Іжора

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іжора
Flag igora.svg
Іжорський прапор
Izorskiy kostum endXVIII.png
Іжорка в святковому вбранні, 18 сторіччя
Кількість в Росії 327 осіб (2002 р.)
Ареал Ленінградська область, Фінська затока Росія
Близькі народи водь
Мова іжорська мова
Релігія православ'я

Іжора — угрофінський народ. Сучасна територія розселення: Ленінградська область, на південному березі Фінської затоки, між Нарвою й Ломоносовим. Край Іжори називається Іжорія, або Інгерманляндія (іжорське інгерін маа (що значить «іжорська земля») і шведське ланд («земля», «провінція»)).

Історія[ред.ред. код]

У XVIII сторіччі «іжорян» налічувалося близько 14,5 тисячі, наприкінці XIХ сторіччя — понад 20 тисяч. 1926 р. — 16030 іжорців.

1100 іжор в 1959 році і близько 800 в усіх наступних переписах. Перепис 2002-го року виявив 327 іжорців. Планова асиміляція і залякування, а також репресії щодо мови, шкіл і писемності, депортація під час війни змусило іжорців приховувати свою національність і не розмовляти іжорською з дітьми. Багато іжорців повертаючися в рідний край із заслання були переселені, в центральну Росію, — тому люди емігрували в Естонію і Карелію. В останній час багато іжорців переїхало до Фінляндії.

Ларін Параске, іжорська виконавиця рун

Іжора, поряд з водью — найдавніше населення північно-західних земель. Нещодавні антропологічні дослідження показали, що основу цього народу склали доіндоєвропейські й доугрофінські племена, тобто предками іжорів були найперші люди, що почали своє життя на землях від прилужських боліт до лембаловських озер. У другій половині ХІІ століття іжора вперше згадується в буллі Папи Олександра ІІІ, де говориться про язичників інграх, які визнавалися в Європі сильним і небезпечним народом. Згідно з руськими літописами, іжора з ХІІІ століття виступає разом з новгородцями у військових зіткненнях зі шведами, фінським плем'ям ємь і лівонскими лицарями. Так, у загальновідомому літописному сказанні про невську битву (князя Олександра — Олександр у той час був ще дитиною і у війні зі шведами не участвував) зі шведами в 1240 році говориться, що саме «старійшина в землі Іжерстей, ім'ям Пелгусій (або Пелгуй)» попередив новгородців про підхід шведських кораблів. А вже з 1270 року іжорські землі ввійшли до складу новгородської «волості».

Динаміка чисельності іжори[ред.ред. код]

Антропологія[ред.ред. код]

Є представниками біломоро-балтійської раси європоїдів. Типові брахікефали. Середній зріст 165—168 см (трохи вище, ніж у місцевих росіян і вепсів). Переважна частина світлоокі і світловолосі, хоча трапляється і русявий колір волосся, темні відтінки зустрічаються частіше аніж у інгерманландських фінів і воді. Борода у чоловіків розвинена сильніше, ніж у інших прибалтійсько-фінських народів. Переважає увігнута спинка носу[1].

Іжорці в історії України[ред.ред. код]

Український ас Федір Алєлюхін, який служив у Повітряному флоті УНР та у 1-й польовій летунській сотні Галицької армії походив з іжорського села Павліново Чебсарського району Вологодської губернії.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Конькова О. И. Ижора. Очерки истории и культуры. — СПб.: МАЭ РАН, 2009. — 248 с. — ISBN 978-5-94348-049-2.