. — 2-ге вид., доп., перероб
  12. Б. Пиндус, В. Ханас. Партицький Омелян Йосипович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 33. — ISBN 978-966-528-279-2.
  13. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні, 2006, с. 85-86
  14. Dobrowolski H. Inlender (Inlaender) Adolf Władysław // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1962—1964. — t. X. — S. 163—164. (пол.)
  15. Dobrowolski H. Inlender (Inlaender) Ludwik // Polski Słownik Biograficzny. — t. X. — S. 164. (пол.)
  16. Адольф Інлендер був арештований 21 жовтня 1878 року → Dobrowolski H. Inlender (Inlaender) Adolf Władysław…  — t. X. — S. 163.
  17. Олеся Яремчук. Шляхами Франка у Відні // День, 28/07/2013
  18. Мельничук Б., Уніят В. Іван Франко і Тернопільщина. — Тернопіль: Тернограф, 2012. — 280 с. — ISBN 978-966-457-087-6.
  19. Литвин М., Науменко К. Історія Галицького стрілецтва. — Львів : Каменяр, 1991. — 200 с. — С. 36. — ISBN 5-7745-0394-1.
  20. Karlo Bandrivskyj (1855—1931) (англ.)
  21. Франко І. Я. Гримить. — К. : Радянська школа, 1986. — С. 626.
  22. Франко І. Я. Гримить… С. 133, 627.
  23. Франко І. Я. Гримить… С. 628.
  24. там же
  25. s:Що таке поступ?/VIII
  26. І. ФРАНКО-ІНДОЛОГ
  27. Франко Іван. Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта
  28. На ріках вавилонських. З найдавнішої літератури Шумеру, Вавилону, Палестини. — К., 1991.
  29. Нова зоря. — 1932.— Ч. 41.
  30. Владика Ігор (Возьняк) про Івана Франка | МСІ-Milites Christi Imperatoris. christusimperat.org. Процитовано 2016-08-27. 
  31. "Розум і просвіта не суперечать релігії". risu.org.ua. Процитовано 2016-08-29. 
  32. Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах
  33. Nomination Database — Literature. Nobelprize.org. Nobel Media AB. 2014. Процитовано 10.09.2016. 
  34. Кабінет Міністрів України. Розпорядження від 18 лютого 2016 р. № 120-р «Про затвердження плану з підготовки та проведення заходів, присвячених ушануванню пам'яті Івана Франка»
  35. На Львівщині «Франко фест» у перший день зібрав до 20 тис. учасників
  36. http://sea.infoflot.ru/en/fleet/ship.php?id=20
  37. Фільмографія > Великі Українці — Іван Франко
  1. Своєму шкільному товаришеві Карлові Бандрівському Франко розказував, що насправді він народився на два дні раніше. 27 серпня його хрещено, і саме цю дату записав священик.
     — Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856—1886). — Київ: Критика, 2006. — С. 57.

Бібліографія

Твори

  • Збірник творів: У 3 т. — К.: Вік, 1903—1905.
  • Твори: у 30 т. — X., 1924—1929.
  • Твори: у 20 т. — К., 1950—1956.
  • Твори: у 20 т. — Нью-Йорк: Книгоспілка, 1956—1962.
  • Зібрання творів: у 50 т. / Іван Франко; Редкол.: Є. П. Кирилюк (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1976−1986.
  • Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах / Іван Франко; Укл. Зіновія Франко, Михайло Василенко. — Львів: Каменяр, 2001. − 431,[1] с.: портр.
  • Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. — К., 1956.
  • Про театр і драматургію. — К., 1957.
  • Педагогічні статті і висловлювання. — К., 1960.
  • Літературна спадщина, т. 1-4. — К., 1956—1967.
  • Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. — Берлін, 1963.
  • Мойсей — Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ", 2010.
Тексти творів

Про Івана Франка

  • Багалій Д. Іван Франко як науковий діяч // Україна. — К., 1926. — Кн. 6.
  • Білецький О. Художня проза. Поезія. Світове значення Івана Франка // Зібрання праць: У 5 т. — К., 1965. — Т. 2.
  • Білецький О., Басс І., Кисельов О. Іван Франко. Життя і творчість. — К., 1956.
  • Білоштан Я. Драматургія Івана Франка. — К., 1956.
  • Брагінець А. Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. — Л., 1956.
  • Вервес Г. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70—90-их pp. XIX ст. — К., 1957.
  • Вірник Д., Голубовська Є. Економічні погляди Івана Франка. — К., 1956.
  • Возняк М. Велетень думки і праці. — К., 1958.
  • Возняк М. Житє і значінє Івана Франка. — Л., 1913.
  • Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. — К., 1955.
  • Возняк М. Іван Франко в добі радикалізму // Україна. — К. 1926. — Кн. 6.
  • Возняк М. Матеріали до життєпису Івана Франка // За сто літ. — К., 1927. — Кн. І.
  • Войтюк А. Літературознавчі концепції Івана Франка. — К., 1981.
  • Горак Р. Твого ім'я не вимовлю ніколи. Повість-есе про Івана Франка / Роман Горак. — К. : Видавничий центр «Академія», 2008.]
  • Гординський Я. Сучасне франкознавство (1916—1932) // ЗНТШ. — Л., 1935. — Т. CLIII.
  • Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856—1886). — К. : Критика, 2006. — 632 с. — ISBN 966-7679-96-9.
  • Грушевський М. Апостолові праці // Україна. — К., 1926. — Кн. 6.
  • Дей О. Іван Франко. — К., 1981.
  • Дей О. Іван Франко і народна творчість. — К., 1955.
  • Дорошенко В. Великий Каменяр. Життя й заслуги Івана Франка. — Вінніпеґ, 1956.
  • Дорошенко В. Спис творів Івана Франка з додатком спогадів про нього і рецензій на його писання // Матеріали до укр. бібліографії. — Л. : Вид. НТШ, 1918. — Т. IV.
  • Дорошенко В. Страдницький шлях Івана Франка // ЗНТШ. — Нью-Йорк, 1957. — Т. CLXVI.
  • Дорошенко І. Іван Франко — літературний критик. — Л., 1966.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Євшан М. Іван Франко. Нарис його літературної діяльности // Літературно-науковий вісник. — 1913. — Кн. 9.
  • Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. — К., 1913.
  • Журавська І. Іван Франко і зарубіжні літератури. — К., 1961.
  • Зеров М. Франко — поет // До джерел. — Кр.; Л., 1943.
  • Іван Франко. Документи і матеріали, 1856—1965. — К., 1966.
  • Іван Франко: Збірник / За заг. ред. І. Лакизи, П. Филиповича, П. Кияниці. — X. : Книгоспілка, 1926.
  • Іван Франко — майстер слова і дослідник літератури. — К., 1981.
  • [http://litmisto.org.ua/?p=7040 Іван Франко. «Сон князя Святослава» (1895). Критична стаття.
  • Іван Франко. Статті і матеріали: Збірник. — Л., 1948—1965. — Вип. І—XII.
  • Іван Франко у спогадах сучасників. — Л., 1956.
  • Іван Франко як історик: Збірник статей. — К., 1956.
  • Каспрук А. Філософські поеми Івана Франка. — К., 1965.
  • Кирилюк Є. Вічний революціонер. — К., 1966.
  • Кирилюк Є. Іван Франко: Біографічний нарис. — К., 1956.
  • Кобилецький Ю. Творчість Івана Франка. — К., 1956.
  • Колесник П. Син народу. — К., 1957.
  • Колесса О. Наукова діяльність Івана Франка // Літературно-науковий вісник. — 1913. — Кн. 9.
  • Кримський А. Іван Франко. — Л., 1900.
  • Коцюбинський М. Іван Франко. — К., 1917.
  • Кравців Б. Суспільно-політичні погляди Івана франка й радянське франкознавство // Іван Франко про соціалізм і марксизм. — Нью-Йорк, 1966.
  • Лисенко О. Соціологічні погляди Івана Франка. — К., 1958.
  • Лозинський М. Іван Франко. Життя і діяльність. Значіння. — Відень : Вид. СВУ, 1917.
  • Ломова М. Етнографічна діяльність Івана Франка. — К., 1957.
  • Луців Лука. Іван Франко — борець за національну і соціальну справедливість. — Ню Йорк, Джерзи Ситі : Наукове Тов-во ім. Шевченка, Свобода; 1967. — 654 с.
  • Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997.
  • Малишко Д. Д. Перекладацька спадщина І. Я. Франка.
  • Мельничук Б., Уніят В. Іван Франко і Тернопільщина. — Тернопіль : Тернограф, 2012. — 280 с. — ISBN 978-966-457-087-6.
  • Микитась В. Ідеологічна боротьба навколо спадщини Івана Франка. — К., 1978.
  • Мороз М. Іван Франко. Бібліографія творів 1874—1964. — К., 1966.
  • Музичка А. Шляхи поетичної творчості Івана Франка. — X., 1927.
  • Рудницький Л. Іван Франко і німецька література. — Мюнхен, 1974.
  • Савчак Василь До 150-річчя з дня народження Івана Франка «По Дунаю льоди пливуть…».
  • Свенціцький І. Суспільне тло творчості Івана Франка // ЗНТШ. — Л., 1930. — Т. ХСІХ.
  • Сверстюк Є. Іван Франко // Широке море України: Документи самвидаву з України. — Париж, 1972.
  • Сидоренко Г. Літературно-критична діяльність Івана Франка. — К., 1956.
  • Слово про Великого Каменяра. — К., 1956. — І-II.
  • Смаль-Стоцький С. Характеристика літературної діяльности Івана Франка. — Л., 1913.
  • Стецюк В. Іван Франко як класичний філолог // ЗНТШ. — Нью-Йорк, 1967. — Т. CLXXXII.
  • Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: Студії / Богдан Тихолоз; Художник В. Мельник. — Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2005. — 180 с., іл. — (Франкознавча серія. Вип. 7).
  • Тихолоз Б. Філософська лірика Івана Франка: Діалектика поетичної рефлексії: Монографія / Богдан Тихолоз; НАН України; Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка; Львівський національний університет імені Івана Франка; Міжнародна асоціація франкознавців; Наук. ред. та авт. післям. В. С. Корнійчук. — Львів, 2009. — 319 с. — (Франкознавча серія. Вип. 12).
  • Тихолоз Б. Ерос versus Танатос (філософський код «Зів'ялого листя») / Богдан Тихолоз; Передм. Л. Сеника. — Львів : Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2004. — 89 с. — (Серія: «Дрібненька бібліотека». Ч. 11).
  • Тихолоз Б. (наук. редактор). Міфопоетичні образи в художньому світі Івана Франка: (Ейдологічні нариси) / К. І. Дронь, Б. С. Тихолоз, Н. Б. Тихолоз, А. І. Швець; За наук. ред. Б. С. Тихолоза; НАН України. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. — Львів, 2007. — 336 с. — (Франкознавча серія. Вип. 11).
  • Тихолоз Б. (наук. редактор). Стереометрія тексту: Студії над поетичними творами Івана Франка: [Колективна монографія] / М. М. Барабаш, В. В. Неборак, Б. С. Тихолоз, Н. Б. Тихолоз; Упорядник та наук. ред. Б. С. Тихолоз; НАН України; Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. — Львів, 2010. — 288 с. — (Франкознавча серія. Вип. 14).
  • Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти) / Відп. ред. Є. К. Нахлік. — Львів : [Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України], 2005. — 316 с. — (Франкознавча серія. Вип. 6). ISBN 966-02-3395-7
  • Тихолоз Н. Ізмарагди Франкового казкосвіту: Літературознавче дослідження. — К. : Веселка, 2006. — 47 с. — (Урок літератури).
  • Франко. Перезавантаження / упоряд. : Б. Тихолоз, А. Беницький. — Дрогобич : Коло, 2013. — 276 с.
  • Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини. — Торонто : Ліга визволення України,1956. — 130 с.
  • Шаховський С. Майстерність Івана Франка. — К., 1956.
  • Шляхами Івана Франка. — Л., 1982.
  • Actes de la journée Ivan Franko. Sorbonne, le 12 Novembre 1977. — Париж; Мюнхен, 1977.
  • Hlynsky В. Ivan Franko et Emile Zola. — Гамбурґ, 1979.
  • Jakobiec M. Iwan Franko. — Warszawа, 1958.
  • Manning C. Ivan Franko. — Нью-Йорк, 1938.
  • Nevrlý M. Ivan Franko, ukrajinský basnik-revolucionar. — Prahа, 1952.
  • Wacyk N. Ivan Franko: His Thoughts and Struggles. — New York, 1975.

Посилання