Франко Іван Якович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Іван Франко)
Перейти до: навігація, пошук
Іван Якович Франко
Іван Франко у 1898 році
Іван Франко у 1898 році
Псевдоніми, криптоніми Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невідомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Nonseverus, Vivus, Марко В-а, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, І. Ф., Ів. Фр., I. F., Iw. Fr., Ккк й ін. – усього близько сотні
Дата народження 27 серпня 1856(1856-08-27)
Місце народження Нагуєвичі, Дрогобицький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія
Дата смерті 28 травня 1916(1916-05-28) (59 років)
Місце смерті Львів, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія
Поховання Личаківський цвинтар
Національність Українець
Підданство Австрійська імперія → Австро-Угорська імперія
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича і Віденський університет
Мова творів українська, польська, німецька, російська
Рід діяльності письменник, поет, публіцист, філософ, політичний діяч, громадський діяч, мовознавець, літературознавець, економіст, етнограф, перекладач
Роки активності: 1874—1916
Напрямок "молодечий романтизм" науковий та ідеальний реалізм модернізм
Жанр вірш, повість, роман, новела, оповідання, п'єса
Дружина Франко Ольга Федорівна
Премії Премія Російської Академії наук імені О. Котляревського (1917)
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Іва́н Я́кович Франко́ (27 серпня 1856, с. Нагуєвичі — 28 травня 1916, Львів, Австро-Угорщина) — видатний український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906)[1][2].

Зміст

Біографічна довідка

Іван Франко (дитяче фото)

Іван Франко (псевдоніми та криптоніми: Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невідомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Nonseverus, Vivus, Марко В-а, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, І. Ф., Ів. Фр., I. F., Iw. Fr., Ккк й ін. — усього близько сотні) народився 27 серпня 1856 в прикарпатському селі Нагуєвичах Самбірського округу (тепер Дрогобицького р-ну Львівської обл.) в Галичині, у присілку Війтова гора (Слобода).

Батько, Яків Франко (1802—1865), був заможним сільським ковалем; мати, Марія з роду Кульчицьких (1835—1872), походила із т. зв. «ходачкової» (збіднілої) шляхти. [3] За однією із версій, в яку вірив і сам Іван Франко, рід Франків походив від німецьких колоністів (стаття «Дещо про себе самого»[4], чим пояснюється незвичне прізвище, бо, мовляв, у ньому є «кавалочок німця» (як сам пише у листі до Уляни Кравченко від 14.11.1883[5] . Коли Іванові було дев'ять років (1865), помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Григорій Гаврилик (молодший за Марію на шість років), уважно ставився до дітей, фактично замінив їм батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом усього життя. На 16-му році життя Франка (1872) померла мати..Вихованням дітей займалася мачуха.[6]

Попри те, що рано залишився сиротою, Іван Франко спромігся здобути ґрунтовну освіту. «Школу Франко перейшов довгу і хорошу» (М. Зеров). Розпочавши її 1862 у т. зв. тривіальній (початковій) школі сусіднього села Ясениці Сільної, у 1864—1867 він продовжив навчання в т. зв. нормальній Головній міській школі отців василіан у Дрогобичі (з німецькою мовою викладання), а 1867 вступив до Дрогобицької реальної гімназії ім. Франца-Йосифа (яка саме тоді переходила на польську мову викладання).

І. Франко писав про своїх учителів із гімназії у творах «Спомини із моїх гімназійних часів», оповіданні «Гірчичне зерно» та інших. Згадує І. Франко о. О. Торонського, К. Охримовича, Е. Турчинського, Ю. Турчинського, Е. Міхонського та І. Верхратського.

Іван Верхратський, який був класним керівником Івана Франка, давав йому читати книги М. Драгоманова, П. Куліша, Т. Шевченка та ін. українських письменників, організував у гімназії літературний гурток, до якого входили 12 учнів, у тому числі І. Франко. Про початок своєї літературної діяльності І. Франко розповів у листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890:

Почав я писати віршем і прозою дуже вчасно, ще в нижчій гімназії. Вплив на вироблення у мене літературного смаку мали два вчителі: Іван Верхратський і Юлій Турчинський, оба писателі і поети…

1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца-Йосифа (нині у кількох приміщеннях цієї гімназії розташований Дрогобицький педагогічний університет). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. Зі свого заробітку виділяв гроші на книжки для особистої бібліотеки.

Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі; багато читав. Серед його лектури в цей час були твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. У цей же час Франко почав перекладати твори античних авторів (Софокла, Евріпіда).

Ще в нижчій гімназії Франко почав збирати фольклор, комплектувати власну бібліотеку (налічувала майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами) й писати віршем і прозою. Перший вірш «Великдень» (1871), присвячений батькові, на жаль, не дійшов до нашого часу. 1873 датуються перші збережені поезії («Пісні народнії», «Моя пісня», «Котляревський» та ін.) й драматичні спроби літератора-початківця («Юґурта», «Ромул і Рем»).

1875, закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілості, Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем та друкував свої перші твори у виданні «кружка» — журналі «Друг» (з 1874), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876.

Під впливом трьох листів Михайла Драгоманова до редакції «Друга» перейшов на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко 4 рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Унаслідок першого арешту змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його у 1878—1879, прослухавши загалом 7 семестрів. Повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890—1891, навчаючись у Чернівецькому університеті 8-й семестр, необхідний для докторату.

У 1870–1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із М. Павликом видавав журнал «Громадський друг» та альманахи «Дзвін» і «Молот» (усі 1878), спільно з І. Белеєм — журнал «Світ» (1881—1882), із гуртком львівського студентства — молодіжний журнал «Товариш» (1888). Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті «Діло» (1883—1886), журналах «Зоря» (у 1883—1886) та «Правда» (1888); багатьох польських та австрійських часописах.

Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком,Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким та ін.). Тоді-таки познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською.

1890 став одним із засновників та першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії, редактором її друкованих органів — газет «Народ» (1890—1895), «Хлібороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).

1893 у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії, однак до викладання на кафедрі української словесности Львівського університету, що звільнилася по смерті О. Огоновського, допущений не був (хоча габілітація успішно відбулася 1895).

Разом із дружиною, О. Франко, видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894—1897). Упродовж 1887—1897 працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). За публікацію у віденській газеті «Die Zeit» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчости А. Міцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції «Kurjera». Того ж року через контроверсійну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців, найперше Ю. Романчука. 1899 Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Тоді-таки завдяки підтримці М. Грушевського став дійсним (1899; 1904 — почесним) членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), відтак відійшов од активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898—1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком).

1906 отримав звання почесного доктора Харківського університету. Знаком визнання помітної ролі Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте відзначення 25-літнього (1898) та 40-літнього (1913) ювілеїв його творчої діяльности.

За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя і творчість мали взаємини з жінками. Він пережив принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (у заміжжі Озаркевич), Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (в заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв у травні 1886 в Павлівській церкві при Колегії Павла Ґалаґана в Києві. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887—1913), Тарас (1889—1971), Петро (1890—1941) і Анна (1892—1988). Від 1901, а з 1909 — щорічно Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури (М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін.). 1902 Франки спорудили власний будинок на околиці Львова (вул. Понінського, 4). Нині у будинку письменника знаходиться Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка (вул. Івана Франка, 152).

Будівля готелю «Версаль», у якому жив І. Я. Франко 1909 року. Одеса, Грецька вулиця, 42/5

Проте останнє десятиріччя Франкового життя минало переважно в самоті та фізичних і психологічних стражданнях. Уже від 1900 з періодичними загостреннями протікало психічне захворювання дружини письменника, яка час від часу проходила курси лікування в клініці для душевнохворих. Починаючи з 1908, і сам Франко страждав від тяжкої психофізіологічної недуги (за сучасними медичними даними — інфекційний ревматоїдний поліартрит), унаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки. Це значно утруднило йому продуктивну літературну й наукову працю, якої він, одначе, не припиняв до самої смерті.

Іван Франко помер 28 травня 1916, о 16-й год. Похований 31 травня на Личаківському цвинтарі у Львові.

Меморіальна дошка Івану Франку на корпусі Чернівецького університету, де він навчався

Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний учений — літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, політолог, економіст і філософ. Його творчий доробок, писаний українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами з'явилося понад 220 видань, у тому числі більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею.


Іван Франко. 1875
Іван Франко. Пам'ятна дошка, вул. Князя Романа, Львів


Меморіальна табличка на будинку у Відні, де у 1894 році жив Іван Франко

Родина

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувались у Влодзімежа Висоцького одразу після одруження на пораду польської письменниці Елізи Ожешко
  • дружина Ольга Франко (Хоружинська) (10.04.1864 — 17.07.1941), письменниця, перекладачка, громадська діячка;
  • син Андрій (16.07.1887 — 22.04.1913), український філолог, етнограф, перекладач; виконував функції секретаря і помічника, опікуна батька;
  • син Тарас (9.03.1889 — 13.11.1971), письменник, член Спілки письменників СРСР;
  • син Петро (21.06.1890 — 28.06.1941), український педагог і письменник;
  • донька Анна (9.08.1892 — 24.04.1988), українська письменниця, публіцист, мемуарист.


Іван Франко у літньому віці

Остання сповідь та похорон

Помер Іван Франко без передсмертної сповіді, хоча бажання висповідатися мав. Однак, не вдалося знайти священика, якому поет зміг би відкрити свою душу. Спершу він відмовився від сповіді в о. Володимира Гургули[7], мотивуючи це, за спогадами Олени Грозикової, різними політичним переконаннями і тим, що ціле життя боровся проти о. Гургули. Прогнав Франко також і молодого православного капелана, який повівся нетактовно, надмірно випитуючи у нього, чи він вірує в Бога, і чи, бува, не атеїст?[8] . Приходив до Франка в останні дні його життя і молодий василіянин о. Теодозій Галущинський. З його слів, Франко спочатку всіляко намагався оминати тему віри або намагався відбутися загальними фразами, а коли о. Галущинський запропонував йому тайну сповіді, звернувши увагу на його стан тяжкої хвороби, «Франко задумався: знов почав підносити закиди проти віри і вкінці таки не хотів сповідатися»[9]

Франкова смерть позначилася конфліктом з духовенством. Ольга Роздольська у спогадах писала: "громада бажала справити покійному парадний похорон з більшим числом священиків. Та швидко виявилося, що про це і мови не може бути, бо ж покійний був «явним ворогом духовенства»[10]. Як стверджував о. Т. Галущинський, о. Андрій Білецький, який заступав митрополита Андрея Шептицького, коли той перебував під арештом в Росії, не дав дозволу на церковний похорон Франка. Втім, о. Василь Давидяк побоюючись помсти з боку прихильників Франка, не виконав офіційного розпорядження церковної влади і доручив провести церковний похорон о. Володимиру Гургулі[11].

Взаємини Франка зі священиками

Союз Церкви і влади турбував Франка, тому він виступав проти державної релігії. Вирішення проблеми, що його запропонував Франко у статті «Мислі о еволюції в історії людськості», полягало у секуляризації: релігійні організації не повинні фінансуватися з державної казни, а тільки з добровільних пожертв самих вірних; релігійна наука не має викладатися в школі, а в крайньому разі може бути факультативним предметом[12] . Франко гостро критикував Греко-Католицьку Церкву та її духовенство за визискування селян та зловживання своїм становищем[13]. Втім, подекуди, позиція Франка у ставленні до духовенства була все-таки більш поміркованою, якщо порівнювати з позицією деяких його соратників по Радикальній партії. Вона проявлялася у несхваленні можливості введення обов'язкового целібату в ГКЦ та в пошуку компромісів з певною частиною духовенства. Необхідність цих компромісів була зумовлена тим, що Радикальна партія зіткнулася з тим, що робітників серед українців є вкрай мало, відтак потрібно переорієнтовуватися на селянство, яке сповідувало переважно консервативні цінності й було погано освічене. Для радикалів саме священики були тим мостом, що з'єднуєвав їх із селянами[14] Однак така компромісна позиція не подобалася деяким однопартійцям, зокрема, Михайлу Павлику та ідейному натхненнику партії — Михайлу Драгоманову.

Попри критику духовенства як стану, Франко мав чимало приятелів серед священиків. Із частиною з них дружба склалася ще в юні роки, коли ті ще не були священиками (о. Іван Чапельський, о. Михайло Зубрицький, о. Петро Шанковський, о. Богдар Кирчів). З іншими ж Франко потоваришував у вже більш зрілий період і їхні взаємини ґрунтувалися на спільних інтересах, і частково, цінностях (о. Олексій Волянський, о. Остап Нижанківський, о. Омелян Глібовицький). Франко цінував тих священиків, які займали чітку проукраїнську національну позицію, а також відзначалися соціальною активністю. Саме священик — о. д-р Йосип Застирець написав подання до Королівської Академії в Стокгольмі у справі номінації Івана Франка на Нобелівську премію в галузі літератури. Дружба з Франком, щоправда, інколи могла мати неприємні наслідки для цих священиків: догани від єпископів, переслідування з боку влади, тиск з боку тих, що не сприймали радикалів[15]. Франко часто співпрацював зі священиками у справах збирання етнографічного та церковно-історичного матеріалу, публікації поезій, прозових творів, перекладів. Окрім того, Франко полюбляв влітку їздити відпочивати до своїх друзів-священиків, зокрема, о. Олексія Волянського (с. Криворівня), о. Івана Кузіва (с. Дидьова), о. Омеляна Глібовицького (с. Цигани), о. Михайла Зубрицького (с. Мшанець), о. Івана Попеля (с. Довгополе), о. Івана Озаркевича.

Іван Франко та митрополит Андрей Шептицький

Приязне ставлення було в Івана Франка і до митрополита Андрея Шептицького. Попри певну критику його пастирського послання «О квестії соціальній», Франко відзначив чимало позитивних рис митрополита Андрея[16]. Письменник також подарував митрополиту Андрею книгу «Адам Міцкевич. Wielka utrata» з дарчим написом «Його Преосвященству Митрополітови гр. Андрієви Шептицькому con amplissimi profundissimi gratulacioni [лат. з найщирішими і найглибшими побажаннями] в день іменин 13 грудня 1913 р. Іван Франко»[17]. Митрополит Андрей відповідав Франкові взаємною симпатією та відвідав його дім, що описано в спогадах його доньки Анни.[18]. В 1911 р. митрополит Шептицький спробував купити архів і бібліотеку Івана Франка, щоб передати її у недавно створений Національний музей[19]. Виручені кошти могли б згодитися Франкові, який на той час лікувався від стрімко прогресуючої хвороби. Однак на відміну від свого колеги Михайла Павлика, Франко не погодився на пропозицію, заповівши архів і бібліотеку Науковому Товариству ім. Т. Шевченка[20]. Митрополит Андрей охоче відгукнувся на прохання Анни Франко відправити панахиду, хоч о. Михайло Цегельський переконував її, що це неможливо, бо Франко помер без Бога і митрополит не погодиться[21]. Панахида відбулася 24 квітня 1917 року в Києві[22] в католицькім костелі, вщерть заповненім народом, по якій митрополит, за спогадами Анни Франко, «промовив, згадуючи тата в словах піднесених і зворушливих»[23].

Творча спадщина

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби, Ренесансу. Був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

Поетична творчість

У поетичному доробку Франка близько півтисячі окремих ліричних та ліро-епічних творів, частина з яких виходили за життя поета в 11 збірках (з урахуванням перевиданих).

Умовно всю поетичну творчість франкознавці (В. Корнійчук, Б. Тихолоз) розглядають у межах таких світоглядно-естетичних періодів: 1) 1873—1876 (лірика «молодечого романтизму»); 2) 1876—1889 (поезія «пророцтва і бунту»); 3) 1890—1901 (лірика «болю існування» та «щиролюдської моральности»); 1901—1906 (лірика «трансцендентного художнього слова», або «влади творчого духа»); 1907—1916 (поезія років недуги, або «катастрофи і катарсису»). У межах цих періодів виокремлюються:

• ранні «романтичні» вірші, згруповані у збірках Баляди і розкази (1876) та перевиданій наприкінці життя Із літ моєї молодости(1914);

• поезія, яка відбиває Франкові зацікавлення науковим чи ідеальним реалізмом та соціалізмом (З вершин і низин [два видання: 1883 і 1887]),

• інтимна лірика (Зів'яле листя. Лірична драма [1896, 1911]);

• зріла поезія Франка як «сором'язливого модерніста» (за означенням С. Сімонека) (Мій Ізмарагд» (1898), Із днів журби (1900), Semper tiro (1906), Давнє й нове (1911 — як побільшене видання «Мого Ізмарагда»);

• поезія, яка не ввійшла до збірок, а також збірка Вірші на громадські теми (1913) та поезія, написана в час 1-ї світової війни (1914—1916).

Перший вірш Франка «На Великдень 1871 року» не зберігся. Він був присвячений батькові, як і пізніші поеми «Святий Валентій» та «Історія товпки солі». Перші друковані вірші («Моя пісня» і «Пісні народнії») з'явилися 1874 у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик». Починаючи з другого видання «З вершин і низин», поет послідовно структурує свою поезію за циклами, іноді називаючи їх «жмутками» (як у зб. «Зів'яле листя») або «карткою» («Картка любові»). Франко-поет експериментує і з усталеними канонічними формами віршування («вольні сонети», «тюремні сонети», «тріолет», «буркутські станси») та стилями (у циклі «В плен-ері» застосовує імпресіоністичний спосіб опису), і з традиційними фольклорними жанрами веснянки, пісні, думи, які наповнює новим психологічним змістом («Веснянки», «Осінні думи», «Думи пролетарія», «Скорбні пісні», «Пісня геніїв ночі», «Нові співомовки»). Часто у віршах розгортає власні ідеї за принципом a rebours (навпаки), відштовхуючись від певних цитат зі Святого Письма — Псалтиря, Книги пророка Єремії; з пам'яток давньої української літератури, зокрема «Слова о полку Ігоревім» (цикли «На старі теми», «De Profundis»; «Вразуми мя, жив буду», «Анастасій Синаїт говорить», «Блюдитеся біса полуденного», «Во человіціх благословеніє!»); за допомогою латинських сентенцій з античних джерел («Semper tiro», «Sic transit», «Аnima saltans», «Semper idem»), а також наслідує принципи укладання збірників у давній українській літературі (збірка «Мій Ізмарагд», цикл «Із книги Кааф»), експериментує з формою вільного вірша (цикл «Вольні вірші»). У зрілій Франковій поезії переважають морально-етичні сюжети («Мій Ізмарагд», «Давнє й нове»), психорефлексійні настрої («Із днів журби») та філософсько-гуманістичні роздуми («Semper tiro»).

Розвиток ліричної рефлексії в поетичній творчості Франка відбувається за принципом розгортання філософської тріади «теза — антитеза — синтез» («З вершин і низин» — «Зів'яле листя» — «Semper tiro», «Мойсей»).

Поеми

Поемарій Франка містить більше півсотні творів, з яких 13 залишилися незавершеними. До поем Франка також увійшла серія з 31-ої притчи та легенди, частина з яких увійшла до збірок «Мій Ізмарагд» та «Давнє й нове». Ліричну та епічну основу мають оригінальні спроби Франка у жанрі «віршованого оповідання», зразки якого були представлені в циклах «Галицькі образки» (у фрагментах «Марійка», «Нове життя», «Голод») та «Жидівські мелодії» («Сурка (Оповідання служниці))», «У цадика (Оповідання жидівки)», «З любови (Оповідання конокрада)», «По-людськи (Оповідання онучкаря)».

За життя окремою книжкою Франко видав тільки одну збірку поем з авторською передмовою «Поеми» (1899), куди ввійшло 5 текстів з авторським коментарем: два на мотиви дохристиянського народного епосу — «Істар», «Сатні і Табубу» та три на основі західноєвропейських середньовічних оповідань — «Бідний Генріх», «Поема про білу сорочку» та «Похорон» як «легенда про великого грішника».

Загалом поеми Франка можна згрупувати за такими жанрово-тематичними блоками:

  • поеми-казки: «Замість пролога. Святовечірня казка» (1883), «Лис Микита» (1890), «Абу-Касимові капці» (1895), «Коваль Бассім. Арабська казка» (1900);
  • поеми-легенди: «Святий Валентій» (1885), «Легенда про святого Маріна» (1897—1914), «Смерть Каїна» (1888), «П'яниця (Староруська легенда)» (1893), «Цар і аскет. Індійська легенда» (1893);
  • поеми-новели: «Лісова ідилія» (1903); а також скомпонована на основі хорватського фольклору «Поема про білу сорочку» (1899);
  • етологічні поеми з бурлескно-сатиричним забарвленням: епопея «Панські жарти (Поема з останніх часів панщини)» (1887), «Ботокуди» (1880, 1893), «Мандрівка русина з Бідою» (1893); у жанрі мандрівничої хроніки — «Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 року», «Сучасний літопис» (1884), а також у драматичній формі — «Великі роковини. Пролог, говорений перед ювілейною виставою „Наталки Полтавки“ в пам'ять столітніх відродин української народності» (1898);
  • героїчно-історичні поеми: «Бідний Генріх» (1891), «Істар» (1899), «Сатні і Табубу» (1899);
  • історичні поеми: «На Святоюрській горі» (1900), «Ор і Сирчан. Половецька історична сага» (1899; 1914) та «Кончакова слава. Пригоди із літ 1185–87» (1915);
  • філософські поеми: «Ex nihilio. Монолог атеїста» (1885), «Похорон» (1897), «Іван Вишенський» (1898), «Мойсей» (1905), «Страшний суд» (1906), «Терен у нозі» (1907; 1913—1914)
  • поеми-переспіви: «Пригоди Дон-Кіхота» (1891).

Частина поем увійшли до складу поетичних збірок: другого видання «З вершин і низин» — «Панські жарти» й у складі циклу «Оси» — «Ботокуди» та «Мандрівка русина з Бідою»; циклу «Легенди» — «Смерть Каїна», «П'яниця», «Цар і аскет»; до збірки «Із днів журби» — «Іван Вишенський» і «На Святоюрській горі»; до збірки «Давнє й нове» — «Замість пролога. Святовечірня казка»; у складі циклу «Із злоби дня. Із тридцятиліття 1878—1907» — «Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 року», «Сучасний літопис»; до збірки «Semper tiro» — «Лісова ідилія» з прологом-посвятою М. Вороному, що є відповіддю Франка у дискусії щодо питання вартості «мистецтва для мистецтва», та поема з містерійним тлумаченням життя після смерті «Страшний суд».

У доробку Франка є декілька незавершених поем: «Про багача, що їздив біду купувати» (народна казка) (1877), «Сон князя» (1877), «Наймит» (поема з народних переказів) (1878), «Історія товпки солі» (1879), «Історія мідяного крейцара» (1879), «Сяся» як перший варіант драматичного образка «Чи вдуріла?» (1882); «Голод (Уривок з поеми „Різуни“)» (1893), «Марійка» (1882; 1893), «Нове життя» (1886; 1890; 1893) — три останні ввійшли до циклу «Галицькі образки» збірка «З вершин і низин»), а також уривки задуманих ширших історій — «Ольга» (1875), «Самійло Кішка» (1875), «Де є в світі правда?» (1878—1879), «Снігова казка» (1880—1881).

Франко — автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій: «Найдавніша історія України до 1008 року в поетичних образах» (інша назва — «Студії над найдавнішим Київським літописом», 1907—1916 роки) й «Ad urbe condita» (поетичні твори за мотивами історії стародавнього Риму, 1915—1916 роки) та упорядник «Антології української лірики від смерти Шевченка», «Акорди» (1903).

Проза

Проза Івана Франка — складний і багатий ідейно-художній комплекс із великим розмаїттям тем та ідей, жанрових, сюжетно-композиційних і наративних форм; комплекс, у якому порушено значну кількість проблем, де віднаходимо широкий спектр стилістичних вирішень: від ґотики й пізнього романтизму до модернізму. У царині прози письменник працював понад сорок років (символічно!), з 1871—1872 навчального року, коли писав шкільні задачі для вчителів словесності, до 1913-го, адже саме тоді вийшла у світ друга редакція роману «Петрії й Довбущуки». За цей час з-під пера Франка з'явилося 10 романів і повістей та близько 150 творів малої прози (повісток, оповідань, новел, нарисів, образків, казок, ескізів, етюдів тощо).

Твори малої прози письменника об'єднано у 19 прижиттєвих збірок:

  • «Борислав. Картини з життя підгірського народу» (Львів, 1877);
  • «Галицькі образки» (Львів, 1885);
  • «В поті чола. Образки з життя робучого люду» (Львів, 1890);
  • «Obrazki galicyjskie» (Lwów, 1897);
  • «Коли ще звірі говорили. Казки для дітей» (Львів, 1899);
  • «Полуйка і інші бориславські оповідання» (Львів, 1899);
  • «Сім казок» (Львів, 1900);
  • «Староруські оповідання» (Львів, 1900);
  • «Добрий заробок і інші оповідання» (Львів, 1902);
  • «Панталаха і інші оповідання» (Львів, 1902);
  • «Малий Мирон і інші оповідання» (Львів, 1903);
  • «З бурливих літ» (Львів, 1903);
  • «Маніпулянтка і інші оповідання» (Львів, 1904);
  • «На лоні природи і інші оповідання» (Львів, 1905);
  • «Збірник творів» (Київ, 1903—1905. Т. 1–3);
  • «Місія. Чума. Казки і сатири» (Львів, 1906);
  • «Батьківщина і інші оповідання» (Київ, 1911);
  • «Панщизняний хліб і інші оповідання» (Львів, 1913);
  • «Рутенці. Типи галицьких русинів із 60-тих та 70-тих рр. мин[улого] в[іку]» (Львів, 1913).

Прозові художні твори Франко творив трьома мовами: українською, польською та німецькою. Часто перекладав українською ті, що їх написав спершу чужими мовами.

У розвитку Франкової прози виокремлюємо 3 періоди:

– 1871—1876, короткий період «молодечого романтизму», який охоплює низку творів: гімназійні шкільні завдання, роман «Петрії і Добощуки», незакінчену повість «Гутак», оповідання «Вугляр», «Лесишина челядь», «Два приятелі». У цей час у творчості письменника домінують романтичні ознаки творчості (пізньоромантичні в контексті української літератури) з суттєвими рисами ґотики, з одного боку, і натуралізму, з іншого. Основне з-поміж художньо-естетичних завдань письменника — «винайдення іскри божества в дійствительності» [т. 26, с. 399]. У певну цілість вказані твори об'єднуються теж псевдонімом «Джеджалик», за яким приховано особливий психотип молодого Франка.

– 1877—1899, період наукового та ідеального реалізму. Серед «знакових» творів цього часу — цикл "Борислав, «Boa constrictor», «Борислав сміється», «На дні», «Для домашнього огнища», «Вільгельм Телль», «Яць Зелепуга», «Місія», «Основи суспільності», «Не спитавши броду», «Перехресні стежки». На передній план у них виступають увага до факту й художня аналітика, глибокий зондаж у психологію персонажів, студіювання психіки особистості, свідомої й несвідомої її складових, використання психоаналітичних засобів дослідження, кристалізація жанру соціально-психологічної повісті й такого ж роману, психологічної новели.

– 1900—1913, період модерністичних тенденцій. Поруч із порушенням соціально-психологічних, етнокультурних і національних проблем у прозі Франка спостерігаються звернення до поетики імпресіонізму, символізму й сюрреалізму, використання нових технік письма (одностороннього діалогу, потоку свідомості, «віднайдених», утім, в попередні періоди творчості), потяг до осягнення трансцендентного, заглиблення в сутність співіснування глобальних морально-етичних категорій, порушення проблем тео- й антроподицеї, притчевість і параболізація художньої структури. У цей час написано новели «Хмельницький і ворожбит», «Різуни», «Неначе сон», «Син Остапа», оповідання «Батьківщина», «Під оборогом», оповідання-притчі «Терен у нозі», «Як Юра Шикманюк брів Черемош», «Будяки», мемуарні твори «У кузні», «У столярні», повість-новелу «Сойчине крило», повість «Великий шум» та інші твори, а завершує усю прозову творчість письменника друга редакція роману «Петрії й Довбущуки» — творче відлуння одного з перших творів.

«Молодечий романтизм». Першим друкованим прозовим твором І. Франка (студента Львівського університету) став роман «Петрії і Добощуки», що виходив на сторінках журналу «Друг» упродовж 1875—1876 рр. В основу сюжету покладено колізію ворогування двох родів за скарби Олекси Довбуша. Водночас із публікуванням роману з-під пера Франка з'явилися образок «Лесишина челядь», оповідання «Два приятелі» (обидва 1876) та белетризований нарис «Вугляр» (напис. 1876, надр. 1909).

Науковий та ідеальний реалізм. Зацікавлення сільським життям та його проблемами неминуче привернуло увагу письменника до поблизького Борислава, де в середині ХІХ ст. інтенсифікувалася розробка нафтових і озокеритових природних покладів. Закономірною у творчості Франка, отже, стала поява збірки (циклу) «Борислав. Картини з життя підгірського народу» (1877). До збірки увійшли оповідання «Ріпник» та «На роботі» (в останньому Франко один із перших у світовому письменстві застосував модерну техніку «потоку свідомості»), а також повістка «Навернений грішник». Логічним продовженням циклу стала натуралістична соціально-психологічна повість «Boa constrictor» (1878, 1884, 1907). Ці твори засвідчують поворот від пізнього романтизму до позитивізму у світогляді та натуралізму в художній творчості Франка; поворот, який закономірно випливав із концепції «наукового реалізму», що його письменник сформулював у статті «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878). Поява наступних творів інспіровано задумом автора зобразити персонажів різних професій та занять з драматичними чи й трагічними перипетіями їхнього життя («Моя стріча з Олексою», «Муляр», «Слимак», «Сам собі винен», «Хлопська комісія», «Домашній промисл», «Маніпулянтка», «Поки рушить поїзд» та ін.). Задум подати «цілу громада характерів з тюремного життя» Франко реалізував і поглибив у повістці «На дні» (1880) — одному із його знакових натуралістичних творів. Міметичний підхід до моделювання художнього світу, топос в'язниці, поетика характеротворення, намагання епатувати читача, ідейний зміст твору — усе це свідчить про успішне втілення концепції «наукового реалізму».

Природа Франкового творчого обдарування, очевидно, не могла зациклитися виключно на ретельному дослідженні тих «тисяч дрібниць», що того вимагав «науковий реалізм». У творчому єстві письменника поступово визрівала нова естетична концепція — «ідеального реалізму» з її тяжінням до психологічного аналізу соціального явища, до створення незвичайних щодо загалу типів, котрі, однак, є носіями й промоторами нових суспільно-політичних ідей, до верифікації цих ідей в історичному минулому, до витворення соціальних утопій. Її Франко сформулював у листі до М. Павлика від 12 листопада 1882 р. «Захар Беркут», «Борислав сміється», «Мавка», «Вільгельм Телль», «Панталаха» й «Під оборогом», «Для домашнього огнища», «Основи суспільності» — ці та інші твори засвідчують відхід Франка від натуралізму й пошук нових форм ословлення складних стосунків між психікою індивіда та світобудовою. Своєрідним підсумком прозового доробку Франка 1870–1880-х років стала збірка «В поті чола. Образки з життя робучого люду» (1890) з передмовою М. Драгоманова. Поліжанрова й багатотематична, вона стала етапом реалізації Франкової програми створення збірного образу галицького суспільства.

Впродовж 1885—1886 рр. Франко працював над романом «Не спитавши броду», який через цілу низку проблем залишився незавершеним і за життя письменника в повному обсязі надрукований не був. У наступному романі «Lelum і Polelum» (напис. 1887) Франко експлуатує близнюковий міф, який експлікується насамперед через образи братів-близнят Владка (Владислава) і Начка (Гната) Калиновичів, інтелігентів-«хлопоманів» — адвоката та редактора суспільно-політичної щоденної газети «Гонець», котра захищає права сільського люду. В основу сюжетів соціально-психологічної повісті «Для домашнього огнища» (1892) та такого ж роману «Основи суспільности» (1894—1895) покладено скандально відомі львівські судові процеси. У 1890-х рр. з-під пера Франка вийшла ціла низка різножанрових творів малого формату, а також збірка «Obrazki galicyjskie» (1897) з драстичною передмовою «Nieco o sobie samym» («Дещо про себе самого»). 1900 року з'явився друком соціально-психологічний роман «Перехресні стежки», одне з вагомих художніх досягнень письменника в царині великої прози і водночас вузловий пункт у його творчості між поетиками двох генерацій. Назустріч модернізмові. Проза Франка початку ХХ ст. виявляє потужну тенденцію до пошуку новітніх художньо-естетичних засобів та форм моделювання художньої дійсності; тенденцію, що бере свій початок наприкінці попереднього століття, все більше вияскравлюючись та міцніючи. Слухаючи доповіді Міріама (З. Пшесмицького), полемізуючи з «Молодою Музою», читаючи твори молодших письменників (В. Винниченка, В. Стефаника, Марка Черемшини, Л. Мартовича та ін.) і захоплюючись ними, Франко у своєму творчому єстві відчуває напругу між старим і новим у літературі (його «Хлопська комісія» стара у порівнянні зі «Злодієм» В. Стефаника!), прагне «йти за віком», встигати за молодшими, «модернішими» письменниками, тому шукає нових способів «оброблювання» тем і сюжетів, прагне заглянути в «сутінки» людської душі, в оту «нижню свідомість», яка, виявляється, є значно глибшою, багатшою на збережені враження, ніж свідомість «верхня» (власне свідомість). Можемо тепер сміливо говорити про виразні риси модернізму у прозі Франка, зокрема про такі його стильові різновиди, як декаданс (його елементи виразні в оповіданні «Odi profanum vulgus», романах «Лель і Полель» та «Перехресні стежки», деяких інших творах), символізм («Терен у нозі», «Як Юра Шикманюк брів Черемош»), сюрреалізм («Неначе сон», «Син Остапа»). Є й декілька суто імпресіоністичних оповідань і новел (їх цикл започаткований ще «давньою» «Лесишиною челяддю», доповнений «Полуйкою», «Під оборогом», «Дріадою»). У праці «Старе й нове в сучасній українській літературі» (1904) Франко веде мову про синтез як основну методологічну засаду при моделюванні художнього світу. Видимими ознаками синтезу у Франковій прозі стали потужний філософський струмінь, схильність до оперування глобальними абстрактними категоріями (добро — зло), до параболізації художньої структури, до сміливого застосування засобів художньої умовності, фантастики, ірреального, до ліризації й драматизації епічного тексту, що характерне для таких творів, як «Хмельницький і ворожбит» (1901), «Терен у нозі» (1904), «Батьківщина» (1904), «Хома з серцем і Хома без серця» (1904), «Під оборогом» (1905), «Будяки» (1905), «Сойчине крило» (1905), «Як Юра Шикманюк брів Черемош» (1906), «Великий шум» (1907), «Син Остапа» (1908), «Неначе сон» (1908), «Гуцульський король» та ін.

Драматургія

Драматургія Франка, започаткована ще в дрогобицький період, збагатила українську літературу зразками історичної («Три князі на один престол», 1874; «Славой і Хрудош», 1875) і психологічної драми («Украдене щастя», 1891—1893), соціальної комедії («Рябина», 1886, 2-а ред. — 1893—1894; «Учитель», 1893—1894), неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки («Сон князя Святослава», 1895), «сократичного» філософського діалогу («На склоні віку», 1900), одноактної п'єси на різноманітну тематику («Послідній крейцар», 1879; «Будка ч. 27», 1893—1897; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам'яна душа», 1895; «Суд Святого Николая», 1895; «Чи вдуріла?», 1904).

Перекладацька діяльність

У літературній спадщині Івана Франка значне місце посідає перекладацький доробок. Він стверджував, що «переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу є важним культурним чинником»[24], а «передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою, збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст розуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями»[25] Працю над перекладами з різних мов Франко почав, будучи гімназистом старших класів. Про свої ранні спроби у цій галузі письменник згадував: «В тім же часі, а особливо в вищій гімназії, я напсував багато паперу, пишучи драми, поезії, перекладаючи всяку всячину (Письмо Святе, Гомера, Софокла, Нібелунгів, Рукопис Короледворську і т. и.)»[26]. Дебютні його переклади — перша пісня «Одіссеї» Гомера, гімн «Прометей» Ґете, драми «Електра» Софокла — датуються, відповідно, веснами 1873 та 1874 і осінню 1874. 1879 року побачила світ перша збірка його перекладів «Думи й пісні найзнатніших європейських поетів».

Перекладав Франко до останніх днів свого життя. Останній його переклад — стародавньої легенди з історії Риму — датовано 13 березня 1916. Загалом знав 14 мов (польську, німецьку, грецьку, латинську, старослов'янську, чеську, російську, французьку, англійську, болгарську, угорську, італійську, ідиш). Франкові переклади не обмежені конкретним часом написання оригіналів — це період від ІІІ–ІІ тис. до н. е. — аж до початку ХХ ст. Перекладів авторів античної літератури у його доробку найбільше — 75 (Квінт Курцій Руф, Платон, Сапфо,Арістофан, Менандрта ін.).

Перекладацька діяльність Франка охоплює творчість різних народів та епох: староруські, староанглійські, старогрецькі, староіндійські, староісландські, старонімецькі, староугорські, старошотландські, старонорвезькі словесні пам'ятки; албанські, болгарські, єврейські, італійські, іспанські, чеські, сербо-хорватські, боснійсько-герцеговинські, польські, португальські, румунські, китайські, німецькі народні пісні, санскритський епос, вавилонські гімни, біблійні легенди, єгипетські казки, твори античних письменників і співців епохи Відродження, зразки польської, російської, чеської, словацької, сербської, австрійської, австралійської, англійської, американської, французької, угорської, німецької, швейцарської, італійської, шведської, норвезької літератур. Здебільшого Франко супроводжував свої та чужі переклади власними історичними та бібліографічними коментарями, подекуди й цілими розвідками про конкретну епоху, коли творив той чи інший автор, про значення твору для світової літератури, про труднощі перекладу тощо Інколи разом із художніми творами перекладав і вступні статті та коментарі до них (передмова Г.-К.-Ш. Масперо, коментар Е. Коскена до єгипетських казок).

Ось перелік деяких письменників, що їх перекладав Франко: з німецької та австрійської літератур (Й.-В. Ґете, П. Шербарт, Марія Янічек, Лінкей (Йозеф Попер), Г. Гайне, Б. Боян, К. Лясвіц, Г.-Е. Лессінг, Н. Ленау, К.-Ф. Мейєр); з англійської (В. Шекспір, Р. Бернс, Дж. Байрон, Ч. Діккенс,Дж. Мільтон,П.-Б. Шеллі, А. Ремсей); з французької літератури (В. Гюго, П. Верлен, Ж. Мореас, Ж. Рішпен,Г. Флобер,Е. Золя,А. Доде, П. Люїс, Ш. Фолей,А. Франс, Семен Земляк, де Ке де Сент Амур (історична розвідка про Анну, королеву Франції), 2 вірші франкомовного бельгійського поета Ж. Роденбаха); з іспанської літератури (М. де Сервантес,Лопе де Вега,Педро де Кальдерон); з американської літератури (Марк Твен); з італійської (Д. Алігієрі, Дж. Бруно, Г. Д'Аннунціо); з нідерландської (Мультатулі); із шведської (В. фон Гейденстам,А. Стріндберґ); з угорської (Калман Міксат); з чеської (К. Гавлічек-Боровський, Ю. Зеєр, В. Веверка, Я. Врхліцький); з чорногорської (Л. Йовович); з польської (А. Міцкевич, С. Старжинський, А. Асник, А. Немоєвський); з єврейської (В. Еренкранц-Збаразький, М. Розенфельд); з давньої української літератури (І. Вишенський); з російської (Т. Шевченко, уривки з поеми «Слепая», О. Афанасьєв-Чужбинський,М. Лермонтов, М. Некрасов, О. Пушкін, М. Гоголь, О. Герцен, М. Салтиков-Щедрін, М. Вагнер,М. Чернишевський). Робив переспіви з Біблії.

Інколи Франко декілька разів перевидавав свої переклади, доповнюючи тексти та коментарі. До прикладу, «Пригоди Дон-Кіхота» вперше було надруковано у журналі «Дзвінок» (1891, № 2–7; 9; 11–23). Цей же текст без змін видано окремою книжкою з передмовою «Мігуель Сервантес і його „Дон-Кіхот“» 1892 р. Друге виправлене і доповнене видання поеми («Пригоди Дон-Кіхота» з іспанської переробив І. Франко) побачило світло денне 1899 р. у Львові, а третє, також поправлене, — 1913 р.

У журналі «Літературно-науковий вістник» (1898—1906) у рубриці «Із чужих літератур» Франко вмістив серію своїх статей, супроводжуючи їх перекладами вибраних ним письменників.

1896 р. — з нагоди сотих роковин смерті шотландського поета Р. Бернса у журналі «Житє і слово» переклав і опублікував статтю австрійського літературознавця Карла Федерна.

У 1912—1913 роках переклав більше ніж 100 віршованих уривків для другого українського видання збірки арабських казок «Тисяча і одна ніч». Працював над уривками з «Махабхарати» та індійськими казками з «Панчатантри».

Перекладав з української на польську (народні пісні, поезії Т. Шевченка, С. Руданського), на німецьку (народні пісні, твори Т.Шевченка, П. Куліша).

Франко — автор численних переспівів, написаних в останні роки життя — «Студії над найдавнішим київським літописом» (1907—1916) та циклу поетичних творів за мотивами історії Стародавнього Риму (1915). Перша праця — це переспіви, реконструкції та тлумачення оповідань Іпатіївського літопису, що за своїм характером наближається до наукової розвідки. Протягом 1874—1915 рр. здійснив переклади та переспіви з ассіро-вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньоримської та давньогрецької поезії.

Питання теорії та практики перекладу Франко порушував у багатьох передмовах до власних перекладів, до перекладів М. Куліша із В. Шекспіра, а також у таких працях, як «Шевченко по-німецьки», «Шевченко в німецькім одязі», «Шекспір в українців», «Переклади українських творів», «Переклади Шевченка на сербську мову», «Передмова (до збірки „В наймах у сусідів“)», «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах». Вагоме місце у його науково-теоретичному доробку посідає його праця «Дещо про штуку перекладання».

«Усвідомлюючи суспільну роль перекладу як одного з найважливіших факторів міжнаціональної взаємодії літератур, Іван Франко вперше у вітчизняному літературознавстві науково розробив, творчо обґрунтував і засвоїв теоретичні принципи мистецтва художнього перекладу, критерії оцінки якості інтерпретації першотвору, відбору оригіналу, питання адекватного відтворення тексту з врахуванням органічної єдності змісту й форми, а також концептуальні завдання перекладача»[27]. Він започаткував методику перекладознавчого аналізу, обґрунтувавши концепцію перекладу як єдності літературознавчих, лінгвістичних, лінгвостилістичних, етномовних, психологічних, психолінгвістичних та естетичних чинників.

Наукова спадщина

Франко-вчений — автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства, перекладознавства, мистецтвознавства, релігієзнавства, історії, економіки, соціології, філософії, ба навіть описового природознавства. Видатний філолог, Франко здобув визнання в міжнародної наукової спільноти свого часу насамперед як упорядник і науковий редактор фундаментальних корпусів «Апокрифи і леґенди з українських рукописів» (у 5 т., 1896—1910) та «Галицько-руські народні приповідки» (у 3 т., 6 кн., 1901—1910), автор ґрунтовних досліджень з історії української літератури («З остатніх десятиліть ХІХ віку», 1901; «Южнорусская литература», 1904; «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», 1910 та багато ін.)., у тому числі літературної медієвістики («Іван Вишенський і його твори», 1895; «Карпаторуське письменство ХVІІ–ХVІІІ вв.», 1900; «Святий Климент у Корсуні», 1902—1905, окреме вид. 1906; «До історії українського вертепу ХVІІІ в.», 1906 тощо) та шевченкознавства («Темне царство», 1881—1882, окреме вид. 1914; «„Тополя“ Т. Шевченка», 1890; «„Наймичка“ Т. Шевченка», 1895; «Шевченкова „Марія“», 1913 та багато ін.), естетико-психологічного трактату «Із секретів поетичної творчости» (1898), мовознавчих праць («Етимологія і фонетика в южноруській літературі», 1894; «Двоязичність і дволичність», 1905; «Причинки до української ономастики», 1906; «Літературна мова і діялекти», 1907 й ін.), циклу фольклористичних моноінтерпретацій «Студії над українськими народними піснями» (1907—1912, окреме вид. 1913). Класикою українського перекладознавства стала праця «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912, окреме вид. 1913). Франко — автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру («Руський театр у Галичині», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-український театр (Історичні обриси)», 1894, та ін.), рецензій і відгуків на театральні вистави, низки статей на музикознавчі теми. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження «Потопа світа» (1883), «Поема про сотворення світу» (1904, окреме вид. 1905), «Сучасні досліди над Святим Письмом» (1908) тощо. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць, зокрема, перший зразок жанру історичної біографії в українській історіографії — «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883).

Як оригінальний мислитель з проникливою історіософською інтуїцією, Франко розробив власний варіант позитивістської концепції соціального проґресу (див. філософські праці «Наука і її взаємини з працюючими класами», 1878; «Мислі о еволюції в історії людськости», 1881; «Що таке поступ?», 1903), а також одним із перших в українській інтелектуальній історії діагностував антигуманну сутність та передбачив згубні політичні наслідки марксизму та соціал-демократизму (див. гострокритичні статті «Соціалізм і соціал-демократизм», 1897; «А.Фаресов. Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899», 1899; «До історії соціалістичного руху», 1904; передмову до збірки «Мій Ізмарагд», 1898, та ін.) і чітко сформулював ідеал національної самостійності (пор. «Поза межами можливого», 1900; «Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі», 1905).

Філософія

Філософсько-соціологічні, суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących» (1878), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881—1882), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895); студію «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897) Франко присвятив критиці «наукового соціалізму», матеріалістичної концепції історії; «Що таке поступ?» (1903) — оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави. 1904 року Франко написав наукову працю, відому під назвою «Сотворення світу».

На світогляд Франка вплинули позитивізм філософії Оґюста Конта, Герберта Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Чарльза Дарвіна, Ернста Геккеля (соціальний дарвінізм якого він, тим не менш, нещадно критикував у своїх праці «Що таке поступ?»[28]), теорії французьких, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Нікола Буало, Готгольда Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса, та ін. Проте Франко залишився собою, мав власний світогляд, увійшов у свідомість наступних поколінь як невтомний будівничий людських душ українського народу.

Теорія та історія літератури

Праці Франка з теорії й історії літератури, літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895) та габілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895), є цінним внеском в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифи і леґенди з українських рукописів» (1896—1910) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902—1904), «Карпато-руське письменство XVII—XVIII вв.» (1900), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906). З нової літератури Франко приділив увагу творчості Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Осипа Федьковича, Олександра Кониського, Лесі Українки, Степана Самійленка, Володимира Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янським літературам, особливо російській і польській, як також західноєвропейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904) у словнику Брокгауза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року» (1910). Теоретичні погляди на завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчости» (1898), «Теорія і розвій історії літератури» (1899), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак вихідною точкою його оцінки Франко вважав артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору.

Мовознавство

Франко приділяв увагу питанню літературної мови, написавши такі праці: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907), «Причинки до української ономастики» (1906) та ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західно-українськими говірками. За праці на відтинку філології Харківський університет 1906 року нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов'янських наукових товариств. Пропозиція Олексія Шахматова і Федора Корша про обрання Франка членом Російської АН не була здійснена через заборону царського уряду.

Етнографія

У ділянці фолкльору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку студій і статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах «Світ», «Друг», «Житє і Слово», «Зоря», «Кіевская старина», «ЗНТШ» та ін. З 1898 року Франко керував Етнографічною комісією НТШ (до 1913 року) і разом з Володимиром Гнатюком редагував «Етнографічний збірник». До найважливіших студій Франка з ділянки фольклору належать: «Дещо про Борислав» (1882), «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), «Jak powstają pieśni ludowe?» (1887), «Вояцька пісня» (1888), «Наші коляди» (1889), «Із уст народу» (1894—1895), «Eine ethnologische Expedition in das Bojkenland» (1905), «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст.» (1928). Капітальною фольклористичною працею є «Студії над українськими народними піснями» (три томи у «ЗНТШ»; окреме видання 1913 року), в яких Франко застосував історично-порівняльний метод.

Економіка

Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва: «Промислові робітники в східної Галичині й їх плата 1870 р.» (1881), «Про працю» (1881), а також селянства в Галичині: «Земельна власність у Галичині» (1887, 1914), «Еміґрація галицьких селян» (1892), «Селянський рух у Галичині» (1895), «Гримайлівський ключ в 1800 р.» (1900), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902), «Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784—1840 рр.» (1907).

Історія

Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними й економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові й революції 1848 року в Галичині та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: «Польське повстання в Галичині 1846 р.» (1884), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1898 і 1913), «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.», «Причинки до історії 1848 р.». До другої — «Дещо про стосунки польсько-руські» (1895), «Поляки й русини» (1897, німецькою й українською мовами), «Нові причинки до історії польського суспільності на Україні в XIX ст.» (1902), «Русько-польська згода й українсько-польське братання» (1906). Інститут історичної праці Франка: причинки до історії Церкви (2 розвідки про єпископа Йосифа Шумлянського, 1891 і 1898 рр.), «Хмельнищина 1648—1649 рр. У сучасних віршах» (1898), «Тен як історик французьської революції» (1908), «Стара Русь» (1906), «Причинки до історії України-Руси» (1912), статті зі старої історії України та багато ін.

Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості розмиваються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті «Що таке поступ?» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

Сходознавство

Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст»[29].

Психологія

Першу свою працю зі сфери психології Іван Франко опублікував 1881 року, через два роки після того, як Вільльгельм Вундт 1879 року відкрив у Лейпцигу психологічну лабораторію. Стаття називалася «Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта»[30].

Надалі в багатьох своїх публіцистичних та наукових працях Іван Франко користувався відомими на той час психологічними методами. Найкраще це виявляється в статті «З секретів поетичної творчости» (1898) (II розділ має назву — «Психологічні основи»), психологічних аналізах діяльності тогочасних суспільних діячів і психологічному аналізі персонажів із творчості відомих тоді класиків літератури.

«Літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетичною, значить, входить в обсяг психології, і мусить послуговуватися тими методами наукового дослідження, якими послуговується сучасна психологія» (з 1-го розділу статті «З секретів поетичної творчости», 1898).


Видавнича діяльність

В історії української видавничої справи І. Франко відомий як професійний видавець і редактор. За сорок років видавничої діяльності він зумів організувати і видати чимало періодичних та неперіодичних видань.

1876 І. Франко, М. Павлик, І. Белей, О. Терлецький увійшли до складу редколегії журналу «Друг» та змінили ідеологічний вектор журналу з москвофільських позицій на радикальні. 1877 влада заборонила видавництво журналу.

1876 І. Франко разом із І. Белеєм, А. Дольницьким, В. Левицьким (Лукичем) видали літературно-художній альманах «Дністрянка».

1878 І. Франко із М. Павликом започаткували нове видання — літературно-політичний журнал «Громадський друг», який продовжував традиції «Друга». Однак у світ вийшло лише два випуски журналу, й обидва були конфісковані за антиурядову спрямованість. Видавничі невдачі підштовхнули І. Франка і М. Павлика до створення неперіодичних збірок, які не підлягали цензурі. Так з'явилися альманахи «Дзвін» (1878) та «Молот» (1878), котрі влада також заборонила і конфіскувала. 1881 І. Франко та І. Белей заснували літературно-науковий журнал «Світ» (1881—1882). Часопис став зразком символічного єднання представників Галичини і Наддніпрянщини: «В ньому перший раз на ґрунті проґресивних ідей зустрічалися галичани, російські українці й українські еміґранти: Драгоманов, Вовк із одного, Кониський, Нечуй-Левицький, Лиманський, Грінченко — з другого боку. Се була перша спроба компромісу поступових і радикальних елементів усієї України-Руси»[31].

Після занепаду «Світу» І. Франко продовжував шукати способи та фінанси для заснування власного видання. 1886 він підготував план журналу «Поступ», але далі проспекту проект не просунувся через брак коштів.

1887 І. Франко взяв участь у виданні українських альманахів «Веселка» (А. Молодченко), «Перший вінок» (Н. Кобринська), «Ватра» (Василь Лукич). 1888 І. Франка запросили до редколегії журналу «Товариш». Ініціаторами видання стали студенти В. Будзиновський, К. Трильовський, М. Ганкевич, О. Маковей, Є. Козакевич. Перший випуск був конфіскований, другий — не вийшов через внутрішні чвари між засновниками і видавцем.

І. Франко разом з М. Павликом, як учасники першої політичної партії галичан, почали видавати кілька періодичних видань: «Народ»(1890—1895), «Хлібороб»(1891—1895), «Громадський голос» (1892—1939), «Радикал» (1895—1896), що порушували громадсько-політичні й економічні проблеми села. Впродовж 1894—1897 рр. І. Франко видавав і редагував часопис «Житє і слово». Журнал виходив спочатку з підзаголовком «Вісник літератури, історії і фольклору» (1894—1895), згодом — «Вісник літератури, політики і науки» (1896—1897). Перший підзаголовок підкреслював етнографічно-фольклористичне наповнення видання, другий — виражав його громадсько-політичне спрямування .

1895 І. Франко увійшов до складу Наукового товариства ім. Т. Шевченка й долучився до видання «Записок НТШ». За його участю започатковано серії «Джерела до історії України-Руси» (1895—1913), «Пам'ятки українсько-руської мови і літератури» (1896—1912); видано «Збірник Математично-природописно-лікарської секції» (1897—1938), «Збірник Історично-філософської секції» (1898—1934), «Збірник Філологічної секції» (1898—1937).

І. Франко став одним із засновників та редакторів ще одного періодичного видання НТШ — «Етнографічного збірника»(1895—1929). Протягом 1898—1907 рр. був співредактором журналу «Літературно-науковий вісник» спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком.

1899 за активної участі І. Франка було створено «Українсько-Руську Видавничу Спілку у Львові». У «малій» серії спілки вийшло 117 книжок, а в «великій» — понад 150 книжок української та зарубіжної літератури. Завдяки Франкові тогочасному читачеві стали відомі імена О. Маковея, О. Кобилянської, Уляни Кравченко, Н. Кобринської, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Коцюбинського. Протягом 1895—1903 рр. видано твори С. Руданського в 7 томах. Це видання готували до друку М. Комар, А. Кримський та І. Франко. 1902—1918 рр. виходили «Писаня Осипа-Юрія Федьковича» у 4-х томах, 7-ми книгах (1902—1918), над якими працювали І. Франко, О. Колесса та О. Маковей, а також 10-томник драм В. Шекспіра в перекладі П. Куліша (1899—1902). У 1908 р. за редакцією І. Франка вийшло двотомне видання «Кобзаря» Т. Шевченка.

Франко-видавець був ініціатором, координатором та редактором видавничих серій «Дрібна бібліотека» (1878—1880), «Наукова бібліотека» (1887), «Літературно-наукова бібліотека» (1889—1897), «Хлопська бібліотека» (1896—1899), «Універсальна бібліотека» (1909—1912), «Міжнародна бібліотека» (1912—1914) та «Всесвітня бібліотека» (1914—1917), багатьох інших видань Наукового товариства ім. Шевченка та «Українсько-руської Видавничої Спілки».

Політична діяльність

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890 року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898[1]), підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890—1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й Галицького сейму (від Тернопільщини[32]), але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху.

На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «європейського політика», зокрема саме за його порадами й під його впливом була створена РУРП. Але після смерті останнього Франко змінив погляди й розійшовся з ним у поглядах на соціалізм та питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906).

1899 року Франко разом із частиною радикалів та більшістю народовців взяв участь у заснуванні Національно-демократичної партії, з якою співпрацював до 1904 року, після чого полишив активну участь у політичному житті.

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

Іван Франко й український жіночий рух

У середині 70-х років ХІХ ст. фемінізм як «модерний і конечний клич емансипації жінки», а разом з тим як іманентний вислід загальнонаціональних процесів дійшов й до Галичини. На той час він мав уже своїх апологетів й теоретиків, і що цікаво! — у чоловічому середовищі — Михайло Павлик, Михайло Грушевський, [Ганкевич Микола|Микола Ганкевич]], Василь Полянський. Проте одним з найдіяльніших оборонців й інспіраторів «жіночої квестії» був таки Іван Франко. Головні вияви Франкової причетності до формування й концептуалізації засад жіночого руху вдало окреслив його сучасник Денис Лукіянович: «В українському жіночому русі заважив Франко як ментор, учитель і організатор перших жінок-письменниць, робітниць і піонерок у цій ділянці; як теоретик, публіцист і організатор самого питання; як творець жіночих постатей у поезії і белєтристичній прозі»[33].

Ще задовго до офіційного заснування першої жіночої інституції в Станіславові 1884 року, Франко зглиблював жіноче питання у своїх ґрунтовних літературознавчих та публіцистичних студіях («Женщина-мати», 1875–76), «Жіноча неволя в руських піснях народних», 1883), готуючи таким чином теоретичне підґрунтя галицького фемінізму та по праву ставши, за словами Омеляна Огоновського, «речником емансипації жіноцтва». Франків невпинний інтерес до жіночого питання засвідчує й пізніший його переклад праці Кеті Шірмахер «Феміністичний рух у Франції і в Німеччині», який він опублікував в «Літературно-науковому вістнику»[34].

Якщо партійний поплічник Франка Михайло Павлик ототожнював жіночий рух з соціалістичною партійною доктриною, то Франко розглядав його в контексті значно ширших ідеологем і суспільних тенденцій, акцентуючи значну увагу на інтелектуалізації українського жіноцтва, й сам невдовзі став духовним ментором, який мобілізував галицьких письменниць до культурно-просвітницької, громадянської й літературної роботи. Серед усіх взаємин Франка з літературним жіноцтвом Галичини найпліднішими та історично значущими були його творчі контакти з Наталею Кобринською, з іменем якої пов'язували новочасні проєвропейські ідеї фемінізму. Разом з тим, Франкові духовні й світоглядні настанови визначили й питомо націоцентристський та інтелектуальний вектор галицького фемінізму — «впливати на розвій жіночого духа через літературу» (Н. Кобринська).

Від часу заснування в Станіславові 8 грудня 1884 року першої жіночої інституції в Галичині ‒ «Товариства руських женщин» ‒ за активної підтримки й особистої присутності на цьому заході Франка, біографи ведуть початок ще однієї культурно-громадської віхи його життєпису — участі в зародженні жіночого емансипаційного процесу. «З мужчин інтересувався ним найбільше Франко», — згадувала Кобринська в «Автобіографії».

Франко був не лише промотором жіночого руху, а й активним його популяризатором. Як кореспондент «Діла», анонсував та звітував про перші жіночі акції, опублікував статут станіславівського товариства, зумисне дбаючи про публічність й масштабність цього заходу[35];[36]. Також в «Ділі» Франко надрукував й особисто зредаговану промову Кобринської на Станіславівському вічі[37], і як поет привітав новозасновану жіночу інституцію патетичною віршовою алегорією «Женщина (алегорія на привітання товариства „Руських женщин“ у Станіславові»[38]).

Оцінюючи заснування станіславівського жіночого товариства як «характерну рису культурних течій, що киплять в українському суспільстві»[39], Франко водночас пов'язував з ним й власні видавничі й літературні плани. Після складних колізій у самому товаристві та кількох нереалізованих видавничих проектів було ухвалено видавати жіночий альманах «Перший вінок», що побачив світ 1887 у Львові за фінансової підтримки Олени Пчілки та Наталії Кобринської[40]. Редакторська роль Франка в цьому альманасі була неоціненною. Його наставницьку опіку цим «первоцвітом жіночого виробу» відчутно на всіх етапах видавничої історії збірника — від укладання плану та структури, посередництва в підборі автури, контактування з дописувачками з Галичини та Наддніпрянщини, безпосередньої редакторської діяльності, згодом коректування й аж до важливої участі в популяризації видання — анонсування й рецензування альманаху в численних публікаціях, зокрема й польській періодиці («Perszyjwinok»[41], «Perszyj winok… Lwów, 1887»[42]; [Franko I.] Ruskie album kobiece[43]; «Rusińska literatura albumowa» («Українська альманахова література»)[44]), а також у розповсюдженні збірника. Згодом й сам Франко назвав «Перший вінок» «дорогоцінною пам'яткою» та одним з «найкращих і найбагатших змістом наших видань із того десятиліття»[45].

1 вересня 1891 року під час Стрийського жіночого віча розгорілася дискусія з приводу подальшого видавничого формату жіночого видання, на яку Франко, як досвідчений редактор та видавець, зреагував мотиваційною статтею «Альманах чи газета?»[46], висловившись на користь альтернативного видавничого варіанту — газети, більш періодичної та ощадливої. Ця стаття є важливим аналітичним документом в історії становлення жіночої преси, хоча й викликала свого часу певні неузгіднення Франка та Кобринської, яка обстоювала альманаховий формат[47] . Концепція жіночого руху була складовою програми русько-української радикальної партії, одним із редакторів якої був і Франко. У друкованому партійному органі «Народ» у зв'язку з цим за ініціативи Кобринської та сприяння Павлика й Франка засновано спеціальна рубрику «Справи жіночі». Щоправда позиції радикалів щодо багатьох питань жіночої емансипації не завжди збігалися з поглядами Кобринської як ідеологічного лідера галицького жіночого руху. Так у середині 90-х років між Кобринською та радикалами, зокрема й Франком визрів світоглядний конфлікт, який проте цілковито можна помістити в контекст гендерно-ідеологічної контроверзи, що його несподівано зініціювала сама Кобринська, гостро «різонувши» колишніх соратників за апологетизацію «вільної любові» як головну ціль жіночої емансипації, у той час, коли сама Кобринська обстоювала передусім ідею економічної незалежності жінки.

Ідея жіночої емансипації стала для Франка важливою світоглядною інтенцією надати жіночому питанню соціальної значущості у контексті інтеграційних загальнонаціональних заходів: «жіноцтво наше без перепони буде поступати дорогою духовного розвою в міру поступу цілого руського народу» («Жіноча неволя в руських піснях народних»). Як письменник-мисленник Франко завжди був уважний до долі жінки, складної психомотивації її вчинків і характерів, витворивши цікавий і різнобічний художній типаж жіночих образів у своїй прозі, про що Кобринська згадала в своїй ювілейній промові з нагоди 25-ліття його літературної діяльності 1898 р.[48], відзначивши Франкові неперевершені заслуги в царині жіночого руху: «Тому автор, що впровадив у нашу літературу такі жіночі типи, автор розвідки про жіночу неволю, писатель, що не раз подав руку жіночим змаганням до самостійности, заслугує вповні на признання і вдячність того жіноцтва». Отже, «феміністика — це теж ясна сторінка в огляді Франкової праці, вона доповняє постать його величі»[49].

Участь у Науковому товаристві імені Шевченка (НТШ)

  • Франко був дійсним (з 1899 р.) і почесним членом наукового Товариства імені Шевченка (з 1904 р.). Систематично працював в історико-філософській («історично-філософічній») секції НТШ, яку заснували члени Товариства 11 травня 1893 р. Однак не обходив увагою також і математично-природописно-лікарську секцію НТШ, утворену у тому ж році.
  • І. Франко був причетним до створення допоміжних наукових установ Наукового Товариства імені Шевченка: музею, бібліотеки, Бібліографічного бюро, а також «Академічного дому», формування доброчинних фондів НТШ, яке запровадило і стипендіальний фонд ім. І. Франка в сумі 2000 австр. корон.
  • Підтримував стратегічну ідею створення резервного академічного фонду з метою в майбутньому забезпечити наукові видавництва Товариства і «утворити дотацію для переміни його в українсько-руську Академію наук».

Релігійні погляди

Питання Франкової віри у Бога є однією з найбільш дискусійних тем у франкознавстві. Письменник пережив складну трансформацію релігійних поглядів. У своїй автобіографії Франко зазначав, що в шкільні роки Біблія справила на нього сильне враження[50]. Ранні його твори, зокрема, перша збірка «Баляди і розкази» (1876), написані в дусі християнського ідеалізму.

Але вже з кінця 1870-их років він перейшов на засади позитивізму, раціоналізму та соціалізму. У творчості Франка почав домінувати підхід до розглядання релігійних вчень як однобічних доктрин, що стоять на заваді прогресу людської думки й свободи, а Бог у нього став синонімом світської влади, а то й політичного насилля[51] . Щодо творів, завдяки яким Франко зажив собі слави атеїста, варто відзначити вірші «Товаришам із тюрми» (1878), «Рубач» (1882) та поему «Ex nihilo (Монолог атеїста)» (1885). У низці публікацій («Чого хоче галицька робітнича громада?», «Програма галицьких соціалістів», «Мислі о еволюції в історії людськості») Франко піддавав сумніву певні засади християнства: Боголюдську природу Ісуса Христа та існування загробного життя. Втім, критичність Франка щодо релігії ніколи не набувала агресивних форм. Він не закликав до необхідності ліквідації релігії, знищення церков чи утисків віруючих людей. Франко розглядав релігію з типовим для позитивістів підходом: як певний етап в історій людства, який поступово вичерпує себе, і його в подальшому замінить наука[52]. Разом із М. Драгомановим та М. Павликом Франко поширював на Галичині критичні праці, що стосувалися Біблії та релігії: Вільгельма Рейса, Моріса Верна, Давида Штрауса, Джона Леббока, Генрі Бокля, Джона Дрейпера.

Від 1890-их років починається ще одна, цього разу поступова трансформація релігійних поглядів Франка. Чимало сучасників письменника у спогадах відзначали те, що він брав участь у Літургіях чи демонстрував своє виважене ставлення до релігії та віри в Бога. У листуванні Франка слово «Бог» часто вживається усвідомлено і позначає Суб'єкта, який діє і впливає на щоденне життя людей. У статті «Радикали і релігія» (1897) Франко писав: «Релігією називається не тільки віра… До релігії належать також чуття, любов до тої Вищої Істоти і до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанова й самому жити так, щоб наближувати себе й інших до тої Вищої Істоти»[53]. Християнська тематика у творчості цього періоду виражена, зокрема, в поемах «Іван Вишенський» (1900) та «Мойсей» (1905) Можна говорити про те, що Франко в останні два десятиліття свого життя переживав переосмислення свого ставлення до віри в Бога і навернення до християнства. Втім, до кінця життя Франко залишався віруючим не в традиційному розумінні. Його позицію важко окреслити за звичною дихотомією «віруючий — атеїст». Натомість більш вдалим є його власне визнання «Я вірив, і вірую в Бога не так як всі…», яке знаходимо у спогадах З. Монджеєвської-Гончарової.[54].

Переклади творів Франка іншими мовами

Твори Франка мали багато перекладів ще за життя автора.

На сьогодні Франко є одним із найбільш перекладених іншими мовами українских авторів.

Докладніше про те, на які мови було перекладено твори Франка, див. в окремій статті Переклади творів Івана Франка іншими мовами.

Автопереклади

Одним із перших перекладачів Франкових творів був сам автор. З огляду на можливість публікацій у польськомовних або німецькомовних виданнях частина його художніх і публіцистичних творів мають по два авторські тексти — українською і польською або німецькою мовами, а деякі твори були спершу надруковані чи написані польською або німецькою мовами, а тоді перекладені українською. Наприклад, оповідання «Патріотичні пориви», «Schönschreiben», «На дні», «Сам собі винен», «Слимак», «Добрий заробок», «Хлопська комісія», «Історія моєї січкарні», вперше надруковані українською мовою, пізніше друкувалися в автоперекладах польською, а нариси «Молода Русь», «Звичайний чоловік», «Знеохочений», оповідання «Муляр», «Рубач», «Як пан собі біди шукав», «Як Русин товкся по тім світі», «Домашній промисл», «Чума», «Яць Зелепуга», «Панталаха», «Гава», «Маніпулянтка», «Казка про Добробит», «Задля празника», «Історія кожуха» спочатку були надруковані польською мовою, згодом — у перекладі автора українською. Твори «Історія одної конфіскати», "Із галицької «Книги битія», «Терен у нозі», «Хома з серцем і Хома без серця» вперше опубліковані німецькою мовою, невдовзі видані у Франковому автоперекладі українською, а часто й доопрацьовані. Оповідання «Свинська конституція», «Острий-преострий староста», «Мій злочин» також мають по два авторські тексти — німецькою та українською мовами. Повість «Для домашнього огнища» спершу була написана польською мовою, а згодом опублікована українською.

Іноді існувала не одна реадкція автоперекладу. Наприклад, оповідання «Schönschreiben» 1884 в автоперекладі польською мовою під назвою «Lekcja kaligrafji» надруковано у варшавському тижневику «Prawda», і цей польський переклад адекватний українському першодрукові. 1887 оповідання було ще раз надруковано в польському перекладі під заголовком «Schönschreiben» у виданні «Kalendarz „Kurjera Lwowskiego“ na r. 1888», і цей переклад дуже відрізняється від тексту, надрукованого в «Prawd-i». Це різні мовностилістичні редакції того самого твору. Тож іноді автопереклад, зважаючи на властиве авторові право змінювати власні твори, містить певні авторські зміни. Детальну інформацію про різномовні варіанти творів та про почерговість їх написання можна знайти у «Коментарях» до кожного тому 50-томного видання Франкових творів.


Рецепція постаті. Культ Франка

Франко став відомим в Галичині у доволі молодому віці, завдяки сміливому виступу на судовому процесі 1878–79 рр. Однак арешт також поставив хрест на перспективах зробити успішну кар'єру і спричинився як до подальших підозр з боку влади, так і до морального тиску та упереджень з боку значної частини суспільства. Франко у листі до Драгоманова згадував: «Та не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: засуд кримінального суду, а особливо те, що я опісля застав на світі, сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усеї суспільності, кинений на нас, страшенно болів мене»[55]. Психологічного тиску та переслідувань зазнавав не лише Франко, але й ті, кого підозрювали у дружбі та співпраці з ним. Смілива критика духовенства та поширення біблійної критичної літератури спричинило, що частина духовенства пропагувала образ Франка-атеїста.

Своїми словами та вчинками Франко прагнув побудувати собі образ «селянського сина, вигодуваного твердим мужицьким хлібом» — звичної до життєвих злигоднів та важкої праці, простої, але талановитої від природи людини[56]. Втім, у свідомості односельців та мешканців довколишніх сіл відклалося неоднозначне враження про великого земляка. До прикладу, Іван Кобилецький наголошував: упродовж цілого Франкового життя і селяни, і дрібна шляхта з його рідних Нагуєвич з різних причин, фактично, дистанціювалися від письменника, хоч і захоплювалися його творами. Представники ходачкової шляхти не довіряли йому, бо він, мовляв, цурався свого шляхетського походження і «братався» з «хлопами», натомість селяни довгий час дивилися на письменника як на людину, котру «згубила наука». У підсумку земляки й навіть родина сприймали його за незвичну людину з міста, з чужого світу, наділену куди вищим соціальним статусом, аніж вони[57].

В останні роки у свідомості сучасників сформувався не лише образ Франка як духовного провідника народу, а й постаті фізично та психічно недужої людини. Характерним для багатьох галицьких інтелектуалів початку ХХ ст. був доволі строкатий образ поета, що складався з дуже різних компонентів. Наприклад: І. Франко — видатна людина, яка дуже любить молодь. Він виділяється на тлі інших зовнішнім виглядом та безкомпромісністю і безоглядним критицизмом щодо думки інших[58].

Початки культу особи Івана Франка сягають ще періоду його життя, про що свідчать святкування його творчих ювілеїв: 25-ліття (1898) та 40-ліття (1913) його творчої діяльності. Перший з них показав, що в суспільстві функціонував образ письменника як «могутньої постаті», «славного діяча Галицької Русі», який «силою таланту підняв просту руську мову в ряд цивілізованих мов», діяча, який вивів українську культуру на європейські обшири, борця за волю думки та свободу слова, людини, яка від дитинства робить усе, щоби служити народові[59].

Уже напередодні 40-ліття творчої діяльності І. Франка окреслювали як найбільшого письменника Галицької України — поета й громадянина, який сформував велику частину «національного світогляду, національної культури та сили галицьких українців». Звідси й інші епітети, якими наділяли І. Франка: «учитель народу-школяра», «моральний батько», «творець нової культури українців», «сівач нових поступових ідей», «борець за правду і несфальшовану науку», «душевний кормитель українського народу», «найбільший в Cлов'янщині поет і вчений»[60].

У міжвоєнний період символічний капітал постаті Івана Франка тільки зростав і спричинив цілу боротьбу за те, хто достовірніше інтерпретує його погляди та має право називатися його ідейними спадкоємцями. Прихильники лівих ідеологічних поглядів (соціалісти-радикали, соціал-демократи та комуністи) використовували образ Франка як поета, що був провідником та захисником працюючих мас: селян та робітників, всіх гноблених та визискуваних. Всередині лівого табору теж були відмінності та взаємна критика. Соціалісти-радикали поєднували образ борця проти соціального гніту з образом борця проти гніту національного. А комуністи трактували Франка як соціаліста, який не дозрів до «справді наукового соціалізму Маркса». Ліві наголошували на тому, що Франко був матеріалістом, атеїстом та борцем проти релігії та духовенства. Натомість праві (націоналісти з ОУН та ФНЄ, а також націонал-демократи з УНДО) намагалися представити образ Франка як національного пророка, який, можливо, в молодості і грішив трохи соціалізмом, але згодом пережив світоглядну трансформацію і став ідейним натхненником українського націоналізму. Для правих релігійні погляди Франка були не такі важливі, але в боротьбі з лівими наголошувалося, що Франко був віруючою людиною. У боротьбі за Франка опоненти вдавалися не лише до словесних баталій, але й доходило до фізичних сутичок. Один із таких конфліктів трапився у 1933 р. під час відкриття надгробного пам'ятника Іванові Франку. Тоді молодь з ОУН намагалася не дозволити молоді зі спортивно-пожежного товариства «Луг» покласти вінок до пам'ятника Франку, і закидала луговиків камінням. Жертвами інциденту випадково стали сторонні люди.

Інша сутичка відбулася 31 травня 1936 р. в рідному селі Франка Нагуєвичах під час урочистої академії з нагоди 20-ої річниці його смерті. На святкуванні сталася бійка між людьми лівих та правих поглядів. Ця сутичка спровокувала деякі подальші заворушення: «Після кривавої академії в честь І. Франка в Нагуєвичах дійшло до заворушень у Скольому. Робітники вибили вікна в українській захоронці, а селянська молодь зачала бити шиби жидам. Ув'язнено 14 осіб»[61].

Рішучими противниками поширення культу Франка в міжвоєнній Галичині була група духовенства та мирян, що належали до течії латинників (прихильників прозахідного напрямку в ГКЦ, яка виступала проти зближення ГКЦ з православ'ям та за глибшу інтеграцію ГКЦ в Католицьку Церкву). Очільником цієї течії був Григорій Хомишин — єпископ Станіславівський. На сторінках часопису «Нова Зоря», що його редагував Осип Назарук, розгорнулася ціла серія статей проти культу Франка. Головною причиною недоцільності культу Франка дописувачі «Нової Зорі» вважали матеріалістичні, соціалістичні та атеїстичні тенденції у його світогляді. З церковного середовища поглядам «Нової Зорі» опонував часопис «Мета» — орган Українського Католицького Союзу. УКС і «Мета» відображали орієнталістський напрямок (його прихильники виступали за очищення обряду від латинських впливів, повернення до джерел східної духовності та акцентували на потребі активної місійної діяльності серед православних) в ГКЦ, на чолі якого стояв митрополит Андрей Шептицький. У статтях «Мети» головний акцент ставився на еволюції та світоглядній трансформації поглядів Франка від атеїзму до релігійності.

Водночас, на Радянській Україні розповсюджували й певні форми Франкового культу: святкові збори трудових колективів, масові видання вибраних Франкових творів, зрештою, ім'ям письменника уже з початку 20-х років стали називати державні освітні установи[62]. Зі вступом Червоної Армії на галицьку землю у 1939 році постать І. Франка почали активно експлуатувати в радянській ідеологічній агітації на Західній Україні[63] .

За радянських часів в Україні культ Франка використовувався для політичних цілей, радянське франкознавство однобічно, тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста. В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ?», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.) Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах» і додаткових томах 50-томовика.

З іншого боку, наголошувалося на впливі російських революційних демократів на Франка, одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.

Доба після здобуття української незалежності принесла кілька варіантів Франкового образу. З одного боку, на зміну радянському стереотипу «революціонера-демократа»/«Каменяра комуністичного майбутнього» прийшов реактивований образ Франка-Мойсея, провидця визвольних змагань ХХ ст. Погляд на І. Франка як атеїста і соціаліста був витіснений уявленнями про Франкову релігійність та націоналістичний світогляд. З іншого боку, з'явилися спроби потрактувати особистість письменника у руслі постмодерністичного сумніву[64].


Меморіальна дошка на будинку по вул. Б. Хмельницького, 11 в Києві. Тут у травні 1886 року в Павлівській церкві Колегії Павла Галагана Іван Франко взяв шлюб з Ольгою Хоружинською

У кінематографі

За творами І. Франка знято такі фільми:

Біографії Івана Франка присвячено кінокартину Тимофія Левчука «Іван Франко» (1956, актор Сергій Бондарчук), його образ створив Ярослав Геляс у фільмі «Родина Коцюбинських» (1970).

Про письменника знято науково-популярну стрічку «Іван Франко» (1956) та телефільм Е. Дмитрієва «Іван Франко» (1981), документальний телефільм «Іван Франко» в рамках проекту «Великі українці» телеканалу «Інтер» (2008)[65].

Вшанування пам'яті

Нобелівська премія

Франко на сьогодні єдиний український поет, щодо номінування якого на здобуття Нобелівської премії з літератури[66] доступні відомості (інформація про номінантів є закритою впродовж 50 років)[67].

В архіві Шведської академії зберігається документ № 19 за 1915 рік, де Франко вказаний за № 4, однак лауреатом того року став Ромен Роллан[2]. Із номінацією виступив 25 листопада 1915 року священик УГКЦ доктор Йосип Застирець із Відня. Кандидатура Франка була підтримана доктором Гаральдом Г'єрне із Упсали.
Івана Франка 28 травня 1916 року не стало, тому його виключили зі списку претендентів. А нагорода у тому році дісталася шведському поетові Вернеру фон Гейденстаму[68].

Пам'ятники

Пам'ятник Івану Франку в селі Нагуєвичі
Докладніше у статті Пам'ятники Іванові Франку

Пам'ятники Іванові Яковичу Франку є в різних містах України та за кордоном. Монументи Франкові — поету, письменнику, вченому-енциклопедистові, громадському діячеві встановлені переважно на заході України, де він жив і працював, однак є і в інших містах по всій країні й навіть за кордоном (Відень, Ліпік). А серед областей України чи не найбільше на Івано-Франківщині — названій на його честь.

В інституті германістики Віденського університету, в якому Іван Франко успішно захистив докторську дисертацію, 29 жовтня 1993 року встановлена меморіальна дошка. На Постгассе, 8 28 травня 1999 року встановлене погруддя письменникові. Пам'ятна дошка також встановлена на будинку, в якому жив письменник за адресою: Відень, Віпплінґерштрассе, 26.[69]

Фестивалі

27—29 липня 2012 року в Нагуєвичах відбувся «Франко Фест» — музично-мистецький фестиваль, присвячений Іванові Франку[70].

Музеї

152 Franka Street, Lviv (02).jpg
  • Експозиція Музею «ІВАН ФРАНКО І КИЇВ» розташовано при Музеї видадних діячів української культури, у Києві, де планується у відремонтованому будинку за адресою вул. Саксаганського, 93-б, відкрити повноцінний Музей І. Франка. І Франко неодноразово бував у Києві — у помешканнях, які винаймали М. Лисенко та П.Саксаганський, що були розташовані впритул, перші поверхи були з'єднані дверима, фактично з 1894 р. аж до 20-х рр. ХХ ст. будівлі утворювали єдину садибу. Спілкування, щира дружба та творче співробітництво Івана Франка з такими діячами культури Наддніпрянської України, як Микола Лисенко, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Михайло Старицький, Панас Саксаганський яскраво і вповні ілюструють тогочасні історико-культурні процеси[71].
  • 25 листопада 2016 року урочисто відкрито квартиру-музей родини Івана Франка в будинку, куди в 1949 році радянська влада насильно переселила родину Тараса Франка[72]. Музей створено за ініціативи Роланда Франка, онука великого письменника, голови правління Міжнародного фонду Івана Франка та ініціатора Міжнародної премії імені І. Франка[73]. Музей знаходиться за адресою: вул. Володимирська 48а, кв. 15[74]

Премії

Пам'ятні об'єкти імені Івана Франка

Пасажирський лайнер «Іван Франко»

Восьмипалубне судно будувалося на верфі VEB Mathias Thesen Werft Wismar у Вісмарі, проект 301, німецьке позначення — Seefa 750 (нім. Seefahrgastschiff für 750 Passagiere — морське пасажирське судно на 750 пасажирів)[75]. Всього було побудовано п'ять лайнерів цього проекту «Іван Франко», «Олександр Пушкін», «Тарас Шевченко», «Шота Руставелі», «Михайло Лермонтов». Судно «Іван Франко» було головним, тому весь клас суден носить ім'я «Іван Франко».

Примітки

  1. а б Щербак Л. Франко Іван Якович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 528. — ISBN 978-966-528-279-2.
  2. а б Блог історика: Івану Франку сьогодні 160. BBC Україна. 27 серпня, 2016 рік.
  3. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні, 2006, с. 55
  4. Франко І. Твори в 50-ти томах+доповнення (У 56-и томах) (djvu, pdf) Т.31.С.29
  5. name="Франко" [48:370]
  6. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні, 2006, с. 66
  7. Грозикова О.. Останні дні Франка // Спогади про Івана Франка. Видання 2-ге, доповнене, перероблене / Упорядник Гнатюк Михайло Іванович. — Л.: Каменяр, 2011. — С. 777
  8. name="Грозикова". С. 54.
  9. Галущинський Т. Як то було зі сповіддю І.Франка // Нова Зоря. — Л., 1932. — Ч.58. — С. 2.
  10. Роздольська О. Спогад про поета // Спогади про Івана Франка. Видання 2-ге, доповнене, перероблене / Упорядник Гнатюк Михайло Іванович. — Л.: Каменяр, 2011. — С. 789)
  11. name="Галущинський". С. 2
  12. name="Франко"[45: 114]
  13. Мирон [Франко І.] Попи і економічне положінье украjінського народа в Галичині / За сто літ: матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ — початку ХХ століття. Книга Четверта. — К.: Державне Видавництво України. — С. 251—256; [Франко І.] Шчо се за інтелігенціjа — галицькі попи? / За сто літ: матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ — початку ХХ століття. Книга Четверта. — Київ: Державне Видавництво України. — С. 228—251; М---рон [Франко І.] Шчо думаjе народ про уступившого митрополита Осипа Сембратовича? / За сто літ: матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ — початку ХХ століття. Книга Четверта. — К.: Державне Видавництво України. — С. 256—258; Франко І. Радикали і попи // Громадський голос. — Л., 1 листопада 1898. — Ч. 22. — С. 165—167; Громадський голос. — Л., 15 листопада 1898. — Ч. 23. — С. 175—177; Громадський голос. — Л., 1 грудня 1898. — Ч. 24. — С. 182—184.
  14. Himka J.-P. Priests and Peasants: The Greek Catholic Pastor and the Ukrainian National Movement in Austria, 1867—1900 / Canadian Slavonic Papers / Revue Canadienne des Slavistes, Vol. 21, No. 1 (March 1979), P. 13.
  15. Медвідь І. Рука допомоги претенденту на Нобеля: кілька історій про Франка та священиків // http://zbruc.eu/node/44407
  16. Франко І. Соціяльна акція, соціальне питанє і соціалізм. Уваги над пастирським посланієм митроп. А. Шептицького «О квестії соціальній» // Літературно-науковий вісник. — Л., 1904. — Т. 28., Кн. 10. — С. 1 — 23.
  17. Гнатів Я., Горак Р. Іван Франко. Книга VII. Роки страждань. — Л.: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. — С. 26.
  18. Франко-Ключко А. Іван Франко та його родина. Спомини. — Торонто: видавнича спілка «Гомін України», 1956. — С. 35.
  19. Денисюк І. Листи Михайла Павлика до родини Драгоманових / Записки Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка. — Т. 234. — Л., 1997. — С. 532
  20. name="Денисюк". С.542.
  21. Франко-Ключко А.. Іван Франко та його родина. Спомини. — Торонто: видавнича спілка «Гомін України», 1956. — С. 37
  22. Нагаєвський І. Повернення митрополита Шептицького з московської неволі // http://metropolitaszeptycki.pl/pl/artykuy/artykuy-w-jezyku-ukrainskim/c/t.html
  23. Франко-Ключко А. Іван Франко та його родина. Спомин. — Торонто: видавнича спілка «Гомін України», 1956. — С. 37
  24. name="Франко" [39: 7]
  25. name="Франко"[5: 7]
  26. name="Франко"[53: 228]
  27. Зимомря М. І. Німецька література в оцінках та інтерпретаціях Івана Франка: дискурс рецепції // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — Іноземна філологія. Вип. 42, 2009. — С. 17
  28. s:Що таке поступ?/VIII
  29. І. ФРАНКО-ІНДОЛОГ
  30. Франко Іван. Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта
  31. Франко І. Молода Україна. — Львів, 1910. — Ч. 1: Провідні ідеї й епізоди. — С. 26
  32. Мельничук Б., Уніят В. Іван Франко і Тернопільщина. — Тернопіль: Тернограф, 2012. — 280 с. — ISBN 978-966-457-087-6.
  33. Лукіянович Д. Іван Франко і жіноче питання // Жінка. — 1936. — Ч. 11/12. — С. 2
  34. Літературно-науковий вісник, 1898. — Т. ІІІ. — С. 136—144
  35. Франко І. Перед збором руського жіночого товариства в Станіславові // Діло. — 1884. — № 134. — 20 лист./2 груд.
  36. Франко І. Перші загальні збори руського жіночого товариства в Станіславові // Діло. — 1884. — № 138. — 29 лист. /11 груд.
  37. Відчит Наталії Кобринської, виголошений на першім загальнім зборі товариства руських жінок в Станиславові д[ня] 8 грудня 1884 // Діло. — 1884. — № 148. 29 груд. С. 1–2; 1885. — № 4. — 10 січ.
  38. Нове зеркало. — 1884. — № 23. — С. 1, підпис: Мирон
  39. name="Франко"[27: 106]
  40. Возняк М. Як дійшло до першогожіночого альманаха. Л., 1937 Возняк М. Як дійшло до першогожіночого альманаха. Л., 1937
  41. Kurjer Lwowsky. — № 172. — 23.VI. — S. 5 Без підп.
  42. Kraj. — N 25. — 19.VI/1.VII. — S. 7. (Prz. lit.)
  43. Ruch. — 1887. — Zesz. 6. — S. 187—188; підп.: Paula Z
  44. Prawda. — 1887. — № 22, 24, 27
  45. name="Франко"[41: 502]
  46. Народ. — 1891. — № 22
  47. Швець А. До історії одного видавничого проекту (Іван Франко та Олександра Озаркевич) // Українське літературознавство, 2010. — Вип. 72. — С. 119—128
  48. name= «Вісник, 1898» [ 4, 11: 122—123]
  49. name= «Лукіянович, 1936» [11/12: 4]
  50. name= «Франко» [49:243]
  51. Белоброва Т. Еволюція естетичних домінант в автопсихологічному дискурсі Івана Франка / Наукові Записки НТПУ. Серія: Літературознавство, 2010. — Вип. 29. — С. 54
  52. name= «Франко» [45:125]
  53. name= «Франко» [45:268]
  54. Моджейовська-Гончарова З. Спогад про Івана Франка / Спогади про Івана Франка. — Л.: Каменяр, 2011. — С. 780
  55. name = «Франко» [49: 245—246]
  56. Голик Р. «Геніальний дух»: Образ Івана Франка в літературі та культурі Галичини ХІХ — початку ХХІ століття // Вісник Львівського університету. Серія філологічна, 2011. Випуск 55. — С. 195.
  57. name= «Голик» [196]
  58. name= «Голик» [197]
  59. name= «Голик» [199]
  60. name= «Голик» [200]
  61. В Нагуєвичах // Мета. — Л., 1936. — Ч. 24. — С. 7
  62. name= «Голик» [202]
  63. name= «Голик» [202]
  64. name= «Голик» [206]
  65. Фільмографія > Великі Українці — Іван Франко
  66. Nomination Database — Literature. Nobelprize.org. Nobel Media AB. 2014. Процитовано 10.09.2016. 
  67. Кабінет Міністрів України. Розпорядження від 18 лютого 2016 р. № 120-р «Про затвердження плану з підготовки та проведення заходів, присвячених ушануванню пам'яті Івана Франка»
  68. Українська літературна енциклопедія. Київ: Головна редакція Української радянської енциклопедії ім. М. П. Бажана, 1988, т. 1, с. 404.
  69. http://www.ar25.org/article/pamyatnyky-ta-memorialni-doshky-vydatnym-ukrayincyam-v-avstriyi.html
  70. На Львівщині «Франко фест» у перший день зібрав до 20 тис. учасників
  71. http://mvduk.kiev.ua/?page_id=76
  72. Квартиру-музей родини Івана Франко відкрито у Києві
  73. У Києві відкрили музей-квартиру сім'ї Франка
  74. В Києві з'явиться квартира-музей Франка
  75. http://sea.infoflot.ru/en/fleet/ship.php?id=20


Бібліографія

Твори

  • Збірник творів: У 3 т. — К.: Вік, 1903—1905.
  • Твори: у 30 т. — X., 1924—1929.
  • Твори: у 20 т. — К., 1950—1956.
  • Твори: у 20 т. — Нью-Йорк: Книгоспілка, 1956—1962.
  • Зібрання творів: у 50 т. / Іван Франко; Редкол.: Є. П. Кирилюк (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1976−1986.
  • Франко І. Я. Додаткові томи до Зібрання творів у 50 т. Т. 52: Оригінальні та перекладні поетичні твори. — К., 2008.
  • Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах / Іван Франко; Укл. Зіновія Франко, Михайло Василенко. — Львів: Каменяр, 2001. − 431,[1] с.: портр.
  • Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. — К., 1956.
  • Про театр і драматургію. — К., 1957.
  • Педагогічні статті і висловлювання. — К., 1960.
  • Літературна спадщина, т. 1-4. — К., 1956—1967.
  • Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. — Берлін, 1963.
  • Мойсей — Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ", 2010.
  • Франко І. Баляди і роскази / Упор. та вст. ст. Б. Тихолоза ; Комент. і поясн. слів М. Ізбенко ; НАН України. Львів. відділ. Ін-ту літ. ім. Т. Г. Шевченка. — Л., 2007.
  • Франко І. З вершин і низин. Збірка поезій Івана Франка: Репринтне відтворення з вид. 1893 р. / Упор. та авт. післямови Б. Якимович. — Л., 2004.
  • Франко І. Зів'яле листя / Упоряд. та підгот. текстів Б. Тихолоза. — Л.: Літопис, 2006.


Тексти творів

Бібліографія про постать Івана Франка

  • Багалій Д. Іван Франко як науковий діяч // Україна. — К., 1926. — Кн. 6.
  • Білецький О. Художня проза. Поезія. Світове значення Івана Франка // Зібрання праць: У 5 т. — К., 1965. — Т. 2.
  • Білецький О., Басс І., Кисельов О. Іван Франко. Життя і творчість. — К., 1956.
  • Брагінець А. Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. — Л., 1956.
  • Вервес Г. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70—90-их pp. XIX ст. — К., 1957.
  • Вірник Д., Голубовська Є. Економічні погляди Івана Франка. — К., 1956.
  • Возняк М. Велетень думки і праці. — К., 1958.
  • Возняк М. Житє і значінє Івана Франка. — Л., 1913.
  • Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. — К., 1955.
  • Возняк М. Іван Франко в добі радикалізму // Україна. — К. 1926. — Кн. 6.
  • Возняк М. Матеріали до життєпису Івана Франка // За сто літ. — К., 1927. — Кн. І.
  • Войтюк А. Літературознавчі концепції Івана Франка. — К., 1981.
  • Горак Р. Твого ім'я не вимовлю ніколи. Повість-есе про Івана Франка / Роман Горак. — К. : Видавничий центр «Академія», 2008.]
  • Гординський Я. Сучасне франкознавство (1916—1932) // ЗНТШ. — Л., 1935. — Т. CLIII.
  • Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856—1886). — К. : Критика, 2006. — 632 с. — ISBN 966-7679-96-9.
  • Грушевський М. Апостолові праці // Україна. — К., 1926. — Кн. 6.
  • Дей О. Іван Франко. — К., 1981.
  • Дей О. Іван Франко і народна творчість. — К., 1955.
  • Дорошенко В. Великий Каменяр. Життя й заслуги Івана Франка. — Вінніпеґ, 1956.
  • Дорошенко В. Спис творів Івана Франка з додатком спогадів про нього і рецензій на його писання // Матеріали до укр. бібліографії. — Л. : Вид. НТШ, 1918. — Т. IV.
  • Дорошенко В. Страдницький шлях Івана Франка // ЗНТШ. — Нью-Йорк, 1957. — Т. CLXVI.
  • Дорошенко І. Іван Франко — літературний критик. — Л., 1966.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Євшан М. Іван Франко. Нарис його літературної діяльности // Літературно-науковий вісник. — 1913. — Кн. 9.
  • Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. — К., 1913.
  • Журавська І. Іван Франко і зарубіжні літератури. — К., 1961.
  • Зеров М. Франко — поет // До джерел. — Кр.; Л., 1943.
  • Іван Франко. Документи і матеріали, 1856—1965. — К., 1966.
  • Іван Франко: Збірник / За заг. ред. І. Лакизи, П. Филиповича, П. Кияниці. — X. : Книгоспілка, 1926.
  • Іван Франко — майстер слова і дослідник літератури. — К., 1981.
  • [http://litmisto.org.ua/?p=7040 Іван Франко. «Сон князя Святослава» (1895). Критична стаття.
  • Іван Франко. Статті і матеріали: Збірник. — Л., 1948—1965. — Вип. І—XII.
  • Іван Франко у спогадах сучасників. — Л., 1956.
  • Іван Франко як історик: Збірник статей. — К., 1956.
  • Кирилюк Є. Вічний революціонер. — К., 1966.
  • Кирилюк Є. Іван Франко: Біографічний нарис. — К., 1956.
  • Колесник П. Син народу. — К., 1957.
  • Колесса О. Наукова діяльність Івана Франка // Літературно-науковий вісник. — 1913. — Кн. 9.
  • Кримський А. Іван Франко. — Л., 1900.
  • Коцюбинський М. Іван Франко. — К., 1917.
  • Кравців Б. Суспільно-політичні погляди Івана франка й радянське франкознавство // Іван Франко про соціалізм і марксизм. — Нью-Йорк, 1966.
  • Лисенко О. Соціологічні погляди Івана Франка. — К., 1958.
  • Лозинський М. Іван Франко. Життя і діяльність. Значіння. — Відень : Вид. СВУ, 1917.
  • Ломова М. Етнографічна діяльність Івана Франка. — К., 1957.
  • Луців Лука. Іван Франко — борець за національну і соціальну справедливість. — Ню Йорк, Джерзи Ситі : Наукове Тов-во ім. Шевченка, Свобода; 1967. — 654 с.
  • Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997.
  • Малишко Д. Д. Перекладацька спадщина І. Я. Франка.
  • Мельничук Б., Уніят В. Іван Франко і Тернопільщина. — Тернопіль : Тернограф, 2012. — 280 с. — ISBN 978-966-457-087-6.
  • Микитась В. Ідеологічна боротьба навколо спадщини Івана Франка. — К., 1978.
  • Мороз М. Іван Франко. Бібліографія творів 1874—1964. — К., 1966.
  • Рудницький Л. Іван Франко і німецька література. — Мюнхен, 1974.
  • Савчак Василь До 150-річчя з дня народження Івана Франка «По Дунаю льоди пливуть…».
  • Свенціцький І. Суспільне тло творчості Івана Франка // ЗНТШ. — Л., 1930. — Т. ХСІХ.
  • Сверстюк Є. Іван Франко // Широке море України: Документи самвидаву з України. — Париж, 1972.
  • Сидоренко Г. Літературно-критична діяльність Івана Франка. — К., 1956.
  • Слово про Великого Каменяра. — К., 1956. — І-II.
  • Смаль-Стоцький С. Характеристика літературної діяльности Івана Франка. — Л., 1913.
  • Стецюк В. Іван Франко як класичний філолог // ЗНТШ. — Нью-Йорк, 1967. — Т. CLXXXII.
  • Франко. Перезавантаження / упоряд. : Б. Тихолоз, А. Беницький. — Дрогобич : Коло, 2013. — 276 с.
  • Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини. — Торонто : Ліга визволення України,1956. — 130 с.
  • Шляхами Івана Франка. — Л., 1982.
  • Actes de la journée Ivan Franko. Sorbonne, le 12 Novembre 1977. — Париж; Мюнхен, 1977.
  • Hlynsky В. Ivan Franko et Emile Zola. — Гамбурґ, 1979.
  • Jakobiec M. Iwan Franko. — Warszawа, 1958.
  • Manning C. Ivan Franko. — Нью-Йорк, 1938.
  • Nevrlý M. Ivan Franko, ukrajinský basnik-revolucionar. — Prahа, 1952.
  • Wacyk N. Ivan Franko: His Thoughts and Struggles. — New York, 1975.

Бібліографія про І. Франка та український жіночий рух

  • Дармохвал Л. Іван Франко і українська жінка // Ратуша[1]. — 2006. — 18 серп.
  • Процик Л. Жіночий рух та Іван Франко: минуле і сучасність / Л. Процик // Галицька зоря. — 2006. — 29 листоп. — С. 1.
  • Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки /Ірена Книш / Ірена Книш. — Вінніпег, 1956.
  • Книш І. Смолоскип у темряві. Наталія Кобринська й український жіночий рух / Ірена Книш. — Вінніпег, 1955.
  • Швець А. «Доля нашого жіноцтва стоїть тепер на переломі» (Іван Франко біля витоків галицького фемінізму)" / Алла Швець // Українка. — 2014. — № 1. — С. 4.

Монографії про поетичну творчість І. Франка

  • Біла А. Образ автора в ліриці Івана Франка: Монографія. — Донецьк, 2002.
  • Бойко О. Поезія боротьби: (Лірика збірки І. Франка «З вершин і низин»). — К., 1958.
  • Бунчук Б. І. Віршування Івана Франка: Монографія. — Чернівці, 2000.
  • Горак Я. Філософські поеми Івана Франка в інтерпретації Святослава Максимчука ["Похорон", «Іван Вишенський», «Мойсей»] // Горак Я. Огонь в одежі слова. Нарис про франкіану Святослава Максимчука. — Л., 2016.
  • Гузар З. П. Перехресні стежки поезії Івана Франка: Книжка для вчителя. — Л., 2000.
  • Каспрук А. А. Філософські поеми Івана Франка. — К., 1965.
  • Клим'юк Ю. Лірика Івана Франка як система жанрів: Монографія. — Чернівці, 2006.
  • Кобилецький Ю. Поетична творчість Івана Франка. — К., 1946.
  • Корнійчук В. Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики. — Л., 2004.
  • Крушельницький А. Іван Франко (поезія). — Коломия, [sine anno; de facto 1909].
  • Музичка А. Шляхи поетичної творчости Івана Франка. — К., 1927.
  • Неборак В. Іван Франко: вершини і низини (інтерпретації вибраних віршів, циклів і поем зі збірки «З вершин і низин»). — Л., 2016.
  • Неборак В. Повільне читання: Віршів Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, Є. Маланюка, Б. І. Антонича та новел В. Стефаника. — Л., 2010.
  • Ніньовський В. Поетичні форми Івана Франка. — Л., 2000.
  • Пастух Т. Поетичне мислення Івана Франка (за збіркою «Semper tiro») / Передм. І. Денисюка. — Л., 2003.
  • Сеник Л. Т. Студії ліричної драми Івана Франка «Зів'яле листя». — Л., 2007.
  • Скоць А. І. Поеми Івана Франка: Монографія. — Л., 2002.
  • Стереометрія тексту: Студії над поетичними творами Івана Франка: [Колективна монографія] / М. М. Барабаш, В. В. Неборак, Б. С. Тихолоз, Н. Б. Тихолоз; Упорядник та наук. ред. Б. С. Тихолоз; НАН України; Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.– Л., 2010. (Франкознавча серія. Вип. 14).
  • Тихолоз Б. Ерос versus Танатос (філософський код «Зів'ялого листя») / Богдан Тихолоз; Передм. Л. Сеника. — Львів : Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2004. — 89 с. — (Серія: «Дрібненька бібліотека». Ч. 11).
  • Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: Студії / Художник В. Мельник. — Л., 2005. («Франкознавча серія»; Вип. 7).
  • Тихолоз Б. Філософська лірика Івана Франка: Діалектика поетичної рефлексії: Монографія / НАН України; Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка; Львівський національний університет імені Івана Франка; Міжнародна асоціація франкознавців; Наук. ред. та авт. післям. В. С. Корнійчук. — Л., 2009. (Франкознавча серія. Вип. 12).
  • Ткачук М. Лірика Івана Франка: До 150-річчя від дня народження Івана Франка: Монографія. — Тернопіль — К., 2006.
  • Челецька М. Номеносфера поезії Івана Франка (поетика заголовків, присвят, епіграфів) / Відп. ред. М. З. Легкий. — Л., 2007. (Франкознавча серія. Вип. 9).
  • Шаховський С. М. Майстерність Івана Франка. — К., 1956.
  • Simonek S. Ivan Franko und die «Moloda Muza»: Motive in der westukainischen Lyrik der Moderne. — Köln;Weimar; Wien, 1997.

Бібліографія про прозову творчість І. Франка

  • Бондар Л. Під знаком хреста: Франкознавчі студії. — Л., 2008.
  • Голод Р. Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ — початку ХХ століття. — Івано-Франківськ, 2005.
  • Гузар З. Місто Івана Франка — Дрогобич. — Дрогобич, 2008.
  • Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. — К., 2006.
  • Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. — Л., 2005. — Т. 2: Франкознавчі дослідження.
  • Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ — початку ХХ ст. — Л, 1999.
  • Дронь К. Міфологізм у художній прозі Івана Франка (імагологічний аспект). — К., 2013.
  • Дуркалевич В. У пошуках наративної ідентичності: індивідуальний міф у творах Івана Франка, Анджея Хцюка і Бруно Шульца. — Дрогобич, 2015.
  • Єфремов С. Співець боротьби і контрастів: Спроба літературної біографії й характеристики Івана Франка. — К., 1913.
  • Крушельницький А. Прозові писання І. Франка в хронологічнім порядку // Франко І. В поті чола (Вибір з оповідань). — Коломия, 1910.
  • Ласло-Куцюк М. Текст і інтертекст в художній творчості Івана Франка. — Бухарест, 2005.
  • Легкий М. Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка. — Л., 1999.
  • Мельник Я. Іван Франко й biblia apocrypha. — Л., 2006.
  • Міфопоетичні образи в художньому світі Івана Франка (Ейдологічні нариси) / К. Дронь, Б. Тихолоз, Н. Тихолоз, А. Швець. — Л., 2007.
  • Пастух Т. Романи Івана Франка. — Л., 1998.
  • Сабат Г. Казки Івана Франка: особливості поетики. «Коли ще звірі говорили». — Дрогобич, 2006.
  • Сербенська О. Мовний світ Івана Франка (Статті, роздуми, матеріали). — Л., 2006.
  • Тихолоз Н. Ізмарагди Франкового казкосвіту: Літературознавче дослідження. — К. : Веселка, 2006. — 47 с. — (Урок літератури).
  • Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти). — Л., 2005.
  • Ткачук М. Жанрова структура прози Івана Франка: Бориславський цикл та романи з життя інтелігенції. — Тернопіль, 2003.
  • Тодчук Н. Роман Івана Франка «Для домашнього огнища»: простір і час. — Л., 2002.
  • Ціхоцький І. Мова прози Івана Франка (Стилістичні новаці). — Л., 2006.
  • Чопик Р. Ecce Homo: Добра звістка від Івана Франка. — Л., 2002.
  • Швець А. Злочин і катарсис: Кримінальний сюжет і проблеми художнього психологізму в прозі Івана Франка. — Л., 2003.

Бібліографія про драматичну творчість І. Франка

  • Антонович Д. Триста років українського театру. Прага, 1925.
  • Білоштан Я. Драматургія Івана Франка. К., 1956.
  • Борщаговський О. Драматичні твори Івана Франка. К., 1946.
  • Вертій О. Народні джерела творчості Івана Франка. Тернопіль, 1998.
  • Возняк М. До історії тексту «Украдене щастя» Івана Франка // Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. К., 1955.
  • Возняк М. Франкова переробка драми Кальдерона // Іван Франко. Статті і матеріали. Л., 1949. Зб. 2.
  • Данько О. Драматичний етюд Івана Франка «Чи вдуріла?»: особливості психологічного портрету // Укр. літературознавство. Л., 2010. Вип. 72.
  • Дем'янівська Л. Українська драматична поема. К., 1984.
  • Ласло-Куцюк М. П'єси Франка у світовому контексті // Ласло-Куцюк М. Текст і інтертекст в художній творчості Івана Франка. Бухарест, 2005.
  • Лужницький Г. Український театр: У 2-х томах. Л., 2004 (Про Франка див. Покажчик імен).
  • Луців Л. Іван Франко — борець за національну і соціяльну справедливість. Нью-Йорк; Дзерзі Ситі, 1967.
  • Пархоменко М. Драматургія Івана Франка. Л., 1956.
  • Працьовитий В. Національна самобутність драматургії Івана Франка. Л., 2006.
  • Працьовитий В. Українська історична драматургія. Л., 2009.
  • Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. Львів, 1936.
  • Хороб С. Діалоги у відсвіті слова: Українська драматургія в типологічних зіставленнях. Івано-Франківськ, 2013.
  • Хороб С. Українська модерна драма кінця ХІХ — початку ХХ ст. (Неоромантизм, символізм, експресіонізм). Івано-Франківськ, 2002.
  • Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині. Л., 2014. (Про Франка див. Покажчик імен).

Бібліографія про перекладацьку діяльність І. Франка

  • Журавська І. Світові образи в інтерпретації Івана Франка / І. Журавська // Іван Франко і світова культура. Матеріали Міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО (Львів, 11–15 вересня, 1986 р.): у трьох книгах. — Київ, 1990. — Кн. 1. — С. 192—195.
  • Зимомря М. І. Німецька література в оцінках та інтерпретаціях Івана Франка: дискурс рецепції / Зимомря М. І. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — Іноземна філологія. — Вип. 42. — 2009. — С. 15–18.
  • Кравець Я. Іван Франко та іспанська література / Ярема Кравець // Укр. літ-тво. — 2011. — Вип. 74. — С. 211—221.
  • Кравець Я. Французька поезія у літературознавчій і перекладацькій діяльності Івана Франка / Ярема Кравець // Укр. літ-тво. — 2014. — Вип. 78. — С. 209—223.
  • Рудницький Л. Іван Франко і німецька література / Леонід Рудницький. — Мюнхен, 1974. — 227 с.

Бібліографія про видавничу діяльність І. Франка

  • Василенко М. Іван Франко — перший видавець творів Лесі Українки / М. Василенко // Леся Українка і сучасність: зб. наук. пр. — Луцьк, 2007. — Т. 4, кн.1. — С. 344—357.
  • Возняк М. Журнальні плани Франка в рр. 1884–86 / М. Возняк // Україна. — 1927. — Кн. 3. — С. 87.
  • Запаско Я. Початки українського друкарства / Я. Запаско, О. Мацюк, В. Стасенко. — Львів, 2000. — 224 с.
  • Маляренко Л. Іван Франко — редактор / Л. Маляренко. — Львів, 1970.
  • Тимошик М. С. Історія видавничої справи / М. С. Тимошик. — К. : Наша культура і наука, 2003. — 496 с.
  • Українські літературні альманахи і збірники XIX — поч. ХХ ст.: бібліогр. покажчик / склав І. З. Бойко. — Київ, 1967.
  • Якимович Б. З. Іван Франко — видавець: книгознавчі та джерелознавчі аспекти / Б. З. Якимович. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. — 691 с.

Посилання

  1. http://ratusha.lviv.ua/