Іван III Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
Іван III Васильович.
Иванъ, Васильевъ сынъ
Іван III Васильович.

Гравюра з Космографії А.Теве, 1575 рік
Великий князь Московський
1462 — 1505
Попередник: Василій II Темний
Спадкоємець: Василій III
 
Народження: 22 січня 1440
Москва
Смерть: 27 жовтня 1505
Похований в Архангельському соборі в Москві
Віросповідання: православна церква
Династія: Мономаховичі, Рюриковичі
Дружина: 1) Марія Борисівна
2) Софія Фомінічна Палеолог
Діти: сини: Іван, Василь, Юрій, Дмитро, Семен, Андрій
дочки: Елена, Феодосія та Евдокія

Медіафайли у Вікісховищі?

Іва́н III Васи́льович (також відомий як Іоан III, Іван Великий; в хрещенні Тимофій; 22 січня 1440 — 27 жовтня 1505) — великий князь Московський в (1462—1505). Походив з молодшої на Русі гілки роду Мономаховичів — суздальських Юрійовичів

Життєпис[ред.ред. код]

Ivan III of Russia 3.jpg

Народився 22 січня 1440 року.

Іван III був ініціатором розколу Київської митрополії, коли після підписаної унії на Флорентійському соборі заарештував Київського митрополита Ісидора. В 1448 році Іван III скликав в Москві собор підконтрольних єпископів, які без благословення Вселенського патріарха вибрали настоятеля самопроголошеної Московської церкви.

Головною заслугою правління Івана III стало підкорення нових земель навколо Москви. Московія в низці хрестових походів завоювала Новгородську республіку. Головним лозунгом московсько-татарських походів на Великий Новгород був лозунг Івана ІІІ — «примусити новгородців ставити єпископів на Москві». Іван ІІІ підпорядкував Москві сусідні князівства Тверське князівство, Ярославське князівство, Ростовське князівство, Володимирське князівство, Суздальське князівство і частково Рязанське князівство. Залишились незалежними лише Псковське князівство та Рязанське князівство, але і вони не були повністю самостійні.

Весною 1480-го вів перемовини щодо зближення з господарем Молдавії Штефаном ІІІ; посередником був князь Михайло Олелькович.[1]

Влітку 1482 р. московський князь Іван ІІІ Васильович відправляє кримському хану Менґлі Ґераю цінні подарунки та значну суму грошей з намовлянням напасти на Литву[2]. Менґлі Ґерай, за цим намовлянням московського князя, вийшов в похід на Київ. 1 вересня він здобув замок, спалив собори і церкви, взяв в полон багато людей. В подарунок князю Івану хан вислав золоті потир та дискос з київського собору святої Софії[2].

Після успішних воєн з Великим князівством Литовським в склад Московського князівства увійшли більшість Верховських князівств, Новгород-Сіверський, Чернігів, Брянськ та ще ряд міст (що входили в склад ВКЛ). Також Литва погоджувалась на входження до московського князівства — Новгорода, Пскова, Твері й Рязані. Зі свого боку, Москва — відмовлялась від претензій на Смоленськ та Брянськ, які залишались у складі ВКЛ. Крім того, Великий князь Литовський (з 1492 р.) Олександр Яґеллончик одружився на дочці Івана ІІІ — Олені. Помираючи Іван III передав своєму наступнику в декілька разів більше землі, чим прийняв сам.

Прийнятий «Судебник» — збірка законів держави та проведений ряд реформ, що були основою помісної системи землеволодіння.

Іван ІІІ і кінець Ординського іга[ред.ред. код]

Річка Угра в районі «Стояння на Угрі».
Пам'ятник на Угрі.

Саме у зв'язку з періодом правління Івана ІІІ заведено в російській історіографії писати о кінці більш ніж 200-літнього Ординського іга[3][4]. Повалення татарського ярма у Росії пов'язується здебільшого з так званим «Стоянням на Угрі» 1480 р., коли московські війська не пропустили в глиб московських земель війська ординського хана Ахмата. Саме Іван ІІІ, першим з московських князів, починає титулувати себе у зносинах з іноземними государями «царем»[5], хоч до того в Росії царем називали ординського хана[6]. Разом з тим відомо, що і 1502 р., через 22 роки після «Стояння на Угрі», Іван ІІІ визнавав себе холопом хана Великої Орди[7].

Дитинство і юність[ред.ред. код]

Достовірних даних про раннє дитинство Івана III не збереглося, швидше за все, він виховувався при дворі свого батька. Однак подальші події круто змінили долю спадкоємця престолу 7 липня 1445 року за Суздалем військо великого князя Василя II зазнало нищівної поразки від армії під командуванням татарських царевичів Мамутяка і Якуба (синів хана Улу-Мухаммеда). Поранений великий князь потрапив в полон, а влада в державі тимчасово перейшла до старшого в роду нащадків Івана Калити — князю Дмитру Юрійовичу Шемяке. Полон князя і очікування татарської навали привели до зростання плутанини в князівстві; ситуацію посилив пожежа в Москві.

Василь, пообіцявши хану викуп, отримав від нього військо і повернувся восени в Москву з полону, а Шемяка змушений був покинути столицю і піти в Углич. Москва повинна була заплатити за князя викуп — близько кількох десятків тисяч рублів [11]. У цих умовах серед прихильників Дмитра Шемяка дозрів змову, і коли в Улютому 1446 року Василя II разом з дітьми відправився в Троїце-Сергіїв монастир, в Москві почався заколот. Великий князь був схоплений, перевезений до Москви, і в ніч з 13 на 14 лютого засліплений (що принесло йому прізвисько «Темний») за наказом Дмитра Шемяка. За повідомленням новгородському літописі, великого князя звинувачували в тому, що він «татар привів на Руську землю», і роздавав їм «в годування» московські міста і волості.

Дмитро Шемяка пригощає малолітніх Івана і Юрія в Москві, за допомогою Іони заманивши їх у місто. Особовий літописний звід. Шуміловскій тому, л. 681 Шестирічний княжич Іван спочатку не потрапив в руки Шемяки: дітям Василя разом з вірними боярами вдалося втекти в Муром, який перебував під владою прихильника великого князя. Через деякий час в Муром прибув рязанський єпископ Іона, який повідомив про згоду Дмитра Шемяка виділити поваленому Василю доля; покладаючись на його обіцянку, прихильники Василя погодилися передати дітей новій владі. 6 травня 1446 року княжич Іван прибув до Москви. Однак Шемяка не дотримав слова: через три дні діти Василя були відправлені в Углич до батька, в ув'язнення.

Через декілька місяців Шемяка все-таки вирішив дарувати колишньому великому князю доля — Вологду. Діти Василя пішли слідом за ним. Але повалений князь зовсім не збирався визнавати свою поразку, і поїхав до Твері, просити допомоги у великого князя тверського Бориса. Оформленням цього союзу стала заручини шестирічного Івана Васильовича з дочкою тверського князя Марією Борисівною. Незабаром війська Василя зайняли Москву. Влада Дмитра Шемяка впала, він утік, на великокнязівському престолі знову утвердився Василь II. Однак Шемяка, що закріпився в північних землях (його базою став недавно взятий місто Устюг), зовсім не збирався здаватися, і міжусобна війна продовжилася.

До цього періоду (приблизно кінець 1448 — середина 1449 роки) відноситься перша згадка спадкоємця престолу Івана як «великого князя» [12]. У 1452 році його вже посилають номінальним главою війська в похід на Устюжская фортеця Кокшенгу. Спадкоємець престолу успішно виконав отримане доручення, відрізавши Устюг від новгородських земель (існувала небезпека вступу Новгорода в війну на боці Шемяки) і жорстоко розоривши Кокшенгскую волость. Повернувшись з походу з перемогою, 4 червня 1452 року княжич Іван в Соборі Спаса на бору обвінчався зі своєю нареченою, Марією Борисівною [13]. Незабаром потерпілий остаточної поразки Дмитро Шемяка був отруєний, і що тривала чверть століття кривава міжусобиця пішла на спад.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Krupska A. Olelkowicz (Aleksandrowicz) Michał (zm. 1481) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1978. — t. ХХІІІ/4, zeszyt 99. — S. 745—746. (пол.)
  2. а б Івакін Г. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст.
  3. Edward L. Keenan. Ivan III, Nikolai Karamzin, and the Legend of the «Casting off of the Tatar Yoke» (1480) // The New Muscovite Cultural History: A Collection in Honor of Daniel B. Rowland. Ed. by Valerie Kivelson, Karen Petrone, Nancy Shields Kollman, Michael S. Flier. — Bloomington: Slavica Publishers, 2009. — PP. 237—251. (англ.)
  4. Charles J. Halperin. The Tatar Yoke: The Image of Mongols in Medieval Russia. Corrected Edition. — Bloomington: Slavica Publishers, 2009. — PP. 171—189. (англ.)
  5. Руслан Скринников. Иван III. — М., 2006, стр. 187. (рос.)
  6. Сергій Аннінський. Примечания к Трактату о двух Сарматиях М. Меховского. — Москва-Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1936. (рос.)
  7. Горский А. А. Москва и Орда. — М.: Наука, 2003. — 214 с. (рос.)

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]